Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників

Трансформуванню традиційних етнокультурних процесів в Україні притаманний захист фундаментальних основ традиції як від руйнівного впливу напливових та політичних чинників, так і від апологетики цих факторів. Процеси природного згасання та насильницького нищення традиції як основного рушія самоіденти...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Хай, М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2011
Schriftenreihe:	Студії мистецтвознавчі
Schlagworte:	Огляди. Рецензії. Критика
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/39378
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників / М. Хай // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2011. — № 3(35). — С. 116-122. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-39378
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-393782012-12-16T12:16:08Z Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників Хай, М. Огляди. Рецензії. Критика Трансформуванню традиційних етнокультурних процесів в Україні притаманний захист фундаментальних основ традиції як від руйнівного впливу напливових та політичних чинників, так і від апологетики цих факторів. Процеси природного згасання та насильницького нищення традиції як основного рушія самоідентифікації нації автор пов’язує з відмовою фахівців від пропагування основоположних постулатів власного професійного цеху і, натомість, їх лояльності до руйнівних аберацій традиції. У цій статті з позиції автохтонного звукоідеалу та автентичності традиції поліських лірників гостро критикується поширена в колах російської етномузикологічної школи антинаукова доктрина про природність німецького за походженням, що утвердився як буцім-то «традиційний», інструмента – гармоніки – для заміни ним основного супровідного інструмента українського лірництва – колісної ліри. Трансформации традиционных этнокультурных процессов в Украине свойственна защита фундаментальных основ традиции как от разрушительного влияния внешних и политических факторов, так и от апологетики этих факторов. Процессы естественного угасания и насильственного уничтожения традиции как основного двигателя самоидентификации нации автор связывает с отказом специалистов от пропагандирования основополагающих постулатов собственного профессионального цеха и их лояльности к разрушительным аберрациям традиции. В данной статье из позиции автохтонного звукоидеала и автентичности традиции полесских лирников остро критикуется распространённая в кругах русской этномузыкальной школы по своей сути антинаучная доктрина о естественности немецкого по происхождению, который утвердился как-будто «традиционный», инструмента – гармоники – для замены им основного сопроводительного инструмента украинского лирничиства – колёсной лиры. Transformations of traditional ethnocultural processes in Ukraine nowadays are characterized by protecting of both fundamental bases of the tradition from the destructive influence of external and political factors and from the apologetics of these factors. The author binds processes of the natural fading and violent elimination of the tradition as a basic engine of self-identification of nation to the refuse of specialists from propaganda of fundamental postulates of their professional workshop and their loyalty to destructive aberration of tradition. In this article from position of indigenous sound ideal and native traditions of lyres players from Polisse is criticized an anti-scientific doctrine about the German original, that became firmly established as a «traditional» instrument accordions which replace the basic accompanying instrument of Ukrainian lyres player – wheeled lyre. 2011 Article Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників / М. Хай // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2011. — № 3(35). — С. 116-122. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 1728–6875 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/39378 [681.816.68+681.817.5/.8]:78.067.26 uk Студії мистецтвознавчі Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Огляди. Рецензії. Критика Огляди. Рецензії. Критика
spellingShingle	Огляди. Рецензії. Критика Огляди. Рецензії. Критика Хай, М. Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників Студії мистецтвознавчі
description	Трансформуванню традиційних етнокультурних процесів в Україні притаманний захист фундаментальних основ традиції як від руйнівного впливу напливових та політичних чинників, так і від апологетики цих факторів. Процеси природного згасання та насильницького нищення традиції як основного рушія самоідентифікації нації автор пов’язує з відмовою фахівців від пропагування основоположних постулатів власного професійного цеху і, натомість, їх лояльності до руйнівних аберацій традиції. У цій статті з позиції автохтонного звукоідеалу та автентичності традиції поліських лірників гостро критикується поширена в колах російської етномузикологічної школи антинаукова доктрина про природність німецького за походженням, що утвердився як буцім-то «традиційний», інструмента – гармоніки – для заміни ним основного супровідного інструмента українського лірництва – колісної ліри.
format	Article
author	Хай, М.
author_facet	Хай, М.
author_sort	Хай, М.
