"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр.
Рецензія на книгу: "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. [Абраменко Л.М. Последняя обитель. Крым, 1920 – 1921 годы. – К., МАУП, 2005. – 480 с.: ил.]....
Збережено в:
| Дата: | 2004 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2004
|
| Назва видання: | З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40064 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. / В. Крупина // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 486-495. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40064 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-400642013-01-10T12:12:24Z "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. Крупина, В. Рецензії Рецензія на книгу: "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. [Абраменко Л.М. Последняя обитель. Крым, 1920 – 1921 годы. – К., МАУП, 2005. – 480 с.: ил.]. 2004 Article "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. / В. Крупина // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 486-495. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40064 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Крупина, В. "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| description |
Рецензія на книгу: "Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. [Абраменко Л.М. Последняя обитель. Крым, 1920 – 1921 годы. – К., МАУП, 2005. – 480 с.: ил.]. |
| format |
Article |
| author |
Крупина, В. |
| author_facet |
Крупина, В. |
| author_sort |
Крупина, В. |
| title |
"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. |
| title_short |
"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. |
| title_full |
"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. |
| title_fullStr |
"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. |
| title_full_unstemmed |
"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. |
| title_sort |
"помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в криму в 1920 – 1921 рр. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2004 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40064 |
| citation_txt |
"Помилувати не можна розстріляти": нова книга про жертви червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. / В. Крупина // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 486-495. — укр. |
| series |
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| work_keys_str_mv |
AT krupinav pomiluvatinemožnarozstrílâtinovaknigaprožertvičervonogoteroruvkrimuv19201921rr |
| first_indexed |
2025-07-03T22:06:02Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:06:02Z |
| _version_ |
1836665130508615680 |
| fulltext |
РЕЦЕНЗІЇ
486
Віктор Крупина
"ПОМИЛУВАТИ НЕ МОЖНА РОЗСТРІЛЯТИ": НОВА
КНИГА ПРО ЖЕРТВИ ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ В
КРИМУ В 1920 – 1921 РР.
Абраменко Л.М. Последняя обитель. Крым, 1920 –
1921 годы. – К., МАУП, 2005. – 480 с.: ил.
Громадянська війна на півдні колишньої Російської імперії 1917
– 1921 рр. залишила по собі чимало не до кінця розкритих сторінок.
Одна з них – доля білогвардійців, які залишились в Криму після еваку-
ації Руської армії до Туреччини.
Прелюдією до трагедії Білого руху в Криму стала Перекопсько-
Чонгарська операція Червоної армії, що розпочалася в ніч з 7 на 8 лис-
топада 1920 р. Після артилерійської підготовки та численних атак
11 листопада підрозділам Червоної армії вдалося прорвати оборону
врангелівців. Після втрати Чонгарських та Юшунських оборонних
укріплень "білі" відступали в глиб півострова. Капітуляція білогвар-
дійців здавалася справою кількох днів. Здеморалізовані війська само-
вільно залишалися в селах і містах. Проте від повного розгрому Росій-
ську армію фактично врятувало командування VI Червоної армії, яке
під приводом стомленості бійців та великих втрат призначило на 12
листопада днювання, чим дало змогу "білим" відірватися від переслі-
дування. Надалі наступ червоних відбувався дещо обережно: вони не
знали про рішення П.Врангеля евакуюватися і чекали на запеклий опір.
13 – 15 листопада майже 146 тисяч осіб на 126 кораблях та човнах за-
лишили Крим. Чимало осіб не евакуювалися: хто не хотів залишати
батьківщину, хто сподівався на амністію, а кому просто не вистачило
місця на плавзасобах…
Трагедія врангелівської армії в Криму полягала ще й у тому, що
півострів має вузьку смугу сполучення з материком. Захопивши Крим і
перекривши єдину транспортну артерію, яка сполучала півострів з ма-
Крупина В. «Помилувати не можна розстріляти»
487
териком, більшовики без особливих зусиль могли контролювати всіх
його мешканців. Втекти не міг ніхто: всі плаваючи засоби були вико-
ристані для евакуації Російської армії П.Врангеля або затоплені.
