Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному)

6–17 червня 2007 року співробітниками Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та науковцями Інституту керамології було проведено керамологічну експедицію до таких гончарних осередків Івано-Франківської області: Косів, Коломия, Кути, Пистинь....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Метка, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2010
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38011
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному) / Л. Метка // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 118-125. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-38011
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-380112012-10-28T12:09:56Z Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному) Метка, Л. З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції 6–17 червня 2007 року співробітниками Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та науковцями Інституту керамології було проведено керамологічну експедицію до таких гончарних осередків Івано-Франківської області: Косів, Коломия, Кути, Пистинь. 2010 Article Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному) / Л. Метка // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 118-125. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38011 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції
spellingShingle	З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції Метка, Л. Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному) Народна творчість та етнографія
description	6–17 червня 2007 року співробітниками Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та науковцями Інституту керамології було проведено керамологічну експедицію до таких гончарних осередків Івано-Франківської області: Косів, Коломия, Кути, Пистинь.
format	Article
author	Метка, Л.
author_facet	Метка, Л.
author_sort	Метка, Л.
title	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному)
title_short	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному)
title_full	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному)
title_fullStr	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному)
title_full_unstemmed	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному)
title_sort	сучасний стан гончарства гуцульщини та покуття (за матеріалами керамологічної експедиції інституту керамології – відділення інституту народознавства нан україни та національного музею-заповідника українського гончарства в опішному)
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38011
citation_txt	Сучасний стан гончарства Гуцульщини та Покуття (за матеріалами керамологічної експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному) / Л. Метка // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 6. — С. 118-125. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT metkal sučasnijstangončarstvaguculʹŝinitapokuttâzamateríalamikeramologíčnoíekspedicííínstitutukeramologíívíddílennâínstitutunarodoznavstvananukraínitanacíonalʹnogomuzeûzapovídnikaukraínsʹkogogončarstvavopíšnomu
first_indexed	2025-07-03T19:50:46Z
last_indexed	2025-07-03T19:50:46Z
_version_	1836656620683132928
fulltext	118 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 ские епархиальные известия. – 1908. – № 15. – Часть неоф. – С. 588. 45 Там само. – С. 591. 46 Там само. – С. 595. 47 Там само. – С. 588, 589. 48 Див.: Каталог выставки XIV Археологическо- го съезда в Чернигове. – Чернигов, 1908. – С. 25–46. 49 Труды XIV Археологического съезда в Чер- нигове. – М., 1911. – Т. 3. – С. 52. 50 Руденок В. Чернігів – подорож 100 років на- зад. – Чернігів, 1998. – С. 35. 51 Ісаєнко О., Мудрицька В. Історія Чернігів- ського єпархіального давньосховища // Родо- від. – 1996. – № 14. – С. 64. 52 Там само. 53 Див.: Каталог выставки XIV Археологичес- кого съезда в Чернигове. – С. 268. 54 Описание вещественных и письменных памятников Черниговского епархиального древлехранилища // Сборник Черниговского епархиального древлехранилища. – Чернигов, 1908. – Вып. 1. – С. 1–50. 