Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини
У статті йдеться про сучасні етнокультурні (-мовні, -політичні) процеси в середовищі українців румунського адміністративного повіту Марамуреш. Автор торкається політичної історії Мараморощини, аналізує внесок дослідників у вивчення цього історико-географічного регіону. Сучасна етнокультурна ситуація...
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Народна творчість та етнографія |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37916 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини / П. Леньо // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 3. — С. 36-46. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-37916 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-379162012-10-26T12:08:14Z Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини Леньо, П. Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті У статті йдеться про сучасні етнокультурні (-мовні, -політичні) процеси в середовищі українців румунського адміністративного повіту Марамуреш. Автор торкається політичної історії Мараморощини, аналізує внесок дослідників у вивчення цього історико-географічного регіону. Сучасна етнокультурна ситуація подана за матеріалами польових етнографічних експедицій, які проводилися впродовж 2001–2009 років. У дослідженні приділяється увага таким питанням, як становище у сфері мови та освіти, стан збереження матеріальних і духовних традицій, вживані етноніми українців-русинів, діяльність громадських організацій краю, етноміграційні процеси тощо. Автор приходить до висновку про поступову асиміляцію українців Румунії, незважаючи на консерватизм місцевої української спільноти. В статье рассматриваются современные этнокультурные (-языковые, -политические) процессы, которые протекают в среде украинцев румынского административного округа Марамуреш. Автор касается политической истории Мараморощины, анализирует труды исследователей, посвящённые этому историко-географическому региону. Современная этнокультурная ситуация подаётся по материалам полевых этнографических экспедиций, которые проводились на протяжении 2001–2009 годов. В исследовании уделяется внимание таким вопросам, как ситуация в сфере образования и языка, степень сохранности материальных и духовных традиций, используемые этнонимы украинцев-русинов, деятельность общественных организаций края, этномиграционные процессы и т. д. Автор приходит к выводу о постепенной ассимиляции украинцев Румынии, несмотря на консерватизм местного украинского общества. The article deals with the modern ethnocultural (-linguistic, -political) processes among the Ukrainians of the Romanian district Maramureş. The author concerns a political history of Maramureş and analyzes the researchers’ works regarding this hisrorical geographical region. The modern ethnocultural situation is observed based on the etnographical field materials, received in 2002–2009. The attention is paid to such points as an educational and linguistic situation, safety of the local Ukrainian material and spiritual traditions, Ukrainian-Rusyn ethnonyms, regional public organizational activities, ethnomigrational processes, etc. The author concludes about the gradual assimilation of the Romanian Ukrainians despite of local Ukrainian conservativeness. 2010 Article Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини / П. Леньо // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 3. — С. 36-46. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37916 39(498=161.2) uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті |
| spellingShingle |
Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Леньо, П. Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини Народна творчість та етнографія |
| description |
У статті йдеться про сучасні етнокультурні (-мовні, -політичні) процеси в середовищі українців румунського адміністративного повіту Марамуреш. Автор торкається політичної історії Мараморощини, аналізує внесок дослідників у вивчення цього історико-географічного регіону. Сучасна етнокультурна ситуація подана за матеріалами польових етнографічних експедицій, які проводилися впродовж 2001–2009 років. У дослідженні приділяється увага таким питанням, як становище у сфері мови та освіти, стан збереження матеріальних і духовних традицій, вживані етноніми українців-русинів, діяльність громадських організацій краю, етноміграційні процеси тощо. Автор приходить до висновку про поступову асиміляцію українців Румунії, незважаючи на консерватизм місцевої української спільноти. |
| format |
Article |
| author |
Леньо, П. |
| author_facet |
Леньо, П. |
| author_sort |
Леньо, П. |
| title |
Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини |
| title_short |
Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини |
| title_full |
Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини |
| title_fullStr |
Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини |
| title_full_unstemmed |
Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини |
| title_sort |
етнокультурні процеси в середовищі українців мараморощини |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37916 |
| citation_txt |
Етнокультурні процеси в середовищі українців Мараморощини / П. Леньо // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 3. — С. 36-46. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT lenʹop etnokulʹturníprocesivseredoviŝíukraíncívmaramoroŝini |
| first_indexed |
2025-07-03T19:45:13Z |
| last_indexed |
2025-07-03T19:45:13Z |
| _version_ |
1836656271091040256 |
| fulltext |
3636
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010
Населення Румунії, згідно з офіційними да-
ними, становить приблизно 22,2 млн осіб. Релі-
гійна структура країни така: 83 % – православ-
ні, 6 % – представники католицької церкви,
11 % – протестанти, лютерани, унітаристи, му-
сульмани, неопротестанти, іудеї та ін. З погляду
національного критерію, більшість представля-
ють етнічні румуни (майже 90 %). З-поміж ін-
ших – угорці (6,6 %), цигани (2,5 %), українці
та німці (по 0,3 %), росіяни (0,2 %) [46].
Українці Румунії є автохтонами і компактно
проживають у населених пунктах, які входять до
складу таких чотирьох історико-етнографічних
ареалів, як Буковина (повіти Сучава та Бото-
шани), Банат (повіти Тіміш, Караш-Северін
та Арад), Добруджа (повіт Тульча), Марамо-
рощина (повіти Марамуреш та Сату Маре). За
неофіційними даними, в цих регіонах мешкає
від 200 до 300 тис. українців. Експерт В. Бру-
тер наводить іншу цифру – 130–140 тис. [9].
Офіційний перепис населення 2002 року за-
фіксував 61 353 особи, які ідентифікували себе
як українці. Більшість із них православної віри
(80,35 %), решта – протестанти (10 %) та пред-
ставники греко-католицької конфесії (2,57 %).
Незначну частку становлять католики, баптис-
ти, п’ятдесятники, адвентисти церкви Сьомого
дня тощо [32, с. 412].
