Курт Закс про українську бандуру
Стаття присвячена вивченню поглядів видатного німецького органолога К. Закса на українську бандуру як гібридний інструмент давньоіранського походження, що розглядається в контексті гібридних хордофонів Євразії І–ХVІ cт. (цитро- та лютнеподібних)....
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2011
|
| Назва видання: | Студії мистецтвознавчі |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/39366 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Курт Закс про українську бандуру / І. Зінків // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2011. — № 3(35). — С. 27-33. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-39366 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-393662012-12-16T12:16:24Z Курт Закс про українську бандуру Зінків, І. Історія Стаття присвячена вивченню поглядів видатного німецького органолога К. Закса на українську бандуру як гібридний інструмент давньоіранського походження, що розглядається в контексті гібридних хордофонів Євразії І–ХVІ cт. (цитро- та лютнеподібних). Статья посвящена изучению взглядов выдающегося немецкого органолога К. Закса на украинскую бандуру как гибридный инструмент древнеиранского происхождения, рассматриваемого с точки зрения гибридных хордофонов Евразии І–ХVІ вв. (цитро- и лютневидных). A paper deals with C. Sachs’ scientific outlook on bandura as hybryd isnstrument of оld-Iranian genesis which is a synthesis of lute-like and zitterlike instruments. Bandura is investigated from the point of view a hybryde chordophones of Euro-Asia of the І–ХVІ cen. (zittern- and lutelike instruments). 2011 Article Курт Закс про українську бандуру / І. Зінків // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2011. — № 3(35). — С. 27-33. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 1728–6875 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/39366 681.817.5/.8(477) uk Студії мистецтвознавчі Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історія Історія |
| spellingShingle |
Історія Історія Зінків, І. Курт Закс про українську бандуру Студії мистецтвознавчі |
| description |
Стаття присвячена вивченню поглядів видатного німецького органолога К. Закса на українську бандуру як гібридний інструмент давньоіранського походження, що розглядається в контексті гібридних хордофонів Євразії І–ХVІ cт. (цитро- та лютнеподібних). |
| format |
Article |
| author |
Зінків, І. |
| author_facet |
Зінків, І. |
| author_sort |
Зінків, І. |
| title |
Курт Закс про українську бандуру |
| title_short |
Курт Закс про українську бандуру |
| title_full |
Курт Закс про українську бандуру |
| title_fullStr |
Курт Закс про українську бандуру |
| title_full_unstemmed |
Курт Закс про українську бандуру |
| title_sort |
курт закс про українську бандуру |
| publisher |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Історія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/39366 |
| citation_txt |
Курт Закс про українську бандуру / І. Зінків // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2011. — № 3(35). — С. 27-33. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| series |
Студії мистецтвознавчі |
| work_keys_str_mv |
AT zínkíví kurtzaksproukraínsʹkubanduru |
| first_indexed |
2025-07-03T21:18:32Z |
| last_indexed |
2025-07-03T21:18:32Z |
| _version_ |
1836662141965303808 |
| fulltext |
27
КУРТ ЗАКС ПРО УКРАЇНСЬКУ БАНДУРУ
Ірина Зінків
УДК 681.817.5/.8(477)
В українській органології загальноприй-
нятою є думка, що вихідним прототипом
бандури були лютнеподібні інструменти,
зокрема українська кобза. Однак відомо,
що в Україні існувало два типи кобз – дов-
го- і короткошийкові. Який з них міг бути
попередником бандури і чи справді саме
лютнеподібні інструменти були визначаль-
ними у формуванні цього національного ін-
струмента? Ми поставили за мету здійсни-
ти аналіз поглядів на українську бандуру
видатного органолога ХХ ст. Курта Закса,
викладених ученим у праці «Історія музич-
них інструментів» [1], виданої в Нью-Йорку
(1940), до якої ще не зверталися українські
органологи. Фактично пропонована розвід-
ка є першою спробою інтерпретації погля-
дів ученого на лютне- і цитроподібні інстру-
менти, зокрема українську бандуру.
Звернімося до археологічних та іконо-
графічних джерел. Найдавніша археоло-
гічна знахідка лютнеподібного хордофону
сарматського часу (ІІ ст.) була виявлена
в Мечетсайському могильнику (Поволжя,
Південний Урал), у похованні двох жриць.
Повністю зотлілий інструмент знайдено
поряд з предметами військової амуніції,
сакрально-побутовою атрибутикою та при-
красами. За контурами тліну археологам
удалося встановити, що інструмент був
округлої форми (діаметр близько 20 см; за-
гальна довжина 46 см) [2, с. 143].