title	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників
title_short	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників
title_full	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників
title_fullStr	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників
title_full_unstemmed	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників
title_sort	апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників
publisher	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Огляди. Рецензії. Критика
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/39378
citation_txt	Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників / М. Хай // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2011. — № 3(35). — С. 116-122. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
series	Студії мистецтвознавчі
work_keys_str_mv	AT hajm apologetamgarmoškiâkrâtívnicítradicííukraínsʹkihlírnikív
first_indexed	2025-07-03T21:19:12Z
last_indexed	2025-07-03T21:19:12Z
_version_	1836662184752447488
fulltext	116 АПОЛОГЕТАМ ГАРМОшКИ ЯК «РЯТІВНИЦІ» ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЛІРНИКІВ Михайло Хай УДК [681.816.68+681.817.5/.8]:78.067.26 Сучасний стан трансформування тради- ційних етнокультурних процесів в Україні пе- реживає складну стадію еволюції, пов’язану як із захистом фундаментальних первнів традиції від руйнівного впливу напливових та політичних чинників, так із захистом її від апологетики цих факторів. Характерно, що сучасна етномузикологічна думка не ви- являє особливої зацікавленості процесами природного згасання та насильницького ни- щення традиції як основного рушія самоіден- тифікації нації: дослідники-фундаменталісти вважають цю працю «сізіфовою» і не вартою уваги «метрів», а вчені-початківці, як прави- ло, займають позицію «флюгерів» у фар- ватері загальноєвропейського та північно- азійського простору формування етному- зикології як науки. Такий парадоксальний з погляду елементарної логіки стан, коли найбільш «зацікавлені» інстанції «рубають сук, на якому самі сидять», і замість пропа- гування основоположних постулатів влас- ного професійного цеху стають в обороні діаметрально протилежних їй руйнівних і звироднілих аберацій традиції, зумовлених здебільшого насильницькими, політични- ми, а не природними чинниками, викликає щонайменше подив, а взагалі вимагає ґрун- товнішого, ніж у рецензованій статті, аналізу предметно-детермінуючих зв’язків, що спо- нукали до виникнення згаданих руйнівних процесів. Узагалі практика рецензування статей, на відміну від монографій, наукових та нот- них збірок тощо, не є надто поширеною, однак зачеплена Ю. Рибаком проблема настільки важлива (передовсім з огляду принципово наукового тлумачення, аніж з позиції захисту «честі мундирів» авто- рів двох протиставлених тут поглядів), що, безпереч но, заслуговує на ширший розгляд наукової критики. Уже перша теза автора статті, що «увесь час це культурне явище [лірництво. – М. Х.] висвітлюється крізь ідеологічну призму, з великою долею [по-українськи, мабуть, часткою. – М. Х.] пафосу та умогляднос- ті, без урахування позиції і поглядів самих творців-носіїв та слухачів, а отже, законів динаміки розвитку цього виду музично- го мистецтва, яке проіснувало до наших днів» 1, викликає значні застереження, як з Трансформуванню традиційних етнокультурних процесів в Україні притаманний захист фундамен- таль них основ традиції як від руйнівного впливу напливових та політичних чинників, так і від апологетики цих факторів. Процеси природного згасання та насильницького нищення традиції як основного рушія самоідентифікації нації автор пов’язує з відмовою фахівців від пропагування основоположних постулатів власного професійного цеху і, натомість, їх лояльності до руйнівних аберацій традиції. У цій статті з позиції автохтонного звукоідеалу та автентичності традиції поліських лірників гостро критикується поширена в колах російської етномузикологічної школи антинаукова доктрина про природність