Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.

The article is dedicated to the results of political repressions against the clergy and the believers in 1937–1938.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2007
1. Verfasser:	Рубльова, Н.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2007
Schriftenreihe:	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Schlagworte:	«Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40102
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр. / Н. Рубльова // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2007. — № 1 (28). — С. 205-219. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40102
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-401022013-01-10T12:15:33Z Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр. Рубльова, Н. «Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років The article is dedicated to the results of political repressions against the clergy and the believers in 1937–1938. 2007 Article Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр. / Н. Рубльова // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2007. — № 1 (28). — С. 205-219. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40102 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	«Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років «Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років
spellingShingle	«Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років «Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років Рубльова, Н. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
description	The article is dedicated to the results of political repressions against the clergy and the believers in 1937–1938.
format	Article
author	Рубльова, Н.
author_facet	Рубльова, Н.
author_sort	Рубльова, Н.
title	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.
title_short	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.
title_full	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.
title_fullStr	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.
title_full_unstemmed	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.
title_sort	репресії проти «церковників» і «сектантів» в урср, 1917–1939 рр.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2007
topic_facet	«Великий терор» в Україні: До 70-річчя масових політичних репресій 1937–1938 років
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40102
citation_txt	Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр. / Н. Рубльова // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2007. — № 1 (28). — С. 205-219. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.
series	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
work_keys_str_mv	AT rublʹovan represííproticerkovnikívísektantívvursr19171939rr
first_indexed	2025-07-03T22:08:11Z
last_indexed	2025-07-03T22:08:11Z
_version_	1836665265762336768
fulltext	205 Наталія Рубльова (Київ) Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр. Rublova N. The repression against «the clergy» and «the sectarians» in Ukraine. The article is dedicated to the results of political repressions against the clergy and the believers in 1937–1938. У 1937–1938 рр. НКВС СРСР здійснив кілька каральних опера- цій, які були спрямовані проти запідозрених у нелояльності до більшовицької влади представників різних соціальних верств і груп. Реалізація репресивних заходів регламентувалася виданими під грифом «Цілком таємно» оперативними наказами народного комісара внутрішніх справ СРСР М. Єжова, згідно з якими по всій країні було піддано «великій чистці» як верхні ешелони й окремі страти суспільства (партійно-державну номенклатуру, ко- мандний склад Червоної армії і системи НКВС, керівні кадри галу- зей економіки, середовище інтелігенції, технічних спеціалістів, національних меншин, іммігрантів тощо), так і значно ширші кола населення. Так, контингент осіб, які підлягали репресіям на виконання одного з цих наказів — № 00447 від 30 липня 1937 р., було окреслено узагальненим поняттям «антирадянські елементи», які, як стверджувалося у цьому документі, «є головними при- звідниками всякого роду антирадянських і диверсійних злочинів, як в колгоспах і радгоспах, так і на транспорті і в деяких галузях промисловості»1. Скеровуючи зусилля органів державної безпеки цього разу на проведення каральної операції передусім на селі і серед вихідців з села, НКВС СРСР подавав орієнтири, за якими з-посеред мільйонів громадян необхідно було вирізнити зазначені «антирадянські еле- менти». Отже, репресіям підлягали ті, кого влада кваліфікувала як колишніх куркулів2, дворян, чиновників, жандармів, кара- 1 Оперативний наказ Народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР № 00447. 