Порівняно з іншими українцями Східної Єв-
ропи, українське населення Румунії перебуває,
напевно, в найгіршому соціально-економічному
та національному становищі у зв’язку з роз-
порошеністю по різних регіонах держави [44,
с. 318]. Найчисельнішою українська громада
(36 685 осіб, тобто 55,3 % від загальної кількос-
ті) є в Марамуреському повіті [33, с. 5]. Її члени
завдяки ізольованому проживанню в гірській
місцевості зберегли традиційну культуру такою
мірою, яка майже не трапляється на території
України. Те, що в нас вважається відновлен-
ням давніх звичаїв під час етнофестивалів чи
інших подій, у повсякденному житті українців
Марамуреша побутує як жива традиція. Саме
тому впродовж 2001–2009 років у цьому пові-
ті проходили етнографічні експедиції з вивчення
способу життя місцевих українців. Вони відбу-
валися за участю науковців з України (Ужго-
родський національний університет) та Румунії
(Музей історії, м. Сату Маре). Результати дослі-
джень знайшли відображення в низці наукових
Павло Леньо
ЕТНОК УлЬТ У РНІ ПРОЦЕСИ В СЕРЕ ДОВИЩІ
У К РА ЇНЦІВ м А РА мОРОЩИНИ
У статті йдеться про сучасні етнокультурні (-мовні, -політичні) процеси в середовищі українців румунського адмі-
ністративного повіту Марамуреш. Автор торкається політичної історії Мараморощини, аналізує внесок дослідників у
вивчення цього історико-географічного регіону. Сучасна етнокультурна ситуація подана за матеріалами польових етногра-
фічних експедицій, які проводилися впродовж 2001–2009 років. У дослідженні приділяється увага таким питанням, як
становище у сфері мови та освіти, стан збереження матеріальних і духовних традицій, вживані етноніми українців-русинів,
діяльність громадських організацій краю, етноміграційні процеси тощо. Автор приходить до висновку про поступову аси-
міляцію українців Румунії, незважаючи на консерватизм місцевої української спільноти.
Ключові слова: ідентичність, українці-русини, Мараморощина, асиміляція, етнокультурні процеси.
The article deals with the modern ethnocultural (-linguistic, -political) processes among the Ukrainians of the Romanian
district Maramureş. The author concerns a political history of Maramureş and analyzes the researchers’ works regarding this
hisrorical geographical region. The modern ethnocultural situation is observed based on the etnographical field materials, received
in 2002–2009. The attention is paid to such points as an educational and linguistic situation, safety of the local Ukrainian material
and spiritual traditions, Ukrainian-Rusyn ethnonyms, regional public organizational activities, ethnomigrational processes, etc.
The author concludes about the gradual assimilation of the Romanian Ukrainians despite of local Ukrainian conservativeness.
Keywords: identity, Ukrainians-Rusyns, Maramureş, assimilation, ethnocultural processes.
УДК 39(498=161.2)
3737
Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному,
етнокультурному та етнополітичному контексті
праць [14–22; 27; 28], стали предметом допо-
відей на міжнародних наукових конференціях в
Україні та Румунії (Київ, Ужгород, Сату Маре,
Клуж-Напока).
Під час експедицій нас цікавили мовні та
етнокультурні процеси сучасної Мараморо-
щини. Українці цього краю мешкають у дав-
ніх українських або українсько-румунських
селах. Під час експедицій ми відвідали пів-
тора десятка сіл у повітах Марамуреш та
Сату Маре, де українцями є переважна (іно-
ді більше 95 %) частина населення. Серед них
(див. карту): Поляни (Poienile de sub Munte),
Кривий (Repedea), Русково (Ruscova), Крас-
ний (Crasna), Бистрий (Bistra), Вишівська До-
лина (Valea Vişeului), Верхня Рівна (Rona de
Sus), Коштіль (Coştui), Луг над Тисою (Lunca
la Tisa), Великий Бичків (Bocicoiu Mare),
Кричунів (Crăciuneşti), Ремети (Remeţi), Тиса
(Tisa) – колишній Миків-Вірішморт.
Мараморощина – історико-географічний
край, що охоплює басейн Верхньої Тиси і роз-
ташований на пограниччі України й Румунії.
Більшість земель Мараморощини належить
до української етнічної території і займає схід-
ну частину Закарпатської області, південна
частина (заселена переважно румунами) – у
складі Румунії [2, с. 20]. У цій країні укра-
їнська етнічна територія Мараморощини вхо-
дить до складу повіту Марамуреш, де 90,6 %
(738,8 км 2) міститься в північно-східній час-
тині повіту, тоді як у північно-західному –
лише громада Ремець (9,4 %) [25, с. 33].
Уперше назва Мараморош згадується в грамо-
ті 1199 року. До кінця XІІІ ст. Мараморощина була
малозаселеною, угорська знать використовувала її
переважно для полювання. Археологічні джерела
фіксують появу слов’ян у цій місцевості не пізні-
ше VI ст. [24], хоча заселення території відбува-
лося впродовж багатьох наступних сотень років.
З XIV ст. край одночасно колонізували бойки і
гуцули з Галичини та румуни із Семигородщини.
Тоді ж Мараморощина стала комітатом (жупою).
Після поділу в 1525 році Угорщина ввійшла до
складу Семигорода. З 1733 року край знову опи-
нився під владою Угорщини, під чиєю юрисдикці-
єю як окрема адміністративно-територіальна оди-
ниця (комітат) перебувала до 1919 року. На той
момент населення комітату становило приблизно
360 тис. осіб. З них 45 % – українці-русини,
24 % – румуни, 17 % – євреї, серед інших –
угорці та німці [40, с. 243].
Після Першої світової війни, за умовами
Сен-Жерменського мирного договору (вересень
1919 р.), Мараморощину було поділено на дві
частини: 3/5 її території відійшло до ново-
утвореної Чехословаччини, а 2/5 – до Руму-
нії. Кордоном стала річка Тиса [2, с. 20]. Поділ
цього краю відбувся без урахування етнічної
цілісності, тому до складу Румунії ввійшло чо-
тирнадцять українських поселень. У межах су-
часного адміністративного повіту Марамуреш
вони становлять українську етнічну територію
у вигляді прикордонної смуги, де в національній
структурі населення більшість (понад 88 %) –
українці. До Румунії відійшло також головне
місто комітату – Мараморош-Сігет [25, с. 4].
Чехословацька частина жупи була об’єднана
з комітатом Угоча. Тоді було утворено Мара-
мороську жупу із центром спочатку в Севлюші
(нині – райцентр Закарпатської області м. Ви-
ноградово), а згодом у Хусті. У часи першої Че-
хословацької республіки Мараморощина міс-
тила чотири округи: Рахівський, Тячівський,
Тересвянський і Великобичківський, де, згідно
з переписом 1921 року, проживало 73 217 осіб.
Серед них: 14 424 русини, 7912 угорців,
20 427 євреїв, 19 289 чехів і словаків, 13 816 ру-
мунів, 1157 представників інших національнос-
тей [2, с. 20].
Після Другої світової війни було встановле-
но нові державні кордони, які діють і нині. Біль-
ша частина Мараморощини (57,3 %) входить
до складу Української держави (східна частина
Закарпатської обл.). Південь краю (42,7 %) пе-
ребуває в складі Румунії. Державний кордон,
як і після Сен-Жерменського договору, прохо-
дить уздовж Тиси. Таке розмежування за тери-
торіальним (а не етнічним) принципом вигідне
для обох держав з погляду економіки та кому-
нікацій. Однак це призвело до того, що в межах
Румунії опинилася частина території, суцільно
3838
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010
заселеної українцями, – долина Руської Ріки
та вузька смуга вздовж правого берега Вишови
й лівого берега Тиси (загалом близько 700 км 2).
