Венедикт М’якотін і українська історіографія

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Гирич, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2012
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Академічні й неакадемічні історики
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40033
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Венедикт М’якотін і українська історіографія / І. Гирич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 541-564. — Бібліогр.: 62 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40033
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-400332013-01-08T12:10:58Z Венедикт М’якотін і українська історіографія Гирич, І. Академічні й неакадемічні історики 2012 Article Венедикт М’якотін і українська історіографія / І. Гирич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 541-564. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40033 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Академічні й неакадемічні історики Академічні й неакадемічні історики
spellingShingle	Академічні й неакадемічні історики Академічні й неакадемічні історики Гирич, І. Венедикт М’якотін і українська історіографія Історіографічні дослідження в Україні
format	Article
author	Гирич, І.
author_facet	Гирич, І.
author_sort	Гирич, І.
title	Венедикт М’якотін і українська історіографія
title_short	Венедикт М’якотін і українська історіографія
title_full	Венедикт М’якотін і українська історіографія
title_fullStr	Венедикт М’якотін і українська історіографія
title_full_unstemmed	Венедикт М’якотін і українська історіографія
title_sort	венедикт м’якотін і українська історіографія
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Академічні й неакадемічні історики
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40033
citation_txt	Венедикт М’якотін і українська історіографія / І. Гирич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 541-564. — Бібліогр.: 62 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT giričí venediktmâkotíníukraínsʹkaístoríografíâ
first_indexed	2025-07-03T22:04:09Z
last_indexed	2025-07-03T22:04:09Z
_version_	1836665012243922944
fulltext	Ігор Гирич венедикт м’якотІн І українська ІсторІографІя Венедикт М’якотін – визначний російський історик України – займає особливе місце в російській історіографії. Мабуть, не знайдеться жодного такого історика-росіянина, який би все своє творче життя науковця присвятив вивченню, майже цілковито, українській землі. Так, він був автором лекційних курсів історії Росії, писав про Адама Міцкевича та Марію Конопніцьку. Але то були радше освітнього характеру історичні есеї, а професійно, як прискіпливий та ретельний дослідник, В. М’якотін працював усе життя над соціальною історією Лівобережної України ХVІІ– ХVІІІ ст., добою Гетьманщини. І як дослідник Лівобережної України Венедикт Олександрович українською історіографію за- служено ставиться в один рівень з такими класиками – дослідни- ками Гетьманщини цього періоду, як І. Лучицький, О. Лазаревсь- кий, М. Василенко. Дмитро Дорошенко в «Огляді української історіографії» нази- ває ім’я В. М’якотіна серед тих найвизначніших російських істо- риків, які зробили найбільший внесок у розробку як теоретичних, так і фактографічних проблем української історії. Він його ста- вить поруч з такими визначними фігурами, як С. Соловйов, В. Ключевський, В. Сергєєвич, М. Любавський, М. Владимирсь- кий-Буданов1. Але, на відміну від них усіх, В. М’якотін був не стільки істориком-синтетиком, який би лише частково зачіпав українську проблематику серед загальних курсів Росії, скільки істориком-джерелознавцем. Фахівцем з суто української пробле- матики. До таких, на думку Д. Дорошенка, серед росіян можна було зарахувати лише Г. Карпова й В. Ейнгорна2. У Києві працю- вали ще два визначних російських історики – С. Голубєв та Ф. Титов, але ці обидва все своє творче життя мешкали в Києві, а тому українська тематика для них не була дивиною. Натомість В. М’якотін був уродженцем Кронштадта, більшу частину життя 541 провів у російській столиці, перебував в Україні нетривалий час – від літа 1890 до осені 1891 р. працював у київських архівах3. На- їздами бував в архівосховищах Полтави і Чернігова, але раз об- равши українську проблематику, не зраджував вже її все життя. Пояснювати це можна любов’ю В. М’якотіна до України – лю- бов’ю російської людини, яка любить іншу національну терито- рію імперії почуттям політичного росіянина, що звик до належ- ності цієї території до Росії. Проте це не була власницька любов, як у Геннадія Карпова, росіянина-історика, що тривалий час був професором Харківсь- кого університету. Г. Карпова, за влучним визначенням В. Бреху- ненка, характеризувало ортодоксальне великодержавництво4. По- зиція цього централіста й монархіста стосовно трактувань Переяславської угоди 1654 р.5 майже один до одного збігалася із сумнозвісними тезами ЦК КПРС щодо святкування трьохсотріччя «Возз’єднання України з Росією». Комуністичні ідеологи дійства 1954 р. взяли на озброєння тезу офіційного історика імперії про «віковічне прагнення» українського народу під скіпетр росій- ського царя та під опіку «старшого брата». Натомість В. М’якотін займав позицію нетипового російського ліберала-інтелігента, який намагався бачити в Україні рівноправного партнера у мину- лому, об’єктивно визнавав право українця на власний самостій- ний шлях і максимально об’єктивно, наскільки це дозволяла йому належність до провідної нації імперії, трактував козацьку історію України. Про погляди В. М’якотіна на Переяславську раду пого- воримо нижче, у відповідному місці. У 1912 р., тому році, коли В. М’якотін розпочав у журналі «Русское богатство» друк головної праці свого життя «Очерк социальной истории Малороссиии ХVІІ–ХVІІІ вв.», В’ячеслав Липинський написав рецензію на книжку відомого політика й історика новочасної суспільної історії України Леона Васи- левського «Україна і справа українська». Свою статтю в «Літе- ратурно-науковому віснику» він збирався назвати «Україна в освітленні польського поступовця»6. Таким поступовцем, що, визнаючи культурну окремішність України, бажав її збере- ження в межах Росії, був, але з російського боку, Венедикт М’якотін. 