Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський)
Статтю присвячено розгляду поетичних систем Б. І. Антонича, В. Свідзинського та І. Анненського крізь призму теорії синергетики. До уваги беруться, зокрема, такі аспекти, як явище синтезу мистецтв, синестезійна ейдологія, метамистецький дискурс, позавербальна сфера як предмет поетичної ейдології та о...
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2011
|
| Назва видання: | Парадигма |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40470 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) / М. Барабаш // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 111-120. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40470 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-404702013-02-13T03:44:37Z Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) Барабаш, М. Філософські й естетичні джерела українського модернізму Статтю присвячено розгляду поетичних систем Б. І. Антонича, В. Свідзинського та І. Анненського крізь призму теорії синергетики. До уваги беруться, зокрема, такі аспекти, як явище синтезу мистецтв, синестезійна ейдологія, метамистецький дискурс, позавербальна сфера як предмет поетичної ейдології та окремі питання рецепції текстів, передусім питання виникнення т. зв. рецептивного парадоксу. В статье рассматриваются поэтические системы украинских поэтов Б. И. Антоныча, В. Свидзинского и русского поэта И. Анненского сквозь теорию синергетики. В частности уделено внимание таким аспектам, как явление синтеза искусств, синестезийная эйдология, дискурс метаискусства, вневербальная сфера как предмет поэтической эйдологии, и отдельным вопросам рецепции текстов, в первую очередь вопросам возникновения т. н. рецептивного парадокса. The paper considers poetic systems of B. I. Antonych, V. Svidzyns’ky and I. Annens’kyi through the prism of the theory of synergetics. The attention is paid to such aspects as phenomenon of the synthesis of arts, the problem of synesthesia eidology, metaartistic discourse, extraverbal sphere as a subject of poetic eidology and some questions about appearance of so-called receptive paradox. 2011 Article Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) / М. Барабаш // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 111-120. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. XXXX-0114 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40470 uk Парадигма Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософські й естетичні джерела українського модернізму Філософські й естетичні джерела українського модернізму |
| spellingShingle |
Філософські й естетичні джерела українського модернізму Філософські й естетичні джерела українського модернізму Барабаш, М. Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) Парадигма |
| description |
Статтю присвячено розгляду поетичних систем Б. І. Антонича, В. Свідзинського та І. Анненського крізь призму теорії синергетики. До уваги беруться, зокрема, такі аспекти, як явище синтезу мистецтв, синестезійна ейдологія, метамистецький дискурс, позавербальна сфера як предмет поетичної ейдології та окремі питання рецепції текстів, передусім питання виникнення т. зв. рецептивного парадоксу. |
| format |
Article |
| author |
Барабаш, М. |
| author_facet |
Барабаш, М. |
| author_sort |
Барабаш, М. |
| title |
Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) |
| title_short |
Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) |
| title_full |
Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) |
| title_fullStr |
Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) |
| title_full_unstemmed |
Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) |
| title_sort |
синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч хх ст. (б.-і. антонич, в. свідзинський, і. анненський) |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Філософські й естетичні джерела українського модернізму |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40470 |
| citation_txt |
Синергетична концепція творчості у поетів перших десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, і. Анненський) / М. Барабаш // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 111-120. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| series |
Парадигма |
| work_keys_str_mv |
AT barabašm sinergetičnakoncepcíâtvorčostíupoetívperšihdesâtiríčhhstbíantoničvsvídzinsʹkijíannensʹkij |
| first_indexed |
2025-07-03T22:33:20Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:33:20Z |
| _version_ |
1836666848000606208 |
| fulltext |
Історія мистецтва, художньої творчості як синергії тісно по-
в’я зана з концепцією логосного буття. Якщо світ існує через
осягання його логосів, то текст, який стає прообразом світу, «на-
роджується» внаслідок о-присутнення Логосу у світі. Це о-при-
сутнення є актом деміургічної взаємодії логосних енергій і ви-
являється через безперервний зв’язок Бога як Вищого Начала та
автора як співтворця і поглинача о-присутнених енергій. Такий
зв’язок мислиться як само собою дане в акті творчості і, як пра-
вило, «списується» на натхнення. Утім, натхнення не є предме-
том творчості, ані «героєм» твору, ні метою творення. Метою тво-
рення тексту є завжди за будь-яких рецептивних умов читач (чи
реципієнт у ширшому значенні), заради якого і «поглинається»
логосна енергія і котрий повинен відповідати за неперервність
зв’язку між «творчими субстанціями».
