Релігійність в Україні: регіональний вимір

У статті аналізуються кореляції і взаємозалежності релігійного ототожнення з соціальними, культурними, історичними, економічними, регіональними та місцевими громадами....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Кочан, Н.І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2010
Назва видання:	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
Теми:	Політична культура
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38792
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Релігійність в Україні: регіональний вимір / Н.І. Кочан // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 197-208. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-38792
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-387922012-11-23T12:10:58Z Релігійність в Україні: регіональний вимір Кочан, Н.І. Політична культура У статті аналізуються кореляції і взаємозалежності релігійного ототожнення з соціальними, культурними, історичними, економічними, регіональними та місцевими громадами. Religions in Ukraine are represented in the contemporary regional context with an emphasis on dynamic formation of new self-identifications of religious actors and of new identities, either combined with ethnicity or not. Correlation and interdependence of religious identifications with social, cultural, historical and economic background of regional and local communities are analyzed. 2010 Article Релігійність в Україні: регіональний вимір / Н.І. Кочан // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 197-208. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. XXXX-0103 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38792 3.321(477) uk Збірник наукових праць "Політологічні студії" Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політична культура Політична культура
spellingShingle	Політична культура Політична культура Кочан, Н.І. Релігійність в Україні: регіональний вимір Збірник наукових праць "Політологічні студії"
description	У статті аналізуються кореляції і взаємозалежності релігійного ототожнення з соціальними, культурними, історичними, економічними, регіональними та місцевими громадами.
format	Article
author	Кочан, Н.І.
author_facet	Кочан, Н.І.
author_sort	Кочан, Н.І.
title	Релігійність в Україні: регіональний вимір
title_short	Релігійність в Україні: регіональний вимір
title_full	Релігійність в Україні: регіональний вимір
title_fullStr	Релігійність в Україні: регіональний вимір
title_full_unstemmed	Релігійність в Україні: регіональний вимір
title_sort	релігійність в україні: регіональний вимір
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Політична культура
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38792
citation_txt	Релігійність в Україні: регіональний вимір / Н.І. Кочан // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 197-208. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
series	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
work_keys_str_mv	AT kočanní relígíjnístʹvukraíníregíonalʹnijvimír
first_indexed	2025-07-03T20:39:53Z
last_indexed	2025-07-03T20:39:53Z
_version_	1836659710749573120
fulltext	197 Політична культура УДК 3.321(477) Н. І. Кочан РЕЛіГіЙНістЬ В УКРАЇНі: РЕГіОНАЛЬНИЙ ВИміР У статті аналізуються кореляції і взаємозалежності релігійного ототожнення з соціальними, культурними, історичними, економічни- ми, регіональними та місцевими громадами. Ключові слова: релігія, національне, регіоналізм, самоідентифіка- ція, ідентичності. Сучасна Україна є поліетнічною, багатокультурною і багато- релігійною країною, що виразно поділяється на регіони, відмін- ності між якими закорінені в особливостях їхнього розвитку в минулому. Локальна ідентифікація жителів України превалює в усіх регіонах, але найбільше — у Центрі (50%) і на Півдні (49%). Регіональна ідентифікація найбільше властива жителям Сходу (19%) і найменше — Центру (10%), а із загальнонаціональною ідентичністю найбільше уособлюють себе на Заході країни (від- носна більшість у 40%) [1, с. 2]. Такі дані до певної міри співвід- носні із загальносвітовими тенденціями: лише незначна частина населення західноєвропейських країн, що інтенсивно інтегруються, сприймає «космополітичні цінності», тоді як переважна більшість (85%) ідентифікує себе з локально-регіо на ль ними, національними [2, с. 3]. Політичний контекст в сучасній Україні вагомо впливає на трансформацію, формування і ситуативні модифікації таких взаємопов’язаних між собою ідентичностей як