Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз)
Українську народнопісенну традицію розглянуто як концентроване ментальне утворення, яке калібрують мислеформи народнопісенного матеріалу. Епістемологічний аналіз дає можливість простежити принципи структурування та культурологічний сенс архітектоніки самої традиції – її металогічний зміст, парадигма...
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Народна творчість та етнографія |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38006 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) / М. Ярко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 83-89. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-38006 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-380062012-10-28T12:12:45Z Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) Ярко, М. Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Українську народнопісенну традицію розглянуто як концентроване ментальне утворення, яке калібрують мислеформи народнопісенного матеріалу. Епістемологічний аналіз дає можливість простежити принципи структурування та культурологічний сенс архітектоніки самої традиції – її металогічний зміст, парадигмальну заданість і трансцендентну природу. Параметри епістеми народнопісенної традиції охоплюють способи інтелектуального орієнтування людини (етнофора) в бутті. Безпосередньо участь у традиції досліджено як проектування «зустрічі» свідомості з буттям, де за типами «знань» маркується змістовне та ціннісне поле народнопісенної культури. Те «дещо», яке позначає епістема народнопісенної традиції, є умовою виникнення артефакту – конкретної жанрової форми, її структурно-семантичного інваріанта, а отже, «лексичного» забезпечення та «знакового» вираження семантики як самої жанрової форми, так і «жанрової традиції» або «жанрового модусу». Украинская народнопесенная традиция рассматривается как концентрированное ментальное образование, которое калибрируется мыслеформами народнопесенного материала. Эпистемологический анализ даёт возможность проследить принципы структурирования и культурологический смысл архитектоники самой традиции – её металогическое содержание, парадигматическую заданность и трансцендентальную природу. Параметры эпистемы народнопесенной традиции охватывают способы интеллектуального ориентирования человека (этнофора) в бытии. Непосредственное участие в традиции исследуется как проектирование «встречи» сознания с бытиём, где за типами «знаний» маркируется содержательное и ценностное поле народнопесенной культуры. То «нечто», что обозначает эпистема народнопесенной традиции, является условием возникновения артефакта – конкретной жанровой формы, её структурно-семантического инварианта, а значит, «лексического» обеспечения и «знакового» выражения семантики как самой жанровой формы, так и «жанровой традиции» либо «жанрового модуса». The Ukrainian folk-singing tradition is examined as a concentrated mental construction which is calibrated by the folk-singing material’s mental forms. The epistemological analysis makes possible tracing of the principles of structuring and the culturological meaning of the very tradition’s architectonics – its metalogical substance, paradigmatic depth and transcendental nature. The epistema parameters of the folk-singing tradition embrace a man’s (ethnophor’s) everyday life intellectual orientation methods. P articipation in a tradition is directly examined as a project of «conversation» of consciousness with being where the folk-singing culture semantic and evaluating fields are marked after the «knowledge» types. That «something» which is marked with an epistema of folk-singing tradition is a condition of any artefact appearance – definite genre form, its structural semantical invariant, and therefore, «lexical» providing and «sign» expression of semantics of both the most genre form and «genre tradition» or «genre modus». 2010 Article Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) / М. Ярко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 83-89. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38006 398.8(477) uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали |
| spellingShingle |
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали Ярко, М. Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) Народна творчість та етнографія |
| description |
Українську народнопісенну традицію розглянуто як концентроване ментальне утворення, яке калібрують мислеформи народнопісенного матеріалу. Епістемологічний аналіз дає можливість простежити принципи структурування та культурологічний сенс архітектоніки самої традиції – її металогічний зміст, парадигмальну заданість і трансцендентну природу. Параметри епістеми народнопісенної традиції охоплюють способи інтелектуального орієнтування людини (етнофора) в бутті. Безпосередньо участь у традиції досліджено як проектування «зустрічі» свідомості з буттям, де за типами «знань» маркується змістовне та ціннісне поле народнопісенної культури. Те «дещо», яке позначає епістема народнопісенної традиції, є умовою виникнення артефакту – конкретної жанрової форми, її структурно-семантичного інваріанта, а отже, «лексичного» забезпечення та «знакового» вираження семантики як самої жанрової форми, так і «жанрової традиції» або «жанрового модусу». |
| format |
Article |
| author |
Ярко, М. |
| author_facet |
Ярко, М. |
| author_sort |
Ярко, М. |
| title |
Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) |
| title_short |
Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) |
| title_full |
Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) |
| title_fullStr |
Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) |
| title_full_unstemmed |
Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) |
| title_sort |
українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві. Розвідки й польові матеріали |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38006 |
| citation_txt |
Українська народнопісенна традиція як концентрація ментальних утворень (епістемологічний аналіз) / М. Ярко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 83-89. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT ârkom ukraínsʹkanarodnopísennatradicíââkkoncentracíâmentalʹnihutvorenʹepístemologíčnijanalíz |
| first_indexed |
2025-07-03T19:50:27Z |
| last_indexed |
2025-07-03T19:50:27Z |
| _version_ |
1836656600573542400 |
| fulltext |
83
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві.