До складу України входить невелика частина
з румунськими поселеннями (Солотвино, Біла
церква, Нижня Апша та ін.).
Слід зазначити, що Мараморощина здав-
на цікавила дослідників історії та культури. Із
праць і збірників опублікованих документів
ХІХ ст. (М. Лучкая, Ю. Гуци-Венеліна, І. Сі-
ладі, Т. Легоцького, Я. Мігалі, А. Годинки та
інших) відомо про різні аспекти історії краю та
про волохів і русинів, які його населяли. Істо-
ріографічний огляд цих досліджень здійснив
Д. Данилюк [13, с. 503–512]. Про угорських,
румунських, українських та польських до-
слідників Мараморощини у своїй праці згадує
В. Пензеш. Окремий розділ його розвідки
присвячено розгляду суперечливих позицій
різних учених щодо процесу та періоду засе-
лення краю слов’янами й румунами. Сьогодні,
як і колись, ця проблема викликає дискусії
науковців [36, с. 5–9].
Сучасні румунські й українські вчені
(Е. Балагурі, В. Котигорошко, І. Прохненко,
О. Гомоляк, Г. Лазін, A. Русу) продовжують
вивчати Мараморощину. Їхні дослідження
підсумовують результати багаторічних архео-
логічних розкопок на території Верхнього По-
тисся (порубіжжя України та Румунії) [24; 47;
48]. Чималий пласт матеріалів стосується доби
міді, доби бронзи та раннього середньовіччя.
Історії Мараморощини періоду нового та
новітнього часу присвячені праці К. Града,
Д. Данилюка, М. Вегеша та інших [47; 48].
Зокрема, історик М. Вегеш у співавторстві
з румунською дослідницею Л. Горват у низ-
ці видань розглянув проблеми соціально-
економічного та політичного розвитку україн-
ців Мараморощини в 1918–1945 роках [6; 7].
Серед досліджень етнокультурної (мовної,
релігійної) ситуації марамороських українців
можна відзначити наукові студії В. Куреляка,
який розглядає сучасне становище українців
повіту Марамуреш на основі етногеографічно-
го підходу [25; 26].
Історію української греко-католицької церк-
ви на Мараморощині висвітлив о. Василь Пен-
зеш [36]. Попри певні неточності та помилки,
його невелика за обсягом розвідка заповнює
прогалину у відомостях про специфіку етнорелі-
гійної ситуації в румунській Мараморощині.
Упродовж останніх років проблему «розді-
лених Тисою» українців порушує періодична
преса Закарпаття. Ідеться про статті В. Белея,
Б. Барбіла, О. Лівінського, Ю. Клованича,
І. Хланти [4; 5; 23; 29–31; 42–43], які кон-
статують занепад української мови у сфері
освіти та релігії серед української спільноти
румунського повіту Марамуреш.
Багатий емпіричний матеріал щодо укра-
їнства Румунії подають періодичні видан-
ня Союзу українців Румунії (далі – СУР):
«Український вісник», «Вільне слово», «Наш
голос», «Обрії», румуномовна газета «Curierul
Ucrainean». Тільки за період з 1995 по 2009 рік
під егідою СУРу було видано тридцять вісім
праць з історії, філології, літературної критики.
Слід констатувати, що сучасна етнокуль-
тура українців Мараморощини для широкого
загалу є своєрідною «terra incognita». Наявні
підручники з етнології та етнічної історії укра-
їнців містять лише фрагментарну [44], а іноді
й неточну інформацію [32]. Узагальнюючі ви-
дання також подають доволі обмежені відо-
мості, які стосуються насамперед минулого
Марамороша [34–35; 37–40].
Упродовж останніх років активізації дослі-
джень з вивчення сучасної етнокультурної ситуа-
ції в середовищі українців Мараморощини сприяє
співпраця Музею історії Сату Маре з історич-
ним факультетом УжНУ, результатом якої ста-
ло проведення трьох міжнародних конференцій.
Починаючи з 2001 року, регулярно відбувалися
етнографічні експедиції в українські села пові-
ту Марамуреш, члени якої (з-поміж них – автор
цих рядків) спостерігали за проявами основних
етнічних маркерів, що визначають ідентичність
представників української національної меншини
Румунії та впливають на ідентифікацію населен-
ня. Серед цих етнодиференціювальних ознак –
матеріальна та духовна культура, мова, релігія,
3939
Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному,
етнокультурному та етнополітичному контексті
фізично-антропологічні риси, сімейний побут,
груповий світогляд-менталітет тощо. Нашому до-
слідженню допомогло те, що українська громада
зберегла свою консервативну соціальну структуру.
У її складі частка селян більша (83,8 %), ніж се-
ред усього населення країни (45,7 %) [32, с. 414].
За етнографічними ознаками більшість ма-
рамороських українців належать до гуцулів.
Примітним для них є традиційний спосіб гос-
подарювання, дисперсний характер розселен-
ня, прив’язаність до гірських ландшафтів [25,
с. 6]. Саме консерватизм і компактність про-
живання сприяють побутуванню елементів
традиційної культури й рідної мови в їхньому
середовищі. Вони були тими факторами, які
дозволили зберегти українську ідентичність,
незважаючи на асиміляційні процеси. Однак
етнічна ізольованість українців Мараморощи-
ни впродовж останніх вісімдесяти років позна-
чилася на їхніх етнокультурних особливостях.
При вивченні етноніміки окресленого регіону
нам вдалося з’ясувати, що українці Марамуресь-
кого повіту на позначення самоназви викорис-
товують терміни «українці» та «руські люди».
Для більшості з них ці поняття рівнозначні. На
локальному етнографічному рівні мараморошці-
українці поділяються на гуцулів (сс. Поляни,
Русково, Кривий, Вишівська Долина та ін.) та
долинян (сс. Ремети, Кричунів, Великий Бичків,
Верхня Рівна, Луг над Тисою), тому побутують
такі локальні самоназви: «долиняни», «опришки»,
«гуцули», «гайналі». Зауважмо, що в Україні (на
Закарпатті) «гайналі» – це, швидше, не етнонім,
а екзонім. У такому сенсі цей термін вживається
для означення інших, а не себе (зокрема, гуцули
так говорять про долинян як людей, що гайнують
час). У Румунії нам траплялися випадки вживан-
ня назви «гайналі» як етноніма (с. Ремети) при
протиставленні себе гуцулам, які живуть вище –
у гірських селах. Ми познайомилися також із
локальною групою (незначна частина населення
в с. Поляни), яка виводить свій родовід від
опришків. Її представники ідентифікують себе од-
ночасно як нащадки опришків та українців, тобто
мають кілька рівнів етнічної самосвідомості.
