Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)

Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)

The are shown courts under clergy of Bessarabia, who took part in political parties of Rumania and also with those who cooperated with Rumanian orthodox ledation in Transnistria in 1941–1944 yy. The are some statistical information in the article.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2004
Автор: Михайлуца, М.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2004
Назва видання:З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:
Влада і Церква
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40048
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.) / М. Михайлуца // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 429-450. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-40048
record_format dspace
spelling irk-123456789-400482013-01-09T12:14:33Z Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.) Михайлуца, М. Влада і Церква The are shown courts under clergy of Bessarabia, who took part in political parties of Rumania and also with those who cooperated with Rumanian orthodox ledation in Transnistria in 1941–1944 yy. The are some statistical information in the article. 2004 Article Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.) / М. Михайлуца // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 429-450. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40048 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Влада і Церква
Влада і Церква
spellingShingle Влада і Церква
Влада і Церква
Михайлуца, М.
Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
description The are shown courts under clergy of Bessarabia, who took part in political parties of Rumania and also with those who cooperated with Rumanian orthodox ledation in Transnistria in 1941–1944 yy. The are some statistical information in the article.
format Article
author Михайлуца, М.
author_facet Михайлуца, М.
author_sort Михайлуца, М.
title Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
title_short Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
title_full Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
title_fullStr Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
title_full_unstemmed Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
title_sort здійснення органами дпу–нквс україни репресій проти православної церкви на одещині (1930-ті – 1940-ві рр.)
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2004
topic_facet Влада і Церква
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40048
citation_txt Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.) / М. Михайлуца // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 429-450. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.
series З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
work_keys_str_mv AT mihajlucam zdíjsnennâorganamidpunkvsukraínirepresíjprotipravoslavnoícerkvinaodeŝiní1930tí1940vírr
first_indexed 2025-07-03T22:05:00Z
last_indexed 2025-07-03T22:05:00Z
_version_ 1836665065561915392
fulltext Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 429 Микола Михайлуца (Одеса) ЗДІЙСНЕННЯ ОРГАНАМИ ДПУ-НКВС УКРАЇНИ РЕПРЕСІЙ ПРОТИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА ОДЕЩИНІ (1930 – 1940-ві рр.) The is tolking about the most scaly political processes made by GPU-NKVD organs against Odessa’s orthodox clergy in 30th years of XX century in the article. The are shown courts under clergy of Bessarabia, who took part in political parties of Rumania and also with those who cooperated with Rumanian orthodox ledation in Transnistria in 1941–1944 yy. The are some statistical information in the article. Реальна практика духовного й фізичного насилля дійшла апогею в СРСР і в Україні зокрема, у 30-х роках ХХ ст. Особливо трагічними наслідками позначилася вона на відносинах радянської держави і пра- вославного духовенства. У статті досліджуються репресії проти священнослужителів православної церкви у 30-х – першій половині 40-х рр. ХХ ст. на Одещині. Щойно напіввідкриті архіви обласних управлінь СБ України дають можливість розглянути масштаби і, певною мірою, методи реп- ресивно-каральної політики радянської держави стосовно церковно- служителів. Попри те, що проблеми стосунків держави і служителів Церкви останніми роками активно репрезентувались на сторінках наукових праць українських дослідників І.Біласа, С. Білоконя, В. Войналовича, Ю. Данилюка, В. Пащенка, Ю. Шаповала, М. Шитюка1, доля одеського духовенства у передвоєнний та у повоєнний час залишається мало ви- вченою. Хоч два томи «Одеського мартирологу», що вийшли у 1997 та 1999 рр. та інші видання і друкували на своїх сторінках документаль- ВЛАДА І ЦЕРКВА 430 но-історичні нариси2 про судові процеси над духовенством Одеської області, все ж проблема вимагає ґрунтовного дослідження. Поза увагою істориків залишилися документальні матеріали ре- пресованих священнослужителів, які були членами політичних органі- зацій у Бессарабії до приєднання її до складу УРСР, на представників православного кліру та священнослужителів-місіонерів, які були пас- тирями в Трансністрії протягом 1941–1944 рр. тощо. В січні-лютому 1931 р. Одеським оперативним сектором ДПУ була «викрита» «Одеська церковна контрреволюційна організація». За сфабрикованими звинуваченнями було заарештовано 24 особи, з них 22 православних священнослужителя. Як свідчать архівні документи, головним обвинуваченням було – антирадянська діяльність і антира- дянська агітація (ст.ст. 54-10 та 54-11 КК УСРР). Наскільки «ґрунто- вно» підходив слідчий оперуповноважений Глєбов до розкручування справи «небезпечної розгалуженої і чисельної» організації говорить той факт, що сама справа за об'ємом становить 5 томів (загалом 1367 аркушів!)3. «Найбільш активним антирадянським елементам м. Одеси, відомим своєю монархічною діяльністю за царизму і, які особливо яс- краво відзначилися в роки громадянської війни своєю безпосередньою особистою участю у справі підготовки збройної боротьби з радянськи- ми військами» інкримінувалося активна діяльність проти пролетарсь- кої влади4. Упереджене слідство всіляко намагалося «довести», що організація мала давні корені і попередню історію. Не можна обійти такої характерної закономірності, яка спосте- рігається у матеріалах політичних процесів. На першому ж допиті, об- винувачуваний категорично відкидав причетність до злочину або про- вину. Однак, після фрази слідчого на зразок «Ви брешете, Ви викриті матеріалами справи» або «показаннями свідків», «Пропоную дати щи- росердечні зізнання» і поведінка обвинуваченого змінюється кардина- льно. Наступна фраза нещасної людини є зізнанням у злочині, паніч- ним каяттям тощо. Цілком очевидно, що слідчі заради «розкручуван- ня» справи проявляли відверту жорстокість, побиття, погрози та знущання. Лише за протоколами кінця 1950-х років, стало відомо яким чи- ном фабрикувалися справи «контрреволюціонерів». Для прикладу на- ведемо витяг з допиту священика церкви Третього кладовища о. Іоан- на (Крижановського) від 21 жовтня 1958 р. – «Я, 2 березня 1931 р. був заарештований. Десять місяців був під слідством. Будучи морально і фізично приголомшений, я 6 місяців був у важкому хворобливому ста- ні й не міг давати показань. Потім, після застосування до мене фізич- них заходів з боку слідчого Глєбова, я змушений був під диктовку пи- Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 431 сати вигадані показання про свою, ніби-то антирадянську діяльність і приналежність до контрреволюційної церковної організації, якої в дій- сності ніколи не було. Я оббрехав себе та інших осіб з числа колишніх служителів культу… Я кричав, плакав, благав слідчого знищити про- токол, але він цього не зробив. Під час досудового слідства я сидів на стільці протягом трьох діб, не встаючи з місця, біля мене стояв вартовий. Я намагався приче- сати волосся, за що вартовий вдарив мене прикладом в плече і голову, мені стало погано, потемніло в очах…»5. У листі до Голови Верховного Суду СРСР від 2 квітня 1957 р. «учасник церковної контрреволюційної організації» (далі – ЦРКО.- Авт.) Є.Ф.Крігсман (колишній псаломщик Сретинської церкви) писав: «Як на слідстві (на поч. 1931 р. по ст.ст. 54–10, 54–11 КК УРСР) я не визнав себе винним, так і зараз, відбувши давно свою міру покарання, вважаю себе несправедливо обвинуваченим і несправедливо засудже- ним органами ОДПУ м. Одеси. Обвинувачення проти мене були побудовані на даних, отрима- них від деяких священиків за допомогою фізичних репресій (не давали спати), про що мені стало відомо від авторів вже в таборі… Зараз, наближаючись до кінця життя і підводячи підсумки – я не можу спокійно вмерти з усвідомленням, що мене хтось обмовив, а державна влада, не перевіривши факти, визнала мене винним – воро- гом народу. Я хочу реабілітації!»6. З протоколу допиту священика церкви на Старому кладовищі о. Михаїла (Муретова) від 20 червня 1958 р.: «Я заявив, що у них немає ніяких доказів про мою контрреволюційну діяльність. Потім слідчий Глєбов порадив мені зізнатися і за це обіцяв «свободу». Я ж заявив, що свободу брехнею купувати не хочу! Мені заборонили побачення з рід- ними. Перебуваючи у одиночці, до мене періодично підсаджували не- відомих осіб, щоб вияснити мої думки»7. Цікаво, як саме постраждалі сприймали час і події в яких жили. У грудні 1957 р., В.П.Дубієвич, колишній священик Михайлівської церкви в Одесі, на допиті сказав: «З приводу пред’явлених нам обви- нувачень: всі ми вважали, що ми живемо в такий час, коли потрібно було нас ліквідувати як клас і тому нас обвинуватили в тому, що ми є учасниками контрреволюційної організації…Я нікуди не звертався зі скаргами, тому що вважав, що засудили мене та інших священиків за політичними мотивами… Сама міра покарання говорить сама за себе. Якби дійсно існувала серед нас антирадянська організація, то нам не дали б такий маленький строк – по 3 роки таборів»8. ВЛАДА І ЦЕРКВА 432 У свідченнях арештованих присутня невизначеність на зразок: «напевно», «пам’ятається мені», «...у 1928 р. чи в 1929 р.», «...коли був у нього на квартирі, чи в день його іменин, чи в їх парафіяльне свято, точно не пам'ятаю...», «...такий-то, а ім’я та по батькові і де живе не знаю, знає той…» Часто у свідченнях обвинувачуваних повторюються, шаблонні звороти, обтічні й ухильні пояснення, приводяться факти, які не мо- жуть бути злочином. Наприклад, М.Користін в «наговорі» на Крігсма- на, Кристальова та інших свідчить: «Вони здійснювали особливий контрреволюційний вплив на маси через свого приятеля Івана Іванови- ча (прізвища його не знаю), який одного разу, зі своєю антирадянсь- кою ретельністю дійшов до того, що в огорожі архієрейської церкви (вул. Софієвська 7) був заарештований представником ДПУ». І далі. «Таких фактів з контрреволюційної діяльності В.Кристальова, Е.Крігсмана я міг би привести більше, якби мав можливість пригадати і уточнити їх, однак і вище приведеного цілком достатньо(!), щоб про- ілюструвати існування контрреволюційної групи…»9. Слідчі надавали компрометуючі матеріали обвинуваченим, змушували їх підписувати, давати потрібні слідству свідчення, оперу- ючи тим, що «такий-то вже зізнався і черга за тобою». Так було з Дубі- євичем, який згадував у 1957 р.: «Слідчий Глєбов пред’явив надруко- вані на друкарській машинці показання священика Лук’янова Платона про те, що ніби в моїй квартирі збиралися учасники контрреволюцій- ної організації. Я просив пред’явити мені справжні показання Лук’янова за його підписом і провести очну ставку. Однак Глєбов в цьому відмовив»10. Подібне стверджував О.П.Введенський в 1958 р.: «Підпис на показаннях від 5 березня 1931 р. моя, а самі показання, тобто почерк, яким вони написані не мій, і на скільки я пам’ятаю, таких показань я не давав»11. Від перших арештів священиків у січні-березні 1931 р. слідство продовжувалося до осені. Обвинувальний висновок по справі №6948/1981 «Про Одеську церковну контрреволюційну організацію» обіймав 33 аркуші. Слідство в клопотанні перед судтрійкою при коле- гії ДПУ для громадян Введенського та Любимського просило застосу- вати вищу міру покарання – розстріл, 22 обвинувачуваних присуджу- валися до різних термінів ув'язнення за ст.ст. 54–2 і 54–11 (Гірканов та Ширяєв за ст. 54–12) КК УРСР. До десяти років концтаборів – Крігс- ман, Лук’янов та Кринов, до 7 років – Луценко й Ширяєв, 5 років отримали – Флоря, Чемена, Дубієвич, Федоров, Мочульський, Бриль, Користін, Кристальов, Лобачевський, до 3 років – Муретов, Буділовсь- Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 433 кий і Гірканов. Решті визначалася висилка у Північний край від 3 до 5 років. Справу було направлено на затвердження до колегії ДПУ. Настільки разючими та очевидними були надуманість та фабри- кація обвинувачення, що стосовно переважної більшості священиків вироки були значно пом’якшені. Відповідно до постанови Особливої наради при колегії ОДПУ СРСР від 3 листопада 1931 р. Введенський, Любимський, Дубієвич, Крижановський, Крігсман, Буділовський, Користін, Бріль, Флоря, Че- мена, та Мочульський були засуджені до трьох років концентраційних таборів; Лобачевський, Лук’янов, Муретов, Луценко, Александров, Матвеєвич, Кринов, Кристальов, Стоянов, Федоров і Покровський від- правлялися на три роки висилки до Казахстану12. Ширяєву та Гіркано- ву, які проходили по ст. 54–12 КК УРСР, дали по три роки умовно і звільнили. Інша справа, яка вирішила долю п’яти осіб теж розгорталася за типовим для 1930-х рр. сценарієм. 5 січня 1935 р. постановою «Про обрання запобіжних заходів» уповноваженим Одеського облуправлін- ня НКВС Поскрипкою з санкції прокурора Одеської облпрокуратури Кузоваткiна було заарештовано Л.В. Салькова, Ф.С .Поспелова, В.I. Iванова, Г.I. Балухатiна i С.Я. Коха. Лише останній не був служи- телем церковного культу. Їм інкримінувалися «злочинні дії, які мали вираження у створенні церковної контрреволюційної групи Істинної Православної Церкви (IПЦ) i проведенні антирадянської агітації»13. Організатором так званого угрупування був Сальков, який ніби ставив на меті боротьбу з радянською владою. Заарештовані утримувались у Одеській промисловій колонії. Слідство тривало майже 10 місяців. Протоколи допитів свідчать про те, що тодішня каральна машина на- магалася будь-яким чином добути хоча б мізерну інформацію про не- лояльність до радянської системи. Ніби під час зустрічей, які проходи- ли на квартирі у С.