№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2005
Назва видання:	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:	Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40275
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.] // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2005. — № 1/2 (24/25). — С. 267-274. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40275
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-402752013-02-13T03:40:29Z № 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.] Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр. 2005 Article № 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.] // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2005. — № 1/2 (24/25). — С. 267-274. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40275 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр. Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
spellingShingle	Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр. Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр. № 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.] З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
format	Article
title	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]
title_short	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]
title_full	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]
title_fullStr	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]
title_full_unstemmed	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]
title_sort	№ 92. уривок з книги митрополіта василя липківського «історія української православної церкви. розділ vii: відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.]
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2005
topic_facet	Опубліковані документи та матеріали про Собори УАПЦ 1930 р. та процес «Спілки визволення України» 1930–1932 рр.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40275
citation_txt	№ 92. Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.] // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2005. — № 1/2 (24/25). — С. 267-274. — укр.
series	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
first_indexed	2025-07-03T22:21:37Z
last_indexed	2025-07-03T22:21:37Z
_version_	1836666111147376640
fulltext	ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 267 № 92 Уривок з книги митрополіта Василя Липківського «Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви» про «надзвичайні» собори 1930 р. [після 1932 р.] ПІСЛЯ ДРУГОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ Тут власне мені варт би було й покласти перо, бо як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення [1], то вже більше й не ходив туда й абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами ВПЦР не мав. Хоч ще 2 роки я жив коло св. Софії в 10 сажнях від ВПЦР, але ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР (крім Чехівського), майже ніхто з священиків не заходив до мене, всі як чуми цуралися; був кілька раз лише митрополит Микола Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав. От же лише дещо, і то стороною, доходило до мене; ВПЦР навіть про те, що персонально мене торкалось, нігде мене не сповіщала…* Запевне, слова Карина представникам Собору, що я можу залишатись і настоятелем Софії, і єпископом, і всі справи про мене в ДПУ припиняються, були нахабною брехнею. Суворо заборонено було поми- нати моє ім’я в церкві, і коли священик Микільської парафії мене пом’янув, його негайно виключили з УАПЦ. Коли парафія при Покровськім монастирі запрохала мене за настоятеля до себе, цю парафію ледве не закрито, а священи- ка, що «не виховує парафіян», виключено, з УАПЦ, а потім кинуто до в’язни- ці. Правда, ВПЦР на настирливе прохання парафій кілька раз дозволила мені служити, але Юнаків збирав і поширював усякі брехні про мої промови, розмови. Але ліквідатори з ВПЦР, коли вони взялись виконувати завдання ДПУ, цебто ліквідувати УАПЦ й мене особисто, мусіли, запевне, далі провадити свою працю. І от на Микільських зборах 1928 р. [2] зріченець від віри Коля- да від імені комісії з себе, другого зріченця Грушевського й зрадника Лап- чинського виступає з цілком ліквідаційною доповіддю «про дослідження життя УАПЦ». Але з за цієї комісії в цій доповіді нахабно виглядає крутійсь- ка голова та зрадницький язик третього зреченця Ромоданова. В чому вони тільки не обвинувачують УАПЦ й мене особисто? І націоналізм, і шовинізм, і політиканство, й антирадянство, й що «втирали очки» владі — все тут є. Особисто ці зреченці ганебний наклеп на мене наводять, ніби я зрікся яки- хось підписів, яких не робив, тут і брехня про «Троєцькі збори» і всякі про- вини «вищого керівника». В цей же тон співає й Малюшкевич у своїй до- повіді (власне в мене й запозиченій) про служіння єпископа та священика УАПЦ, і навіть митрополит Борецький потрапляє за ними, що шовинізм, ан- * Крапки в тексті. 