Жахлива суть більшовицького терору проявилася в небачених
досі репресіях проти своїх же співвітчизників. За різними даними, же-
ртвами червоного терору в Криму стали від 50 до 120 тис. осіб. Зрозу-
міло, що особи, котрі не визнали «робітничо-селянську радянську вла-
ду» і боролися проти неї, мали понести покарання. Точніше, воно було
неминучим. Під підозрою перебували усі, хто одразу не приєднався до
більшовиків. Військові ж фактично були приречені. Трагедія полягала
в тому, що покарання понесли всі, хто опинився на півострові й навіть
не був причетний до Білого руху.
Хоча застосування терору в ході війни більшовики не заперечу-
вали, вони пояснювали його вимушеністю. Дещо інша справа із репре-
сіями по закінченні війни на півдні країни. Ця сторінка є однією з «бі-
лих плям» радянської історіографії. У сучасній історичній науці чер-
воний терор у Криму привертає увагу багатьох дослідників, проте під-
хід Л.М.Абраменка заслуговує на схвалення завдяки персоніфіковано-
му підходу до жертв.
Цікаво простежити тлумачення терору в радянських енциклопе-
дичних виданнях. Чи не найповніше дефініцію "терор" розкрито в
"Малой советской энциклопедии" (М., 1940): "Терор – це застосування
насильства аж до фізичного винищення противника" (Т.10. – С.707).
Подібне визначення наведено і в "Українському радянському енцик-
лопедичному словнику" (К., 1987) та "Большой советской энциклопе-
дии" (М., 1956). "Терор" відсутній в "Большой советской энциклопе-
дии" (М.,1976). Досить цікавим є і зображення необхідних умов засто-
сування терору: “Охоплена жахом перед все зростаючою силою рево-
люційного руху і шматована непримиримими протиріччями, буржуазія
хапається за терор як останній і найогидніший засіб, встановлює ре-
жим терористичної диктатури, загибелі і класового панування”. (Ма-
лая советская энциклопедия. – Т.10. – М., 1940. – С.707). Подібне тлу-
мачення, відсутнє в інших аналогічних виданнях, вірно відображає
універсальні обставини застосування терору, особливо якщо поміняти
"буржуазію" на "більшовиків".
Прикметно, що в радянських історичних енциклопедіях ("Ра-
дянська енциклопедія історії України" (К., 1972) та "Советская истори-
ческая энциклопедия" (М., 1973)) "терор" не наведений окремим понят-
тям. Чи не тому, щоб не давати прикладів та не викликати аналогій?
Терор, який в різні періоди війни застосовувався різними полі-
тичними силами щодо своїх супротивників, є однією з найжахливіших
РЕЦЕНЗІЇ
488
за своєю моральною суттю та фізичними наслідками складових війни.
Поки йде дискусія про причини, винуватців і масштаби як червоного,
так і білого терору, ніщо не заважає встановленню обставин смерті та
поіменного списку жертв. Книга Л.М.Абраменка "Останнє пристани-
ще. Крим, 1920 – 1921 рр." і присвячена одній зі сторінок драматичних
подій.
Рецензована монографія складається з двох основних частин,
перша з яких розкриває сутність та механізми більшовицької розправи
з противниками радянської влади. Друга – виклад особливостей та пе-
ребіг чисток в найбільших містах півострова: Сімферополь, Ялта, Керч
та ін. Основну частину доповнюють додатки та список рекомендованої
літератури. Необхідним елементом сучасної книги є фото і біографія
автора.