30 липня 1937 р. // Галузевий державний архів Служби без- пеки України (далі – ГДА СБ України), ф. 9, спр. 672, арк. 4–16. 2 Наказ № 00447, націлюючи чекістів в першу чергу на проведення «чист- ки» серед селянства, здобув неформальну, проте загальновживану наз- ву «куркульський». 206 Наталія Рубльова телів, учасників антирадянських повстань, контрреволюційних, збройних, фашистських, терористичних, шпигунсько-диверсійних формувань і організацій, членів антирадянських партій, репатріан- тів і реемігрантів, а також різного штибу карних злочинців (банди- тів, злодіїв, грабіжників, викрадачів худоби, аферистів, контра- бандистів тощо). Нарівні із вищезазначеними до переліку соціально небезпеч- них осіб НКВС СРСР відніс так званих «церковників» і «сектантів». Який зміст вкладався у ці поняття і якими критеріями мали послу- говуватися чекісти при визначенні приналежності громадян до цієї категорії, у наказі не роз’яснювалося. Та й в офіційному лекси- коні тодішньої радянської юриспруденції такі терміни не побуту- вали. Натомість в енциклопедіях і довідниках 1920-х – 1930-х рр. можна зустріти тлумачення слова «сектант»3, а в чинних тоді Адміністративному і Кримінальному кодексах УРСР вживалися терміни «духовенство» та «служителі культу»4. Ця специфічна суспільна верства, будучи потрактованою більшовиками як реакційна політична сила, після 1917 р. постій- но зазнавала тиску з боку радянської влади, що набирав різних форм й інтенсивності, однак мав масштабний і системний характер. За перші 15 років комуністичного режиму найбільших втрат духо- венству було заподіяно шляхом застосування жорстких репресив- них заходів під час громадянської війни, кампанії по вилученню церковних цінностей 1922 р. та колективізації сільського госпо- дарства 1929–1930 рр. Число жертв, яких зазнало духовенство і віруючі у згаданий вище період, донині остаточно не з’ясоване. В першу чергу, реп- 3 Напр.: «Сектант — 1) послідовник якоїсь секти, 2) у переносному ро- зумінні — людина вузьких поглядів, нетерпима до чужих думок. Сек- тантство — прихильність до секти; в переносному розумінні — вузькість поглядів» (Див.: Малая советская энциклопедия. Т. 7 / Гл. ред. Мещеряков Н.Л. – М.: Сов. энциклопедия, 1930. – С. 738. 4 Тлумачення поняття «церковник» з’явилося у словниках, що були видані в СРСР значно пізніше: «1. Особа, яка служить у церкві, але не посвяче- на в духовний сан (читець, псаломщик і т.п.). 2. Представник духовен- ства, духовного стану. Розм. Прибічник посилення впливу церкви» (Див.: Словарь современного русского литературного языка. Т. 17 / Редкол.: Филин Ф. (пред.), Бабкин А. и др. – М.; Л.: Наука, 1965. – С. 666– 667.); «1. Людина, яка зберігає релігійні забобони і підтримує церкву. 2. Служитель християнського релігійного культу» (Див.: Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1983. – С. 777). Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 207 ресії були спрямовані проти Руської православної церкви (РПЦ), яка до революції мала статус офіційного віросповідання і до якої належала більшість населення Російської імперії (станом на 1914 р. — 117 млн. віруючих, 67 єпархій, 130 єпископів, понад 50 тис. священиків і дияконів, 48 тис. парафіяльних храмів, по- над 1 тис. монастирів, 95 тис. монахів і монахинь). Згідно з дея- кими даними, в роки громадянської війни загинуло 28 архієреїв РПЦ, кілька тисяч священиків і ченців, близько 12 тис. віруючих, які стали на захист церкви. За 1917–1924 рр. на контрольованих більшовиками теренах з-посеред єпископату РПЦ було убито 21 особу, 59 померло внаслідок переслідувань, 66 — ув’язнено в табо- рах. Під час кампанії по вилученню церковних цінностей загальне число жертв, які загинули у сутичках з експропріаторами чи були розстріляні за вироками судів, становило 8100 осіб: 2691 представ- ник «білого» духовенства, 1962 ченців, 3447 монахинь і послуш- ниць5. Однак, як зазначається в одному з наукових видань 1990-х рр., «для документальної перевірки всіх цих цифр, на жаль, час ще не настав: необхідне погубернське виявлення і порівняння усіх свідчень, які збереглися в центральних і місцевих архівах»6. В свою чергу, російські дослідники — укладачі бази даних про пред- ставників православ’я, які зазнали переслідувань з боку радянсь- кої влади, подають відомості, що в період громадянської війни за віру постраждало близько 20 тис. осіб, понад 15 тис. з яких було страчено; під час кампанії по вилученню церковних цінностей 1922 р. репресіям було піддано також близько 20 тис. осіб, з них розстріляно близько 1 тис.; в перебігу розкуркулювання і колек- тивізації в СРСР було здійснено близько 60 тис. арештів і 5 тис. розстрілів захисників православ’я7. Серед зазначених жертв — тисячі мешканців України, на тере- нах якої після перекроювання державних кордонів, що сталося у 1921 р., залишилось 8 найпотужніших за чисельністю віруючих православних єпархій (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська і Чернігівська) на чолі з митрополитом Київським — екзархом України, який підлягав патріархату РПЦ. У 1920-х рр. – першій половині 1930-х рр. 5 Див.: Поспеловский Д. Русская Православная Церковь в ХХ в. – М., 1995. 