Гончарство степової України в історичному контексті

Статтю присвячено дослідженню історії керамічного виробництва в Центральній Україні. На основі власних польових записів автор розглядає специфіку гончарних промислів села Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області. Звернено увагу на творчість цвітненського гончара А. Койди....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Босий, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2010
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38005
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Гончарство степової України в історичному контексті / О. Босий // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 77-83. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-38005
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-380052012-10-28T12:12:30Z Гончарство степової України в історичному контексті Босий, О. Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Статтю присвячено дослідженню історії керамічного виробництва в Центральній Україні. На основі власних польових записів автор розглядає специфіку гончарних промислів села Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області. Звернено увагу на творчість цвітненського гончара А. Койди. Статья посвящена истории производства керамики в Центральной Украине. Основываясь на собственных полевых записях, автор рассматривает специфику гончарных промыслов села Цветное Александровского района Кировоградской области. Уделено внимание творчеству цвитненского гончара А. Койды. The article is devoted to the study of history of ceramics in Central Ukraine. O n the basis of his own field records the author examines a specificity of ceramics of village Zvitne (Kirovohrad Region, O leksandrivka D istrict). H e focuses an attention on the work of the Zvitne potter A. Koyda. 2010 Article Гончарство степової України в історичному контексті / О. Босий // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 77-83. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38005 738(477) uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали
spellingShingle	Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Босий, О. Гончарство степової України в історичному контексті Народна творчість та етнографія
description	Статтю присвячено дослідженню історії керамічного виробництва в Центральній Україні. На основі власних польових записів автор розглядає специфіку гончарних промислів села Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області. Звернено увагу на творчість цвітненського гончара А. Койди.
format	Article
author	Босий, О.
author_facet	Босий, О.
author_sort	Босий, О.
title	Гончарство степової України в історичному контексті
title_short	Гончарство степової України в історичному контексті
title_full	Гончарство степової України в історичному контексті
title_fullStr	Гончарство степової України в історичному контексті
title_full_unstemmed	Гончарство степової України в історичному контексті
title_sort	гончарство степової україни в історичному контексті
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38005
citation_txt	Гончарство степової України в історичному контексті / О. Босий // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 77-83. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT bosijo gončarstvostepovoíukraínivístoričnomukontekstí
first_indexed	2025-07-03T19:50:23Z
last_indexed	2025-07-03T19:50:23Z
_version_	1836656596234534912
fulltext	77 Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. розвідки й польові матеріали олександр Босий ГОНчАРСТВО СТеПОВОЇ УКРАЇНИ В ІСТОРИчНОМУ КОНТеКСТІ Статтю присвячено дослідженню історії керамічного виробництва в Центральній Україні. На основі власних польових записів автор розглядає специфіку гончарних промислів села Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області. Звернено увагу на творчість цвітненського гончара А. Койди. Ключові слова: кераміка, традиційне гончарство. УДК 738(477) З найдавніших часів, поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства, предки українців здавна займалися різнома- нітними промислами й ремеслами. Серед них гончарство було одним з таких, що