542 В. М’якотін і українська Лівобережна школа істориків О. Лазаревського Особливий статус В. М’якотіна в українській історіографії по- яснюється тим, що часто його, природного росіянина, називають серед представників української школи істориків Лівобережної України Олександра Лазаревського. І в цілому є своя слушність у такому твердженні. Д. Дорошенко визначає місце В. М’якотіна серед істориків Гетьманщини між М. Василенком і І. Лучицьким7. Тематичний обшир зацікавлень Венедикта Олександровича зму- шує бачити в ньому вірного послідовника напряму і методів до- сліджень О. Лазаревського та І. Лучицького, які багато місця при- святили дослідженню селянського стану в Лівобережній Україні. Хоча перший з них спеціалізувався на дослідженні родів козацької старшини, ще у 1866 р. вийшла книжка Олександра Матвійовича «Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783)». Іван Лу- чицький написав багато праць з історії общинного землеволо- діння Чернігівщини й Полтавщини: «Общинное землевладение в Малороссии», «Следы общинного землевладения в Левобереж- ной Украине», «Сборник материалов для истории общины и об- щественных земель в левобережной Украине в ХVІІІ в.», «Сябры и сябринное землевладение в Малороссии» (усі написані між 1882 та 1889 рр.). Селянство для В. М’якотіна стало головною темою для до- сліджень. Але, на відміну від О. Лазаревського і І. Лучицького, він планував подати детальну соціальну історію селянства ліво- бережної України, взоруючися на праці свого вчителя В. Семев - ського з історії російського селянства8. Українське селянство пробуджувало в історикові емоційні почуття. Не схильний до па- тетики і метафор, Венедикт Олександрович все ж прохоплюється у своїх «Очерках» таким промовистим висловом, що відбивав порухи його душі: «У всій історії європейського селянства… не було іншого такого трагічного моменту, як історія українського [малоруського] селянства ХVІІ–ХVІІІ ст. В середині ХVІІ ст. це селянство могутнім поривом звільнило свою країну від влади Польщі і самого себе від кріпацтва. Але минуло 130 років, і у звільненій від польського владарювання Лівобережній Україні знову запроваджувалося кріпацтво, її селяни знову стали кріпа- ками поміщиків»9. 543 В. М’якотіну була близькою думка О. Лазаревського, що саме козацька старшинська еліта Гетьманщини була винна у запровад- женні кріпацького стану на Лівобережжі у кінці ХVІІІ ст., а не тільки центральний російський уряд в Петербурзі10. Такі ж вис- новки за кілька десятиліть до того зробив і український історик О. Кістяківський. Свою творчість, як відомо, О. Лазаревський розглядав як обвинувальний акт українському панству, що, як писав О. Оглоблин, будувало «свою фортуну на поті і крові українського селянства». Колишню козацьку старшину Олек- сандр Матвійович малював у згущено-негативних фарбах. І цей настрій передався, схоже, й В. М’якотіну. Олександр Лазаревсь- кий не був безпристрасним документалістом. І не просто бачив в документах лише негативні риси української козацької шляхти. І справа не лише в тому, що судові документи давали таку непри- вабливу картину розкладу землевласницької верстви11. Він змальовував Гетьманщину як відмерлу історичну даність, яка вже не має відновитися у якихось інших формах. Він визнавав право Росії на володіння цими територіями, бо власна еліта їх відцура- лася через своє сріблолюбство. Він не сприймав сучасний націо- нально-визвольний рух, ставився до нього радше вороже, ніж байдуже. Олександр Лотоцький – визначний історик української церкви, а водночас і провідний український громадський діяч, зга- дував, як багато допоміг йому порадами і документами О. Лаза- ревський. «Був він живою бібліографією української історії», – давав таке об’ємне визначення видатному історикові Лівобе- режжя Олександр Гнатович. Але разом з тим О. Лазаревський почав відмовляти О. Лотоцького від писання рецензій для львівсь- ких «Записок НТШ», а натомість заохочував писати для його «Киевской старины». Причому мотиви були світоглядно-ідеоло- гічного характеру. О. Лазаревський не сприймав і заперечував то- гочасну українську науку, що гуртувалася в Галичині навколо М. Грушевського, вважаючи, що вона відриває українських істо- риків від спільного загальноросійського стовбуру. З цього при- воду О. Лотоцький у своїх спогадах занотував таке: «Розмова… прийняла характер засадничий, і виявилося, що засади наші щодо завдань культурно-національних дуже різняться між собою. Се вбило клин у наші відносини, що попередній характер наших 544 розмов став уже неможливий. На превеликий мій жаль і шкоду для мене, я перестав до його ходити»12. Подібну оцінку ідейних настроїв О. Лазаревского у 1884 р. давав О. Кістяківський: «Он малорос, брат Михайла Лазаревсь- кого, личного друга Тараса Шевченка. Он перевозил гроб поэта из Петербурга в Канев. Тогда ходила в народе легенда о нем, что он привез не гроб Шевченка, а сундук с ножами для резни панов. После того он давно сделался чиновником не только по службе, но и по душе. На сей раз он, как и всегда, высказал недоверие к украинофильству и украинофилам. То же недоверие он обнару- жил и по отношению к Антоновичу»13. Аналогічним до О. Лазаревського було ставлення до україн- ської справи й Івана Лучицького. Про нього вже перед Першою світовою війною (1910 р.) писав Є. Чикаленко: «Сам Лучицький є типовий кадет, який українським питанням ніколи глибоко не цікавився і майже незнайомий з українським рухом, навіть не знайомий досконально з тим, як справа з українською мовою в школі стоїть в думській комісії»14. Якщо до визнання української самоідентифікації підходити під кутом зору ставлення до політичних вимог українства, а саме до визнання примату культурної окремішності від російського української культури, то О. Лазаревського і І. Лучицького треба визнавати не українцями, а малоросами, представниками украї- нофільського періоду національного руху. Подібний тип свідо- мості мав і В. М’якотін, з тою лише великою різницею, що був він людиною суто російського походження. І його індиферен- тність до політичного українства є річчю природною і цілком зрозумілою. Третій визначний представник Лівобережної школи О. Лаза- ревського – Микола Василенко, так само товариш М’якотіна і пра- цівник того самого тематичного поля джерел, залишався на по- зиціях неполітичного українофільства аж до революції 1905 р. Зміна в його ідеологічних пріоритетах відбулася після перене- сення до Києва ЛНВ та заснування Українського наукового това- риства. Микола Прокопович визнав схему української історії Ми- хайла Грушевського, став її адептом і пропагандистом. Почав співпрацювати з «Записками НТШ» та «Записками УНТ» М. Гру- шевського, писати наукові праці українською мовою. 