Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст.
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Назва видання: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40007 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. / З. Зайцева // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 45-58. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40007 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-400072013-01-08T12:11:18Z Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. Зайцева, З. Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії 2012 Article Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. / З. Зайцева // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 45-58. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40007 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| spellingShingle |
Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії Зайцева, З. Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. Історіографічні дослідження в Україні |
| format |
Article |
| author |
Зайцева, З. |
| author_facet |
Зайцева, З. |
| author_sort |
Зайцева, З. |
| title |
Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. |
| title_short |
Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. |
| title_full |
Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. |
| title_fullStr |
Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. |
| title_sort |
українські історики у контексті академізації української науки на початку хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40007 |
| citation_txt |
Українські історики у контексті академізації української науки на початку ХХ ст. / З. Зайцева // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 45-58. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT zajcevaz ukraínsʹkíístorikiukontekstíakademízacííukraínsʹkoínaukinapočatkuhhst |
| first_indexed |
2025-07-03T22:02:29Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:02:29Z |
| _version_ |
1836664907278319616 |
| fulltext |
Зінаїда Зайцева
українськІ Історики у контекстІ
академІзацІї української науки
на початку ХХ ст.
Комплекс ідей, необхідних для визрівання проекту української
академії наук генерувався протягом тривалого часу. Часткове вті-
лення вони отримували у різних організаційних формах (стати-
стичні та губернські археографічні комісії, історичні, філологічні,
природничі товариства у Наддніпрянській Україні, Українське
наукове товариство (УНТ), Наукове товариство ім. Т. Шевченка
(НТШ), проте тільки деякі з цих потенційних «пунктів» відліку
процесу академізації української науки могли у далекій перспек-
тиві наблизити свою діяльність до стандартів комплексних різ-
ногалузевих наукових досліджень, які зазвичай ведуться в акаде-
міях. Реалізація ідеї української академії наук, як виявилося, стала
можливою у певному місці і в певний час, а саме, коли науковців
у ній зацікавила не лише інтелектуальна сутність, але й потен-
ційна можливість створити на її основі нову організаційну іден-
тичність. Заснування у 1918 р. в Києві Академії наук відбувалося
об’єднаними зусиллями представників різних галузей науки і по-
літичних уподобань. Деякі аспекти заснування академії висвіт-
лені в сучасній історичній науці1, однак роль істориків на різних
етапах академічної інституціоналізації української науки не фор-
мулювалася дослідниками як самостійна проблема.
Висвітлення теми потребує окреслення певних положень, які,
найперше, стосуються сутнісного розуміння науки, національної
науки та академізації. Наука є гіперскладною системою і спроби
звести її проблеми, історію, міжгалузеві і міждисциплінарні
зв’язки і взаємовпливи – так само як і стосунки з суспільством –
до простих схем виявляються непродуктивними. Історичний
огляд формулювань поняття науки свідчить, що на ранніх етапах
вчені і філософи, ідентифікуючи науку, спиралися на теорію піз-
нання. Ключовими поняттями в дискусіях навколо феномену
науки виступали спостереження і експеримент, цілісність і за-
45
вершеність, індукція і дедукція. Тому впродовж десятиліть деякі
дисципліни вважалися більш науковими і пріоритетними, порів-
няно з іншими, зокрема під сумнів ставилася сама можливість
включення суспільних і гуманітарних дисциплін до сфери науки.
Маніфестування суспільствознавцями ХІХ ст. позитивістської
методології у гуманітарній сфері знань на деякий час зняло пи-
тання ієрархії наукових дисциплін, а критерії якості наукових до-
сліджень були винесені за межі пірамідальної схеми пріоритетно-
сті наукових галузей. Проте невдовзі вже з табору
учених-гуманітаріїв (М. Вебер, У. Дільтей, Х. Ріккерт та ін.) залу-
нали авторитетні голоси щодо цілковитої відособленості гумані-
тарних наук, спрямованих – на відміну від природничих, завдан-
ням яких є встановлення закономірностей, – на вивчення
унікальних явищ.* Дискусії між позитивістами і неокантіанцями
мають дотичність до нашої теми не лише з методологічного ог-
ляду. У 1918 р. при заснуванні Академії наук у Києві виникла ко-
лізія й певне непорозуміння між В.Вернадським, з одного боку, і
М.Грушевським, з іншого, стосовно базових дисциплін, які «мо-
жуть» представляти українську науку. Академічний проект В.Вер-
надського не влаштовував М.Грушевського з кількох причин. Вер-
надський віддавав перевагу природознавчій галузі у той час, як
власне українська когорта учених не мала достатньої кількості
представників природознавчих наук. Запрошення російських уче-
них, на думку М.Грушевського, проблематизувало б культурну ди-
станцію й поставило під сумнів національний характер академії.2
На початку ХХ ст., крім з’ясування епістемологічних аспектів
на уки, все більше актуалізувалася потреба у проясненні її офіційно-
урядової оцінки. Державний підхід до науки сприяв виникненню
46
* З позицій наближеності гуманітаристики до мистецтва, тобто ще
більшого дистанціювання від ідеї scients, мотивується інституційна
емансипація гуманітарних наук сучасними авторами, зокрема тими єв-
ропейськими дослідниками, які позитивно сприймають північноаме-
риканський підхід до справи міжгалузевої структуризації науки (Дет.