німецького за походженням, що утвердився як буцім-то «традиційний», інструмента – гармоніки – для заміни ним основного супровідного інструмента українського лірництва – колісної ліри. Ключові слова: етнокультурні процеси, самоідентифікація, ліра, лірництво, гармоніка. Transformations of traditional ethnocultural processes in Ukraine nowadays are characterized by protecting of both fundamental bases of the tradition from the destructive influence of external and political factors and from the apologetics of these factors. The author binds processes of the natural fading and violent elimination of the tradi- tion as a basic engine of self-identification of nation to the refuse of specialists from propaganda of fundamental postulates of their professional workshop and their loyalty to destructive aberration of tradition. In this article from position of indigenous sound ideal and native traditions of lyres players from Polisse is criticized an anti-scientific doctrine about the German original, that became firmly established as a «traditional» instrument accordions which replace the basic accompanying instrument of Ukrainian lyres player – wheeled lyre. Keywords: ethnocultural processes, self-identification, lyre, lyres players, harmonic. 117 михайло хай. апологетам гармошки... боку політичного, так і фахового її потрак- тування. Якщо захист питомої традиції [у автора – «виду музичного мистецтва». – М. Х.] від цинічного, брутального втручання у її автохтонно-автентичне лоно чужинсько- го й духовно змаргіналізованого елемента є політизацією, то чим тоді, на його погляд, є апологетика пристосованого під святу і категорично заборонену тоді практику лір- никування, завезеного пітерськими матро- сами чужинського німецько-змосковщеного інструмента, єдиною «позитивною» пре- рогативою якого було хіба що маскування «під старців», бо танцювально-рекреативне її «амлуа» – «полька під гармошку з буб- ном» + брутальні за мелодикою, хоч і по- декуди україномовні частушки, «Ойри», «Яблочка», «Нарєчєньки» і «Карапєти» – із традиційного боку якраз жодної крити- ки і не витримують. Адже в традиційно- інструментальному середовищі панує пра- вило, що напливовий інструмент неминуче тягне за собою не лише властивий йому ре- пертуар, а й істотно порушує основні скла- дові його питомого звукоідеалу: мелічної, ритмічної, ладової, темпово-агогічної, ком- позиційної, імпровізаційної та етнофонічної (передусім темброво-кольористичної) па- радигм творення. Що ж стосується «позиції і поглядів самих творців-носіїв та слуха- чів», то вони, вочевидь, важливі, особливо на стадії активного функціонування тради- ції. На стадіях поступового згасання та, як у нашому випадку, остаточного зникнення і насильницького винищення їх важливість згасає і щезає разом із самою традицією, а позиція носіїв її кволого і багато в дечому потворного сурогату взагалі набуває проти- лежного значення. Наявність у репертуарі поліських слі- пих гармоністів творів кічевого, блатного і «жорстоко-романсового» стилю Ю. Рибак чомусь сором’язливо замовчує, обмежую- чись, щоправда, лиш такими застереження- ми самого сліпця-гармоніста А. Данилюка: «Колись як вип’ю, так граю, аж гай шумить... Я з начала трохи знав тих веселих... Я вже такого не согласни іграть...» 2. А втім, саме ця «деконсервуюча» щодо автохтонної тра- диції чужого їй напливового інструмента є наріжним питанням при визначенні «типу професіоналів» не лише «за певним музич- ним інструментом», а й за всіма критеріями цієї визначеності, серед яких в етноінстру- ментознавстві, зосібна, виступають: форма, конструкція, стрій, спосіб гри, репертуар і манера його відтворення. Одразу зазначи- мо, що серед усіх перелічених критеріїв у рецензованій статті натрапляємо лише на аналіз певних елементів репертуару і то у значно редукованому вигляді одного, хоч і найавторитетнішого гармоніста «сліпого Андріяна». Що і як грали інші – невідомо, то ж на якій підставі автор статті вважає їх «наступниками» кобзарів та лірників, зали- шається лише здогадуватися... А те, що гра- ли вони на інструменті абсолютно не при- стосованому до відтворення божих співів- псальмів, потребує окремого розгляду. З цього приводу опонент автора, зосіб- на, пише: «Гармоніка … – різновид “недо- сконалої музичної іграшки” 3, що виник в Европі на початку ХІХ ст. і впродовж одного століття став у Московщині не лише “на- ціонально самобутнім масовим інструмен- том”, а й був на підставі “варіянтних різно- видів”, не зважаючи на масове несприй- няття цього чисто “німецького винаходу” музично-інтеліґентськими та науковими ко- лами (М. Пєтухов, В. Андрєєв, Є. Ліньова, А. Лістопадов, М. П’ятницький, О. Кольберґ, Ф. Колесса, А. Руднєва та ін.), визначений як “типово фолкльорне явище” (Хребес, Ф. Рубцов, Г. Благодатов, А. Мірек, Є. Ґіппіус, Н. Куликов, І. Мацієвський)» 4. До переліку прихильників «лякейського» (Ф. Колесса) напряму розвитку музичного фольклору, окрім Ю. Рибака, слід зарахувати і дея- ких інших представників «львівсько-санкт- петербурзької» та «київсько-московської» шкіл, для яких апологетика гармошки як руйнівника традиції є важливішою від за- хисту самої традиції. Наприклад, М. Бабич вважає, що «по- руч із версією поширення гармошки в Україні через Росію, існує й думка, що “проникнення її [на Рівненщину. – М. Х.] відбувалося в першій чверті ХХ століття через територію Польщі”» 5. Не виключа- ючи і цієї версії, мусимо наголосити, що масове впровадження гармошки на рівні утвердження «матросько-яблочкової» та 118 огляди. рецензії. критика «блатної», частушково-сороміцької і «пля- сової» стилістики в побуті поліського села, найімовірніше відбулося в часи панування на цих теренах Московської (царської та її послідовної наступниці у справі змосков- щення – совєтської) імперії. У совєтські часи ця, з дозволу сказати «естетика», уже настільки вкоренилася, що майже цілком витіснила питомі традиційні (скрипкові) склади інструментально-танцювального і (як це бачимо зі статті) замахнулася на ще святіші скрижалі сакрального старцівсько- го середовища. «В Україні “лякейський інструмент – гармонія” (вислів Ф. Колесси), – пише далі опонент, – набув “слави” не лише руйнів- ника усього живого і автентичного у тра- диційній музичній культурі України (як, зрештою, й усієї Европи), а й додаткового символу “русифікації” автохтонного україн- ського елемента, що за одіозних обставин тоталітарного режиму набув особливо по- творних форм (за образним висловом од- ного з носіїв традиційної для Черкащини скрипкової традиції Г. Латка), привезених і впроваджуваних тут разом із домрами і балалайками буквально “на баґнетах Г. Котовського”» 6. Якщо справа так званого «удосконален- ня» автентичних інструментів є, на думку Г. Хоткевича, «справою непотрібною» 7 то впровадження в автохтонний побут чужо- рідного напливового інструментарію межує зі злочином/переступом супроти самої традиції. «Виходячи з етнологічних, історичних, світоглядних та особливо фолкльорно- естетичних позицій, гармошка (як і її “по- сестри” і “побратими” по спільній нищівній та “окупаційній” справі – балалайка, гітара, синтезатор і далі... аж до “українського на- родного інструмента комп’ютера”, популяр- ність і музичні можливості котрого зараз хтось навряд чи відважиться заперечувати) у межах цієї роботи [і цієї статті теж. – М. Х.] розглядається як інструмент: а) “неукраїн- ський”; б) нетрадиційний; в) такий, що вий- шов або інтенсивно виходить з народного побуту, не встигнувши сформуватися тут як природно трансформоване фолкльорне явище» 8. «Сліпий Андріян», поза усіма сумніва- ми, був не лише одним із найавторитет- ніших і найвідоміших сліпих мандрівних поліських музик-гармоністів, але й та- ким носієм-«трансформатором» традиції старцівства і сліпецтва, який максимально наблизився до питомої практики не лише у зовнішньому (старцювання і сліпецтво), але й у внутрішньому (сутнісному) її вия- вах. Однак він сам зазначає: «Приїжджав до мене з лірою, він грав, давав мені на руки. Я просив, щоб він і мені зробив. Для інтєрєсу [підкреслення моє. – М. Х.]