загальнодержавна/ національна, регіональна й локальна, етнонаціональна, релігійна, тим більше, що всі вони становлять собою відносно нові явища українського соціуму і перебувають у динамічному стані. «Логіка» успадкованої Україною від СРСР регіональної структури була алогічною, будучи підпорядкованою не завданням ефективності виробництва і розподілу праці, подолання диспро- порцій у соціально-економічному розвитку регіонів, збереження регіонального історико-культурного середовища, а принципу по- літичної доцільності з усіма випливаючими з нього деформаці- ями, волюнтаризмом, абсурдом. Карколомне руйнування спіль- ного радянського економічного і промислово-вироб ни чого комп- лексу покликало до життя спонтанну саморганізацію регіонів, їх контекстуалізовану саморефлексію і самоусвідомлення, врешті, мобілізацію регіональної ідентичності. Національна ж політика Комуністичної партії була експери- ментом з формування/конструювання «нової історичної спіль- ноти — радянського народу» — позаетнічного колективістського феномена, де етнічне і національне трактувались, з одного боку, в категоріях традиційної аграрної культури, фольклору та етно- графії, а з іншого, індустріального суспільства, коли складови- © Кочан Н. І., 2010 198 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 ми національної ідентифікації громадян були також національні та інтернаціональні (концепт «сім’ї народів СРСР») досягнення в економіці, культурі, науці з культом міфологізованих «віль- ної праці» і «трудівника — будівничого світлого майбуття». Радянський націєтворчий мегапроект не витримав виклику з боку мобілізованої етнічності, щойно остання почала звільнятися з ідеологічних і каральних лещат авторитарної системи. Основні напрями формування релігійних ідентичностей були визначені новопосталою конфігурацією релігійних акторів у суспільно-політичному житті країни: легалізованою наприкінці 1989 р. Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), ство- реною того ж року втретє упродовж XX ст. Українською авто- кефальною православною церквою (УАПЦ, офіційну реєстрацію здобула у 1990 р.), розколом 1992 р. в автономній Українській православній церкві (УПЦ в юрисдикції Московського патріар- хату), внаслідок якого на релігійній мапі України з’явилась ще одна православна релігійна організація — УПЦ — Київський па- тріархат. Саме ця група церков, що позиціонують себе як тради- ційні, історичні, національні, як такі, що вплинули на розвиток української історії і культури, — стала епіцентром формуван- ня тих нових ідентичностей, в яких релігійне виявилось тісно пов’язаним з етнонаціональним, політикою націє- і державотво- рення. Саме у цій групі церков рівень інструменталізації релігії різноманітними суспільно-політичними силами, часто різновек- торного спрямування, виявився найвищим. Націонал-патріотичні сили і партії правого політичного спект ру однозначно підтримали «національні церкви» — УПЦ– КП, УАПЦ, УГКЦ, використовуючи релігійний чинник для ет- нічнозабарвленної сакралізації своїх ідеологічних засад і підміни мови політики мовою релігії. Юрисдикційна приналежність УПЦ до Московського патріархату була використана цим спектром суспільно-політичних сил для стереотипизації УПЦ як «росій- ської» церкви, «п’ятої колони Москви» і поділу на «ми — вони». Попри той факт, що УПЦ ситуативно підтримують українські ліві, проросійські сили, позиція самої церкви не піддається редуку- ванню до одновимірних політичних характеристик і не зводиться до функції Руської православної церкви. Її ідентичність форму- люється переважно в категоріях подвійної українсько-російської ідентичності, без антагоністичного протиставлення української і російської складової, з наголосом на тяглості спільного історич- ного досвіду східнослов’янських народів. Послаблена розколами, УПЦ залишилась кількісно найбільшою православною церквою в країні, в якій небезконфліктно співіснують суперечливі етнона- ціональні, політичні, культурні, регіональні ідентичності, власне як і в країні в цілому, і якій вдається уникати нових поділів 199 Політична культура на цій основі. Попри триваючі зусилля політичних і церковно- політичних сил всередині України маніпулювати поняттям кано- нічності, що належить до галузі церковного права і є питанням внутріцерковним, лише УПЦ в юрисдикції Московського патріар- хату має на сьогодні врегулюваний юридичний статус і визнаєть- ся повноправним суб’єктом відносин у всеправославному світі. Противагу мобілізованій під релігійними гаслами