розвідки й польові матеріали
1. Босий О. Г., Харитонов Г. В. Гончарний
круг. – Кіровоград, 1991. – 16 с.
2. Босий О. Г. Традиційні символи у магічних
ритуалах українців. – Кіровоград, 1999. – 194 с.
3. Даниленко В. М. Неолит Украины. Главы
древней истории Юго-Восточной Европы. – К.:
Наукова думка, 1969. – 258 с.
4. Данченко Л. Народна кераміка Середнього
Подніпров’я. – К., 1974.
5. Лащук Ю. П. Традиційні центри народного
мистецтва // НТЕ. – 1978. – № 3.
6. Пассек Т. С. Розкопки трипільського посе-
лення біля с. Володимирівка в 1946 році (Кірово-
градська обл.) // Археологічні пам’ятки УРСР. –
1949. – Т. 2. – С. 217–225.
7. Тереножкин А. И. Предскифский период на
Днепровском Правобережье. – К.: Изд-во Акаде-
мии наук Украинской ССР, 1961.
Марія ярко
У К РА ЇНСЬК А Н А РОДНОПІСеНН А ТРА ДИЦІ Я
ЯК КОНЦеНТРА ЦІ Я МеНТА ЛЬНИ Х У ТВОРеНЬ
(еп істемолог іч н и й а на л із)
Українську народнопісенну традицію розглянуто як концентроване ментальне утворення, яке калібрують мисле-
форми народнопісенного матеріалу. Епістемологічний аналіз дає можливість простежити принципи структурування та
культурологічний сенс архітектоніки самої традиції – її металогічний зміст, парадигмальну заданість і трансцендентну
природу. Параметри епістеми народнопісенної традиції охоплюють способи інтелектуального орієнтування людини
(етнофора) в бутті. Безпосередньо участь у традиції досліджено як проектування «зустрічі» свідомості з буттям, де
за типами «знань» маркується змістовне та ціннісне поле народнопісенної культури. Те «дещо», яке позначає епістема
народнопісенної традиції, є умовою виникнення артефакту – конкретної жанрової форми, її структурно-семантичного
інваріанта, а отже, «лексичного» забезпечення та «знакового» вираження семантики як самої жанрової форми, так і
«жанрової традиції» або «жанрового модусу».
Ключові слова: епістемологічний аналіз знань ментального рівня, змістовне та ціннісне поле народнопісенної куль-
тури, ментально-архетипний зміст української народнопісенної традиції, духовна модальність і мислеформи української
народнопісенної творчості, культурний універсум та онтологічна самодостатність метасимволу пісенності.
The Ukrainian folk-singing tradition is examined as a concentrated mental construction which is calibrated by the folk-singing
material’s mental forms. The epistemological analysis makes possible tracing of the principles of structuring and the culturological
meaning of the very tradition’s architectonics – its metalogical substance, paradigmatic depth and transcendental nature. The epistema
parameters of the folk-singing tradition embrace a man’s (ethnophor’s) everyday life intellectual orientation methods. participation in
a tradition is directly examined as a project of «conversation» of consciousness with being where the folk-singing culture semantic and
evaluating fields are marked after the «knowledge» types. That «something» which is marked with an epistema of folk-singing tradition
is a condition of any artefact appearance – definite genre form, its structural semantical invariant, and therefore, «lexical» providing
and «sign» expression of semantics of both the most genre form and «genre tradition» or «genre modus».
Keywords: mental level epistemological analysis of knowledge, folk-singing culture semantic and evaluating fields, Ukrainian folk-
singing tradition mental archetypical maintenance, Ukrainian folk-singing art spiritual modality and mental forms, cultural universum
and song metasymbol ontological self-sufficiency.
УДК 398.8(477)
нещодавно переїхала до Києва. Тож нині їхні
гончарні вироби – випалені в молоці глечики,
макітри, горнята, тарілки та куманці (які пахнуть
молоком, тому на них є особливий попит) – мож-
на часто побачити на ярмарках і святах народних
ремесел, які проводяться в Національному музеї
народної архітектури та побуту України, розташо-
ваному на мальовничих пагорбах околиці Києва.