. Як би мені на праву руку були колочки – то б я хотів, а на ліву не получається» 9. До ска- заного варто додати, що факт сприйняття ліри «не своїм інструментом» музикант висловлював усією рештою засобів реа- гування: мімікою, жестикуляцією, тоном у голосі тощо. Тому цілком правильним є застереження Ю. Рибака, що «навряд, чи гармоніст наважився б перейти на ліру, тим більше застосовувати її у про- фесійній практиці, оскільки для нього це було б не чим іншим, як кроком назад» 10. Невідомо, що фольклорист вважає «кро- ком назад», а що поступом «вперед», але те, що ліра не викликала в гармоніста не лише захоплення, але й елементарного «інтєрєсу», то це доконаний факт. Тут у вченого проблеми, як бачимо, із засад- ничими постулатами визначення тради- ції як явища традиційного, автохтонного, автентичного, за якими практика сліпих поліських гармоністів аж ніяк не може кваліфікуватися як практика фольклорна, автохтонна і автентична, а лише як її спо- творена аберація. Якщо далі послуговуватися подібними критеріями «трансформування» традиції, тоді до цього рангу неодмінно мають усі шанси потрапити і ждановсько-сусловські хори-ланки з горезвісним баянним супро- водом, і ресторанні суржикові склади на кшталт угорсько-цигано-румунських тара- фів із трубами, тромбонами, акордеоном і шундівськими концертними цимбалами, і духові оркестри із похоронно-парковим та парадним репертуаром, і навіть Місько Поплавок та Вєрка Смердючка з графином сивухи, гранчаком та канапкою із салом і 119 михайло хай. апологетам гармошки... по-блюзнірськи трансформованою «звіз- дою Давида» на голові... Синдром сповзання фольклористичних критеріїв до рівня узаконення кічу та музич- ної ексцентрики уразив усі ланки традицій- ної культури: мову, декор, музичну інтона- цію і мелос. Але все це виглядало б не так страшно, якби на сторожі захисту автентики стояла когорта грамотних фольклористів- професіоналів, здатних розрізняти рівні природного трансформування від потвор- них кічевих зсувів. Симптом недостатньо- го розуміння глибинної сутності лірництва як фольклорної практики спостерігаємо вже у найперших її дослідах Ю. Рибака і О. Ошуркевича 11. Як могло статися так, що майже повна відсутність «канонічного» лір- ницького репертуару (окрім легітимізованої іще М. Леонтовичем «Почаївської Божої матері») у збірнику «Поліські лірники» зали- шилася без достатньо аргументованого ко- ментаря обох метрів української фолькло- ристики? І як на цьому фоні виглядають фарисейські спроби в ролі його «рятівника» висунути стилістично наймаргінальнішу верству народних музикантів – гармоністів? Чи обійшлося тут без критикованої автором політизації, чи, принаймні, її замовчуван- ня? Чи, може, ми маємо справу з виразно окресленою політичною позицією як носія, так і фольклориста та упорядника і тран- скриптора збірки? Адже ж загальновідомо, що основою лірницького репертуару були псальми і канти, а не суцільні «Соцькі» і «Весілля зайця». А «Почаївську Божу Матір» М. Леонтовича і О. Ошуркевича вдалося ле- гітимізувати не без мовчазної згоди церкви Московського патріархату, яка й по сьогодні проводить служіння в зоні свого багаторіч- ного впливу – Почаївської лаври. Чому тут відчуття критики заполітизованості в автора мовчить? Якась дивна позиція як для фольк- лористів такого рангу: захист традиції від насильницького, брутального і войовничого політично-атеїстичного тиску є «політиза- цією» процесу, а її очевидна профанація – природною «трансформацією»… Про відчуження сліпих гармоністів від питомого лірницького середовища чита- ємо далі в Ю. Рибака із суджень самого сліпого Андріяна: «Ну прижимали тиї ста- риє – польскіє, расєйскіє, що, значить, ви- те, молодиї, не учитеся, ви-те ничого не по- німаєте... В мене часом ночує два сліпих, туди з-под Ковля, то вони собі ґерґотять, як цигани, як явреї. Я не розбираюся, сім’я не розбирається» 12. З