Я.Коха, під керівництвом Салькова «проводилася контрреволюційна агітація, що зводилася до тези, що Радянська влада – це влада від антихриста, послана народові як покарання i віруючим необхідно боротися проти неї». У матеріалах слідства фігурують зви- нувачення, що Сальков «пропагував ідею хрестового походу з боку капіталістичних держав проти СРСР i заявляв, що коли всі віруючі згуртуються в групи «IПЦ» такий похід буде реалізовано»14. Леонід Васильович Сальков, вже не молода людина (на момент арешту було 60 років), кинув сміливий виклик системі. На допиті 19 січня 1935 р. він відкрито виказав власне ставлення до радянської влади. А вона, остання, вже двічі застосовувала до нього методи «соці- ального захисту». Ще у 1927 р. Л.В.Салькова було заарештовано Абха- ВЛАДА І ЦЕРКВА 434 зьким ДПУ та засуджено за статтею 54–10 до 3-х років Соловків i ви- слано у 1930 р. на 3 роки до Вологодської області. Група Салькова 21 січня 1935 р. була заарештована за ст. 54–10 КК УРСР. Постановою Особливої наради при НКВС СРСР вище зга- даної Наради від 13 вересня 1935 р. Салькова Л. В. засудили на 5 років таборів (Карагандинський табір), Iванова В. I. та Балахутiна Г. I. на 3 роки (Біломорський табір), а С. Я. Коха та Ф.С. Поспелова відправи- ли на заслання на 3 роки до Казахстану. В 1935 р. прокотилася хвиля репресій і по районах Одеської об- ласті, охопивши переважно північні райони: Ананіївський, Балтський, Бірзульський (зараз – Котовський) та Кодимський. Так, у травні 1935 р. за вироком спецколегії суду АМСРР було засуджено 11 осіб, в основному священики та благочинні. Е.В. Латула, І.Л. Новицького ви- знали винними в тому, що «організувалися в контрреволюційну групу, проводили нелегальні зборища на квартирах, висловлювали невдово- лення радянською владою, розповідали анекдоти, агітували колгосп- ників проти закриття церков»15. Слідчі змусили Латула визнати себе винним у зв’язках з керівниками петлюрівсько-повстанської організа- ції – Орловським та Обжиляном у 1919–1921 рр., Новицький «зізнав- ся», що був пов’язаний з бандами Лиха та Левченка, а Мацієвський ніби, виголошував у проповідях заклики до підтримки гетьманщини та надавав допомогу гетьманським каральним загонам. В архівно-слідчій справі №28851 простежується тиск на обви- нувачуваних з метою вибити зізнання в участі у контрреволюційній організації та проведенні агітації. Навіть священик села Байтали Мол- чановський на допиті зізнався, що «...пеклом залякував людей, які хо- тіли вступити до колгоспу». Вирок був суворим – Е. Латул та І. Новицький засуджувались за ст.ст. 54-10 ч. ІІ, 54-11, 54-13, 54-25 КК УСРР до ВМП. Однак,к судко- легія по карним справам Верховного суду УСРР від 5 червня 1935 р. замінила розстріл 10 роками позбавлення волі. Священикам О. Молча- новському, О. Меримеріну і Н. Никитенку - по вісім років, по шість років – священику Л. Парабіну, благочинним К. Марциєвському і В. Корчевському. Родичів – Петра і Якова Марцишевських засудили до 5 років, а колишнього монаха київського монастиря І. Нечипоренка до трьох років ВТТ16. Усі засуджені, як передбачалося пунктами «а»,«б»,«в» ст. 29 КК УСРР, були позбавлені волі з наступною пораз- кою у правах на 5 років та з конфіскацією майна, що їм особисто на- лежало. Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 435 Хвиля терору в першій половині 1930-х рр. не закінчувалася ма- совими вбивствами. Смертних вироків не було, «караючого меча про- летаріату» поки що не відчули на собі жертви першої хвилі репресій. Масові «розстрільні» вироки припадають на 1937–1938 роки. В 1937 р. проходила кампанія боротьби проти «фашистських контррево- люційних організацій». Постановою УНКВС в Одеській області 20 квітня 1938 р. було заарештовано 29 представників православного кліру і звинувачено у приналежності до «контрреволюційної фашист- ської церковної організації (КРФЦО)»17. Згідно постанови трійки УНКВС в Одеській області розстріляно 18 священиків, серед них єпи- скоп Тихон (Русинов), протоієреї Григорій (Іваненко), Никифор (Бло- шенко) та ін. Матеріалами перевірки, що була проведена через протест воєн- ного прокурора Одеського воєнного округу 7 серпня 1959 р., спросто- вано обвинувачення усіх 29 репресованих «за відсутністю в їх діях складу злочину». Перевіркою встановлено також, що слідчі, які «вели» справу були «засуджені за грубі порушення соціалістичної законності, фальсифікацію карних справ і застосування незаконних методів веден- ня слідства». Аналогічна КРФЦО була «викрита» в травні 1938 р. Каральні органи за три тижні розправилися з організацією, яка «ставила на меті повалення радянської влади насильницьким шляхом у період інтерве- нції і встановлення держави фашистського типу». Дивно, але таку ме- ту, за сценарієм слідчих, ставили перед собою саме семеро священиків, більшості з яких на момент арешту було за 60 років! 30 травня 1938 р. Ф.Деньга, О.Андріанов, М.Рожновський, П.Івлієв, Д.Папе, І.Сорокін і К.Жиров за постановою трійки при УНКВД по Одеській області були розстріляні18. Отже, терор проти свободи совісті, проти носіїв моральності й любові до ближнього на Одещині в 1930-ті роки мав масштабні нас- лідки. За нашими неповними даними (див.: таблиці 1–4), від сталінсь- ких репресивних заходів постраждало біля 200 представників різних конфесій, з них біля 150 священослужителів. Однак, це не остаточні цифри. Робота над цією проблематикою має свою перспективу. Трагедія духовенства продовжувалася і в подальші роки, особ- ливо в жахливі 1939–1945 рр. Життя республіки після нападу фашистської Німеччини та її союзника Румунії визначалося Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан». На території України функ- ції органів державної влади в галузях оборони, забезпечення державної безпеки та громадського порядку, боротьби з так званою контррево- ВЛАДА І ЦЕРКВА 436 люцією та зрадниками батьківщини знаходилися в руках військових рад фронтів, армій, округів тощо. Організацію та функціонування судової системи і в республіці, і в областях у значній мірі обумовлювало загальнодержавне Положення про військові трибунали в місцевостях, які були оголошені на воєнно- му стані. Зі звільненням територій України від окупантів поступово відновлювалася передвоєнна судова система. Кримінально-процесуальне законодавство періоду першої поло- вини 1940-х рр. також зазнало змін. Процедура ведення слідства (до- пити, дізнання), порядок розгляду справ, та й сам суд, були максима- льно спрощені. Особливо тоді, коли починалося просування німецько- румунських загарбників у глиб радянської території. Часто, перед зда- чею того чи іншого населеного пункту ворогу, рішення трибуналів знаходилися у рамках самосуду, а іноді й рішень не було. Так, в Ізма- їльській області (нині Одеська) за період з 27 червня