55 Див.: Зайченко В. В. Гапти XVII–XIX сто- літь у збірці Чернігівського історичного му- зею. – Чернігів, 1991. 56 Каталог выставки XIV Археологического съезда в Чернигове. – С. 67–69. 57 Там само. – С. 6. 58 Зайченко В. В. Зазнач. праця. – С. 5. 59 Там само. – С. 6. 60 Каталог выставки XIV Археологического съезда в Чернигове. – С. 85. 61 Там само. – С. 70–72. 62 Черниговский соединенный музей город- ской и ученой комиссии в память 1000-летия ли- тописного существования г. Чернигова. Каталог музея. – Чернигов, 1915. – № 2906. 63 Див.: Зайченко В. В. Зазнач. праця. – С. 6–8; Каталог выставки XIV Археологического съезда в Чернигове. – С. 70–72. 64 Зайченко В. В. Зазнач. праця. – С. 8. 65 Див.: Каталог выставки XIV Археологичес- кого съезда в Чернигове. – С. 72–75. 66 Див.: Зайченко В. В. Зазнач. праця. – С. 8–10. 67 Див.: Каталог выставки XIV Археологи- ческого съезда в Чернигове. – Чернигов, 1908. – С. 76–81. 68 Там само. – С. 86–92. 69 Зайченко В. В. Зазнач. праця. – С. 12. 70 Там само. – С. 17. 71 Там само. – С. 18. 72 Див.: Каталог выставки XIV Археологичес- кого съезда в Чернигове. – С. 82–86. 73 Зайченко В. В. Зазнач. праця. – С. 22. 74 Там само. – С. 23. 75 Див.: Описание вещественных и письменных памятников Черниговского епар- хиального древлехранилища // Черниговские епархиальные известия. – 1908. – № 14. – С. 518–526; Каталог выставки XIV Археологи- ческого съезда в Чернигове. – С. 36–40. 76 Каталог выставки XIV Археологического съезда в Чернигове. – С. 36–40. Людмила Метка СУ ч АСНИй СТА Н ГОН ч А РСТВА Г У Ц УЛЬщИНИ ТА ПОК У Т ТЯ (за матер іа ла м и кера молог іч ної експед и ц ії Інст и т у т у кера молог і ї – в і д д і лен н я Інст и т у т у народозна вст ва Н А Н Ук раїн и та На ц іона л ьног о м узею-за пові д н и к а у к раїнськог о г он чарст ва в Оп і ш ном у) 6–17 червня 2007 року співробітниками Національного музею-заповідника україн- ського гончарства в Опішному та науковця- ми Інституту керамології було проведено ке- рамологічну експедицію до таких гончарних осередків Івано-Франківської області: Косів, Коломия, Кути, Пистинь. Результатами експедиції є фотоматеріали, аудіо та відеозаписи інтерв’ю з представника- ми місцевих органів влади, керівниками облас- них і регіональних організацій Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України, керівниками й працівниками музейних установ 119 З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції Гуцульщини і Покуття, керівниками виробни- чих об’єднань, комбінатів, де відбувається чи відбувалося виготовлення виробів із глини, керівниками навчальних закладів мистецько- го спрямування, студентами Косівського дер- жавного інституту прикладного та декоратив- ного мистецтва, жителями обстежуваних міст та сіл, художниками-керамістами й гончарями, приватними колекціонерами кераміки, продав- цями художніх салонів, мистецьких крамниць, де продаються глиняні вироби, про побутуван- ня гончарства в досліджуваних осередках та сучасний стан гончарства Гуцульщини й По- куття. Зафіксовані матеріали послужать для підготовки до проведення Всеукраїнської ке- рамологічної науково-практичної конференції «Гончарство Гуцульщини та Покуття: ідеоло- гічні міфи й історичні реалії» (Опішне, 2010). Спогади місцевих жителів та аудіо-, фото- й відеоматеріали можуть бути використані в ро- боті над монографіями, науковими статтями, альбомами про розвиток гончарства на Гу- цульщині й Покутті. Переважна більшість опитаних у ході ке- рамологічної експедиції косівських гончарів, малювальниць, художників-керамістів має спеціальну мистецьку освіту – навчалися в Косівському державному інституті декора- тивного та прикладного мистецтва ім. Воло- димира Касіяна на відділі художньої керамі- ки (Оксана Бейсюк, Валентина Джуранюк, Ірина Серьогіна, Юрій Стрипко, Михайло Трушик, Уляна Шкром’юк, Людмила Якіб- чук). Роман Якібчук, Уляна Тим’як-Якібчук та Христина Троць-Якібчук також навчали- ся в цьому закладі, але на інших художніх відділах, проте нині займаються виготов- ленням виробів із глини. Більшість художників-керамістів та малю- вальниць працювали