найпомітні- ше вплинуло на весь хід розвитку людської ци- вілізації. Вивченню різних аспектів керамічного виробництва в Україні присвячено чимало роз- відок, починаючи від перших сенсаційних допо- відей і статей аматора-краєзнавця В. Хвойки – відкривача «культури мальованої кераміки», до аналітичних праць археологів О. Кандиби, В. Даниленка, М. Чмихова, О. Цвек, Т. Ткачу- ка, С. Рижова, О. Бурдо, А. Тищенка, які дослі- джували орнаментику кераміки давніх культур, та студій із традиційного гончарства етнографів Л. Данченко, Є. Дмитрієвої, О. та І. Пошивай- лів, Ю. Лащука, О. Твердохлібова, Я. Риженко, Л. Мельничука та ін. Стисло окресливши основні історичні віхи освоєння нашими предками керамічного вироб- ництва на території сучасної України, долучимо до наукового обігу ряд матеріалів із власних етно- графічних експедицій, які допов нюють загальну картину історії та стану гончарного ремесла на території степової України в новітній час. Пред- метом нашого опису стали досить відомі по всій Україні і за її ме жами (Молдова) наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. гончарні промисли в с. Цвітне (нині – Олександрівський р-н на Кіро- воградщині). Перший людський досвід керамічного вироб- ництва у вигляді випалених глиняних скульпту- рок, виявлених археологами на території сучасної Чехії, бере свій початок ще у верхньому палеоліті (ХХ тис. до н. е.). Проте повноцінне відкриття гончарства пов’язане з пізнішою археологічною добою – неолітом (VI–III тис. до н. е.), коли масовим продуктом людської діяльності став ке- рамічний посуд. На території Кіровоградщини початки гончарства зафіксовано на поселеннях неолітичної доби дніпро-донецької культури в ба- сейні Дніпра та його приток і буго-дністровської культури в басейні Південного Бугу. Ідеться про поселення біля сучасних сіл Андрусівка (басейн Тясмину), Велика Северинка (басейн Інгулу), Завалля (басейн Південного Бугу). Проте гон- чарні вироби вищеназваних культур свідчать лише про перші людські спроби оволодіти техно- логіями виготовлення ліпного випаленого посуду. Відповідно, кераміка відзначалася однотипністю форм (ліпні гостродонні та круглодонні горщики, слабо випалені на відкритому вогні, без орнамен- тування або ж із загладженою жмутками трави поверхнею стінок), що було зумовлено викорис- танням найпростіших технологічних прийомів. Якісними змінами характеризується розвиток гончарства в наступному археологічному пері- оді – енеоліті (IV–III тис. до н. е.). Найяскра- вішою культурою Європи цього часу є культура Кукутені-Трипілля, пам’ятки якої поширені на те- ренах Румунії, Молдови та лісостепової України від Дніпра до Карпат. На території Кіровоград- щини поселення цієї культури охоплюють пере- важно західні та північно-західні райони, як-от: Гайворонський, Ульянівський, Новоархангель- ський, Новомиргородський, частково Доброве- личківський. Тут виявлено рештки трипільських The article is devoted to the study of history of ceramics in Central Ukraine. on the basis of his own field records the author examines a specificity of ceramics of village Zvitne (kirovohrad Region, oleksandrivka district). he focuses an attention on the work of the Zvitne potter A. koyda. Keywords: ceramics, traditional pottery. 78 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 протоміст площею 60–120 га: Володимирівське, Михайлівське, Тернівське, Небелівське та ін. Ці протоміста були утворені сотнями глинобитних наземних жител, так званих площадок, які роз- ташовували колами. Під час розкопок Володимирівського прото- міста археолог Т. Пассек на його площадках ви- явила найрізноманітніші гончарні й керамічні ви- роби – амфори для зберігання збіжжя, кухонний посуд, який певною мірою нагадував неолітичний, та вишуканий за формою, якісно виготовлений та орнаментований столовий посуд. Численною є дрібна антропоморфна й зооморфна пластика, а та- кож жертовники та глиняні культові моделі жител. У зазначений період гончарне виробництво набуло масового характеру, а його продукція стала об’єктом товарообміну. Поступово урізноманітнювалася тех- ніка та символіка трипільського орнаменту. Поряд з вирізним орнаментом, виконаним по сирій глині, майстри