див: Гумберт Х-У. Ледяные объятия «научности», или Почему гумани-
тарным наукам предпочтительнее быть «Humanities and Arts»/перевод:
Е.Канищева // Новое литературное обозрение. – 2006. – № 81 [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2006/81/).
генералізованої концепції науки, тобто ментальному об’єднанню
усіх її галузей в одну модель, оскільки потреба у підготовці кадрів
й утриманні певних інституцій вимагала бюджетних коштів, як
для представників «точних», так і гуманітарних наук. Мотив на-
ціонального престижу спонукав урядовців до трактування науки
як конкретного суспільного блага. Наукові успіхи усвідомлю-
ються офіціозом і громадськістю як важливий показник націо-
нально-державного розвитку.
Науці властива інтернаціоналізація її простору. За сво єю суттю
вона є екстериторіальним явищем, одним з найбільш космопо лі -
тич них соціокультурних феноменів, проте у ній завжди була при-
сутня національно-істо рич на традиція. Тим не менш, стосовно «на-
ціональної науки» існує значна розбіжність у трактуваннях змісту
самого терміну та правомірності його використання. Прихильники
виключно інтернаціонального характеру науки не зважають на її
національно-організаційні форми. Поза їх увагою залишається те,
що у Європі на зміну вселенській «республіці учених» остаточно
прийшла епоха національної науки. Крім того в індустріально роз-
винених країнах на гуманітарних дисциплінах позначилася націо-
налістична компонента у світогляді європейців. Для «запізнілих
націй» Центрально-Східної Європи, які перебували в багатонаціо-
нальних імперських державах і переживали національне відрод-
ження, національні дослідження – офіційно трактовані як регіо-
нальний партикуляризм – мали важливішу роль, ніж об'єднавчі
академічні тенденції в загальнодержавних рамках. В імперській
Росії термін національна наука не вжи вався через політичну – у ба-
гатьох аспектах – «незручність» слова нація.3 Російська наука, так
само як і відповідний термін, існувала. «Український учений»,
«українська наука» для публіцистів і більшості російських учених
учених-гуманітаріїв асоціювалися з політичним сепаратизмом.
Академізація в українському випадку мала забезпечити: (1) пе-
ретворення переважно любительського українознавства на нау-
ково обґрунтовані дослідження; (2) надання українським дослід-
женням професіонального характеру, що з огляду наукознавства
означає дотримання наукових стандартів, а з соціологічного –
одержання платні за наукові праці, тобто йшлося про створення
кадрів української науки; (3) заснування власної академії наук.
Не буде перебільшенням твердження, що останній позиції були
47
підпорядковані два перші завдання. Створення української акаде-
мії наук було у центрі національних аспірацій українства з 70-х рр.
ХІХ ст. Яким чином ідея національної академії наук із тиші кабі-
нетів київських громадівців, переважно істориків В.Антоновича
й М.Драгоманова, перемістилася до сфе ри кон тактів і угод з
галиць ки ми – як україн ськими, так і польськими – полі тиками?
Хто забез пе чу вав закладення і відтворення норм, пра вил та ре-
сурсів НТШ як устано ви акаде міч ного типу? Відповіді на ці пи-
тання складають основу даного дослідження.
В українській історіографії, принаймні, більшій частині публі-
кацій, прагнення розвивати національно спрямовану науку пред-
ставлено як спробу виключно безпрецедентного характеру, без на-
лежного врахування загальноєвропейського дискурсу науки, що не
лише збіднює загальну картину, а й утруднює розуміння нових вну-
трішньо-організаційних тенденцій, які характеризували наукове
співтовариство у перші десятиліття ХХ ст. Відтак аналіз обставин
заснування 1918 р. у Києві Академії наук зводиться переважно до
політичних або персонально-особистісних аспектів.