Лютневі інструменти побутували й у
Давній Греції, хоча вони не належали до
давньогрецького етнічного інструментарію.
Зображення «Музи з пандорою» засвідчи-
ли проникнення до античного інструмен-
тарію двох типів азійських лютень – ко-
ротко- (грушоподібної форми з маленьким
корпусом) та довгошийкових (лопатопо-
дібної форми), при цьому спосіб тримання
інструмента не схожий на традиційно схід-
ний (голівкою вниз). У пізньоантичній коро-
пластиці Вірменії (IV ст.) також зафіксовано
зображення довгошийкових лютень. Фавст
Бузанд в «Історії Вірменії» називає лютню
і бандуру оплакувальними інструментами,
згадуючи їх у зв’язку зі смертю католико-
са Нарсеса [3, с. 95]. Інший середньовіч-
ний вір менський історик Ґрегор Маґістрос
описував групу плакальниць-лютністок, які
оплакували та возвеличували загиблого во-
їна [3, с. 95]. Інструмент з теракотової фігур-
ки жінки-музиканта з Вірменії нагадує тра-
диційний сването-грузинський пандурі, од-
нак манера тримати інструмент – східна [3,
с. 95, рис. 6]. Він має маленький овальний
корпус, довгу вузьку шийку та пласку голів-
ку: кілкова коробка розміщена в одній пло-
щині з грифом. Інші археологічні знахідки із
зображеннями лютень походять з території
Середньої Азії. Довгошийкова лютня з ма-
леньким корпусом зображена на фризі ри-
тона з м. Ніси (Парфія, сучасна Туркменія).
На думку Тамари Визго, така лютня була
двострунною [4, с. 30]. Довгошийкова лют-
ня з маленьким округлим корпусом зобра-
жена в руках двірцевого музиканта на на-
стінних фресках Топраккали (Хорезм) [5,
с. 131]. Ці щипкові хордофони збереглися
в традиційному інструментарії середньо-
азійських народів дотепер [4, іл. 70, 78,
Стаття присвячена вивченню поглядів видатного німецького органолога К. Закса на українську
бандуру як гібридний інструмент давньоіранського походження, що розглядається в контексті гібридних
хордофонів Євразії І–ХVІ cт. (цитро- та лютнеподібних).
Ключові слова: бандура, гібридні хордофони Євразії, органологія, цитро- і лютнеподібні інструменти.
A paper deals with C. Sachs’ scientific outlook on bandura as hybryd isnstrument of оld-Iranian genesis which
is a synthesis of lute-like and zitterlike instruments. Bandura is investigated from the point of view a hybryde chor-
dophones of Euro-Asia of the І–ХVІ cen. (zittern- and lutelike instruments).
Keywords: bandura, hybryde chordophones of Euro-Asia, lute-like instruments, organology, zittern-like in-
struments.
28
історія
104]. Цілком імовірно, що до Кавказу та
Закавказзя вони потрапили з Середньої
Азії за посередництва іраномовних племен
(у скіфо-сарматську добу).
Лютні обох типів зображені на оссуарії з
Яккабага (Узбекистан, кишлак Дархан), дато-
ваного VI–VII ст., що належить до пізньоан-
тичної середньоазійської традиції [6, с. 174].
На найдавнішу писемну згадку про лют-
неподібний «кобуз» натрапляємо в грець-
кому трактаті з алхімії (близько 800 р.), де
він ототожнюється з пандуріоном, що мав
7 ладків і 3–5 струн. Також кобуз згадуєть-
ся і в інших середньовічних джерелах –
Куманському кодексі (1303), поемі Гайнріха
з Нойєнштадта «Gotes Zukunft» (в останньо-
му джерелі – разом з лютнями) [1, c. 270].
Євроазійські середньовічні лютнеподіб-
ні хордофони (Х ст.) мали бічне та тильне
(заднє) розташування кілків. Останнє, на
думку К. Закса, типове не лише для насе-
лення країн Південно-Західної Азії, Візантії,
турків, киргизів (Середньої Азії) та наро-
дів Кавказу, але й для країн середньовіч-
ної Європи, включаючи Іспанію [1, с. 280].
Інструменти з тильним розташуванням кіл-
ків відрізняються від інструментів з бічним
розташуванням, типовим для країн араб-
ського світу. На теренах ранньосередньо-
вічної Європи К. Закс локалізує дві зони по-
ширення лютнеподібних інструментів, де іс-
нували відмінні впливи. У Південній Європі
були поширені шийкові лютнеподібні хор-
дофони; у Центральній та Північній Європі
побутували ліри. У першому випадку євро-
пейські лютні зазнали впливу конструктив-
них традицій Південно-Західної Азії (тобто
арабського світу – з бічним розташуванням
кілків) [1, c. 280, 297–298]. Походження тра-
диції прямого розміщення кілків на лютнях
учений не пояснює.