застосовували розпис білим, чорним, чер- воним та коричневим кольором. У Новомиргородському районі на трипіль- ському поселенні поблизу с. Листопадове місце- вий краєзнавець Петро Озеров серед уламків по- суду знайшов унікальну керамічну модель житла. Фронтон її прикрашали бичачі роги, тобто саме житло символічно уособлювало зазначену твари- ну, що було, очевидно, маніфестацією домінуючої міфологічної ідеї верховодства божества Тільця (господаря зодіаку), у сузір’ї якого в цю епоху перебувало сонце під час весняного рівнодення і від якого починався рік. Під кінець III тис. до н. е. трипільська культура сходить з історичної арени, а разом з нею зникають і її досягнення в кераміч- ному виробництві, кардинально змінюється і зна- кова система орнаментики. У кінці III – II тис до н. е. степову частину Кіровоградщини заселяли племена пастухів кіль- кох археологічних культур (середньостогівської, ямної, катакомбної). Вони принесли із собою не тільки скотарство, але й перший колісний транс- порт (віз, колісницю); вони приручили бика й коня; уміли обробляти метал тощо. Поселення та курганні поховальні пам’ятки цих культур дають цікавий матеріал про розвиток керамічного ви- робництва та застосування глини. Під час розко- пок кургану із середньостогівським похованням на території електростанції в м. Єлисаветграді (нині – Кіровоград) П. Рябков виявив одну з перших керамічних знахідок періоду енеоліту на території краю. А Д. Телегін на середньостогів- ському поселенні біля с. Дереївка Онуфріївсько- го району, поряд з уламками примітивних гостро- донних горщиків з нерівномірним випалюванням, виявив зразки зооморфної пластики – стилізова- ні фігурки собаки та кабана. В епоху степових культур доби бронзи – ям- ної, катакомбної, багатопружкової – якість кера- мічного посуду дещо поліпшилася. Так, у ямній культурі, поряд з примітивними гостродонними горщиками, з’являються відносно елегантні амфо- ри, у яких можна побачити обриси трипільського посуду, виникає також шнуровий орнамент, який пов’язують із прийшлими індоєвропейськими пле- менами, також простежуються зв’язки з балкан- ським регіоном, що проявилося в «імпорті» орні- томорфного глечика, виявленого кіровоградським археологом М. Тупчієнком в одному з курганів біля с. Помічна (басейн Чорного Ташлика). Дещо досконалішою за вищеназвану степо- ву кераміку була кераміка катакомбної культури (XVIII–XVI ст. до н. е.). Виготовляли її, як і рані- ше, без застосування гончарного круга. Це вже був не тільки кухонний, але й столовий та культовий посуд. Плоскодонні амфори цього періоду були по- дібні за формою до трипільських. Досить усталена рельєфна орнаментика керамічних виробів – зиґ- заґи, трикутники, ромби, кола – мала глибокий символічний характер і була пов’язана з міфологією, космогонією та календарною числовою символікою. Так, горщик, знайдений М. Тупчієнком в кургані № 21 біля с. Головківка, передає календарну сим- воліку 13-місячного високосного місячного року, поширеного в зазначений період на Близькому Сході. Крім того, катакомбні племена виготовляли особливий культовий посуд з переплавленої маси молюсків, кісток і жиру, а забарвлену червоною вохрою глину використовували для моделювання частин обличчя і всього обличчя померлого. Зреш- тою, розкопки ґрунтового могильника біля с. За- ломи, здійснені доцентом Кіровоградського педа- гогічного університету ім. В. Винниченка Н. Бокій, 79 Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. розвідки й польові матеріали дали зразки кераміки білогрудівської культури, яка вважається ранньослов’янською. Зокрема, було знайдено характерні тюльпаноподібні горщики з наліпним валиком по плечиках, кубки з петлеподіб- ною ручкою, миски тощо. Відтоді слов’янська гончарна традиція вже не полишала теренів краю. Це засвідчують ви- роби черняхівської культури ІІ–ІV ст. (Ново- миргород, Завтурове, Тишківка) з лискучою поверхнею і складним символічним орнаментом календарного типу, а також матеріали розкопок ранньослов’янського Пастирського городища (V–VІ ст.), що зберігаються нині у фондах Кіро- воградського обласного краєзнавчого музею. Особливо розквітло слов’янське гончарне ви- робництво в давньоруський