545 Такий самий шлях пройшли й інші «лівобережці» україн- ського походження: Орест Левицький та Вадим Модзалевський. Їхня українізація відбулася також після 1907 р. Обидва так само почали співробітничати з українськими виданнями голови НТШ за 5–7 років перед Першою світовою війною. Натомість ні О. Лазаревський, ні І. Лучицький на українську мову у своїх наукових писаннях так і не перейшли. В чому важко не побачити принциповий момент – небажання співробітничати в українських виданнях Львова, які відкидали ідею загальноро- сійськості. В цьому компоненті школи О. Лазаревського В. М’яко- тін також наслідував двох найбільших науковців Гетьманщини. Він теж не співробітничав з україномовними виданнями. Хоч на це йшли такі вчені, які й не займалися так багато й плідно україн- ською проблематикою. З НТШ і М. Грушевським багато років спів - працював вчений секретар Петербурзької АН Олексій Шахматов, академік-філолог Федір Корш, професор Київського університету мовознавець Володимир Перетц. Вони погоджувалися на пере- клад своїх праць українською. Натомість В. М’якотін від пропо- зиції Микити Шаповала 1923 р. перекласти українською мовою його «Очерки социальной истории Украины ХVІІ–ХVІІІ вв.», схоже, відмовився15. Хоча пропозиція виглядала реалістичною, а сама книжка ще тільки готувалася друком російською. Школа О. Лазаревського мала своїм друкованим органом «Киевскую старину». В. М’якотін як представник цієї школи так само був постійним автором цього журналу. Школа О. Лазаревського фактично протиставлялася, була ідео- логічним антиподом школи В. Антоновича. Звичайно, не існувало відкритої ворожнечі між ними. Ба більше, низка учнів В. Анто- новича за своїми суспільно-політичними уподобаннями були радше «лівобережцями» і схилялися до ідейних переконань О. Ла- заревського. Якщо О. Лазаревського можна вважати виразником інтересу селянської верстви України (такою людиною за погля- дами був і В. М’якотін), то учні В. Антоновича – Андрій і Микола Стороженки, Іван Линниченко, Федір Ніколайчик, Іван Па- вловський, з кінця 1880-х рр. Орест Левицький радше мали кон- сервативні переконання, були прихильниками козацько-шля- хетського стану в Гетьманщині – малоросійського дворянства, стану, який, на їхнє переконання, залишався провідною суспіль- 546 ною силою в цьому регіоні. Більше того, низка представників школи В. Антоновича були монархістами і великодержавниками, а Андрій Стороженко та Іван Линниченко – навіть одними з ідео- логів чорносотенства, належали до цих політичних організацій в Києві та Одесі, були лідерами місцевого великодержавництва, що великою мірою складалося з людей українського походження. Але питома школа В. Антоновича, до якої належали Н. Молча- новський, І. Каманін, М. Грушевський, В. Доманицький, В. Да- нилевич, В. і Д. Щербаківські та ін., становила націонал-демо- кратичний напрям в українській історіографії; покінчивши з ідейним малоросійством, ці історики своїми науковими працями закладали фундамент для політичного українства. При заснуванні «Киевской старины» вона перебувала за ре- дакторства Ф. Лебединцева та О. Лашкевича під частковим кон- тролем В. Антоновича і до певної міри виступала рупором його історіографічної школи в Україні. З 1893 р. редактором «Киев- ской старины» став Володимир Науменко – прихильник сус- пільно-політичної візії О. Лазаревського. Вплив на журнал групи В. Науменка – О. Лазаревського – О. Левицького почав відчува- тися після смерті у 1889 р. О. Лашкевича. Перші публікації Ве- недикта М’якотіна в цьому журналі з’являються вже наступного 1890 р.16. Суспільно-політичне кредо О. Лазаревського Володи- мир Науменко висловив влітку 1895 р. в Чернігові прихильникові української окремішності О. Кониському. Останній писав М. Гру- шевському: «Науменко… теж ганьбив нас “за непонимание истинной сути украинской идеи”. Бачте, по його думці, вислов- леній перед чернігівцями, “успех этой идеи возможен только в тесной связи с одной общерусской литературой и культурой”»17. Ще одна річ єднала представників школи О. Лазаревського – це належність до однієї політичної сили. Сам О. Лазаревський не належав до політичних партій, хоч за поглядами був лівіший за кадетів. Інші ж його послідовники – І. Лучицький, М. Василенко, В. Науменко – не лише були членами кадетської партії, а й пере- бували там на провідних посадах. Микола Василенко не вийшов з партії кадетів навіть у 1918 р., за часів існування самостійної Української Держави, був міністром освіти в уряді Ф. Лизогуба. В. Науменко від Тимчасового уряду був призначений куратором Київського навчального округу, одночасно перебував у партії 547 кадетів та очолював кишенькову, відірвану від мас, інтелігентську Українську народну громаду – партію, що стояла на українофіль- ських позиціях. Вона продовжувала традицію київської Старої громади в зовсім інших революційних умовах, коли на порядок денний було поставлено питання державної незалежності України. Венедикт М’якотін так само спочатку був близьким до каде- тів, їхнього ідеолога П. Мілюкова. Після першої російської рево- люції став одним з ідеологів Народно-соціалістичної партії. У своїх політичних настроях він був, як і О. Лазаревський, лівішим за кадетів. Визнавав необхідність соціалістичного перетворення Росії, але не в крайньо лівих формах більшовицької диктатури, а у вигляді народного соціалізму західноєвропейського типу, фран- цузького або шведського зразка. У національному питанні В. М’якотін так само був поступові- шим за кадетів, антиподом централіста й російського шовініста Петра Струве. Він був прихильником культурного розвитку Укра - їни у недержавних межах, при збереженні домінації російської культури в Україні. Будучи чесною і відповідальною людиною, В. М’якотін опинився серед небагатьох представників російської інтелігенції, яка публічно запротестувала проти практики нищення українських інституцій, шкіл, товариств російськими окупацій- ними військами в Галичині у 1915 р. Про це з великою теплотою у своїх спогадах написав лідер українців Петербурга Олександр Лотоцький: «Серед інших відгуків поступового крила російської журналістики заслуговує на особливу увагу виступ В. Мякотина в “Русских Записках” (“Галицкие украинцы и русский национал-ли- берал”, 1915, ІІ) з приводу … статті П. Струве. Се був виступ у тих тяжких для українства обставинах, коли воєнна окупація Галичини, здавалося, положила край якій будь українській національній акції та давала добрий привід до виступів у стилю ідейної боротьби П. Струве»18. Зокрема В. М’якотін у цій статті писав: «Г[осподин] Струве одним взмахом руки устраняет с поля споры филологии и торжественно заявляет, что “исторически, политически и куль- турно” малорусский язык есть и должен быть наречием, а не язы- ком… (міркування Струве. – І. Г.) это не что иное, как самый вуль- гарный национализм, правда, закутаный в нарочито хитрые слова, но нимало не выигравший от этого в своей содержательности и убедительности и нисколько не потерявший вульгарности»19. 