Під час досліджень серед місцевого насе-
лення в с. Ремети ми зафіксували вживання
самоназви «рутяни» («русини»). І хоча події
останніх часів засвідчують, що поступово кіль-
кість людей, які ідентифікують себе як русини
зростає, однак у 2002 році на теренах Румунії
таких було 257 [41; 49].
Коли ми проводили опитування щодо назв,
то нерідко натрапляли на суперечливі свідчення
інформаторів. Зокрема, доводилося чути таке:
«Батьки мої – українці (руські люди), мова
рідна – українська, жінка й діти – українці,
при переписі населення назвався румуном». Як
виявилося, багато респондентів фактично не
бачать різниці між поняттями «етнія» (націо-
нальність) та «громадянство», що свідчить про
недосконалість переписної анкети 2002 року.
Щоб прояснити ситуацію, довелося звернутися
до конкретних прикладів, зокрема цікавитися:
«А як Вас називають Ваші сусіди румуни чи
угорці?» або «Яка у Вас рідна мова?», «Якою
мовою спілкуєтеся з батьками?» тощо. І тоді
з’ясовувалося, що це українці (руські люди), і
саме так їх сприймають сусіди. Імовірно, чима-
ла кількість українців Румунії під час перепису
населення в 2002 році назвали себе румунами
саме внаслідок ототожнення етнічної та грома-
дянської ідентичності. Крім того, діє фактор
економічної та соціальної мотивації: у Румунії
бути вихідцем із національної меншини менш
вигідно, ніж бути представником титульного
(румунського) етносу. Таким чином, можливо,
правильними є саме ті дані, які засвідчують, що
українців у Румунії насправді не 61 098, а
значно більше, ніж 200 000 осіб.
До того ж траплялося, що респонденти,
незважаючи на українське походження, свідо-
мо декларували себе громадянами Румунії та
представниками румунського етносу. Однак
і тоді в більшості випадків для своїх сусідів
(етнічних румунів та угорців) вони залиша-
лися українцями. У ході спілкування (навіть
румунською мовою) відчувалася відмінність
цих людей від румунів, угорців чи німців. Їхня
українськість проявлялася в поведінці та реак-
ціях на певні ситуації. це можна пояснити,
4040
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010
застосовуючи теорію відомого українського
етнолога В. Балушка. Люди в повсякденній
життєдіяльності діють у межах підсвідомого
(ментального) автоматизму, коли їхні дії повніс-
тю підпорядковані певним поведінковим сте-
реотипам, що мають етнічну природу. Навіть
свідомо перемінивши етнічну ідентичність,
тобто самосвідомість, людина не в змозі змі-
нити своє етнічне підсвідоме, яке виявляється
в особливостях мовлення, способах реакції на
події, ставленні до інших людей та відповідях
на їхні дії, різних побутових дрібницях, підсві-
домих орієнтаціях, симпатіях тощо [3, с. 156].
Українці Мараморощини зберегли засади
традиційного світогляду, хоча помітний уніфі-
куючий культурний вплив країн Західної та
Східної Європи (вступ Румунії до Євросоюзу
забезпечив вільне пересування її територією), а
також Інтернету та ЗМІ. Однак традиції пред-
ків продовжують відігравати важливу роль в
їхньому житті. це проявляється як у мате-
ріальній культурі, так і на рівні взаємостосун-
ків, у звичаях, побуті, мові. Так, у житлах поряд
із сучасною технікою часто побутують елементи
традиційного інтер’єру – образи святих і пор-
трети членів родини на стінах, вишиті й ткані
вироби (рушники, ковдри, скатертини).
Люди, незалежно від віку, звертаються до
батьків, старших і незнайомців на «Ви». По-
бутує негативне ставлення до тих, хто вживає
алкоголь у несвяткові дні, поки сонце ще «не
пішло на пізній вечір», до тих, хто часто лаєть-
ся, та до ледарів-нероб (здорова людина не має
сидіти вдома в будній день без роботи). Вод-
ночас суворо заборонено працювати в неділю
(Божий день). У селах досі вірять у магічні
здібності бабок-ворожок, мольфарів, а також в
існування демонічних істот (долиняни вірять у
відьму, чорта, непевного, вовкуна, нучника,
замічат; гуцули – у которонцу, лісне, крас-
ну, сагастрюка тощо).
Українці в Румунії дотримуються традицій-
них обрядів на свята (Різдво, Великдень, хра-
мові дні) і при родинних подіях (народження,
хрестини, весілля, смерть). Дні народження не
мають такого значення, як в Україні – їх свят-
кують переважно ті, хто зазнав західного (євро-
пейського чи американського) впливу. Служба
в церкві проходить рідною мовою. На весіллях
можуть використовувати румунські народні ме-
лодії, хоча грають і співають переважно україн-
ських пісень. Весілля дуже багатолюдні: будь-
хто може завітати, щоб подивитися на молодих.
Таких гостей свідки пригощають домашньою
горілкою – «цуйкою» (вареницею на сливах або
грушах-дичках). Як і на закарпатській Рахівщи-
ні, тут поширені багатодітні родини – з п’ятьма,
десятьма і навіть п’ятнадцятьма дітьми.
Існує звичай на свята (а іноді і в неділю,
коли йдуть до церкви) одягати традиційне
вбрання або використовувати його елементи:
вишиту сорочку-гуцулку, постоли, крисаню (у
чоловіків), хустку певного кольору (відповід-
но до віку жінок), на свята – вінки (у дівчат)
тощо. Донині жінки шиють гуцульський одяг
для всіх членів сім’ї. Вони володіють технікою
ручної вишивки, прядіння, ткання на кроснах.
Зауважмо, що тривале співжиття й контакти
з румунським народом наклали свій відбиток
на матеріальну культуру українців Мараморо-
щини. Так, при збереженні рис, характерних
для одягу населення українських Карпат, про-
стежується запозичення певних елементів,
зокрема гами кольорів, яка не є традиційною
для української культури. Оскільки край бага-
тий на ліс, є чимало умільців з різьби та інших
робіт по дереву. Тут є також майстри, які ви-
готовляють музичні інструменти – трембіти,
дримби, смички (скрипки).
Що ж до антропологічних відмінностей, то
українців Мараморощини, де поки що висо-
кий відсоток ендогамних шлюбів, досить легко
відрізнити від смаглявих румунів та угорців.
Українці мають світлі (сірі, блакитні, іноді
зелені) очі, біляве волосся, світліший відтінок
шкіри, а також риси обличчя, які засвідчують
їх належність до слов’янського типу.