українській етнічності утворили традиційні для України пізньопротестантські течії, а також велика кількість неохристиянських організацій, но- вих релігійних рухів, східних релігій, принципово позаетнічних, універсалістських. Розвиток мережі релігійних організацій націо- нальних менших України також допомогав врівноважувати мобі- лізовану етнічність у «національних» церквах, унаочнюючи той очевидний факт, що Україна є державою поліетнічною (за перепи- сом 2001 р. в країні проживають представники 130 націй і народ- ностей), багатонаціональною і багаторелігійною (на 1.01.2009 р. в країні офіційно зареєстровано 55 релігійних напрямів). У локально-регіональних ідентичностях провідне місце на- лежить чиннику культури в широкому розумінні цього слова, а серед компонентів культури — ідентичностям національним, ет- нічним, релігійним. Спільним для такого роду ідентичностей є висока частка в них емоційної, ірраціональної складової, а також метафоричність, розмитість понятійного апарату, яким вони опе- рують. Однією з найважливіших і спільних для цих ідентичностей функцій є функція світоглядної орієнтації, смислопокладання, що надає їм екзистенційної, абсолютної цінності, а у випадку поєд- нання релігії з націоналізмом — сакрального виміру останньому, з одного боку, і іманентності «національної релігії» («прабатьків- ської віри») певному народу, з другого. Разом узяте це полегшує механізми мобілізації, інструменталізації цих ідентичностей з тією чи іншою метою, тими чи іншими політичними акторами. Релігійна самоідентифікація населення України співпадає з со- ціокультурними особливостями регіонального поділу країн, на по- люсах якого протистоять цінності індустріальної культури промис- лового Сходу і традиційної аграрної культури Заходу. Регіональну специфіку релігійних і етнонаціональних ідентифікацій населення України незмінно фіксують соціологічні опитування. Особливістю України є те, що релігійна самоідентифікація її населення за кількісними показниками на сьогодні є однією з най- вищих в Європі: на жовтень 2002 р. за даними Центру Разумкова вона становила 60,2% віруючих плюс 19,4% тих, хто вагався між вірою і невір’ям [3, с. 47]. На грудень 2006 р., коли респонденти не мали іншого вибору як відповісти на питання щодо їхньої релігій- ності «так» чи «ні», рівень віруючих, згідно даних Європейського соціального дослідження, становив 74,7% від загальної кількості 200 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 населення [4, с. 13]. У регіональному вимірі релігійна самоіден- тифікація населення іде по низхідній зі Заходу на Схід, де вона майже вдвічі нижча, ніж на Заході [3, с. 47]. Відповідно до рівня релігійності населення сформована ме- режа релігійних організацій в Україні. На 2008 рік можна ствер- джувати про її насичення та стабілізацію. Якщо у перші роки лібералізації радянської політики щодо релігії і церкви (1988– 1990 рр.) кількість релігійних громад зросла в Україні на 41,7%, то впродовж наступного десятиліття (1990–2000 рр.) темпи рос- ту скоротились до 5–8% на рік, у 2000–2005 рр. відповідно — до 4,1–4,7%. Останні роки фіксують досягнення рівня задоволення потреб віруючих країни у низових релігійних структурах, динамі- ка зростання яких пішла на спад: у 2006 р. приріст громад склав — 2,7%, 2007 р. — 2,3%, 2008 р. — 1,8%. У конфесійному вимірі початково динамічніше розвивались структури православного і греко-католицького віросповідань, однак впродовж останнього десятиліття вищими темпами зростає мережа протестантських організацій і нових релігійних рухів. У регіональному вимірі ступінь насиченості релігійної мере- жі має динамічний характер. З початком 90-х рр. XX ст. релігійна мережа зростала саме в Західному регіоні, однак з часом частка західноукраїнських громад у загальнонаціональній статистиці по- чала зменшуватись за рахунок розвитку мережі в інших регіонах: з 59,7% від загальної кількості громад у 1991 р. до 34,9% у 2008 р. Другим після Заходу за насиченістю релігійними громадами регі- оном стабільно залишається Центр (40,6% у 2002 р.). Найменше релігійних громад на Сході — 9,2% (у 2008 р.). Найінтенсивніше в абсолютних цифрах приріст громад відбувався на Півдні: з 1999 р. по 2008 р. їхня кількість зросла на 83,3%. Попри те, що нині зростання релігійної мережі відбува- ється за рахунок Центру, Півночі і Півдня, осердям церковно- релігійного життя в країні залишається Західний регіон. На по- чаток 2000 р. на кожні 10 тис. населення у Західному регіоні припадало 10,1 громади (найбільше у Тернопільській області — 13,1; найменше в Івано-Франківській — 8,1). У Центрі від- повідно — 5,4 громади (найбільше у Хмельницькій області — 8,7; найменше у Кіровоградській — 3,2). У Північному регіоні — 4,2 (найбільше у Житомирській області — 6,4; найменше — у м. Києві — 1,7). На Півдні — 3,0 (найбільше в АР Крим — 4,0; найменше у м. Севастополі — 1,5). На Сході — 1,9 громади на 10 тис. населення (найбільше у Запорізькій області — 2,6; най- Усі наведені дані тут і нижче, коли джерело не вказується, взято із що- річних статистичних звітів Державного комітету України у справах національ- ностей і релігій при КМ України (офіційна назва і статус якого неодноразово змінювались). 201 Політична культура менше у Дніпропетровській і Харківській областях — 1,5) [5, с. 27]. Тобто, різниця між Заходом і Сходом України становила у 2000 р. понад 50%, що майже корелюється з наведеним вище рівнем релігійної самоідентифікації громадян. Самовизначення громадян стосовно конфесійної належності на серпень 2005 р. свідчило, що більшість з них відносить себе до православ’я (60,8%), 7,6% — греко-католицизму, 15,8% опита- них вважали себе «просто християнами». З римо-католицизмом ідентифікували себе 1,6% опитаних, протестантизмом — 1,3%, іс- ламом — 0,4%. Близько 12% громадян не віднесли себе до жод- ного з віросповідань, вважаючи себе невіруючими [6, с. 17]. Якщо порівняти ці дані з кількістю діючих в Україні релігійних громад, то співвідношення виглядатиме інакше. Православ’я у 2008 р. залишалося домінуючим віросповіданням: 51,6% від усіх зареєст- рованих громад, друге місце посів протестантизм — 30%; греко- католицизм і римо-католицизм отримали відповідно 11,2% і 3,2% від загальної кількості громад, іслам — 1,6%, іудаїзм — 0,9%. У православ’ї, як зазначалось, кількісно переважає Українська православна церква, мережа якої становить 67,6% православних громад країни. Цей показник не відображає реального стану, оскільки загальна кількість православних громад у країні штуч- но збільшена. Насамперед, вона містить відбиток втручання у релігійно-церковне життя політичного чинника як на вищому рівні, так і локально-регіональному: після створення політика- ми найвищого рівня у 1992 р. УПЦ–КП на кілька років де-юре зникли усі громади УАПЦ, за рахунок поглинення яких і було створено УПЦ–КП. Статути громад УАПЦ і деяких громад УПЦ під тиском влади, нерідко без відома самих громад, перереєстру- вались на УПЦ–КП. Відтак, УАПЦ змушена була відновлювати свою структуру, примножуючи кількісні показники православ- них громад в цілому по країні. З другого боку, незавершений процес повернення нерухомого майна релігійним організаціям, з одного боку, і спрощений механізм одержання ними державної реєстрації, з другого, підштовхує релігійні організації до створен- ня штучних структур задля висунення «законних» претензій на те чи інше нерозподілене майно. Так само й триваюче міжконфе- сійне протистояння змушує їх створювати паралельні структури задля збереження «балансу сил». Великий розрив у кількості віруючих, які вважають себе про- тестантами (1,3%), і кількістю протестантських релігійних громад в країні (30%) пояснюється тим, що не всі неохристиянські та харизматичні організації ідентифікують себе з власне протестан- тизмом, залишаючи цю дефініцію для церков раннього і пізнього протестантизму, тоді як в офіційній статистиці всі ці організації об’єднані під загальною рубрикою «протестантизм». З іншого боку, 202 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 в традиційних для України протестантських церквах і організаціях принцип обчислення членів відрізняється від того, що практику- ється у православних церквах, де, зазвичай, можуть лише сказати скільки приблизно «прихожан» беруть участь у недільних бого- служіннях, а скільки — на великі свята. Протестантські спільноти, як правило, мають фіксоване членство, структуровані низові ор- ганізації, що не тільки знають кожного свого члена, але й активно залучають його не лише до щонедільних зібрань, але й до різного роду релігійних зустрічей впродовж тижня, благодійної діяльності. Для релігійних зібрань протестантські спільноти не потребують спеціальних культових приміщень (знову-таки на відміну від пра- вославних і католиків) і тому навіть малочисельні громади живуть активним релігійним життям як окремі структурні одиниці, що й відбивається на їхній загальній кількості. На регіональному рівні спостерігаються значимі відмінності у релігійних і етнонаціональних, що