У ХІХ ст. наука фактично стала світоглядним монополістом,
який сформував не лише космологічний сегмент світогляду, а й
таке розуміння дійсності, яке наштовхувало на формування соці-
ально-економічних і політичних стратегій її реформування чи на-
віть революційного перетворення. Ця установка неабияким чином
імпонувала національній інтелігенції народів, позбавлених влас-
ної державності. Заснування наукових інституцій й особливо ака-
демій наук сприймалося як засіб національно-культурного само-
ствердження на загальноімперському та міжнародному рівнях .
Так, Болгарське наукове товариство, створене 1869 р. у румун-
ському місті Браїлові, тобто за дев’ять років до звільнення Бол-
гарії від турецького гніту, у своєму статуті акцентувало мету –
шляхом поступового вдосконалення з часом перетворитися у
славну Болгарську академію наук. У межах Австро-Угорщини
з 1866 р. діяла Південнослов’янська академія наук і мистецтв.
У 1871 р. поляки домоглися перетворення Краківського наукового
товариства у Академію наук і мистецтв, а 1889 р. у підавстрій-
ській Празі було створено Чеську академію наук і мистецтв. Пра-
вовою базою утворення в Австро-Угорщині національних наукових
товариств як і академій були «Закон про товариства» від 1867 р. та
48
14 пункт австрійської конституції, який проголошував рівно-
правність усіх народів імперії та їх мов. Відкривався формально
вільний доступ до створення різних асоціацій і товариств за по-
середництва адміністративної процедури.
У 1870-х рр. київські громадівці, насамперед, історики В.Анто-
нович, М.Драгоманов, дослідники-аматори О.Кониський, К.Ми -
халь чук, Т.Рильський та меценати й культурні діячі М.Лисенко,
В.Симиренко, В.Вовк-Карачевський, прагнучи обійти заборонні
акти російського уряду на використання української мови у ви щих
сферах культурної діяльності, обмірковували можливості ство-
рення української академії у Львові. У 1873 р. ідея української ака-
демії отримала первісне організаційне втілення у вигляді львівсь-
кого Товариства ім. Шевченка, створеного коштами земельної
аристократії та української буржуазії Наддніпрянщини. Особливо
активно збирав кошти колишній кирило-мефодієвець, незаслу-
жено відсунений сучасними істориками у тінь Д.Пильчиков, хоча
саме його виділяв М.Грушевський, звертаючись не раз до цього
хронологічного відрізку здійснення академічного проекту. Най-
більший грошовий внесок на академію зробила поміщиця з роду
Скоропадських Єлизавета Милорадович, яка входила до пол-
тавської громади, опікувалася українськими народними школами.
Полтавські громадівці через Д.Пильчикова й О.Кониського
мали зв’язки з київською громадою. З галицькими діячами перші
контакти Є. Скоропадської-Милорадович, ймовірно, відбулися у
Від ні. Там у лютому 1868 р., коли у столиці Австро-Угорщини за-
звичай відбуваються традиційні віденські бали, Ів.Ів. Білозерсь-
кий (1841–1921) – двоюрідний племінник Ганни Барвінок (1863 р.
закінчив юридичний факультет Київського університету і невдовзі
виїхав на постійне місце проживання до Італії) – познайомив
Є. Скоропадську-Милорадович з галицьким діячем Анатолем
Вахнянином (1841–1908) – на той час головою віденського сту-
дентського товариства «Січ». Знаючи про її український патріо-
тизм і зацікавленість українською історією (мала намір перекласти
«Историю Руссов» на одну з західноєвропейських мов», він роз-
повів про потребу доконче у Львові заснувати друкарню, де
«можна було б друкувати все те, що у Росії було під забороною».