Синергетика (від грец. «син» – спільно, «ергос» – дія), тоб-
то «енергія спільної дії», – міждисциплінарна галузь знання, що,
на думку фундатора цієї науки Г. Гакена, займається вивченням
«систем, які складаються із багатьох підсистем різної природи
(фізичної, хімічної, біологічної, механічної, економічної, соціо-
логічної, культурологічної тощо) і виявленням того, яким чином
взаємодія таких підсистем призводить до виникненню просторо-
вих, часових або просторово-часових структур в макроскопічному
масштабі» [11]. Однак, все дедалі більше абстрагуючись від кон-
кретних наук, як правило технічного чи природничого напряму,
синергетика стає домінантною моделлю для дослідження законів
Мар’яна Барабаш Синергетична концепція
творчості у поетів перших
десятиріч ХХ ст. (Б.-І. Антонич,
В. Свідзинський, і. Анненський)
112 Філософські й естетичні джерела українського модернізму
самоорганізації складних систем, якими є, зокрема, суспільство
та етнос. Анатолій Свідзинський – сучасний автор синергетичної
концепції культури, яку розглядає як феномен самоорганізації
ноосфери – суттєво уточнює визначення синергетики, акценту-
ючи на першій складовій цього поняття. На думку цього фізика-
теоретика, котрий взявся застосовувати набуті знання у галузі
культурології та націології, синергетика – це наука, яка «вказує
на узгоджену дію енергетичних потоків, впливів» за аналогією до
подібних процесів, які закладені в семантичну основу таких по-
нять, як «синхронний» (узгоджений у часі), «симбіоз» (співжит-
тя), «синтез» (об’єднання), «симфонія» (співзвучність) [7, c. 24].
Взаємовпливи всередині процесів і явищ спонукають дослідника
до виявлення несподіваних зв’язків між, на перший погляд, не-
співмірними явищами, з одного боку, чисто фізичного або еконо-
мічного плану, а з іншого – психологічного, культуро-, історіо- та
етнософського характеру, навіть більше, сягаючи до глибин літе-
ратурної творчості [7, c. 29]. Власне, у цьому дослідженні А. Сві-
дзинського нас цікавить один аспект, що дає змогу говорити про
літературну синергетику: творення художнього тексту, на думку
вченого, є співмірним із процесом теплопередачі у фізиці [7, c. 29].
Цей момент суттєво звужує можливості синергетики як самоорга-
нізуючої системи, водночас розширюючи її межі (так би мовити,
у глибину) і, зі свого боку, розширюючи предмет дослідження по-
етики, особливо в аспекті ейдології (творення художніх образів).
Синергетичний підхід особливо продуктивно застосовують у
мовознавстві, рідше – у літературознавстві (К. Дуб, Л. Піхтовні-
кова, Н. Кузьміна, О. Тарасова, Н. Бардіна, О. Семенець), зокрема
у докторській дисертації О. Семенець (особливо в її другому та
четвертому розділах – «Синергетика процесів інтенсіоналізації
в поетичному тексті» «Лінгвопоетичний концепт пам’яті мовних
одиниць у поетичному дискурсі Євгена Маланюка») відзначає
взаємозалежність «інтенсіоналів поетичних номінацій (насампе-
ред ключових слів, індивідуально-авторських символів)» та «явищ
ментальної сфери» [9], приклад яких віднаходить у мистецьких
системах Б. І. Антонича і Є. Маланюка: як «зустрічні інформа-
ційні потоки» розглядає концепти «зростання з землі», «зелена
євангелія», «благовіщення світанку» [9] тощо.
