Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору

У статті порушено проблему комунікативних стратегій літературного твору на прикладі «Невеличкої драми» В. Підмогильного. Зосереджено увагу на дефабуляції розповіді, комунікативних функціях заголовкового комплексу, інтертекстуальному діалозі, а також на особливостях інтерференції дискурсів наратора і...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Гірняк, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Назва видання:	Парадигма
Теми:	Філософські й естетичні джерела українського модернізму
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40469
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору / М. Гірняк // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 92-110. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40469
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-404692013-02-13T03:44:29Z Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору Гірняк, М. Філософські й естетичні джерела українського модернізму У статті порушено проблему комунікативних стратегій літературного твору на прикладі «Невеличкої драми» В. Підмогильного. Зосереджено увагу на дефабуляції розповіді, комунікативних функціях заголовкового комплексу, інтертекстуальному діалозі, а також на особливостях інтерференції дискурсів наратора і персонажів, інтелектуальних ідеях, представлених через гру різних точок зору, на повсякденних діалогах, що часто виявляють комунікативні розриви, та автокомунікативних наративних структурах. В статье поднимается вопрос о коммуникативных стратегиях литературного произведения на примере «Небольшой драмы» В. Пидмогильного. Сосредоточено внимание на дефабуляции повествования, коммуникативных функциях заглавного комплекса, интертекстуальном диалоге, а также на особенностях интерференции дискурсов нарратора и персонажей, интеллектуальных идеях, представленных через игру разных точек зрения, на повседневных диалогах, часто выявляющих существование коммуникативных разрывов, и автокоммуникативных нарративных структурах. The paper deals with the problem of communicative strategies of the literary work on the example of Not Very Great Drama by V. Pidmohylny. The attention is paid to defabulation of the narrative, communicative functions of the title complex, intertextual dialogue and to the peculiarities of interference of narrator’s and character’s discourses, to intellectual ides, represented through the play of different points of view, to everyday dialogues, usually manifesting existence of communicative gaps, and autocommunicative narrative structures. 2011 Article Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору / М. Гірняк // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 92-110. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. XXXX-0114 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40469 uk Парадигма Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософські й естетичні джерела українського модернізму Філософські й естетичні джерела українського модернізму
spellingShingle	Філософські й естетичні джерела українського модернізму Філософські й естетичні джерела українського модернізму Гірняк, М. Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору Парадигма
description	У статті порушено проблему комунікативних стратегій літературного твору на прикладі «Невеличкої драми» В. Підмогильного. Зосереджено увагу на дефабуляції розповіді, комунікативних функціях заголовкового комплексу, інтертекстуальному діалозі, а також на особливостях інтерференції дискурсів наратора і персонажів, інтелектуальних ідеях, представлених через гру різних точок зору, на повсякденних діалогах, що часто виявляють комунікативні розриви, та автокомунікативних наративних структурах.
format	Article
author	Гірняк, М.
author_facet	Гірняк, М.
author_sort	Гірняк, М.
title	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору
title_short	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору
title_full	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору
title_fullStr	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору
title_full_unstemmed	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору
title_sort	наративна організація «невеличкої драми» валер’яна підмогильного: комунікативні стратегії твору
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Філософські й естетичні джерела українського модернізму
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40469
citation_txt	Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору / М. Гірняк // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 92-110. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series	Парадигма
work_keys_str_mv	AT gírnâkm narativnaorganízacíâneveličkoídramivalerânapídmogilʹnogokomuníkativnístrategíítvoru
first_indexed	2025-07-03T22:33:16Z
last_indexed	2025-07-03T22:33:16Z
_version_	1836666844479488000
fulltext	Комунікативні теорії літературного твору наприк. ХХ – на поч. ХХІ ст. цілком обґрунтовано стали відправним пунктом для низки літературознавчих досліджень. Здається, після праць О. Потебні, Р. Інґардена, Г.