Таким чином, предковічне гончарство на Кіро-
воградщині, маючи давню історію, поставши ще
в добу неоліту, переживаючи втрати під час змін
археологічних культур і трансформацій, не втрача-
ло спадкоємності й, ніби птах Фенікс, знову від-
роджувалося. Тож хочеться вірити, що давні тра-
диції гончарних осередків Центральної України не
перервуться, а будуть продовжені в майбутньому.
84
ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010
Ми знаємо лише феноменальне, тобто те, що
перед нами окреслюється через діяльність
інтелекту, а не ноуменальне, не саму
сутність сприйнятого.
Віктор Петрушенко 1
Значення української народнопісенної тра-
диції як сфери духовно-практичного осво-
єння світу в її «пісенному» вираженні та
змісті є воістину унікальним. Скажімо, якщо бі-
блійна теза стверджує, що «Спочатку було Слово»
(Йоанн 1:1), то кожен, хто серцем і вірою про-
йнятий любов’ю до української пісенної традиції
як національної виконавської практики, засвід-
чить, що саме у спів українська душа вкладає всі
«сенсо утворювальні начала буття» («струни душі
нашої», «спів душі» тощо). Проте далі такого
твердження по-обивательськи налаштована сві-
домість не йде, а дарма. Укорінена в архетип реф-
лексивність неначе не воліє продовжу вати саму
рефлексію – зворотну, суто інтелектуальну – і
вже «звідти» щоразу здійснювати такий бажаний
(бо природний) для неї дискурс. «Вкладання»
розуміння як самого себе, так і світу в регламент
«пісенної» стихії і є практичним виявом такого
дискурсу. Ці його механізми узагальнив П. Юр-
кевич в епістемі «філософія серця», наслідковий
характер якої в середині ХХ ст. наполегливо на-
магалися «виправити» культурологи з діаспорних
кіл: підставою для цього був образ «українського
розспівананого Пера Гюнта, задивленого в пре-
красну Льореляй власної душі, що топиться в
настроях і пливе за водою...» (вислів М. Шлем-
кевича) 2.
Знаменно, що втручання «пісенної» стихії по-
значилося і на шляхах академічного змужніння
української музичної культури: упродовж усього
шляху її унікальність не мала рівних, нівелю-
ючи необхідність проведення будь-яких загаль-
ностильових аналогій. Так, ще в добу бароко,
незважаючи на контекст (а духовні пріоритети
того часу не допускали будь-якого приводу для
індивідуалізації), українська версія такої суто ба-
рокової жанрової форми, як concerto grosso (одна
з перших жанрових форм інструментального му-
зикування), постала не лише у вокальному, але й
хоровому плані: дотримана як генотипна й при-
родна, форма вираження поставала в настільки
ж собітотожній формі гуртового (хорового) спі-
ву. Принагідно зазначимо також, що в ХХ ст.,
з його надзвичайно інтенсивними стильовими
перетвореннями, в українській музичній куль-
турі просто не було (і бути не могло!) «чистих»
проявів будь-якої конструктивно налаштованої
стильової моделі: вона підлягає контамінації (до-
слівно – «забрудненню») й буквально наполягає
на визнанні (уже вкотре!) питомо національного
дискурсу – рефлексивного, щиросердно лірично-
го кардіоцентризму й емоційно наснаженого ро-
мантизмоцентризму 3.
Наведені розмірковування – лише спроба
у властивий спосіб підійти до представлення як
самої теми, так і мети дослідження. Для більшої
переконливості варто вдатися до такого вислову:
«Актуальною є сконцентрованість на тих мето-
дах та методології дослідження, яка б дала мож-
ливість шляху від констатації до мотивації» 4.
Відштовхуючись від цього погляду, зауважимо:
важливо поставити питання так, аби від «вста-
новлення незаперечності існування якогось факту
або явища, самої наявності чогось» (констатації)
вже самим встановленням цієї незаперечності охо-
пити й доведення (мотивацію) 5. Подана теза до
тлумачення актуальності теми виконуваного ана-
лізу має ще ближчий смисловий стосунок тому,
що, як і народознавство, сфера музичної практи-
ки та дослідницької думки з питань національної
культури буквально потерпає від «спрощеного
етнографізму» – релікта звульгаризованих ідей
щодо національно особливого. Так, музична пе-
дагогіка переживає болісний етап переоцінки
свого призначення в житті суспільства, розпоро-
шуючи свої зусилля в пошуках практичного уріз-
номанітнення діяльнісного компонента і не надто
дбаючи про те, що є «методологією». У культу-
рі прийнято розрізняти власне континуально-
смисловий рівень та дискретно-текстовий. І якщо
дискретно-текстовий піддається структурному
аналізові із прагматичним осягненням «ззовні»,
то континуально-смисловий рівень може підда-
ватися виключно заглибленому розумінню – за
допомогою герменевтико-феноменологічного
«входження», «занурення».