наведеної фрази очевидно, що за сутнісними характерис- тиками оволодіння традицією гармоністи зробили крок не вперед, як вважає автор статті, а навіть не дотяглися до реставрації таких її посутніх атрибутів, як таємне арго, цехова та побутова ритуалістика, елемен- ти цехової організованості, не кажучи вже про питомий інструмент з відповідним йому репертуаром та манерою його виконання. Викликає сумнів і щира присутність у цьому середовищі релігійного компоненту на рівні як природного побутування, так і звичаєвої ритуалістики, про що обмаль інформації у самій рецензованій статті. Із усього арсеналу звичаєвих норм, обов’язкових для достеменно старцівсько- лірницького середовища і зовсім не відомих ні сліпим поліським гармоністам, ні, як бачи- мо, їх дослідникам, виокремимо лише хіба дещицю найголовніших (за В. Кушпетом): «1. Знання молитов. 2. Моральні чинники: а) стосунки з братчиками протягом “термі- нації” (відсутність лайок [не те, що бійок, як у гармоністів. – М. Х.], образ, зухвалості, злочинності й т. ін.); б) стосунки з “сестра- ми” – дівчатами, жінками. 3. Знання стар- цівських звичаїв та ритуальних текстів: а) вітання між старцями...; б) вітання із гос- подарями під час “ходок”, вітання братії в хаті, на ночівлі тощо. 4. Знання професійної мови» 13. Із власного досвіду спілкування зі «сліпим Анріяном» та з самого тексту статті Ю. Рибака (наприклад, щодо зневажливого ставлення до таємної лірницької мови, на- званої гармоністом цигансько-єврейським «ґерґотінням») можна висловити великий сумнів у знанні гармоністами принаймні третини обов’язкових для старця норм усного статуту (у автора – «уставу» – так званих «Устиянських книг»). Тут ідеться, звичайно, не про те, аби без- застережно вивищувати й ідеалізувати са- кральність лірницького й принижувати та применшувати релігійність гармоністського середовища, але вже те, що сам А. Данилюк 120 огляди. рецензії. критика «тісних стосунків уникав [із середовищем інших сліпих гармоністів. – М. Х.] через по- стійні пиятики, суперечки та бійки межи слі- пими музикантами» 14 [гармоністами, а не лірниками. – М. Х.], – говорить само за себе. Між лірниками це, як і спів сороміцьких час- тушок, майже цілком виключалося. Цікаво, що на мою спробу не лише дати йому в руки ліру, а й з’ясувати ставлення до ритуально-ситуативних деталей своїх манд- рівницьких «ходок», гармоніст відреагував ще більш роздратовано, ніж на сам інструмент. На запитання, коли він вирушає в манд ри, на Великдень, Трійцю, чи Покрову, він нервово вигукнув: «Та Ви ж ничого не понімаєте!» 15. А на прохання пояснити, відповів, показуючи на стіл з їжею: «Як є що їсти, то я й не йду, а як нема, жінка кричить, то іду» 16. Тут саме час зазначити, що до сьогодні у питанні термінологічного (дефінітивного) означення кобзарсько-лірницької традиції (лірництву тут більш поталанило, бо екс- перименти над «удосконаленням» ліри за- йшли не так далеко, як бандури) в україн- ській кобзарознавчій думці панує повний безлад і незгода. Фактично, ця проблема стала своєрідним «каменем спотикання» для усієї галузі наукового знання про коб- зарство, оскільки неможливо оцінювати будь-яке явище традиційної культури, не ви- значивши насамперед його природної суті, виконавської специфіки й так само органіч- ного функційного призначення. А тому на- укові розмірковування над виключно ніби-то «епічною», «героїко-звитяжною» (козаць- кою), «придворною», «старцівською», «мис- тецькою», «композиторсько-творчою» чи «інтегрально-співоцькою» суттю кобзарства й лірництва, вочевидь, слід вважати не ціл- ком коректними з погляду фольклористики. Адже на різних етапах формування всі во- ни (за винятком хіба що композиторсько- мистецької) тією чи іншою мірою були при- сутніми в кобзарстві. А з дослідів Ю. Рибака ми раптом дізнаємося, що наймаргінальні- ша й найвульгарніша серед інструменталь- них практик – гармошкова – теж ніби-то яки- мось чином причетна до най духовнішої з українських співецьких (не «співоцьких» як