548 В. М’якотін усе своє життя намагався перебувати між обома російськими та українськими націоналістичними крайнощами і ці крайнощі намагався публічно, у пресі та в лекціях, виявити й скритикувати. Особливо багато з проблем російсько-українських взаємин в історичній перспективі він виступав, будучи в емігра- ції, у 1920-х–1930-х рр. В. М’якотін та його «Очерки социальной истории Украины ХVІІ–ХVІІІ вв.» Книга життя В. М’якотіна стала для українських істориків одною з ключових праць з української історії ХVІІ–ХVІІІ ст. Причому найбільше уваги вони приділили погляду автора на проблему приєднання України до Московії за Переяславською радою 1654 р. Хоча цьому моменту в книзі присвячено лише кілька десятків сторінок у першій главі першого випуску. Інтер- претації Переяславської угоди Венедикт Олександрович при- святив зовсім небагато місця, бо ця подія не була в центрі уваги його праці. Більше його цікавила передусім проблема ґенези закріпачення селянства Лівобережної України. Українських історіографів зацікавило насамперед саме Переяславське пи- тання, через авторитетну роль В. М’якотіна як поважного істо- рика Гетьманщини. І зацікавленість ця припадає саме на сере- дину – кінець 1920-х рр., коли в українській і російській історіографії розгорнулася широка полеміка, як оцінювати Пе- реяславський договір з точки зору правничої науки: 1) чи був це договір рівноправним, чи існувала лише добра воля царя і було лише пожалування козакам від Олексія Михайловича; 2) на яких умовах входила Україна в межі Московського царства і чи можна стверджувати, що це було входженням, а не фактично існуван- ням України як самостійної держави; 3) чи визнавала Московія українську незалежність і чи українці вважали цю угоду своїм «возз’єднанням з братнім народом»; 4) як впливало на інтер- претацію угоди порівняння її з іншими домовленостями Б. Хмельницького з Османською імперією, Кримом, Волощи- ною і Трансільванією та Швецією. Ці та інші питання після по- разки України у визвольних змаганнях 1917–1921 рр. набували політичної актуальності. А тому не було жодного помітного українського історика, який би не висловився щодо нього. 549 У дореволюційні часи до появи «Очерков» В. М’якотіна в цій проблемі російська сторона брала гору, відзначаючись більшою продуктивністю. Російські історики права з цього питання ви- словлювалися один за одним від кінця ХІХ ст. і до 1914 р. Юри- дично-правний бік угоди досліджували такі видатні фахівці, як М. Дьяконов20, В. Сергєєвич21, І. Розенфельд22, Б. Нольде23, М. Коркунов24, О. Попов25. У часи української революції та у 1920-х рр. вже ініціативу в свої руки взяла українська історіогра- фія. Перед революцією про Переяслав писав М. Слабченко26. Відразу по постанні Центральної Ради цю угоду досліджував М. Грушевський. Напередодні заснування УСХД про Переяслав - ський договір у своїй праці 1920 р. «Україна на переломі», яка започаткувала новий державницький напрям в історичній і суспіль- ній думці, розмірковував В. Липинський. З визначних українських істориків емігрантської Праги середини 1920-х Переяславські пе- ремовини досліджували Р. Лащенко та А. Яковлів. У післявоєн- ний період до теми Переяслава з науковців часто і докладно звер- талися Олександр Оглоблин та Лев Окіншевич27. Тоді знову політично актуальною ставала ця тема, бо СРСР готувався бучно святкувати 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. У часи відзначення 350-річчя Переяславських угод (2004) сучасні україн- ські історики В. Кравченко, О. Ясь, В. Брехуненко, Ф. Сисин, В. Горобець, Т. Чухліб ще раз повернулися до інтерпретацій тих угод. Тоді ж з’явилася книжка класичних текстів і сучасних до- сліджень про Переяслав. У книзі «Переяславська Рада 1654 року» В. М’якотіна згадують 12 українських істориків28. У 1920-х рр. російську позицію щодо Переяслава боронили з фахового становища історика головним чином В. М’якотін та Д. Одинець29. Правне трактування наслідків Переяславського до- говору коливалося між концепціями цілковитої інкорпорації України Росією та звичайного мілітарного союзу двох самостій- них держав. Російська сторона твердила про з’єднання або принаймні тіс - ний зв’язок двох нерівноправних держав. Причому Україна напе - ред погоджувалася на залежний від Росії стан. Українські історики обстоювали договірні відносини двох незалежних країн. Спектр думок щодо концепцій Переяслава був приблизно таким: ідеї повної інкорпорації України Росією дотримувалися Д. Одинець 550 і В. М’якотін у пізніших працях, неповної – І. Розенфельд; авто- номії України у складі Московщини – Б. Нольде; реальної унії двох держав – М. Дьяконов, О. Попов; персональної унії в особі московського царя – В. Сергєєвич, Р. Лащенко; васалітету – М. Коркунов та В. М’якотін у своїх ранніх працях, М. Покровсь- кий, частково М. Грушевський та І. Крип’якевич, М. Слабченко, Л. Окіншевич, А. Яковлів у раніших працях; протекторату (що є варіантом концепції васалітету) – частково М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип’якевич, А. Яковлів та Д. Дорошенко, а також Б. Крупницький; мілітарного союзу двох держав, скріпле- ного протекцією московського царя – В. Липинський, І. Борщак, частково А. Яковлів та С. Іваницький30. Усі українські історики закликали дивитися на Переяславський договір не за буквою закону, а за реаліями часу і фактичним ста- ном речей у взаєминах тодішньої України і Росії. Попри те, що угода носила характер пожалування, який не міг бути в тих часах інакшим за формою, враховуючи практику тодішніх зносин між московською монархією і козацькою республікою, ці відносини будувалися на міждержавному рівні. Вони фактично означали по- стання самостійної козацької держави, а сама угода укладалася між рівноправними партнерами. Як бачимо, прихильників концеп - ції васалітету було найбільше. І думку В. М’якотіна поділяли в більшій або меншій мірі такі авторитетні українські історики, як М. Грушевський, М. Слабченко, А. Яковлів, В. Липинський, О. Оглоб лин та ін. Але різниця була між ними та В. М’якотіним у тому, що останній вважав угоду між Україною і Росією нерівною, що Б. Хмельницький свідомо і добровільно погоджувався на свій підрядний статус щодо московського царя, а отже, й козацьку дер- жаву державою вважати важко; а от українські історики під васа- літетом-протекторатом бачили форму української державності. Тема Переяславської угоди в «Очерках» займає принагідне місце. У 1929 р. В. М’якотін спеціально повертається до цієї про- блеми у статті, написаній для збірника на пошану П. Мілюкова31. Друга публікація, присвячена темі Переяслава, написана була вже в полемічному з українською історіографією тоні. Власне, це була відповідь на публікації Р. Лащенка та В. Липинського, які бачили в договорі лише визнання морального авторитету царя (Р. Лащен - ко) та військовий союз для війни з Польщею (В. Липинський). 