268 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ тирадянство це «первородний гріх» УАПЦ. Та разом з тим ці ліквідатори все ж твердять, що «майбутнє релігійного життя на Україні належить тільки УАПЦ, що УАПЦ є «національна Церква», що УАПЦ «будує сам народ». Але от влітку знов, кажуть, прибув Карин і підняв кулака проти ліквіда- торів: Що ж ви, мовляв, товариші, взялись ліквідувати УАПЦ, втираєте нам очки визнанням її шовинізму, контрреволюції і разом з тим кажете, що їй належить майбутнє. От же робіть справу щиро, перестаньте втирати нам очки…* Тут же Карин, щоб показати з свого боку щирість, кождому дав по ділах його: Ромоданів одержав видну вчительську посаду й для себе й для своєї дружини; не знаю, чи зрікся він сану і віри, тільки, запевне, як радянсь- кий вчитель, веде антирелігійне виховання. Говядовського дружина теж одер- жала вчительську посаду. За те на грішників вийшов «протокол ВПЦР № 136». Мені стороною пощастило його прочитати і здивуватись, як справді ліквіда- тори з ВПЦР перейнялись від Карина ліквідаторськими здібностями. Мене вони ще виключили з УАПЦ трохи прикритою фразою: «не запро- хувати митрополита Липківського на служіння»; Чехівський не втік своєї долі: його виключено й зі складу ВПЦР і з УАПЦ, так само й його брата Миколу, що був пан-отцем. Взагалі цим протоколом виключено всіх, хто був засудже- ний владою, або обмежений в правах. От же виключили з УАПЦ всіх, почи- наючи з Христа, апостолів, мучеників, цебто фактично ліквідували Церкву. Залишились лише Коляди, Кобзарі, Грушевські, Говядовські, але й вони не забарились самі себе виключити від УАПЦ і від віри. Але зліквідувавши, поховавши УАПЦ, треба було, щоб ліквідатори при- печатали її гроб своєю «соборною» печаткою. І з цим діло не забарилось. ДПУ чи само видумало, чи справді знайшло якийсь політичний гурток «СВУ» (Спілка Визволення України). Цим, СВУ ДПУ мало на меті зліквідувати «пет- люрівщину», а загалом уже пришило до цієї справи й УАПЦ, щоб зліквідува- ти й ЇЇ. На суд поставили лише двох Чехівських, бувших видних політичних діячів, але без суду зліквідували, зіслали майже половину священиків та інших вірних УАПЦ, що їх треба було зліквідувати; з одного Києва пішли на заслан- ня найкращі священики: Красицький, Карпов, Ходзицький, Хомічевський, протод. Пивоварчук, що про СВУ чи будь яку політику й не знали нічого, і багато інших, а багато й розстріляно. Та ще не відбувся суд над СВУ, як уже своє завдання цілком виконали ліквідатори з ВПЦР. Січня 28-го 1930 року були зібрані єпископи УАПЦ і з 40 священиків, їх оголошено «надзвичайним церковним Собором», і вони винесли «соборну» ухвалу про ліквідацію УАПЦ, а разом з тим і митрополит Борецький і всі єпископи самоліквідувались, припинили своє духовне керівництво, залишив- шись лише «служителями культу» при церквах при яких зарегістровані; са- * Крапки в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 269 моліквідувалась і третя ВПЦР і всі її Окр[угові] П[равославні] Ц[ерковні] Р[ади], МПЦ — одно слово «Всеукраїнська церковна ліквідація». Стоїть лише порівняти ухвалу цього «Собору» з поданою на суд над «СВУ» доповіддю ДПУ про УАПЦ, щоб переконатись, що ухвала «Собору» є майже дословна копія доповіді ДПУ, і на цьому поставити точку. Я її й ставлю, при- кладаючи й саму цю ухвалу1, з якої видно, що аж ніякого церковного духу на Соборі цих христопродавців не було, це були просто політичні збори зрад- ницького єпископату та духівництва УАПЦ, що склали цілком політичну ух- валу, виконали до краю завдання ДПУ, які інші й не могли бути як ліквіда- торські до УАПЦ. Голосом цього Собора говорив не Христос, не Церква, а ДПУ. А може ці єпископи та священники наклепали на свою Церкву та її діячів, «починаючи з митрополита Липківського», від якого й самі почалися, цією брехнею гадали спасти УАПЦ й себе самих від більшовицької небезпе- ки? Але брехня взагалі не є «кінь для спасіння», а брехня на Церкву