Вельми символічно – у контексті благодійницької акції Є.Скоро-
падської-Милорадович та віддалених перспектив заснованої
49
інституції для української національної справи – виглядає епізод
із спогадів А.Вахнянина. Відомо, що Єлизавета Іванівна у Відні
була без свого чоловіка, з сином-підлітком і саме А.Вахнянин «їй
товаришував», тобто супроводжував на балу в Blumensäla.** Ме-
муарист по збігу часу невипадково зафіксував, що Скоропадська-
Милорадович була у бальному платті Фортуни, а він у костюмі
Гермеса.4 Цю символіку можна було б оминути увагою, якби: (1)
не «глуха» шаблонність, з якою, зазвичай, подається меценатська
акція Скоропадської-Милорадович; (2) цей фрагмент раннього
українського дискурсу академії не асоціювався з рясним символіз -
мом, властивим новітнім європейським академіям ХVI–ХVIІ ст.5
Наступного року, перебуваючи у Львові, Є.Скоропадська-Ми-
лорадович детально обговорила справу організації товариства. Її
заслугою вважається те, що товариство отримало ім’я Тараса
Шевченка. Львів’яни пропонували назвати його «Галич». З при-
святою Т.Шевченку воно залишилося й після перетворення його
у 1892 р. на наукове, хоча на зборах восени 1896 р. були пропо-
зиції змінити патрона.***
Впродовж двох десятків років галицькі народовці тішилися
власною друкарнею, що давало їм можливість конкурувати з ви-
давничими потужностями русько-москвофільського Ставропігій-
50
** Факт зустрічі меценатки з Вахнянином пояснює, чому віденська
«Січ» була прийнята до Товариства на правах колективного дійсного
члена (Справозданє з первих загальних зборів Товариства имени Шев-
ченка. – Львів, 1874. – С. 8).
*** Спроби перейменування товариства робилися й пізніше. Не ви-
падково історик С.Томашівський, який з середини 1913 р. виконував
обов’язки голови НТШ, відкриваючи 10 березня 1914 р. урочисті
збори, присвячені ювілею поета, зазначав, що товариство – «інститу-
ція, наскрізь академічна, має своїм патроном поета, який не був уче-
ним, щодо освіти стояв нище серед української інтелігенції…». Вод-
ночас промовець переконував аудиторію, що іменування товариства не
є випадковим чи якимось непорозумінням, воно зумовлено культом
Шевченка на українських землях: «Шевченко був і є персоніфікацією
відвічних змагань України до політичної й культурної самостійности,
творець нації», його роль рівнозначна ролі поета Данте Аліг’єрі для
італійців (Святочні збори // Хроніка НТШ. – Львів. – С. 23; 25).
ного інституту, а східноукраїнським українофілам – друкувати лі-
тературні твори, матеріально й інтелектуально підтримувати
українську періодику в Галичині. Однак у тому вигляді як товари-
ство сформувалося воно не могло стати базою для утворення ака-
демії наук, насамперед, тому, що не було науковим за принципами
дійсного членства, видавничою практикою і внутрішньою будо-
вою: не мало наукових секцій і комісій, бракувало наукових кадрів.
Фактично на тому етапі Товариство імені Шевченка мало характер
акціонерного товариства видавничого спрямування. Друкарня то-
вариства у якості виробничо-видавничої установи була зареєстро-
вана у торговій палаті Львова і товариство сплачувало податки від-
повідно до обсягу друкованої продукції, здебільше популярних
видань «Просвіти», а з 1885 р. – літературного часопису «Зоря».
У 1892 р., по двадцяти роках після заснування товариства, поча -
лося пере тво ре н ня його на наукову інституцію з метою створення
невдов зі, за два-три ро ки, як тоді гадалося, на його базі української
академії наук за умови видання періодичного збірника наукових
праць. Варто наголосити, що, проект перепрофілювання літера-
турно-видавничого товариства на українську нау ко ву інституцію
не був підсумком внутрішнього органічно-еволюційного розвитку
інституції, що невдовзі відгукнулося низкою криз у товаристві. Він
визрів як "вольове", тобто політичне рішення зумовлене не лише по-
требами модерного національно-культурного розвитку, а й зовнішн-
ьополітичними обставинами. Відомо, що згода на перетворення лі-
тературно-видавничого Товариства імені Шевченка у нау ко ве була
складовою частиною пакета поступок австрійських урядовців (чи
концесій, як тоді говорили) українцям у Галичині в результаті поль-
сько-української угоди 1890–1894 рр. Угода, перипетії укладання
якої дослідженні львівським істориком І.Чорноволом6, визріла у
ширшому політичному контексті, ніж польсько-україн ські взає-
мини у Східній Галичині. Вона була результатом актуалізації інте -
ресу у Від ні до "своїх русинів" та підросійських «малоросів» у
зв’язку із загрозою війни між Австро-Угор щиною та Росією7.
