№ 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]

№ 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2005
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2005
Schriftenreihe:З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Schlagworte:
Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40274
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:№ 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.] // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2005. — № 1/2 (24/25). — С. 256-266. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-40274
record_format dspace
spelling irk-123456789-402742013-02-13T03:41:36Z № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.] Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр. 2005 Article № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.] // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2005. — № 1/2 (24/25). — С. 256-266. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40274 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
spellingShingle Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
№ 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
format Article
title № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
title_short № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
title_full № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
title_fullStr № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
title_full_unstemmed № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
title_sort № 91. уривок з книги митрополіта василя липківського «історія української православної церкви. розділ vii: відродження української церкви» про розкол в керівництві уапц 1926–1927 рр. [після 1932 р.]
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2005
topic_facet Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40274
citation_txt № 91. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.] // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2005. — № 1/2 (24/25). — С. 256-266. — укр.
series З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
first_indexed 2025-07-03T22:21:34Z
last_indexed 2025-07-03T22:21:34Z
_version_ 1836666107474214912
fulltext 256 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ не розпорядженням комуністичного уряду, як то було повідомлено в Еккле- зія,  а  сама  Церква  зліквідувала  свою  нецерковну  організацію. Про  ухвалу Надзвичайного Собору була надіслана до всіх парафій інформація, підписа- на Найпочеснішим Миколою та Президією ВПЦРади. 5. VIII. 1931 р. [Митр. Іван Павловський] Опубліковано: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. – Ню-Йорк; Бавнд Брук: Друкарня УПЦ в США, 1977. Репринтне видання. К., 1998 – Т. IV (ХХ ст.). – Ч. 1. – С. 321–322. Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. Т. І: Українська Православна Церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор; Торонто: Укр. Вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – С. 159–161. № 91 Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про розкол в керівництві УАПЦ 1926–1927 рр. [після 1932 р.] ТРЕТЯ ВСЕУКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВНА РАДА На 1-е серпня р[оку] 1926 від 2-ої ВПЦР залишилось порожнє місце й печатки ДПУ на дверях канцелярії [1], а в серпні до Києва прибувають єпис- коп Петро Ромоданів з своїми підручниками єпископом Марком Грушевсь- ким і протоієреєм Костем Шараєм. Вони ввійшли в стосунки з заступником митрополита УАПЦ архиєпископом Нестором Шараєвським і від нього пішло прохання до ДПУ про скликання на 1-е вересня наради для обговорення пи- тання про дальше керівництво УАПЦ і зняття печаток з канцелярії ВПЦР для підготовки до наради. Дозвіл зараз же було дано, канцелярію ВПЦР розпеча- тано, і в неї вступили нові хазяї [2]. Нарада в свій час відбулась під головуванням, запевне, Ромоданова; на нараду прибуло 20 єпископів і душ 60 духівництва й мирян. Нарада обрала «тимчасову комісію по унормуванню життя УАПЦ» під почесним головуван- ням архієпископа Нестора Шараєвського; головою комісії обрано єпископа Ромоданова, членами архиєп. Малюшкевича й Павловського, мирянина Коб- заря і ще якогось земляка Ромоданова. Нарада винесла осуд Ярещенка, По- тієнка, а вже загалом і мене, склала свою ухвалу щодо дальшого напрямку життя УАПЦ й доручила комісії скликати в свій час Покрівські збори; між іншим доручила комісії прохати владу про моє визволення. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 257 В цей час я сидів у Харкові при ДПУ і, запевне, нічого не знав, що ро- биться. Числа 10-го серпня прийшов до мене в камеру сам головний агент по церковних справах Харківського ДПУ Карин і показав мені протокол нара- ди, підписаний власноручно всіма єпископами, дав прочитати ухвали наради й запитав чи згоден я дати свій підпис на цих протоколах. Але ж це було б підлогом, бо я ж не був на нараді, тим більше, що я прямо заявив, що з осудом своїм і інших наших діячів не погоджуюся. Тоді Карин сказав мені написати на окремому папірці, в чому я погоджуюсь з ухвалами наради. Ухвала наради як що до керівництва УАПЦ в минулому, так і в проекті на майбутнє складена в загальних фразах, і тому я написав: «що до хиб в керуван- ню церквою й клопотанню про її реєстрацію, а також що до проекту на майбут- нє, то я з цим погоджуюсь і на це даю свій підпис» (копію цієї моєї згоди я подав до комісії). В своїй підписці я абсолютно нічого не казав ні «про визнан- ня всіх помилок в справі відношення до держави», ні про осуд окремих осіб. Це я кажу до того, що Малюшкевич навіть в часописі «Церква й Життя» (ч. 2 (7) 1928 р. ст. 84) [3] оголосив ганебну брехню ніби «Митрополит Ва- силь визнав усі помилки в справі відношення до держави й усі ухвали вересне- вої наради й дав під ними свої підписи». Нічого цього не було. У Малюшкевича мусіла бути копія моєї згоди, але він замість того, щоб її буквально привести й дати читачам можливість самим з неї зробити висновки, брехливо її перекручує1. Більше як 11/ 2 місяці я про- сидів в одиночній «келії» при Харківськім ДПУ, і так і не знаю, за що. Ніяких обвинувачень мені не було дано. Правда, Карин дав мені (здаєть- ся) 6 пактів, на які я мусів відповісти, але крім першого пакта відносно моїх промов, що взагалі не відповідали радянській ідеології, всі інші пакти про- сто мене не торкались: що я не протестував проти діяльности Ярещенка й Потієнка, що не впливав на працю ВПЦР, що погодився на призначення за- кордонних представників, на участь в Стокгольмській Конференції і т. і., одно слово було ясно, що й ці всі пакти були придумані, аби хоч що небудь проти мене висмоктати. Копії цих пактів і відповіді на них я теж подав до комісії. Запевне, не клопотання наради, а якісь свої таємні для мене й по цей час міркування ДПУ,  спонукали його після  вересневої наради звільнити мене; 4/17 вересня з’явився несподівано до  мене  в Харківське ДПУ  Ромоданів  і став мені за янгола визвольника. Але та надто показна й зворушлива зустріч, яку зробив мені народ і в Харкові і в Києві після мого звільнення, вже вирі- шила мою долю: мене треба було конче зліквідувати…* 1 Власне  це  була  доповідь  «про  життя  Церкви» на  Великих  Микільських  зборах 1928 р., що її склали Ромоданів і Малюшкевич, а прочитав, ледве, кажуть, просла- безував, на зборах член ВПЦР Коляда (прим. В. Липківського). * Крапки в тексті. 258 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Прибувши в «комісію по унормуванню», я застав все як іначе старе рідне: ті ж самі стіни, ті ж самі люди і в Києві й на периферії; але ж не те: зовсім дух не той. Така ж,  кажуть, була й вереснева нарада: ті ж самі  люди,  а  зовсім інший дух… Проекти своїх ухвал нарада перше носила до ДПУ і лише після ухвалення там, записувала їх до свого протоколу. Члени наради мусіли три- матись перед ДПУ як учні перед грізним педагогом, за найменший ухил від заведеної ДПУ дисциплини одержували від нього сувору догану; одно слово це вже була не вільна церковна організація, а церковна філія ДПУ. В «комісії» крім