Книга відкривається передмовою відомого дослідника репреси-
вно-каральної машини радянської влади С.І.Білоконя, який зробив ко-
роткий екскурс в історію Криму та глобальні проблеми більшовицько-
го терору. Дослідник піднімає проблему джерельної вартості архівних
справ реабілітованих осіб. Він вказує, що "згідно нині діючого законо-
давства, справи на репресованих, але не реабілітованих громадян
мають особливий статус. Не те, щоб вони не розсекречувалися. У
принципі, вони, звичайно, відкриті, з ними працюють, але лише спів-
робітники Служби безпеки України та окремі дослідники. Ширше до-
ступні (іноді їх називають розсекреченими), я сказав би – теоретично
доступні для дослідника лише справи тих, хто отримав від властей ре-
абілітацію.[...] ... Виходить, що відкриті справи постраждалих невинно,
тобто, всі звинувачення, які містяться у цих справах, брехливі і наду-
мані. Інакше кажучи, скажемо ми з вами, реабілітовано громадян, ли-
ше лояльних до сталінського режиму. Зрештою виходить, що в цих
справах правда – лише дані "анкет арештованих", дата народження,
склад сім’ї, дата арешту. Вся решта – брехня. З цього, в свою чергу,
слідує, що мають під собою фактичні підстави лише ті звинувачення,
які містяться у справах осіб нереабілітованих, а справи ці, як сказано
вище, закриті. Коло замкнулося".
У вступній статті автора – "Архівні документи свідчать" – ви-
кладено попередні зауваження та міркування дослідника щодо збере-
ження історичної пам’яті. Об’єктивним складнощами Л.М.Абраменко
називає неминучі помилки у написанні прізвищ жертв терору. Дійсно,
хто хоч раз працював з рукописними документами того періоду, цілко-
вито погодиться з автором. Певні проблеми при написанні монографії
створювали випадки засудження однієї особи по кількох спискам. До-
Крупина В. «Помилувати не можна розстріляти»
489
слідник робить припущення, що це був спосіб шантажу приречених,
переманювання найкваліфікованіших спеціалістів на свій бік.
Основою своєї дослідницької роботи Л.М.Абраменко вбачає у
з’ясуванні правової сторони подій в Криму в кінці 1920 – 1921 рр. та їх
юридичних підстав. Такий ухил автора при розгляді репресій проти
білогвардійців є цілком обґрунтованим: більше 30 років пропрацюва-
вши у органах прокуратури, Л.М.Абраменко детально з середини знає
увесь механізм ведення слідства. До того ж, що це не перша його пра-
ця з питань історії слідства та репресій.
Хоча в хронологічні рамки роботи заявлені у назві – 1920 –
1921 рр., тобто захоплення більшовиками Криму в кінці 1920 року та
перший рік радянської влади на півострові, виклад ведеться значно
ширше. Об’єктом уваги автора є становлення органів ВЧК з 1918 р.,
зміни в радянському законодавстві у 1920 – 1930-х рр., доля причет-
них до розправ у Криму чекістів, незавершене викриття тоталітарної
суті радянської системи М.Хрущовим у 1956 р. та складнощі процесу
реабілітації новітньої доби. Така широка хронологічна канва дозволяє
простежити ставлення до репресій в різні роки, юридичні тонкощі ква-
ліфікації одних і тих же дій тощо.
Першу основну частину монографії відкриває розділ "Експози-
ція. На підступах", в якому зроблено екскурс в історії громадянської
війни. Автор звертає увагу на руйнівні наслідки Першої світової та
Громадянської воєн, жахливий матеріально-технічний стан народного
господарства, загрозу голоду та скруту населення, його духовну ви-
снаженість. Втрата рідних і близьких, анархія і безвладдя, обіцянки
свободи і диктатура, гасла законності "білих" і червоних та реальне
безправ’я громадян – таке повсякдення тогочасного суспільства. До-
дайте до цього територіальну відокремленість та строкатий етнокон-
фесійний склад населення півострова. Такий контраст реалій, ствер-
джує Л.М.Абраменко, і призвів до низької цінності людського життя,
притупленого відчуття справедливості. Все це призвело до здатності
піти на крайнощі, до жорстокості задля "останнього кроку до раю".
Наступний розділ – “Диктатура” – присвячений формуванню
тоталітарної влади в Росії. Л.М.Абраменко розглянув процес вини-
щення осіб, які могли потенційно протистояти утвердженню тоталіта-
ризму в країні – інтелігенції та правознавців. Інтелігенція заважала
становленню більшовицької ідеології, юристи радянській країні потрі-
бні були нові, які не порівнювали нинішню "комуністичну законність"
з дожовтневою "буржуазною".