К. Закс зазначає, що довгошийкові
лютні в ранньосередньовічній іконографії
Європи трапляються набагато частіше, ніж
короткошийкові. В іконографічних джере-
лах збереглося декілька зображень дов-
гошийкових лютень. Одне з них – лютня з
Утрехтського псалтиря (832 р., Шампань,
Південна Франція) зі співвідношенням кор-
пусу до шийки 1:2 або 1:3. Інструмент має
дві (як на скіфських лютнеподібних) або
три струни і тильне розташування кілків.
Корпус інструмента лопатоподібний (се-
редньоазійський) 1. На думку органолога, з
лютнею з Утрехтського псалтиря близько
пов’язаний традиційний інструмент кирги-
зів домбрà (овальної форми) та балалай-
ка росіян (з прямою голівкою). Подібна
триструнна лютня зображена в руках царя
Давида в Золотому псалтирі з Сент-Галлен
(ІХ ст.), шийка якої втричі довша за корпус.
Кілкова коробка має округлу форму, а звук
видобувається за допомогою плектра.
У Х ст. в іконографії європейських лю-
тень з’являється досить рідкісний тип
короткошийкового інструмента верти-
кального способу тримання (!), зафіксо-
ваний у Німецькій Біблії, що зберігаєть-
ся в Державній бібліотеці м. Штуттгарта
(Німеччина). Десять зоб ражень цього ін-
струмента репрезентують лютні овальної
форми з вузьким корпусом і різною кількістю
струн (від 3 до 6, найчастіше – 5). Кілки роз-
ташовані вздовж напівкулястої лінії кілкової
коробки cерпоподібної форми. Виконавець
тримає інструмент вертикально, опираючи
його нижню частину в праве передпліччя
(інколи використовуючи для полегшення
виконання підпірки). В одному випадку на
манускрипті зображено інструмент більших
розмірів, який виконавець також тримає
вертикально. У тексті Німецької Біблії ці ін-
струменти окреслено латинським терміном
«сіtara». Подібний інструмент (хоча значно
менших розмірів) К. Закс бачив у колиш-
ньому зібранні Музею Дашкової в Москві –
він походив з Туркестану, мав вузький кор-
пус, похилі бічні сторони і округлу кілкову
коробку з нижнім розташуванням кілків.
Інструмент був двострунним [1, c. 297], і,
можливо, пов’язаний зі скіфо-сакською ко-
човою традицією.
Найціннішим ранньосередньовічним іко-
нографічним матеріалом (Х–ХІ ст.) є іспан-
ські рукописи, у яких Закс виявив два типи
лютнеподібних інструментів. Один з них –
короткошийкові лютні з грушоподібним кор-
пусом, у яких шийка виразно не відокрем-
лена, а плавно продовжує абрис корпусу,
що поступово звужується. Для другого типу
інструментів органолог не знаходить класи-
фікаційного окреслення – їм притаманний
29
ірина зінків. курт закс про українську бандуру
вузький еліпсоподібний абрис корпусу, не-
значна кількість струн (3-4). Довжина ший-
ки збігається з довжиною корпусу і виразно
відділена від нього. Обидва типи інструмен-
тів мають нетипову голівку у формі короткої
невеликої попереч ки, яка разом із шийкою
утворює контур літери «Г» або «Т» з трьо-
ма або чотирма кілками, що стирчать із зов-
нішнього боку [1, с. 298] 2. Отож, в Іспанії,
що перебувала під впливом Південного
Орієнту, культивувався тип короткошийко-
вих лютень з відігненою назад голівкою,
що на той час став етнічною ознакою араб-
ського лютнеподібного інструментарію, за-
позиченого з іраномовного азійського сві-
ту, на що вказують археологічні знахідки з
Яккабага (Узбекистан). Нижнє (тильне) роз-
ташування кілків К. Закс пояснює впливом
Північного Орієнту, не уточнюючи, які саме
музично-інструментальні культури окрес-
люються цим поняттям.
Зазначені Заксом типи європейських
середньовічних лютнеподібних інструмен-
тів, що мають східну генезу, існували й у
слов’янському світі. Довго- та короткоший-
кові лютні збереглися в традиційному ін-
струментарії південних та східних слов’ян
(болгарський тамбур, українська кобза),
народів Кавказу та Закавказзя (сването-
грузинський пандурі, аваро-дагестанський
пандур); лютнеподібні інструменти з пря-
мою голівкою і плектровим видобуттям зву-
ка – у середньовічній Ломбардії (лопатопо-
дібний лютнеподібний з пропорціями 1:1,
4 струни – статуя музиканта в баптистерії,
фрагмент ХІІ ст.), у народів Малої Азії, іра-
номовних кочових народів Середньої Азії.