нерідко співпадають, іденти- фікаціях населення України [7]. Західний регіон, що традиційно асоціюється з греко-като- лицизмом, не є однорідним. УГКЦ кількісно переважає у Тер но- пільській, Львівській та Івано-Франківській областях, де громади греко-католиків становлять 55,1% загальної їх мережі. УПЦ займає пріоритетні позиції у Волинській (47,3% загальної кількості громад), Закарпатській (36,5%) та Рівненській областях (44,8%); друге міс- це посідають протестантські громади — відповідно 28,3%, 35,5% та 30,2%. У Чернівецькій області протестантські громади кількісно пе- реважають — 42%, а друге місце посідає УПЦ — 39,8%. У Західному регіоні частка православних громад у 1992– 1999 рр. знизилась з 51,5% до 35,4%. Майже дві третини громад УПЦ було витіснено з Галичини впродовж перших кількох років після легалізації УГКЦ. Натомість в регіоні набули поширення новопосталі православні церкви — УПЦ–КП і УАПЦ, що позиці- онують себе як «національні»: перша мала у 2008 р. в Західному регіоні 42,9% від загальної кількості своїх громад, друга — 70,8%. Різке і суттєве скорочення у трьох галицьких областях громад УПЦ корелюється зі змінами в етнонаціональній ідентифікації на- селення регіону, зафіксованими всеукраїнськими переписами 1989 і 2001 рр. У Львівській та Івано-Фран ків ській областях кількість населення, яке визнало себе росіянами за національністю, скоро- тилась більш ніж на половину (56–53%), що є найбільшим показ- ником по країні (в інших областях регіону це скорочення станови- ло 47–40%) [8, с. 8]. Етнонаціональна ідея посіла провідне місце у системі цінностей більшості населення Західного регіону. У Центрі частка громад УПЦ становить 54,7% релігійної мере- жі. У 2008 р. майже третина усіх громад УПЦ діяла саме в Центрі; 203 Політична культура найбільша їх кількість зосереджена у Вінницькій та Хмельницькій областях. Друге місце в регіоні належить протестантським організа- ціям — 26,4%. Відчутна присутність в регіоні громад РКЦ, більшість з яких зосереджена у Житомирській, Вінницькій та Хмельницькій областях, традиційних теренах проживання польської меншини (39,7%), попри той факт що етнонаціональний склад віруючих РКЦ змінюється і церква дедалі більше інтегрується в українську куль- туру. Зокрема, 71,0% українських поляків рідною мовою вважають українську (12,9% — польську) [8, с. 11]. Етнорелігійна палітра Центрального регіону, що від часів Російської імперії був районом, де традиційно проживали дві тре- тини іудейського населення Російської імперії, зазнала змін внас- лідок масової еміграції з України єврейського населення у 90-х рр. XX ст. За період між переписами у 1989 і 2001 р. кількість євреїв в Україні скоротилась на 78,7% [8, с. 8]. У цих же роках відро- дилась і набула усталення традиція паломництва брацлавських хасидів з усього світу до могили цадика Нахмана в Умані на святкування єврейського Нового року Рош-Га-Шана. У 2005 р. на це свято до Умані приїхало близько 20 тис. паломників з 19 кра- їн світу [9, с. 10]. Кількість громад хасидів в Україні динамічно зростає (з 49 громад у 2000 р. до 124-х у 2008 р.) і є найвищою у порівнянні з іншими іудейськими організаціями країни. У Північному регіоні майже половина релігійних громад належить до УПЦ (49,8%); друге місце посідають різноманітні протестантські громади (26,7%). Помітною в регіоні є присут- ність УПЦ–КП (13,6%). Той факт, що саме в Північному регіоні зафіксовано найвищий по країні відсоток осіб, які вільно володі- ють українською мовою (99–95%) [8, с. 12], а також те, що мова богослужінь залежить від вільного вибору членів громади, є ар- гументом не на користь категоричності твердження релігійних і політичних опонентів УПЦ про мовну русифікацію її віруючих. У Південному регіоні 46% релігійних громад належать до УПЦ, 27,2% — протестантських деномінацій, 11,7% — мусульман- ських організацій. На Півдні зосереджено 86% мусульманських громад від їх загальної кількості в країні, так само як і найбільша кількість релігійних громад національних меншин. Кримський півострів має виразну етнорелігійну специфіку з її кількома лініями напруги, кожна з яких несе в собі висо- кий конфліктогенний потенціал. Одна з цих ліній стосується мусульмано-православних відносин. До репатріації кримськота- тарського народу на поч. 90-х рр. в Криму домінувала право- славна церква, до складу якої входили місцеві росіяни, білоруси, мордвини, марійці, грузини, греки і болгари. Сьогодні між муф- тіятом і УПЦ триває протистояння, зумовлене, з одного боку, 204 