Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя

В статті зроблена спроба висвітлити особливості організації та правового регулювання рекрутської повинності населення Правобережної України за його етнічними та національними ознаками....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Сидорук, С.А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2010
Назва видання:	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
Теми:	Політична історія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38786
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя / С.А. Сидорук // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 145-154. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-38786
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-387862012-11-23T12:10:39Z Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя Сидорук, С.А. Політична історія В статті зроблена спроба висвітлити особливості організації та правового регулювання рекрутської повинності населення Правобережної України за його етнічними та національними ознаками. In the article the done attempt to rotten the features of organization and legal adjusting of recruit obligation of population of Right-bank Ukraine ethnic and national signs. 2010 Article Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя / С.А. Сидорук // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 145-154. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. XXXX-0103 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38786 94(477.4):355.2 uk Збірник наукових праць "Політологічні студії" Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політична історія Політична історія
spellingShingle	Політична історія Політична історія Сидорук, С.А. Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя Збірник наукових праць "Політологічні студії"
description	В статті зроблена спроба висвітлити особливості організації та правового регулювання рекрутської повинності населення Правобережної України за його етнічними та національними ознаками.
format	Article
author	Сидорук, С.А.
author_facet	Сидорук, С.А.
author_sort	Сидорук, С.А.
title	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя
title_short	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя
title_full	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя
title_fullStr	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя
title_full_unstemmed	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя
title_sort	етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення правобережжя
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Політична історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38786
citation_txt	Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя / С.А. Сидорук // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 145-154. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.
series	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
work_keys_str_mv	AT sidoruksa etnonacíonalʹnítapravovíaspektipolítikisamoderžavstvavregulûvannírekrutsʹkoípovinnostínaselennâpravoberežžâ
first_indexed	2025-07-03T20:39:29Z
last_indexed	2025-07-03T20:39:29Z
_version_	1836659685744181248
fulltext	145 Політична історія Преса 21. Инструкция о порядке составления списков лиц имеющих право уча- стия в выборах в Государственную Думу (официально) // Винницкая газета. — 1906. — №22. — 22 октября. — С. 2. 22. Перед выборами в Государственную Думу // Винницкая газета. — 1906. — №22. — 22 октября. — С. 2. 23. По выборам в Государственную Думу // Подольские губернские ве- домости. — 1906. — №89. — 11 ноября. — С. 1. 24. По выборам в Государственную Думу // Подольские губернские ве- домости. — 1906. — №102. — 30 декабря. — С. 2. 25. По выборам в Государственную Думу // Подольские губернские ве- домости. — 1906. — №98. — 13 декабря. — С. 2. 26. По выборах в Государственную Думу // Подольские губернские ве- домости. — 1907. — №1. — 3 января. — С. 2. 27. Последние известия (обзор телеграмм) // Винницкая газета. — 1906. — №19. — 12 октября. — С. 2. 