Трансформація товариства у наукове, як перший крок на шляху
до досягнення основної мети – створення академії наук, вимагала
наполегливої, професіонально спрямованої подвижницької праці.
Не вдаючись до аналізу процесу реформування товариства, яке су-
проводжувалося зміною голів товариства (історики О.Целевич,
51
О.Барвінський, М.Грушевський) та його статутів у результаті чого
товариство набуло академічної структури, зауважимо, що здобуття
товариством офіційного статусу українсько-руської академії наук
спочатку приурочувалася до 100-ліття виходу першого видання
«Енеїди» І.Котляревського, тобто літературного твору. Того ж року
вийшов перший том монументальної праці М.Грушевського «Істо-
рія України-Руси». Історик з осені 1894 зайняв кафедру у Львівсь-
кому університеті та очолив Історично-філософічну секцію НТШ,
а з лютого 1897 став головою товариства. За його наполегливої
праці Записки НТШ стали стабільним періодичним виданням істо-
рико-філологічного характеру. Поряд з ними започатковані інші
спеціалізовані наукові видання. Усього вийшло понад 50 збірни-
ків наукових праць. Важливо відмітити, що у лютому 1898 р. на
основі реформованого статуту НТШ, який впроваджував нові кри-
терії для категорії дійсних членів, зокрема наявність наукових пуб-
лікацій, був створений так званий «науковий ареопаг», первісний
склад якого налічував 38 учених. Реформа проведена завдяки
М.Грушевському і І.Франку. Вона суттєво поглибила академічний
характер товариства. За ініціативою Грушевського у 1898 р. това-
риство придбало для своїх потреб респектабельний будинок на ву-
лиці Чарнецького, де й зараз розміщується сучасний офіс НТШ.
Трансформація науково-організаційної структури товариства
та його видавничої практики, що послідовно відбувалася завдяки
настійливості нового голови – історика М.Грушевського, зміню-
вала формат товариства. Низка європейських учених, зокрема з
кола славістів (В.Ягіч, А.Брікнер та ін.) високо оцінили його нау-
кову діяльність. Однак тоді, як і пізніше, очікуваного від уряду
академічного статусу НТШ не отримало. Вважається, що нега-
тивну роль відіграла антиукраїнська агітація галицьких поляків
(їх політики виступали «посередниками між цісарем і русинами»
й доводили, що останні мусять стримувати себе), аналогічний
тиск російської дипломатії, брак коштів для ширшої науково-ви-
давничої діяльності. Комплекс зазначених чинників мав так би
мовити стабільний характер й дійсно ускладнював утворення
української академії на австрійсько-галицькому ґрунті. Проте го-
ловна причина тодішньої невдачі залягала в іншій площині полі-
тичного життя. У квітні 1897 р. Австро-Угорщина та Росія узго-
дили свої зовнішньополітичні інтереси, уклавши таємну угоду,
52
якої дотримувалися впродовж десяти років, намагаючись не дра-
тувати одне одного [8с. 174]. Цісар, від якого найперше залежало
перетворення НТШ на академію, проігнорував культурно-націо-
нальні потреби українців й попрощався – „Adieu meine Herren“
– з масовою депутацією русинів9. Зрештою під твердилося при-
пущення І.Франка, що поряд з іншими обставинами (науково-ви-
давничі здобутки НТШ, величина його фондів) "піднесення
товарис тва до рангу Академії наук в Австрії залежить від волі ці-
саря, кот рий протектором її іменує когось із цісарської сім’ї, зна-
чить, і деякі згля ди дип ломатичні будуть тут входити в рахунок,
як се було і з пе ре міною краків ського "Towarzystwa Przyjacioł
Nauk" на Акаде мію."10 Оскільки цісарського рескрипту не послі-
дувало за НТШ закріпилася назва «некоронованої академії наук».
У 1898 р. його голова зазначав "в усякім разі наша задача
прийти з часом до Українсько-руської академії наук стоїть міцно,
і надії наші зростатимуть в міру розвою наукової роботи нашого
товариства, себто того, що дає нам моральне право допевнятися
сієї інституції"11. Підводячи підсумки десятилітньої діяльності
товариства у якості наукового, його голова зазначав, що товари-
ство фактично є «українською академією наук, подібною до
інших слов’янських академій наук, хоч і без титула. Титул не за-
лежить від нас, і не знати, чи будемо коли його мати, – та він і не
має особливого значіння…»12
Здобуття товариством статусу академії найбільше ускладню-
валося, по-перше, браком коштів, по-друге, відсутністю україн-
ського університету у Львові. Питання про фінансування товари-
ства варте окремого дослідження. На разі ж зазначимо, що
починаючи з 1894 р., товариство отримувало субвенції від місце-
вої адміністрації, а з 1895 р. – від міністерства культів і освіти Ав-
стро-Угорщини. Упродовж 12 років річна державна дотація
зросла у три рази й становила 6 тис., а місцева – у п’ять й сягала
12 тис. корон, що покривало лише третину його витрат.13. Окре-
мою статтею у державний бюджет кошти для НТШ не були впи-
сані, оскільки воно залишалося громадською організацією.
