Національна ідентичність: особливості формування

У статті розглядаються особливості формування української національної ідентичності, аналізуються ментальні, світоглядні відмінності між західноукраїнською, південноукраїнською та східноукраїнською субкультурами....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Макаренко, Н.Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2010
Назва видання:	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
Теми:	Політична культура
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38791
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Національна ідентичність: особливості формування / Н.Ю. Макаренко // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 188-196. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-38791
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-387912012-11-23T12:10:54Z Національна ідентичність: особливості формування Макаренко, Н.Ю. Політична культура У статті розглядаються особливості формування української національної ідентичності, аналізуються ментальні, світоглядні відмінності між західноукраїнською, південноукраїнською та східноукраїнською субкультурами. In this article we are talking about conditions of national identity forming, historical and geopolitical circumstance witch provide it regional character. In historical view we are talking about outside and inside factors, there influence become a differentiation in national identity of the Ukraine citizens. 2010 Article Національна ідентичність: особливості формування / Н.Ю. Макаренко // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 188-196. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. XXXX-0103 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38791 14:327(063) uk Збірник наукових праць "Політологічні студії" Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політична культура Політична культура
spellingShingle	Політична культура Політична культура Макаренко, Н.Ю. Національна ідентичність: особливості формування Збірник наукових праць "Політологічні студії"
description	У статті розглядаються особливості формування української національної ідентичності, аналізуються ментальні, світоглядні відмінності між західноукраїнською, південноукраїнською та східноукраїнською субкультурами.
format	Article
author	Макаренко, Н.Ю.
author_facet	Макаренко, Н.Ю.
author_sort	Макаренко, Н.Ю.
title	Національна ідентичність: особливості формування
title_short	Національна ідентичність: особливості формування
title_full	Національна ідентичність: особливості формування
title_fullStr	Національна ідентичність: особливості формування
title_full_unstemmed	Національна ідентичність: особливості формування
title_sort	національна ідентичність: особливості формування
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Політична культура
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38791
citation_txt	Національна ідентичність: особливості формування / Н.Ю. Макаренко // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 188-196. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
series	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
work_keys_str_mv	AT makarenkonû nacíonalʹnaídentičnístʹosoblivostíformuvannâ
first_indexed	2025-07-03T20:39:49Z
last_indexed	2025-07-03T20:39:49Z
_version_	1836659706520666112
fulltext	188 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 УДК 14:327(063) Н. Ю. Макаренко НАЦіОНАЛЬНА іДЕНтИЧНістЬ: ОсОБЛИВОсті ФОРмУВАННЯ У статті розглядаються особливості формування української на- ціональної ідентичності, аналізуються ментальні, світоглядні відмін- ності між західноукраїнською, південноукраїнською та східноукраїн- ською субкультурами. Ключові слова: національна ідентичність, національна самоіден- тифікація, етнічна асиміляція, національна еліта, народ. Майбутнє незалежної України значною мірою пов’язане з процесом формування солідарної політичної нації. Успішність цього процесу визначається передусім синтезом двох вимірів ідентичності: територіальної і етнічної. Це питання постало з проголошенням незалежності України і продовжує залишати- ся одним з найбільш актуальних у галузі етнополітики і дер- жавної внутрішньої політики. Особливості української націо- нальної ідентичності пов’язані з державними, а точніше без- державницькими традиціями українського народу, процесами денаціоналізації етнічних українців, регіональними економічни- ми, соціально-політичними, мовними й іншими відмінностями. Аналіз, в історичній ретроспективі, факторів, які обумовили значною мірою