Ромоданова запанували Малюшкевич, що вже мостився в Києві, й Пав- ловський, що вже сидів у Харкові; здається ті люди, але не ті…* За секретаря в Комісії чомусь став єпископ Переяславський Володимір Дахівник, раніш палкий захисник церковної волі, а зараз не меньш палкий…** провокатор  і ворог «контрреволюції»;  той же Кобзар, давній  голова Соло- менської парради, раніш щира людина, а тепер не меньш щирий одвертий агент ДПУ; тут же й діловод протоієрей Харитон Говядовський, і раніш, прав- да, огидна людина, а тепер ганебний провокатор і не гірший від Янушівсько- го Іуда зрадник [4]. «Новий курс» випирав уже з усіх боків [5]. Архиєпископ Нестор Шараєвський — людина квола, і тому організацію ієрархії УАПЦ по новому курсу взяв на себе єпископ Ромоданів і справді виконав це завдання не гірше патріаршого заступника Сергія в Москві [6]. Вереснева нарада власне була репетицією Великих Покрівських зборів [7], а «комісія по унормуванню життя УАПЦ» була підготовчою інституцією до 3-ої ВПЦР. Покрівські збори 1926 р. в свій час відбулись, зупинки з боку ДПУ  ніякої  не було, бо  все робилось  в повному контакті з  ним. На  збори прибуло досить народу, душ 150, майже всі єпископи, багато духівництва й мирян; «живий інвентар» був усе старий, знайомий. Але єпископат уже все купчився коло нового «ідеолога» Ромоданова, держав ніс по новому курсу, у духівництва  ще  де-не-де  проривались  проміння  старої  вільної  доби,  але більшість здається потрапляла за єпископами, мирянство трималось сумно, розгублено, а над усім так і висіла густа хмара ДПУ. З початку збори виявили наче опозиційний настрій, обрали за голову зборів В. Чехівського, але й це може було підстроєно, щоб старими постатями прикривати новий курс. Після звичайних «доповідів з місць» Ромоданів почав промову про стан УАПЦ, до якої він весь час готувався. Промова тривала цілий день з ранку до вечора. Це було найганебніше обвинувачення УАПЦ, топтання в болото всьо- го, що було кращого в ній, пересипання всяких наклепів, інсинуацій, часто досить дріб’язкових, смакування з розв’язністю вуличного фігляра всім, чим можна вплинути на слухачів. В певнім тенденційнім зв’язку Ромоданів зачи- * Крапки в тексті. ** Крапки в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 259 тував винятки з моїх листів до Шелухина [8] та Бачинського, з мого Акафис- ту «Непорушній стіні» [9]. А найгірше досталось бідному Потієнку, що в цей час мучився у в’язниці, та Американській часописі «Дніпро» [10]. Потієнко якось написав листа до архиєпископа Івана Федоровича*, в якому правдиво описав стан УАПЦ в Радянській державі. Винятки з цього листа архиєпископ Федорович вмістив без підпису автора в часописі УАПЦ в Америці «Дніпро». ДПУ, запевне, знало автора, він і сам не крився. «Дніпра» до нас дійшло лише 2–3 числа, а то не доходили, але Ромоданів приніс число з листом Поті- єнка з ДПУ і вже з годину вимахував ним перед зборами, при чому доставалось і Потієнку й «Дніпру» й Американській церкві. Висновок промови Ромоданова був той, що УАПЦ не мала й не виробила ніякої  ідеології, ухилялась в бік шовинизму, політиканства, дратувала владу, і тому потрібна повна зміна кур- су її життя. Після цієї ганебної промови я вийшов зі зборів і вже на них більше не ходив.  Приходили  до  мене,  просили  благословити  закінчення  їх,  але  я  не пішов, сказав, як колись російський митрополит Филип 11] опричнику царсь- кому Малюті Скуратову [12], що благословляю тільки добрих і на добре…** Запевне, Покрівські  збори цілком зтвердили ухвали вересневої наради, ще раз винесли осуд мені, Ярещенку й Потієнку й вирішили в 1927 році скликати Всеукраїнський Церковний Собор***. Цих ухвал було складеної кілька проек- тів і подано до ДПУ, де їх проглянуто, перероблено й лише тоді оголошено й занесено до протоколу. Це вже стало традицією 3-ої ВПЦР — проекти своїх ухвал подавати пере- дусім на ухвалу ДПУ. Обрання президії ВПЦР теж, запевне, відбулося в кон- такті з ДПУ. За голову ВПЦР обрано Ромоданова, за його заступника — Ма- люшкевича, за 