85
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві.
розвідки й польові матеріали
Парадигма народнопісенної традиції (як епіс-
тема чи знання вищого ґатунку), що позначає пев-
ний універсум, передбачає розуміння народнопі-
сенної творчості як певного єдиного поля – поля
дій і взаємодій. Воно відповідає континуальності
відношення. Природа універсуму така, що як у
полі континуальності відношення в ньому немає
жодних виокремлених або привілейованих коор-
динат: поле є рівним самому собі, наскрізь «про-
зорим». На тлі або в площині цього поля вини-
кають деякі межі, позначення, які є відносними,
оскільки не змінюють природи та стану конти-
нуального поля, а є його власними утвореннями.
Досліджуючи смисловий універсум україн-
ської культури, І. Моїсеєв зауважив: «Складність
у тому, що континуум за визначенням неможли-
во аналізувати: кожне розрізнення зрушує лави-
ну порушених зв’язків, це ризикована стежка по
“замінованому полю” тотальної детермінованос-
ті» 6. Задля адекватного відтворення органічної
цілості дослідник веде мову не так про сполучення
названих підходів, як про пошук такої синтетико-
аналітичної методології, яка перебуває на «межі»
між ними і для якої культура саморозгортається у
властивих їй компонентах.
Оригінальність пропонованої І. Моїсеєвим
концепції полягає в тому, що ці «властиві культу-
рі компоненти» автор тлумачить не як «частини»
(ззовні стиковані), і не як «аспекти» (грані ціло-
го), а як щось середнє – «час пекти» – віднос-
но самостійні фрагменти, що в особливій формі
містять зміст цілого культури і функціонують в
істотній співпричетності з іншими, тобто разом.
Ці «часпекти», зокрема, можна розглядати і як
універсуми (діахронно-синхронічні), у «краплі
вбачаючи море», як дотепно зауважує дослідник;
але, зважаючи на їхню системну пов’язаність, до-
водиться наголошувати на специфічних власти-
востях кожного з них, звернутих до решти.
Примітно також, що І. Моїсеєв акцентує увагу
на такому моменті, як понятійне позначення «час-
пекту»: «Між природою предмета (органічною)
та логіко-понятійним інструментарієм є “люфт”,
який потрібно долати: а) вдаючись до мови само-
го предмета (символічних самоназв і метафорич-
них процедур культури); б) усвідомлюючи, що
класифікаційно-концептуальна побудова є лише
припущенням (щодо предмета), зумовленим кон-
кретною пізнавальною ситуацією з відповідними
умовностями» 7. Так, «твором творів», «семіосфе-
рою одухотвореного Світу» науковець позначає
культуру як «множину творів та їхню генералі-
зацію». Щодо цілісності, яка містить не тільки
продукт, а й спосіб продукування, суб’єктом твор-
чості позначено «Людину-з-Серцем», що теж
має передумову «продукційності», сферу син-
тезу можливого – «Сонце менталу спільності».
У смисловому універсумі української культури,
за концепцією І. Моїсеєва, є три «час пекти» і по
три їхні складники (горизонтальною розгорткою):
Ментал – Логос, Сонце, Око; Людина / Тіло –
Чуттєвість, Серце, Розум; Дійсність – Речовість,
Світ, Семіосфера. До того ж позначені складни-
ки «часпектів» є «незлиянними і нероздільними»,
опосередкованими один одним щодо третього за
вимірами «буттєвість», «ціннісність», «мисленнє-
вість» (вертикальна розгортка). Саму ж культу-
ру дослідник вбачає у взаємодії цих складників,
які накреслено як форми, іпостасі, передумови,
зрештою, «часпекти»: «Культура – прогресуюча
здатність сполучати велетенське і наймізерніше
в ім’я повноти людського буття» 8. У концепції
І. Моїсеєва сутності з їх характером буттєвості як
«незлиянних і нероздільних» вказують на віднос-
ність самих позначень: «межі» позначень зника-
ють, переходячи в інші сутності, потім – наступні
«межі» і т. д. Таке відношення постає як «дис-
кретний рух неперервної сутності» 9.
Отже, лише осягаючи відношення можна на-
близитися до пізнання сутності, тобто до того,
що не зникає за жодних змін або трансформацій
самого сутнього: «У пізнанні зв’язку ми залиша-
ємось на поверхні речей і процесів, зіставляючи їх
за суто зовнішніми ознаками. При цьому і наша
інтенція на світ як ціле також залишається зов-
нішньою... Коли ж ми проникаємо у відношення,
ми, як казав Г. Гегель, віддаємося стихії предмет-
ності, бо у відношенні виходить на перший план
внутрішня співмірність речей та процесів, їх ви-
хідна спорідненість, єдність, цілісність» 10.