час (ІХ–ХІІІ ст.). На території Кіровоградщини під час розкопок поселень поблизу сіл Дереївка та Андрусівка в басейні Дніпра і Кам’янече та Торговиця в басейні Синюхи було виявлено різноманітні вироби з ке- раміки, а саме: кухонний посуд з плоским денцем і відігнутими вінцями, прикрашений по плечиках прокресленою хвилястою лінією, пічні кахлі (з поливою і без поливи), дитячі іграшки тощо. У XIV–XV ст. на теренах України почали за- стосовувати досить продуктивний ножний гончар- ний круг. Майстри виробляли різноманітний по- суд для приготування, зберігання та подавання на стіл тих чи інших страв (горшки, миски, глечики, макітри, ринки, тикви, барильця, баньки, куман- ці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу тощо. Багаті поклади звичайних і каолінових глин різноманітного забарвлення – від білої і кре- мової до коричневої і темно-сірої – значною мірою сприяли розвиткові керамічного промислу. Наприкінці ХІХ ст. в Україні нараховували майже 800 гончарних промислів. На території сучасної Кіровоградщини гончарне виробництво в зазначений період зосереджувалося переважно на півночі краю на теренах сучасних Олександрів- ського, Новомиргородського та Новоархангель- ського районів. Цьому сприяли не тільки поклади високоякісної глини, але й лісові масиви регіону, що служили джерелом палива для гончарних пе- чей. Гончарями славилися села Аджамка, Рівне, Мошорино, Іванівка, Новогеоргіївськ. Нині ці гончарні центри вже не існують. Така сама доля спіткала й досить відомі в усій окрузі в ХІХ – на початку ХХ ст. гончарні промисли в с. Цвітне. Його мешканці запевняють, що тут з діда-прадіда всі займалися гончарством. Писемні згадки про ввиготовлення тут посуду датовані XIX ст. Цвіт- ненські майстри на гончарному крузі виготовля- ли найрізноманітніші вироби: макітри, горщики, глечики, риночки для смаження сала, форми для випікання тіста, чайники, тикви, куманці, ба- рильця, кухлі, миски, глиняні іграшки та деко- ративні скульптурки. Вони продавалися не лише на території нинішньої Кіровоградщини, але й на Черкащині, Одещині, Херсонщині, Полтавщині та в Молдові. Цвітненські горщики мали гарні пропорції, округлі стінки і прямі вінця. Майстри обливали вироби зеленою, жовтою та коричневою поливами. На початку XX ст. Цвітне стало одним з найбільших осередків виробниц тва полив’яного нерозмальованого посуду в Наддніпрянщині. Відомо, що перед Першою світовою війною у Цвітному налічували 242 гончарні двори. Крім того, у селі діяли два гончарні заводи, а загалом гончарною справою займалось 80 відсотків чоло- вічого населення. Але умови, у яких працювали гончарі, були досить важкими. Технології вироб- ництва посуду впродовж віків майже не зміню- валися. Основним знаряддям був традиційний гончарний круг. Особливо важкими були добування й обробка глини. Робили це, як і в давнину, ручним спосо- бом. Сировину добували в колодязях-шахтах зі зрубом, глибина яких іноді сягала більше 20 м, а шар глини був тонкий – лише 20–60 см. Значна глибина покладів глини сприяла появі професій- них копачів, які постачали сировиною гончарів. П. Зам’ятченський, який досліджував у 1898 році цей промисел, писав, що у Цвітному був по- ширений вислів «пішов у Сибір», що означало: «пішов копати глину». Проте місцева глина була напрочуд якісна – чиста і дуже пластична, що да- вало змогу майстрам робити величезні макітри. Привезену глину гончарі зсипали зазвичай або на подвір’ї у спеціально відгороджене місце, або в кутку хати і залишали на певний час «до- зрівати», перемішуючи її час від часу лопатою та 80 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 поливаючи водою. Потім глину збивали спеці- альним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом, щоб подрібнити її та вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глини. Через один-два дні глину місили ру- ками або ногами і формували в балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини. Незначна усадка дозволяла сушити вироби влітку прямо на осонні. Реалізацію гончарних виробів здійснювали зазвичай самі майстри, які роз’їжджали по селах і вигуками «По горшки!» запрошували селян до торгу. Вартість посудини найчастіше визначали кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Також гончарі вивозили свій товар на ярмарки та базари. У середині 90-х років ХХ ст. автор статті на власні очі бачив макітру, діаметр якої сягав майже 1 м. Вона стояла в кутку однієї з кімнат гончарного цеху, де на той час діяв гурток для місцевих школярів. Керівник гуртка, потомствен- ний гончар Іван Оникійович Кролик захоплено і з гордістю розповідав дітям, що в роки, коли він був ще зовсім юний, ця макітра посіла перше місце на конкурсі в Опішному, де змагалися май- стри серед гончарів багатьох гончарних осередків України. Переможцем мав стати той, хто зміг би зробити найбільшу макітру. Організатори при- везли глину для замісу і посадили всіх майстрів у спільне коло. Але Іван завбачливо привіз із со- бою мішок своєї, вже апробованої цвітненської глини. У ході змагання він спостерігав, як одна за одною розліталися з кругів макітри конкурсантів. Причиною цього була похибка у визначенні кіль- кості води під час приготування глиняної маси. Свою ж глину майстер добре знав, тому й привіз додому цілою річ, яка принесла йому заслужену перемогу. Іван Кролик, який майже півстоліття працю- вав у селі на промислах, згадує, що «коли парубки хотіли мати успіх у дівчат на вечорницях, то йшли до сусіднього села в заляпаних глиною штанях. Коли питали, чого прийшли так, вони відказу- вали: “Ми ж гончарі!”, що було, як правило, без- відмовним аргументом у можливості завоювати симпатії дівчат. Бо ж гончар-професіонал – це був не тільки абстрактний носій вікової традиції ремесла, а й конкретна людина, у якої завжди во- дилися гроші». У дореволюційні роки найвідомішим май- стром у Цвітному був Марко Кучеренко. Він ви- готовляв фігурний посуд у вигляді звірів, а також займався анімалістичною скульптурою. Зокрема, відомими є його махорочниці у вигляді лева з роззявленою пащею. Його син Василь уже в піс- лявоєнні роки створив цикл скульптур на теми народного життя, які мали широкий попит серед односельців. Кілька його робіт зберігаються в Кіровоградському крає знавчому музеї, а саме: «Військовик на коні», «Зустріч біля криниці», «Прощання козака з дівчиною», «Танцюристи», а також кілька хат-макетів, стріхи яких знімають- ся, а всередині можна побачити селянське житло (біля печі порається жінка, на лежанці бавляться діти, на лаві сидить і грає батько-гармоніст). У 1913–1914 роках у Цвітному діяла уч- бова земська керамічна майстерня, яку очолю- вав М. Бібік, де навчали розписувати посуд та ознайомювали із секретами орнаментації. Посуд зазвичай обливали жовтою, зеленою, рідше ко- ричневою, поливою. У традиційних цвітненських горщиків гарні пропорції, округлі стінки, прямі вінця. Використовували в селі і неполив’яний по- суд – макітри, горщики, риночки, водолії, форми для випікання тіста тощо. Кампанія з розкуркулення боляче вдарила по гончарях Цвітного, більшість жителів якого було репресовано чи виселено. Як розповідають старо- жили, уникли покарання й залишилися працюва- ти в селі лише два потомственні майстри-гончарі: один з дитинства горбатий, а другий – німий. До речі, на початку 90-х років ХХ ст. автору статті вдалося поспілкуватися з ними (прізви- ща, на жаль, втрачено). Німий гончар, будучи вже досить слабким, але вправним майстром, іще працював у сільському цеху, щодня виконуючи норму (100–110 глечиків, які мали відповідати ГОСТу). Поруч з ним кілька жінок-художниць швидко розписували ці глечики (що відобразило- ся на якості орнаментики). На початку 1930-х років у місцевому колгоспі організували гончарну бригаду, а трохи згодом – 81 Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. розвідки й польові матеріали гончарну артіль. Кількох майстрів відрядили навчатися розмальовувати посуд до Опішного. Замість того, щоб наслідувати місцеві традиції, керівники Цвітненської пром артілі активно впро- ваджували лише опішненський розпис. Гончарі розповідають, що майстрів, які не дотримувалися цього «стандарту», звільняли з роботи. Починаючи з 1930-х років, цвітненські гончарі почали розмальовувати посуд підполив’яним спо- собом, чого навчилися у своїх колег з Опішного. Тому в цвітненській кераміці відчутними є опіш- ненські мотиви (квіти, схожі на