Мар’яна Барабаш Синенергетична концепц ія творчост і у поет ів… 113
Автор є відповідальним водночас і за «народження» тексту,
і за читача, задля якого цей акт і відбувається у часі й просто-
рі. Тому перетворюючи логосну енергію на об’єкт натхнення (за
аналогією до теплообмінних процесів у природі), митець повинен
дотримуватися закону концептуалізації мистецтва, що допускає
процес ламання генологічних, ейдологічних, поетикальних та ре-
цептивних канонів у межах сформованих фольклорних, міфоло-
гічних та літературних традицій за умов, які визначають у поетич-
ній свідомості рівень жанрового, метафоричного, ейдологічного,
синестезійного, синкретичного та рецептивного мислення. Усі ці
аспекти є складовими творчого акту, що відбувається за законами
синергезису: розщеплення творчої енергії (натхнення, концепції-
задуму, логосу) та об’єднання її частинок (поштовхових інтенцій)
у часо-просторовому континуумі тексту як готового продукту
творчості. Тому у поняття «літературної синергетики» вкладаємо
той комплекс інтенціоналів, які за своєю енергетичною залежні-
стю один від одного виявляють концептуальну стійкість і в про-
цесі творчого акту самоорганізовуються у певну систему, тобто,
на думку С. Луцак, це ті явища, які «безпосередньо скеровані на
синергетичну закономірність “спільної дії” (наприклад, тексти з
поліфонічною, незавершеною структурою або ж із тенденцією до
синтезу і перехідності)» [5, с. 291]. На цій підставі до синергетич-
них із тенденцією до синтезу і перехідності літературної творчо-
сті можна передусім зарахувати такі:
1) явище синтезу мистецтв, що об’єднує інтенціонали слова,
звуку та мистецького образу;
2) синестезію – співвідчуттєві асоціації, які лежать в основі
творення художніх образів, символів та тропів;
3) метамистецький дискурс, тобто процес осмислення сами-
ми поетами власного розуміння і ставлення до мистец-
тва, творчості (це т. зв. ars poetica, що в кожного митця є
суб’єктивним і неординарним явищем);
4) позавербальна сфера (жести, міміка, пози) та способи її
втілення у словесному образі;
5) загострене відчуття рецептивності, яке часто призводить
до виникнення явища т. зв. рецептивного парадоксу.
114 Філософські й естетичні джерела українського модернізму
У межах синергетики під «рецептивним парадоксом» розуміє-
мо ту неспіввідповідність, що виникає внаслідок накладання енер-
гетичних потоків автора і читача, які мали б узгоджуватися згідно
з дією закону горизонту очікування, однак зазнають біфуркації і,
таким чином, відбувається рецептивний вибух. Рецептивний пара-
докс є наслідком процесу ре-креації – повернення акту творчості
до її первинного способу існування, тобто до само-заглиблення, а,
отже, само-знищення творчої (логосної) енергії, коли перестає ді-
яти закон концептуалізації мистецтва і з’являються тексти, т. б. м.,
самі-для-себе, які навіть не можуть конкурувати із текстами
«мистецтва-для-мистецтва», оскільки останні, зі свого боку, пе-
редбачають реципієнта й активно актуалізують для цього потрібні
смисли. Адже без рецептивних текстів, за логікою речей, літерату-
ри мало б принципово не існувати, – натомість маємо рецептив-
ний парадокс: відсутність синергічного зв’язку між автором і чи-
тачем породжує зворотний ефект, необмежено подвоюючи відчут-
тя рецептивності. Так, вдаючись до «ігор із читачем» (внаслідок
яких і виникає «рецептивний вибух»), метою яких є призвести до
«зникнення» читача, тобто створення текстів, які не потребують
рецептивного діалогу, автор натомість застосовує синергічні зако-
ни творчості, що передбачають щось цілком протилежне: читач не
«зникає», а інтенсифікується, о-присутнюється «скрізь» і «всюди»
у тканині тексту, крізь яку проникає, «опромінюючи» собою слово,
і, таким чином, навіть починає «зазіхати» на «владу» автора, його
«повноваження» як творця тексту (наслідки такої «анархії» реци-
пієнта особливо відчутні у літературі постмодернізму).