28. Циркуляр о выборах // Винницкая газета. — 1906. — №23. — 26 ок- тяб ря. — С. 2. Монографії 29. Королева Н. Г. Первая российская революция и царизм: Совет мини- стров России в 1905-1907 гг. — М.: Наука, 1982. — 184 с. 30. Черменский Е. Д. Буржуазия и царизм в первой русской революции. — М.: Мысль, 1970. — 448 с. Іn the article basic directions and methods light up, features of ap- plication of administrative resource by central and local power during election to State Duma the IІ of the Russian empire on the example of the Podil’ska province. Key words: administrative resource, election, State Duma, power, province administration. Отримано 26.02.2010 УДК 94(477.4):355.2 С. А. Сидорук ЕтНОНАЦіОНАЛЬНі тА ПРАВОВі АсПЕКтИ ПОЛітИКИ сАмОДЕРЖАВстВА В РЕГУЛЮВАННі РЕКРУтсЬКОЇ ПОВИННОсті НАсЕЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ В статті зроблена спроба висвітлити особливості організації та пра- вового регулювання рекрутської повинності населення Правобережної України за його етнічними та національними ознаками. Ключові слова: Правобережна Україна, рекрутська повинність, шляхта, євреї, етнополітика. Після приєднання Правобережної України до Росії в 1793- 1795 роках, в цьому регіоні було поширено систему російського управління, кріпосне право і низку повинностей, на яких трима- © Сидорук С. А., 2010 146 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 лася економіка та весь устрій феодальної держави. Характер, роз- мір і спосіб стягнення повинностей зумовлювались інкорпора- ційною політикою і залежали від соціального, правового та еко- номічного становища оподатковуваних станів імперії. Зважаючи на геополітичне положення Правобережної України, її економіч- ний та демографічний потенціал, етнонаціональний склад, нова метрополія на перших порах намагалась дотримуватись певної виваженості чи, навіть, поміркованості у фіскальній політиці в цілому та рекрутській повинності зокрема. Перші відомості про систему комплектування армії Російської імперії та пов’язану з нею повинність з’явилися в науковій літера- турі ще в середині XIX століття. Завдяки цьому в сучасній істо- ричній науці нагромаджений значний фактичний матеріал. Однак висвітлення проблеми рекрутської повинності здійснювалося ви- ключно для ілюстрації російської військової історії. Дотепер у науковій літературі та в історико-краєзнавчих розвідках особли- вості виконання рекрутської та супутніх їй повинностей різними категоріями населення Правобережної України не досліджені. Лише деякі аспекти означеної проблеми висвітлені сучасними українськими істориками. В контексті дослідження інкорпорації Правобережжя до складу Російської імперії, формування її влад- них інституцій у регіоні, історії органів військового управління та політики імперських властей щодо окремих етнічних груп на- селення, проблем рекрутчини торкнулися А. Філінюк [28, 39, 30], М. Бармак [16, 17], В. Бережинський [18, 19], П. Слободянюк [25,], С. Лисенко та Є. Чернецький [23]. А в тім, з моменту запровадження в 1794 р. і до скасування у 1874 р. рекрутчини, мешканці Правобережжя перебували у не- рівному становищі щодо виконання цієї повинності. З великої кількості історичної літератури та енциклопедичних видань відо- мо що рекрутська повинність була становою, і їй підлягали всі ті стани, які платили в казну подушну чи відповідну їй подать, а дворяни, купці, почесні громадяни, мешканці Бессарабії і від- далених районів Сибіру були від неї звільнені. Однак, крім станової приналежності, при регулюванні ре- крутської повинності законодавча система враховувала ще багато різних аспектів, які впливали на спосіб її виконання. У законо- давчих і нормативних актах царського уряду — маніфестах, указах імператора та сенату, «думках Державної Ради», опублікованих у Повному зібранні законів Російської імперії [8], і рекрутських статутах [13, 14, 15] означено ще багато категорій громадян, які мали певні пільги та привілеї при виконанні рекрутської пови- нності, або ж яких вона взагалі не стосувалася. Категорії насе- лення, що мали такі пільги чи звільнення від рекрутчини, можна розрізняти за багатьма ознаками: за вже згаданим географічним 147 Політична історія місцем проживання, за видом діяльності по місцю проживання, за заслуги перед державою, переселенці та інші. Метою даного дослідження є висвітлення особливостей етнонаціональної політики Російської імперії щодо організації та правового регулювання рекрутської повинності населення Правобережної України. Правобережжя, завдяки своєму геополітичному положенню та історичному