Офіційне визнання товариства у якості академії наук було мож-
ливе після заснування українського університету. Боротьба за ство-
рення у Львові українського університету поряд з існуючим, у разі
надання йому офіційного статусу виключно польського, мала
53
затяжний характер й спричинила цілий комплекс конфліктів: кадро-
вого, адміністративного, кримінального (збройні сутички між поль-
ськими і українськими студентами), ментального й джерельно-
історичного характеру. Конфліктуючі сторони з’ясовували питання,
коли, хто й для кого заснував існуючий університет у Львові.14
У 1910 р. під час обговорення у бюджетній комісії парламенту
питання про виділення коштів на заснування нових вищих на-
вчальних закладів (предметно йшлося про відкриття юридичного
відділення для студентів – італійців імперії), український депутат,
адвокат за фахом Теофіл Окуневський черговий раз поставив пи-
тання про відкриття українського університету у Львові й надання
НТШ статусу академії. Одним з нових аргументів, але відповідно
до специфіки парламентської комісії, було те, що товариству, якщо
воно не одержить до кінця року статус академії, загрожує втрата
заповіджених О.Кониським 10-ти тис руб.15 Таку суму, як свідчить
дослідження історика С.Панькової, першим пунктом свого запо-
віту Кониський призначив на українську академію наук, за умови
що вона постане за 10 років по його смерті.16 З’ясування мотивів,
які спричинили визначення зазначеного терміну потребує спеці-
альних додаткових пошуків, оскільки оригінал заповіту не зберіг -
ся. Можна припустити, що встановлюючи у 1899 р. такий термін
жертводавець, знав, що тодішні очікування, пов’язані з ювілейним
ферментом 100-ліття «Енеїди» не справдилися, тому прагнув сти-
мулювати подальшу внутрішню академізацію товариства.
Прем’єр-міністр Штіркх відповів на запит Окуневського, що
питання про академію є надзвичайно складною справою і цілком
залежить від рескрипту цісаря, водночас обіцяв підвищити суб-
венції товариству.
Отже, у політичному дискурсі питання про надання НТШ ста-
тусу академії йшло у парі з питанням про відкриття у Львові укра -
їнського університету. У 1913 р, після тривалих трьохсторонніх
нарад українських і польських депутатів з представниками уряду
та особистої зустрічі репрезентанта українських депутатів К.Ле-
вицького з імператором, розгляд двох питань у парламенті призна-
чався рескриптом Франца-Йосифа на 1916 р. З огляду на цю перс-
пективу, зрозуміло, чому стосунки між Грушевським і галицькими
депутатами маючи напружений характер, особливо загострилися
у 1912 р., коли питання про український університет перейшло у
54
фазу політичних дебатів у нижній палаті австрійського парламенту.
Це сталося не лише через його публіцистичні виступи, на чому ак-
центують дослідники, а й через бажання усунути його з НТШ як
імовірного президента Українсько-руської академії. Будучи росій-
ським підданцем він, в очах націонал-демократів, не надавався для
цієї ролі, особливо на фоні багатолюдних антиросійських акцій у
Львові, які влаштовувалися з 1912 р. Львівська преса звинувачу-
вала його москвофільстві і сприянні його публіцистики їх справі.
Проте головний удар опозиція вирішила нанести на ґрунті нау-
ково-організаційної діяльності Грушевського у НТШ. Дочекав-
шись у 1913 р. звітно-виборних зборів, автори анонімної брошури
«Перед загальними зборами Наукового товариства ім. Шевченка»,
врученої йому на самих червневих зборах, звинуватили голову в
шкідливому керуванні. Брошура заперечувала будь-які заслуги
Грушевського, який начебто розвіяв мрії української суспільності
на свою академію. Її анонімні автори з «Комітету громадського
добра» стверджували: «… в хвили, коли прийшов 40-літний юві-
лей основання Т-ва, та зближається 100-літний ювилей його па-
трона – ся многоважна національна інституція стоїть над берегом
пропасти матеріальної і що важніше – моральної».17 Попри ці зви-
нувачення збори після дискусій усе ж знову обрали Грушевського
головою, однак він відмовився працювати з новим Виділом (пре-
зидією) товариства й склав з себе повноваження голови.