-Ґ. Ґадамера, П. Рікера, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, У. Еко та інших відомих у світі теоретиків літера- тури вже ні в кого не виникають сумніви, що кожний художній твір – яку б епоху чи культуру він не репрезентував – повноцін- но існує лише тоді, коли стає учасником особливого діалогу: між автором і читачем, між читачем і текстом, між текстом та інши- ми текстами світової культури. Така екстратекстуальна комуні- кація1 доповнюється внутрішньотекстуальним комунікативним полем, що виникає завдяки взаємопов’язаним висловлюванням нараторів і персонажів, які, з одного боку, є своєрідною моделлю повсякденного реального спілкування, а з іншого – вагомим еле- ментом авторської комунікативної стратегії, оскільки саме через них письменник має змогу ділитися власними міркуваннями і пе- реживаннями з читачем. Про те, наскільки важливим для Валер’яна Підмогильного є порозуміння у літературній комунікації, свідчить один із його листів, відправлений із заслання до дружини: «В літературній 1 Тобто комунікація, в якій «співрозмовники» спілкуються через текст лише опосередковано, адже автор тільки розраховує на ідеального читача, але нічого не може вдіяти, коли адресат сприймає його повідомлення по-своєму; так само і читач має у розпорядженні лише текст, що представляє чужу свідомість, яку реципієнт хоче зрозуміти, але на додаткову інформацію від якої не може споді- ватися. Мар’яна ГірнякНаративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 93 праці два основних моменти: перший – самому все зрозуміти, від- чути і уявити, що ти хочеш написати… другий – все це передати словами, і це найважче і для читача найголовніше…» [16, c. 422]. Власне, пошуки адекватного слова приводять Підмогильного, як і багатьох інших письменників ХХ ст., до експериментування на рівні наративної організації художнього твору, яке проілюструє- мо на прикладі роману «Невеличка драма». Однією з особливостей літератури ХХ ст. є переважання так званих відкритих фіналів, які мають провокувати співтвор- чість читача, і дефабуляція твору, коли розгортання подій по- ступається місцем психологізації та інтелектуалізації викладу. В основі «Невеличкої драми», на перший погляд, лежить фа- бульна історія – історія нещасливого кохання Марти і Славенка (можна ще додати сюди взаємини Марти з іншими її прихиль- никами – Льовою, Дмитром, кооператором, Безпальком). Однак дослідники творчості Підмогильного майже одноголосно при- йшли до висновку, що про звичайну «історію» кохання тут не йдеться: «Невеличка драма» – насамперед «проблемний» роман про «відміни кохання», у якому важливими є не так «сюжет- ний антураж», як «концептуальне пізнання людини», процеси її «внутрішнього життя… з яких “виростають” вічні філософські проблеми» [див. : 6, с. 315; 23, с. 435; 14, с. 243; 5, с. 123, 129]. До того ж, як зауважували У. Еко та Ц. Тодоров, кожна фабула, кожна оповідь передбачає «впорядкований у часі розвиток по- дій», наявність низки трансформацій, переходів від одного ста- ну до іншого [9, c. 56, 59; 19, c. 41–45]. У «Невеличкій драмі», попри позірне розгортання історії, фабули як такої, власне, не- має. З’являються натяки на появу інтриги, наприклад, квіти від «невідомого лицаря», які дають підстави сподіватися стрімкого розвитку подій, але ці квіти навіть не пов’язані з основною ліні- єю роману. Та й автор робить усе можливе для того, щоб читача цікавило не «що буде далі», а як усе відбуватиметься і якими коментарями буде супроводжуватися. Ц. Тодоров слушно зазна- чив, що в наративі трансформація може відбуватися не лише на рівні «присудка» твору-речення, а й на рівні «підмета» [19, c. 52], тобто змінюється суб’єкт дії, а не самі дії. Якщо користу ватися такою синтаксичною термінологією, то в «Невеличкій драмі» на 94 Філософські й естетичні джерела українського модернізму особливу увагу заслуговують не так «підмети» і «присудки», як «означення» і «додатки». Про умовність «розвитку подій» свідчить ще один цікавий факт. Відповідно до літературної традиції, одруження коханого з іншою, яке водночас супроводжується втратою роботи і жит- ла, завжди мало незворотні наслідки, як мінімум, ставало пово- ротним пунктом у житті покинутої дівчини. Для Марти ж, яка дуже швидко знаходить спосіб розв’язати принаймні дві останні проблеми, «все буде, як раніше». Умовно кажучи, в «Невеличкій драмі» перехід від стану А до В, від В до С логічно призводить до Z, що, однак, виявляється максимально наближеним до А. Якраз у цьому причина «жаху», який наприкінці роману переживає Марта: «Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося» [17, c. 735]. Показово, що саму дію дуже добре від об- ражають заголовки розділів: «Четверо в одній кімнаті, крім дів- чини», «Двоє в одній кімнаті, крім дівчини», «Один у кімнаті з дівчиною» тощо. Власне, заголовки виконують у Підмогильного особливу ко- мунікативну функцію. Заголовок разом із підзаголовком та епі- графами завжди першим «підбирає ключ до душі читача», фор- муючи «специфічні ноосферу і психосферу», що впливають на всю структуру художнього тексту [21, c. 7]. Вже сама назва тво- ру – «Невеличка драма» з підзаголовком «роман на одну части- ну» – задає певну перспективу сприймання: драма, хоч і серйозна (адже вона оголює суть стосунків між людьми в сучасному сві- ті), – насправді є лише одним із актів великої драми життя. Епі- графи до твору – «з дуже сантиментального романсу» (з поезії К. Білиловського, яка стала народною піснею) і «з дуже гарного роману» (з роману «Майстер корабля» Ю. Яновського2) – відра- зу змушують відчути різницю в стилі, а відтак і відмінність ко- мунікативних регістрів. Сентиментальний текст налаштовує на пісенно-ліричне сприймання, інформує лише про факт «чарів кохання» і вводить модальний аспект: бажання серця любити. Другий текст передбачає філософсько-психологічне сприйман- ня, до того ж, з огляду на те, що станеться згодом, у майбутньому, 2 Чи не вперше зафіксувала це О. Галета [7, c.19]: тривалий час цитата за- лишалася неідентифікованою. Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 95 але станеться напевне («прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною… відродиться для нового життя» [17, c. 539]. Важ- ливо, що таке співвідношення регістрів зберігається у всьому ро- мані: заголовки – переважно сентиментально-ліричного, роман- тичного плану («На світі Іва зовсім сама…», «Квіти невідомого лицаря»), текст – опускає з небес на землю, до реальних почут- тів і взаємин між людьми, які можна переживати, але над якими можна і треба міркувати. До того ж, заголовки – часто прямі алюзії до літературно- культурного контексту: «Прекрасна сирена Ірена», «О, баядер- ко, я тобою сп’янів!», «Свійський Отелло», «О, Боже мій милий, за що ти караєш її молоду?..». «Чужа» свідомість ніби втручаєть- ся в авторський текст, модифікуючи його онтологічну та аксіо- логічну структуру. Важливо, що автор навіть не приховує таких сигналів для асоціацій. Навпаки, він до них спонукає, адже ци- тата з оперети І. Кальмана, з хрестоматійного твору Шевченка, шекспірівський персонаж, який уже став загальною назвою, – це очевидні стимули до залучення контексту. Та й поза межами за- головкового комплексу в романі можна знайти неодноразові від- силання до ідей, які висловлювали літератори чи філософи (Рус- со, Геґель, Шеллінг, Шопенгауер та ін.). Підступ автора в іншому: він провокує залучати контекст, але «основний текст» іде з ним у розріз, суперечить йому і не підтверджуює сподівань читача, ко- трому доводиться бути свідком того, як «перемикання із однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу» стає «осно- вою ґенерування смислу» [13, c. 589]. Читач мусить відчути чи навіть зрозуміти, що світ літератури не завжди підтверджується реальністю, що створені персонажі, їхні мрії та принципи – це найчастіше ідеалізація, фікція. Утім, для поінформованого читача очевидною є алюзія до роману Ґ. Флобера «Пані Боварі», героїня якого, як і Марта Висоцька, так ідентифікувала себе з персонажа- ми прочитаних творів, що втратила відчуття дійсності. Впродовж усього роману Марта намагається зробити своє кохання не подібним на жодні «сказані» чи «пережиті» почут- тя. З одного боку, таке її бажання зрозуміле: штампи, які запа- нували у стосунках між людьми, просто вражають, і це проявля- ється навіть у листуванні між персонажами, де замість щирості 96 Філософські й естетичні джерела українського модернізму та відвертості – загальноприйняті формули3. Однак, парадокс у тому, що, прагнучи індивідуалізувати свої почуття і взаємини з коханим, Марта, з одного боку, хоче «закохатись безтямно, так, як у романах» [17, c. 554–555], тобто спроектувати на своє життя ту ситуацію, яку вже хтось вигадав і пережив, а з іншого – страждає, що той найбільш неймовірний розвиток любовної історії, який, здавалося їй, вона придумала першою, Марта згодом знаходить у «Комедії кохання» Г. Ібсена. Риторичне запитання, винесене в назву одного з розділів – «І що нового є в підмісячному світі?», – ніби спонукає адресата-читача разом із героїнею роману прийти до висновку, що, як стверджував Р. Барт, усе «вже було читане, бачене, зроблене, пережите» [2, c. 45]. Однак Марта, очевидно, не здатна збагнути глибинну суть такої повторюваності: немає ні- чого нового в «підмісячному світі» лише тому, що кожна людина є однією з-поміж інших істот, які живуть за одними і тими сами- ми природними законами. Відтак усі слова «вже стільки казано й переказано», усі почуття «вже безліч почувала так точнісінько, в тих самих варіаціях» [17, c. 679], і всі вони оспівані «в безлі- чі пісень», описані «в бібліотеках книжок» [17, c. 686]. Водночас кожна людина є неповторною особистістю, яка може навіть тим самим словам і почуттям надати індивідуального забарвлення. Як неможливо знайти два цілковито ідентичні обличчя, хоча всі вони мають однакову будову, так само неможливим є абсолютне повторення стосунків між людьми. Зрештою, навіть у літературі ми маємо справу з вічними темами і образами, архетипами, стали- ми функціями персонажів і композиційними схемами, але кожен справді вартісний твір мистецтва завжди звучатиме оригінально, не подібно до жодних «вже читаних і пережитих» історій. Важ- ливо в цьому контексті те, що і Марта, й інші персонажі демон- струють тотальне невміння читати літературу, до якої вони часто 3 Славенко переглядає листи від своїх колег-учених із «точно сформульо- ваними відповідями й питаннями», у яких годі було шукати «хоч найменшого сліду приязні» [17, c.603–604], і в нього складається враження, ніби походили вони не від людини, а від якогось механізму; водночас сам Славенко пише до Ірен, з якою збирається одружитися, листа з усіма «глибокошановна», «з не- залежних від мене обставин» та «щиро й глибоко відданий» [17, c. 694–695]; Дмитро, сподіваючись на одруження з Мартою, відправляє до неї послання без жодного натяку на чуттєвість. Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 97 апелюють. Красномовно про це свідчить діалог Дмитра і Марти: «Стривай, ти не пробуй принизити мене тоном та словами. Ска- зав поет: слова – полова…. – Але огонь в одежі слова, – додала ді- вчина. – Я визнаю тільки початок. – А я кінець» [17, c. 588]. Про- блема, власне, у такій частковості, фрагментарності, небажанні чи неспроможності «пірнути аж до дна» читаної книги. Інтелектуалізації викладу Підмогильний досягає не лише завдяки впровадженню в текст інтертекстуальних елементів, а й через глибокі рефлексії наратора та персонажів з приводу навіть цілком буденних подій і речей. Повідомляючи факти з біографії Льови Роттера, наратор згадує, що його персонажеві здавалося, ніби «він чимраз вище підноситься над людьми, хоч насправді він провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спіткати на життєвому льоді» [17, c. 560]. Однак чи не найповніше голос на- ратора-інтелектуала звучить тоді, коли з’являються міркування про життя – «зовсім інше життя, ніж трактує філософія, політика, соціологія чи мистецтво». Життя постає як предмет біохімічної науки, яка привела людину до того, що на найвищому рівні свого розвитку вона несвідомо принизила себе від статусу богоподіб- ної істоти до рівня органічного явища [див. : 17, c. 615]. Розлогий фрагмент про лабораторію біохіміка Славенка, у якому наратор то спонукає читача до рефлексій над можливостями людського розуму, то повідомляє детальну інформацію про амінокислоти і протеїни чи про умови, в яких синтезується білок, інколи викли- кає в читача враження, що перед ним – розділ із філософського трактату, наукової праці чи, можливо, підручника з біохімії, однак інтелектуальний дискурс, що спершу постає як частина вислов- лювання гетеродієгетичного наратора, якоїсь миті виявляється породженням свідомості персонажа-біохіміка. Голоси невидимо- го розповідача і конкретного мешканця віртуального світу рома- ну ніби переплітаються, накладаються, входять