551 Фактично ж Україна і після Переяслава, на їхню думку, залиша- лася самостійною державою. Вона такою стала після Зборівської угоди 1649 р. з Польщею. У своїй статті В. М’якотін трактує Переяславський договір з штандтпункту російського державного інтересу. На його аргументацію наклали відбиток тогочасний політичний момент, бажання російського політикуму еміграції пе- реконати українську сторону в необхідності федералістичного шляху у відносинах з сучасною Росією. Докладно думки В. М’яко- тіна в цій статті проаналізував сучасні дослідники Джон Басараб32 та Віктор Брехуненко33. Останній зокрема писав: «Як і для решти російських дослідників, для В. М’якотіна приєднавчий зміст Пе- реяслава 1654 р. не підлягав сумніву. Дослідник рішуче відмовляв у рації В. Липинському і Р. Лащенку, безапеляційно назвавши їхні концептуальні твердження про державну самостійність Гетьман- щини та Московії за переяславсько-московською системою 1654 р. “плодом суцільного непорозуміння чи вкрай невдалих домислів, які різко суперечать правдивим фактам”34. Однак як тільки М’яко- тін сам перейшов до інтерпретації цих “правдивих фактів”, то ві- дразу зіштовхнувся з непереборними труднощами, які унеможли- вили опрацювання внутрішньо цілісної власної концепції»35. В. М’якотін наголошував на таких моментах, які свідчили, на його переконання, про підрядне становище Б. Хмельницького в перемовинах з Олексієм Михайловичем: 1) сам Б. Хмельницький виступав ініціатором переговорів про з’єднання з Московією за- довго до 1654 р., Москва довго вагалася з рішенням і не зразу по- годилася; 2) Б. Хмельницький і його військо погодилися на при- сягу цареві, а отже, визнали факт вічного підданства йому та його нащадкам; 3) старшина і гетьман сприймали себе не стільки пра- вителями країни, скільки вождями війська та виразниками інте- ресу свого стану. Вони могли вимагати більшого, а просили лише вольностей для козацької верстви; 4) інші класи, крім козацтва, не були враховані у домовленостях; 5) договору як такого не було (повернення до позиції Г. Карпова), не було й рівноправного союзу між Москвою та Україною. Проблема з трактуванням Переяслава лишається і сьогодні оста- точно невирішеною між представниками російської та української історіографії. Переяслав – одна з таких ключових проблем історії, щодо якої важко знайти консенсус. Кожний пункт В. М’якотіна 552 може бути підважений контраргументами. Приміром, він не на- магається порівняти пункти домовленостей Б. Хмельницького з Туреччиною 1651 р. Він обходить мовчанкою невигідний для його інтерпретації факт про домовленості Б. Хмельницького зі Шве- цією 1655 р., які фактично розривали союз із Москвою 1654 р. Він, зрештою, обходить мовчанкою Гадяцьку угоду 1657 р. між І. Виговським та Річчю Посполитою, яка була продовженням дер- жавницької лінії українських гетьманів. Ні словом не згадано шведсько-український союз І. Мазепи і Карла ХІІ, котрий укла- дався у традиціях шведської політики Б. Хмельницького. На- справді умови всіх цих домовленостей демонстрували одну лінію поведінки козацької еліти, їхнього прагнення унезалежнення української території. В. М’якотін перебільшував становий его- їзм козацької старшини. При всій перевазі інтересу свого стану, в договорі були присутні і пункти, що торкалися шляхти, міщан- ства, духівництва і селянства, яке козацтво брало під свою опіку. З приводу буквалістського розуміння В. М’якотіним слів дого- вору про збереження станів у недоторканості, А. Яковлів писав: «Вимагаючи затвердження прав, належних тогочасним станам української людності, гетьман не обстоював зовсім за незмінне заховання цих станів надалі… Ця вимога – символічна формула для затвердження повної внутрішньої автономії Війська Запо- різького й невтручання Москви у внутрішні справи держави»36. А. Яковлів, критикуючи буквалістичне розуміння договору М’якотіним, Нольде й частково Грушевським, писав, що Україна тоді диктувала умови Москві, бо де-факто була самостійною дер- жавою, і з цим мусив рахуватися московський уряд37. Історія сто- сунків з Московією перших шістдесяти–сімдесяти років життя після 1654 р. свідчила якраз про те, що старшина і гетьман сприй- мали українську територію як незалежну державу. А повільне за- ковтування України відбувалося внаслідок нових угод з Росією, через нові поразки козацтва у війні з московським урядом. Цікаво, що в «Очерках» проблема Переяслава трактована куди зваженіше і прихильніше щодо проблеми української державності. В. М’якотін у 1924 р. визнавав фактичну самостійність гетьман - ської держави на момент укладання Переяславської угоди. Вене- дикт Олександрович безперечно визнавав, що Переяславський до- говір підписувався в час, коли Україна (Військо Запорозьке) була 553 фактично суверенною державою. В нарисах В. М’якотін обстоював концепцію васальної залежності України від Росії за угодою 1654 р. Він у своїй книзі писав: «Останній [цар] з моменту приєднання Ма- лоросії до московської держави був її верховним сюзереном, по відношенню до якого гетьман займав положення васала. І якщо спочатку і планувалося право роздачі маєтностей в Малоросії мо- сковському цареві, то на практиці… справа склалася інакше… Гетьман роздавав маєтності у великій кількості випадків абсолютно самостійно»38, Москва тільки підтверджувала ці надання. Розвиваючи далі питання про права васальної залежності України від Росії за Переяславською угодою, В. М’якотін відзна- чав, що згідно з Березневими статтями «гетьман хотів би поста- вити Малоросію в положення приблизно такого ж васала Москов - ської держави, якими були тодішні Туреччина, Угорщина, Молдова і Волощина,– васала, зобов’язаного сплачувати своєму сюзерену певну данину та виставляти у певних випадках допоміжне вій- сько, натомість користуватися за це повною свободою у своїх вну- трішніх справах і навіть деякою самостійністю у сфері зовнішньої політики»39. В. М’якотін не вважав, що права взаємин між обома країнами будувалися на принципах династичної унії України з Московською державою, перша перебувала щодо другої на пра- вах васальної країни. «За межами цих васальних відношень, – вис- новував В. М’якотін, – Україна одержувала широку внутрішню ав- тономію і утримувала самостійний соціальний устрій»40. Разом з тим автор зазначав, що політична думка Б. Хмельницького та його оточення не встигала за подіями. Гетьман продовжував за інер- цією відчувати себе не провідником нової держави, а представни- ком і виразником інтересів певної соціальної верстви41. Незалежність внутрішнього життя України від Москви не- двозначно визнавалася автором «Очерков». У них він писав: «Широкій владі, якою користувалися у внутрішньому житті України перші гетьмани, лише у дуже слабкій мірі підпорядкову- вали свою діяльність контролю московського уряду»42. Далі він відзначав ще раз, що «на перших порах» Малоросія вела «само- стійне існування»43. Таке існування, за В. М’якотіним, тривало до смерті І. Скоропадського і запровадження Малоросійської колегії. Він писав: «Через 75 років самостійного існування Лівобереж- ної України (виділення наше. – І. Г.) в семи її полках вільні 554 посполиті складали лише третину з невеличким від загального числа посполитого населення»44. В останньому, третьому випу- ску «Очерков» Венедикт