феномен української ідентичності, є метою цієї наукової розвідки. На повільність процесів національної самоідентифікації в Україні впливає поміж іншого слабкість традиції дослідження національної ідентичності. Щоправда, останнім часом вітчизняні вчені приділяють досить багато уваги цим питанням. Зокрема, в працях О. Картунова, І. Кресіної, Л. Нагорної, Ю. Римаренка, Л. Шкляра, М. Шульги [1] переосмислено традиційні уявлен- ня щодо тлумачення низки понять етнополітологічної науки, розроблено нові підходи щодо визначення місця і ролі етніч- ного, національного в політичних процесах. Наприкінці ХХ ст. з’явилося ряд фундаментальних праць західних дослідників з проблем формування національної ідентичності: «Уявлені спіль- ноти» Бенедикта Андерсона (1983), «Соціальні передумови на- ціонального відродження у Європі» Мирослава Гроха (1985), «Національна ідентичність» Ентоні Сміта (1994), в яких уточ- нюється сам термін «національна ідентичність», оскільки він від- різняється від інших колективних ідентичностей, таких як клас, стать чи раса. Найбільш повною та концептуальною слід визнати дефініцію Е. Сміта: «Концепт національної ідентичності можна визначити як підтримування та постійна репродукція патернів цінностей, символів, пам’яті, міфів та традицій, які є складни- ками спадщини націй, та водночас ідентифікацію особистостей © Макаренко Н. Ю., 2010 189 Політична культура з цією особливою спадщиною и цими цінностями, символами, пам’яттю, міфами та традиціями» [2, с. 30]. Таким чином, національна ідентичність являє собою синте- тичний феномен, що інтегрує у собі різні аспекти соціо-лінгво- етно-культурної ідентичності людей у контексті їхньої приналеж- ності до певної історичної спільноти. Одним з найважливіших аспектів етнологічного аналізу цього явища є розуміння історич- ної мінливості способів конституювання національної свідомості, існування типологічно різних способів культурної рефлексії са- мого феномена національності. Доцільно розрізнювати наступні типи: 1) архаїчний; 2) романтичний; 3) модерний; 4) постмодер- ний. Архаїчний тип виникає в рамках первісної родо-племенної спільності людей, що передує виникненню етносів і націй у су- часному розумінні цього слова. Тому цей тип точніше буде на- зивати протонаціональним. Для більшості дослідників майже аксіомою є бачення вито- ків національної самосвідомості українців з часів Київської Русі — етнічноспорідннеої держави, яка консолідувала слов’янські племена. Одним із перших теоретичне обґрунтування цієї кон- цепції дав історик М. Брайчевський, який запропонував розгля- дати етнічний розвиток Русі наступним чином: анти-початкова Русь VІ-VІІ ст., Київська Русь ІХ-ХІІІ ст. [3, с. 7]. Формування української народності відбувалось в несприят- ливих зовнішньополітичних і специфічних геополітичних умовах. Так, межування українських територій з азійським простором і сама азіатська навала у ХІІІ ст. призвело до призупинення форму- вання етнічної самоідентифікації українців майже на самому його початку. Саме її непевністю можна частково пояснити кволий опір асиміляційним процесам, які невдовзі розпочалися. У той же час у ХІІІ — ХV ст. на північному узбережжі Руського (Чорного) моря і в Таврії формувалась локально-регіональна ідентичність, у формуванні якої переплилися західноєвропейські та східні тради- ції. У ХVІ-ХVІІ ст. пограничне розташування стимулювало коло- нізаційні, міграційні процеси у південних та східних напрямах, що дало можливість розширення української етнічної території. Активна колонізаційна політика західних держав-сусідів призвела до протилежних наслідків: звуження етнічної території, а також формування відмінних рис національної ідентичності. За висло- вом Л.Нагорної, процес формування національної ідентичності утруднювався, гальмувався, «розмивався» ... обставинами історич- ної долі українців, змушених існувати на стику християнського і мусульманського світів, а згодом західноєвропейської та росій- ської етноцивілізаційних платформ [4, с. 48]. Усвідомлення українцями своєї історичної індивідуальності було прискорено початком польсько-українського протистояння, 190 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 яке проходивши під лозунгом боротьби за православ’я, мало пе- редусім етнічне забарвлення. Історики вимережують його поча- ток з кінця XVI століття — від, умовно кажучи, Берестейської унії (1596). Боротьба «за віру християнську», «проти...