ромашки, ягоди, виноград). Дно таць прикрашали квітами й лис- точками, рідше – великими круглими квітами в центрі, малювали також птахів. Промартіль поча- ла випускати чимало мальованого посуду. У селі працювали відомі майстри: Агей Койда, Марко та Василь Кучеренки, Аврам Кабак, Каленик Головко, Сергій та Мар’яна Свороби, Михайло Погрібний. І сьогодні в їхніх нащадків ще можна знай ти миски, на яких зображено запозичені під час творчих поїздок типово опішненські орнамен- тальні мотиви. Пізніше в село потрапили з Києва альбоми зі зразками опішненських візерунків та українських вишивок, які також вплинули на ха- рактер декорування цвітненської кераміки. Перед Другою світовою вій ною сільська бригада гонча- рів перетворилася на Промартіль, яка в повоєний час стала цехом Олександрівського райпромком- бінату. Згодом глину перестали видобувати з міс- цевих копалень, а почали завозити з Жовтих Вод, що на Дніпропетровщині. У цей час цвітненська Промартіль спеціалізувалася переважно на ви- робництві вжиткового посуду. Одним з найвідоміших самобутніх цвітнен- ських майстрів був Агей Койда (1898–1991). За зразками його малюнків до другої половини 1960-х років художники-гончарі розмальовували керамічні вироби. Про Агея Койду можна говори- ти як про одного з оригінальних майстрів народної декоративної пластики, передусім анімалістичної скульптури. Кілька його робіт (баранці, півни- ки, леви) нині зберігаються в Кіровоградському обласному художньому музеї. Якщо до кінця XIX ст. такі скульптури робили як посуд для на- поїв, то півник із цієї колекції, виконаний у сти- лі декоративної скульптури, є просто прикрасою оселі. У ньому відсутня порожнина для наливання напоїв, а сам образ вирішено в сатиричному плані. Його голова з величезними випуклими очима та довгим гребенем нагадує казкового змія чи дино- завра. Ця невелика скульптура – 25 см заввишки –справляє на глядача враження своєю пласти- кою, навіть за відсутності активного кольорового декору. Виріб покрито світло-жовтою поливою. Майстерно виконав Агей Койда й іншого півня. Його пластичне вирішення є характерним для традиційних водоліїв – піднята голова та статична поза. У відкритому дзьобі – отвір для виливання напою. Із гордо піднятою головою півень охороняє невеличкий зав’язаний мішечок, розміщений перед його лапами. Мотив «гордого» півня-куманця трапляється в майстра в кількох варіантах. Надзвичайно колоритними є створе- ні ним декоративні водолії: набундючені індики, люті леви, а також потішне сімейство – свиня з десятком дрібних поросят. Одним з найпопулярніших образів кераміки цвітненських майстрів були традиційні водолії- баранці. Цілу серію оригінальних водоліїв у ви- гляді баранців створив Агей Койда, незважаючи на те що дотримувався лише кількох варіантів декору: це – вдавлений у рельєф каплеподіб- ний штрих, накладні спіралеподібні завитки та рельєфні квіти на фігурах птахів чи тварин. Тра- диція їхнього започаткування губиться в глибині віків. На нашу думку, початок традиції виготов- лення фігурних водоліїв у вигляді баранця слід датувати ІІ тис. до н. е. Це була епоха Овна, яка змінила еру Тільця, коли точка весняного рівно- дення, а значить, і початку року, перейшла в зоді- акальне сузір’я Овна. Відтоді Овен став головним божеством, яке відповідало за щасливий початок нового року. Цікавий звичай, пов’язаний з фігур- ними водоліями у вигляді барана, виявлено нами в давньохетській традиції, де існував обряд «пити бога», коли причащання вином, якому надавалась особлива магічна сила (імітація крові бога), відбу- валося із зооморфної скульп тури («баранця»). Як відомо, українські обрядодійства, зокрема весілля, також не обходилися без ритуального гончарного посуду, який, разом з іншими атрибу- 82 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 тами, вплітався в складну обрядово-магічну систе- му. Але жодних звичаїв чи обрядодій, пов’язаних із зооморфними водоліями, ми в Цвітному не за- фіксували. Утім, старожили сусідньої Олексан- дрівки згадують, що на весіллі молода, сидячи за столом, мала дивитися на гостей лише через отвір куманця-півника, який стояв перед нею. У деяких місцевостях України, зокрема на Опіл- лі, перед