Характерною ознакою бандури прийнято
вважати закріплені на деці короткі мелодич-
ні струни. Якщо українська кобза побутува-
ла з приструнками і без них, то бандура (на
думку більшості дослідників) завжди мала
приструнки. У західноєвропейській музич-
ній іконографії XIV–XVII ст. лютнеподібних
інструментів-гібридів (з приструнками на
деці) не зафіксовано. Вони трапляються на
інструментах, зображених на українських
народних картинах «Козак Мамай», най-
раніші з яких датуються кінцем XVII – по-
чатком XVIIІ ст. О. Рігельман (1785–1786) у
«Літописній оповіді про Малу Росію» [8] по-
дає зображення козака з інструментом, який
він називає бандурою через наявність на
ньому чотирьох приструнків. О. Фамінцин
зазначав, що в Західній Європі на лютне-
подібних інструментах приструнків, закріп-
лених на деці, не існувало [9, с. 470] – їх
зазвичай уміщали на додатковому грифі –
напівгрифі. Виникає запитання: чи справді
наявність приструнків пов’язана з історич-
но пізнім часом, чи, можливо, їх прототипи
були відомі в раніші епохи?
Розширення ареалу пошуків на Схід при-
водить до західної частини Центральної
Азії (Бактрії) періоду Кушанської держави
(Термез, IV ст.) 3. Цікавим зразком є архео-
логічна знахідка – теракотова фігурка жінки-
музиканта з відбитою голівкою. Як вказу-
ють археологи [10, с. 68], подібні фігурки
зображали небесних і земних музикантів, а
перед наближенням Нового року (Ноурузу)
їх викидали з домівок і розбивали. У руках
жінка-музикант тримає своєрідний лютне-
подібний інструмент 4, що не має аналогій
у пізньоелліністичному інструментарії. Він
має сім струн різної довжини, коротку і до-
волі широку шийку, нетипово плаский (!), (як
для лютні) резонаторний корпус великого
розміру. Незвичним є й розташування струн:
три довгі (басові) закріплюються на грифі, а
чотири короткі (незмінні за висотою) розмі-
щені парами, дзеркально симетрично щодо
довгих струн – на деці інструмента. З обох
кінців короткі струни закріплені на двох чіт-
ко виділених підставках, розташованих по-
перечно під струнами. Одну з них уміщено
в нижній частині корпусу, а другу – ближче
до його верхнього краю, у місці безпосеред-
нього переходу в гриф. Майстер намагався
реалістично відтворити всі елементи кон-
струкції інструмента, зокрема локалізацію
струн та спосіб їх фіксації. Ця унікальна ар-
хеологічна знахідка засвідчує побутування в
іраномовних народів Євразії перших століть
нашої доби гібридних шийкових хордофо-
нів, які одночасно поєднували ознаки двох
різних типів інструментів – шийкових (три
довгі грифні струни) та цитроподібних (спо-
сіб розташування і фіксації коротких мело-
дичних струн на деці).
Пошуки аналогічних інструментів з ко-
роткими (мелодичними) струнами, які б
30
історія
фіксувалися на верхній деці резонаторно-
го корпусу, на теренах Східної Європи (у
східнослов’янських народів) привели до зо-
бражень унікальних шийкових хордофонів –
вірменського cередньовічного лютнеподіб-
ного інструмента (можливо, пандірна) [11,
табл. ХLV] та інструментів з «Ілюстрованого
хронографа» ХVI ст., створеного за життя
царя Івана IV (Московське царство, 1560).
На одній з його мініатюр («Вихід музикантів
царя Давида») зображено трьох музик, які
тримають у руках однотипні довгошийкові
5-струнні хордофони. Форма цих незвич-
них інструментів у давньоруських джере-
лах більше ніде не трапляється. Їхній кор-
пус має лопатоподібну форму (як на одній
з грецьких скульптур «Муза з пандорою»)
і вузький довгий гриф з ледь відігнутою
назад заокругленою голівкою. Унікальне
розміщення струн: центральна довга стру-
на зафіксована на грифі, а чотири короткі
(розміщені парами дзеркально-симетрично
щодо довгої струни) прикріплені на верхній
частині корпусу. Цей спосіб кріплення схо-
жий до того, що на бактрійському інстру-
менті. Музикант у центрі групи, зображений
під час гри. Манера тримання інструмента
(тильним боком до грудей) свідчить про
його плаский корпус. Спосіб звуковидобу-
вання – защипування струн обома рука-
ми (як це роблять українські бандуристи).