ворога віри на- шої грецької» [5, с. 180-181, 184] в тих конкретно-історичних умовах отримала етнічний характер: означала боротьбу за збере- ження «руського народу» — поняття, що його українське пись- менство кінця XVI — початку XVII століть починає вживати за аналогією з польським політичним народом (natio Polona), при- ймаючи за орієнтир «Хроніку» Мацея Стрийковського (1582). Відбувається виокремлення руського народу як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим про- мислом (Київські святині), легітимізується наявністю власної династичної верстви (князі) і втілюється в персоніфікованій без- перервності своїх лідерів (панів-шляхти) [6, с. 175]. Ототожнення релігії з етнічністю дало можливість, по-перше, зберегти свою окремішність в несприятливих геополітичних умо- вах і, по-друге, сприяло укріпленню початків національної самосві- домості і національної ідентичності «народу росскии» [7, с. 423]. Саме релігійна ідентичність становила ще протягом наступного сторіччя основу ціннісної системи української громади [8]. Визвольна війна прискорила визрівання етнічної само- свідомості українського народу. З іншого боку — державність стала важливим фактором консолідації української народності. В часи автономії (у складі Польської держави ) в Україні по- стала унікальна система управління, подібна укладу козацького війсь ка. Козацька старшина взяла на себе всі адміністративні, судові, податкові функції. Гетьман та його оточення виконували роль центрального уряду, Старшинська рада була постійно ді- ючою інституцією з виборними представниками від усіх регіонів Гетьманщини й визначеними повноваженнями. Була прийнята державна символіка, Україна отримала права на дипломатичні зносини. Спираючись за загальну підтримку повсталого народу, Богдан Хмельницький заявляв: «Ми всю Україну у ляхів відбе- ремо» [9, с. 30]. На історичній арені замість «руського народу» нарешті з’явилися українці. Отже, відокремлення українських земель з річпосполитського світу завершилося народженням ці- лісного образу батьківщини, в якому етнічна територія України вперше злилася з устроєвим (козацьким) ладом, тобто державою, на ній розташованою, а народ набув обрисів зв’язної політичної спільноти, що охоплювала все розмаїття прошаркових груп. У XVII-XVIII ст. вже в новому — московському політико- географічному контексті процес усвідомлення своєї національної окремішності різко загальмувався, оскільки втратив нічим не за- 191 Політична культура мінний у домодерну добу релігійний каталізатор. Росія, на від- міну від Речі Посполитої, не відчужувала українців за релігійною ознакою, а отже, й не давала їм приводу трансформувати свою середньовічну релігійну ідентичність у новочасну національну. Еліта дістала дворянські титули, простолюд — православних попів, релігійний центр після перенесення патріархату з Києва до Москви остаточно збігся з політичним, тож українцям лишало- ся тільки змиритися з власною периферійністю і вдовольнитися визнанням за собою певної регіональної специфіки. Адже у той період передусім — віра і приналежність до певного суспільного стану, а не мова, культура, історія та місцеві звичаї — визначала людську ідентичність. Еліта Гетьманщини ще деякий час наївно вважала Малоросію окремою державою з власними кордонами, урядом, інституціями. Вона могла б, але не стала ядром «малоросій- ської» нації, що дало привід Т. Шевченку навіть звинуватити її в «зраді». Процес кооптації в російську еліту «підсолоджу- вався» наданням економічних привілеїв дрібномаєтним мало- російським поміщикам. Запропоновані генерал-губернаторами умови ідентифікації з російськими панівними верствами були з готовністю прийняті малоросійським дворянством, яке навіть отримало в Катерини статус «покірних малоросів». Очевидно, з цих часів (на довгі роки) закладається комплекс «меншовар- тості» як результат зміни етнічної ідентичності. Катерина II повністю покінчила з «іграми» в автономію. Автономні права Гетьманщини було скасовано, селяни закріпачені, а еліта почала «занурюватися» в імперське культурне середовище. На імпер- ській тріаді “самодержавство, православ’я, на родність” вихову- валось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — почат- ку XIX ст. Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в «Истории государ- ства Российского» М. Карамзіна. Входження до російської культури не покінчило, однак, із малоросійським патріотизмом, а лояльність до російського трону якимось чином поєднувалася в українцях із відданістю Малоросії та її інституціям. Історик Зенон Когут пояснює це співіснуван- ням двох ідентичностей, — явище, яке було на той час розпо- всюдженою нормою у великих багатонаціональних державах. Українська дворянська молодь, здобувши російську освіту, від- ривалася від національного коріння, її поглинала російськомовна урбаністична культура. У багатьох відношеннях ці інтелігенти були водночас і українцями, і росіянами. Відома дослідниця в сфері культури Л. Гринфельд, говорячи про ХVІІІ ст., зазначає, що «не менш 50% руських націоналістів першого призову були українцями» [10, с. 32]. 