Цікава і показова дискусія з приводу юристів відбулася на XV
з’їзді ВКП(б). Йдеться про доцільність сліпого дотримання букви за-
РЕЦЕНЗІЇ
490
кону у всіх випадках. Зокрема, відповідальний працівник Центральної
контрольної комісії Робітничо-селянської інспекції Н.Янсон відкинув
потребу цього, заявивши: "...Зараз у нас є певний професійний юриди-
чних нахил, який не зовсім корисний для справи радянської юстиції,
що є абсолютно новою формою порівняно з буржуазною". Ці та інші
цікаві факти, наведені у монографії, ілюструють обізнаність автора з
системою радянського судочинства та красномовно підтверджують
його висновки.
Переродження органів, які б мали слідкувати за дотриманням
законності та стати взірцем дотримання прав людини, відбувалося по-
вільно, але невпинно. Порушення закону щодо "контрреволюціонерів"
в період громадянської війни стали звичними пізніше: настільки масш-
табними були плани більшовиків з докорінного перетворення світу і
настільки заважала дійсність.
Прагнуло до диктатури і командування Білого руху, проте не в
масштабах країни, а в "білому" таборі. Диктатура була єдино прийнят-
ною формою управління у військовому середовищі, проте А. Денікі-
ним вона здійснювалася у м’якій формі.
Третій розділ рецензованого видання торкається осіб, чиїми ру-
ками творилося правосуддя, – чекістів. Л.М. Абраменко подав їх пси-
хологічний та соціологічний портрет: "При вигляді чекіста з його по-
свідченням гнули спини найбільші високопосадовці і пихаті радянські
чиновники знизу доверху, улесливо, метушливо, вони виконували
будь-які їх вимоги". Як правило, в ЧК служили молоді особи від 18 до
23-х років, які, здебільшого, мали нижчу освіту або взагалі її не мали.
За національністю переважали латиші, поляки, євреї. За соціальним
походженням це були, переважно, діти торговців, орендарів, кустарів,
управляючих заводами, фабриками, яким лінь, розбещеність та конф-
ліктність завадили здобути освіту.
Як і інших розділах, автор дещо виходить за хронологічні межі
дослідження. У даному разі Л.М.Абраменко навів біографії чекістів,
які фігурували в архівних справах при розстрілах в Криму в 1920 –
1921 рр. Дослідник робить висновок, що близько 70% чекістів, які за-
ймали керівні посади в НКВС у 1937 р. потрапили до структури радян-
ських спецслужб у 1917 – 1921 рр. і були причетними до кримської
розправи. Дослідник піднімає питання про своєрідне покарання чекіс-
тів: більшість із тих, хто був причетний до розправи над "контррево-
люціонерами" у 1937 – 1938 рр. також закінчили життя за сфабрикова-
ними справами.
Проблему юридичного статусу полонених розглянуто в розділі
"Полон". Автор наводить історичний екскурс щодо становища полоне-
Крупина В. «Помилувати не можна розстріляти»
491
них, який засвідчує чимдалі гуманніше поводження з ними в міру роз-
витку цивілізації. Як і в будь-якій війні, в Громадянській війні на пів-
дні Росії були військовополонені. До них, згідно міжнародних угод,
належать ополчення та добровольчі загони, які визнають закони війни;
населення окупованої території, яке носить зброю та визнає закони і
звичаї війни, військовослужбовці противника та ін. Особливістю роз-
глядуваних подій в Криму стало те, що до рук червоних потрапила
значна кількість співвітчизників різних соціальних станів, професій,
національності тощо.
Автор навів Гаазьку конвенцію 1907 р., що визначила положен-
ня військовополонених та правила поводження з ними, вказував, що
вона була обов’язковою для більшовиків. Проте з прагматичних пози-
цій більшовицьке РНК зайняла позицію невтручання щодо знищення
людей. Л.М.Абраменко доводить, що полонені врангелівці та інші
особи в Криму цілковито підпадали під категорію військовополонених,
тому мали право сподіватися на гуманне ставлення до них переможців.