у діалог, узгоджу- ючись і одночасно полемізуючи один з одним. Власне, така інтерференція дискурсів наратора і дискурсу персонажа – одна з визначальних особливостей «Невеличкої дра- ми» (та й інших романів) В. Підмогильного, причому невласне- пряме мовлення з’являється не лише тоді, коли маємо справу з гли- бокими філософськими рефлексіями, а й тоді, коли письменник 98 Філософські й естетичні джерела українського модернізму намагається поінформувати читача про психологічний стан пер- сонажа: «Здібністю виразно мислити, вмінням сконцентрувати мозкові сили… цими властивостями своїми професор справедли- во пишався… І уявити самопочуття людини, роками призвичає- ної до абсолютної підлеглості своєї думки, коли раптом у голові в неї починається шумування, коли думка, як уярмлена рабиня, зненацька починає заколот, повстання, бунт! Хто підбурив її, за- вжди спокійну?» [17, c. 602]; «Але звідки трапилась їй ця добра нагода, хто в цій насиченій людьми вкладистій установі потурбу- вався про неї, задумав зробити невеличку приємність дівчині, що почувала себе геть самотньою?» [17, c. 589–590]. Виклад, на пер- ший погляд, наратор провадить від третьої особи, однак у читача постійно виникають сумніви, чия свідомість включена в текст – розповідача, який інформує про те, що відбувається, і подекуди не може втриматися від коментарів, чи персонажа, якому дозво- лено промовляти від свого імені. Саме так постає невласне-пряме мовлення, чиєю основною ознакою є суміщення суб’єктних пла- нів наратора і персонажа, взаємопроникнення їхніх перспектив. Відтак цілком обґрунтованими є твердження Р. Барта, що багато художніх творів (чи принаймні їхніх фрагментів) дають змогу “переписати” їх від іншої особи і при цьому не внести жодних сер- йозних змін у висловлювання [1, c. 412], як і пропозиції Ж. Же- нетта ввести у наратологічний дискурс поняття «фокалізації» [10, c. 205]: важливо не так «хто говорить», як «хто бачить» у конкрет- ному «тут і зараз» віртуального світу художнього твору. Наратор може промовляти від третьої особи, але насправді бути не сто- роннім спостерігачем, а невидимою істотою, здатною проникну- ти крізь тілесну оболонку персонажа: «Марта невиразно відчула холод… Щось таке, як душевна нудота, – легке й неприємне чут- тя розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво…» [17, c. 540]. Розповідаючи про Марту, суб’єкт викладу фізично відчуває і передає її внутрішній стан. Проте певна дистанція між різними голосами все-таки існує: за спостереженням З. Лещишин, у художньому творі інколи може здатися, що триває внутрішній монолог персонажа, але критич- но-іронічний тон висловлювання показує, що його «текстуаль- ним автором» є хтось інший [11, c. 115]. Тобто, так чи інакше, Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 99 читач має змогу відчути сам факт суміщення і взаємодії різних голосів і перспектив. Індикатором можуть бути оцінно-аналі- тичні міркування наратора («є ціла категорія чоловіків, які через психічні властивості свої можуть бажати тільки жінок невільних, закоханих чи одружених…», «це була та чиста, незацікавлена лю- бов…» [17, c. 664]) або його очевидні спроби виконувати лише «основну» нараторську функцію (бути джерелом дієгетичного викладу) і зберегти відсторонену позицію: «Раптом якась надто зухвала думка спробувала торкнутись її голови, і Марта хутко підвелася. “Яка дурниця”, – подумала вона» [17, c. 544]. Яка саме це була думка, – залишиться таємницею і для наратора, і для чи- тача. Це те, що знатиме лише персонаж, чий внутрішній світ, як і кожної людини, ніколи не вдасться пізнати до кінця. Показово, що дієгезис як такий у «Невеличкій драмі» – на другому плані. Навіть представляючи персонажів, наратор де- монструє, що їхня «історія» його мало цікавить. Він пропонує короткі відомості з біографії Марти, але увагу приділяє не так фактам, які, згідно зі всіма правилами, наявні в curriculum vitae, а тому, що «вода була найбільша пристрасть її життя» [17, c. 541]. Біографії інших персонажів наратор теж подає реферативно, фрагментарно, подекуди впроваджуючи елементи діалогічного мовлення. Власне, для наратора, як, мабуть, і для автора, важли- вими є не події, а рефлексії з приводу цих подій. Тому, як уже за- уважила Л. Деркач, наратор у творах Підмогильного, як правило, є недієгетичним. Його функція зводиться до «конструювання по- слідовності оповідних сегментів» та «реконструкції мовних пар- тій» [8, c. 195]. Наратор здебільшого звільняє місце індивідуаль- ним думкам та відчуттям самих персонажів. Він немовби «зши- ває» їх розлогі діалоги, найчастіше уникаючи власних коментарів і уможливлюючи гру різних точок зору, що заохочує читача до інтелектуальної співпраці. Відзначаючи основні риси інтелектуальної прози, С. Павлич- ко наголошувала, що це література, в якій думка переважає над формою. Інтелектуальний роман – це «роман-дискусія», де дія поступається філософським ідеям, фундаментальним питанням людського існування, які, однак, не вдається розв’язати до кін- ця [15, c. 209–210]. «Невеличка драма» В. Підмогильного дуже 100 Філософські й естетичні джерела українського модернізму добре вписується в такий контекст. Наділяючи своїх персонажів схильністю до рефлексій, автор розподіляє власні міркування між мовленнєвими партіями різних суб’єктів свідомості, водночас не даючи змоги читачеві віднайти авторський «центр», авторську по- зицію. Тяжіючи до відкритих фіналів, письменник відмовляється завершувати інтелектуальну «дію» раз і назавжди. Так, замис- люючись над значенням мрії у житті людини, Марта розуміє, що вони – «добра половина нашого життя», яка, однак, часто пере- творюється на «туман», та й мріяти стає щоразу важче [17, c. 552]. Дмитро прагматично заявляє, що той, хто живе сьогодні мріями, приречений на загибель [17, c. 609], а Славенко погоджується хіба що на цілком нові мрії та ілюзії, яких іще не знав світ [17, c.685]. Порушуючи питання про ідентичність людини та її стосунки зі світом, автор змушує своїх