розвитку, вирізнялося з-поміж інших регіонів то- гочасної Росії строкатістю соціального та етнокультурного скла- ду населення, що зумовило певні специфічні риси мобілізації до війська мешканців краю. Невипадково в рекрутських присутствіях новобранці чітко розділялися за національною ознакою. Звітна документація озна- чених установ містить відомості про національність прийнятих під час набору рекрутів, які фіксувалися у спеціальних табли- цях. Приміром, у 1870 р. в Подільській губернії Кам’я не ць ким повітовим рекрутським присутствієм на військову службу було прий нято 400 осіб, 4 з яких за походженням були євреями, решта — «малоросіянами», а в окремій графі навпроти слова «русские» стоїть прочерк [6, арк. 68 зв., 71 зв.]. Отже, формуючи свої військові підрозділи, російська влада розмежовувала новобранців за національною ознакою і уже не називала українців «русским народом». Показна спорідненість росіян і українців була недоцільною в справі організації армії. Населення Правобережжя було залучене до виконання рек- рутської повинності починаючи з 1794 року [9]. Законодавчою ба- зою для проведення наборів у регіоні стали вимоги від 1783 року [7, арк. 6], які не могли повністю враховувати специфіку нових надбань російської корони. А це означало, що царизм спершу не мав наміру пристосовуватися до умов приєднаного краю, а від- разу ж намагався будувати організацію рекрутської повинності за усталеними російськими стандартами. Такий підхід негативно позначився насамперед на корінному населенні регіону — україн- ських селянах, абсолютна більшість з яких, будучи кріпосними, займали найнижчий щабель соціальної драбини тогочасного ро- сійського суспільства. Якщо в більшості регіонів імперії «верхи» і «низи» сус- пільства були представлені здебільшого одним етносом, то в Правобережжі станова градація, як правило, відповідала ще й ет- нічній розрізненості населення, оскільки була нею ж зумовлена. Поліетнічність правобережних губерній вимагала від метрополії врахування цієї особливості регіону та проведення виваженої ет- нополітики в ході його інкорпорації до складу Російської імпе- рії. Досвід кількох перших рекрутських наборів з Правобережжя змусив царський уряд коригувати свою соціально-економічну 148 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 політику в Правобережжі, допускаючи, подекуди, у своїх діях лі- беральніші кроки, порівняно з іншими регіонами держави. Це по- вною мірою стосувалося поширення на території новоприєднаних земель державних і феодальних повинностей, розповсюджених по всій імперії. Процес їх впровадження передбачав урахування низки обставин, притаманних Правобережній Україні. По-перше, Правобережжя було відносно щільно заселене. На території в 170 тис. км2 проживало наприкінці XVIII століття 3,4 млн. осіб [26, с. 172], або приблизно по 20 осіб на 1 км2. По-друге, у цьому регіоні було виключно багато поміщиків. Частка дворян у скла- ді населення Правобережжя нараховувала 135 тис., або третину від загальної їх кількості у державі [22, с. 18]. По-третє, з при- єднанням Правобережної України царизм зіткнувся з великою і надзвичайно впливовою національною меншиною — поляками з їх виразною культурно-політичною ідентичністю та соціальною концентрацією в привілейованому стані шляхетства. За дани- ми ревізії 1795 року, на теренах Правобережної України кіль- кість шляхти складала 135 332 особи чоловічої статі [23, с. 17]. Польська колективна свідомість сприймала Правобережжя як кресові землі, свою повсякденну реальність, а нерідко й як свою батьківщину [27, с. 44]. Тому Санкт-Петербург був змушений миритися з домінуванням у краї польської дворянської меншості. Більше того, у перші кілька десятків років, шляхта, становлячи опозицію російській присутності, була одночасно опорою крі- посницького режиму. В обмін на військовий і адміністративний контроль над правобережними українськими землями царський уряд терпів перевагу польської меншості в політичному та куль- турному житті Південно-Західного краю. Таке становище зали- шалося незмінним аж до польського повстання 1830-1831 рр. й істотно впливало на соціально-станову структуру населення. Принагідно відзначимо, що до спроб зменшення числа пра- вобережної шляхти царський уряд вдавався ще у 1796 р. Задля досягнення цієї мети планувалося