Домагання університету й академії як високовартісних куль-
турних цінностей, безумовно, мало складну, багаторівневу компо-
ненту. Тут перетиналися інтереси кількох держав і націй. Доступ-
ними засобами національно-ідентифікаційної боротьби для
українців були історія, мова, традиції у їх науково-дисципліна-
рному форматі. Становлення дисциплінарного поля української
науки відбувалося з переважанням історичних досліджень. Ідео-
логами академізації українських досліджень, насамперед, були
історики, головна роль належала М.Грушевському. До кінця
ХІХ ст. українська історія у предметно-змістовному аспекті як
сфера дослідження була розділена між місцевими краєзнавцями, з
одного боку, й російськими та, почасти, польськими дослідниками,
з іншого. Проблема дефіциту персонального авторства та подо-
лання додисциплінарного стану української історії була надзви-
чайно гострою. Поступово історичні тексти позбувалися публіци-
55
стичної трактатності, імперсональності або прихованого авторства
й завдяки науково-аналітичним методам набули професіонального
характеру. Формування неперервної тяґлості історіографічного
процесу за персональною (інтелектуально-біографічною) лінією –
попередники, засновники, послідовники – зайняло усього кілька
десятиліть. До попередників відносяться М.Костомаров і П.Куліш,
які мріяли про заснування українського історичного товариства, до
засновників – В.Антонович і М.Грушевський. Критерієм відмін-
ності між попередниками та засновниками є наявність учнів, які
стали українськими істориками, усвідомили свої можливості і від-
повідальність за представництво національних інтересів у сфері
науки. Їх різнила також методологія. На відміну від історіософії
кирило-мефодіївців, які у теоретичному вимірі не піднялися вище
за християнську теологію історії, позитивістський світогляд нового
покоління сприяв цілісному об’єктуванню предмета української
історії. Академічне формулювання національної ідеї українськими
істориками стало можливе на основі масиву історичних джерел.
Джерелознавство було основною ланкою пізнавальної діяльності
істориків цієї доби. Найперше йшлося про нагромадження і кри-
тику джерел. Переважно на цьому завданні М.Грушевський вихо-
вав у Львові нове покоління українських істориків.
На засадах, апробованих у НТШ, була започаткована наукова
праця в новоствореному 1906 р. у Києві Українському науковому
товаристві. Його членами як і членами НТШ була низка видатних
учених того часу, зокрема історики І.В.Лучицький, О.С.Лаппо-
Данилевський, О.Є.Пресняков, академіки Ф.Є.Корш, В.І.Вернад-
ський, О.О.Шахматов, В.М.Перетц, зарубіжні історики, юристи і
славісти Ш.Сеньобос (Париж), А.Єнсен (Швеція), К.Гец (Бонн),
К.Кадлец (Прага) та ін. Фундатори і рушії українського наукового
руху В.Антонович, В.Гнатюк, І.Франко були членами-кореспо-
ндентами Петербурзької академії наук, а І.Франко і М.Грушевсь-
кий – почесними докторами Харківського університету. М.Грушев -
ський та деякі інші члени НТШ були членами-кореспондентами
Краківської академії наук. Праці членів українських наукових то-
вариств нагороджувалися академічними преміями. На цьому ас-
пекті акцентує увагу історик О.Дмітрієв, підносячи значення уні-
верситетів у підросійській Україні та Петербурзької академії наук
для визрівання українського наукового руху.18
56
Функціональні еквівалентності українських наукових това-
риств з академіями наук сприяли їх інкорпорації у ширший нау-
ковий простір. Створюваний на периферії імперіальних держав-
них утворень комплекс українських досліджень “для себе”,
виявився “технологічно” здатним циркулювати за межами націо-
нального поля науки. Однак ідея української академії наук як суто
національної інституції з перевагою гуманітарних досліджень не
отримала реалізації. Причиною була не лише швидка зміна кон-
кретно-історичної ситуації, а й зміна міждисциплінарних про-
порцій у європейській науці, на що задовго до 1919 р. звернув
увагу В. Вернадський. Крім того із проголошенням Української
держави науково-дисциплінарний і тематичний "зсув" наукових
досліджень у гуманітарну сферу, особливо історію, філологію та
етнографію, що загалом характерно для національно орієнтова-
них культурних проектів, втрачав свою гостроту.