до 3 липня 1941 р. було розстріляно 13 осіб19. До того ж між датою арешту і датою роз- стрілу було 2−3 дні, а двоє були розстріляні без судових рішень взагалі. Часто притягнення людини до відповідальності не потребувало навіть санкції прокурора. Органи дізнання та слідства були безконтро- льними в своїх діях, а їхня компетенція значно розширилася. Справи, котрі відносили до розряду особливо небезпечних злочинів перед дер- жавою (зрада, дезертирство, шпигунство, співпраця з окупантами то- що), розглядалися виключно трибуналами військ НКВС. Самі засідан- ня трибуналів лише за назвою можна вважати судовими, тому що від- бувалися вони, як правило, закрито, без участі сторін звинувачення та захисту, без свідків, а так звані вироки виносилися фактично тією ж трійкою працівників НКВС. Згідно з директиви ЦК ВКП(б) та РНК СРСР за № 252/3 від 11 травня 1943 р., на НКВС−НКДБ покладалося завдання проведення контррозвідки, боротьби зі шпигунською, диверсійною, терористич- ною та іншою підривною діяльністю іноземних розвідок тощо20. Особ- ливо треба виділити функцію боротьби з антирадянськими елементами та проявами шкідництва в народному господарстві. Цей пункт дирек- тиви забезпечив органам державної безпеки право карати по містах і селах республіки, здійснюючи фільтрацію населення визволених тери- торій, депортацію етнічних груп тощо. Не обійшла ця «кривава хвиля» й духовенство Одещини, яке ще існувало, хоч і було малочисельними. Реальна кількість репресованих служителів православної, католицької, протестантської церкви, іудаїз- му, мусульманства, буддизму, різних релігійних сект, а, тим більш, реальна кількість віруючих, репресованих саме за свої релігійні пере- Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 437 конання, невідома. Більшість архівних фондів колишніх НКВС–КДБ, що зберігаються в Галузевому Державному архіві Служби безпеки України, архіви Міністерства внутрішніх справ України, а тим більш воєнні архіви, де також знаходяться численні документи про репресії радянських часів, залишаються поки що малодоступними. В Одесі час- тково відкритий лише один з багатьох фондів архіву УСБУ – фонд припинених архівно-слідчих справ, і, за попередніми підрахунками по цих справах, на Одещині за роки радянської влади були репресовані біль- ше 330 представників кліру, в тому числі в 1940-і роки – близько 5021. На початку 1940-х рр. найбільше постраждали за віру в Бога і слу- жіння Церкві священики, які мешкали на теренах Південної Бессарабії, що відійшла від королівської Румунії до складу УРСР у червні 1940 р. Представники духовенства, звинувачувалися у тому, що за ру- мунського володарювання були активними членами контрреволюцій- них партій («кузістів»22, «цараністів»23, «жоржистів»24, «Фронту націо- нального відродження»25), пропагували серед прихожан краю не- прийняття комуністичних ідей, закликали в проповідях до погромів і вигнання євреїв з Бессарабії, наводили приклади з румунської преси про голод та репресії щодо духовенства в СРСР. Процеси проти представників різних румунських партій поча- лись з перших місяців встановлення на території Південної Бессарабії радянської влади і тривали до початку війни. Але і після війни до нових звинувачень в «антирадянській діяльності» часто додавалась згадка про минулу приналежність репресованого до однієї з румунських партій. Одним з перших був процес над членами румунської націонал- християнської партії («кузістами»), розпочатий у липні 1940 р.26. Ізмаїльський повітовий комітет партії був створений у вересні 1937 р. Авакумом Руссу. Його заступником став священик сільської церкви села Нерушай (нині Одеська область), професор духовної семі- нарії в Ізмаїлі Георгій Мунтяну (за слідчими документами, його спра- вжнє прізвище змінювалось на Мунтянов). Виходячи з матеріалів слід- ства і свідчень обвинувачених, в організації Ізмаїльського повіту на грудень 1937 р. налічувалося 910 членів. Партія мала молодіжну орга- нізацію – так званих «ланчієрів», очолювану в повіті Іваном Георгіу, яка займалася передвиборчою пропагандою ідей. В січні 1938 р. партія прийшла до влади, а вже у лютому була розпущена. Перебування в лавах румунської націонал-християнської партії стало основним мотивом арешту опергрупою УДБ НКВС в липні 1940 р. священика Г.П. Мунтяну, вчителя початкової школи І.С. Гео- ргіу і С.В. Георгієва. ВЛАДА І ЦЕРКВА 438 Вони звинувачувались за ст. 54–13 КК УРСР в тому, що будучи членами партії, «провадили політику реакційної буржуазії, направлену проти інтересів робітників та селян». Слідство (безперервні допити, тиск на арештованих, звинува- чення в усіх гріхах) продовжувалося близько трьох місяців і закінчи- лося постановою про направлення справи на розгляд воєнного трибу- налу. Обвинувальний висновок від 28 вересня 1940 р. оснований на оцінці партійної діяльності підслідних фактично повторював звинува- чення. Рішення по справі прийнято майже через рік після арешту. 3 червня 1941 р. Особлива нарада при НКВС СРСР постановила ув’язнити у виправно-трудових таборах – Мунтяну і Георгіу на 8 років кожного, а Георгієва – на 5 років. Спочатку їх направили до Північно- Східного ВТТ; потім Георгієв був переведений до “Воркутбуду” (Комі АРСР), де помер 20 листопада 1942 р. Мунтяну, знаходячись в 1944 р. в Унженському таборі (Горьківська область), за «контрреволюційну діяльність в таборі» отримав новий термін ув’язнення – 10 років ВТТ, в 1953 р. звільнений та відправлений на заслання до Красноярського краю. Георгіу завершив термін ув’язнення у Воркуто-Печерському ВТТ (Комі АРСР) і в 1948 р. також був відправлений на заслання до Красноярського краю. Всі троє реабілітовані 12 січня 1990 р. Арешти колишніх членів партії «кузістів» провадилися і в 1941 р. Так, А.В.Кострицького, священика села Хаджи-Курда Суворів- ського району Ізмаїльської області (зараз с.Камишове Ізмаїльського району Одеської області)27 28 квітня 1941 р. заарештували співробіт- ники УНКВС по Ізмаїльській області. Його звинувачували за ст. ст. 54–10 ч.1, 54–13 УК УРСР в тому, що «був активним членом контрре- волюційної фашистської партії кузістів, мав тісний зв’язок з керівни- ками Ізмаїльської повітової організації Руссу та Мунтяну. В 1937 р. по завданню Мунтяну прийняв керівництво місцевою організацією партії в селі Хаджи-Курда. Провадив контрреволюційну пропаганду в церкві та агітацію проти Радянського Союзу. Після встановлення радянської влади проводив антирадянську роботу, направлену на зрив заходів партії та уряду на селі. Підбурював жінок села до відкритого виступу проти членів сільради з метою їх усунення. Висловлював побажання поразки СРСР у можливій війні з Німеччиною...»28. На допитах 29 квітня, 30 квітня та 9 травня 1941 р. Костриць- кий визнав, що в 1930-ті рр. належав до румунської партії «кузістів», за румунів був примарем села; в одній з церковних проповідей наго- лошував, що «радянська влада не визнає релігії, радянська влада це влада безбожників». Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 439 На початку війни разом з іншими в’язнями Ізмаїльської в’язниці його направили до Свердловської області й утримували в тюрмі № 2 села Нижня Тура. У обвинувальному висновку від 15 січня 1942 р. слі- дчий НКВС пропонував розстріляти «попа-кузіста». Проте Особлива нарада при НКВС СРСР 12 березня 1942 р. постановила за участь у контрреволюційній партії ув’язнити А.В. Кострицького і направити до виправно-трудових таборів на 10 років. Відбував термін ув’язнення в Івдельському таборі НКВС (Свердловська область). У липні 1940 р., паралельно з процесом в Ізмаїлі над «кузіста- ми», в Болграді було розпочато процес над «цараністами»29. Партія націонал-цараністів перебувала при владі в Румунії з 1926 р. У Болгра- ді комітет цієї партії був організований у 1925 р. вчителем математики міської гімназії Х. Христофоровим. З 6 липня по 1 серпня 1940 р. опергрупою НКВС УРСР у Бол- граді було заарештовано 12 осіб, румунсько підданих, членів колиш- нього міського комітету партії «цараністів». Серед них були адвокати, поміщики, вчителі, а також і представник духовенства – священик о. Василь (Агура). За національною ознакою серед активних членів були болгари, молдавани, серб, та росіянин. Усі вони обвинувачувались за ст. ст. 54–13, 54–11 КК УРСР в тому, що «знаходячись на службі у буржуазного уряду, всіляко пригні- чували робітників та селян Бессарабії...; входили до складу міського ко- мітету буржуазної націонал-цараністської партії; провадили активну боротьбу з революційним рухом і комуністичною партією, розповсю- джували наклепницькі вигадки щодо ніби-то поганого життя в СРСР»30. На допитах, що тривали протягом півроку, заарештовані визна- ли, що входили до комітету партії, вели боротьбу проти інших румун- ських партій, в тому числі і комуністичної, розповідали про власну партійну діяльність. Більшість визнала, що з 1938 р. партія увійшла до «Фронту національного відродження». Слідчий УНКВС 11 грудня 1940 р. в обвинувальному висновку повторив ті ж звинувачення, що були пред’явлені під час арешту. Остаточне ж рішення прийнято лише через півроку. За постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 5 червня 1941 р. усіх засуджено до 8 років виправно-трудових таборів. Відбува- ли термін ув’язнення в різних місцях: Карагандинському (Казахська СРСР), Північно-Східному, Інтінському та Воркутинському (Комі АРСР) таборах НКВС. У 1948 р. Агура, Дімов та Каракулаков були направлені на спе- цпоселення до Красноярського краю. Агура та Желязков були реабілі- товані 26 січня 1959 р., решта десятеро – 22 лютого 1960 р. ВЛАДА І ЦЕРКВА 440 Репресії проти священиків за колишню приналежність до партії «цараністів» також продовжувалися і в 1941 р. вже безпосередньо в умовах воєнного часу. Показовим прикладом цього є справа Пилипа Івановича Бєлінського, священика села Борисівка Татарбунарського району Ізмаїльської області31. 26 червня 1941 р. він був заарештований Татарбунарським РВ НКВС Ізмаїльської області за звинуваченням по ст. 54 −10 ч.1 КК УРСР та у зв’язку з наближенням фронту висланий до Томська, де утримувався в тюрмі № 3. Слідча справа, як і на бага- тьох інших в’язнів, етапованих вглиб країни, була втрачена і слідство розпочалось в Томську лише в січні 1942 р. На Бєлінського завели тю- ремну справу, змусили його написати власноручні покази та на їхній основі завели нову слідчу справу. Те, що така ситуація була типовою для тисяч арештантів 1941 р., відправлених після початку війни в різні віддалені райони кра- їни, свідчить довідка, складена в травні 1942 р., що містить посилання на загальносоюзний відомчий наказ: «... Слідча справа та інші комп- рометуючі матеріали на Бєлінського до цього часу в УНКВС по НСО не надійшли та невідомо, де вони знаходяться... Керуючись наказом НКВС СРСР та прокурора СРСР № 00286/12 сс від 8 лютого 1942 ро- ку, на основі особистої тюремної справи поновити на Бєлінського слі- дчу справу та заново провести розслідування»32. Слідство провели ро- бітники слідчої групи НКВС УРСР, евакуйовані разом з заарештова- ними. Результат їхньої роботи викладений в обвинувальному виснов- ку, затвердженому 23 жовтня 1942 р.: «До встановлення радянської влади в Бессарабії Бєлінський приймав активну участь в діяльності націонал-цараністської партії Румунії... Крім того, являючись служи- телем релігійного культу, виховував населення в дусі відданості ру- мунському буржуазному уряду, захищав румунські закони, які були направлені на придушення демократичних свобод трудящих, а також в національні, історичні та королівські дні, в період богослужіння ви- хваляв румунського короля та його міністрів»33. За це слідчі НКВС вважали за необхідне його розстріляти. Особлива нарада при НКВС СРСР 5 грудня 1942 р. ухвалила ув’язнити Бєлінського у виправно-трудових таборах на 8 років. Відбував покарання в таборах НКВС Новосибірської області та Красноярського краю. Після завершення терміну ув’язнення був залишений в Краснояр- ському краї на засланні. Коли ж в 1956 р. був звільнений, то отримав паспорт «без зняття судимості». Реабілітований 18 травня 1959 р. На фоні численних справ священиків, репресованих за колишню приналежність до румунських партій, виділяється справа Антона Ти- Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 441 товича Вустяна, священика села Матроска Ізмаїльського району та міста Ізмаїлу34. Після закінчення духовної семінарії він був священиком до жов- тня 1940 р., а після закриття церкви, не маючи можливості продовжу- вати пастирське служіння, поїхав до села. 26 червня 1941 р. заарешто- ваний Саратським РВ НКВС Ізмаїльської області без пред’явлення звинувачення і у зв’язку з воєнними діями етапований до Вологодської області. Його справу, як і багато інших, втратили і в жовтні 1941 р. поновили слідство у вологодській тюрмі № 1. У біографії Вустян роз- повів, що завжди чесно виконував обов’язки священика, в минулому належав до партії «цараністів», останнім часом був членом ліберальної партії і ні в чому винним себе не визнавав. Однак слідчий НКВС вирі- шив інакше і 29 листопада 1941 р. в обвинувальному висновку напи- сав: «Вустян був членом фашистської партії “Фронт національного відродження”, провадив роботу по вихованню румунської молоді у фашистському дусі. Після встановлення радянської влади в Бессарабії проявляв невдоволення існуючим ладом та розповсюджував брехню про Радянський Союз, критикував окремі заходи радянської влади, агітував проти колгоспного ладу. Висловлював пораженські настрої, вихваляв гітлерівську Німеччину. Винний за ст. 58–10, ч.2 КК РРФСР»35. Доказів цих звинувачень у справі не було. Рішення по справі Вустяна було прийнято через півтора роки пі- сля його арешту. Особлива нарада при НКВС СРСР 10 жовтня 1942 р. постановила ув’язнити його у ВТТ на 10 років. Спочатку він був на- правлений до Ухтинського табору, а 25 квітня 1944 р. через важку фо- рму дистрофії звільнений. Повернувшись на волю, служив священи- ком у місті Бєльці (Молдова). Але в 1949 р. все почалось знову. Вустяна 12 травня заарешто- вано відділом «О» МДБ МРСР за звинуваченням по ст. 54–10 ч.2 КК УРСР. Формула звинувачення під час арешту та в обвинувальному висновку, складеному вже 18 травня 1949 р., повністю повторювала звинувачення, вигадані вологодським слідчим. За таким «документом» 18 червня 1949 р. Особлива нарада при МДБ СРСР постановила: Вус- тяна «за приналежність до контрреволюційної організації» вислати на безстрокове поселення. Відбував покарання в Красноярському краї. Завдяки його численним зверненням справу було переглянуто і 6 бере- зня 1954 р. судова колегія зі кримінальних справ Верховного суду СРСР ухвалила про припинити справи 1949 р. У документі значиться: «Згідно з указом президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 року в заслання на спецпоселення можуть направлятися особи, яких звільнено з таборів після завершення Вітчизняної війни. Вустян же ВЛАДА І ЦЕРКВА 442 звільнений з табору під час війни в 1944 році. Тому він повторно в 1949 році був направлений у заслання на спецпоселення незаконно»36. Після звільнення Вустян продовжував домагатися повної реабілітації. 