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 прагненням православної церкви зберегти провідне становище в Криму, а з другого, стремлінням кримськотатарського народу від- творити знищене в радянські часи кримськотатарське соціокуль- турне середовище. В цілому відносини між слов’янським і крим- ськотатарським населенням на півострові позначені толерантніс- тю. Факт же виникнення час від часу протистоянь на релігійно- му пов’язаний, насамперед, з великою кількістю нерозв’язаних соціально-економічних проблем кримськотатарських репатріан- тів, що загострюються, та інструменталізацією релігійного чин- ника політиками по обидва боки для досягнення відмінних від релігійних цілей — соціально-економічних, політичних. Іншу лінію напруги творять конфлікти всередині мусуль- манської спільноти. Іслам в Україні представлений кількома незалежними один від одного центрами, між якими точить- ся боротьба за вплив на півострові, насамперед, між київським Духовним управлінням мусульман України (ДУМУ) і Духовним управлінням мусульман Криму (ДУМК). Водночас, в Криму ак- тивізували діяльність міжнародні ісламські політичні радикальні угруповання, які намагаються проникнути в структури ДУМК і протидіяти яким намагається кримськотатарський меджліс і муф- тіят. Крим дедалі більше стає теренами, де намагаються посилити свій вплив на мусульманську спільноту різного роду організації з Туреччини, Об’єднаних Арабських Еміратів, Саудівської Аравії та Кувейту [9, с. 19-22, 99-101], а також Росії. До зазначених ліній напруг додається ще й та, що її тво- рять у протистоянні і взаємопоборюванні, з одного боку, УПЦ (у 2008 р. мала в АРК 567 релігійних організацій), а з іншого, нові на півострові УПЦ–КП (відповідно 43), УАПЦ (11) і УГКЦ (11), що надає цій напрузі етнонаціонального та етнополітичного виміру. «Національні церкви» протистоять «російській» з заді- янням з обох сторін відповідних українських політичних сил і протегуванням на місцевому рівні УПЦ. Зовнішньополітичний background протистояння активно забезпечуються політиками з Російської Федерації під претекстом захисту прав і інтересів ро- сійської меншини (а реально кількісної більшості) в Криму. Етнополітична ситуація в Криму, в якій релігійний чинник виявився тісно пов’язаним з етнонаціональним, несе в собі високі політичні ризики, оскільки тут поєднилась ті три елементи, що надають будь-якії ситуації вибухонебезпечного характеру: 1) сус- пільство, що націоналізується, нещодавно здобувши незалеж- ність; 2) проживання на території держави меншин, які бояться стати маргіналізованими (а в Криму зосереджена найбільша в країні частка представників національних меншин); 3) зв’язок меншин даної держави з діаспорою в інших державах (за теорією Р. Брубейкера) [10, с. 7]. 205 Політична культура У Східному регіоні 45,8% релігійної мережі належить УПЦ, 39,2% — протестантським громадам (найвищий відсоток у ре- гіональному вимірі). Особливістю Східного регіону є його від- критість до сприйняття нових релігійних рухів (неохристиян- ських, неоорієнталістських, неоязичницьких), які, за винятком українських неоязичників, мають переважно позанаціональний характер, де питання етнічності, мови спілкування, традицій- ної культури, що творять ідентичність «національних церков», є іррелевантними. Серед неохристиянських рухів найпотужнім в Україні є харизматичний; у 2008 р. 10% громад усіх харизма- тичних організацій було розташовано в одній лише Донецькій області. Згідно даних, на 1.01.2003 р. релігійна мережа Сходу містила у своєму складі 21,9% громад нових релігійних органі- зацій, тоді як на Галичині цей відсоток складав 2,2% [11, с. 59]. Соціокультурний фон Сходу виявляється відкритішим до «іншо- го», толерантнішим, культурно багатобарвнішим. Етнонаціональні конфесійні релігійні утворення, які на поч. 2009 р. складали до 3% від загальної кількості релігійних громад в Україні, локалізовані, як правило, в районах традиційного про- живання тих чи інших етнічних груп. Компактно проживають кримські татари-мусульмани (535 організацій на 1.01.2009 р.), реформати-угорці на Закарпатті (118), караїми (13 громад) і кримчаки (1 громада) в Криму; шведські лютерани організовані в громаду с. Сергіївка Херсонської обл. Римо-католицька церк- ва (907 громад) залишається поширеною в місцях традиційно- го проживання польської меншини: Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Львівській, Хмельницькій областях. До сьогодні РКЦ відчуває нестачу кадрів духовенства: забезпеченість громад