переселити 8000 родин поль- ської дрібної чиншової шляхти у Вознесенську губернію для організації військових поселень, де вона мала перетворитися на військових поселенців. Причому ці сім’ї законодавчо не позбав- лялися свого статусу, а їх фактичне переселення та переведен- ня в стан військових поселенців виглядало як турбота уряду: щоб запобігти закабаленню економічно сильнішою частиною шляхти — дідичами [23, с. 22]. Проте ці заходи відбувалися в останній рік правління Катерини ІІ і після її смерті не знайшли свого продовження в руслі політики її наступника — імператора Павла І. 7 березня 1797 новий імператор своїм указом припи- нив переселення чиншової шляхти колишніх польських губерній у Причорномор’я [10]. Таким чином, спроби залучити значну 149 Політична історія частину польської шляхти до виконання військової повинності здійснювалися ще наприкінці ХVІІІ ст. і могли б отримати своє логічне продовження, якби не кардинальні зміни у політичній кон’юнктурі Російської Імперії. В ході інкорпорації Правобережної України до складу Ро- сійської імперії означилася низка обставин суспільно-полі тич- ного і економічного характеру, що вимагала від властей пере- гляду фіскальної політики держави щодо населення регіону, а це, в свою чергу, не могло не призвести до перегляду повинностей, виконуваних місцевим населенням. У 1830-1831 рр. на Правобережжя поширилося польське повстання, яке пришвидшило широку кампанію російської сто- личної та місцевої адміністрації проти зубожілого польського населення Південно-Західного краю, метою якої було декласу- вати загал дрібної шляхти й асимілювати її з категорією селян- однодворців [21, с. 145]. Логічним результатом цілеспрямованої політики імперських властей у напрямку декласації польської шляхти став іменний указ про однодворців та громадян західних губерній від 19 жовт- ня 1831 р., даний Сенату, в якому Микола І наказував негайно за- кінчити справу легітимізації дворянських прав польської шляхти [16, с. 225]. Характерно, що оподаткування та запровадження вій- ськової повинності для тих осіб, які не довели свого шляхетного походження, російська влада намагалася обґрунтувати давніми порядками Речі Посполитої, коли шляхта сплачувала подимне і брала участь у посполитому рушенні. Сучасні дослідники історії правобережної шляхти С. Лисенко та Є. Чернецький справедливо зауважують, що указ 19 жовтня 1831 року мав, насамперед, фіс- кальне значення, а введенням рекрутчини для шляхти планува- лося досягти радше політичної мети, ніж посилення армії. Проте згаданий указ мав своє логічне продовження в руслі політики декласації шляхти, і рекрутська повинність знайшла в ній свою нішу. Уже через півроку в урядових колах імперії розглядалося питання про здійснення жорсткішої та радикальнішої політики щодо шляхти західних губерній. Зокрема, до тієї її частини, що не довела своїх дворянських прав, пропонувалося застосувати підвищений рекрутський набір [21, с. 159]. Вирішення питання чиншової шляхти на законодавчому рів- ні ще не означало його повного врегулювання в цілому, і сто- совно рекрутської повинності зокрема. Легітимізаційний процес, ставши супутником декласації бідніючих шляхетських родів, тривав безперервно. Стан однодворців і громадян польського походження часто оновлювався цілими родинами, позбавлени- ми дворянського звання. Завдяки вадам бюрократичної системи, вони, втративши дворянські привілеї, мали можливість певний 150 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 час відмежовуватись від загальної маси оподаткованих станів. Приміром, у Волинській губернії 1850 р. Острозьким земським судом було виявлено, що 66 сімей однодворців ляховецької гро- мади, не були зараховані до окладу, що давало їм можливість уникати сплати подушного податку та виконання рекрутської по- винності [5, арк. 1]. Таким чином, залучення однодворців Правобережної України до виконання рекрутської повинності не мало на меті посилення армії, а було, радше наслідком і інструментом цілеспрямованої політики декласації частини польської шляхти, що, в свою чергу, сприяло асиміляційним процесам у її середовищі. Після польського повстання 1830-1831 рр. рядовий склад російської армії, крім однодворців, був поповнений значною кількістю вихідців із дворянських родів польського походження. Сталося це завдяки