персонажів раз у раз замислюватися над двоїстістю людської істоти. Навіть тоді, коли взаємини Мар- ти і Славенка ще не заплямовані нещирістю, героїня «Невелич- кої драми» відчуває потребу поділитися своїми дивними пере- живаннями: «Тебе ніби двоє. Одного я ось почуваю, а про друго- го думаю» [17, c. 626]. Наприкінці роману Льова Роттер взагалі резюмує: «Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живу- чи… Навіть три іноді… Людей з одним обличчям дуже мало» [17, c. 724]. Такий філософський підсумок Мартиного друга здається цілком обґрунтованим, особливо якщо згадати, як часто в романі персонажі користуються масками: Славенко, вже вирішивши ро- зірвати стосунки з Мартою, вдає закоханого; українофобка Ірен вивчає граматику української мови й імітує зацікавлення україн- ською культурою, щоб привернути до себе професора-біохіміка; пані професорова користується німецькою мовою, як шифром, щоб розіграти спектакль перед Мартиною сусідкою; навіть сама Марта, незважаючи на те, що гості й розмова, яку вони провадять, їй уже набридли, все-таки намагається «грати ролю веселої і чем- ної господині» [17, c. 586]. Така нещирість стосунків між людьми змушує кожного відчути свою самотність навіть у присутності Іншого. Однак відповіді на вічне питання «що робити?», як ви- йти з такої ситуації, ні наратор, ні автор не дають. Персонажі про- понують такі відповіді-висновки, які в жодному разі не можна Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 101 розглядати як остаточні крапки над «і»: «всі люди однаково не- цікаві» [17, c. 578] (Славенко), «хочеться, щоб нікого-нікого не знати» [17, c. 553] (Марта). Читач мусить усвідомити, що чітко- го рецепту від автора він не отримає. В. Шевчук, безперечно, має рацію, коли стверджує: Валер’ян Підмогильний – «мораліст, але не той, хто лізе кожному в очі зі своїм повчанням, а той, хто хоче збагнути людину» [22, c. 363]. Варто зауважити, що сам письменник не радить шукати в його романах авторської істини, орієнтуючись на «правильних» і «неправильних» персонажів. У збереженій в архівних матеріалах передмові до «Невеличкої драми» Підмогильний ніби дає підказ- ку, як сприймати його твір: «Мої герої – дівчина, молодий і ста- рий професор, професориха, професорівна, Льова, кооператор – то все варіації на одну тему, єдність у різноманітності. Вони одне одного мислять і доповнюють» [17, c. 781]. Розгортаючи ідеї і ви- конуючи в такий спосіб інтелектуальне завдання, яке поставив перед ними автор, персонажі деколи навіть змушені «стрибнути через себе»: начальник відділу статистики Безпалько реферує погляди Шопенгауера, глибокі філософські проблеми порушує фельдшер Льова Роттер або діловод Марта Висоцька, двоє за- коханих розмовляють про природу білка. Іншими словами, інте- лектуальні розмови не завжди вмотивовані ситуацією і статусом суб’єктів, які їх провадять, але для Підмогильного це не головне. Для письменника важливі відносність істини, суперечливість думки, здатної відкривати прихований протилежний сенс. Згада- ти хоч би дискусію персонажів з приводу національного питання: Дмитро захищає культ національних героїв, Славенко нагадує про Марусю Богуславку, яка, хоч і випустила невільників на сво- боду, але сама не захотіла повертатися до рідного краю, віддав- ши перевагу турецьким розкошам (думка, яка відразу спонукає провести паралелі до Маланюкової теми яничарських матерів), а Славенко, порівнюючи націю з білком, приходить до висновку, що це «дуже незрозуміле явище, яке нібито й існує, хоч насправ- ді існують тільки його складові й суперечні частини» [17, c. 624]. Власне, суперечливість, неоднозначність – той спільний знамен- ник, під який можна підвести чи не всі інтелектуальні ідеї, які розгортаються в «Невеличкій драмі». Невипадково Льова Роттер 102 Філософські й естетичні джерела українського модернізму за епіграф до нотатника своїх думок обирає парадоксальні слова С. Кіркеґора: «…хто найщасливіший, як не найнещасніший… що таке життя, як не безумство» [17, c. 561]. Тобто парадокс появи змісту через приховане притягання між контрастними поняття- ми, стає тією домінантою, під знаком якої існуватимуть рефлексії Льови Роттера й інших персонажів роману Підмогильного. Чи не найбільш парадоксальними в «Невеличкій драмі» є мір кування персонажів щодо опозиції раціональне/ірраціональ- не – опозиції, яка починає втрачати сенс, оскільки з розгортан- ням тексту читач дедалі більше переконується в тому, що жоден із цих полюсів не може бути абсолютним дороговказом для лю- дини. Упевнившись у необхідності раціонально-прагматичної дії, Дмитро переконує Марту вийти за нього заміж. Свій вибір він об- ґрунтовує практичною доцільністю: Марта «гарно збудована», в неї «міцні груди», тому вона легко народжуватиме дітей, кількість яких Дмитро теж визначає за допомогою математичних розрахун- ків. Славенко цілком раціонально думає про шлюб як про зайвий клопіт, що змушує вносити зміни у налагоджений ритм життя і витрачати на інтимні стосунки енергію, яку можна було би скеру- вати на розумову працю. Ніби погоджуючись із Мартою, яка запе- речує раціональний підхід до речей, Славенко стверджує, що, по- яснюючи, насправді ми нічого не додаємо до явища (зокрема ко- хання), однак навіть ці його думки позначені печаттю ratio. Проте з розгортання взаємин між персонажами очевидно, що розум не здатний пояснити світ і самого себе. Він зазнає повного фіаско, коли його намагаються застосувати до принципово не пояснюва- них речей. Невипадково Льова Роттер усвідомлює, що дуже час- то ми не можемо зрозуміти людських вчинків, а тому здійснюємо злочин, коли намагаємося втиснути в його рамки все життя [17, c. 725]. Зрештою, наратор «Невеличкої драми» математичними термінами доводить обмеженість раціоналістичного підходу. Про неможливість розв’язати раз і назавжди питання раціо- нального та ірраціонального в житті людини найкраще свідчить нерозривний зв’язок обох полюсів у житті Марти Висоцької. У її випадку ці первні взаємодіють так, що один із них ніби