в Косівському художньо- виробничому комбінаті (Оксана Бейсюк, На- дія Вербівська, Оксана Вербівська-Кабин, Валентина Джуранюк, Іванна Козак-Ділетта, Іван Рйопка, Ірина Серьогіна, Юрій Стрипко, Людмила Трушик, Михайло Трушик, Уляна Шкром’юк, Людмила Якібчук, Роман Якіб- чук), історія діяльності якого має різні періоди. За спогадами керамістів («кераміків»), Комбі- нат був потужною організацією майстрів різ- них профілів: різьбярів по дереву, майстрів зі шкіри та ткацтва, художників-керамістів тощо. Художні гончарські майстерні були організо- вані в Комбінаті в середині 1960-х років. Там у той час працювали майстри з родин Волощу- ків, Рощиб’юків і Цвіликів. Діяльність май- стерень розгорталася за планом, майстри мали змогу виконувати й творчі завдання. Молод- ші переймали досвід від старших, приміром, Уляну Шкром’юк вчила майстерності Євгенія Зарицька. Робота поряд з досвідченими на- родними майстрами (гончарями та малюваль- ницями) була хорошою школою для молоді, на- родні майстри також почерпнули від молодих художників, які мали спеціальну освіту, зна- ння композиції, вчилися по-новому сприймати й розуміти процес творчості. У 1980-х роках у керамічних майстернях Комбінату працювало не менше п’ятдесяти осіб, не враховуючи робітників, які займалися приготуванням глини до роботи, та тих, хто випалював вироби. Від 1992 року в діяльності Комбінату виникли проблеми, зокрема, зі збутом продукції. Поступово було втрачено можливість вивозити вироби на продаж в інші регіони та за кордон, відбувалися збої у фінансуванні, виробництві та сфері зв’язків. Тодішнє керівництво не змогло швидко пристосуватися до нових економічних умов. Це вплинуло на кадрову ситуацію: дехто зайнявся іншою діяльністю (серед них – ті, що виїхали на різні роботи за межі України), дехто продовжував працювати на Комбінаті або спробував налагодити виробництво вдома. У 1997–1998 роках робітники Комбінату (всього близько 1200 осіб) змушені були на- писати заяви на звільнення, оскільки керів- ництво пообіцяло, що вони будуть переведені на творчу роботу. Проте всі були звільнені за власним бажанням. Спочатку люди були в розпачі, але з часом вони звикли не чекати ні від кого допомоги. Майстри з вдячністю зга- дують часи роботи в Косівському художньо- виробничому комбінаті: «Була у нас і планова 120 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 робота й творча. Це було дуже добре, тому що планова робота, хоча вона рутинна й одноманітна, але разом з тим вона давала можливість набратися досвіду. Я рахую, що з самого початку, коли майстер починає працювати, він повинен працювати десь або в майстра доброго, або в колективі, щоб набратися досвіду. А от у мому віці краще вже самому працювати, уже маєш і запас знань, і досвід» (Валентина Джуранюк – художниця-керамістка, заслужений майстер народної творчості України, член Регіонального осередку НСХУ, член Косівського осередку НСМНМУ). Отже, досвід, набутий у Комбінаті, допоміг місцевим майстрам гончарства призвичаїтися до нових умов. Нині більшість із них має власні домашні майстерні: «Ми пішли працювати в індивідуальні творчі майстерні, відокремилися від усіх, перейшли на патенти, нам так зручніше, вигідніше» (Уляна Шкром’юк – художниця-керамістка, член Регіонального осередку НСХУ, лауреат Державної премії ім. Катерини Білокур). Художньо-виробничий комбінат фактично не має майна. Його будівля перебуває в розпорядженні Регіонального осередку НСХУ. Десятеро майстрів- гончарів та малювальниць, серед яких Уляна Шкром’юк, Валентина Джуранюк, Іванна Козак-Ділетта, Оксана Бейсюк, Оксана Вербівська-Кабин, Ірина Серьогіна, Богдан Бурмич, Микола Ткач, орендують робоче приміщення. «У нас договір, що ми тут живем, процвітаєм, ми маємо тут то- то зробити і нам великі об’єкти роботи дано. Хочем взагалі все на ноги поставити, поремонтувати всьо повністю, бо тут було скільки всього…, щоб воно мало якийсь належний вигляд» (Уляна Шкром’юк). Про ринок збуту дбають самостійно, мають постійних замовників. Вироби збувають на місцевому ринку, здають посе- редникам, користуються послугами салонів