6 Архивы Кремля. В 2-х кн. / Кн. 1. Политбюро и церковь. 1922–1925 гг. – М.; Новосибирск, 1997. – С. 78. 7 Див.: http://www.pstbi.ru. 208 Наталія Рубльова переслідувань не вдалося уникнути жодному з ієрархів і більшості духовенства цієї течії православної церкви, яка здобула назву «ста- рослов’янська» або, через вірність незручному для більшовиків московському патріархові Тихону — «тихонівська». Репресії трива- ли і після смерті патріарха, оскільки більшість єпископату України критично поставилася до лояльного владі нового керівництва РПЦ. Після кількох арештів, ув’язнення і заслання у 1929 р. помер митрополит Київський Михаїл (Єрмаков), у 1930 р. в Москві було розстріляно єпископа Прилуцького Василія (Зеленцова), в 1933 р. у Києві помер від голоду колишній ректор Київської духовної академії, архієпископ Канівський Василій (Богдашевський). У підконтрольному владі стані в 1924 р. в УСРР функціонувало 4900 парафій «тихонівської» орієнтації РПЦ8, але їх число нестримно скорочувалося. Так, у 1935 р. в столиці УСРР «тихонівцям» на- лежало 7, 1937 р. — 5 храмів9, тоді як до революції РПЦ мала в Києві 10 монастирів, 4 собори, 34 парафіяльні храми і 33 церкви при лікарнях, кладовищах, освітніх, виправних, доброчинних та ін. закладах10. З кінця 1920-х рр. розпочалися репресії проти духовенства іншої течії православ’я — обновленської (синодальної), яка, опону- ючи «тихонівцям», пішла на співпрацю з більшовицькою владою. Раніше задля ослаблення і розколу РПЦ українським обновленцям навіть було надано автокефальний статус, дозволено створити свою ієрархію (у 1925 р. на території УСРР — 32 єпископи та архієписко- пи) на чолі з митрополитом Пименом (Пєговим) і церковну структу- ру, яка складалася з 10 єпархій11, також передано в користування 3500 храмів12. У 1935–1937 рр. 5 православних церков Києва все ще залишалися в розпорядженні громад обновленців13. Сталінськими органами державної безпеки послідовно викорі- нювалася національно орієнтована, незалежна від РПЦ Українсь- 8 Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси / Відп. ред. В. Смолій. – К., 2002. – С. 303. 9 Кальченко Т. Этапизация и результаты репрессий против киевского духовенства // http://www.pravoslavye.org.ua 10 Календарь. Справочная и адресная книга г. Киева на 1913 год. – К., 1912. – С. 235–237. 11 Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви (861–1996). – К., 1996. – С. 434–435. 12 Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст. – С. 303. 13 Кальченко Т. Вказ. праця. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 209 ка автокефальна православна церква (УАПЦ), яка, здобувши під- тримку народу, на початку 1920-х рр. стрімко розвивала власні структури і нарощувала чисельність духовенства: восени 1921 р. за два місяці після Першого всеукраїнського православного церков- ного собору УАПЦ її єпископи лише у Києві висвятили 200 свяще- ників і стільки ж дияконів, а за рік по тому кількість парафій на Київщині перевищила 70014, в 1924 р. церква мала в Україні 30 єпископів, близько 1500 священиків і дяків, понад 1200 парафій15. Проте, як зауважив згодом перший митрополит цієї церкви В. Липківський, «потужна сила ще і в “князів світу цього”. В той час, коли УАПЦ стала тільки виходити зі стану, так би мовити, свого першого младенства, стала міцніше ставати на свої ноги, об’єднувати навколо себе все більші кола своєї людности, захоплю- ючи її скрізь, де тільки вона є, в цей час “ось змій великий червоний як вогонь…став, щоб пожерти цю дитину”»16. На церкву, яка «буду- валась на національному ґрунті, підносила національну свідомість свого народу»17, було покладено тягар політичних обвинувачень в українському націоналізмі і контрреволюції, її священнослужите- лів було названо ворогами радянської влади — в минулому петлю- рівцями, денікінцями, чорносотенцями, жандармами, членами націоналістичних партій, а український церковний рух тавровано як «липківщину», «самосвятство» тощо. Перші арешти духовенства і світських діячів автокефального руху відбулися вже в 1922 р., а надалі внаслідок ескалації репре- сивних і заборонних заходів, кампаній по дискредитації і розколу УАПЦ було ув’язнено в тюрмах і таборах, відправлено у заслання, знищено й деморалізовано весь її єпископат і значну частину рядо- вих священнослужителів та їх родин, доведено до стану глибокого занепаду і руїни внутрішній устрій церкви18. У жовтні 1927 р. під тиском ДПУ було усунуто від управління церквою митрополита В. Липківського. Його наступників арештовано й ув’язнено — у 14 Липківський В. митрополит. Відродження церкви в Україні 1917– 1930. – Торонто, 1959. – С. 69, 76. 