стає при- хованою часткою іншого. На перший погляд, Марта – апологет ір- раціонального підходу. Вона пропонує своїм гостям запровадити Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 103 штраф за використання слів «раціональність» і «практичність», дорікає Славенкові та Дмитрові, які намагаються вкласти кохан- ня в раціональні рамки, але в реальному житті іноді виявляється більшим раціоналістом, ніж її «опоненти». Вже на початку роману Марта пояснює Льові Роттеру, чому вона досі ні в кого не закоха- лася: «Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу… Пись- менники шукають заразом і матеріалу… інженери надто за хоплені своїм фахом… Бухгалтери, вчителі, адміністратори – все це не те…» [17, c. 554]. Щоразу Марта знаходить тисячі причин, тоді як відомо, що справжнє кохання не визнає жодних «але» і не зважає на вік, спеціальність чи статус у суспільстві. Відчуваючи носталь- гію за романтикою, за світом мрій і вищих цінностей, Марта вод- ночас на піднесено-захоплене звертання Льови «Ви – цариця зем- лі» не знаходить іншої відповіді, ніж приземлено-праг матичне: «Я одержую шістдесят карбованців на місяць» [17, c. 557]. Зре- штою, навіть її бажання закохатись, як у романах, зробити своє кохання не подібним ні на що, спроби бути в коханні не такою, як усі, які вже межували з безглуздям, – насправді результат раці- оналістичного підходу до ірраціонального. Вона почала свідомо керувати тим, що підлягає владі почуттів і підсвідомих імпуль- сів, свої стосунки з коханим вона вклала у план, «розроблений до подробиць» [17, c. 706], тобто в царині почуттів стала більшим раціо налістом, ніж ті, кого переконувала в обмеженості ratio. Варто зауважити, що полеміка з приводу раціоналізму/ірра- ціоналізму, як і інші інтелектуальні діалоги в «Невеличкій дра- мі», – це, здебільшого, не класичні дискусії, характерні для інте- лектуальної прози. Вже Ю. Шерех відзначав, що філософування в Підмогильного нагадують проповіді, які подекуди навіть дра- тують; «не схрещуються леза ідеологічних мечів»; ніхто не запе- речує Славенкових тирад про роль розуму в житті людини, але потім бій раціоналістичним теоріям дано розгортанням сюжету [23, c. 436–438]. З огляду на сказане вище, з такою тезою мож- на погодитися лише частково. По-перше, кінець роману зовсім не свідчить про поразку Славенкових теорій, а по-друге, «леза ідеологічних мечів» таки схрещуються, але не відразу і в особли- вий спосіб. Одна з перших інтелектуальних розмов «Невеличкої драми» (між Мартою і Льовою Роттером) демонструє очевидне 104 Філософські й естетичні джерела українського модернізму домінування Мартиного голосу. Репліки Льови важко назвати повноцінною участю в діалозі. Якщо Мартині висловлювання послідовні, ніби продумані заздалегідь, то Льовині – уривчасті, позначені несміливістю і невпевненістю, немовби слугують лише для того, щоб довести сам факт розмови: «я не вважаю себе за розумного», «дуже мало читаю… але я іноді думаю…» [17, c. 556]. Однак згодом, особливо наприкінці роману, саме Льова стане глибоким філософом, головним артикулятором ідей у розмові з тією самою Мартою Висоцькою. Звичайно, можна дорікати пись- менникові за таку наративну організацію роману, але можна й ба- чити в такій «невправності» цікавий прийом: погоджуватися чи не погоджуватися з тирадою має читач. «Неповноцінність» спів- розмовника змушує самого читача стати мимовільним учасником дискусії. Він або приймає аргументи персонажа-артикулятора, або протиставляє свої. У кожному разі, читач «тут і зараз» визна- чається для себе зі «своєю» істиною, але дуже скоро на черзі ще одна інтелектуальна дуель – уже з іншою позицією іншого персо- нажа, який ніби на відстані полемізує з попереднім, зобов’язуючи шукати нових аргументів і нових істин. Такий комунікативний принцип спрацьовує, по суті, у всьому романі. Щоправда, не завжди причиною мовчання персонажа- співрозмовника є непоінформованість чи несміливість. У розді- лі «Четверо в одній кімнаті, крім дівчини» професор Славенко за допомогою «чітких та заокруглих логічних конструкцій» розви- ває «дуже песимістичні думки про майбутню долю людськості», однак він сам не вірить у ті ідеї, які виголошує: «Своїм справжнім поглядам на шкоду він прагнув насамперед заплутати і збити супротивника» [17, c. 585]. Тобто на першому місці в персонажа виявляється не пошук істини, а гра – проти всіх і, врешті-решт, проти себе. Не дочекавшись реакції від співрозмовників, Славен- ко дорікає їм за відсутність «діалогу». Привід для відмови брати участь у дискусії – свідоме маскування думки за допомогою слів, яке ще більше приховує істину, ніж мовчання. Відсутність реакції співрозмовника може бути зумовлена ще однією вагомою причиною – сумнівом, невпевненістю персонажа. Льова Роттер, який постійно шукає відповіді на глибокі філософ- ські запитання, змушений зізнатися сам собі: «…ось уже здається, Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 105 розв’язав, а потім бачиш, що ні, і… треба починати все спочат- ку» [17, c. 587]. З такою невизначеністю персонажі роману Підмо- гильного стикаються щоразу, коли вдаються до інтелектуальних розважань. Протиставляючи науку і мистецтво, професор-біо- хімік дорікає останньому, що воно нічого не вирішує в життєвих проблемах, хоча його здатність з Беатріче зробити Бісектрису (або з «Декамерона» італійського письменника Дж. Боккаччо – «Камертон» «іспанського давнього автора») дає підстави засумні- ватися, чи справді глибоким є діалог цього персонажа з літерату- рою. Славенко вважає мистецтво, яке апелює до багатозначності, а тому унеможливлює остаточне пізнання і «зрозуміння» худож- нього твору, анахронізмом, хоча водночас змушений визнати, що і його кумир – наука – не дає остаточного розуміння речей. Оче- видно, що не може йтися про остаточне «розуміння» і віднайден- ня істини ні в дискусії Славенка та Дмитра з приводу узгодження наукових теорій та віри в Бога – «символ капітуляції людського розуму перед різноманітністю природних явищ» [17, c. 635, 