Стосовно віросповідання варто зазначити, що
в деяких народів релігійна ідентичність ототож-
нюється з етнічною. цьому твердженню можна
дати два трактування – як екзо-, так і ендото-
тожності. Ендоототожнення релігійної ідентич-
4141
Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному,
етнокультурному та етнополітичному контексті
ності з національною притаманне росіянам, для
яких православ’я пов’язане насамперед з людь-
ми російського походження. Екзоототожнення
характерне для Словаччини. Для жителів цієї
країни належність людини до греко-католицької
(уніатської) чи православної церкви є передусім
ознакою того, що вона має українське етнічне по-
ходження [12, с. 243]. Однак щодо Румунії на-
голошувати, що релігійна належність тотожна
етнічній, є помилкою, оскільки православного ві-
росповідання дотримується більшість населення
країни (як українці, так і румуни). Як результат,
православна віра мало сприяє опору асиміляцій-
ним процесам. І це незважаючи на те, що україн-
ські православні громади мають певну автономію
(з 1990 р. діє Православний український віка-
ріат, який об’єднує 52 тис. віруючих). Ситуацію
погіршують дискусії з приводу проведення бого-
служінь українською мовою (проти цього висту-
пає і патріарх румунської православної церкви).
Що до греко-католицької віри, то в умовах
поліетнічного українсько-румунсько-угорського
прикордоння вона слугує, радше, засобом мані-
фестації того, ким ти не є, ніж свідченням етніч-
ної належності. Такі міркування можна висло-
вити, наприклад, стосовно до греко-католиків
(мадяризованих українців, які втратили при-
мордіальну ідентичність), які мешкають у селі
Кимпулунґ ла Тиса чи в місті Сату Маре [14].
Останнім часом в релігійному житті Мара-
морощини простежується тенденція, тотожна
ситуації на Закарпатті та в Україні загалом.
Мова йде про зростання чисельності при-
хильників неопротестантських конфесій, серед
яких – Свідки Єгови, баптисти, євангелісти,
«суботники», п’ятдесятники («пентикостали»).
Діяльність і вплив цих сект доволі суперечливі з
погляду збереження традиційної культури. У сво-
їх богослужіннях ці вірники послуговуються ви-
ключно румунською мовою. Новонавернені не ці-
кавляться українською традицією, не святкують
українських свят, не співають народних пісень, не
виявляють бажання розмовляти українською мо-
вою, з підозрою ставляться до всіх «чужих» (при-
хильників не «своєї» віри).
Важливим чинником збереження своєї тож-
самості є мова. Сільські жителі Мараморощини
спілкуються місцевими говірками української
мови, ідентичними тим, які побутують у Закар-
патській області. Для них українська – не просто
засіб спілкування з україномовними туристами,
а природна, жива мова. Трохи архаїчна – такою
вона була на Закарпатті до поділу кордону по
Тисі та приходу радянських військ у 1944 році, –
однак цілком зрозуміла. Зокрема, у с. Поляни
дещо незвично вимовляють слова, але дуже схо-
же на те, як розмовляють гуцули на Рахівщині.
Важливо зазначити, що в українських селах
Мароморощини відразу помічаєш незасміченість
русизмами та відсутність ненормативної лексики.
Скажімо, використовують слова та сполучення
слів, які на Закарпатті вже не побутують: «чи-
нив четвертий клас» (ходив до четвертого класу),
«нями» (родичі – дід та баба), «старіня» (роди-
на), «забрали ня в катуни» (служив у армії), «де
сидите?» (де живете?), «був им ангажований на
роботу» (мене завербували на роботу) і т. п. Од-
нак упродовж останнього півстоліття з’явилися і
використовуються в місцевому українському діа-
лекті румунізми. Ужгородський етнолог М. Зан,
який проводив дослідження в румунських селах
Закарпаття (на Рахівщині й Тячівщині), відмі-
тив, що подібна ситуація і в українських румунів,
які спілкуються рідною для них мовою, але вжи-
вають українські або російські слова, коли немає
власного еквівалента.
Типовим для українців Румунії є білінгвізм
(багато з них однаковою мірою володіють дер-
жавною та рідною мовами), а іноді – тримов-
ність (наприклад, у с. Ботіз, де, крім українців,
мешкають угорці й румуни). Серед населення
гірських сіл є чимало тих, хто не знає румунської
мови, однак часто не вміє також писати чи раху-
вати українською (переважно ті, хто народився
до 1950-х років). Звичною для більшості грамот-
них є практика писати українські слова латин-
ськими літерами. Діти у спілкуванні з батьками
використовують українську мову, між собою
часто розмовляють румунською, непомітно пере-
ходячи з однієї на іншу. Старше покоління охоче
4242
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010
спілкується українською, молоді люди іноді со-
ромляться, що їхня мова «неправильна».
Таку ситуацію спричинив стан освіти. По-
літика бухарестського уряду традиційно була
дискримінаційною в цьому питанні. Аж до
1947 року влада взагалі відмовлялася визна-
вати за українцями право на національне іс-
нування. Ситуація дещо змінилася під час
відносно ліберального періоду 1948–1963 ро-
ків, коли було дозволено відкривати сільські
україномовні школи. Тоді їх виникло близько
120, де навчалося приблизно 10 тис. учнів [32,
с. 415]. У Бухарестському університеті поча-
ло функціонувати відділення української мови
та літератури. Однак після приходу до влади
Н. Чаушеску уряд поступово ліквідував біль-
шість здобутків попередніх років – українські
школи було закрито. Не відновили вони свою
повноцінну діяльність і на сьогодні.
У сучасній Румунії мовні питання регулю-
ються насамперед Конституцією від 21 листо-
пада 1991 року. Стаття 13 чітко декларує: «офі-
ційною мовою є румунська мова». Стаття 32
констатує ще більш виразно: «освіта всіх сту-
пенів здійснюється румунською мовою» [45].
Водночас законодавство передбачає здобуття
освіти рідною мовою тим особам, які належать
до нацменшин (12-ий розділ «Закону про осві-
ту» 1995 року). Утім, умови або навіть вимоги,
які необхідні для отримання освіти рідною мо-
вою «на всіх рівнях і в усіх формах освіти», є
доволі жорсткими:
– групи, класи, відділення, школи з мова-
ми викладання національних меншин створю-
ються «згідно з місцевими потребами, на про-
хання і відповідно до положень Закону», який
не може порушувати норму навчання офіційної
румунської мови [8];
– навчальний процес у середніх спеціаль-
них та вищих навчальних закладах Румунії,
згідно зі статтями 122 і 123, здійснюється ру-
мунською мовою;
– вивчення історії та географії в навчаль-
них закладах відбувається виключно держав-
ною мовою (ст. 120).
Стаття 124 цього самого Закону чітко фік-
сує, що «в освіті всіх ступенів вступні конкур-
си (іспити) і випускні екзамени проводяться
румунською мовою».