у К. Черемського) традицій. Це дуже нагадує ситуацію з німецьким лірництвом, яке свою сакральну, пастухову, придворну й мандрів- ницьку колись практику закінчило функцією приваблювання клієнтури вуличних дівчат у засклених вітринах будинків терпимості 17. Українських лірників така ганебна доля минула, її корби не торкнулася рука навіть пристойних «рятівниць традиції», тож при- мощувати до них змаргіналізованих гар- моністів, спекулюючи лише на їх сліпецтві та схожому з лірниками способі заробітку, справа непотрібна і непочесна, а, головне, науково й морально неприпустима. Охочих «примазатися» до найсвятішої реліквії на- ції, як знаємо, не бракувало ніколи як серед самих практиків, так і з-поміж їх дослідників, а от із щирим, ґрунтовним заглибленням у саму товщу її сутності – справи сутужніші. Якби тут ще йшлося про факт ховання за лояльною до сатанинсько-атеїстичного ре- жиму гармошкою лірників-автентиків від пе- реслідування його «войовничих» агентів, то це ще можна було б якось зрозуміти. А тут насправді маємо справу із діаметрально- протилежним явищем: коли іще живий остан- ній поліський лірник боявся навіть псальму фольклористові заспівати, а доволі чисель- ній армаді гармоністів дозволялося одним махом і автентичну традицію плюндрувати, і улюблену «сініцу» наркома Луначарського – гармонь – популяризувати! Дещо схожу, наприклад, хоч і менш бру- тальну ситуацію ми маємо в Україні з «жі- ночим кобзарством». На пафосне запев- нення його щирої прихильниці (н. а. України Л. Посікіри), що «саме жінки врятували коб- зарство», мені вже доводилося не менш пафосно відповідати: «Пані Людмило, за- раз значно більшу профанацію переживає ще одна чоловіча традиція – козацтво – то ж гайда, жінки, за шаблі та й на коней!» І що ж це, дозвольте спитати, за такі своє- рідні закони динаміки, що рухають традицію лише в бік спотворення і деформації? Але якщо вже дія цих законів так тенденційно спрямована супроти фольклору, то яка роль фольклористів у цьому процесі? Невже треба допомогти нещасному якнайшвидше вмерти засобами не такої вже й безболісної ефтаназії, чи, може, навпаки, утривалити його цілющу дію шляхом грамотної вто- ринної науково-виконавської реконструк- 121 михайло хай. апологетам гармошки... ції? На жаль, автор рецензованої статті з двох названих тут виходів із непростої си- туації обрав шлях руйнації, а не порятунку предмета свого дослідження. Для україн- ської фольклористики такий шлях є чужим і неприродним. Скидається на те, що вчи- телями Ю. Рибака були не П. Сокальський, М. Лисенко, Ф. Колесса, К. Квітка, С. Грица, а Є. Ґіппіус, І. Земцовський, І. Мацієвський, Ю. Бойко та ін. «Еволюція традиційних народних му- зичних інструментів та відповідних їм ви- конавських форм – природний процес. Але коли трансформаційні зміни переступають раціональну межу, що відрізняє будь-яке автентичне явище від альтернативних чи похідних від нього трансцендентних, іншо- рідних (хоч зовні начебто схожих) – саме явище закінчується і починається його фальсифікація. Ця межа – поріг між діяме- трально протилежними полюсами лише зовнішньо подібних, а за суттю принципо- во відмінних явищ» 18. «На поріг не можна наступати, його переступають. Це давній звичай, коли топтати ногами означало деструкцію, знищення, ганьбу, і цього не дозволялося робити зі святинями, зокре- ма, й порогом» 19, – потверджує цю думку Б. Стебельський. Бандура, ліра і кобзар- ство саме і є тими найсокровеннішими духовними й художніми святинями, над якими, «правнуки погані» здійснили най- страхітливіший і найдіткливіший із погляду духовності, народної та й розумної «ака- демічної» естетики експеримент. «З цього погляду грати “Політ джмеля” на удоско- наленій балалайці чи бандурі – означає “топтати поріг” між обома святинями (народною традицією та академічним мистецтвом)» 20. Останнє нагадує ще один жахливий сюрреалістичний експеримент із «Собачого серця» М. Булгакова, що зму- сив собаку-людину співати під балалайку частушки