Олександрович писав про «самостійне життя України в її містах»45. Далі він відзначав, що «політика гетьманської влади не зустрічала ніяких обмежень з боку цен- трального уряду»46. Власне, у цій книзі В. М’якотін наводив такий фактаж, який підважував його ж таки думку, висловлену у статті про Перея- славський договір у збірнику, присвяченому 70-річчю П. Мілю- кова. У статті звучала думка, що з царем укладала угоду козацька еліта, байдужа до долі інших станів. Самі стани ніби теж були ін- диферентними до питань національної державності. Тим часом в «Очерках» М’якотін відзначав, що селянство збройно опиралося спробам московського уряду трактувати їх як власність росій- ського царя. Він писав: «Спершу, на момент приєднання Б. Хмель- ницьким Малоросії до Москви, міркувалося, що сільське насе- лення приєднуваної країни перейде під безпосередню владу московського государя та що останньому цілком перейде право роздачі в країні маєтків, що раніше належали польському коро- леві»47. Одначе передачі українських міщан і селян не відбулося завдяки вибуху народного руху, який ліквідував владу московсь- ких воєвод і гетьмана І. Брюховецького48. Попри попередні домовленості Москви з Б. Хмельницьким українських селян не вдалося взяти під своє безпосереднє відання й вони залишилися «у диспозиції гетьманській і військовій»49. Цікаво звернути увагу на національну й державну терміноло- гію цієї книжки. Якщо у дореволюційній публікації автор тради- ційно називає Україну Малоросією, то вже 1924–1926 рр. його стаття була названа «Очерками социальной истории Украины ХVІІ–ХVІІІ вв.». Видно, що при другому виданні В. М’якотін вра- ховував реалії часу і розумів, що назва «Малоросія» ображатиме почуття українців. Взагалі в цій книжці автор вживає слово Україна як синонім Малоросії. Причому все ж другу назву вжи- ває частіше першої. Але користується й етнонімами у новому для себе звучанні: «українське суспільство», «повсталий український народ». Іноді в одному реченні вживається й одне, і друге визна- чення: «Однак передача малоруського міщанства і селянства під владу московських воєвод не відбулася завдяки вибухові в Україні 555 народного повстання»50. Термін «Гетьманщина» звучить у нього не в державному значенні, а у вузько територіальному. М’якотін його пише з малої літери. Так само з малої пише «лівобережна Україна». Вживання амбівалентної національної термінології, на наш погляд, свідчить і про амбівалентне політико-ідеологічне ставлення В. М’якотіна до сучасної України. Роблячи реверанс українцям, які збройно програли свої визвольні змагання 1917–1921 рр., Венедикт Олександрович разом з тим залишався прихильником існування Великої Росії, в якій Україна була б частиною єдиної держави, але об’єднаною з першою на федеративних засадах. У своїй книжці В. М’якотін з найбільшою симпатією ставиться до селянського стану. Його цікавить факт можливого переходу селян на перших порах існування Гетьманщини у стан козаків і навпаки. Він намагається показати, що селянство було тим неви- черпним соціальним резервуаром, з якого козацька Україна чер- пала людські ресурси для поповнення козацького, міщанського і священицького станів. Саме вільне селянство робило Гетьман- щину новим, стосовно Речі Посполитої, соціальним організмом. Новий козацький лад завдяки вільному селянству ставав значно простішим і одноріднішим, ніж за польської зверхності51. Проте з часом Гетьманщина стала на ті ж самі «граблі», що й шляхетська Річ Посполита. В міру сконсолідування й економічного зростання старшинської верстви, яка ставала «своєю» шляхтою, відбувалося нове покріпачення селян, забирання у повну власність рангових земель. «Колишні “державці” часів Гетьманщини, – писав В. М’яко- тін, – поступово склалися у сильний і консолідований клас стар- шини, який з часом висунув претензії на роль “малоросійського шляхетства”, на кінець ХVІІІ ст. він перетворився в російських дворян та поміщиків, одночасно з майже повним зникненням віль- них селянських поселень в Лівобережній Україні»52. У ставлен ні до селянства на спільній позиції опинилися козацька старши на й російський уряд. Обидва були зацікавлені у ліквідації віль ного селянства як класу. В результаті послаблювалися автономістичні настрої старшини, натомість зростало її бажання злитися із все- російським дворянством. У результаті: «Катерининський указ 3 травня 1783 р., що втілив мрії малоруських державців, завер- шив справу прикріплення поспільства, остаточно виокремив це поспільство… Столітній процес утворення селянського стану цим 556 указом закінчився, і поспільство Лівобережної Малоросії… з цього моменту вступило в нову фазу своєї історії, набравши виг- ляду замкненої станової групи кріпосного селянства»53. Зміст «Очерков» В. М’якотіна такий. У першому випуску «По- встання Б. Хмельницького та його наслідки» розповідається про хід Хмельниччини, умови з’єднання України з Московською дер- жавою, значення умов Переяславського договору для соціального життя Гетьманщини. Далі автор розповідає про залишки шля- хетських маєтків, монастирські угіддя, складання нового соціаль - ного ладу Лівобережної України, управління й суд Гетьманщи ни та земельні порядки. У другому розділі «Форми землеволодіння в лівобережній Україні» йдеться про сябринне та общинне зем- леволодіння, захоплення общинних земель козацькою старши- ною. У другому випуску в розділі «Вільні військові села та влас- ницькі маєтки» говориться про вільні військові поселення перших часів Гетьманщини, утворення власницьких маєтків та наслідки від цього для вільних поселень, зростання власницьких маєтків у Петрівську епоху та в часи Єлизавети Петрівни. У третьому ви- пуску у розділі «Утворення селянського стану» розповідається про суспільний лад України після Хмельниччини, проміжкові сус- пільні групи, підсусідків, взаємини козацтва і поспільства від Петра І до Катерини ІІ. В. М’якотін ще з дореволюційних часів планував не обмежи- тися першим томом «Очерков». У передмові він писав про май- бутні два томи праці. Другий том мав бути присвячений вже без- посередньо селянському стану та процесу його закріпачення, а третій мав подавати цифровий підсумок сторічної історії Геть- манщини на підставі документів Переяславського полку Полтав- щини за «Рум’янцевським описом Малоросії» 1767 р. Робота В. М’якотіна написана у традиційній позитивістичній манері, на «сировинному» архівному матеріалі, скопійованому ще в 1890-х рр. Автор майже не подає історіографічних дослід- жень з зазначеної проблеми, посилаючись здебільшого лише на О. Лазаревського. Довгий час підготовки праці негативно позна- чився на інтерпретаційному боці справи. На це звертали увагу ще при журнальному виданні праці, що вже казати про друге видан - ня, яке вийшло через 30 років після збору архівного матеріалу!.. Трактування В. М’якотіна