З науково-соціологічного погляду українські наукові товари-
ства самостійно не набули академічного статусу через надто зна-
чиму прив’язку їх діяльності до однієї особи – історика М.Гру-
шевського. Коли цей чинник послабився у силу політичних
обставин – ідея академії набрала іншої редакції та втілення.
1 Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевський
і Аcademia. Ідея, змагання, діяльність. – К.: АН України. Ін-т укр.
археогра фії, 1993. – 319 с.; Матвеєва Л.В. Нариси з історії Всеукраїн-
ської Академії наук. – К: ВД "Стилос", 2003. – 296 с. та ін.
2 Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Матвеєва Л.В., Усенко І.Б. Ми-
кола Прокопович Василенко. – К. : Наукова думка. – 1991. – С. 148.
3 Дет.: Куренной В. Политический и аполитический национализм //
Логос. –2007. – № 1(58). – С. 138–155.
4 Вахнянин А. Спомини з життя (Посмертне виданє)/ Зладив Ки-
рило Студинський. – Львів. – 1908. – С. 94.
5 Дет див: Куондам А. Академии в итальянской литературной жизни
ХVI– ХVII векав //Новое литературное обозрение . – 2002. – № 54 (2).
– С.61–71.
6 Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 рр. – Л.:
Львівська академія мистецтв, 2000. – 247 с.; Чорновол І.П. О.Барвін-
ський та І.Франко в контексті політики "нової ери" // Проблеми історії
57
України ХІХ – початку ХХ ст. – К.: НАН України, Ін-т історії України,
2003. – Вип. 6. – С. 180 – 192.
7 ГАРФ. –Ф. 1729. – Оп. 1. – Д. 184. – Л. 6.
8 Тейлор А.Дж. Габсбурзька монархія. 1809–1918. Історія Австрій-
ської імпе рії та Австро-Угорщини / Пер. з англ. – Л.: ВНТЛ-класика,
2002.– 268 с.
9 Цісар і Русини // Діло. – 1910. – 27 квітня н. ст.
10 Франко І. З поля нашої науки // Зібр. творів у 50 т. – Т. 46.– Кн. 2.–
С. 172.
11 Грушевський М. Наукова діяльність Товариства імени Шевченка
в 1896 і 1897 рр. // Записки НТШ. –1898. – Т.21. – Кн.1. – С. 12. (паґ.2)
12 Звичайні загальні збори (дня 29 червня, 1904) // Хроніка НТШ. –
1904. – Ч. 19. – С. 2.
13 ЦДІА України в Львові. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 51. – Арк. 5-зв.
14 Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної
вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кі-
нець ХІХ – початок ХХ ст.). – Л.: ЛДУ ім. І.Франка, 1999. – 118 с. ; Зай-
цева З.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розви -
тку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.: Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – 368
с.; Зайцева З.І.Проблема українського університету у Львові: публіци-
стичний вимір (1899–1914рр) // Історичний журнал. 2009. – С. 71–82;
Лейн В.Г. Дати на службі націй: Польсько-українська дискусія кінця
ХІХ – початку ХХ ст.. навколо дати заснування університету у Львові
// Україна модерна.– 1999. – Ч. 2-3 [Електронний ресурс]. – Режим до-
ступу: http://www.anthropos.org.ua/jspui/handle/123456789/1633.
15 Справа руського університету в Бюджетній комісії // Діло. – 1910.
Ч. 146 – 4 липня (21 червня).
16 Панькова С. Заповіти Олександра Кониського (До 175-річчя від
дня народження письменника, педагога, громадського діяча, одного з
фундаторів НТШ) // Вісник НТШ. – Львів. – 2011. – Ч. 46.– С. 26–30.
17 Перед Загальними зборами Наукового товариства ім. Шевченка //
Грушевськіяна. Наша політика. Матеріали до історії конфлікту в НТШ
1913 р. / Упор. Л.Винар, Є.Пшеничний. – Дрогобич; Нью-Йорк, 2003.
– Т. 7. – С. 168 – 169.
18 Дмитриев А. Украинская наука и ее имперские контексты (ХІХ –
начало ХХ века) // Ab Imperio. – 2007.– № – С. 134, 139.
58
|