До речі, білогвардійці на півдні Росії не застосовували масових роз-
стрілів полонених червоноармійців. Поводження з ними було більш
гуманним. Досить часто після вишколу полонені червоноармійці по-
повнювали ряди "білих" армій. Розстрілювали переважно лише під час
складних умов І Кубанського походу (лютий – травень 1918 р.). На-
справді розстрілу підлягали чекісти, комісари, комуністи. Висновок
автора очевидний: більшовики порушили всі моральні та міжнародні
норми в поводженні з полоненими в Криму в 1920 – 1921 рр.
Цікавим видається і розділ книги під назвою "Втеча". Передчу-
ваючи насильницьку смерть, полонені згодні на доволі ризиковані,
часто безрозсудні, кроки аби врятувати життя. Автор розглядає кілька
показових прикладів, вказував, що розстрілювали і тих конвоїрів, з під
нагляду яких здійснено втечу. Іноді полонених виводили і відпускали,
наказуючи бігти, проте далі слідували постріли в спину. Все ж, втікати
було нікуди: Крим був оточений водою, а ті, кому вдавалося втекти,
рано чи пізно були виявлені.
Шостий розділ монографії торкається долі біженців та осіб, які
повернулися назад. Л.М.Абраменко розглянув юридичний статус цих
осіб. Так, термін "біженці" з’явився в міжнародному праві після Пер-
шої світової війни, яка і викликала значні міграції населення. Згідно з
декретом ВЦВК і РНК Радянської Росії від 12 грудня 1921 р. російсь-
кого громадянства позбавлялися ті особи, які виїхали з Росії після
7 листопада 1917 р. без дозволу радянської влади або перебували в
контрреволюційних організаціях. Відомо, що в емігрантських колах в
середині 1920-х рр. під впливом ностальгії та більшовицької агітації
РЕЦЕНЗІЇ
492
було чимало випадків повернення на Батьківщину. Навіть попри де-
юре амністію для білогвардійців (окрім керівників) ті, хто повертався,
своє життя закінчували достроково. Наприклад, М.Ф.Станкевич,
1887 р.н., уродженець м. Глухова Чернігівської губернії. Виїхавши в
1920 р. був у Туреччині членом "Всеросійської організації Косьми Мі-
ніна". Після повернення 1922 р. був заарештований. За вироком над-
звичайної сесії Київського окружного суду за ст. 60, 66 КК УРСР
(участь у контрреволюційній організації і шпигунство) засуджений на
10 років позбавлення волі. Інші наведені приклади свідчать, що подіб-
них осіб чекав концтабір на 3, 5, 10 років. Як справедливо вказує
Л.М.Абраменко, службу в "білих" арміях більшовики завжди вважали
злочином, який не збиралися вибачати. Репресії ж проти них, вказує
автор, свідчать про грубе свавілля і беззаконня, які перекреслювали
прийняті міжнародними конвенціями правила, що забороняли насилля
і терор щодо біженців.
У розділі сьомому – "Заручники" – розглянуто статус і долю цієї
категорії громадян. Тут проаналізовано заручництво як явище та його
застосування на півдні України. Автор розпочинає з юридичної дефі-
ніції "заручник", ким є особи, насильно захоплені або затримані з ме-
тою тиску на певні органи (організації) заради виконання певних умов
погрозою знищити заручників, якщо умови не будуть виконані. Істо-
ричний екскурс, наведений Л.М.Абраменком, продемонстрував, що в
історії воєн траплялись випадки як толерантного ставлення, так і жах-
ливого поводження з цією категорією осіб. З розвитком людства зару-
чництво дедалі більше усувалося з практики ведення війни, оскільки
ставало малоефективним засобом боротьби. Сутність більшовицького
режиму та їх наміри докорінної перебудови держави і суспільства при-
звели до реанімації заручництва як способу боротьби. Л.М.Абраменко
наводить свідчення цілеспрямованого використання цього методу як
невід’ємної складової революційної боротьби.