192 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Ситуація змінилась з приєднанням до складу Росії Пра- вобережної України (1795). Це співпало у часі з процесом утвер- дженням в європейській культурі романтизму з його інтересом до народної культури. В середовищі польської шляхти, яка збе- рігала домінуючі позиції в економічній та політичній сферах на Правобережжі, принаймні до 1830-х рр., романтизм стає доміну- ючим настроєм. Польське посередництво зіграло велику роль у започаткуванні романтизму на Україні. На початку ХIХ ст. українці звернулись як до засобу від- повісти на запитання: хто складає «нас», а хто «інших», — до етнографії. Молодь зацікавилася минулим та старовиною. Малоросійська еліта вступає в період «наукового інтересу» — спершу до своєї історії, згодом до фольклору, звичаїв, мови, а тоді ще далі — укладає словники і граматики, починає склада- ти українською мовою вірші й оповідання і навіть пропонує за- провадити викладання місцевого «діалекту» у початкових шко- лах. Очевидною була самоідентифікація, пошуки автентичнос- ті, української окремішності в межах імперії. Свідчення такого роду думок можна знайти в поемі Семена Дивовича «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762 p.), яку ми можемо вважа- ти одним з найбільш ранніх утверджень української позиції. У цьому творі «Малороссия» терпляче пояснює, що хоча і вона, і Великоросія перебувають під одним правлінням, але все ж у неї є своя історія і свої характерні особливості [11, с. 2]. У 30-40-х рр. ХІХ ст. з появою української інтелігенції, яка почувала себе відчуженою й марґіналізованою за мовно- культурною ознакою, починається відродження українського на- ціоналізму — тепер уже на мовно-культурній основі. Нове поко- ління українофілів — М. Костомаров, П. Куліш, М. Бєло зер ський, а також безперечно Т. Шевченко, перетворили українофільство в націоналістичну ідеологію, яка вже не допускала співіснування в одній людині різних ідентичностей. Розвиток політичної дум- ки, зокрема ідеології націоналізму свідчить про появу модерного типу рефлексії національної ідентичності. Словом, локальна еліта перейшла (за класифікацією ста- новлення національної ідентичності Мирослава Гроха) від «ака- демічного» етапу до «культурно-просвітницького», здебільшого навіть не підозрюючи, що наслідком цих культурно-освітніх за- хоплень стає перетворення цілком лояльного щодо імперії регіо- нального патріотизму в принципово антиімперський політичний націоналізм, а відтак і в «масовий національний рух» (заключну фазу, на якій, врешті, й формулюються вимоги автономії або й незалежності). Вагома риса ідентичності цього періоду — це формування концепту національної держави, початок боротьби за свій суве- 193 Політична культура ренітет та незалежність. На користь цього свідчить діяльність Кирило-Мефодіївського товариства («малоросійське особніче- ство»), яке викликало різку реакцію у вищих урядових колах. Вищі урядовці на чолі з Миколою І визнали, що це вже був не просто прояв регіонального патріотизму, не пережиток старови- ни, пов’язаний лише з «відновленням мови, літератури і «нравів Малоросії» (цитата з матеріалів справи Кирило-Мефодіївського братства [12, с. 309] — прим. авт.), а початок українського сепа- ратизму і націоналізму. В 1850—70-ті роки відбувається гуртування інтелектуаль- них сил у пошу ках найбільш дієвих засобів збереження й під- несення національної самосвідомості. Виникають різні легаль- но-просвітницькі товариства в Західній Україні: «Руська бесіда», «Матиця руська», «Просвіта» та ін. На одне з пер ших місць ви- сувається діяльність київської «Громади». На чільне місце ви- ходить український осередок у Пе тербурзі, у якому заходами П. Куліша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновського) функціонували друкарня та видавни- цтво. Цей осередок у 1861–1862 рр. видає журнал «Основа», в якому друкува лися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Ко стомарова. Українофіли запровадили новий термін «укра- їнці» замість розповсюдженого русини або малороси для вио- кремлення з загальноросійського масиву населення. Одним з ключових для розвитку національної ідентичності