15 Див.: Білінський Я. Стан Української Православної Церкви в УРСР // Збірник праць Ювілейного Конгресу у 1000-ліття хрещення Руси–Ук- раїни. – Мюнхен, 1988/1989. – С. 335. 16 Липківський В. митрополит. Вказ. праця. – С. 135. 17 Там само. С. 151. 18 Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. – С. 252–258. 210 Наталія Рубльова 1930 р. М. Борецького, у 1936 р. — І. Павловського. Цим було завершено ліквідацію ієрархії церкви. За таких умов в 1933 р. число чинних в республіці українських православних парафій скоротилося до 20019, а закриття у червні 1935 р. останнього храму автокефалістів в столиці УРСР20 поклало край легальним проявам національно орієнтованого релігійного життя українців. З цер- ковного вжитку було витіснено навіть українську мову — у 1937 р. нею в православних храмах УСРР більше не послуговувалися21. До компетенції спеціальних структур радянських органів дер- жавної безпеки, які провадили боротьбу з «церковною контррево- люцією», належала, мовою чекістських документів, не тільки «розробка легально існуючих церковних об’єднань (обновленці, старо-слов’янці, українські автокефалісти, грузинська церква, вірменська церква, грецька церква)», але також «нагляд та агентур- на розробка всіх видів сектантства (євангелісти, баптисти, хлис- ти, скопці)»22. ДПУ УСРР у 1924 р. взяло на облік близько 57 тис. менонітів, 33,4 тис. євангелістів, майже 30 тис. баптистів, 3,7 тис. молокан, близько 3,2 тис. адвентистів, також було зафіксовано діяльність мальованців, толстовців, іоаннітів, духоборів та пред- ставників інших релігійних течій і груп23, які після демонтажу дореволюційної системи державно-релігійних відносин здобували все більше поширення в Україні. Наприклад, в 1920-х рр. число прихильників баптизму щорічно зростало на 15–20 %, однак через те, що більшість віруючих євангельських церков уникала реєстра- ції в органах НКВС, їх фактична кількість значно перевищувала офіційно визнані показники24. Понад 1,5 тис. баптистських пропо- відників провадили тоді місійну діяльність в різних регіонах Украї- ни25, найбільшого успіху досягаючи на Київщині, де була зосеред- жена більшість громад цієї гілки протестантизму. 19 Липківський В. митрополит. Вказ. праця. – С. 219. 20 Білокінь С. Вказ. праця. – С. 257. 21 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. 4 (ХХ ст.). Ч. 1. – Нью-Йорк; К.: С. Бавнд Брук, 1990. – С. 330. 22 Шаповал Ю., Золотарьов В. Всеволод Балицький: особа, час, оточен- ня. – К., 2002. – С. 160–161. 23 Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. – С. 306. 24 Див.: Домашовець В., Плейнс М. Український баптистський рух // Збірник праць Ювілейного Конгресу у 1000-ліття хрещення Руси– України. – Мюнхен, 1988/1989. – С. 319–320. 25 Там само. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 211 В кінці 1920-х рр. органи НКВС–ДПУ замість «нагляду» і «розробки» все частіше почали застосовувати жорсткіші методи впливу на «сектантів», зокрема, у 1929 р. було ліквідовано Всеук- раїнський союз об’єднань баптистів, а його керівництво і багатьох проповідників заарештовано й засуджено до тривалих термінів позбавлення волі. Аналогічних репресивних заходів було вжито й щодо громад багатьох інших течій християнства — адвентистів, євангелістів, менонітів, молокан, хлистів, духоборів і т.д. Арешти священиків Римо-католицької церкви (РКЦ) почасті- шали вже в середині 1920-х рр., а в 1929–1930 рр. чекісти здійсни- ли операцію, в перебігу якої за звинуваченням у контрреволюційній діяльності і шпигунстві за ґратами опинилися кілька десятків ксьондзів. У 1933 р. на Київщині, Волині й Поділлі їх залишилося всього 30 осіб, тоді як у 1918 р. на цих самих теренах своїй майже 850-тисячній пастві надавали духовні послуги вдесятеро більше священиків РКЦ. Заведена органами безпеки «Справа контррево- люційної фашистської організації римо-католицького і уніатсь- кого духовенства на Правобережній Україні» завершилася у травні 1936 р. вердиктом особливої наради НКВС СРСР про п’ятирічне ув’язнення ще 9 ксьондзів. У 1937 р. своїх душпастирів мали лише кілька римо-католицьких громад — у Києві (ксьондз С. Квасневсь- кий), Харкові (Л. Гашинський), Умані (Я. Пржисецький), Житоми- рі (М. Єндрущак) та ще на півдні республіки в деяких поселеннях німецьких колоністів. Боротьба більшовицького державного апарату з церквою на- загал виявилась результативною: вже на початку 1930-х років релігійні інституції були доведені до глибокого занепаду. «[…] Роз- вал релігійних організацій, вихід трудящих з релігійних громад, кількісне зменшення людей, що виконують релігійні обряди, запро- вадження в побут нових соціялістичних форм, зменшення прогу- лів релігійними святами, збільшення безвірницьких ударних бригад, цехів, бараків, збільшення безвірницьких колгоспів, зро- стання в цілому Спілки войовничих безвірників на Україні» — про такі здобутки доповідало керівництво вищезгаданої Спілки для ЦК КП(б)У в квітні 1932 р.26 Лише за 1931 р. кількість релігій- 26 Про стан та перспективи антирелігійної роботи на Україні (До доповіді в ЦК КП[б]У). 