Заручництву підлягали як правило заможні верстви населення,
проте не застраховані від цього були і селяни. Доля заручників була
трагічна. До речі, білогвардійці масово не практикували заручництва у
братовбивчій війні.
Наступний розділ – "Члени сім’ї. Пособники" – характеризує
становище цих категорій населення в Криму в досліджуваний період.
Як вказує автор, члени сімей "контрреволюціонерів" були найуразли-
вішою і найбеззахиснішою групою, провина яких полягала в тому, що
вони були родичами або близькими репресованих осіб. Спочатку, за-
значає Л.М.Абраменко, єдиного звинувачувального підходу і підстав
для репресій проти них не було. Ці категорії осіб в кримських справах
Крупина В. «Помилувати не можна розстріляти»
493
проходять то як пособники в антирадянській пропаганді, то "укривате-
лі", то "недоносителі", то "приховувачі". Красномовний приклад стала
доля дружини білогвардійського офіцера Є.П. Шуляковської, 1903 р.
н., уродженки м. Києва, яка мешкала у Феодосії. За рішенням трійки
Особливого відділу ВЧК IV армії і Криму від 29 грудня 1920 р. вона
була ув’язнена в концтабір на невизначений термін.
До категорії пособників віднесено управляючих маєтками дво-
рян, які мешкали в Криму. Цей вид злочину полягав, на думку чекістів,
у тому, що в минулому ці особи “представляли і відстоювали інтереси
експлуататорського класу”. До пособників зараховувалися і громадя-
ни, які тим чи іншим способом допомагали білогвардійцям перехову-
ватися від червоних після захоплення Криму.
Тотальний характер червоного терору підкреслено в розділі
"Червоний хрест". Діяльність Червоного хреста як організації, яка опі-
кувалася пораненими та її можливості у справі захисту їх прав, була
суттєво обмежена. Автор достатньо повно змалював діяльність цієї
місії на півострові, проте в розділі дещо порушена логіка викладу. За-
значено, що репресії торкнулися і персоналу Червоного хреста. Напри-
клад, рішенням трійки Особливого відділу ВЧК IV армії і Криму від
21 березня 1921 р. був розстріляний Усаков І.Ф., 1902 р.н., уродженець
Мелітополя, санітар евакоприйомника. Поширена серед лікарів була
практика доносів, широко заохочувана радянською владою, що зму-
шувало їх думати не лише про хворих, але й про власну безпеку. Наве-
дені факти, коли більшовики розстрілювали хворих, що Л.М. Абраме-
нко пояснював недоцільністю витрат на їх подальше лікування.
Друга основна частина монографії – "Криваві сліди на кримсь-
кій землі" – складається з 8 розділів, кожен з яких присвячено трагедії
оборонців Криму від більшовиків у містах Джанкой, Сімферополь,
Керч, Феодосія, Ялта, Севастополь, Євпаторія, Бахчисарай. У Севасто-
полі серед розстріляних чимало колишніх солдат Червоної армії, які
раніше перейшли на бік "білих". У Керчі приречених вивозили в море і
топили їх, називаючи це "десантом на Кубань". У Феодосії більшовики
лютували з особливою жорстокістю: вишиковували людей в шеренги і
скачучи на конях шаблями рубали їм голови.
Основою всіх розділів є списки жертв червоного терору. Важ-
ливим компонентом їх переліків є коротка, в міру інформативності тієї
чи іншої справи, біометрична характеристика особи: місце та рік наро-
дження, місце проживання та рід занять. Ці дані мають значну джере-
льну цінність. Окрім фіксації та розкриття кожного злочину радянської
влади, становлення прізвищ "катів", точної кількості загиблих та об-
ставин, перед сучасною наукою стоїть завдання встановлення поімен-
РЕЦЕНЗІЇ
494
ного списку жертв розправи. У монографії Л.М.Абраменко подано
значний матеріал для складання соціологічного портрету учасників
Білого руху. Обсяг доступного матеріалу визначив нерівномірність
текстів: подіям у Севастополі присвячено 9 сторінок, тоді як Ялті від-
ведено 71 сторінку. До достоїнств даної праці можна віднести і фото-
ілюстації окремих репресованих осіб, віднайдені в архівних справах.