залишилися на рівні історіографії кінця 557 ХІХ ст., зовсім не було враховано творів української історіографії початку ХХ ст., що, безумовно, не сприяло високій якості праці. Дивно, але В. М’якотін зовсім не врахував численних публікацій представників школи М. Грушевського, що друкувалися у видан- нях НТШ. Про це зазначав у рецензії на «Очерки» сам М. Гру- шевський: «Та обставина, що праця була зроблена в головнім значно давніше, дає себе знати в відносинах її до літератури по- рушених питань. Автор виходить від праць Лазаревського і О. Єфименкової, дуже рідко відкликаючись на гадки, порушені в літературі останнього десятиліття. З сим треба рахуватися». Але цінність роботи в її солідній документальній базі, і далі М. Гру- шевський пише: «Інтерес праці полягає в документальнім мате- ріалі, самостійно використанім автором, і в тих виводах, які він робить з них – хоч не одно з того, що було б новим словом, коли появилося б зараз по тих архівальних заняттях автора, не має вже інтересу новини тепер, по тім, що появилося в літературі за останні роки». Але в цілому загальна оцінка видатним істориком праці В. М’якотіна безперечно позитивна: «Погляди автора дають багато до думання, вказані ним приклади часто дуже цінні – і при- ходиться жалувати, що вони висловлюються побіжно і прина- гідно, без широкої аргументації, без аналізу матеріалу»54. В. М’якотін й українська історіографія у 1920-ті–1930-ті рр. У 1920-х рр. в еміграції В. М’якотін був для численних росій- ських видань у Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, Болгарії експертом з українського питання. Він рецензував новинки українського друку на сторінках паризьких «Последних новос- тей», берлінського часопису «На чужой стороне», софійського «Словянски глас» та ін. На замовлення редакції «La Monde Slave» він у 1926 р. написав публіцистичний нарис «Українське питання після російської революції»55, в якому подав своє бачення подій Української революції 1917–1921 рр. Серед рецензованих В. М’якотіним робіт були такі визначні в українській історіографії та публіцистиці праці, як науковий збір- ник УВУ на пошану 80-річчя Т. Масарика56, «Ілюстрована істо- рія України 1917–1923 рр.» (1930, 1932) Д. Дорошенка57, 1-й том «Сторінок минулого» О. Лотоцького (1932)58, неперіодичний 558 збірник ВУАН «За сто літ» (під редакцією М. Грушевського)59, збірник статей і матеріалів ВУАН «Декабристи на Україні» (Т. ІІ, за редакцією Д. Багалія) (1930)60, збірник пам’яті Симона Петлюри в Празі (1931)61 та ін. Венедикт М’якотін був відомим із своїх публічних лекцій. У Празі у 1920-х рр. він виступав з доповіддю «Украинский во- прос в свете русской революции». На неї приходили й представ- ники української громади: М. Шаповал, М. Капустянський, П. Ко- чубей. Ця доповідь обговорювалася в українському середовищі. Про те, наскільки серйозно до неї ставилися в українському се- редовищі, свідчать імена учасників дискусії: В. Прокопович, Л. Чикаленко, М. Шаповал та ін. Вони представляли досить ши- рокий спектр національної суспільно-політичної думки – від кон- сервативної до комуністичної. В усіх своїх публікаціях та публічних виступах В. М’якотін проводив думку, яка зближувала його з у цілому великодержав- ною і централістичною позицією всієї російської еміграції у світі. Він був противником відокремлення України від Росії, безпід- ставно вважав заклик до української самостійності «проповедью вражды и ненависти к России» (В. М’якотіну на одну дошку ста- вив як політиків націонал-демократичного, близького йому, соціалістичного табору (М. Грушевський), так і інтегральних на- ціоналістів (Д. Донцов та Д. Андрієвський). Недостатню попу- лярність гасла самостійності в широких верствах населення України, через системне придушення українського руху царатом, вважав свідченням небажання народу сприймати незалежницькі заклики своєї інтелігенції. Російську культуру він оцінював спіль- ним здобутком для росіян і українців. В. М’якотін безпідставно вірив у те, що самостійна українська культура може розвиватися в межах федеративної Росії62, що заперечено 70-річним перебу- вання України як УРСР у складі СРСР, коли все йшло до посту- пової загибелі всього українського задля перемоги радянсько-ро- сійської культури. Цікаво, що теза В. М’якотіна про можливість такого розвитку української культури в російському державному організмі спростовувалася вже на тій вищезгаданій дискусії. Україномовні виступи зустрінуті були в залі «шумом і возгла- сами», що присутній журналіст пояснив радше «легкомыслием части аудитории, чем враждебностью». Народ Росії не сприйняв 559 ідею В. М’якотіна про переваги народного (європейського) со- ціалізму над більшовицьким карикатурним соціалізмом тоталі- тарного типу. Але те, що загал пішов за зрозумілішими своїм при- мітивізмом гаслами більшовиків («грабуй награбоване»), зовсім не означало неправоти ідей В. М’якотіна. Навпаки, час і досвід Європи довів правильність думок саме Венедикта Олександро- вича, а не В. Леніна – Й. Сталіна. Так само й ідея української самостійності повинна була мати час на опанування мас через пропаганду її серед широкого загалу людності. Для В. М’якотіна показником українського шовінізму було не- гативне ставлення Д. Дорошенка в його книзі з історії України 1917–1921 рр. до коменданта Київського військового округу В. Оберучева і голови «Киевского совета» меншовика К. Васи- ленка, які опиралися переходу влади в Києві до Центральної Ради. Хоч за логікою самого ж В. М’якотіна, якщо Центральна Рада ви- ступала за федерування Росії і за ІІІ Універсалом не виставляла гасла самостійності, то в такому разі вона здійснювала ту полі- тичну програму, за яку ратував у 1920-х рр. сам Венедикт Олек- сандрович. З другого боку, високу позитивну оцінку здобули в М’якотіна спогади О. Лотоцького. Так само об’єктивно оцінено ним збірники «За сто літ», «Декабристи на Україні», збірник на пошану Т. Масарика. Суспільно-політичні переконання В. М’якотіна відображали за- гальну тенденцію ставлення поступового російського суспільства до українського національно-визвольного руху. Саме бажання ві- докремлення України від Росії воно сприймало як акт зради з боку українців. Російська національна ідея тісно включала у свою ор- біту українську територію і людський потенціал. Такий світогляд росіянина складався століттями, зміцнюючи у російському сус- пільстві синдром нетерпимості й несприйняття самої ідеї україн- ського відродження. Тому національні пріоритети В. М’якотіна в цьому контексті не виглядають чимось особливим, навпаки, в по- рівнянні з іншими представниками російської політичної думки його позиція виглядає, може, найбільш прихильною до України. 1 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К., 1996. – С. 148. 2 Там само. – С. 149. 