2-го заступника вигулькнула нова людина, що затуляючи мабуть своє минуле та забезпечуючи свій спокій, теж пішла на ганебні послуги ДПУ. Це був старий протоієрей Леонтій Юнаків, чоловік великої постаті, але малої душі. Він був у Лубнях і прийняв до себе архиєпископа Ярещенка; за це  Ярещенко,  ставши Харківським  архиєпископом,  перевів  до  Харкова  за настоятеля Миколаївського Собору Юнакова, хоч потім якось жалівся, що це людина не наша, «аристократ великий». В Харкові він заступив місце Ромода- нова, став правозаступником ВПЦР при уряді. Коли в Харкові відбувались тяжкі події, арешт і заслання архиєпископа Ярещенка, відібрання Миколаївського собору, коли другий священик о. Павло Протопопов і диякон Антін Янченко весь час були з народом і за це сіли до * Тут: Теодоровича. ** Крапки в тексті. *** Тут йдеться про ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17–30 жовтня 1927 р. 260 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ в’язниці, Юнаків, як казали, хвостом укрився (а може й прапором ДПУ),  і його зовсім не було видно. Лише коли знов ДПУ накинуло ключи від собору українцям, Юнаків знов з’явився. Харківська парафія його зненавиділа, і йому, як він сам писав до ВПЦР, в Харкові вже не сидня була. Але запевне, коли за ним ДПУ, хто проти нього. За  секретаря  обраний  співробітник  Ромоданова  й  Малюшкевича…* й ДПУ, Харитон Говядовський, за скарбника такий же співробітник Кобзар, за членів ВПЦР єпископи Марко Грушевський і нездатний Яків Чулаєвський, що сидів без діла на своїй пасіці коло тестя. З мирян вигулькнув якийсь Олек- сандер Левицький [13], жалюгідний дідок, що ніякого відношення до УАПЦ не мав,  а  лише  (хоч був колись  членом  суду) подавав страви в  їдальні,  де часто  збирались  «на  шклянку кави»  члени нової  президії  й  агенти  ДПУ,  і письменник Грицько Коваленко, якого, признаться, я підбив, але він скоро побачив, в яку компанію попався, й відійшов, а замість нього Ромоданів ви- копав якогось Оверка Коляду. Цей перший склад 3-ої ВПЦР найкраще характеризує порівняння його, долі з долею останнього складу 2-ої ВПЦР. Там голова ВПЦР Потієнко після перебування більш року у в’язниці сидить у Харкові й досі під забороною виїзду і спасся від заслання лише тим, що зрікся сану протодіякона, а його заступники архиєпископ Ярещенко, протоієрей Хомічевський, секретар Гор- довський,  члени  —  протоієрей  Ходзицький,  Вовкушівський,  Терещенко, Андріїв (що заступив Свідерську, що відійшла) — всі на засланні, лише тому, що не пішли на послуги ДПУ, а тут голова ВПЦР єпископ Ромоданів, єпис- коп  Грушевський,  Чулаєвський,  протоієрей  Говядовський,  Оверко  Коляда ганебно через часопис зріклись сану, віри, «щоб стати корисними громадянами УССР», а єпископ Малюшкевич, протоієрей Юнаків вільно «працюють»…** Хоч Покрівських зборів 1926 р. я не визнав, але з обраною ними прези- дією ВПЦР вважав потрібним працювати, бо входив в її склад по офіції, як митрополит. Тяжка то була праця в такім оточенні. Таймайже й праці ніякої не було,  хіба тільки  відбиватися від «стріл ворожих», бо  підписку про не- виїзд з Києва було взято з мене ще в Харкові. Правда, праця нової ВПЦР як наче справді пішла в гору; статута УАПЦ, що складений був ще 2-ю ВПЦР й не діждався реєстрації, зараз же для 3-ї ВПЦР було зареєстровано [14]. Крім того нарешті дано дозвіл на видання часопису «Церква й Життя», що його так вперто добивалась 2-а ВПЦР. От же я взяв на себе головування в редакційній колегії й віддався видавничій справі. Тяжке було це видання, бо весь матер’ял ми мусіли відсилати до Харківського ДПУ, і друкувався часо- * Крапки в тексті. ** Крапки в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 261 пис в Харкові, але все ж з великим напруженням праці я склав його 4 числа й почали ми його видавати з січня 1927 року. Та лише 1-ше число ДПУ пропус- тило майже без змін, а потім стали викидати половину й більше матер’ялу, нарешті забракували й мене. Після мене через кілька місяців випустили ще 5-е число, а