це є лише справжнє христопродавство…* Та Радвлада утворила цю «Соборну» ліквідацію УАПЦ, запевне, лише про людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню й невпинну ліквідацію взагалі віри й Христової Церкви за своїм комуністичним програ- мам, і в першу свою п’ятилітку [3] взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолод- шої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство. Комуна в останні часи «повернулась лицем до села», опановує українське селянство, усуспільнює й українську землю, й селянські коні, й воли, й коро- ви, і самих селян під своєю диктатурою, заводить радгоспи, колгоспи без попів, без церквів, хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетари- зовану масу. Самих попів повним унеможливленням для них та їхніх родин життя в радянській державі цілими гуртами жене до зрічення сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання часописів, книг релігій- ного змісту, і взагалі цілком нищить і релігійний, і національний дух украї- нського народу, робить духовну руїну; а коли робить, то й зробить… Зав’яза- ла вже в жидівський мішок міста та робітництво, зав’яже й селянство…** Наша рідна земля, наш рідний народ, зпоконвіку мають таку тяжку долю, що їх в певні терміни заливає всяка повінь. Колись, кажуть, наша Україна вся була залита морем, зкована льодом, завмерла. Але зійшло море, ростав лід, і 1 В своїй історії рукопису митр. В. Липківського Н. Бурчак каже, що «наприкінці рукопису було наклеєно вирізки з Газет з заявами деяких єпископів та священників УАПЦ про зречення Церкви і християнської віри» (див. Додаток ч. 1.). Між тими вирізками мусіла бути також і ухвала «Надзвичайного Церковного Собору» з 28-го січня 1930 р., але її до цієї копії праці митр. В. Липківського не було додано. (При- мітка Семена Савчука). * Крапки в тексті. ** Крапки в тексті. 270 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ вона як квітка росквіла й прийняла на своє лоно наш рідний нарід. Та й його скільки раз заливала ворожа повінь? Мабуть ще за часів переселення народів в 4-му, 5-му віках, народна повінь дуже заливала наших прабатьків на іхній землі. Потім уже в історичні часи наш народ до краю заливала й повінь поло- вецька, й повінь татарська, й руїна кримських ханів. Та вся ця руїна й прийш- ла й відійшла, а народ наш живе й потужніє. Навалилась на наш народ не тільки фізична, а й духовна повінь і польська й московська, обертала в руїну не тілько землю, а й віру і саму душу нашого народу. Але й вона як прийшла так і зійшла, а народ наш живе й відроджується…* На Бога надія, що й жах- лива комуністична повінь, що зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, звести зі світу і його віру і Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, теж зникне, як і прийшла, а народ і від неї врятується й житиме. А свята Українська Автокефальна Православна Церква — вона, як і Хрис- тос, голова її, воскреснувши з мертвих, вже більш не вмирає, смерть над нею вже власти не має…** 14/23 жовтня р[оку] Б[ожого] 1930. Дев’яті роковини моєї хиротонії1) ПРИМІТКА2) Тим часом життя йде й невпинно висуває свої вимоги…3* І як ліквідація УАПЦ нагадує обставини смерти Христової перед Його воскресінням…4)* Уже помер Христос, вже Його поховано, привалено гроб каменем, а між тим вороги його неспокійні, воїни прийшли до Пилата і кажуть: «Цей обманщик казав: на третій день воскресну. Так звели забезпечити гроб вартою, щоб ученики не вкрали Його і не сказали, що Він воскрес із мертвих…»4* [4]. Хіба не те ж саме трапилось і з Українською Церквою? Уже зграя христопродавців, що оголосила себе «синедріоном» [5] — «надзвичайним церковним собо- * Крапки в тексті. ** Крапки в тексті. 1 Хиротонія митр. В[асиля] Липківського відбулася 10-го жовтня за старим стилем, а 23-го жовтня за новим (між старим стилем і новим є 13 днів різниці), отже пра- вильна дата його хиротонії була 10/23 жовтня, а не «14/23 жовтня», як тут подано. Тому що дата «14/23 жовтня» є подана також у книжці «Відродження Церкви в Україні 1917-1930» та в інших копіях, треба припускати, що вона так була написа- на в оригіналі (Примітка Семена Савчука). 2 Цю «Примітку» митр. В[асиль] Липківський мусів написати щонайменше два роки по закінченню писання «Історії». Це видно з того, що в ній він згадує про події, які наступили вже по 1930 році, як наприклад про єпископа Полікарпа, який був вис- вячений в 1932 році. (Примітка Семена Савчука) 3* Крапки в тексті. 