Лютнеподібний хордофон лопатоподібної
форми з мініатюри «Лицьового хроногра-
фа» презентує інструмент перехідного ти-
пу – інструмент-гібрид, що побутував на
теренах Московської Русі (Таtarian Russe)
під впливом середньоазійських традицій і
був занесений на її територію не без куль-
турного посередництва Золотої Орди –
прямої спадкоємиці надбань давніх ірано-
мовних етносів Середньої Азії у сфері ін-
струментарію.
Подібний тип гібридного інструмента –
синтез лютні й цитри – відомий з перського
трактату про музику «Kanz al-tuhaf» (1345),
де описано інструмент mugni лютнеподіб-
ної форми (корпус і гриф), що має типове
для цитр розташування струн (у спадному
порядку). Трактат описує мугні як «поєд-
нання рубабу, кануна і нузги». Згадані ін-
струменти Сходу типологічно належать до
різних типів хордофонів іраномовного сві-
ту – грифних шийкових («рубаб») та цитро-
подібних («канун» і «нузга») [1, с. 144, 410].
К. Закс, виходячи з уміщеного в трактаті зо-
браження, вказує на його особливу подіб-
ність до інструментів з римських саркофа-
гів. Хордофон, зображений у трактаті «Kanz
al-tuhaf», має маленький округлий корпус
та довгу широку шийку без ладків. На наяв-
ність дев’яти струн вказують дев’ять кілків
з бічним розташуванням на голівці, верхні
кінці яких утворюють скісну лінію, що про-
ходить упоперек шийки. У трактаті зазна-
чено, що мугні походить з Маґнезії (області
Малої Азії), яка входила колись до складу
Римської імперії (звідки подібний тип фік-
сації струн міг потрапити до Риму). К. Закс
припустив, що близькою аналогією до цьо-
го інструмента може бути українська
бандура [1, с. 278]. Цим припущенням ор-
ганолог, незалежно від О. Фамінцина, вка-
зав на можливість гібридизації української
бандури, проте ніде більше не розвиваючи
цю думку.
Анонімний автор східного середньовіч-
ного трактату вважає інструмент mugni ви-
находом видатного перського музиканта і
теоретика Сафі ад Діна, який жив у ХІІІ ст.
(† 1294 р.). Проте вищерозглянутий бакт-
рійський інструмент (IV ст. н. е.) є свідчен-
ням існування на території Середньої Азії
лютнеподібних інструментів-гібридів з при-
струнками, що поєднували ознаки лютень
і цитр, в іраномовному світі можна спосте-
рігати і в історично віддаленіші епохи, при-
наймні на тисячу років раніше часу напи-
сання трактату. Можливо, батьківщиною
цих гібридних хордофонів були іраномовні
держави Азії (Кушанське царство, Греко-
Бактрійська держава, Давній Іран, а та-
кож Вірменія), у культурі яких ще задов-
го до доби арабських завоювань (VII ст.),
завоювань турків-сельджуків (Х ст.) та
монголо-татарів (сер. ХІІІ ст.) існував
цей тип інструментів, який уже під новою
назвою «мугні» міг потрапити до опису пер-
ського трактату як інструмент, нібито «ви-
найдений» Сафі ад Діном 5.
Римські інструменти, які К. Закс ува-
жає дуже подібними до мугні, виявлено на
трьох саркофагах пізньоримського періо-
31
ірина зінків. курт закс про українську бандуру
ду (І–ІІІ ст. н. е.), два з яких зберігаються
в Луврі, а третій – у кафедрі Аґріґенто на
Сицилії (Італія). Ці інструменти за фор-
мою подібні до лютні. Вони складаються з
округлого опуклого корпусу і довгого широ-
кого грифа без ладків, на якому виконання
лютнеподібним способом навряд чи мож-
ливе (враховуючи значну ширину шийки).
На інст рументах чітко окреслено кількість
струн (від 8 до 10), що не скорочували під
час гри (як на лютнях), а защипували (як на
цитрах). Інструмент тримали вертикаль-
но, лівою рукою, опираючи на ліве плече.