р[оку] 1928 ще два в стілі вже колишніх «Єпархиальних ведомостей», і після того видан- ня зовсім припинилось. Брати участь в засіданнях ВПЦР, це для мене була чиста мука, а вислухувати протоколи — ще гірша. Голова Ромоданів з великим авторитетом промовляв голосні фрази, але праця його завжди була якась капосна, недоброзичлива до УАПЦ, руйнацька, інформації наявне брехливі, однобічні, й у всьому витикалось виконання зав- дання, що на нього покладено ДПУ. Секретар Говядовський це був старий стрекулист, більш як 25 років секретарював в Консисторії і вже добре набив руку; складені ним протоколи були взагалі тенденційні1 неправдиві, з явним наміром  щодо мене  шпигунським, більшість  цих протоколів  я  відмовився підписати. Всі вони в копіях надсилались до ДПУ. Були й одверто шпигунські. Наприклад Ромоданів склав листа до Американської Церкви, в якому картав її за «Дніпро», за антирадянські дописи  і разом з тим запевняв, що ніяких утисків на УАПЦ нема з боку Радвлади. Сумління не дозволило мені підписа- ти цього листа, але його підписав і заступник мій і всі члени ВПЦР. Але про те,  що  я  відмовився  підписати, Говядовський  склав  окремого  докладного протокола й надіслав, запевне, до ДПУ. Фінансовий стан теж був не гарний: Ромоданів, Говядовський, Кобзар, кождий з них ловив гроші і витрачав як знав, звичайного відчиту, фінансових доповідів не було, загарбали і всі кошти, що на видання часопису, й на Бого- словську Школу, й на ремонт Микільського собору,  і все це вжили на свої потреби. З подій цієї ВПЦР можу пригадати хіба лише остаточну ліквідацію ДХЦ і приєднання її з її єпископами до УАПЦ2, деяке загравання з обновленцями, і як загальне тло — з боку ВПЦР закиди проти 2-ої ВПЦР, похвальба своїм 1 Як на зразок перекручення Говядовським протоколів подам наприклад такий: про висвяту Бачинського в Раді йшла мова не про те, чи дозволити йому висвятитись взагалі, а про те, чи дозволить йому висвятитись у старокатолицького єпископа, і це власне дозволено й доручено мені написати до того єпископа. В протоколі ж Говядовський це перекрутив і написав просто лише висвятити й доручити митро- политу.  А коли  пішла  на  мене  травля,  Говядовський, посилаючись на протокол, твердив, що в ВПЦР ухвалено лише висвятити Бачинського, а в кого, про це мови не було, й митрополит сам без згоди ВПЦР звернувся до старокатолика… (прим. Василя Липківського). 2 Цього приєднання, надто формального, не церковного, я не міг визнати (прим. Ва- силя Липківського). 262 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ унормованням  та  постійне  підкреслення  свого  легального  відношення  до уряду,  закиди  в  недисциплинованости  Київським  парафіям  особливо Софіївській; з боку людности — якась глуха опозиція, неприязнь проти 3-ої ВПЦР, недовір’я їй, мовляв зрадники, пішли до послуг. Ця репутація за 3-ю ВПЦР затвердилась в народі назавжди… В січні р. 1927 ВПЦР подала до уряду прохання про дозвіл на скликання Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні. Не  було сумніву, що  з боку ДПУ перешкоди що до цього Собору не буде, бо це теж робилось в контакті з ним. Програм цього Собору вироблено дуже широкий, поважний, далекий від  біжучого життя,  але  не  тільки  мені,  а  і  всім ясно було,  що  цей  Собор скликається власне для ліквідації мене з УАПЦ. Бо коли 3-я ВПЦР мала вза- галі завдання ліквідаційні, то з кого ж і почати ліквідацію УАПЦ як не з мене? 5/18 березня р. 1927 припадало 5-річча існування Харківської парафії, і вона здобула мені дозвіл прибути до неї на свято. Це була моя остання подорож…* В Харкові викликав мене до ДПУ разом з Малюшкевичем і Павловським Карин [15]. До мене він навіть не балакав, а моїм колегам кинув на мене таке обвинувачення:  «Митрополит  Липківський  в  розмові  сам  на  сам  умовляв Потієнка, щоб не здіймав з себе сану діякона, і при цьому казав, що Радвлада вже в агонії, переживає останні часи». Потім, коли Потієнка звільнено з в’язни- ці, він листівно засвідчив, що ніяких розмов про владу у мене з ним не було. Це була або власна вигадка ДПУ, або донос з ВПЦР; але ясно було, що підго- товка  до  Собору відносної  мене вже  йде.  