у др. половині ХІХ ст. було вирішення мовного питання: стан- дартизація української мови і створення словника. Зазначимо, що питання емансипації національної мови, перетворення її з народного діалекту в стандартизовану літературну мову було типовою рисою національних рухів в Центральній та Східній Європі [13, с. 67-84]. Про значення, яке надавали українофіли мовному питанню свідчить лист М. Костомарова до О. Котля- рев ського, в якому зокрема йдеться: «Необхідно написати вели- ку, наукову, філологічну роботу, де показати, що південноруське наречие є самобутня мова, а не неорганічна помісь руського з польським» [14, с. 70]. На перший план висувалось ідентифіка- ційне, національно-репрезентативне значення української мови. Проблема полягала в тому, що не лише в суспільстві, пресі, а на- віть у самому українофільському середовищі точилися дискусії щодо ролі і місця української мови, можливості та доцільності існування української мови як самостійної, незалежної від ро- сійської. Узагальнюючи цю проблему, І. Лисяк-Рудницький пи- сав, що «серед проблем, які стояли перед українським народом в ХІХ ст. самою зловіщою була проблема вибору між асиміляцією в загальноруську націю і утвердженням окремої національної ін- дивідуальності» [15, с. 25]. 194 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Асиміляційні процеси в Російській імперії особливо посили- лися в останній чверті ХІХ ст. Соціальними механізмами асимі- ляції українців виступила модернізація самої Росії: будівництво залізних доріг, крім того — відміна кріпацтва і столипінська про- грама, що стимулювали переселенські процеси. Всього, за підра- хунками С. І. Брука і В. М. Кабузана, в другій половині ХІХ ст. «обрусіли» 1,5 млн. українців [16, с. 26,30]. На сході та півдні формувалась регіональна поліетнічна національна свідомість. За думкою Л. Нагорної, процеси штучної етнічної асиміляції істотно вплинули на характер національного самоусвідомлення і рефлек- сії історичної пам’яті [4, с. 52]. Внаслідок інтенсивного «перемі- шування» формувався особливий тип регіональної ідентичності, лише мінімальною мірою пов’язаний з етнічністю [17, с. 125]. На зламі століть українці складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв [18, с. 68- 69]. Модернізація явно залишала українців осторонь. Українців ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й модернізува- лися. Значною мірою цей поділ існує й сьогодні. Суперечності, у тому числі етнополітичного розвитку, та дилеми, що виникали з цього протиріччя, формували особливості національної ідентич- ності протягом усього ХХ ст. На заході формувалася відмінна (за своєю основою) іден- тичність, яка базувалась на етнічній основі і намагалась зберег- ти автентичну українську традицію. З втратою православ’я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова час- тина однієї національної держави. За умов, коли після 1867 року Галичина фактично отримала статус польської автономії в межах Австро-Угорської імперії, боротьба за виживання вимагала ви- ходу за межі етно-конфесійної площини, потребувала політичної активності і чіткої національної ідентифікації. Це породило по- яву і подальше суперництво двох національних ідентичностей та політичних напрямків у середовищі галицьких греко-католиків: москвофільської (російської) та народовської (української). Москвофіли живилися підтримкою російського уряду, народов ці — української інтелігенції. Ця боротьба завершилася на почат- ку ХХ ст. перемогою народовців. З одного боку, серед галичан закріпили українську національну ідентичність гості зі східної України — Драгоманов, Куліш, Антонович і Грушевський, з ін- шого, цьому сприяв перехід на українську національну платфор- му греко-католицької церкви на чолі з Андреєм Шептицьким. Упродовж першого десятиліття ХХ ст. більшість українських суспільно-політичних діячів, письменників розглядали проблему внутрішньоукраїнської єдності як найважливішу. У 1906 р. іс- 195 Політична культура торик Михайло Грушевський опублікував статтю під заголовком «Україна і Галичина», в якій попереджав своїх співвітчизників: якщо вони не будуть зважувати всіх своїх кроків, то можуть за- кінчити як серби і хорвати [19]. На жаль, злет авторитету національної ідеї період розквіту національної еліти в першій чверті ХХ ст. виявився надзвичайно коротким: більшовицька українізація, «коренізація» обернулись антиукраїнським терором, вихолощенням всього, що мало націо- нальне забарвлення. Наслідком такої політики стала відмова або приховування своєї етнічної приналежності. В період