Результатом державної політики у сфері
освіти є те, що в країні існує тільки один україн-
ський навчальний заклад – педагогічний ліцей
імені Т. Шевченка в м. Сігеті, який випускає
бакалаврів (у 2004 р. освіту там здобували 300
учнів). Проте навіть у ньому більшість пред-
метів викладають румунською мовою, оскільки
немає відповідних спеціалістів (попри те, що з
двадцяти чотирьох учителів українцями були
п’ятнадцятеро) [32, с. 415]. Молодь змушена
здобувати освіту румунською, тому на мікро-
соціальному рівні, в умовах офіційного руму-
номовного діловодства і фактичної відсутності
українських ЗМІ, мова часто перестає бути
диференціюючим чинником. Для порівняння
слід зазначити, що в Словаччині законодав-
ством гарантовано право національних меншин
організовувати школи, якщо їхні представники
становлять більше 20 % від загальної кількості
населення певної місцевості [20; 21]. В Україні
школи з національною мовою викладання до-
зволяють відкривати не тільки там, де нацмен-
шини становлять більше 20 % від усього насе-
лення. У Румунії ж, навіть в українських селах
Мараморощини, діти навчаються в школах, де
українською викладають тільки такі предмети,
як українська мова та література.
Мовна асиміляція каталізується ще й через
значні міграційні процеси, які охопили україн-
ство повіту Марамуреш. Значна частина меш-
канців переїжджає до низинного повіту Сату
Маре, де є можливість працювати на землі й
жити заможніше. При переселенні до інших
повітів українці повністю інтегруються в ру-
мунське суспільство, виховують дітей держав-
ною (румунською) мовою. У такій ситуації ти-
повими є випадки спілкування внуків із дідом
і бабою виключно румунською мовою (зафік-
совано в сс. Ботіз і Паулян повіту Сату Маре).
Хоча діти й розуміють українську мову, але
спілкуватися нею не наважуються. Отже, від-
бувається мовний асиміляційний процес.
4343
Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному,
етнокультурному та етнополітичному контексті
Відкритою є тема дослідження міжетніч-
них шлюбів серед українців. І якщо в селах
Мараморощини зберігається шлюбна ендога-
мія, то в румунських етнічних селах українці
одружуються переважно з представниками
титульного етносу.
При проведенні експедиційних досліджень
нас цікавило також питання рефлексії україн-
цями Мараморощини власне України та укра-
їнців. Слід наголосити на значній варіативності
суджень. Вони відрізняються від села до села,
від індивідуума до індивідуума. Звичайно, най-
більш адекватно у своїй свідомості відтворюють
Україну ті особи, які мають постійні контакти з
родичами з України, часто їздять туди, навчалися
чи навчаються в українських вузах. Таких бага-
то в усіх селах. Проте з-поміж дорослих багато
тих, хто ніколи не бував в Україні, тому вона для
них є чимось абстрактним, ефемерним, далеким.
Особливо це помітно в найбільш віддаленому гір-
ському селищі Поляни. Уявлення цих людей про
Україну сформувалося на основі книжок Т. Шев-
ченка, Лесі Українки, І. Франка, які вони вивчали
в школі. У сільських бібліотеках сучасних україн-
ських видань немає. Як результат, молодь і діти
формують своє уявлення про Україну фактично
на основі класичної літератури ХІХ ст. у процесі
вивчення предметів українська мова й література.
Дещо інша ситуація простежується там, де
телевізійні антени приймають сигнали укра-
їнських телеканалів «1+1», «Інтер», «УТ-1» та
деяких інших (сс. Ремети, Великий Бичків,
Кричунів, Луг над Тисою). Унаслідок пере-
насичення національних українських каналів
російськомовними передачами у глядачів, які
проживають у Румунії, також складається не-
адекватне (з нашого погляду) розуміння, що є
українське, а що ні. Зокрема, молодь вважає,
що гурт «ДДТ», співак В. Меладзе є україн-
ськими, як і мова героїв серіалу «Бригада». Те
саме стосується старших людей (45–70 ро-
ків), які із задоволенням переглядають росій-
ськомовні серіали та передачі (зокрема «Ищу
тебя»), сприймаючи їх як цілком український
телепродукт.
У контексті реальної ситуації, що стосується
асиміляції місцевих українців (поступова втра-
та ними етнічної ідентичності), слід висвітлити
також і протилежні випадки. Існує багато свід-
чень про те, що коли вони виїздять за кордон
(переважно на заробітки), їхня етнічна само-
свідомість кристалізується (у Румунії вона пе-
ребуває в латентному стані, оскільки витіснена
громадською). Тут відіграє роль спілкування з
діаспорними українцями в Америці та нашими
заробітчанами в Європі. Простежується та-
кож прагматичний аспект: у Європі на заробіт-
ках бути українцем «вигідніше», ніж румуном,
оскільки останніх не люблять і часто порівню-
ють із цигáнами.
Загалом слід констатувати, що більшість
українців повіту Марамуреш при рефлексії та
ідентифікації свого українства віддають пере-
вагу етнокультурним та етнічним (за мовою,
культурою, походженням), а не психологічним
критеріям (коли національність визначається за
бажанням людини). Більшість реципієнтів вва-
жають себе не частиною українського народу, а
українською етнічною меншиною Румунії.
На формування етнічної ідентичності мен-
шин значною мірою впливають умови, які ство-
рює влада країни, де вони мешкають. це політи-
ка у сфері освіти й мови, інституційна охорона,
законодавче забезпечення прав меншини та її
медійні права. Також значення мають соціально-
економічні та культурні процеси (міжетнічні
шлюби, трудова міграція в межах країни та Єв-
росоюзу). Проаналізувавши ці показники, мож-
на дійти висновку, що в середовищі українців
Румунії громадянський патріотизм витісняє ет-
нічну ідентичність на другий план. Враховуючи
етнокультурну ситуацію, зазначимо, що україн-
ська спільнота Мараморощини поступово асимі-
люється, зменшується кількісно.
Окрім названих факторів, існує також ще
кілька чинників, які впливають на перебіг
асиміляційих процесів. Формула «розділяй
та володарюй» у практиці румунської влади
проявляється при розмежуванні громадських
організацій української національної менши-
ни. Починаючи з 1990 року, в країні діє Союз
4444
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010
українців Румунії. Після смерті його лідера
С. Ткачука (2005) цю організацію очолив ви-
хідець із Мараморощини С. Бучута. Внутрішні
суперечки між елітою української національної
меншини спричинили появу альтернативної ор-
ганізації – Демократичного Союзу українців
Румунії, – яку спочатку очолив І. Семенюк.
Згідно з румунським законодавством, до Ради
національних меншин Румунії входять органі-
зації, зареєстровані до 27 вересня 1992 року.