Малюшкевич  і Павловський,  як видно було, були вже тоді «свої люди» у Карина і вже знали вирішення ДПУ щодо мене. Після  Великодня,  складаючи  здається  4-е  число  часопису  «Церква  й Життя», я хотів вмістити в нього дуже змістовного листа до мене Шелухина, але в ньому було кілька гострих лайливих виразів проти Петлюри. Лист зви- чайно не призначався для друку; я ці вирази і взагалі про Петлюру викрес- лив, бо це в церковному часописі й не зручно було; запевне, це було заслуха- но й ухвалено в Редколегії. Але не встигла ще ця справа дійти в Харків до ДПУ, як уже Юнаків звідти сповіщає: «Митрополит провадить жахливу пет- люрівщину, викреслив неприємну для нього відозву про Петлюру». Єпископ Яків Чулаєвський подає заяву, що не може працювати в редколегії з митропо- литом «через його самочинство». В наслідок цього я сам залишив редколе- гію. Але це обвинувачення в «жахливій петлюрівщині» й на ділі стало одним з головних  навіть у слідчого від  ВПЦР. Ще ганебнішу провакацію вчинив сам Ромоданів. Якось після Різдва приєдналась від ДХЦ Троєцька парафія в Києві й ніяк не могла собі здобути священика. Я запропонував Ромоданову взяти на себе настоятельство в цій парафії, їй треба було перереістровувати * Крапки в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 263 свого статута, скликати загальні  збори, мати справу з владою, а тут Ромо- данів найкраще міг допомогти; він погодився, і я був спокійний, що хоч усі формальности буде виконано. Чув лише, що він був закликав в помішники собі свого земляка з Миргоро- да Базилевського, але з ним не зійшовся й відправив його назад, а викликав з Поділля священика Лапчинського; з цим зійшовся, та його парафія не хотіла… Аж якось після Великодня під час засідання в ВПЦР Мінської Ради при- ходить в засідання ціла делегація від Троєцької парафії і прямо аж плачуть: «Спасіть нас від Ромоданова; зовсім парафію зруйнує!» Я запитав, чи пере- реєстрована парафія, кажуть «ні», а були в них загальні збори; відповідають, що ще не було, бо каже Ромоданів, що треба раніш скласти списки парафіян, а потім загальні збори, аж відтак перереєстрація. Та скласти списки пара- фіян, це, кажу, справа кількох днів. Ба ні, кажуть, Ромоданів посилає Лап- чинського з якимсь ніби головою, що ми йому не міримо, і в кождого запи- тує, чи з церковною, чи може з політичною метою записується в парафіяни; одних записує, других не хоче. «Сам Ромоданів прямо нам каже, що кождого з нас наскрізь бачить, хто справді «церковна людина», а хто «шовинист», чи «петлюрівець». Кількох членів ради вже через нього ДПУ викинуло, поділив нас на якісь кляси…*  Ми далі так не можем, спасіть нас, бо загине парафія». Я прохав голову Міської ради і благовісника протоієрея Ходзицького до- відатись від Троєцької парафіяльної Ради, що там робиться. Ті були й казали, що там справді якийсь жах. Коли я про це завів розмову з Ромодановим, він зараз же подав заяву, що відмовляється від настоятельства в цій парафії. Тоді голова міської ради зібрав Троєцьку парафіяльну Раду в канцелярії ВПЦР, що була разом і канцелярією Міської Ради, і де за Ромоданового настоятель- ства ця Рада звичайно збиралась, щоб якось налагодити справу. На засідання Парафіяльної Ради запрохано було мене й Ромоданова; я прийшов, Ромода- нов ні. На Парафіяльній раді було вирішено справу про священика, про скла- дання списків парафіян, перереєстрацію — взагалі негайні парафіяльні спра- ви, і складено протокола. Уже другого дня ранком в ВПЦР страшенне зворушення: Митрополит зібрав загальні збори Троецької парафії без дозволу влади, зібрав в канце- лярії ВПЦР без дозволу голови ВПЦР…** Тягнуть усіх до ДПУ, декого й го- лову Мійської Ради кидають до в’язниці…3* а з Харкова Юнаків рапортує: «Митрополит Липківський провадить жахливу контрреволюцію, не рахуєть- ся ні з якими законами влади»…4* * Крапки в тексті. ** Крапки в тексті. 3* Крапки в тексті. 