Позаяк визначальними чинниками всієї
ієрар хічної побудови знання є концентрації мен-
86
ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010
тальних утворень, то при першому наближенні
слід мати в уяві таку модель знання, у якій уся
тотальність сутнього наявна щомиті і ніби випро-
мінюється, виливається в кожну конкретність.
Такою моделлю знання на етапі першого набли-
ження є народнопісенна традиція як така: тра-
диція і є концентрацією ментальних утворень.
Епістемологічно «традиція» постає як форма
знання вищого ґатунку, що становить метафі-
зичний контекст буття певного менталітету. Це
парадигмальний рівень, «самодостатній щодо
позначень епіцентрів культурно-історичного
процесу» 11. Знання такого статусу свідчать
про можливу будову і світу, і буття, і людини як
суб’єкта та носія певного культурного універсу-
му. Самодостатність інтелектуальних утворень
знань парадигмального рівня можна пояснити
тим, що вони ні до чого іншого не тяжіють, а
навпаки, до них тяжіє увесь «предметний» зміст
сфери, де функціонують народнопісенні симво-
ли (такою сферою і є народнопісенна творчість).
Таким чином, вдаючись до мови епістемології
як філософської теорії знання, уся позначува-
на «предметністю» народнопісенна традиція як
«одне конкретне» колом своїх зв’язків з іншим
«конкретним» окреслює спосіб «саме таким
чином бути у світі» або «світ, явлений через
саме таке буття». Інакше кажучи, епістемоло-
гічно народнопісенна традиція стягує в єдиний
вузол або фокус усе змістовне та ціннісне поле
народно пісенної культури, яка в свою чергу
«кореспондує» з ментальним полем етнонаціо-
нальної культури в цілому.
Мова, таким чином, іде про певне розуміння
і тлумачення способу інтелектуального орієнту-
вання людини в бутті: у межах епістемологічно-
го підходу важливо відшукати в самому «знан-
ні» (а воно є «першою» реальністю) підстави й
умови приписування будь-чому атрибута буття.
А оскільки «знання» є дійсним лише як компо-
нент людського відношення, то в бутті як відно-
шенні принципово важливим є те, що воно саме
себе вимірює. Цей момент самовимірювання
людського відношення у філософії позначають як
співвідношення макро- і мікросвітів, тому, якщо
«гени» знання відсутні в кожній клітині процесу,
то не зродиться воно і в його підсумку. «Відно-
шення як спосіб людського буття, просякнуте іс-
крами знання, рефлексії, мислення» 12.
Для розуміння епістемології української на-
роднопісенної традиції як знання парадигмаль-
ного рівня наведене міркування має принципове
значення, бо в кожному конкретному «знанні»
межа його змісту повинна бути усталеною та чіт-
ко окресленою. Необхідно також розуміти, що
дієвість і цінність «знання» пов’язані з рухли-
вістю внутрішніх окреслень у його будові. Так, у
своїх «матеріальних» здійсненнях народнопісен-
на творчість є принципово різноваріантною (на
цьому слушно наголошує С. Грица, порівнюючи
фольклор з академічним музичним твором, адже
він завжди існує в «одиничному» здійсненні).
Свідомість, дух, духовне (як носії абсолютного)
набувають свого онтологічного статусу тоді, коли
постають перед нами як субстанціальні окреслен-
ня. Звідси такі властивості свідомості, як транс-
цендентальність, апріоризм, ідеальність, твор-
чість. Можна, мабуть, припустити, що бажанням
досягти трансцендентності, відчути її присутність
і зумовлені численні варіантні здійснення того, що
інтелектуальним умовиводом постає як «пісенна
парадигма» (визначення С. Грици).
Отже, потенційно «матерія» знання як від-
ношення або дії повинна бути подільною до не-
скінченності. Це, по-перше. А по-друге, при та-
кому поясненні будови знання стає зрозумілим,
що і людський спосіб ставлення до реальності з
неминучістю передбачає мозаїчне подрібнення
всього сутнього, його членування, калібрування,
вимірювання. У цьому просуванні неабияку роль
відіграє визначення процесів людської свідомості
через час, течію, неперервність.
Таким чином, вектор позначень будови знан-
ня стосовно єдності абсолютного й відносного
моделюється у вертикальній перспективі. Що ж
до позначень елементів будови знання – межі,
кванта і розповсюдження, протяжності, конти-
нуума – у зв’язку з їх процесуальним характером
доцільними є горизонтальні (або концентричні)
проекції моделювання.