3 квітня 1932 р.) // Центральний державний архів гро- мадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 20, спр. 5309, арк. 3–10. 212 Наталія Рубльова них громад в різних місцевостях України зменшилась на 15–50 %, а в деяких районах на обліку не перебувало жодної з них, так само як і служителів культу. Попри це в республіці на той час все ще було зареєстровано 9 тис. храмів і молитовних будинків, 10,5 тис. релігійних громад, 9,2 тис. служителів культу різних віросповідань. На думку професійного революціонера, соратника вождя більшовиків В. Леніна-Ульянова, члена РСДРП з 1891 р., віце- президента ВУАН, директора Українського інституту марксизму- ленінізму, кандидата у члени політбюро ЦК КП(б)У, а за суміс- ництвом — ще й голови центральної ради СВБ України О. Шліхте- ра, за підписом якого до партійного штабу республіки надійшла подана вище інформація, релігія надалі залишалася «значним фактором, що гальмує наш розвиток» і «немає жодного заходу партії та уряду, проти якого б не виступали релігійні організації всіх мастей»27. Цікаво те, що для означення віруючого населення лідер войовничих атеїстів, як видно з цього документу, послугову- вався виразами «церковники і сектанти», «релігійники». До них були віднесені «здебільшого куркульська заможня частина села, хатні господарки та невеличка частина відсталих незаможників і середняків, що недавно прийшли на виробництво з села». Користаючись зовсім не науковою лексикою, академік Шліхтер застерігав ЦК КП(б)У, що «розгромлена, але остаточно не добита глитайня і надалі чинить опір соціялістичному будівництву, вико- ристовуючи для своїх контрреволюційних цілів церковні та сек- тантські організації». І наводив «цілком певні факти участи церков- ників і сектантів у всіляких змовах проти колгоспів, проти неза- можників, проти сільських активістів»: на одному з підприємств «група сектантів систематично знищувала безвірницькі гасла, активно агітувала проти ударництва та держпозик, ширила свої прокламації», в деяких селах «релігійники» переховували хліб «по вівтарях, ямах і могилах на цвинтарі», попереджаючи зем- ляків, що «цього року, мовляв, буде страшний суд» (нагадаємо, що йдеться про українське село 1932 р. — Н. Р.). Навіть проповіді, сповіді та інші релігійні дійства — це, запевняв головний в УСРР безвірник, не що інше, як «замасковані форми контрреволюційної боротьби проти соцбудівництва». 27 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5309, арк. 3–10. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 213 Отож, на початку другої п’ятирічки СВБ України, керуючись рішеннями партії, вбачала своїм головним завданням «подолати силу звичок, буржуазних і дрібнобуржуазних забобонів», «винищи- ти отруту релігійного дурману в мільйонах людей, щоб перевихова- ти колгоспника, великі кола трудящих в дусі матеріялістичного світогляду»28. Проте з підсумків всесоюзного перепису населення, який відбув- ся у січні 1937 р. і включав (на вимогу Й. Сталіна) таке особливо делікатне питання, як ставлення громадян до релігії, а у вірую- чих — про їх віросповідання, стало зрозуміло, що наступ на релі- гію тривалістю 20 років поспіль не мав вдалого завершення у головному — світогляд людей суттєво не змінився. Більшість громадян СРСР, а в сільській місцевості — 2/3 населення, під час перепису традиційно визнала себе віруючими і прихильниками того чи іншого віросповідання29. Провал суцільної атеїзації країни вкотре надав для партійно- державної верхівки привід знову актуалізувати цю проблему. 13 травня 1937 р. до порядку денного засідання політбюро ЦК КП(б)У було включено питання про антирелігійну пропаганду30, при підго- товці до розгляду якого було зібрано інформацію про кількість священнослужителів, активних віруючих і культових споруд в усіх областях УРСР. Серед інших документів, до цього засідання було підготовлено «Довідку про молитовні будинки по Київській області»31, яка містила дані про релігійну активність населення м. Києва та області і його реакцію на закриття культових споруд. В ній повідомлялося, що станом на 1 травня 1937 р. в області закрито 1579 храмів, більшість з яких перетворено на клуби, бібліо- теки, зерносховища. 