молодою ставили ритуальний посуд з кільцем-ручкою, що мав назву «близнята», або ж спеціальний круглий калач з отвором – «дивень». З погляду семіотики, отвір (куманця, «близнят» чи короваю) в умовах весільного обряду (як ри- туалу переходу) є своєрідним магічним «вікном» чи «оком» (точкою переходу в людський світ із потойбічного, у якому тимчасово перебуває наре- чена як лімінальна істота в ініціаційному ритуалі). Один такий цвітненський куманець-півник збері- гаєтьсяє в Кіровоградському художньому музеї. У 1980-х роках гончарне виробництво в Цвіт- ному почало занепадати. Сільський гончарний цех у цей час був підпорядкований Світловодському заводу художнього скла. Згодом виробничі площі було приватизовано, а обладнання для виготовлен- ня кераміки продано. Таким чином, на межі ХХ– ХХІ ст. гончарні традиції цвітненських майстрів, витоки яких, очевидно, варто шукати в місцевих археологічних культурах, було майже знищено. Не- долуга економічна система господарювання зруй- нувала спадкоємність народної школи гончарного ремесла, яка базувалася на традиції передачі знань і вмінь від батька до сина, від майстра до учня. Також занепаду місцевого промислу сприяли за- криття місцевих копалень високоякісної глини та заборона на використання місцевої орнаментики (майстри працювали лише за офіційно узаконени- ми зразками, поданими в таблицях). І як результат, у 1990-х роках «народна продукція» цвітненських майстрів – це убогі вазони, тарілки та глечики із сірим невиразним орнаментом. Наприкінці 90-х років ХХ ст. кілька нащад- ків талановитих майстрів ще працювали в гончар- ному цеху. Але вони лише натискали на кнопки електричних верстатів, що штампували товари широкого вжитку. У сільський гончарний цех кілька разів навідувались і спритні ділки, які про- понували перепрофілювати його на виробництво унітазів та умивальників. Саме в той час було за- куплено німецьку лінію для виготовлення фар- форової продукції, навіть зроблено пробну пар- тію, яку заклали в електропечі. Проте з’явилися контрольні органи і, у зв’язку із заборгованістю, від’єднали цех від електромережі. Відтоді вироб- ництво зупинилося, а устаткування поступово розікрали. Після цього цвітненський промисел остаточно занепав. Нині лише деінде у дворах біля покинутих хат колись багатого Цвітного ще видніються розвалені горна… Донедавна в селі ще проживали гончарі Василь Пономаренко, Іван Суржко та Іван Кро- лик, який народився 1924 року і був серед них най- молодший. На початку 1990-х років він вів гурток для місцевих школярів. Очевидно, і нині в селі за- лишилися його учні. Та чи продовжать вони спра- ву батьків? Проживають у селі й кілька колишніх робітників гончарного цеху, і серед них – їхній ке- рівник Валентин Барбул. Але в їхніх розмовах про відродження гончарного промислу в селі оптимізму немає. Один з місцевих орендарів зібрав по навко- лишніх селах значну колекцію посуду та вжиткової скульптури відомих цвітненських гончарів і в одно- му з приміщень на території власної ферми зробив кафе-музей. На цьому, здається, багатовікова тра- диція цвітненських гончарів закінчилася. Упродовж останнього часу сучасне гончарне мистецтво Кіровоградщини презентували лише кілька професійних майстрів-керамістів, серед яких найцікавіше інтерпретував елементи традиції член Спілки художників України Анатолій Двор- ський (у 2010 році він загинув у автокатастрофі). Вишукані і водночас чудернацькі форми його де- коративного посуду найчастіше вирішено як обра- зи персонажів української міфології та фольклору. Нині жодна художня виставка в обласному центрі не обходиться без представлення виробів сім’ї професійних гончарів Фірсових. Тематика їхньої творчості – від сучасних авангардних екс- периментів з формотворення посуду до реплік первісної меморіальної скульптури епохи Трипіл- ля, Кімерії чи Скіфії. Ще одна кіровоградська сім’я гончаря Івана Решти, до складу якої входять і його невістки, 83 Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. розвідки й польові матеріали 1. Босий О. Г., Харитонов Г. В. Гончарний круг. – Кіровоград, 1991. – 16 с. 2. Босий О. Г. Традиційні символи у магічних ритуалах українців. – Кіровоград, 1999. – 194 с. 3. Даниленко В. М. Неолит Украины. Главы древней истории Юго-Восточной Европы. – К.: Наукова думка, 1969. – 258 с. 4. Данченко Л. Народна кераміка Середнього Подніпров’я. – К., 1974. 