583], ні в спробах професора пояснити Марті проблему взаємодії жит- тя і смерті: «Смерть нізвідки не приходить, а постійно пробуває всередині нас… іноді дуже довго чекаючи слушної хвилини… Ми носимо свою смерть у собі… Обмін речовин припиняється… потім починається процес розпаду білка» [17, c. 636]. Використовуючи свої наукові знання, Славенко мимоволі перетворюється з біо- хіміка та фізіолога на філософа, який, зрештою, усвідомлює від- носність людського знання і суб’єктивний характер істини. Тобт о питання завжди залишається без чіткої відповіді. Персонажі роз- мірковують, переконують інших і самих себе, але, як зазначав Ц. Тодоров, «в кінці книжки ми не певні, що знаємо єдину істину: ми радше перейшли від початкового незнання до незнання мен- шого» [19, c. 49]. Хоча навіть у цьому «оптимістичному» висновку теоретика можна засумніватися: інколи здається, що від початко- вого незнання переходимо до незнання ще більшого, адже відомо, що зі зростанням сфери знання збільшується царина незвіданого. У «Невеличкій драмі» заслуговують на увагу не лише діало- ги, які забезпечують рух ідей, а й ті розмови, які демонструють особ ливості перебігу комунікації між людьми. У романі доволі часто з’являються своєрідні діалоги-натяки, які передбачають 106 Філософські й естетичні джерела українського модернізму розуміння контексту та наявність спільного коду у співрозмов- ників, інколи нагадуючи мову для втаємничених. Такі діалоги ні про що здебільшого створюють ефект розрядки, ретардації або, навпаки, підвищують рівень напруги. Персонажі зумисне під час розмови оминають те, що їх тут і тепер турбує насправді, і показо- во, що подекуди вони ховають актуальні проблеми навіть за інте- лектуальними розмовами – про «безлад в обстанові» як «ознаку душевної неусталеності» [17, c. 592], про великі ідеї, які «боять- ся аналізу», чи про «інтелігента», який міркує «замість діяти» і є «справжнім творцем песимізму» [17, c. 671]. Отож певної миті – тоді, коли людина потребує щирої розмови про сокровенне, – ін- телектуальна гімнастика може перетворитися на такий самий «діалог ні про що», як і безпредметна розмова. Одніа з особливостей наративної організації «Невеличкої драми» – наявність діалогів, які виявляють комунікативні роз- риви, зумовлені порожнечею в стосунках між людьми. Комуніка- ція може бути ефективною лише тоді, коли співрозмовники ма- ють спільний предмет спілкування і бажання чути один одного. Як зауважив Дж. Пітерс, «Інший, а не “я”, повинен стати центром комунікації» [18, c. 276]. У романі Підмогильного часто можна спостерігати протилежну ситуацію, коли персонажі не те, що не намагаються пристосуватися до особистості адресата, а навіть роб лять усе можливе, щоб під час розмови продемонструвати свою перевагу. Маски стали невід’ємним атрибутом багатьох персонажів, про що свідчить поява діалогів-штампів на сторінках роману В. Під- могильного. Варто в цьому контексті згадати розмову в помеш- канні Маркевичів, яку важко назвати справжнім спілкуванням. Професор Славенко порушує питання українізації, професор Маркевич обурюється, що на нього наклали прибутковий пода- ток, Ірен піднімає проблему панування жебрацької психології в соціалістичній країні. Кожен із цих персонажів говорить про своє, не чуючи іншого, а професор Маркевич навіть раз у раз повторює «чудово», хоч зовсім не знає, про що, власне, зараз ідеться. Подіб- ні «штампи» не поодинокі. Існують, щоправда, в «Невеличкій драмі» і, сказати б, справж- ні діалоги – насамперед між Мартою і Славенком у період їхніх Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 107 невдаваних стосунків. Парадокс, одначе, в тому, що побудовані ці розмови не на висловлюваннях. Слова виявляються нездат- ними передати автентичні почуття та переживання. Вербальна мова поступається мові тіла і особливо мові тиші. Відомий автор «коротких історій для душі» Б. Ферреро звернув увагу, що у двох справді закоханих людей «серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли лю- бов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт – достатньо лише по- гляду. Їхні серця дуже добре розуміють одне одного» [20, c. 40]. Передумовою успішності такої комунікації є здатність бачити, відчувати і розуміти Іншого поруч із собою, спроможність забути про себе, щоб увійти у світ співрозмовника. Власне, певний час між Мартою Висоцькою і Юрієм Славенком існують саме такі взаємини: «якщо кожне з них і думало щось про себе, то тіль- ки в зв’язку з нею чи з ним» [17, c. 620]; Славенкові міркування Марта полюбила «не менше від нього самого» [17, c. 628], а Сла- венко відчув, що кохана змусила його по-іншому подивитися на світ [17, c. 623]; навіть до невідомих речовин (аланін, глікоколь, триптофан) Марта почувала «велику ніжність, бо вони від нього походили» [17, c. 640]. Охолодження почуттів супроводжувало- ся збільшенням «словесного елементу», але зі збільшенням слів меншало розуміння. Порозуміння – тільки вже з самим собою – персонажі шу- кають через так звану (якщо скористатися терміном Ю. Лотма- на [12]) автокомунікацію. Діалоги зі собою демонструють не лише самозаглиблення людини, її бажання розібратися в собі, в причинах своїх дій і у можливих наслідках, зрештою, в сенсі влас- ного життя, а навіть спроби переконати себе в чомусь, викорени- ти певні думки чи почуття. Показово в цьому контексті те, що Льова Роттер, фіксуючи свої філософські міркування в нотатни- ку, діалогізує власний виклад: «Хто ж найдужчий? Той, хто, жи- вучи, переборов у собі життя» [17, c. 561]. Очевидно, усвідомлю- ючи, що істина народжується в діалозі, персонаж за відсутності реального співрозмовника робить усе можливе для появи Іншого, навіть якщо цей Інший буде часткою його самого. Інколи автокомунікація набуває вигляду потенційно реаль- ного діалогу, який, однак, ніколи не відбудеться. Такі наративні 108 Філософські й естетичні джерела українського модернізму структури можна досить часто побачити в «Невеличкій драмі». Наприклад, професор Славенко неодноразово розмовляє сам зі собою, ніби з невидимими особами: «Бачити її, бачити хоч на мить!