Окремі проекції, однак лише «зрізами» щодо
цілого, спроможні накреслювати такі якості лю-
87
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві.
розвідки й польові матеріали
дини, як суб’єктивність, індивідуація, сенсоутво-
рення, тобто позначення міри соціальності лю-
дини та культуротворчої діяльності. Такі «зрізи»
отримують власні позначення меж свідомості
(множинні горизонтальні проекції), що як такі
визначає чи зумовлює вертикальний вектор че-
рез ідеалізацію та абсолютизацію. Поза цими
позначеннями постає те, що в реальній дійсності
існує як народнопісенний матеріал – уся жива
його сукупність.
Завданням епістемологічного порядку є «про-
ектування» самої «зустрічі» ідеального з реаль-
ним або, точніше, свідомості з буттям. Тобто,
розглядаючи народнопісенний матеріал з метою
реінтерпретації його сутності в означеннях тради-
ції, з’ясовується те, згідно з чим збудований світ
народнопісенної творчості; причому з’ясуванню
підлягає і те, завдяки чому цей світ – світ фоль-
клорних джерел – постає актом, у якому можна
брати співучасть.
Параметрами такого проектування є: а) бут-
тєві «часпекти» етнофора, їх виокремлення відпо-
відно до «сенсоутворювальних начал буття» або
виміру «знання–відношення». Умовно їх можна
означити як «Особа» (І), «Особистість» (ІІ),
«Гурт» (ІІІ), «Громада» (ІV); б) еталонні ідеалі-
зації виявлень буття, їх розрізнення за способами
епістемологічного перетворення буття в певний
тип знань (згідно з орієнтуванням від абсолют-
ного до відносного) 13.
Так, для «особового» часпекту (І) способом
епістемологічного перетворення буття в знання он-
тологічного плану є настанова на сприйняття «гене-
тичного коду» національного світогляду; для «осо-
бистісного» (ІІ) – дія самопізнання в споглядальній
саморефлексії; для часпекту «Гурт» (ІІІ) – пізнан-
ня цінності цілісних уявлень (гармонія Людини з
Природою, Творцем; національні ідеали тощо); для
часпекту «Громада» (ІV) – ідея соборності.
Спосіб епістемологічного перетворення буття
в знання рефлексивного плану посвідчують такі
його прикмети, як (І) сингнітивність змісту, його
«знакове» вираження, сугестія; (ІІ) афект емоцій-
ного зараження, інтроверсія, рефлексія; (ІІІ) зви-
чаєва функція наслідування; (ІV) обрядовість,
функція переконування.
Спосіб епістемологічного перетворення буття
в знання екзистенціального плану визначають:
(І) пріоритет смисложиттєвої сутності, ідеаліза-
ція уявлень, афекти впочувань; (ІІ) ірраціональ-
ний спосіб пізнання, кардіо центризм, епістема
«філософії серця»; (ІІІ) «нормуючі» принципи
соціуму, епістема міфопоетичного віро-знання;
(ІV) духовний самовияв, трансценденція.
Як способи епістемологічного перетворен-
ня буття в знання структурно-онтологічного
плану постають: (І) гомогенна мислеформа та
магічно-сугестивний модус ментального образу;
(ІІ) гетерогенна мислеформа та індивідуально-
особистісний модус; (ІІІ) гомогенна мислеформа
за умови високого рівня об’єктивації загального
як «позначення» спільноти; (ІV) синкретична
мислеформа обряду, духовна єдність.
Способи епістемологічного перетворення бут-
тя в знання інструментального плану репрезен-
тують: (І) первинні, утилітарного призначення
жанрові форми (колискові, забавлянки, лічилки);
(ІІ) прості жанрові форми узагальненого образ-
ного змісту (ліричні, соціально-побутові) та «про-
міжні» жанрові форми узагальненого, з елемен-
тами деталізації, образного змісту (епічні – думи,
історичні пісні; ліро-епічні – балади, співанки-
хроніки); (ІІІ) первинні жанрові форми ритуально-
магічного призначення (календарно-обрядові),
похідно-маршові й танцювальні; (ІV) обряд, його
концептуальна специфіка (родинно-обрядові
«драми» – весільні, поховально-поминальні, на-
родини; церковні пісні як невід’ємна складова сце-
нарію та образно-смислового втілення літургії).