311 культових споруд формально все ще пе- ребувало в розпорядженні віруючих, в тому числі 273 церкви, 29 синагог, 5 костелів і 4 каплиці, хоча третина зазначених православ- них церков також була засипана зерном. Відзначалась активність населення Київської області у відстоюванні своїх прав на храми. 28 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5309, арк. 3–10. 29 Всесоюзная перепись населения 1937 года: общие итоги. Сб. док. и матер. – М., 2007. – С. 118–119. 30 Матеріали до протоколу № 89 засідань політбюро ЦК КП(б)У. 5–13 травня 1937 р. // ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 450, арк. 125–126, 137, 138–143, 168. 31 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 7105, арк. 2. 214 Наталія Рубльова Звертаючись з клопотаннями про їх повернення до органів влади, тільки у квітні 1937 р. добились прийому в ВУЦВК 95 делегацій від релігійних громад цієї області, (дещо більше — 119 ходаків звернулось із решти областей УРСР); із 270 колективних клопо- тань, які надійшли до ВУЦВК, 46 було подано віруючими столич- ного регіону. В самій столиці УРСР під час великодніх свят 1937 р. храми, які перебували в розпорядженні «тихонівської» і сино- дальної православних церков, відвідало майже 14 тис. молільни- ків. У цій самій довідці наводилися цифри, які свідчили про те, що кияни, як і раніше, охрещують своїх новонароджених дітей: тільки за квітень 1937 р. у Києві в легально діючих церквах було здійснено 549 таких обрядів. Зауважимо, що до згаданого засідання політбюро матеріали готувалися установами, до функцій яких входило не лише ідеоло- гічне протистояння з релігією. Так, Прокуратура УРСР висловлю- вала перед вищим партійним керівництвом республіки стурбова- ність тим, що «друга половина 1936 р. і початок 1937 р. відзначи- лись значним пожвавленням релігійної пропаганди й антирадянсь- кої контрреволюційної роботи з боку церковників і ріжного роду сект, легальних і нелегальних релігійних громад»32. Наводячи численні приклади такої діяльності по всіх областях, Прокурор УРСР натякав на її організований характер («є підстави гадати, що релігійна пропаганда провадиться якимсь єдиним центром») і наполягав на необхідності «посилити антирелігійну роботу всіх наших органів»33. Як бачимо, комуністичний режим, пильно відстежуючи прояви релігійної діяльності, продовжував розглядати церкву як серйозно- го політичного супротивника і почав підготовку до чергового етапу боротьби з нею. Застосовуючи в попередні роки обмежувальні, заборонні й репресивні заходи у прагненні тотального контролю за духовним життям населення, влада постала перед несподіваними і небажаними для себе наслідками такої політики: релігійна діяль- ність набула прихованих, не контрольованих форм. Окрім того, в суспільстві, де переважало віруюче населення, утиски релігії та тих, хто її сповідує, оцінювались вкрай негативно. Незадоволення 32 Доповідна записка Прокурора УРСР Г. Железногорського секретарю ЦК КП(б)У М. Хатаєвичу про антирелігійну пропаганду. 5 травня 1937 р. // ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 7105, арк. 5–10. 33 Там само. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 215 втручанням влади в церковні справи, особливо закриттям храмів, нерідко породжувало на місцях конфліктні ситуації й ексцеси, так звані «волинки». Отже, включення «церковників» і «сектантів» до кола «активних антирадянських елементів», які підлягали вико- ріненню в перебігу наміченої влітку 1937 р. «куркульської» опера- ції за наказом НКВС СРСР № 00447, розглядалось як один із ра- дикальних способів розв’язання суперечностей, що визріли в суспільстві за роки правління більшовиків. Для виконання цього наказу при кожному обласному управ- лінні НКВС УРСР було створено особливий орган — трійку, до складу якої, крім начальника цього управління, входили секретар обласного комітету КП(б)У та обласний прокурор. За період своєї роботи в Україні (серпень 1937 р. – вересень 1938 р.) трійки виріши- ли долю сотень тисяч людей. Зокрема, в столичній області, за даними обліково-статистичного відділу УДБ НКВС УРСР трійка репресувала 17 тис.178 осіб34. Крім підрахунків загальної кількості арештованих, як виявилось, провадився їх облік за соціальним становищем. В відомостях за 1937–1938 рр. серед виокремлених 14-ти соціальних груп («куркулі», «колишні люди», тобто поміщи- ки, дворяни, торговці, жандарми, чиновники царської адміністра- 34 Доповідна записка «Про оперативно-слідчу роботу УНКВС Київської області» з 1 червня по 31 грудня 1937 р. // ГДА СБ України, ф. 16, оп. 30(1951), спр. 105, арк. 282–287. Витяг з протоколу засідання трійки УНКВС УРСР 1938 р. про покарання єпископа УАПЦ Грушевського Марка Федоровича. 216 Наталія Рубльова ції і т.