Києва, Львова, Івано-Франківська. Проте варто зазначити, що художні салони роблять великі націнки на продукцію керамістів. Їхні вироби мають широкий попит, але в салонах вони коштують значно дорожче, ніж на місцевому «Смоднянському» ринку (у межах Косова розташований його мікрорайон – с. Смодна). На ринку в Яремчому вироби керамістів представлені досить широко, але й там їх продають дорожче, ніж у Косові. Наприклад, таріль Ірини Серьогіної на «Смоднянському ринку» коштує 50–60 грн, а на сувенірному базарі в с. Яремче – 130 грн. Отже, придбати їх у салонах має змогу не кожен. Богдан Бурмич і Микола Ткач гончарюють, жінки – розмальовують. Одна з майстринь – Валентина Джуранюк – і гончарює, і розмальовує власні вироби: «От я почала працювати в тих художніх майстернях, і так вийшло, що у нас там в основному були подружжя – чоловік працює на станку, а жінка розмальовує вироби. І так оскільки мій чоловік в музеї працює, я була одна, то взялася сама працювати на станку гончарному, і так і дотепер працюю, якось мені подобається. Я люблю, щоб і малювати, і формувати – це воно, знаєте, якось різноманітнить працю». Технологія виготовлення косівської кераміки досить складна, потребує умінь, навичок, терпіння. Глину використовують місцеву, купуючи її по 1 грн 30 к. за кілограм. Барвники, поливу також купують на складах в Івано-Франківську: «На складах є це, треба знати де. І в Івано-Франківську на складі. Зараз ці окисли металів продаються. В Косові їх можна десь купити? Ні, в Косові не купиш. І ніхто ще не зайнявся цим бізнесом? Ні, ніша залишається пуста. Ніхто не приїздить, не пропонує, ми їдемо самі, або хтось привезе нам із знайомих. Я сама не- давно молола цю поливу, глазур. Ну у нас там у майстернях є хлопці, ті, шо кахлі роблять, вони привозять і бува, шо й нам вділяють по мішечку ції глазурі немеленої. Де Ви зберігаєте глину? Глина в мене в темниці (у погребі. – Л. М.). Вона перемелена є. Бо інакше її за- 121 З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції раз ніде… вона висохне просто. Є там ма- шинний цех такий в майстерні... Це вже не той час, шо раніше ногами місили, вибирали ці камінці дротом, там перерізали – зараз цього немає» (Валентина Джуранюк). За технологією косівська кераміка потребує дворазового випалювання. Підсушений виріб покривають білим ангобом, потім на нього на- носять ритований орнамент, далі – орнамент коричневим ангобом. Після висихання виробу відбувається перше випалювання. Потім на поверхню наносять жовтий, зелений та синій (В. Джуранюк) барвники і випалюють удруге. Майстри, які орендують приміщення в будівлі колишнього Художньо-виробничого комбіна- ту, там і випалюють вироби. Це відбувається в середньому раз на місяць. На час проведення експедиції саме відбувалося закладання виро- бів у горно. На прохання майстрів-орендарів випалюванням займається місцевий майстер- кераміст Роман Якібчук, отримуючи за одне випалювання п’ять валків глини по 10 кг. Косівські художники-керамісти Юрій та Василь Стрипки, Уляна Тим’як-Якібчук, Ігор та Христина Троці, Михайло та Людмила Трушики, Роман та Людмила Якібчуки, Василь та Радислав Швеці, Роман Мицкан, Іван Рйопка та Григорій Колос працюють у власних майстернях. Це люди творчі, молоді, які мислять по-новому й звикли сподіватися тільки на власні сили. Відмова від гуртової роботи на початковому етапі їхньої діяльності була сміливим рішенням, адже вони не мали ні робочих місць, ні інструментів та пристроїв, ні матеріалів, ні печей. Проте бажання працювати, ні від кого не залежати, займатися справою, яка подобається, і заробляти при цьому гроші спонукала цих майстрів до активізації: «Я люблю волю. Я тому й втік від державних структур. Я не любив ніколи робити планову продукцію, хоча вона мене багато чому навчила. Працював на художньому комбінаті в Косові з сімдесят сьомого, потім Радянська Армія. А потім служив в Чехії, і як подивився там на моравський фарфор…, потім була можливість зайти в Празьку академію мистецтв. Напевно, відтоді... Взагалі, батько займався, ми коло цього виросли, ми це робили, ми цим бавилися. […] Там