560 3 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины ХVІІ– ХVІІІ вв. – Прага, 1924. – Т. І. – Вып. І. – С. 6. 4 Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській істо- ріографії // Переяславська рада 1654 року. – К., 2003. – С. 626. 5 Карпов Г. Переговоры об условиях соединения Малороссии с Ве- ликой Россией // Журнал Министерства народного просвещения. – 1871. – Кн. ХІ. 6 [Лист В. Липинського до М. Грушевського від 12/25.ІІІ.1912 р.] // Липинський В. Листування. – К.; Філадельфія, 2003. – Т. 1: А–Ж. – С. 385. Рецензія мала називатися «Україна в освітленню польського по- ступовця (Кілька заміток з приводу книжки Льва Василевського: “Ukraina i sprawa ukraińska”, 220 ст. in 16, Краків, 1911)». Мала вийти під прізвищем В. Липинського, а вийшла під його псевдонімом і з дещо зміненою назвою: В. Правобережець. Кілька уваг з приводу книги Л. Васілєвського «Ukraina i sprawa ukraińska» // ЛНВ. – 1912. – Кн. 9. – С. 333–344. 7 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – С. 165–166. 8 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в ХVІІ–ХVІІІ вв. – Т. І. – Вып. І. – С. 5. На с. 8 автор висловлює подяку своїм вчителям: М. Кареєву, В. Семевському, І. Лучицькому і О. Лазаревському. 9 Там само. – С. 5. 10 Див.: Мякотин В. К истории Нежинского полка в 17–18 вв.: Ре- цензия на книгу А. М. Лазаревского «Описание Старой Малороссии (т. ІІ. Нежинский полк)». – СПб., 1893 // М’якотін В. Вибрані твори: У 2 т. – К., 2012. – Т. 1. – С. 42–53. 11 Деякі дослідники для змалювання у всіх відношеннях позитив- ного образу О. Лазаревського намагаються показати його людиною по- зитивною і в громадській справі. (Див.: Герасименко Н. Подвижник історичної науки О. М. Лазаревський (до 170-річчя від дня народ- ження) // УІЖ. – 2004. – № 5. – С. 16–35. 12 Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. – Ч. 1. – С. 269–270. 13 Кістяківський О. Щоденник. – К., 1994. – Т. 2: 1880–1885. – С. 455. 14 Чикаленко Є. Щоденник. – К., 2004. – Т. 1: 1907–1917. – С. 82. 15 Листи до М’якотіна В. О. 1. Лист від М. Шаповала (14.2.1923) // М’якотін В. О. Вибрані твори. – Т. 1. – С. 278–279. 561 16 Мякотин В. Дело о волшебстве // Киевская старина. – 1890. – № 12. – С. 515–517. 17 Листування Михайла Грушевського. – К.; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. – Т. 3. – С. 99. 18 Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. 3. – С. 281. 19 Там само. – С. 282. 20 Дьяконов М. Очерки общественного и государственного строя Древней Руси (до конца ХVІІ века). – Юрьев, 1907. – Т. 1. – С. 247–248. 21 Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории рус- ского права. – 2-е изд. – СПб., 1899. – С. 84. 22 Розенфельд И. Присоединение Малороссии к России 1654–1793. – Петроград, 1915. – С. 30, 33. 23 Нольде Б. Очерки русского государственного права. – СПб., 1911. – С. 289. 24 Коркунов Н. Русское государственное право. – 4-е изд. – СПб., 1901. – Т. 1. – С. 181. 27 Попов О. Юридична природа злучення України з Москвою в 1654 р. (З нагоди 260-х роковин Переяславської ради) // ЛНВ. – 1914. – Т. LХV. – Кн. 1. – С. 58–73. 26 Слабченко М. Ще до історії устрою Гетьманщини ХVІІ–ХVІІІ ст. // ЗНТШ. – 1913. – Т. 116. – С. 70–71. 27 Окіншевич Л. Лекції з історії українського права: право державне. Доба станового суспільства. – Мюнхен, 1947. – С. 33–34. 28 Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року // Переяславська рада 1654 року. – С. 16, 23, 27; Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659 (Розділ ІІІ) // Там само. – С. 57; Ла- щенко Р. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем мо- сковським // Там само. – С. 67; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Там само. – С. 96, 115, 119, 124, 134; Оглоблин О. Українсько-мо- сковська угода 1654 // Там само. – С. 202–203; Бжеський Р. Перея- славська умова в планах Б. Хмельницького // Там само. – С. 268; Крав- ченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Там само. – С. 490, 506; Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок ХІХ – кінець 80-х років ХХ століття) // Там само. – С. 563; Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в росій- 562 ській історіографії // Там само. – С. 629, 633–635; Сисин Ф. Перея- славська рада в англомовній історіографії // Там само. – С. 686, 687, 695; Горобець В. Переяславський вибір Богдана Хмельницького 1654 року // Там само. – С. 760; Чухліб Т. Проблема ратифікації Перея- славсько-московських домовленостей 1654 р. // Там само. – С. 765. 29 Odinec D. Připojeni Ukrajiny k Moskevskému státu // Sbornik věd právnich a státnich. – Praha, 1926. – R. ХХVІ. – Sešit 4. – S. 382–426. 30 Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. – С. 202–203. 31 Мякотин В. Переяславский договор 1654 г. // Сборник статей, по- священных П. Н. Милюкову 1859–1929. – Прага, 1929. – С. 241–261. 32 Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographiсal Study. – Edmonton, 1982. 33 Брехуненко В. Переяславська рада 1654 р. в російській історіо- графії. – С. 633–635. 34 Мякотин В. Переяславский договор 1654 г. – С. 256. 35 Брехуненко В. Переяславська рада 1654 р. в російській історіо- графії. – С. 633. 36 Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького. – С. 124. 37 Там само. – С. 119. 38 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины ХVІІ–ХVІІІ вв. – Прага, 1926. – Т. 1. – Вып. 2. – С. 33. 39 Там само. – Вып. 1. – С. 25. 40 Там само. – С. 29. 41 Там само. – С. 25. 42 Там само. – Вып. 2. – С. 35. 43 Там само. – С. 106. 44 Там само. – С. 200. 45 Там само. – Прага, 1926. – Т. 1. – Вып. 3. – С. 74. 46 Там само. – С. 126. 47 Там само. – Вып. 2. – С. 23. 48 Там само. – С. 24. 49 Там само. – С. 25. 50 Там само. – C. 24. 51 Там само. – Вып. 3. – С. 5. 563 52 Там само. – Вып. 2. – С. 263. 53 Там само. – Вып. 3. – С. 217. 54 Грушевський М. [рецензія на:] Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии. І. Восстание Б. Хмельницкого и его последствия (Русское богатство, 1912, ст. 8, VІІІ, ІХ, Х, ХІІ) // Записки НТШ. – 1913. – Т. СХVІ. – Кн. ІV. – С. 227–228; його ж. Украина в эпоху Центральной Рады // Там само. – С. 262–266. 55 В українському перекладі вперше надруковано: М’якотін В. Українське питання після російської революції // М’якотін В. Вибрані твори. – Т. 1. – С. 54–122. 56 Мякотин В. Украинский сборник в честь Т. Г. Масарика // М’яко- тін В. Вибрані твори. – Т. 1. – С. 220–222. 57 Його ж. Из недавнего прошлого. О гетьманстве Скоропадского // Там само. – С. 227–231. 58 Там само. – С. 267–271. 59 Його ж. Из старых писем // Там само. – С. 232–236. 60 Його ж. Декабристы на Украине // Там само. – С. 259–261. 61 Його ж. Из недавнего прошлого // Там само. – С. 250–254. 62 Н. П. В. Украина и Россия. На доклад Мякотина // Там само. – С. 295–296. 564

Венедикт М’якотін і українська історіографія

Репозитарії

Схожі ресурси