непристойно-брутального зміс- ту: мутація тіла неминуче призводить до ще більш дикунської мутації – звиродніння духу! Інакше, сатанинське експеримента- торство професора Преображенського перемогло природню сутність найвищого Божого творіння – Людини. Але булгаків- ський професор, усвідомивши всю фаталь- ність своєї помилки, негайно заходився її виправляти, а колаборантськи настроєна професура від совєтської і постсовєтської етномузикології, замість засукавши рука- ви, реконструювати зовсім неприродним шляхом зниклу традицію, з дивною впер- тістю продовжує мусувати методологічно хибну тезу про «природність неприродно- го». Якби високошанований мною автор уважно проаналізував не лише релігій- ний репертуар поліських гармоністів, а й частушковий, тюремно-кримінальний і сороміцький, якби він постарався хоч би елементарно познайомитися із потаєм- ним і сакрально заглиб леним внутріш- ньодуховним та музично-естетичним сві- том українських старців/сліпців-лірників через праці Г. Сковороди, П. Куліша, П. Мартиновича, Г. Хоткевича, Ф. Колесси, К. Квітки, К. Грушевської, К. Черемського, В. Кушпета, то аналогія сліпця з гармош- кою з одіозним «героєм» М. Булгакова ви- явилася б для нього, гадаємо, не такою вже й віддаленою. 1 Рибак Ю. Поліські сліпі гармоністи // Етномузика. – Л., 2008. – Чис. 5. – С. 69–90. 2 Там само. – С. 74–75. 3 Хай М. Музично-інструментальна культура укра- їнців (фолкльорна традиція). – К. ; Дрогобич, 2007. – С. 145. 4 Там само. – С. 89, 147–149. 5 Бабич М. Інструментальна музика Рівненського Полісся // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. – Рівне, 2002. – Вип. ІІ. – С. 92. 6 Хай М. Музично-інструментальна культура укра- їнців. – С. 227. Порівняймо особистий архів автора (пл. № 57). 7 Хоткевич Г. Бандура та її репертуар. – Торонто ; Х., 2009. – Вип. 3. – (Серія «Музична спадщина Гната Хоткевича»). – С. 216–217. 8 Хай М. Музично-інструментальна культура укра- їнців. – С. 228. 9 Рибак Ю. Поліські сліпі гармоністи. – С. 78. 10 Там само. 11 Лірницькі пісні з Полісся / записи, впорядкув. і прим. О. Ошуркевича, нотні транскр. Ю. Рибака. – Рівне, 2002. 12 Там само. – С. 79. 13 Кушпет В. Старцівство: мандрівні співці- музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 2007. – С. 286. 14 Рибак Ю. Поліські сліпі гармоністи. – С. 75. 15 Фонди УЕЛФ, відеопл. № 15. 16 Там само. 122 огляди. рецензії. критика 17 Див.: Bröcker Marianne. Freizeitgestaltung oder Existenzsicherung. Zur Sozialgeschichte eines «Frauen» – Instrumentes // Musikalische Volkskunde. – Köln, 2002. – Band 15. – S. 53–69. 18 Хай М. Музично-інструментальна культура укра- їнців. – С 238. 19 Стебельський Б. Українське авангардне мисте- цтво: монументалізм Михайла Бойчука і школи «бой- чукістів» // Образотворче мистецтво. – 2003. – № 4. – С. 3–7. 20 Хай М. Музично-інструментальна культура укра- їнців. – С. 238. Трансформации традиционных этнокультурных процессов в Украине свойственна защита фундаментальных основ традиции как от разрушительного влияния внешних и политических факторов, так и от апологетики этих факторов. Процессы естественного угасания и насильственного уничтожения традиции как основного двигателя самоидентификации нации автор связывает с отказом специалистов от пропагандирования основополагающих постулатов собственного профессионального цеха и их лояльности к разрушительным аберрациям традиции. В данной статье из позиции автохтонного звукоидеала и автентичности традиции полесских лирников остро критикуется распространённая в кругах русской этномузыкальной школы по своей сути антинаучная доктрина о естественности немецкого по происхождению, который утвердился как-будто «традиционный», инструмента – гармоники – для замены им основного сопроводительного инструмента украинского лирничиства – колёсной лиры. Ключевые слова: этнокультурные процессы, самоидентификация, лира, лирничество, гармоника.

Апологетам гармошки як «рятівниці» традиції українських лірників

Institution

Ähnliche Einträge