30 травня 1960 р. він реабілітований за справою 1941 р., а 29 листопада 1991 р. − за справою 1949 р. У переважній більшості фактів переслідування священнослужи- телів простежувалася система покарань за погляди і діяльність, які здійснювались за часів приналежності земель іншій державі − Румунії. За політичне волевиявлення, за право на свободу совісті люди кара- лись вже в іншій державі і в інший історичний час. Власне, для радян- ської репресивної системи таке положення було цілком природною нормою, у тому числі стосовно громадян і підданих іноземних держав. Більшість репресованих священнослужителів на теренах Бессарабії були підданими Румунії. Окремою групою репресованих на початку 1940-х рр. стали священнослужителі які, не знайшовши собі місце в радянському суспі- льстві і розуміючи не тільки безперспективність, а й небезпечність церковної пастирської служби після входження Бессарабії до СРСР, намагалися виїхати до Румунії. Як свідчать матеріали справ, особливо в період з червня 1940-го до червня 1941 рр., таких бажаючих були десятки. Так, у грудні 1940 р. на Ізмаїльщині було заарештовано двох колишніх священиків, які, не маючи протягом кількох місяців свого приходу, не могли влаштуватися на роботу, не мали засобів до існу- вання і тому намагались оформити документи на виїзд до Румунії, де проживали їх родичі37. 23 грудня 1940 р. Ізмаїльський РВ НКВС заарештував Василя Миколайовича Спанакі, колишнього священика села Менжир Кагуль- ського повіту. 27 грудня 1940 р. Болградський РВ НКВС заарештував Христофора Петровича Бейлікчі (Бейдікчі), румунського підданого, колишнього священика села Куза−Воде Кагульського повіту. Спочатку їх оформили у окремі справи, але постановою від 17 березня 1941 р. справи об’єднали і обох звинуватили за ст. 54−10 КК УРСР в тому, що вони, нібито, прибувши до Ізмаїлу «спільно проводили антирадянську агітацію, спрямовану на розповсюдження емігрантських настроїв се- ред населення, на підрив і дискредитацію заходів партії і радянського уряду», а точніше − за «ініціативу і організацію надіслання колектив- ної телеграми на адресу радянського уряду і румунського консульства з клопотанням про виїзд до Румунії»38. Бажаючих виїхати з Радянської Бессарабії до Румунії, за свід- ченням заарештованого Спанакі, було близько 90 осіб. Переважну бі- льшість становили етнічні румуни та молдавани, хоча були також сер- Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 443 би, болгари і українці. Певний відсоток становили колишні священики Ізмаїльщини та Аккерманщини − окрім Спанакі і Бейлікчі, Теодор Ду- мбрава, брати Давид та Костянтин Манолеску, Іон Якобан, Василь Градинару, Феодосій Богач, Василь Бондаренко, Михайло Михайлович та інші. Мотиви й причини були різні: бажання з’єднатися з сім’єю, втеча від розправи та репресій тощо. Однак, основною, на нашу думку, була відсутність перспектив пастирської діяльності. Звичайно ж, влада не могла дозволити, щоб із першої в світі соціалістичної держави ви- їжджали люди, не згодні з соціально-політичним устроєм; тому й фаб- рикувалися справи про антирадянщину. Обвинувальний висновок по справі Спанакі та Бейлічкі підпи- сано 27 березня 1941 р., вже через десять днів після об’єднання їхніх справ. До початку війни рішення по справі прийнято не було. Влітку їх етапували на Урал, в село Нова Тура Свердловської області, там, ще майже рік вони чекали вирішення своєї долі. Особлива нарада при НКВС СРСР 6 травня 1942 р. постановила ув’язнити Спанакі і Бейлікчі у виправно-трудових таборах на 10 років кожного. Відбуваючи термін ув’язнення, 3 жовтня 1943 р. Бейлікчі помер в Східно-Уральському ВТТ, подальша доля Спанакі невідома. Реабілітовані 10 травня 1989 р. У 1944–1945 рр., після визволення Одещини від німецько- румунської окупації, масові репресії церковнослужителів та віруючих тривали. Однією з причин арештів і засуджень до різних термінів ув’язнення було співробітництво одеського православного духовенст- ва з Румунською православною місією в Трансністрії (Misiunea ortodoxâ română in Transnistria). Місія діяла з 15 серпня 1941 р. і до по- чатку весни 1944 р. Вона була направлена патріархом Румунії Нико- димом з метою «пробудження християнського духу і релігійного енту- зіазму»39. Як зазначалося в грудневому за 1942 р. номері одеської газе- ти «Молва», призначений на керівництво Місією у грудні 1942 р. мит- рополит Віссаріон (Пую), наголошував: «Сучасна війна ведеться не тільки проти більшовицьких вождів, але, перед усім, проти ідеології, яка руйнує цивілізацію і Церкву». Напевно, це була спроба приєднання відродженого православ’я до Румунської автокефальної православної церкви (РАПЦ) в інтересах окупаційної адміністрації. Разом з тим, документи того часу свідчать, що в духовно-релігійній царині румунська влада була досить толеран- тною. В Трансністрії відправляли службу представники різних христи- янських конфесій та різних релігій, за виключенням іудаїзму. ВЛАДА І ЦЕРКВА 444 Наскільки процес відродження православного церковного життя був інтенсивним, свідчить кількість направлених місією представників кліру – 285 осіб, з яких 152 були місцевими жителями40. У той же час місіонери – євангелісти-лютерани нараховували 24 священики (з Німеччини), а католицька місії на чолі з монсеньйором Марком Глазером, колишнім священиком, вихідцем із німецької коло- нії з-під Одеси мала лише 14 священиків (із Румунії)41. Після поновлення радянської влади у регіоні репресивна систе- ма стала знову набирати обертів. У стенограмі виступу секретаря Оде- ського обкому КП(б)У Сосновського на обласній нараді завідуючих відділами пропаганди і агітації міськкомів і райкомів КП(б)У, редакто- рів обласних газет 15 червня 1944 р. вказувалося: «На усій території області і міста Одеси було відновлено багато церков і зараз відкри- тих... Тому перед нами стоїть велика робота, щоби протиставити цьому релігійному мракобіссю матеріалістичні марксистсько-ленінські по- гляди і не шляхами і методами, якими проводили наші комсомольці, а іншими, більш гуманними...»42. Випробовуваним “гуманним” методом боротьби з церковними громадами стали