Вони мають право на фінансову підтримку з
боку держави. Як офіційна національна мен-
шина українці мають одне зарезервоване місце
в парламенті Румунії.
У середовищі місцевої інтелігенції Марамо-
рощини простежуються неоднозначні оцінки
діяльності СУРу, насамперед пов’язані з роз-
поділом коштів. У такій ситуації виникає апатія
місцевих українців до громадської діяльності.
Не полегшила консолідації української
еліти і поява та активізація русинського руху
в Румунії, який починає розгортатися за сло-
вацьким сценарієм. Однак українці Марамо-
рощини чітко усвідомлюють себе як «укра-
їнців», тому поки що розколоти спільноту на
русинів та українців не вдається. Утворений
у 2000 році Культурний союз русинів Руму-
нії, який очолив Г. Фірцак, фактично не має
підтримки серед українства Мараморощи-
ни. Утім, «русини» (257 осіб), як і більше ніж
61 тис. українців Румунії, також мають одне
представництво в парламенті, що свідчить
про більшу політичну активність лідерів ру-
синського руху, порівняно з представниками
українських організацій.
Зазвичай мова, культура та релігія є чин-
никами, що забезпечують підтримання етніч-
ної ідентичності. Проте в умовах румунської
національної державності традиції української
культури поступово перестають відігравати
значну роль – зручніше купити фабричний
одяг, ніж виготовляти його власноруч. Для
місцевих українців (як і для всіх інших націо-
нальних меншин країни, за винятком угорців)
типовим є високий рівень румуномовного па-
тріотизму. Поширеною є думка про необхід-
ність і важливість вивчення саме державної
мови. Унаслідок впливу маскультури, моди,
уніфікації тощо українець Мараморощини
зазвичай культурно та мовно інтегрується в
румунський соціум. Показовим є поступове
зникнення традиційних українських імен – ді-
тей дедалі частіше реєструють (а також охре-
щують) під румунськими іменами. Крім того,
поширеним є звичай давати традиційні імена
в їх румунському звучанні (Іон, Дімітріу, Ма-
ріус, Маріора, Деніса та ін.).
Отже, українська спільнота Мараморощи-
ни виявила патріотизм у збереженні етнічної
належності, мови та культурної спадщини.
Однак останнім часом традиційна українська
культура зазнає значних деформацій. Українці
змушені поступово асимілюватися. Діяльність
Союзу українців Румунії та інших українських
товариств не дає очікуваних результатів. Уна-
слідок браку контактів з Україною, недостат-
нього рівня рідномовної освіти молоде поко-
ління не зацікавлене в збереженні української
етноідентичності.
Утім, слід констатувати, що ситуація не
безнадійна. Ще не пізно сприяти розвитко-
ві таких подій, коли мешканці українських
сіл Румунії будуть патріотами своєї держави
і одночасно – прихильниками своєї етнічної
належності. Проте для успішного вирішення
цих проблем необхідні домовленості на між-
державному рівні.
1. Аза Л. О. Українці Румунії: Сучасний стан
та перспективи етнокультурного розвитку /
Л. О. Аза, А. А. Попок, О. В. Швачка. – К.: Со-
ціс; Рівне: Ліста, 1999.
2. Аржевітін М. С. Релігія: Історія верховин-
ського села Колочава / Перед. М. Болдижара,
Ю. Сливка, В. Малета / Станіслав Михайлович
Аржевітін. – К.: «Майстерня книги»; Чернівці:
Видавничий дім «Букрек»; Укр. письменник,
2007. – Т. 2.
3. Балушок В. Сутність етнічного й етнічні ніші
(в контексті сучасних міжетнічних стосунків)
Василь Балушок // Практична філософія. –
2007. – № 3. – С. 153–162.
4545
Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному,
етнокультурному та етнополітичному контексті
4. Барбіл Б. Україну й Румунію Тиса поки що
більше роз’єднує, ніж з’єднує / Богдан Барбіл //
Срібна Земля. – Фест. – 2003. – С. 5.
5. Белей В. Українці в Румунії / Василь Белей //
Карпатський край. – 1991. – № 26. – С. 4.
6. Вегеш М. М., Горват Л. В. Українці Руму-
нії (Мараморощини): проблеми соціально-
економічного та політичного розвитку (1918–
1944) / М. М. Вегеш, Л. В. Горваш. – Ужгород:
УждУ, 1997.
7. Вегеш М. М., Горват Л. В. Нариси історії укра-
їнців Мараморощини (Румунія) в 1918–1945
роках / М. М. Вегеш, Л. В. Горваш. – Ужгород:
Колір прінт, 1998.
8. Витяг із закону Румунії «Про освіту». Роз-
діл XII. Освіта для осіб, які належать до націо-
нальних меншин // Аза Л. О. Українці Руму-
нії… – С. 83–85.
9. Гудзик К. Українці в Румунії [Електронний
ресурс] / Клара Гудзик // www.day.kiev.ua; Що-
денна всеукраїнська газета «День» // http://
www.day.kiev.ua/169982.
10. Горват Л. В. Соціально-економічний, політич-
ний і культурний розвиток українців Мараморо-
щини (Румунія) в 1918–1945 рр. / Любов Василів-
на Горват. – Ужгород: УждУ, 1998.
11. Горват Л. Етнокультурний ренесанс українців
Марамороського повіту (Румунія) // Соціально-
економічні та етнополітичні зміни в країнах Цен-
тральної і Південно-Східної Європи (друга поло-
вина 80-х – перша половина 90-х років XX ст.):
Матеріали міжнар. наук. конф., 26–27 вересня
1996 р. – Ужгород, 1997. – С. 207–209.
12. Грацианская Н. Н. Этнические меньшинства
в Словацкой Республике / Наталья Николаев-
на Грацианская // Европа на рубеже третье-
го тысячелетия: народы и государства. – М.,
2000. – С. 228–253.
13. Данилюк Д., Ткачук О. Історія Мараморощини
в закарпатській історіографії ХІХ ст. / Д. Да-
нилюк, О. Ткачук // Relaţii româno-ucrainene.
Istorie şi contemporaneitate. – Satu Mare, 1999. –
Р. 503–512.
14. Ідея перша – це відкриття пам’ятника Тарасу
Шевченку в Сату Маре / Актуальне інтерв’ю з
головою Союзу українців Румунії в Сату Маре
Михайлом Мачокою / Михайло Зан // http://
www.uzhgorod.net.ua.
15. Зан М. Буття нашої діаспори: українці Сату-
марського повіту (Румунія) / Михайло Зан //
Carpatica-Карпатика. – Ужгород: Приватна
друкарня Романа Повча, 2002. – Вип. 14. –
С. 330–332.