мені дуже багато сподобалося і в академії, і ми працювали дві доби на тому заводі фарфо- ровому. Я просто подивився, якби хотілось, шоб я працював. Там був дійсно порядок, на той час для мене було це ідеально. […] Десь там, напевно, зачепило. А як зачепило, то...» (Юрій Стрипко – художник-кераміст, член Регіонального осередку НСХУ). Нині вони мають непогані умови для ро- боти, окремо облаштовані майстерні, власні пристрої та інструменти. Глину також купу- ють на Комбінаті. Роман, Людмила та Уляна Якібчуки, Ігор та Христина Троці описали процес приготування глини: «Коричневий ангоб ми беремо в горах. Ми її набираємо, треба дуже добре перемолоти її. Ми її на- мочуємо, потім переціжуємо пару раз і ви- ходить ця глина. Чому вона така? Вона збагачена окиссю жиліза. І цею самою гли- ною ми напускаємо. Біле – це ми колись привозили з Донецька, Славянська. Вона в нас називається побілка. Ну ще є якісь за- паси там трошки на комбінаті, то ми так само купуємо. У Львові берем глазур, фріту. Такі майстри є, дзвониш, просиш, аби тобі зварили. То він варить» (Роман Якібчук – художник-кераміст, член Регіонального осе- редку НСХУ). Юрій Стрипко також користується глиня- ною масою, купленою на Комбінаті, але вона його не задовольняє, тому планує власноруч зробити станок для переробки глини: «Зби- раю собі інструменти, шоб виробити само- му глину. Хочу зробити барабан самороб- ний, тому шо хороший інструмент купити немає де». Майстри-самостійники загалом задово- лені умовами своєї роботи. Якібчуки, Троці, Трушики виготовляють традиційну косівську кераміку, Юрій Стрипко, Василь та Радислав Швеці, Роман Мицкан експериментують із формами, декором, фарбами. «Я від тради- 122 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 цій пішов. Розумієте, чого я від того пішов, бо 1991–1992-го пішов з комбінату на віль- ний хліб, то було цікавіше. Я дуже любив скульптуру, я на ній і в Спілку (художни- ків. – Л. М.) поступав. Ну любиться мені це, подобається. І я хотів цим зайнятися. Я цим і зайнявся. Коли працювати в на- шій звичайній косівській кераміці, все йде трошки грубше, тому шо там все покрива- ється ангобами, і тонкі пальчики там чи [...] воно пропадає, стирається. Я не хотів того, хотів просто теракоти. І так від- тоді воно пішло. Я думаю, що як Бог дасть, я на цьому не зупинюся» (Юрій Стрипко). Їхні роботи знаходять свого покупця та про- даються на базарах, салонах досить дорого. Василь та Радислав Швеці першими почали розмальовувати глиняні вироби аквареллю, гуашшю, тушшю та акриловими фарбами. «Це почали перші Швеці молоді, бо дуже тяжко було з матер’ялами. Багато цього на базарі, і дуже великий попит на це. […] Оце й є кіч, це предмет заробку. Гроші ж треба якось заробляти. […] Це мальовано акрилами, не треба покривати лаком, не вигорає, і з часом не втрачає вигляд. Це досить добрі сучасні фарби. Спочатку гуашшю малюва- ли і лаком покривали, а потім перейшли на пігменти. Появилися пігменти досить хо- роші. Тепер і в нас, будь ласка, в Інститут зайдіть – вибирайте акрили для тканини, для скла… Ось акрилові фарби в Інститу- ті – 24 гривні» (Юрій Стрипко). Радислав Швець (художник-кераміст, член Регіонально- го осередку НСХУ) висловлює такі міркуван- ня щодо традиційного косівського стилю: «Це все минуле. Треба йти далі. Потрібні нові технології, нові стилі, сюжети, гончарство повинне жити, але потрібні нові бачення, прогресивні, потрібні нові технологічні при- йоми, матеріали. Кераміка повинна бути високої якості, а традиційна – не досить якісна кераміка. Це вже віджило. Зараз по- пит на модерн, купують, цікавляться, за- мовляють». Майстер зауважив, що дослі- джував питання глибини косівських традицій і дізнався, що: «ніяка вона не унікальна, її коріння десь з Румунії, там ці кольори і технології і запозичили». Батько Радисла- ва, Василь Швець (художник-кераміст, член Регіонального осередку НСХУ), який свого часу працював у традиційному стилі на Ко- сівському художньо-виробничому комбінаті, зазначив: «Треба йти до чогось нового, удо- сконалюватися. […] Читаю літературу. Коли діти вчилися у Львові, то