… Але перед ним тільки промайнула її усмішка… іди, іди до мене! – Не піду, – сказав він уголос і оскаженіло» [17, c. 605] або «“Кожен сказав би, що я дурень”, – задоволено міркував він. “Але це брехня. А от ви справді дурні! Ви нічого не розумієте!” – ка- зав він уявним напасникам» [17, c. 621]. Як зазначав Е. Берн, у далеких закутках свідомості інколи зберігаються повні відповіді на запитання, які навіть важко собі уявити і які, найімовірніше, ніхто ніколи не поставить [4, с. 241]. Однак людина все-таки гра- ється в цю гру, моделюючи віртуально ситуації контакту з Іншим. Так чи інакше, в людини завжди виникає бажання з кимсь по- ділитися думками, перетворити внутрішній діалог у зовнішній діалог з Іншим. Відбутися це може, зокрема, за посередництвом творчості. І якщо, наприклад, Льова Роттер, записуючи свої філо- софські міркування, ніколи нікому не висловлював своїх поглядів, нікому не ставив запитань і не давав власних відповідей, знаючи, що його до кінця не зрозуміють [див. : 17, c. 561], то творець цьо- го персонажа своєю «Невеличкою драмою» запропонував велике «висловлювання», розлогу філософсько-літературну репліку, яка розраховує на реакцію адресата. Очевидно, В. Підмогильний, як і кожний інший автор, добре розуміє, що слово «завжди хоче бути почутим», і, не зупиняючись на найближчому розумінні, воно, як стверджував М. Бахтін, «вступає у діалог, який не має смислового завершення» [3, c. 421]. Список літератури 1. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных тек- стов / Ролан Барт // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе / [Сост., общ. ред. Г. К. Коси- ков]. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1987. – С. 387–422. 2. Барт Р. S/Z / Ролан Барт. – М. : Эдиториал УРСС, 2001. – 232 с. 3. Бахтін М. Проблема тексту у лінґвістиці, філології та інших гуманітарних науках / Михайло Бахтін //Антологія світової Мар’яна Г ірняк Наративна орган ізац ія «Невеличко ї драми» В. П ідмогильного… 109 літературно-критичної думки ХХ ст. / [ред. М. Зубрицька]. – Львів : Літопис, 2002. – С. 416–422. 4. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы / Эрик Берн. – М. : Прогресс, 1988. – 400 с. 5. Бернадська Н. І. Український роман: теоретичні проблеми і жан- рова еволюція / Н. І. Бернадська. – К. : Академвидав, 2004. – 368 с. 6. Бойко Ю. «Невеличка драма» В. Підмогильного на тлі дійсності 20-х років / Юрій Бойко // Досвід кохання і критика чистого ро- зуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / [упор. О. Галета]. – К. : Факт, 2003. – С. 313–330. 7. Галета О. Проза життя / Олена Галета // Досвід кохання і крити- ка чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / [упор. О. Галета]. – К. : Факт, 2003. – С. 7–20. 8. Деркач Л. Функціональні особливості внутрішньотекстових ко- мунікантів (на матеріалі прози В. Підмогильного) / Л. Деркач // Studia methodologica. Новітня теорія літератури і проблеми літе- ратурної антропології [упор. І. В. Папуша]. – Вип. 24. – Терно- піль : Ред.-вид. відділ ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. – С. 193–196. 9. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів / Умберто Еко. – Львів : Літопис, 2004. – 384 с. 10. Женетт Ж. Повествовательный дискурс / Жерар Женетт //Же- нетт Ж. Фигуры : в 2 т. – М. : Изд-во им. Сабашниковых, 1998. – Т. 2. – С. 59–280. 11. Лещишин З. Невласне-прямий внутрішній монолог та ліричний відступ: проблема диференціації / Зоряна Лещишин // Studia methodologica. Теорія літератури. Компаративістика. Україністи- ка : [зб. наук. праць з нагоди 70-річчя проф. Р. Гром’яка / упор. М. Лановик та ін.]. – Вип. 19. – Тернопіль : Підручники і посібни- ки, 2007. – С. 110–116. 12. Лотман Ю. М. Автокоммуникация: “Я” и “Другой” как адресаты (О двух моделях коммуникации в системе культуры) / Ю. М. Лот- ман // Лотман Ю. М. Семиосфера. – Санкт-Петербург : Искусство- СПБ, 2000. – С. 163–177. 13. Лотман Ю. Текст у тексті / Юрій Лотман //Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [ред. М. Зубрицька]. – Львів : Літопис, 2002. – С. 581–595. 14. Мельник В. О. Суворий аналітик доби: Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини 110 Філософські й естетичні джерела українського модернізму ХХ ст. / В. О. Мельник. – К. : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1994. – 320 с. 15. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / Со- ломія Павличко. – К. : Либідь, 1999. – 447 с. 16. Підмогильний В. Листи з Соловків / Валер’ян Підмогильний // Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогиль- ний: тексти та конфлікт інтерпретацій / [упор. О. Галета]. – К. : Факт, 2003. – С. 407–426. 17. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи /Валер’ян Підмо- гильний. – К. : Наук. думка, 1991. – 800 с. 18. Пітерс Дж. Д. Слова на вітрі: історія ідеї комунікації / Джон Да- рем Пітерс. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 302 с. 19. Тодоров Ц. Два принципи оповіді / Цветан Тодоров // Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2006. – С. 40–55. 20. Ферреро Б. Чому кричимо? / Бруно Ферреро // Ферреро Б. Кві- ти просто квітнуть. – Львів : Свічадо, 2008. – С. 40–41. 21. Челецька М. Номеносфера поезії Івана Франка (поетика заголов- ків, присвят, епіграфів) / Мар’яна Челецька. – Львів : Львів. від- ділення Ін-ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2007. – 304 с. 22. Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер’яна Підмогильного / Валерій Шевчук // Досвід кохання і критика чистого розу- му: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / [упор. О. Галета]. – К. : Факт, 2003. – С. 353–366. 23. Шерех Ю. Білок і його забурення / Юрій Шерех // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології : у 3 т. – Х. : Фоліо, 1998. – Т. 1. – С. 434–442.

Наративна організація «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного: комунікативні стратегії твору

Репозитарії

Схожі ресурси