4* Крапки в тексті. 264 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Говядовський, запевне, в своїх протоколах постарався…* Навіть слідчий від ВПЦР не зміг, кажуть, затулити всієї цієї брехні, та крутійства, а між тим і це було головне обвинувачення проти мене. ВПЦР навіть влаштувала окре- ме засідання, щоб кождий «одверто висловив своє кредо». І Ромоданів і Гру- шевський і Шараєвський і Коляда, а найехидніше Говядовський — всі тягну- ли мене за язик, але я не виправдав їх надій, відповів їм цілковитим мовчан- ням, і лише про нього мали змогу сповістити ДПУ. Після цього засідання, щоб хоч трохи вийти на лекшу повітру, я взяв собі відпустку й виїхав на Со- лом’янку до сестри і прибув уже в половині липня на «передсоборну нара- ду», що мала відбутись згідно ухвалі Микільських зборів. Опубліковано: Митрополіт Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви. – Вінніпег, 1961. – С. 146–157. Примітки: [1] Тут: приміщення колишньої духовної консисторії, де розміщувалася канцелярія ВПЦР в Києві на вул. Володимирській 24. [2] Нарада 1–3 вересня 1926 р. була зібрана з метою унормування сто- сунків між владою та УАПЦ. Із членів цієї наради було утворено Всеукраїн- ську Комісію (ВУК) по «унормованню життя УАПЦ», яка отримала дозвіл на скликання Великих Покрівських Зборів в жовтні 1926 р. На цих Зборах було обрано склад Президії ВПЦР, яка проголосила т. зв. «новий курс» у стосун- ках між владою і УАПЦ. Одночасно із звільненням митрополита Василя Лип- ківського за поданням цієї комісії, ВУК було поставлено до відома щодо не- обхідності позбавитись митрополита задля подальшого існування УАПЦ. [3] «Церква й Життя» — часопис УАПЦ, видання якого довго домагалася ВПЦР, але не отримувала дозволу від влади. Вийшло друком тільки 8 чисел у 1927–1928 рр. цього журналу невеликим  форматом. В часописі публікува- лись  біжучі  відозви  ВПЦР,  постанови  Великих  Зборів,  статті,  фотографії, повідомлення, бібліографія церковних видань, в т.ч. в Західній Европі. Зго- дом, на  еміграції, УАПЦ  (Соборноправна)  в США відродила цей  часопис, зберігши зовнішній видавничий дизайн. Виданням часопису в м. Чікаго зай- малось Українське Православне Братство ім. Митрополита Василя Липківсь- кого у 1950–1970 рр. [4] Іуда («Хваліте Господа»), Іскаріот — один з 12 апостолів, який зрадив Ісуса Христа за 30 срібняків, а потім повісився (Мтв. 10:4; 26:47; Дії 1:16). * Крапки в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 265 [5] На Великих Покрівських Зборів в жовтні 1926 р. було проголошено т. зв. «новий курс» у стосунках між владою і УАПЦ. Рішення режиму ліквіду- вати УАПЦ було напевне пов’язане з важливими змінами в церковному та національному  житті  наприкінці  20-х рр.  Російську  Церкву  «очистили  від антирадянських провідників», тобто ув’язнили і заслали на Соловки велику кількість  церковних  ієрархів,  священиків  і  вірних,  і  з  1927 р.  митрополит Сергій  (Страгородський), який став тимчасовим наступником патріяршого престолу в грудні 1926 р., спрямував її шляхом абсолютної та беззастереж- ної підтримки радянської влади. Хоч це не врятувало РПЦ від погромної анти- релігійної кампанії, яка охопила СРСР у наступному десятилітті, можна висло- вити припущення, що за домовленістю 1927 р., уряд обіцяв відновити юрис- дикцію Патріярхату над тими елементами Православної Церкви, які відокре- милися від РПЦ. Підписуючи Декларацію 1927 р., митрополит Сергій не вра- ховував, що 1932–1937 рр. будуть об’явлені «безбожною п’ятирічкою» в СРСР, коли попередні домовленості щодо Церкви будуть фактично скасовані. [6] Сергій (Іван Миколайович Страгородський) (1867–1944) — ХІІ Всеро- сійський патріарх (з 1943 р.). Закінчив Санкт-Петербурзьку духовну акаде- мію. З 10 серпня 1917 р. — архієп. Владимирський і Шуйський; з 28 листопада 1917 р. — в сані митрополита. Починаючи з 16 червня 1922 р. перебував у обновленському розколі, але 27 серпня 1923 р. приніс публічне покаяння З 18 березня 1924 р. — митрополит Ніжегородський.  