Один з екземплярів, представлений на
саркофазі з Лувру [1, табл. VIII в], зобра-
жено особ ливо достовірно. Добре помітно,
що маленький корпус інструмента має ло-
патоподібну форму і дуже широкий довгий
гриф, на якому в порядку зростання роз-
міщено 10 струн різної довжини. Цікаво,
що верхні кінці струн закріплені в другій
третині площини грифа, фіксація яких, не
досягаючи голівки, утворює на ньому нав-
скісну лінію (від найкоротших до найдо-
вших). Можливо, подібне розташування
струн у добу італійського Відродження бу-
ло прототипом для ідеї створення додат-
кового грифа, який активно впроваджува-
ли падуанські майстри.
К. Закс уважає, що давньоримські ін-
струменти тісно пов’язані з іранським ци-
троподібним інструментом «мугні» і мо-
гли потрапити до Західної Римської імпе-
рії за посередництвом азійських народів.
Елліністична римська культура запозичува-
ла чимало культурних надбань Сходу, зо-
крема й музичний інструментарій. Цікаво,
що типова скіфська (давньоіранська) ліра
з п’ятьма струнами (а не сімома, як на кла-
сичних грецьких) зображена на фресці з
вілли в Боскореалє поблизу Рима (І ст. до
н. е.) [12, с. 93, iл.]. Можливо, східний інстру-
ментарій з’явився в Римі в результаті азій-
ських походів Александра Македонського
(з ІІІ ст. до н. е.) та завоювань імператора
Траяна (117–118 рр.), адже після занепа-
ду Римської імперії цей тип інструментів
у середньовічній Європі не отримав свого
конструктивного розвитку і був витіснений
з ужитку іншими цитро- і лютнеподібними
інструментами.
Відтак, можна констатувати, що ідея
симетрично розміщених «приструнків» на
гібридних інструментах у народів іраномов-
ного світу існувала віддавна (принаймні
з IV ст.). Так звані приструнки, закріплені
на деці-струноносії, могли потрапити до
східнослов’янського лютнеподібного інстру-
ментарію (як і до давньоримського) за по-
середництвом давніх іраномовних етносів
Євразії. Можливо, на українських теренах
цей тип інструментарію міг бути сприйнятий
безпосередньо від скіфо-сарматських пле-
мен, а лютнеподібні інструменти-гібриди на
території сучасної України існували ще в
ранньому середньовіччі і збереглися як ре-
лікт на деяких народних картинах «Козак-
Мамай» (унікальне дзеркально-симетричне
розташування приструнків). Адже невідомо,
який саме лютнеподібний інструмент бачив
у жителів Куяба арабський мандрівник Ібн-
Фадлан, визначивши його арабським тер-
міном «ал уд»?
Костянтин Вертков зазначає: «Можливо,
вірогідним є те, що танбуром Ібн Даста міг
назвати один із різновидів кобзи (вірніше,
її попередницю), що мала танбуроподіб-
ну форму [форму довгошийкової лютні. –
І. З.]» [13, с. 82]. Ібн Фадлан на початку
Х ст. був свідком поховальної церемонії
багатого руса на Волзі (тогочасній терито-
рії Хозарії). Серед поховального обладунку
він згадує тунбур (танбур). Можливо, це був
лютнеподібний інструмент з довгою ший-
кою [14, с. 496; 15, с. 62]. Інший арабський
автор згадує побачений ним також у жите-
лів Куяба восьмиструнний інструмент з
пласким резонаторним корпусом, що на-
гадував йому арабський ал-уд (ийдан) [13,
с. 82; 15, с. 62].
Повертаючись до давньоруського серед-
ньовічного «пісневця» (ХІІ ст.) та інструмен-
тів з «Ілюстрованого хронографа» (ХVI ст.),
де вперше серед східнослов’янського лют-
неподібного інструментарію зафіксовано
факт гібридизації довгошийкових лютень
з цитроподібним інструментарієм, зокрема
«протоприструнковим» способом фіксації
струн (на корпусі), дає змогу зробити при-
пущення, що ідея створення приструнків на
кобзі (довгошийковій лютні) виникла не піз-
ніше Х–ХІІ ст., адже саме XІI ст. датується
32
історія
згадка в давньоруській літературі про цит-
роподібний інструмент «пісневець» (що-
правда, без довгого грифа), на якому також
частину струн фіксували на корпусі, хоча
й іншим способом (по один бік від довгих
струн – подібно до української бандури). Ці
зображення можуть свідчити про поступо-
вий процес «визрівання» в давньоукраїн-
ському середовищі ідеї приструнків: адже
для того, щоб один інструмент (кобза) міг
запозичити від іншого ідею приструнків, во-
ни повинні були існувати на цьому іншому
інструменті, з якого й могло б відбутися це
запозичення, тобто гібридизація інструмен-
та [16]. Таким інструментом міг бути лише
псалтир вертикального способу триман-
ня зі струнами різної довжини, частину яких
закріплювали на одному боці деки (як на
пісневці, а не дзеркально-двосторонньо, як
на деяких кобзах на картинах із зображен-
ням Козака-Мамая). Однак кобзою цей ін-
струмент уже не був. Можливо, тавтологія
назви цього інструмента (кобза-бандура)
(багаторазово відзначена українськими
дос лідниками) була викликана довготрива-
лим перехідним періодом, що розпочався
на східнослов’янських теренах у Х–ХІI ст.,
а можливо, й набагато раніше, на що вказу-
ють арабські середньовічні джерела.