тому, що велику частину полонених повстан- ців у якості покарання масово віддавали в солдати. Загалом, у 1832 р. до війська було віддано 8424 учасники повстання [31, с. 2]. Однак часто їх служба тривала недовго, завдяки різно- го роду клопотанням родичів чи зацікавлених осіб [3, арк. 1]. Документи ЦДІАУК засвідчують існування величезного масиву справ з клопотаннями про звільнення з військової служби учас- ників вищезгаданого повстання. Крім того, значна частина з них, маючи добру освіту, швидко дослужувалась до унтер-офіцерських звань і займала відповідні посади, виокремлюючись із загальної солдатської маси. Навіть особи, віддані у рекрути за участь у зга- дуваному польському повстанні та за приналежність до таємних польських політичних організацій, не залишались довго серед ря- дового складу солдатів [1, арк. 2; 3, арк. 2-2 зв.]. Важливу нішу в соціально-економічному та суспільно-по лі- тичному житті Правобережної України займало єврейське населен- ня, яке до 1827 року не відбувало військової повинності особисто, а лише сплачувало відповідну суму грошей за рекрута з громади. 26 серпня 1827 року Микола I підписав кілька важливих указів: «О об- ращении евреев к отправлению рекрутской провинности в натуре, с отменою денежного с них сбора, вместо отправления оной положен- ного»; «Устав рекрутской повинности и военной службы евреев» з кількома доповненнями, що розтлумачували обов’язки цивільного начальства, губернського правління і військових прийомщиків у зв’язку з рекрутським набором і стосовно військової присяги єв- реїв [24, с. 43]. «Указ» був зустрінутий всім єврейським населен- ням Правобережжя однозначно негативно, а в м. Старокостянтинові Подільської губернії навіть відбулись заворушення серед євреїв, які виступили проти «указу», за що були піддані військовому суду [4, арк. 2-3]. Цей указ видавався євреям тим більше жахливим тому, що від них вимагали рекрутів у віці від 12 до 25 років, в той час як від 151 Політична історія інших — у віці від 18 до 35 [24, с. 45]. На наш погляд, тут простежу- ється спроба уряду вплинути на демографічні показники приросту єврейського населення. Введення рекрутчини пояснювалось ще й прагненням урядовців зрівняти всі стани в плані виконання дер- жавних повинностей. Отже, євреї мали проходити військову службу на рівні з іншими підданими. Від євреїв статут вимагав рекрутів, і тільки рекрутів. Заміна військової повинності для них обкладала- ся такою кількістю умов і вимог, що ставала майже неможливою [24, с. 44]. Звільнялися від призову лише гільдійські купці-євреї та раввини, але тільки особисто, сім’ї ж їх підлягали повинності на за- гальних для всіх євреїв підставах [13]. Пільги також поширювались на «корисних» з точки зору держави євреїв: тих хто був готовий вчитися в спільних школах, працювати на фабриках, переселятися в землеробські колонії [24, с. 44]. Наприклад, у Подільській гу- бернії існувало 18 єврейських землеробських колоній. Переважна більшість євреїв записувалася у колоністи лише задля звільнення від рекрутської повинності, а свої землі віддавала в оренду місцевим селянам чи наймала їх, сама ж займалася більш звичною для себе діяльністю — торгівлею, ремеслом тощо [25, с. 82]. Єврейство Правобережжя використовувало будь-яку мож- ливість, щоб уникнути служби у війську. Усі повітові поліцейські пристави доповідали, що євреї масово ухилялися від рекрутської повинності, а де вони переховувались, кагали ретельно прихову- вали. В Подільській губернії поліція виявила євреїв-російських підданих, які проживали під чужими прізвищами з паспортами сусідніх держав [25, с. 83]. Рекрутський набір для кагалу означав ще й матеріальні витрати на обмундирування, платню, харчуван- ня, перевезення і утримання рекрутських партій. А ухиляння від повинності тягнуло за собою штрафні санкції. Так, у Подільській губернії за 98-м набором (1834 р.) з 72 250 міщан єврейського походження було зібрано 289 рекрутів [2, арк. 76]. Здача цих ре- крутів коштувала єврейським общинам губернії 30 482 руб. 61 к. з урахуванням штрафних коштів за 5 рекрутів зданих пізніше зазначеного терміну [2, арк. 76]. Отже, єврейське населення Правобережної України, яке було залучене до прямого виконання рекрутської повинності лише через 34 роки після приєднання краю до Російської імперії не змирилося з