п., «декласований елемент», «[особи] без певних занять», «колгоспники», «службовці», «робітники» і т.д.) 4-у позицію зай- мала група під назвою «служителі релігійного культу»35. Останніх, як видно з цього джерела, в 1937 р. було арештовано по всій Україні 3818 осіб. Тут же зазначалося, що ці дані були виправлені (без пояснень причин і підстав для цих виправлень), внаслідок чого цей показник зріс до 4644 осіб. Кількість арештованих у першій половині 1938 р. служителів культу становила 1452 (після виправ- лення — 1474 особи)36. Аналогічні відомості виявлені й по областях. На Київщині37, приміром, в 1937 р. було арештовано 941 служителя культу38, за перше півріччя 1938 г. — 29539. Окремі графи були відведені для обліку арештованих церковників і сектантів, яких було 48 — в 1937 р., 136 — в першому півріччі 1938 р.40 Ці дані, якщо вважати їх достовірними, можуть становити великий інтерес, оскільки претендують на розкриття масштабів 35 Таблиця № 1 про соціальний склад заарештованих органами НКВС УРСР за 1937 рік і про внесені виправлення до статистичної звітності // ГДА СБ України, ф. 42, спр. 35, т. 1, арк. 2; Таблиця № 2 про соці- альний склад заарештованих органами НКВС УРСР за перше півріччя 1938 року і про внесені виправлення до статистичної звітності // Там само, арк. 3. 36 ГДА СБ України, ф. 42, спр. 35, т. 1, арк. 3. 37 У серпні 1937 р., коли розпочиналася «куркульська» операція, Київ- ська область була великим регіоном, який складався з 91 району, його територія становила 75,4 тис. км2, включаючи цілком нинішні Київ- ську і Черкаську, 4/5 Житомирської і 3 райони Вінницької областей. На Київщині в 1936 р., згідно з офіційними даними, мешкало 6 млн. 130 тис. осіб. Див.: Райони УСРР. Статистичний довідник. Т. 1 / За ред. Асаткіна О.М. – К., 1936. – С. 4. Невдовзі, 22 вересня 1937 р., в результаті чергової зміни адмініст- ративно-територіального поділу УРСР 27 районів відійшли до щойно створеної Житомирської області і 3 райони — до Вінницької. Територія Київської області скоротилася на третину, в її складі залишився 61 район і 1 (Київська) міська рада, населення залишилося понад 4,4 млн. осіб. 38 Відомості про кількість арештованих по НКВС (УНКВС) Київської об- ласті з 1 січня по 31 грудня 1937 р. // ГДА СБ України, ф. 42, спр. 35, т. 1, арк. 114. 39 Відомості про кількість арештованих по НКВС (УНКВС) Київської об- ласті з 1 січня по 31 липня 1938 р. // ГДА СБ України, ф. 42, спр. 35, т. 1, арк. 116. 40 Там само, арк. 114, 116. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 217 репресій у цій соціальній групі в період «Великого терору». Мож- ливість відповіді на багато інших питань відкривається завдяки вивченню протоколів засідань трійок при обласних управліннях НКВС і розглянутих ними слідчих справ. Ці документи містять різноманітну інформацію про репресованих, хоча в протоколах засідань трійок не завжди зазначається вид їх занять, професія і соціальне становище. Характерно, що представники такої окремо виділеної групи, як «служителі культу» стосовно цього є винятком, оскільки приналежність людини до духовного стану або виконання нею обов’язків в релігійній громаді, як правило, фіксувалась. Це виражалось словами: «священик», «піп», «монах (монашка)», «проповідник», «керівник (організатор) секти», «рабин», «кістер», «диякон», «дяк», «псаломщик», «органіст», «церковний старос- та», «голова церковної общини», «керівник церковного хору» і т. п., часто з додаванням означення «колишній». Втім, статистики НКВС користались власними критеріями при визначенні соціального статусу репресованих. Формальні підстави для включення священиків до інших соціальних груп справді існу- вали. Ймовірно, що дехто з них, внаслідок вигнання з парафій і помешкань, міг потрапити до категорії осіб «без певних занять» або «декласованих елементів». Соціальний статус деяких священи- ків, які зреклись від сану й релігії і працевлаштувались в колгос- пах, на будовах, промислових підприємствах, установах, міг виз- начатися за останнім перед арештом видом діяльності. За текстами протоколів трійки столичної області встановлено, що в перебігу «куркульської» операції на Київщині було репресова- но 658 православних священиків, 103 монахи и монахині, 4 раби- нів41. Прикметною рисою слідства у справах арештованих в ході «куркульської» операції є множинність складу пред’явленого їм обвинувачення. В очах влади людина поставала винною з різних сторін, їй ставили у вину різні за характером, проте завжди важкі злочини (контрреволюційна/терористична/диверсійна діяльність, антирадянська агітація, державна зрада, шкідництво, шпигунство і таке ін.). Коли йшлося про священика, нерідко в протоколі трійки він характеризувався одночасно і як противник колгоспного ладу, політичний провокатор і шантажист, чи, в інших випадках, як особа, що провадить паразитичний спосіб життя і займається анти- 41 Підраховано за протоколами засідань трійки УНКВС по Київській об- ласті №№ 1–239 // ГДА СБ України, ф. 5, спр. 805–881. 