4* Крапки в тексті. 5* Крапки в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 271 ром», винесла смертний присуд Українській Церкві, поховала її, привалила гроб її каменем своєї постанови; вже всі більш чесні прихильники й праців- ники цієї Церкви і навіть митрополит Микола Борецький, що був почесним головою цієї зграї ліквідовані, зіслані, розстріляні; уже й ті «діячі» зі зграї христопродавців, що для ДПУ були вже непотрібні в Церкві, єпископи — Ромоданів, Грушевський, Чулаєвський, Кротевич, Дахівник, та їхні співробіт- ники з священства й мирянства, як Говядовський, Коляда та інші, прилюдно зріклися і Церкви і віри, стали «повноправними совітськими громадянами»; уже й митрополит і всі єпископи самоліквідувались, зріклися свого єпископсь- кого служіння, залишившись лише служителями культу при церквах, що до них зарегістровані, — а ДПУ все ж неспокійне. І от не пройшло й року після скликання «надзвичайного собору» хрис- топродавців для похорону УАПЦ, як ДПУ скликає вже другий надзвичайний собор [6], щоб поставити варту коло її гробу; і ставить цю варту. Чому це? Запевне, це таємниця самого ДПУ. Ми можемо лише робити догадки. Річ в тім, що ДПУ з першим надзвичайним собором уже надто перемудрило: воно не тільки зліквідувало УАПЦ, а й усю його організацію: ВПЦР, повіт[ові], район[ові] ради, зліквідувало служіння митрополита і єпископів. Але все ж після всіх ліквідацій залишилось українських парафій щось коло 300. І в якому стані вони залишились? Вони сказались вільними від усякого контролю крім звичайної в кождій Совітській спільці агентури ДПУ, вільними від усякого церковного начальства. Я навіть вітав такий стан україн- ських парафій, в такому стані вони могли найкраще підготуватись до утворен- ня в слушний час нового, уже справді церковного всенародно-соборноправ- ного керівництва. Але ДПУ скоро суп’ятилось. Справді, в той час, як більшо- вицька влада всі свої інституції проймає самою суворою централізацією, вво- дить «єдиноначаліє» в усіх своїх фабриках, колгоспах, радгоспах, та всіх інших закладах, найбільше боїться всякої «груповости», українські парафії опини- лись в стані анархичному, стали окремими, незалежними гуртками люднос- ти, та ще в справі найбільш підозрілій для більшовиків — в справі релігійній. І от в грудні 1930 року ДПУ скликає другий «надзвичайний собор» і на ньому виправляє свою помилку, відновляє всю церковну організацію з пору- шенням, запевне, всенародної та й іншої соборноправности, ставить варту коло гробу УАПЦ, щоб мати в своїх руках певні органи і певних відповідаль- них осіб за мертвий спокій української Церкви. За митрополита ДПУ при- значає свого «завжди готового» комсомольця Івана Павловського і при ньо- му утворює Всеукраїнську Церковну Раду під головуванням його самого в складі лише трьох осіб (священиків), поділяє українські парафії на 7 єпархій і в кожду призначає єпископа, уже випробуваного в «завжди готовности», і при ньому Єпархіяльну Раду в складі секретаря і скарбника. От же надійна 272 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ варта коло гробу УАПЦ уже поставлена, вічний могильний спокій її вже за- безпечено. Але ДПУ, утворюючи свого митрополита як вартового коло гробу УАПЦ, мало на думці, здається, викопати ще один гроб і в ньому поховати ще одного небезпечного для себе покійника. Річ в тім, що предковічним осередком і церковного і національного життя українського народу є м. Київ, до нього завжди звертались думки, серця і мрії українського народу з усіх країв світу; Київ серце українського народу. От чому й митрополити Київські, хоч вони від татарів мусіли тікати до Москви, більш як 200 років жили в Москві, але все ж звались «Київськими і всієї Русі». Коли Московська митрополія відділи- лась від Києва, Київські митрополити більш як 200 літ жили у Вільні, але звались все ж «Київськими і всієї Русі». Осередком церковного життя Украї- ни при всіх пригодах незмінно залишався Київ. І от тільки митрополитові від ДПУ Павловському засвоєно титул «Харків- ський і всієї України». Всеукраїнська Церковна Рада перебуває вже в Хар- кові. От же Київ як предковічний церковний осередок українського народу кладеться в могилу, а замість нього висувається новий осередок — Харків — столиця більшовицької української інтернаціональної держави…* Так ДПУ «пустило в расход» зразу двох покійників і поставило надійну варту коло їх могил. Але