Ще один тип середньовічного струнно-
щипкового інструмента – лютня – відомий
лише із зображень на фресці «Музиканти»
з Софії Київської (1037 р.) та фрески з
кап лиці Святої Трійці в Любліні (1418 р.).
Інструмент на фресці з Софії Київської
має грушоподібну (краплеподібну) форму
корпуса, який плавно переходить у гриф,
що завершується прямою голівкою; п’ять
струн, закріплених у різних точках пласкої
кілкової коробки, із заднім розташуванням
кілків 6. На зображенні фрески, виконано-
му олійними фарбами в 1843 році під час її
реставрації під керівництвом петербурзько-
го архітектора Ф. Солнцева, було повністю
знищено фресковий шар [17]. Уважають,
що цей інструмент з’явився в інструмен-
тарії Київської Русі за посередництвом
Візантії, а в Західній Європі – зі Сходу, з
персо-арабського інструментарію. Проте
східна лютня – ал уд, що стала прототипом
європейської, мала здебільшого 4 струни
(двохорові), а також цілком інший тип го-
лівки і кілкової коробки. Загальновідомо,
що арабські ал уди мають відігнену на-
зад голівку і бічне розташування кілків.
Зображена на київській фресці лютня (до
її реставраційного поновлення під керів-
ництвом Ф. Солнцева) мала цілком інший
вигляд, ніж та, яку останні 150 років зобра-
жають у різних виданнях. Вона мала плас-
ку, розташовану в одній площині з грифом,
кілкову коробку, іншу кількість струн (5, а
не 3), тобто була пов ністю відмінною від
«арабських» лютень (які араби запозичили
з іраномовного азійського світу) [4].
Арабський географ Х ст. Ібн-Дасте (Ібн-
Русте), який відвідав Давній Київ (Куяб) за
115 років до розпису фресок собору Софії
Київської (922), згадує про побутування у
тамтешніх мешканців струнного інструмен-
та на кшталт арабського танбура – довго-
шийкової лютні, що зазвичай мала дві–три
струни [13, с. 82]. Можливо, саме цей інстру-
мент століттям пізніше відтворили на фресці
Софії Київської поруч з тими інструментами,
що потрапили до Київської Русі з Візантії.
Отже, можна дійти таких висновків.
Уперше залучені археологічні, іконогра-
фічні матеріали та писемні джерела свід-
чать про те, що в широких хронологічних
ме жах (ІV ст. – середина XVI ст.) на тери-
торії Євра зії в різних народів побутували
особливі різно види щипкових шийкових
хордофонів, що мали типологічно спільну
ознаку – спосіб кріплення частини струн
не на грифі, а на верхній частині резо-
наторного корпусу. Унікальність цього
способу розташування струн на лютне-
подібних інструментах з приструнками
свідчить про їх гібридизацію з іранським
цитроподібним інструментарієм (кануном,
нузгою), що, безперечно, відбувалася в
іраномовному світі країн Сходу ще на по-
чатку нашої доби (IV ст.), та тисячолітнє
побутування такого інструмента в музич-
них культурах іраномовних (до XIV ст.), а
також східнослов’янських (до XVІ ст.) ет-
носів. Цей гібридний тип хордофонів міг
бути вихідним прототипом, який через
давньоіранський субстрат потрапив до
східнослов’янського середовища не піз-
ніше ХІІ–ХVI ст. На українському ґрунті
33
ірина зінків. курт закс про українську бандуру
гібридизація лютнеподібних хордофонів з
цитроподібним інструментарієм тривала
від раннього середньовіччя аж до ХVІІІ ст.
Наслідком цього процесу стало виник-
нення української лютнеподібної цит ри –
бандури.
1 Двострунні довгошийкові хордофони лопатопо-
дібної форми Р. Садоков визначає як інструменти
з типовими ознаками скіфських струнно-щипкових
хордофонів [7, с. 87–89].
2 Можливо, таким способом зображали середньо-
азійський середньовічний руд.