священослужителями на поч. 2009 р. становила 62,0% навіть за умови, що 31,0% священиків РКЦ є запрошеними для роботи в Україні іноземними громадянами, переважно, з Польської на- родної республіки. Іудейські організації (295) поширені по усій території України, громади голландсько-німецьких меннонітів (3) — у Херсонській і Запорізькій областях, Чеська євангельська церква (2) — Миколаївській та Одеській областях. Поширені в Україні громади Німецької євангелічно-лютеранської церкви (40), Вірменської апостольської церкви (28). Грецькі громади (2) існують у складі УПЦ в м. Києві. В поодинокі громади саморга- нізувались англікани (Київ), корейські баптисти, пресвітеріани та методисти (АРК, Київ), готи. Вищенаведені характеристики регіонального зрізу релігійної мережі в Україні дозволяють зробити деякі узагальнення. По- перше, цей зріз, засвідчує що де-факто на статус загальнонаціо- нальної церкви (в географічних координатах і кількісних парамет- рах) може претендувати УПЦ, за винятком Західної Галичини, 206 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 де вона у меншості. За умови деполітизаціїї релігійно-церковного життя і подолання розколу в українському православ’ї, об’єднана церква має шанс стати найвпливовішою релігійною організацією на національному рівні, змінивши в тому числі й співвідношен- ня греко-католицьких і православних громад в Західному регіоні. Крім того, більшість населення України, яке ідентифікує себе з православ’ям, не відносить себе до жодної з православних церков, хоча частка такого населення поволі зменшується разом із устален- ням наявних православних структур: з 58,6% у 2002 р. і 55% у 2005 [6, с. 17, прим. 6] до 52,9% у 2008 р. [4, с. 22]. У будь-якому разі кількість позаінституційних православних, для яких православ’я матиме переважно соціокультурне значення, залишатиметься до- сить високою. Однак об’єднана православна церква має шанс зрос- ти за рахунок певної кількості сьогоднішніх номінальних право- славних, не стільки тому, що їх привабить як така ідея єдиної церкви, скільки завдяки новим можливостям об’єднаної церкви інтенсифікувати свою діяльність серед віруючих. По-друге, дедалі вагомішим суб’єктом релігійного життя стають традиційні для України організації пізньопротестанст- ського походження (баптисти, п’ятидесятники, адвентисти і свід- ки Єгови), кількість яких від початку 90-х рр. XX ст. зросла у 5-7 разів. Громади баптистів (ВСО ЄХБ) зосереджені переважно у Західному, Центральному і Північному регіонах (Чернівецька, Черкаська, Хмельницька, Волинська, Київська, Рівненська, Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Чернігівська області). Громади п’ятидесятників (ВСЦ ХВЄП) найбільше поширені у Рівненській, Волинській і Тернопільській областях (Західний ре- гіон). Понад третину усіх громад адвентистів (УУК АСД) розта- шовано у Чернівецькій, Вінницькій, Закарпатській і Черкаській областях (Захід і Центр). Найбільша кількість громад Свідків Єгови зосереджена у Закарпатській, Львівській і Чернівецькій областях (Захід). Попри суттєві відмінності, групу пізньопротестантських релігійних організацій в Україні єднає послідовне обстоювання принципів політичної демократії, таких як відокремлення церкви від держави, неприпустимість інструменталізації релігії в полі- тичних чи будь-яких інших позарелігійних цілях, рівність усіх релігійних організацій перед законом, пріоритет захисту прав і свобод особи. Національне категорично не сприймається у цьому середовищі в етнічних категоріях, але виключно в соціокультур- них, громадянських; мовні питання політизуються, протестанти чутливіші також до ідей персоналізму. Традиційні пізньопротес- тантські спільноти вносять елемент раціоналізму і прагматизму, цінностей громадянського суспільства у вкрай політизований в сьогоднішній Україні релігійно-церковний мейнстрім, а також 207 Політична культура творять противагу спробам політичного істеблішменту етнокле- рикалізувати українське суспільство, надати преференції «націо- нальним» церквам. Локалізація більшості закорінених в Україні пізньопротес- тантських організацій на Заході країни підважує стереотипне уявлення про цей регіон як суцільно греко-католицький. На сьо- годнішній день домінування тут впливу греко-католицизму зу- мовлюється не тільки його закоріненістю серед українського на- селення Галичини, але й фаворитузуванням з боку регіональної влади і підтримкою з боку партій правого політичного спектру, включно з радикальними. По-третє, УГКЦ є регіональною