З 10  грудня 1925 р. — заступник Патріаршого Місцеблюстителя з перервою, коли був в ув’язненні (30 листопада 1926 р. — 27 березня 1927 р.). З 27 квітня 1934 р. — Блажен- нійший митрополит Московський і Коломенський. З 11 вересня 1943 р. — Патріарх Московський і всієї Руси. Упокоївся 15 травня 1944 р. в Москві. [7] Покровські збори ВПЦР у 1919 р. було ухвалено збирати щороку на свято Покрови (14 жовтня). [8] Шелухін Сергій (псевдонім С. Павленко; 1864–1938) — громадсько- політичний діяч, представник УАПЦ в Західній Европі, педагог, правозна- вець, поет. В Українській Центральній Раді — представник Херсонської гу- бернії. Належав до УПСФ, член її ЦК. З 15 січня 1918 р. — генеральний суд- дя УНР, У лютому–квітні 1918 р. — міністр судових справ в уряді В. Голубови- ча. За Української Директорії — голова української делегації на переговорах з РСФРР (23 травня – 7 жовтня 1918 р.), член Державного Сенату (3 серпня 1918 р.). 1919 р. — виконуючий обов’язки міністра юстиції УНР, член україн- ської делегації на Паризькій мирній конференції. З 1921 р. у Чехословаччині, професор  карного  права  в  УВУ  та  Українському  педагогічному  інституті ім. М. Драгоманова. Був представником УАПЦ в Західній Европі, звідки над- силав до часопису УАПЦ «Церква і Життя» повідомлення про церковне життя. 266 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ [9]  Акафист  «Непорушній  стіні»  було  присвячено  Богоматері-Оранті, мозаїчне зображення якої знаходиться в центральній апсиді великого собору Святої Софії Київської і має назву «Непорушна стіна». [10] Журнал «Дніпро» (колишній журнал «Сіяч») — орган Української Православної Церкви в США, який спочатку виходив у м. Чикаго як двотиж- невик впродовж 1922–1926 рр., потім як місячник з 1927 р. З 1928 по 1950 рр. цей орган УПЦ в США виходив у Філадельфії під назвою «Дніпро». [11] Пилип (Федір Степанович Количев, 1507–1568) — митрополит мос- ковський. Постригся в монахи в Соловецькому монастирі під іменем Філіпа, пізніше  став  ігуменом  цього  монастиря.  Був  висвячений  на  московського митрополита у 1566 р. Ризикуючи життям, відкрито виступав проти оприч- нини, відмовляючи Івану ІV Лютому у благословенні. У листопаді 1568 р. був ув’язнений в Твері  (Отроч монастир)  і 23 грудня 1568 р.  задушений у келії Малютою Скуратовим. [12] Скуратов-Бєльський Григорій Лук’янович (Малюта Скуратов) (? – 1573) — керівник опричнини за Івана ІV Лютого. [13] Левицький Олександр Орестович — мирянин, делегат ІІ Всеукраїн- ського Православного Церковного Собору 1927 р. та І «Надзвичайного» со- бору 1930 р. Автор статей в часописі УАПЦ «Церква й Життя» 1927–1928 рр., зокрема «Української Ранішньої», «Української Вечірні» та нової «Божестве- ної Літургії», яку пропонувалося обговорити і запровадити до вжитку в усій УАПЦ. [14]  УАПЦ  з  самого  початку  не  реєструвалася  радянською владою.  У 1919 р. ВПЦР створила Всеукраїнську Спілку Православних Парафій (ВСПП), що діяла на основі нового законодавства. В статуті говорилося, що метою її є об’єднання, координація і підтримка праці українських парафій. Статут був затверджений  Київським  Губвиконкомом  (Постанова  № 754  від  10  липня 1919 р.). Але після І Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. новий статут влада не реєструвала аж до липневої кризи 1926 р. 10 грудня 1926 р. було зареєст- ровано «Статут Всеукраїнського Об’єднання релігійних громад Української Автокефальної Православної Церкви, яке скорочено зветься УАПЦ». [15] Карин-Даниленко Сергій Тарасович  (1898 –1985). Полковник ДБ. Член ВКП(б) з 1928 (у 1920 — боротьбист). Народився в Олександрійському пов. Херсонської губ. у родині селянина, освіта незакінчена вища. У ЧК з 1921.  З  1934  —  помічник  начальника  іноземного відділу  НКВС  УСРР.  З 03.01.1937 — заступник начальника оперативного відділу пожежної охоро- ни НКВС УРСР. Заарештований 27.08.1937. Звільнений з-під варти 22.10.1938. Див. докл.: Золотарьов В. Олександр Успенський: особа,  час, оточення. – Х.: «ФОЛИО», 2000. – С. 300.

Ähnliche Einträge