привозили книги, я цікавився, вирішив піти трішки ін- шим шляхом, виходить. Люди беруть таку кераміку, замовляють». А дорожнечу своїх виробів (тарелі діаметром 20 см коштують на «Смоднянському» ринку в Косові 120–150 грн) пояснює так: «Матеріали дорогі. Це до- рогі фарби, полива дорога. Ми використову- ємо тільки харчову поливу. Наша полива, та, що на тій кераміці, дуже шкідлива, її не можна використовувати. У Польщі, щоб провести партію такої кераміки, спеціаль- ний контейнер потрібен. Там не можна че- рез вміст шкідливих речовин. Свинець – це страшне. А наші використовують» (Василь Швець). Ані Василь та Радислав Швеці, ані Юрій Стрипко не вважають свої роботи кітче- вими. І щодо їхньої творчості теж є думки різ- ні: «Людина в даний момент виживає. Еко- номічна ситуація примушує… От тепер з теперішніми майстрами, коли не тільки один Стрипко так робить і Швець, і діти Швеця. Вони ж не роблять кераміку, вони не випалюють, вони роблять так само, як робить Брушкевич. А колись Брушкевич вважалося як негативне явище. Кераміка висушена, невипалена, або випалена один раз, розмальовувалася різними кольора- ми, вона була непотрібна. Завжди керамі- ка, вважалося, що має бути вжиткова річ, вона повинна служити для людини, вона повинна бути гарно декорована. Хата лю- дини не є музей! От таке всяке складаєть- ся. Якібчуки так само, вони гарні роблять твори, але працюють на теперішнє, то, що зараз може подобатися. Вони всі майстри, абсолютно роблять то, що потребує ринок, 123 З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції бо вони можуть заробити собі якусь копій- ку. Валентина Джуранюк, Боже збав, вона була і є дійсно митець. Це є людина, яка дій- сно працює на традиціях, їй дуже складно, але вона продовжує працювати. Ще є Уля- на Шкром’юк, Оксана Бейсюк. Найсильніша особистість – це Валя Джуранюк, про це й мови немає. Надія Вербівська – це є ста- ра генерація. Це є дійсно дуже давня косів- ська традиція, традиція Павлини Цвілик, це – її бабуся. Валя Джуранюк – це вже є професіонал, який вміє дуже добре вплести, вкомпонувати традиційні орнаменти, а Вербівська – це є чиста традиція» (Романа Баран – завідувачка Відділу кераміки Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського). Кераміка перестала відігравати побуто- ву роль у житті людей, а здебільшого виконує декоративну функцію. Якщо раніше косівську кераміку, зокрема посуд для тримання та спо- живання їжі (горщики, глечики, ринки, кухлі, миски), використовували в побуті, то нині асор- тимент косівських виробів значно розширився, бо люди потребують прикрас для інтер’єрів. Так, нині місцеві майстри широко виготовляють декоративну плитку, тарелі, куманці, плесканці, дзвоники, свічники. А щоби вироби були при- вабливішими, застосовують нові для Косівщи- ни техніки вирізування (Юрій Стрипко, Уляна Якібчук, Христина та Ігор Троці), нанесення орнаменту, хоча варто зазначити, що все ж у гуцульському стилі, за допомогою анілінових та гуашевих фарб, туші. Собівартість їхня менша, вони сучасніші, мають попит серед населення, тому їх можна продати дорожче. Проблемою тут є тільки те, що косівська кераміка посту- пово втрачає «своє лице». Дивлячись на деякі глиняні вироби, іноді важко визначити, з якого ж регіону ця кераміка. Вона, хоча й приваблива, але одноманітна, безлика. Родини Якібчуків, Троців і Трушиків ма- ють власні крамниці в Косові, де продають свої вироби. Вони часто бувають на різних ярмарках, фестивалях, вернісажах, де демон- струють і також збувають свою продукцію. Юрій Стрипко, Ірина Серьогіна та Оксана Бейсюк користуються послугами посередни- ків при продажу продукції. Сучасний стан розвитку гончарства в Ко- сові опитувані майстри вважають задовіль- ним. Переважна більшість продовжує пра- цювати в традиційному косівському стилі. Упевнені, що попит на місцеву кераміку ніколи не згасне. А існування такого явища, як кітч, вважають тимчасовим: «Ви знаєте, от за- раз стали більше замовляти традиційну, от років три-чотири. А раніше, я не скажу, шо кіч раніше мав місце. Тому шо отой пе- рехідний період, шо людям було не до