У межах ейдологічної поетики можна виокремити чотири
види синергетичної техніки: синкретичну, синестезійну, рецеп-
тивну та паралінгвальну, або семіотичну. Застосування цих спо-
собів творення художнього образу є визначальною рисою модер-
ного типу мислення і, як правило, пов’язується із символістською
або імпресіоністською (чи, вужче, імажиністською) поезією пер-
ших десятиріч ХХ ст. Отже, об’єктом цього дослідження обра-
но поетів із яскраво вираженим насамперед синестезійним жан-
ровим мисленням, серед яких особливо виділяється творчість
Богдана Ігоря Антонича та Володимира Свідзинського в україн-
ській та Інокентія Анненського в російській літературах. Поети з
Мар’яна Барабаш Синенергетична концепц ія творчост і у поет ів… 115
нахилами до синестезійних форм письма, під час яких особливо
руйнуються концептуалізаційні основи тексту, зокрема жанрові,
надмірно схильні до альтернативних поглядів на мистецтво, а це
означає, що в їхній творчості відбувається повноцінний синерге-
тичний акт із залученням всіх засобів позавербального простору:
від межових технік зорових та слухових видів мистецтв до мето-
дів, які використовує психологія у дослідженні різних типів від-
чуття та комунікації.
Одним із найпродуктивніших «синестезійних» поетів в україн-
ській літературі ХХ ст. був Б. І. Антонич, якому властиве бачення
тексту у трьох вимірах мистецтва – у вимірі літератури, музики та
малярства водночас. Говорячи словами Йосипа Шелепця, україн-
ського поета з Пряшева, Антонич – «це поет надзвичайно гарного
розуміння й оцінки можливих і неможливих барв і кольорів, які
він бачить зором, це поет надзвичайно тонкого розуміння того, що
чує слухом», він – «музикант, який у шумі віт, у коливанні квіточок
і трав чує і відчуває велетенську музику» [12, c. 191–192]. Поезія
Б. І. Антонича виросла із традицій культивування первинних син-
кретичних форм у «ранньому» модернізмі і знаходить собі спів-
сповідника цих тенденцій щодо розуміння мистецтва як синергії
на іншому березі Дніпра – у творчості Володимира Свідзинського.
Однак явище синтезу мистецтв в чистому вигляді розвину-
лося в літературі разом вже з зародженням тенденцій модернізму
ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У російській літературі
на початку ХХ ст. поетом, котрий практикував «синестезійний»
спосіб письма на початку ХХ ст., можна вважати автора збірки
«Кипарисовый ларец» – І. Анненського. Зрештою, до експери-
ментів у такому стилі вдавався й І. Франко, зокрема у своїх по-
етичних збірках «Із днів журби» (1900) та «Semper tiro» (1906),
поемі «Іван Вишенський», у якій М. Мочульський відзначає уні-
версальність такого явища, як «слух на кольори», яке тільки на-
креслили французькі символісти [6. c. 38–39].
Найцікавішими з погляду синергетичних пошуків видається
поезія І. Анненського, що не ввійшла до його «Кипарисового лар-
ца». Домінантною у поезії І. Анненського можна вважати сине-
стезійну метафора «мягкий свет» (заміна зорового відчуття до-
тиковим), яка у вірші-катрені «До портрета Достоєвського» (із
116 Філософські й естетичні джерела українського модернізму
текстів, що не ввійшли до поетичних збірок та циклів) слугує
емблемою «нового» мистецтва і вказує на авторське переосмис-
лення ролі митця у суспільстві. Подаємо цей вірш повністю мо-
вою оригіналу:
198. К портрету Достоевского
В нем Совесть сделалась пророком и поэтом,
И Карамазовы и бесы жили в нем, –
Но что для нас теперь сияет мягким светом,
То было для него мучительным огнем [1].
Мистецтво «м’якого світла» Анненський будує насамперед на
контрастах, що синтезують у собі музика і малярство. Так, у вірші
«Мелодія для арфи» споглядальні (візуальні) ефекти, у фокусі
яких затримуються образи хризантеми, її тіні, місяця, що любу-
ється ними, створюють мовби тло для заміщення потрібних саме в
цьому часі («немая ночь») звукових ефектів (звучання арфи), тому
словесний образ ніби намагається компенсувати їхній брак, відтво-
рюючи безсловесну реальність (тінь хризантеми, погляд місяця):
Мечту моей тоскующей любви
Твои глаза с моими делят немо…
О белая, о нежная, живи!
Тебя сорвать мне страшно, хризантема.