асиміляторською політикою властей. Поруч зі згаданими найбільш чисельними етносами Пра- вобережжя проживали представники менш чисельних, які були носіями інших культур та релігій. Однією з таких груп були цигани, які теж виконували державні повинності. Однак такі повинності виконували тільки ті цигани, що належали до опо- даткованих міських і сільських громад. Рекрутська повинність, за задумом влади, мала виконуватись циганами на рівні з інши- 152 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 ми представниками громади [12]. Та про фактичне виконання циганами рекрутської повинності маємо дуже мало письмових свідчень. Аналіз документів свідчить, що у рекрутських списках багатьох міщанських чи сільських громад надзвичайно рідко тра- пляються імена циган, що, на нашу думку, пояснюється укладом життя та етнокультурною специфікою цієї народності. Частіше циганські імена зустрічаються у рекрутських списках, що пода- валися у рекрутські присутствія з тюремних установ. Нерідко циган, які скоювали карні злочини (переважно крадіжки), судові установи віддавали у військо. Враховуючи багатонаціональний склад населення імперії та нові для тогочасної Росії напрямки у релігійних вченнях, влада передбачливо врегульовувала законодавство про рекрутську по- винність для представників релігійних сект. З 1856 р. їм дозво- лили наймати замість себе «охотників» в рекрути, однак тільки зі свого середовища [10]. Про будь-які пільги для їхніх пастирів не згадується, ймовірно вони відбували повинність на загальних підставах [30, с. 238]. Певними пільгами, у порівнянні з сектантами, користувались духовні особи ісламу. З 1857 року вони користувались правом особистого звільнення від рекрутської повинності [14, с. 12]. Проходження служби у царському війську завжди було зна- ряддям асиміляторської політики властей. Цю мету влада пере- слідувала навіть звільняючи представників інших віросповідань від рекрутства. Зокрема, пунктом 17 ст. 13 рекрутського статуту 1857 р., ті особи та їх діти, що з ісламу чи язичницької віри пере- ходили до християнства, назавжди звільнялись від рекрутської повинності. Однак їх діти, народжені уже в християнській вірі, підлягали рекрутчині на загальних підставах [14, с. 9]. Попри те, що рекрутчина була однією з найважчих натуральних повиннос- тей у Російській імперії й сприймалася її населенням як «пода- ток кров’ю», урядовці старалися подати службу в армії не інакше, як священний обов’язок і привілей лише християнина. Таким чином, служба в армії та спекуляції на ній виступали засобом знеособлення конкретної людської особистості й цілих етнічних груп Правобережної України, пришвидшуючи, цим са- мим, процес всебічної інкорпорації краю до складу Російської імперії. У 20-х на початку 30-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії відбулися значні політичні та соціально-економічні трансформа- ції, які спричинилися до змін в етнополітиці уряду щодо право- бережних земель. У зв’язку з активізацією політики імперського уряду Миколи І, спрямованої на зміну етносоціальної структури населення Правобережної України, з’явилася нова група зако- нодавчих документів, які регулювали організацію та проведення рекрутських наборів у регіоні. Відтак нормативно-правову базу 153 Політична історія імперії почали поповнювати розпорядження та інші акти вищих органів влади щодо виконання рекрутської повинності євреями, а також однодворцями та громадянами західних губерній, які були представлені здебільшого польським етносом. З першого миколаївського набору, оголошеного в 1827 р., і до 1831-1832 рр. натуральна рекрутська повинність була введена для означених суспільних та етнічних груп населення імперії. Список використаних джерел: Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі 1. ЦДІАУК). — Ф. 442. — Оп. 793. — Спр. 88. — 11 арк. ЦДІАУК. — Ф. 442. — Оп. 65. — Спр.266. — 360 арк.2. ЦДІАУК. — Ф. 442. — Оп. 793. — Спр. 96. — 15 арк.3. ЦДІАУК. — Ф. 533. — Оп. 2. — Спр. 148. — 3 арк.4. Державний архів Житомирської області. — Ф. 58. — Оп. 1. — Спр. 918. 5. — 25 арк. Державний архів Хмельницької області (далі — ДАХмО). — Ф. 68. — 6. Оп. 1. — Спр. 2. — 165 арк. ДАХмО. — Ф. 227. — Оп. 1. — Спр. 6. — 683 арк.7. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое 8. (далі — ПСЗРИ-1). Т. І-ХLV. — СПб., 1830. Полное собрание за- конов Российской империи. Собрание второе (далі — ПСЗРИ-2). Т. І-ХLІХ. — СПб., 1830-1878. ПСЗРИ-1. — СПб. — 1830. — Т. ХХІІІ. — № 17.249.9. ПСЗРИ-І. — СПб, 1830. — Т. ХХIV. — № 17872.10. ПСЗРИ-2. — СПб. — 1857. — Т. ХХХІ. — № 30014.11. ПСЗРИ-2. — СПб. — 1857. — Т. ХХХІ. — № 30028.12. Устав рекрутский // Свод законов Российской империи. В 15 т. — Т. 13. ІV. Свод уставов о повинностях. — Кн. 1. — СПб., 1833. — С. 1-432. Уставы рекрутские // Свод законов Российской империи. В 15 т. — 14. Т. ІV. Уставы о повинностях. — Кн. 1. — СПб., 1857. — С. 1-493. Уставы рекрутские // Свод уставов о повинностях. — Кн. 1. — СПб., 15. 1862. — 447 с. Бармак М. Законодавче регулювання переходу шляхти Пра-16. вобережної України у російське дворянство (кінець XVIII — пер- ша половина ХІХ ст.) // Наукові записки: збірник. — К.: ІПіЕНД, 2005. — С. 246-259. Бармак М. В. Формування владних інституцій Російської імперії на 17. Правобережній Україні (кінець XVIII — перша половина XIX ст.). — Тернопіль: Астон, 2007. — 512 с. Бережинський В. Г. Реформування місцевих органів воєнного уп-18. равління: історичний досвід // Бюлетень воєнно-наукової інформації. — К.: Центральний науково-дослідний інститут Збройних Сил України, 2004. — № 1. — С. 57-77. Бережинський В. Г. Історичний досвід створення та функціонування 19. органів військового управління // Матеріали семінару «Реформування системи місцевих органів військового управління». — К.: Центральний науково-дослідний інститут Збройних Сил України, 2004. — С. 26-28. 154 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак, ревізор: Польська шляхта між цариз-20. мом та українськими масами (1831-1863) / Наук. ред. В. Шандра, Н. Яковенко; пер. з фр. З. Борисюк. — К.: ІНТЕЛ, 1996. — 415 с. Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1830 рр. 21. / [пер. з фр. З. Борисюк]. — Львів: Кальварія, 2007. — 296 с. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української 22. нації ХІХ-ХХ ст.: Навч. посібник для учнів гуманіт, гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. — К.: Ґенеза, 2000. — С. 19. Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта (кінець XVIII — 23. перша половина XIX ст.). — Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2002. — 394 с. Петровский-Штерн Й. Евреи в русской армии: 1827-1914. — М.: 24. Новое литературное обозрение, 2003. — 556 с. Слободянюк П. Я. Єврейські общини Правобережної України. — 25. Хмельницький, 2005. — 409 с. Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь. — 1991. — 550 с.26. Філінюк А. Г. Російська колонізаційна політика на Правобережній 27. Україні на рубежі XVIII-XIX століть // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей, вип. 9. — К.: Рідний край, 1996. — С. 43-56. Філінюк А. Г. Суспільно-політичне становище селян Правобережної 28. України на межі XVIII-XIX століть // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. — К.: Універс., 2001. — Вип. 10. — С. 51-54. Філінюк А. Г. Рекрутська повинність у Правобережній Україні на 29. межі XVIII-XIX століть // Наукові праці Кам'янець-Подільського університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. — Випуск 3. В 3-х томах. — Кам'янець- Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, інфор- маційно-видавничий відділ, 2004. — Т. 1. — С. 17-20. Філінюк А. Г. Сидорук С. А. Вплив церковно-релігійного чинника на 30. особливості виконання рекрутської повинності населенням Поділля // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. — Т.12: Матеріали восьмого круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі. Присвячено 90-річчю Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка». — С. 230-244. Щепетильников В. В. Комплектование войск в царствование Им-31. ператора Николая I // Столетие военного министерства 1802-1902. Главный штаб. Т. IV., Ч. II. — Кн. 1. — Отд. II. — СПб., 1907. — 330 с. In the article the done attempt to rotten the features of organization and legal adjusting of recruit obligation of population of Right-bank Ukraine ethnic and national signs. Key words: Right-bank Ukraine, recruit obligation, gentry, jewess, ethnoplitics. Отримано 18.02.2010

Етнонаціональні та правові аспекти політики самодержавства в регулюванні рекрутської повинності населення Правобережжя

Репозитарії

Схожі ресурси