того. Зараз люди почали краще жити. І люди стали могти собі дозволити поїхати і ку- пити. Якщо раніше замовляли чи ту піч зробити, чи камін, штампували плитки. Дійсно, йшло як заводський варіант, поїде- те в любому магазині купите. А зараз такі зразки замовляють 150 штук, і хочуть різні малюнки» (Уляна Якібчук). Лариса Березка, завідувачка Косівського районного організаційно-методичного центру «Культура Косівщини» при Косівському відділі туризму і культури районної держадміністрації, вважає: «Мало лишилося правдивої кераміки, і нам треба це питання піднімати на рівні дер- жави, і заборонити це робити». Проте це є проблемою на державному рівні. Майстер працює за вимогами ринку. З одного боку, це – правда, але він може задавати тон, про- пагувати високе традиційне мистецтво. Про- гнози майстрів-керамістів на майбутнє досить оптимістичні. «Люди змінилися, відношен- ня людей, їхня цікавість. Якшо люди й не купляють, вони заходять, цікавляться. Уже не треба всім того китайського… Сві- домість якась така інша у людей» (Уляна Якібчук). «Є майбутнє, ну як же. Ми пра- цюємо і надіємося, шо і молоді підійдуть, і будуть робити» (Оксана Бейсюк). «Косів- ська кераміка не зникне. Є, не вмерла наша кераміка!» (Лариса Березка). Однак багато хто висловлює невпевненість у тому, що молодь буде займатися виготовленням 124 ISSN 01306936 * Народ На тВорчість та ЕтНографія* 6/2010 традиційних косівських виробів. «Мені зда- ється, шо оці майстри, які зараз от є, вони дотримуються традицій, не відхиляють- ся. А от молодь, випускники інституту, вони – відхилені. Шось є там, але не зовсім» (Оксана Кабин-Вербівська – художниця- керамістка). Майстри-керамісти, діти яких при- вчаються до роботи в традиційному косівсько- му стилі, можливо, і продовжать справу батьків. Але, як вдалося з’ясувати в ході експедиції, таких небагато. Займається керамікою донька Ігоря та Христини Троців – Тереза, син Юрія Стрипка – Максим, але майстер зауважив, що він не втручається у формування стилю свого сина: «Я навіть сина свого не хочу вчити. Думаю, що батько мій зробив правильно. Він тоді тоже працював на комбінаті, мав свою майстерню окрему, але він завів мене в цех, закрив за мною двері і сказав: “Ота-мо на- вчишся сам усього, чого хочеш”. Він зробив правильно, бо якби я сидів під батьковим крилом... ага, батько на станку виформував, розмітив, орнамент показав який, і от сиди, роби копірку. А він зробив досить вірно. Так само і я свого не хочу вчити. Він вчиться у Львові, закінчив тут розпис, монументал- ку, і пішов туди... хлопець неординарний... фантазер» (Юрій Стрипко). Діти ж інших художників-керамістів планують пов’язати своє життя з гончарством. Отже, продовжен- ня родинної справи залишається під питанням. Можна сподіватися, що традиції косівського гончарства продовжуватимуть студенти, які навчаються в Косівському інституті декора- тивного та прикладного мистецтва. Проте й тут виявляється багато проблем. Як з’ясувалося, випускники цього закладу вступають пере- важно до Львівської академії мистецтв, яка має власну школу кераміки: «Я противник того, що вони об’єдналися, пішли під юрисдикцію Львова. Косів мав бути Косів, і все. І ніякого Львова. Не то, шо я виступаю проти Льво- ва. У Львові своє, їм треба свої традиції, і не треба Львівщину насаджувати на Ко- сівщину. А ця боротьба призвела до того, де воює двоє – виграє третій. Зараз повер- нути дуже важко назад, шоб знову стати окремо. Просто Львів має зараз свою базу в Косові – туристичну, не мистецьку» (Ми- хайло Трушик – голова Косівського осередку Національної спілки майстрів народного мис- тецтва України, член Регіонального осередку Національної спілки художників України, за- служений майстер народної творчості України). Подібну думку має й Лариса Березка: «Я б не сказала, що випускники Інституту ли- шаються тут і працюють у натуральній гуцульській кераміці. В Інституті все вмі- ють, там всі техніки доступні, вони цілий процес вивчають від початку до кінця. Там професіонали вчать, народні майстри. Там майстер-клас проводять наші майстри: Колос Григорій Макарович, там є