Параметри епістеми народнопісенної традиції
охоплюють способи людсько-інтелектуального
орієнтування в бутті. Позначенню або фікса-
ції підлягають інтелектуальні дії з ідеалізації
предметних відношень та встановлення гра-
ничних меж у сфері предметного змісту – як
меж орієнтацій та оцінок. Завдяки останнім
людина може спрямовувати та організовува-
ти свою діяльність «ізсередини», із себе са-
мої. Інакше кажучи, те «дещо», яке позначає
епістема народнопісенної традиції, є умовою
виникнення артефакту – конкретної жанрової
форми, її структурно-семантичного інваріанта
88
ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010
з відповідним «лексичним» забезпеченням та
«знаковим» вираженням семантики як самої
жанрової форми, так і «жанрової традиції»
або «жанрового модусу». Таким чином, можна
стверджувати: якщо концепція «пісенної па-
радигми» (термін С. Грици) – це модель до-
слідження «зв’язків», то парадигма народно-
пісенної традиції як епістемологічне утворення
спроможна заглиблюватися в саму будову
«відношення» – власне «ноумен».
Як і самі відношення, «побачити» ноумен
неможливо: специфіка дій інтелекту й полягає
в тому, що в ньому все відбувається під дією
рефлексії і у сфері рефлексії. Тобто кроки дум-
ки, акти мислення здійснюються свідомо, зі
свідомими орієнтаціями та співвідношеннями
як між окремими елементами дії, так і зі ста-
ном свідомості в цілому. Можна, зрештою,
припустити, що позначувані парадигмою на-
роднопісенної традиції параметри загально
накреслюють картину свідомості, коли вона
набуває форми знання: «Розвинена свідомість
розуміє знання як змістовні утворення в меж-
ах безперервної рефлексії» 14.
Проведений дослідницький екскурс у питання
епістемології української народнопісенної традицї
дає підстави для певних висновків. Насамперед
підтвердилася слушність логічного виокремлення
як об’єкта дослідницького пошуку такого фено-
мену, як українська народнопісенна традиція, що
як явище побутує в суто національному вира-
женні – як виконавська (співоча) форма народ-
ної музичної культури, а саме – народна пісенна
творчість. Зокрема, з’явилася можливість за її
мислеформами простежити процес природного
зродження архітектоніки самої традиції, що має
власні принципи структурування та культуроло-
гічний сенс – металогічний зміст, його парадиг-
мальну заданість і трансцендентну природу.
Шлях осмислення ноуменальних (сутнісних)
означень самої традиції як концентрації менталь-
них утворень завершився висновком про те, що
українська народнопісенна традиція – це пере-
довсім «знаннєва» структура національної моделі
світовідношення.
Як структуроване власними мислеформами
ментальне утворення українська народнопісен-
на традиція є засобом виявлення (самої появи)
ідеалізованого еталонного ставлення до буття.
Саме це ставлення формує духовну модальність
української народнопісенної творчості, про
«ноуменальні» аспекти якої нам «повідомля-
ють» виміри ментально-архетипного змісту
самої народнопісенної традиції. Ними також
є ідеалізоване еталонне ставлення до буття:
воно транслює як генотипну прикмету реф-
лексивність світосприймальної настанови, що
як ноумен (сутність) зумовлює феномен (по-
яву, явище) вищого ґатунку – метатему, мета-
символ пісенності 15. З погляду епістемології,
«пісенність» як метасимвол української на-
роднопісенної традиції є уявним універсумом,
стан якого уможливлює появу в ньому фено-
мену пізнання і знання, де останнє постає у
вимірах абсолютності та відносного, тобто у
вимірах часу: «В кожному знанні через його
сенсоутворювальні компоненти присутня уся
тотальність прояву буття в даний момент і в
даному відношенні» 16. Онтологічну самодо-
статність пісенності як позначення особливого
виду «знання» забезпечує те, що власне «по-
значуваним» є те, що має значення фундамен-
тального та окреслює не лише особ ливі харак-
теристики, але й статус буття.
1 Петрушенко В. Епістемологія як філософська
теорія знання / В. Петрушенко. – Л.: Вид-во Держ.
ун-ту «Львівська політехніка», 2000. – С. 166.
2 Цит. за: Храмова В. Л. До проблеми україн-
ської ментальності: Замість передмови // Україн-
ська душа: зб. наук. праць / С. І. Білокінь та ін.;
відп. ред. В. Л. Храмова. – К.: Фенікс, 1992. – С. 10.
3 Згідно з культурологічною думкою, архетип-
ний зміст української культури налаштований
рефлексивно. Як генотипна ознака психіки, реф-
лексивність і такі споріднені з нею форми світо-
сприймання, як кардіоцентризм (епістема «філосо-
фії серця») та емоціоналізм (пріоритет учуттєвості),
формувалися відповідно до способів та умов життя
і праці, ландшафту й кліматичних умов, соціально-
політичних процесів тощо. Про це див.: Бичко А. К.