218 Наталія Рубльова радянською агітацією, як учасник збройних формувань, які проти- стояли більшовикам в період громадянської війни, і член антира- дянської повстанської організації, український націоналіст і пропа- гандист фашистських ідей, чужоземний шпигун й організатор повстанських загонів, наклепник на стахановський рух і поши- рювач релігійної літератури і т. п. Віруючим, приводом для арешту котрих була їх активна участь в діяльності релігійної громади, висувались обвинувачення на- самперед політичного характеру. Органи НКВС, які в 1920-х – на початку 1930-х років, переслідуючи духовенство й віруючих, охоче застосовували ті статті карного кодексу, що передбачали покарання за порушення закону про відокремлення церкви від держави, в перебігу операції по виконанню наказу № 00447 надавали перевагу ст. 54 Карного кодексу УРСР. Поки що не встановлено бодай одного випадку винесення на засідання трійки справи із обвинуваченням за так званими «церковними» статтями. Водночас з’ясовано, що ре- лігійний компонент, як обтяж- ливий фактор, був присутній в характеристиках й обвинува- ченні не лише священиків, про- повідників й віруючих, які ак- тивно підтримували церкву, але й представників інших соці- альних груп. Вага цього компо- ненту в різних випадках була неоднаковою. У деяких справах він домінував, в інших був час- тиною або доповненням до об- винувачення, проте, поза сум- нівом, відігравав роль обстави- ни, що збільшує провину. В пер- шу чергу, це стосувалося родичів чи членів родин служителів культу, найчастіше — їх дорос- лих дітей. Така деталь біогра- фії, як походження із сім’ї свя- щеннослужителя чи проповід- ника, нерідко слугувала причи- ною або приводом для арешту, у Андрій Омелянович Антоненко — член Першого Всеукраїнського Православного Собору УАПЦ 1921 р., заарештований і розстріляний в перебігу виконання наказу НКВС СРСР № 00447. Репресії проти «церковників» і «сектантів» в Україні 219 будь-якому разі обов’язково бралася до уваги слідчими органами, і, звісно ж, трійкою, й негативно впливала на вирішення долі обвинуваченого, незалежно від його індивідуальної поведінки, віку, професії, виду занять, суспільного статусу, попередніх заслуг. Суворе покарання призначалося і для тих, хто надавав якусь допомогу свяще- никам, чи не відмовляв їм у звичайному людському спілкуванні. Під час виконання наказу № 00447 репресіям було піддано священнослужителів і віруючих різних релігій і церков — всіх течій православ’я, римо-католиків, протестантів, іудеїв, представ- ників екзотичних для України східних релігій, членів біблейсь- ких і теософських товариств, навіть ясновидців і хіромантів. Струк- тура ієрархічних церков була знищена разом із людьми, які їх очолювали. Так, у 1937–1938 рр. згідно з рішеннями обласних трійок, було репресовано залишки українського єпископату РПЦ на чолі з митрополитом К. Дьяковим, ієрархію обновленської течії православ’я разом з митрополитом О. Чекановським, митрополита В. Липківського та інших владик УАПЦ, які на той час перебували в Україні, голову Всеукраїнського союзу об’єднань баптистів А. Кос- тюкова, керівника церкви євангелістів М. Моргунова, провідного діяча Всеукраїнської ради общин адвентистів 7-го дня В. Диманя та ін. В кінці 1930-х рр. в Україні залишалось близько 3 % від доре- волюційного числа православних парафій. В Одесі діяла 1 церква, а в Київській єпархії, яка в 1917 р. нараховувала 1710 церков, 1435 священиків, 277 дияконів, 1410 псаломщиків, 23 монастирі і 5193 монахів, в 1939 р. залишалось всього 2 парафії з 3 священи- ками, 1 дияконом і 2 дяками. Репресії 1937–1938 рр. мали на меті моделювання суспільства шляхом його насильницької санації, в тому числі звільнення його від найактивніших носіїв релігійного світогляду. Водночас, це була акція помсти і покарання віруючих за неприйняття антирелігійної й антицерковної політики влади, спосіб залякування і присилуван- ня до лояльності решти верств населення. Операція була умисно спрямована на фізичне знищення священнослужителів, монахів, проповідників, керівників релігійних об’єднань, осіб, пов’язаних з ними кровними чи родинними узами, і створення умов, за яких нормальна життєдіяльність представників цих верств населення ставала неможливою. Це стосувалось представників усіх діючих в УРСР церков і релігій, однак особливою послідовністю і суво- рістю відзначалися переслідування духовенства й активу національ- но орієнтованих українських церков.

Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 1917–1939 рр.

Institution

Ähnliche Einträge