3 Бактрія (Бактріана) – історична область у Середній
Азії, що охоплювала території сучасного Афганістану,
частину Узбекистану та Туркменії. З VI–IV ст. до
н. е. вона входила до складу держави Ахеменидів,
згодом – до імперії Александра Македонського. Із
середини ІІІ ст. до н. е. утворилося Греко-Бактрійське
царство. З перших століть нашої доби ця територія
була в складі Кушанської держави.
4 Правочинність залучення середньоазійських
джерел зумовлена історико-культурними зв’язками,
зокрема впливами персо-іранського інструментарію
та його пізнішою адаптацією в країнах середньовіч-
ної Східної та Західної Європи (наприклад, лютнепо-
дібних інструментів).
5 Можливо, так званий винахід Сафі ад Діна сто-
сувався скісної фіксації струн на грифі, що відрізняє
цей тип інструментів від бактрійських.
6 Це спостереження зроблене автором після озна-
йомлення із замальовками Ф. Солнцева, здійснени-
ми перед початком реставраційних робіт фрески в
1842 році, що зберігаються в бібліотеці Національного
історико-культурного заповідника «Софія Київська».
Література:
1. Sachs С. Historja instrumentow muzycznych /
Curt Sachs. – Warszawa : Panstwowe wydawnictwo
muzyczne, 1975. – 556 s.
2. Смирнов К. Ф. Сарматы на Илеке. – М. : Наука,
1975. – 175 с.
3. Хачатрян Ж. Об античной коропластике
Армении // Вестник древней истории. – 1979. – № 3. –
С. 93–101.
4. Вызго Т. Музыкальные инструменты Средней
Азии. Исторические очерки. – М. : Музыка, 1980. –
190 с.
5. Раппопорт Ю. А. Музыкальные инструменты
в настенных росписях Топраккалы // Культурные
взаимо связи народов Средней Азии и Кавказа с
окружающим миром в древности и средневековье.
Тезисы док ладов науч. конференции. – М., 1981. –
С. 131–133.
6. Лунина С., Усманова З. Изображения музыкантов
на оссуарии из Яккабага // Музыка народов Азии и
Африки / Ф. Кароматов, Ю. Эльснер. – М. : Советский
композитор, 1987.– Вып. 5. – С. 174–181.
7. Садоков Р. Л. Музыкальная культура древнего
Хорезма. – М. : Наука, 1970. – 138 с.
8. Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу
Росію та її народ і козаків узагалі. – К. : Либідь,
1994. – 768 с.
9. Фаминцын А. Домра и сродные ей инструменты
русского народа (балалайка, кобза, бандура, тор-
бан, гитара) // Скоморохи на Руси. – С.Пб. : Алетейя,
1995. – С. 315–535.
10. Meshkeris V. A. Les terrescuites de la Bactriane //
Veronica A. Meshkeris La Bactriana. – Paris, 1996. –
N 211. – Р. 62–71.
11. Геворгян А. Ремесла и быт в армянских мини-
атюрах. Альбом / А. Геворгян. – Ереван : Айястан,
1973. – 156 с., иллюстр.
12. Mertens J. R. The Metropolitan Museum of art.
Greece and Rome. – New York : The Metropolitan
Museum, 1987. – 158 р.
13. Вертков К. Русские народные музыкальные
инструменты / К. Вертков. – М. : Музыка, 1975. –
280 с.
14. Lewicki T. Żródła arabskie do dziejów Słowiańszс-
zyzny. – Warszawa : Państwowe wydawnictwo naukowe,
1985. – 564 s.
15. Popławska D. Średniowieczne instrumenty
muzyczne typu chordofonów na ziemiach Polski, Czech
i Rusi. – Warszawa : Ośrodek konserwacji zabytkỏw,
1995. – 208 s.
16. Зінків І. Бандура: проблема генези та ти-
пології інструменту // Науковий вісник НМАУ
ім. П. Чайковського. − К., 2002. – Вип. 16. – С. 341–354.
17. Тоцкая И. Ф., Заярузный А. М. Музыканты
на фреске «Скоморохи» в Софии Киевской //
Древнерусское искусство: художественная культу-
ра Х – первой половины ХIII в. – М. : Наука, 1988. –
С. 143–155
Статья посвящена изучению взглядов выдающегося немецкого органолога К. Закса на украинскую
бандуру как гибридный инструмент древнеиранского происхождения, рассматриваемого с точки зрения
гибридных хордофонов Евразии І–ХVІ вв. (цитро- и лютневидных).
Ключевые слова: бандура, гибридные хордофоны Евразии, органология, цитро- и лютневидные
инструменты.
|