певне ж воно, що ці небіжчики вже не встануть? Ми ж віримо, що вони все ж воскреснуть, і ніяка варта їх не встереже. Але ж коли? Перед Господом 1000 літ як один день, і один день як 1000 літ…** А може ще на ДПУ вплинула і зміна відношення Польської влади до Української Церкви в своїй державі. Є чутки, що Польща визнала в себе Українську Церкву [7] й висвятила для неї єпископа Полікарпа (Сикорського) [8]. Позбавлені єпис- копів парафії радянської України могли оглядатися на Українського єписко- па в Польщі…3* У всякім разі лише, запевне, ліквідаційні й політичні причи- ни заставили ДПУ надати українським парафіям від себе митрополита й іншу організацію…4* З оригіналом рукопису Вчс.5* Митр. В[асиля] Липківського згідно. Митрополит Ніканор [Абрамович] [9]. Опубліковано: Митрополіт Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження української церкви. – Вінніпег, 1961. – С. 167–175. * Крапки в тексті. ** Крапки в тексті. 3* Крапки в тексті. 4* Крапки в тексті. 5* Тут: «Всечесного». ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 273 Примітки: [1] Митрополита Василя Липківського було звільнено «відтягаря митропо- личого служіння під час ІІ Всеукраїнського Православного Церковного Собо- ру УАПЦ 17–30 жовтня в соборі Св. Софії Київської 21 жовтня 1927 р. Одно- часно він перестав бути членом Президії ВПЦР. [2] Микільські Збори провадились як щорічні зібрання всієї ВПЦР за ухвалою, яку було прийнято у 1919 р. на Миколу весняного, тобто 22 травня. [3] Першу п’ятилітку було оголошено в ХV З’їздом ВКП(б) у 1928 р., який проголосив курс на колективізацію, як складову частину генеральної політичної лінії розгортання наступу соціалізму. Було складено Директиви на першу п’ятирічку на 1928/29 – 1932/33 рр. [4] Тут йдеться про євангельський сюжет, де оповідається про події після поховання Ісуса Христа (Мтв. 27:62–66). [5] Синедріон — найвищий судовий орган іудеїв, який знаходився в м. Єрусалим і складався з 72-х осіб. Головував у С. первосвященик Єруса- лимського храму. Місцем зборів було приміщення у самому храмі. (Мтв. 5:22 26:59 та ін.) [6] До І Надзвичайного церковного собору в січні 1930 р. церква мала назву «Українська Автокефальна Православна Церква» (УАПЦ). Після «акту самоліквідації», який підписали митрополит Микола Борецький і єпископат УАПЦ, вона перестала існувати. На ІІ Назвичайному соборі в грудні 1930 р. парафії колишньої УАПЦ були перереєстровані під назвою «Українська Право- славна Церква» (УПЦ). Під цією назвою вона проіснувала до повної ліквідації впродовж 1930–1937 рр. [7] Тут йдеться про боротьбу у 1920–1930-х рр. українських церковних і громадських організацій в Польщі за внутрішню українізацію Польської Автокефальної Православної Церкви, яку очолював митрополит Варшавсь- кий і всієї Польщі Дионісій (Валединський). [8] Полікарп (Сікорський; 1875–1953) — митрополит УАПЦ на чужині. Закінчив Київську Духовну Семінарію у 1898 р. До 1917 р. працював столо- начальником Київської Духовної Консисторії. З 1917 р.– начальник госпо- дарського відділу в Міністерстві ісповідань, віце-директор Департаменту загальних справ на еміграції УНР (Тарнов). З 1922 р. — ієромонах, ігумен- намісник Дерманського монастиря, потім намісник Віленського Свято-Духів- ського монастиря. З 25 лютого 1927 р. — настоятель Жировицького монасти- ря. 10 квітня 1932 р. відбулася хіротонія во єпископа Луцького. Був організа- тором двох підкомісій (1 — Луцька; 2 — Крем’янецька) по перекладу Св. Письма при «Комісії Перекладу Св. Письма та книг Богослужбових при 274 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Українському Науковому Інституті у Варшаві». 24 грудня 1941 р. був призна- чений Адміністратором на тимчасово окупованих землях України, очолив УАПЦ. З 1944 р — на еміграції. Спочатку в Польщі, потім в Німеччині. З 1950 р. у Франції. Упокоївся в м. Ольней-су-Буа 22 жовтня 1953 р. [9] Ніканор (Абрамович; 1883–1969) — митрополит УАПЦ на чужині, активний учасник українізації Православної Церкви на Волині (1918–1939). Голова Волинського єпархіального з’їзду (3–10 жовтня 1921 р.), під час яко- го в Троїцькому соборі Почаївської лаври керував показовою першою україн- ською богослужбою. 1942–1943 рр. — архієпископ Київський і Чигиринсь- кий. З 1945 р. в еміграції у Карлсруе (Німеччина). З 1953 р. — митрополит УАПЦ в еміграції, голова Богословського наукового інституту УАПЦ. Автор праць з богослів’я.

Репозитарії

Схожі ресурси