структурою, оскільки 93,5% греко-католицьких громад сконцентровано в Західному регіоні, передусім, у Східній Галичині. Очевидно, що перенесення ад- міністративного центру церкви та резиденції її глави до Києва викликано не потребами духовної опіки над віруючими, як це до- водять лідери УГКЦ, а позарелігійними чинниками. Це не запе- речує того факту, що УГКЦ таки намагається йти назустріч роз- порошеним по території України своїм нечисленним віруючим, до яких на місцях нерідко приєднуються особи з мобілізованою етнічністю незалежно від віросповідання чи ставлення до релігії в силу виразної етнонаціональної специфіки цієї церкви. Якщо у 1992 р. УГКЦ мала громади у половині областей України, то на поч. 2009 р. греко-католицькі громади вже діяли в усіх областях (наприклад, у Чернігівській обл. — 2, Черкаській і Луганській — по 3, Сумській, Кіровоградській, Запорізькій — по 4). По-четверте, суголосно світовій тенденції в Україні інтен- сивно зростає мережа нових релігійних рухів (НРР) і так само, як у цілому світі, серед них переважають харазматичні спільно- ти. Кількість зареєстрованих в Україні організацій НРР на поч. 2009 р. становила 5,7% від загальної мережі в країні. Однак ре- ально їх кількість є більшою, оскільки не всі з цих громад волі- ють скористатися правом юридичної реєстрації і легалізації свого становища, що дозволяється чинним законодавством. В цілому ж, регіональний вимір релігійності в Україні спів- падає з регіональними та локальними соціокультурними, істо- ричними, економічними особливостями розвитку тих чи тих спільнот, будучи, з одного боку, залежним від цих особливостей, а з іншого, визначаючи їхні певні характеристики. Список використаних джерел: Шангіна Л. Про країну, державу та громадян у перехідному віці // 1. Дзеркало тижня. — 19 серпня 2006 р. Мотрошилова Н. Идеи единой Европы: философские традиции и со-2. временность (ч. 1) // Вопросы философии. — 2004. — № 11. 208 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Матеріали до засідання Круглого столу «Релігія і влада в Україні: проб-3. леми взаємовідносин». — К.: УЦЕПД ім. О. Разумкова, грудень, 2003. Паращевін М. Релігія і релігійність в Україні / За ред. С. Макеєва. — 4. К.: Інститут політики, Інститут соціології НАНУ, 2009. Церква і суспільство в Україні: проблеми взаємовідносин. Аналітична 5. доповідь УЦЕПД ім. О. Разумкова // Національна безпека і оборона. — 2000. — № 10. Релігійне навчання і виховання дітей і молоді в Україні: пози-6. ції громадян. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу «Релігійна освіта і виховання в Україні: проблеми і шляхи розв’язання». — К.: УЦЕПД ім. О. Разумкова, 2005. Статистичні звіти Державного комітету у справах національностей 7. і релігій при Кабінеті Міністрів України за 1999 р. (станом на 1.01.2000 р.) та 2007 р. (станом на 1.01.2008 р.). Національний склад населення та його мовні ознаки за даними 8. Всеукраїнського перепису 2001 року. — К.: Державний комітет ста- тистики України, 2003. Актуальні питання міжконфесійних взаємин в Україні. Зб. наук. 9. матеріалів / за ред. В. Андрущенка, В. Бондаренка та ін. — К., 2005. Растоу Д. Переходы к демократизации: попытка динамической моде-10. ли // Полис. — 1996. — № 5. Релігійна панорама. — 2003. — № 4.11. Religions in Ukraine are represented in the contemporary regional context with an emphasis on dynamic formation of new self-iden ti fi cations of religious actors and of new identities, either combined with ethnicity or not. Correlation and interdependence of religious identifications with social, cultural, historical and economic background of regional and local communities are analysed. Key words: religion, nationality, Regionalism, Identity, Identity. Отримано 17.03.2010 УДК 373.5.016:811.161.2 В. М. Кулик РОЛЬ УКРАЇНсЬКИХ мАс-мЕДіА У тВОРЕННі НАЦіОНАЛЬНОГО істОРИЧНОГО НАРАтИВУ У статті розглядається українська специфіка медійного відтворен- ня української ідентичності, аналізуються чинники, що впливають на цей процес. Ключові слова: мас-медіа, недійний простір, маргіналізація мас- медіа, медійна селекція, ідеологічні пріоритети. Одним із найважливіших аспектів ідеологічного впливу медійного дискурсу є творення й підтримування різноманітних ідентичностей членів авдиторії, перш за все національної. З од- ного боку, мас-медіа відтворюють спільне для більшості читачів або глядачів уявлення про реальність існування національних та © Кулик В. М., 2010

Релігійність в Україні: регіональний вимір

Репозитарії

Схожі ресурси