16. Зан М. Етномовні процеси в середовищі україн-
ської національної меншини повіту Марамуреш
(за результатами польових етнологічних дослі-
джень білінгвізму в регіоні) / Михайло Зан // Relaţii
româno-ucrainene. Istorie şi contemporaneitate. –
Cluj-Napoca, 2007. – Р. 303–320.
17. Зан М. Проблеми етнічної, мовної та конфесійної
ідентичності українців повітів Марамуреш та Сату
Маре (Румунія) / Михайло Зан // Матеріали Міжна-
родної наукової конференції «Етнокультурні фак-
тори національної ідентифікації населення україн-
ського порубіжжя». – К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського
НАН України, 2007. – С. 16, 17.
18. Зан М. Українці Сатумарського повіту / Михай-
ло Зан // Срібна Земля. – 2001. – № 42. – С. 12.
19. Зан М. Із приємними враженнями з Сату Маре /
Михайло Зан // Погляд. – 2003. – № 8. – С. 5.
20. Зан М., Леньо П. Асиміляційні моделі україн-
ства Пряшівщини та Мараморощини на почат-
ку XXI ст. // Матеріали до української етноло-
гії. – К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України,
2007. – Вип. 6 (9). – С. 86–91.
21. Зан М. П., Леньо П. Ю. Этноязыковой либера-
лизм Украины в контексте этнополитической
практики стран Центрально-Восточной
Европы / М. П. Зан, П. Ю. Леньо // Общество
и этнополитика: Материалы Второй меж-
дународной научно-практической интернет-
конференции 1 апреля – 15 июня 2009 г. – Ново-
сибирск: Изд-во СибАГС, 2009. – С. 156–162.
22. Король В. Народна демонологія українців Ма-
рамурешського повіту Румунії: перспектива
досліджень / Василь Король // Relaţii româno-
ucrainene… – Cluj-Napoca, 2007. – Р. 334–338.
23. Клованич Ю., Лівінський О. Розділені Ти-
сою. Українці Мараморощини: простіше на
їхній берег кинути каменем, аніж дістатися
і погомоніти / Ю. Клованич, О. Лівінський //
http://www.umoloda.kiev.ua. Україна моло-
да. Щоденна інформаційна газета // http://
www.umoloda.kiev.ua/number/70/175/1860/%20
BD%D1%96%D1%97.
24. Котигорошко В. Г. Верхнє Потисся в дав-
нину (1000000 років тому – Х сторіччя н. е.) /
В’ячеслав Григорович Котигорошко. – Ужго-
род: Карпати, 2008.
25. Куреляк В. І. Українська діаспора Мараморо-
щини (етногеографічне дослідження): Авто-
реф. дис. ... канд. геогр. наук. / Львівський на-
ціональний університет імені Івана Франка /
Васіле Іванович Куреляк. – Л., 2000.
26. Куреляк В. Українці Румунської Мараморощи-
ни : Монографія / Васіле Куреляк. – Л.: Видав-
ничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.
27. Леньо П. Ю. Поліваріантність ідентичнос-
ті українців повіту Марамуреш (соціально-
антропологічні аспекти проблеми) / Павло
Юрійович Леньо // Relaţii româno-ucrainene... –
Cluj-Napoca, 2007. – Р. 296–302.
4646
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010
28. Леньо П. Ю. Українці повіту Марамуреш (по-
льові спостереження) / Павло Юрійович Ле-
ньо // Слобожанське культурне надбання /
Збірка статей учених з пам’яткоохоронної ро-
боти. – Х., 2009. – Вип. 2. – С. 283–291.
29. Лівінський О. Життя за річковим... парканом /
Олекса Лівінський // Старий Замок. – 2003. –
№ 91–92. – С. 1, 13.
30. Лівінський О. Кількість українців на Мара-
морощині швидко зменшується // Старий За-
мок. – 2001. – № 37–38. – С. 5.
31. Лівінський О. Українці за румунським кордо-
ном – як за глухою стіною / Олекса Лівінський //
Старий Замок. – 2001. – № 35–36. – С. 1, 5.
32. Макарчук С. А. Етнічна історія України: На-
вчальний посібник / Степан Арсенович Макар-
чук. – К.: Знання, 2008.
33. Михайлюк М. Скільки українців у Румунії і де
вони проживають / Михайло Михайлюк // Укра-
їнський вісник. – 2006. – № 13–15. – С. 5, 6.
34. Нариси історії Закарпаття / [Наук. редкол.:
І. М. Гранчак, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько та ін.]. –
Ужгород: Закарпаття, 1993. – Т. 1.
35. Нариси історії Закарпаття / [Наук. редкол.:
І. М. Гранчак, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько та ін.]. –
Ужгород: Закарпаття, 1995. – Т. 2.
36. Пензеш В. Історія Української Греко-Католицької
Церкви в Мараморощині й цілій Румунській дер-
жаві / Василь Пензаш. – Л.: Стрім, 1994.
37. Пап, о. Степан. Історія Закарпаття / о. Степан
Пап. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. – Т. І.
38. Пап, о. Степан. Історія Закарпаття / о. Степан
Пап. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2002. – Т . ІІ.
39. Пап, о. Степан. Історія Закарпаття / о. Степан
Пап. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. – Т. ІІІ.
40. Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси /
Иван Поп. – Ужгород: ПП «Повч Р. М.», 2006.
41. Трайста М. Русини – фальшива декорація на
політичній сцені Центральної Європи / Ми-
хайло Трайстра // Український вісник. – 2007. –
№ 7–8. – С. 10.
42. Хланта І. У румунській провінції Банат знайде-
но український острів / Іван Хланта // Старий
Замок. – 2001. – № 5–6. – С. 15.
43. Хланта І. Нашого цвіту по усьому світу: Про
українців міста Лугоша (Румунія) / Іван Хлан-
та // Соціал-демократ. – 2001. – № 33. – С. 15.
44. Юрій М. Ф. Етнологія: Навчальний посібник /
Михайло Федорович Юрій. – К.: Дакор, 2006.
45. Constituţia României / Parlamentul României.
Camera deputaţilor // http://www.cdep.ro/pls/dic/
site.page?id=339.
46. Население / Румыния. Материал из Википедии –
свободной энциклопедии http://ru.wikipedia.org/w
iki/%D0%A0%D1%83%D0%BC%D1%8B%D0%
BD%D0%B8%D1%8F#.D0.9D.D0.B0.D1.81.D0.B5.
D0.BB.D0.B5.D0.BD.D0.B8.D0.B5.
47. Relaţii româno-ucrainene… – Satu Mare, 1999.
48. Relaţii româno-ucrainene… – Cluj-Napoca,
2007.
49. Traista M. Pseudocongresul rutenilor / Mihai Traista //
Curierul Ukrainean. – 2007. – Nr. 100. – P. 9.
|