СРСР від- бувався процес формування радянської ідентичності, нової над- національної спільноти «радянського народу», безнаціональної за своєю основою, соціальної бази режиму. Масові переміщення людей як засіб руйнування традиційних, національних, культур- них зв’язків, склали основу її формування. Таким чином, регіональний вираз національної ідентичності має коріння в процесах взаємодії, взаємовпливу та часом конф- лікту регіональних ідентичностей, які сформувалися історично, під впливом певних соціально-економічних та політичних обста- вин, а також були детерміновані специфічними геополітичними умовами України. На обставини розвитку українських земель, формування української спільноти на межі цивілізацій, пере- тині православно-візантійської та католицької традицій наголо- шували і наголошують як вітчизняні, так і західні дослідники. Зокрема, С. Гантінгтон зазначав, що лінія розлому між цивіліза- ціями, що відокремлює захід від православ’я, проходить прямо її (Україною — прим. автора) центром ось уже декілька століть [20, с. 209]. Сьогодні, на жаль, особливості історичного шляху формування української нації мають досить неприємні наслідки. Тривале перебування значних частин україн ських територій, на яких розпочинався процес українського етногенезу, під владою і у складі різних держав, в умовах відсутності власної державності, відчутно позначилося на етносоціальних і етнополітичних проце- сах у їх середовищі, зумовило значною мірою особливі типи регі- ональної ідентичності. Однак, з нашої точки зору, немає підстав говорити про конфлікт етнічних субкультур в Україні. Можна говорити про існуючі значні ментальні, світоглядні відмінності між субкультурами, умовно іменованих західноук раїнською пів- денноукраїнською та східноукраїнською. Список використаних джерел: Нагорна Л. Феномен регіоналізму і національна ідентичність в 1. Україні: історичні витоки // Регіональна історія України. — Вип. 1. 2007. — С.111-127; Мала енциклопедія етнодержавознавства / Відп. ред. авт. колективу Ю. І. Римаренко. — К., 1996. — 942 с.; Шульга Н. А. Этническая самоидентификация личности. — К., 1996. — 200 с. 196 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Сміт Е. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — 224 с.2. Брайчевський М. Ю. Конспект історії України // Старожитності. — 3. 1991. — Ч. 1-6. — С. 2-14. Нагорна Л. Національна ідентичність // Розбудова держави. — №7-8. 4. — 1997. — С. 47-56. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. — В 5. 3-х т. — М., 1954. — Т.1. — 364 с. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця 6. XVIII століття. — К., 1997. — 312 с. Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-по лі тич-7. ної історії. — К., 1990. — 558 с. Рубчак М. Українці у вигнанні: забуття тепла батьківського вогнища 8. // Політологічні читання. — 1995. — №1. — С. 115-140. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-9. 1654 гг. — К., 1965. — 564 с. Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском 10. общественном мнении (вторая половина ХІХ ст.). — СПб., 2000. — 259 с. Шпорлюк Р. Створення України // Людина і світ. — 2000. — №3. 11. — С. 2-16. Кирило-Мефодіївське Товариство. Матеріали у 3-х т. — К., 1990. — 12. Т. 3. — 399 с. Андерсен Б. Уявлені спільноти. — К., 1994. — 294 с. 13. Кілька записок М. Костомарова з 1859-1870 років // Україна. — 14. 1929. — №10-11. — С. 65-72. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе модерної української історії. — 15. К., 1994. — Т. 1. — 142 с. Брук С. И., Кабузан В. М. Численность и расселение украинского 16. етноса в ХVІІІ — начале ХХ в. // Советская этнография. — 1981. — №5. — С. 21-30. Нагорна Л. Феномен регіоналізму і національна ідентичність в 17. Україні: історичні витоки // Регіональна історія України. — 2007. — Вип. 1. — С. 111-127. Статистический ежегодник России. — М., 1918. — С. 66-74. 18. Грушевський М. Україна і Галичина // Літературно-науковий вісник. 19. — ХХХХVІ. — 1906. — С.114-123. Гантингтон С. Столкновение цивилизаций. — М., 2003. — 345 с.20. In this article we are talking about conditions of national identity forming, historical and geopolitical circumstance witch provide it regional character. In historical view we are talking about outside and inside factors, there influence become a differentiation in national identity of the Ukraine citizens. Key words: national identity, national identification, ethnic cleansing, national elite, people. Отримано 10.03.2010

Національна ідентичність: особливості формування

Репозитарії

Схожі ресурси