5. Лащук Ю. П. Традиційні центри народного мистецтва // НТЕ. – 1978. – № 3. 6. Пассек Т. С. Розкопки трипільського посе- лення біля с. Володимирівка в 1946 році (Кірово- градська обл.) // Археологічні пам’ятки УРСР. – 1949. – Т. 2. – С. 217–225. 7. Тереножкин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. – К.: Изд-во Акаде- мии наук Украинской ССР, 1961. Марія ярко У К РА ЇНСЬК А Н А РОДНОПІСеНН А ТРА ДИЦІ Я ЯК КОНЦеНТРА ЦІ Я МеНТА ЛЬНИ Х У ТВОРеНЬ (еп істемолог іч н и й а на л із) Українську народнопісенну традицію розглянуто як концентроване ментальне утворення, яке калібрують мисле- форми народнопісенного матеріалу. Епістемологічний аналіз дає можливість простежити принципи структурування та культурологічний сенс архітектоніки самої традиції – її металогічний зміст, парадигмальну заданість і трансцендентну природу. Параметри епістеми народнопісенної традиції охоплюють способи інтелектуального орієнтування людини (етнофора) в бутті. Безпосередньо участь у традиції досліджено як проектування «зустрічі» свідомості з буттям, де за типами «знань» маркується змістовне та ціннісне поле народнопісенної культури. Те «дещо», яке позначає епістема народнопісенної традиції, є умовою виникнення артефакту – конкретної жанрової форми, її структурно-семантичного інваріанта, а отже, «лексичного» забезпечення та «знакового» вираження семантики як самої жанрової форми, так і «жанрової традиції» або «жанрового модусу». Ключові слова: епістемологічний аналіз знань ментального рівня, змістовне та ціннісне поле народнопісенної куль- тури, ментально-архетипний зміст української народнопісенної традиції, духовна модальність і мислеформи української народнопісенної творчості, культурний універсум та онтологічна самодостатність метасимволу пісенності. The Ukrainian folk-singing tradition is examined as a concentrated mental construction which is calibrated by the folk-singing material’s mental forms. The epistemological analysis makes possible tracing of the principles of structuring and the culturological meaning of the very tradition’s architectonics – its metalogical substance, paradigmatic depth and transcendental nature. The epistema parameters of the folk-singing tradition embrace a man’s (ethnophor’s) everyday life intellectual orientation methods. participation in a tradition is directly examined as a project of «conversation» of consciousness with being where the folk-singing culture semantic and evaluating fields are marked after the «knowledge» types. That «something» which is marked with an epistema of folk-singing tradition is a condition of any artefact appearance – definite genre form, its structural semantical invariant, and therefore, «lexical» providing and «sign» expression of semantics of both the most genre form and «genre tradition» or «genre modus». Keywords: mental level epistemological analysis of knowledge, folk-singing culture semantic and evaluating fields, Ukrainian folk- singing tradition mental archetypical maintenance, Ukrainian folk-singing art spiritual modality and mental forms, cultural universum and song metasymbol ontological self-sufficiency. УДК 398.8(477) нещодавно переїхала до Києва. Тож нині їхні гончарні вироби – випалені в молоці глечики, макітри, горнята, тарілки та куманці (які пахнуть молоком, тому на них є особливий попит) – мож- на часто побачити на ярмарках і святах народних ремесел, які проводяться в Національному музеї народної архітектури та побуту України, розташо- ваному на мальовничих пагорбах околиці Києва. Таким чином, предковічне гончарство на Кіро- воградщині, маючи давню історію, поставши ще в добу неоліту, переживаючи втрати під час змін археологічних культур і трансформацій, не втрача- ло спадкоємності й, ніби птах Фенікс, знову від- роджувалося. Тож хочеться вірити, що давні тра- диції гончарних осередків Центральної України не перервуться, а будуть продовжені в майбутньому.

Гончарство степової України в історичному контексті

Репозитарії

Схожі ресурси