Анаста- сія Дмитрівна – завкафедрою, вона “кера- міку” кінчила сама. І зустрічі з майстрами. І ці самі майстри, і вони – рецензенти на дипломах, на курсових. Запрошують народ- них майстрів у майстерню, по дипломній роботі, по курсовій роботі – це ж постійна співпраця. Інститут має свій музей, пре- красну кераміку має там у себе і старих майстрів, і сучасних. Ну, зрозуміло, шо в Інституті дипломники хотять кераміку з сучасним інтер’єром пов’язувати. Задуми творчі, або садово-паркові, або інтер’єрні речі. Кераміка гуцульська, вона більш по- бутова, а зараз вона перетворюється на кераміку сувенірного характеру» (Лариса Березка). Указ Президента України щодо підтрим- ки народних промислів сприймають у Косові позитивно, сподіваються, що він діятиме, але дещо сумніваються: «Чулося про цей указ, ідея хороша. Єдине бажано, щоби не замусо- лили чиновники на різних рівнях. Я собі ду- маю: якшо я прийшов до людини і конкретно дав їй ту булку хліба, то значить, я допоміг принаймні цією булкою хліба. А якщо я ска- зав, що допоможу людям, гроші дав одному якомусь – це [...] Я трошки сумніваюсь, шо з цього шось вийде» (Юрій Стрипко). «Яка під- тримка? Навпаки, з Гуцульщини все виво- 125 З історії культури. Експедиційні, архівні та музейні колекції зять, і архітектуру вивозять, вже фірми є посередники, які розберуть і заберуть разом з тобою» (Олег Слободян – викладач Косів- ського інституту декоративного та прикладного мистецтва, кандидат мистецтво знавства). Отже, стосовно сучасного стану гончар- ства в Косові нам вдалося знайти докладну інформацію про роботу сімнадцяти місцевих художників-керамістів. Окрім цього, у Косо- ві працюють ще більше десяти (принаймні, як нам стало відомо) майстрів, які вдома виготов- ляють сувенірну продукцію з глини. У Коломиї гончарством у традиційному на- прямі займаються Надія та Марія Кахнікевич, Сергій Никонович. Марія Василівна Кахнікевич працює самостійно від 1981 року, до цього допо- магала батькові Василю Федоровичу (подавала посуд у піч). За свідченням майстрині, глиняні вироби виготовляли ще її дід та баба. Сергій Ни- конович, племінник М. Кахнікевич, до родинної справи долучився від 1997 року. До цього допо- магав дідові Василю Федоровичу, від нього на- вчився і гончарювати, і випалювати вироби. Ви- готовляють переважно вжитковий посуд. Глину копають самотужки на глинищі площею близько 200 квадратних метрів. Це – давнє глинище, але його інтенсивно почали забудовувати наприкінці ХХ ст. За клопотанням майстрів і співробітни- ків Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Бобринського вдалося призупинити роздачу землі. на якій знаходиться глинище, під забудову. Глина міститься на глиби- ні близько 50 сантиметрів. Її готують до роботи за допомогою саморобної електричної «мішалки» (пані Марія користується механізмом, який ви- готовив майстер на замовлення її батька). Май- стри працюють із глиною двох видів – сірою та червоною («червінькою»), яку використовують для приготування ангобу. І Марія Кахнікевич, і Сергій Никонович мають власні гончарні, при- міщення для висушування виробів, горни, само- тужки копають глину та готують її до роботи. Купують деревину для випалювальних печей (машина дерева коштує близько 500 грн), поливу, фарбники. Свої вироби Марія Кахнікевич збуває переважно посередникам, а Сергій Никонович – власноруч під час мистецьких свят, фестивалів, виставок у різних місцях України. Про указ Пре- зидента України «Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні» знають, але ніякої допомоги чи підтримки від держави не відчува- ють і не сподіваються на неї: «Одна просьба до держави – аби зробили народним майстрам пенсію, бо я не можу нічним сторожем працю- вати – ходжу різноробочим по будівництву» (Сергій Никонович). Загалом роботою своєю за- доволені. Марія Кахнікевич прямих нащадків, які би продовжили справу, не має. Сергій Никонович сподівається, що родинну справу перейме син. У селах Пистинь та Кути нині не пра- цює жоден гончар, проте місцеві жителі ще пам’ятають про славу пистинських та кутян- ських майстрів.

Репозитарії

Схожі ресурси