У післямові "Гримаси реабілітації" Л.М.Абраменко розглянув
процес реабілітації репресованих у ІІ пол. ХХ ст., складний шлях до
відкриття архівів тощо. Він звернув особливу увагу на ХХ з’їзд КПРС,
критику "культу особи". Автор зазначає, що реабілітація, яка розпоча-
лася, проводилася руками працівників прокуратури та КДБ, що суттє-
во її стримувало, а з відставкою М.Хрущова практично припинилася.
Монографія не позбавлена окремих зауважень. Автор вдається
до дискусійного твердження щодо можливості укладання миру між
"білими" і червоними: "...Даремно Денікін і Врангель не слідували по-
раді міністра іноземних справ Англії Керзона припинити марний спро-
тив і шукати шляхи до примирення з радянською владою" (С.221). На
нашу думку, перемир’я між більшовиками і білогвардійцями і мирний
договір були неможливі практично. Хоча навесні 1920 р. П.Врангель
нібито погоджувався на переговори з В.Леніним за участі іноземних
представників, це був суто дипломатичний крок з метою виграти час і
провести реорганізацію армії та підвищити обороноздатність.
Шкода, що автор не висловив власну думку щодо кількості
жертв червоного терору в Криму в 1920 – 1921 рр. Не вдалося відшу-
кати в монографії кількість включених до монографії репресованих
осіб, встановлених автором виключно за київськими архівами. Необ-
хідно врахувати автору і старий стиль у датах, пов’язаних з Білим ру-
хом, оскільки "білі" не визнали переходу більшовиків на Григоріансь-
кий календар (С.56, 384).
Варто висловити побажання по 2 частині монографії. Перш за
все, у Л.М. Абраменка дещо порушена логіка захоплення міст Криму
Червоною армією. Тобто, Джанкой захоплений червоними 12 листопа-
да, Сімферополь – 13, Феодосія, Бахчисарай – 14, Євпаторія, Севасто-
поль – 15, Керч – 16, Ялта – 17 листопада. Хронологія захоплення міст
і мала б стати основою для черговості розташування розділів. По-
друге, у розповіді про особливості розправи в тому чи іншому місці,
автор наводить списки жертв з короткими біографічними даними (іно-
ді списки нараховують кілька десятків осіб, іноді – сотні), що дещо
перевантажує текст. Доцільно було б в тексті залишити найхарактер-
ніші приклади, а списки винести повністю у додатки та укласти по-
іменний покажчик.
Крупина В. «Помилувати не можна розстріляти»
495
Вказані недоліки не применшують важливості дослідження. У
результаті ознайомлення з монографією висновок напрошується сам
по собі: репресії більшовиків проти білогвардійців та мирного насе-
лення, які відбувалися в Криму в кін. 1920 – 1921 рр., розстріли та
ув’язнення в концтаборах мали під собою сумнівні юридичні підстави.
Окрім міфічної "революційної доцільності", масштабні репресії були
алогічними як з точки зору переможців, так і морального боку. Проте
такою була каральна машина радянської влади. Біометричні характе-
ристики репресованих дають наочне свідчення цілеспрямованого тота-
льного терору більшовиків.
Отже, рецензоване видання є кроком уперед на шляху до повно-
го з’ясування обставин і всіх жертв червоного терору в Криму. Події в
Криму – це лише один з епізодів кривавої драми під назвою Громадян-
ська війна. Через аналіз окремих ланок всієї війни і полягає шлях до
осмислення всієї трагедії народу 1917 – 1922 рр. Поза всяким сумні-
вом, книга Л.М.Абраменка, заявлена у жанрі суспільно-політичне ви-
дання, залишить позитивне враження від прочитаного і спонукатиме
до роздумів про сутність та ціну людського життя.
|