Характерологічні особливості української менталь-
ності / В. Г. Скотний, В. С. Мовчан, Т. І. Біленко,
В. В. Здоровенко // Гуманізм. Людина. Культура:
Тези доповідей людинознавчих філософських чи-
89
Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві.
розвідки й польові матеріали
Знання матеріально-духовної культури буко-
винських гуцулів, яким володів Юрій Федькович,
навряд чи може бути запозиченим із книг: воно
засвоювалося з колиски, з часу перших проявів
мислення. До того ж свою роль відіграла специ-
фіка менталітету, вразливість натури, особистіс-
на налаштованість письменника на це вдумливе,
хоча й емоційне, естетичне сприйняття того, що
виявилося ніби часткою його самого. Інакше ка-
жучи, становлення Ю. Федьковича як особли-
вого реципієнта унікальних скарбів пов’язане із
суб’єктивним фактором, а не тільки із зовнішніми
чинниками, які були посутніми, визначальними,
але не кожного могли зробити таким палким і
вмілим своїм шанувальником. За висловлюван-
ням західноукраїнського драматурга й видавця
Григорія Григорієвича (псевдонім Григорія Це-
глинського), той був «гуцулом з роду, ходу, мови,
думки, звичаїв і всеї поведінки» 1. «Зелена моя
Буковино, сині мої гори, холодні мої ізвори! Хіба
мене рука моя забула б, щоби я вас забув. Тото
лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото
не забуду» 2, – проказує устами ліричного героя
оповідання «Люба – згуба» надчутлива душа
самого письменника.
Світ пізнаних за роки військової служби інона-
ціональних етносів, здається, ще дужче прив’язав
Ю. Федьковича до Буковинської Гуцульщини,
наснаживши переконанням у її винятковості.
Свідченням цього є значною мірою творчість
письменника, у якій серед багатоманіття настроїв
і станів неможливо не вловити присутність тон-
кого відчуття краси й філософії гуцульських зви-
чаїв та обрядів, інтер’єру гуцульської оселі, одягу,
Лідія Ковалець
юРІй Фе ДЬКОВИ ч ЯК М А НІФеСТА НТ
ОД ЯГ У СВОЇ Х К РА ЯН
У статті окреслено зміст, вияви (біографічні та художні) захоплення Ю. Федьковичем самобутньою матеріально-
духовною культурою своїх краян – буковинських гуцулів, зокрема їхнім одягом. Етнозберігаюча символіка народ-
ного вбрання могла розцінюватися письменником передовсім як засіб уникнення деіндивідуалізації в суспільному
житті і саме тому пристрасно ним пропагувалася. Крім того, це був суто особистісний засіб декларації Ю. Федько-
вичем народолюбства й естетичних поглядів.
Ключові слова: Юрій Федькович, народний стрій, народолюбство, естетичне.
In the article, there is an outline of the meaning and manifestations (biographical and artistic) of yurii Fedkovych’s passion for the original
material and spiritual culture of his fellow-countrymen – Bukovynian gutsuls, in particular for their garments. The folk garments’ nation-
preserving symbols could be considered by the writer firsr and foremost as a means to avoid deindividualization in public life and that’s why these
symbols were ardently propagandized. In addition, it was exactly a personality means of a declaration of love of people and aesthetical views.
Keywords: yurii Fedkovych, folk garments, love of people, aesthetical.
УДК 929 Федькович+391(=161.2)
тань «Гуманізм. Людина. Культура», 8–10 жовтня
1992 p. – Дрогобич, 1992. – С. 124, 125.
4 Гамаль Л. В. Філософія освіти та народо-
знавство (до проблеми статусу) / І. А. Зязюн,
С. О. Черепанова, Н. Г. Ничкало, В. Г. Скотний
та ін. // Діалог культур: Україна в світовому кон-
тексті. Філософія освіти: зб. доп. методол. семі-
нару «Філософія освіти ХХІ ст.», 26–27 лютого
1999 р. – Л.: Світ, 1999. – Вип. 4. – С. 252.
5 Там само.
6 Феномен нації: основи життєдіяльності / за
ред. Е. В. Попова. – К.: Знання, 1998. – С. 118.
7 Там само.
8 Там само. – С. 134.
9 Петрушенко В. Л. Епістемологія… – С. 42.
10 Там само.
11 Там само. – С. 212.
12 Там само. – С. 36.
13 Там само. – С. 158.
14 Там само. – С. 43.
15 Про це див.: Ярко М. І. Парадигма етнона-
ціональної ідентичності української музичної
культури // IV Міжнародний конгрес україніс-
тів. Одеса, 26–29 серпня 2000 р. – О.; К., 2001. –
С. 484–495.
16 Петрушенко В. Л. Епістемологія… – С. 102.
|