арешти. Священики, які прибули в Трансністрію вико- нувати пастирську службу, тих, хто отримав приходи з рук румунської Місії вважали посібниками окупантів. Спочатку їх арештовували за підо- зрою в шпигунстві (ст. 54–6 КК УРСР), згодом, у повоєнні роки, звинува- чували в контрреволюційній та антирадянській пропаганді (ст. 54–10 КК УРСР), а декого – у зраді батьківщини (ст. 54–1 КК УРСР). Головна відмінність у репресивній процедурі досліджуваного періоду у тому, що рішення у справах приймала вже не Особлива на- рада при НКВС СРСР, а воєнні трибунали, як правило, військ НКВС. У термінах покарання відбуваються також деякі зміни: до осно- вних термінів ув’язнення минулих років – 8 та 10 років ВТТ, додається новий – 15 років ВТТ або каторжних робіт. Крім того, як правило, ви- значається термін поразки в політичних правах після відбуття ув’язнення в таборах та конфіскація майна. Скільки всього представників кліру було репресовано в 1944– 1945 рр. на Одещині – поки невідомо. Зафіксуємо лише декілька з них, чиї справи збереглися в фонді «П» архіву УСБУ в Одеській області. Другим відділом УНКДБ по Одеській області 29 і 31 липня 1944 р. заарештовані за підозрою у зв’язках з румунською жандармерією та розвідорганами ієромонахи Серафим (Навалов), священик Свято- Покровської церкви села Ново-Георгієвка Ананьєвського району Одесь- кої області43 та Геннадій (Кожухар), священик Свято-Покровської церк- ви села Василівка Фрунзевського району Одеської області44. Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 445 У обвинувальному вироку вказувалося, що «... під час виконан- ня церковних обрядів серед населення проводили антирадянську агіта- цію, здійснювали наклепи на ВКП(б), закликали населення коритися румунській владі». В січні 1945 р. обидва священнослужителі засу- джені воєнним трибуналом військ НКВС Одеської області до ув’язнення у ВТТ на 15 років та конфіскації майна. Кожухар додатково був приречений до 5 років поразки в політичних правах. Засідання трибуналу були закритими, без участі прокурора та адвоката. Подаль- ша доля засуджених невідома. Реабілітовані лише у 1997 р. Схожою була доля священика сіл Балтського району Олександ- ра Григоровича Арвентьєва45. Заарештований 4 вересня 1944 р. Балт- ським РВ НКВС за підозрою у шпигунстві, на численних допитах він визнав, що «... виявив добровільне бажання працювати на окупованій території... для того, щоб поновити церкви та організувати церковне життя...; інформував церковне керівництво про антирелігійні настрої та поведінку громадян...; говорив, що тепер настав час вільного вико- нання релігійних обрядів, про що було неможливо і думати при радян- ській владі...»46. Але категорично відкидав будь-який зв’язок з румун- ською розвідкою чи контррозвідкою. Справа тричі поверталася на до- слідування і 8 лютого 1945 р. був затверджений остаточний обвинува- льний висновок за ст. 54–10 ч. 2, який майже дослівно повторював аналогічний документ у справах Навалова та Кожухаря. 28 лютого 1945 р. воєнний трибунал військ НКВС Одеської області виніс вирок Арвентьєву – ув’язнення у ВТТ на 10 років та конфіскація майна. По- дальша доля також невідома. Реабілітований 15 квітня 1992 р. Багатьох священиків репресували саме за пастирську місію на теренах Трансністрії, яку офіційна влада кваліфікувала як «антирадян- ську діяльність і агітацію» та звинувачувала цих людей одразу за ст. 54–10 КК УРСР. З жовтня 1944 р. по липень 1945 р. в Одеській області були заа- рештовані десять священнослужителів. Серед них: протоієрей Входо- Ієрусалимської церкви (на 2-й Заставі) о. Митрофан (Остапчук), свя- щеник церкви с. Бірзула Котовського району Одеської області о. Олек- сій (Пасічник), священик одеського кафедрального Ільїнського собору о. Гавриїл (Хреновський), настоятель чоловічого монастиря в місті Балті Одеської області Зосім (Черкез), священики одеської Григоріє- Богословської церкви о. Георгій (Сагайдачний), о. Михайло (Гдешин- ський) і його молодший син – Петро, псаломщик одеського Ільїнського кафедрального собору, священик того ж собору о. Пахомій (Шкару- пін), священик одеського Успенського собору о. Андрій (Голоносов), священик одеської Христо-Різдвяної церкви о. Антон (Грудко)47 та ін. ВЛАДА І ЦЕРКВА 446 Всі арешти провадилися другим відділом УНКДБ по Одеської області за звинуваченням за ст. 54–10 ч. 2: «перебував на тимчасово окупованій німецько-румунськими військами території..., під час про- повідей провадив антирадянську агітацію – окупантів називав визво- лителями від більшовиків, здійснював наклепи на радянську дійс- ність...» тощо. Слідство, як правило, тривало біля двох місяців, в обви- нувальному висновку повторювались звинувачення, пред’явлені під час арешту, з незначними доповненнями, взятими з протоколів допитів самих заарештованих. Вироки виносив воєнний трибунал військ НКВС Одеської області (по справі Шкарупіна – Миколаївської області), засі- дання були закритими, без участі сторін обвинувачення та захисту, вироки у більшості засуджених також однакові – 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, з подальшою поразкою в політичних пра- вах на 5 років та конфіскація майна. У більшості його не було зовсім. Подальші долі невідомі. Реабілітовані в 1992–1993 рр. «За зраду батьківщині» були репресовані й інші представники кліру Одещини. Ось лише декілька імен: М.І.Градинар, Ф.Ф.Флоря, В.Ф. Чемена. Жахлива доля спіткала о.Федора (Флорю-Флорь), священика Чуфлінської церкви в Кишиневі, який був заарештований 2 березня 1945 р. в Кишиневі. Це був для нього вже третій арешт. Верховним судом Молдавської РСР від 3 листопада 1945 р. «за те, що мешкав на території тимчасово окупованій румунами, проводив серед населення антирадянську агітацію та масові молебні протягом 1943 року» та співробітництво з журналом «Християнська Трансністрія» колишній лектор богословських курсів в Одесі за часів румунської окупації, оде- ський протоієрей Ф.Ф. Флоря-Флорь був засуджений за ст. 54–10, ч.ІІ КК УРСР до 10 років ВТТ з поразкою в правах на 5 років і з конфіска- цією майна48. Ф.Флоря помер в Одесі в ніч з 18 квітня 1958 р. Тоді ж звинувачувався і колишній інспектор підвідділу релігій- них культів дирекції культури за румунської окупації Одеси, професор теології, випускник Київської духовної академії В.Ф.Чемена за співро- бітництво з румунською адміністрацією. Одним із доказів стала згадка в редакційній статті газети «Молва» від 17 грудня 1942 р. про його лекцію на тему «Про психологію дитячої душі, розбещеної антирелі- гійною більшовицькою пропагандою»49. Отже, хвилі репресій у ході Другої світової війни та у повоєнні роки, по суті, не відрізнялися від масових репресій 1930-х років. При- чини, методи та наслідки терору залишалися незмінними, змінювалися й страждали лише люди, що потрапляли до тортурних камер репреси- вно-каральної системи. Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 447 Смертні вироки щодо духовенства у середині 1940-х рр. не за- стосовувалися, переважно – ув’язнення у таборах. Водночас, збільшу- вався термін ув’язнення. Засуджувались більшою мірою парафіяльні священики. Архієреї Одесько-Ізмаїльській єпархії, були знищені ще у 1930-ті рр. Арешти 1930-х рр. були чисельннішими і масштабнішими. Спадковість у каральних акціях у 1940-х рр. помічалася у шаблонних обвинуваченнях, сценаріях допиту та винесення вироку. Таб. 1 КІЛЬКІСТЬ РЕПРЕСОВАНИХ ПРАВОСЛАВНИХ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ у 1930–ті – середині 1940–х рр. * (за виявленими архівними матеріалами УСБУ по одеській області) Вирок 1931–1935 1936–1940 1941–1945 Разом Розстріляні – 51 – 51 Засуджені до таборів 25 11 24 60 Засуджені до вислання 16 5 – 21 Разом 41 67 24 132 * Потрібно взяти до уваги, що зі 132 репресованих, 23 – засу- джувалися двічі, а шестеро – тричі. Таб. 2 ОСВІТНІЙ РІВЕНЬ РЕПРЕСОВАНИХ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ Вища освіта (богословська) 8 Вища освіта 6 Середня освіта (богословська) 43 Малограмотні 37 Невизначено, або домашня освіта 38 Разом 132 ВЛАДА І ЦЕРКВА 448 Таб. 3 ВІКОВИЙ ЦЕНЗ РЕПРЕСОВАНИХ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ До 30-ти років 4 Від 30-ти до 50-ти років 58 Від 50-ти до 70-ти років 65 Старше 70-ти років 5 Разом 132 Таб. 4 ДУХОВНЕ ЗВАННЯ РЕПРЕСОВАНИХ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ Духовне звання 1931– 1935 1936– 1940 1941- 1945 Разом Архієреї (митрополит, єпископи) – 3 – 3 Протоієреї (священики, диякони, псаломщики) 27 42 20 89 Монахи (ченці, черниці) 2 10 4 16 Релігійні чиновники 2 3 – 5 Невизначено 10 9 – 19 Разом 41 67 24 132 Примітки 1 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953:. Суспільно- політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. – К., 1994. Білокінь С. Ви- нищення українського духівництва у 1930-х роках// Другий міжнародний кон- грес україністів: Доповіді і повідомлення. – Ч.2. – Львів, 1994; Войналович В.А. Репресивно-каральні заходи радянської влади як засіб утвердження політики державного атеїзму в Україні 20–30-х роках. – В кн.: Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині в 1920–1950-ті роки: Збірник. – Київ- Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій 449 Миколаїв, 2000; Пащенко В. О. Держава і православ’я в Україні: 20–30-ті роки ХХ ст. К., 1993; Його ж Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 1997; Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993; Шитюк М. М. Масові репресії проти населення Півдня України 20-50 ті рр. ХХ ст. – К., 2000 та ін. 2 Малинова Г. Л. Дело церковной контрреволюционной организации (1931 год)// Одеський мартиролог: Дані про репресованих Одеси і Одеської області за роки радянської влади. Том 1/ Уклад.: Л.В. Ковальчук, Г.О. Разумов. – Іст.- мемор. вид. – Одеса, 1997. – С. 697–709; Михайлуца М. І. Репресії духовенства на Одещині під час Великої Вітчизняної війни. 1941–1945 рр. (За матеріалами архіву УСБУ Одеської області) // ХІ Всеукраїнська наукова конференція “Ве- лика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії, імена, події”, Київ- Хмельницький. 14–16 жовтня 2004 р.: Збірник доповідей і повідомлень/ Ред- кол.: П.Т.Тронько та ін. – Київ–Кам’янець–Подільський, 2004. – С. 29–37; Йо- го ж 1945-й – рік “розплати”: священики-місіонери і НКДБ// Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. – Кн. І. – Львів, 2005. – С. 386–390. 3 Див.: ГДА СБ України, Одеса. – Ф. П. – Спр. 16327–п. – Т. 1–5. 4 Там само. – Т. 4. – Арк. 975. 5 Там само. – Арк. 1026, 1065. 6 Там само. – Арк. 1025. 7 Там само. – Арк. 1066. 8 Там само. – Арк. 1073. 9 Там само. – Т. 3. – Арк. 874. 10 Там само. – Т. 4. – Арк. 1072. 11 Там само. – Арк. 1176. 12 Там само. – Арк. 1008. 13 Там само. – Спр. 21541–п. – Арк. 15. 14 Там само. – Арк. 66. 15 Там само. – Арк. 91. 16 Див.: Там само. – Спр. 10978–п. – Арк. 89–93. 17 Там само. – Спр. 16327–п. – Т. 4. – Арк. 1316. 18 Там само. – Спр. 10175–п. – Арк. 268–271. 19 Список громадян розстріляних органами НКВС у в’язницях міст Києва та Ізмаїлу на початку Великої Вітчизняної війні// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД– КГБ. – 2003. – 1(20). – С. 438–439. 20 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні... – С. 121, 123. 21 ГДА СБ України, Одеса. - Фонд П (припинених архівно-слідчих справ) архіву. 22 «Кузісти» – румунська національно-християнська партія, заснована в 1890-ті роки професором юридичного факультету Ясського університету Олександром Кузом; належала до розряду правих організацій, пропагувала теорію расової та національної виключності під гаслом «Король, Христос і нація». З грудня 1937 – лютого 1938 років знаходилась при владі. Сприяла встановленню монархо- фашистської диктатури. 23 «Цараністи» – румунська націонал-цараністська партія, утворена у 1926 р. шляхом об’єднання національної та цараністської (селянської) партій. Остання була утворена ще у 1918 р. В основі програми була ідея побудови селянської ВЛАДА І ЦЕРКВА 450 держави. Ліве крило партії разом з комуністами утворювало антифашистський фронт, а праві цараністи сприяли приходу фашистів до влади у Румунії і сприяли втягуванню держави у війну проти СРСР. 24«Жоржисти» – ліберальна партія Румунії, утворена у 1930 р. після відокремлення від націонал-ліберальної партії групи на чолі з Георгом Братіану. (Назва походить від імені лідера партії). У внутрішній політиці дот- римувалися лінії на створення фашистської корпоративної держави, а в зовнішній – орієнтувалися на Німеччину та на боротьбу з комуністичною не- безпекою. 25 «Фронт національного відродження» – єдина дозволена профашистська організація в Румунії, утворена за указом короля Кароля II після розпуску і заборони усіх політичних партій у грудні 1938 р. ФНВ сприяв зближенню Румунії і фашистської Німеччини у 1939–1940 рр. 26 ГДА СБ України, Одеса. – Ф. П. – Спр. 22646–п. 27 Там само. – Спр. 17968–п. 28 Там само. – Спр. 17968–п. – Арк. 3. 29 Там само. – Спр. 11314–п. 30 Там само. – Спр. 11314–п. – Арк. 43. 31 Там само. – Спр. 10519–п. 32 Там само. – Арк. 28. 33 Там само. – Арк. 29. 34 Там само. – Спр. 11340–п. 35 Там само. – Т. 1. – Арк. 56. 36 Там само. – Арк. 64 зв. 37 Там само. – Спр. 17051–п. – Арк. 1. 38 Там само. 39 Молва. – 1942. – 8 грудня. 40 Transnistria crestina. − Bucuresti. − 1943. − nr. 8. − Р. 30, 48. 41 Rodica Solovei Activitatea Guvernamintului Transnistriei on domeniul social- economic si cultural: 19 auq. 1941–29 ian. 1944). Iasi: Casa Editoriala “Demiurq”, 2004. – Р.122. 42 ДАОО (далі – Державний архів Одеської області). – Ф. 11. – Оп. 11. – Спр. 143. – Арк. 23. 43 ГДА СБ України, Одеса. – Ф. П. – Спр. 28174–п. 44 Там само. – Спр. 28022–п. 45 о.Арсеній (Арвентьев) був за румунської окупації субпротоієреєм (старший священик) Савранської волості, Балтського повіту і співпрацював на ниві християнізації регіону з Румунською православною місією.(Див.: Transnistria crestina. − Bucuresti. − 1943. − nr. 8. − Р. 55). 46 ГДА СБ України, Одеса. – Фонд П. – Спр. 25253–п. 47 Там само. – Спр. 8489–п., 9048–п., 8960–п., 8650–п., 8700–п., 25157–п., 25027–п., 25123–п. 48 Там само. – Спр. 16327–п. – Т. 4. – Арк. 1234. 49 Там само. – арк. 1310.

Схожі ресурси