Но я хочу, чтоб ты была одна,
Чтоб тень твоя с другою не сливалась
И чтоб одна тобою любовалась
В немую ночь холодная луна… [1].
Відтак, завдяки цілісному синестезійному ефекту поет досягає
рівня рецептивного парадоксу: звертаючись до хризантеми і через
засоби загостреної рецептивності (риторичних звертання та окли-
ку) вивищуючи її до символу поетичного натхнення (хоча тради-
ційними символами творчості прийнято вважати образи «місяця»
та «арфи»), він «обдурює» реципієнта, котрий за адресата поезії
визнає лише суб’єкта кохання, тобто сприймає цей текст виключ-
но як інтимне послання. Зрештою, вся творчість Анненського, зо-
крема його дебют, може бути прикладом своєрідного рецептив-
ного парадоксу в історії літератури: так, 1904 р. поет публікує під
Мар’яна Барабаш Синенергетична концепц ія творчост і у поет ів… 117
псевдонімом «Ник. Т-о» збірку своїх вір шів та перекладів «Тихі
пісні». Майже відразу класики символізму – В. Брюсов, а пізніше
О. Блок якось невиразно привітали «молодого поета». А ще піз-
ніше, у 1909 р. Городецький напише, що, мовляв, символі сти про-
ґавили Анненського [див.: 2]. Таким чином, символіст Анненський
стає парадоксальною загадкою для самого символізму як модер-
ністської течії. Натомість його поезія говорить сама за себе.
За нашим спостереженням, у поезії Анненського переважають
не синестезійні метафори, а синтезовані символи, які інтегрують
у себе не тільки поетичний жанр, а й поетичний звукопис, підпо-
рядковуючи текст заголовковій домінанті. Натомість в україн-
ських поетів Б. І. Антонича та В. Свідзинського (першого з них
вважають імажиністом1, тобто «образотворцем»; другого можна
зараховувати до яскравих імпресіоністів) спостерігаємо тяжіння
синестезійної метафорики, що чітко відокремлюється від синкре-
тичної та рецептивної поетики. Метамистецький дискурс ці пое-
ти – а, головно, Антонич, – творять у межах нормативних практик
(Антонич у «Великій гармонії»: вірші «Ars poetica» («Гексаметр і
трохеї…») та чотири частини «Ars poetica ІІ»; у «Книзі Лева»: ди-
птих «Ars poetica» – «Ars critica»; у Свідзинського, радше, як ви-
няток з правила – вірш «Душа поета»), а синестезія використову-
ється не як конкретно-міжчуттєва асоціація, а охоплює набагато
ширший простір, слугуючи для концептуалізації назв поетичних
збірок (наприклад, «Зелена Євангелія») за синергетично-ноосфе-
ричним принципом. Якщо у поняття «ноосфери» вкладати, услід
за А. Свідзинським, сенс «цілого, що має властивості, яких не
мають його складові частини» [7, с. 30], а, отже, під ноосферич-
не (ціле) можна підвести і структуру всієї поетичної збірки або
циклу, то її складові частини з відмінними властивостями будуть
описуватися за законами ейдологічної поетики, передусім сине-
стезійної. Зокрема, концепт назви збірки як ноосферичне явище
1 Імажиністом назвав Б. І. Антонича Микола Неврлі у передмові до книги по-
езій цього автора «Перстені молодості», однак М. Ільницький вважає, що відно-
сити до імажиністів Антонича аж ніяк не можна, хоча б тому, що «на відміну від
імажинізму, який проголошує примат образу, поглинання ідеї образом, Антонич,
навпаки, утверджує примат концепції, у нього естетичне начало мовби наклада-
ється на філософське» [4, с. 44]. Отже, робить висновок дослідник, Антонич, як і
П. Тичина не вписується у рамки якоїсь однієї школи чи течії модернізму.
118 Філософські й естетичні джерела українського модернізму
часто скеровує до прямо протилежних жанрових домінант, симво-
лів, архетипів, мотивів чи тропів, які автор намагається розгорну-
ти, перебуваючи під впливом ефекту «рецептивного парадоксу».
Наслідком дії «рецептивного парадоксу» вважаємо насамперед
появу у структурі збірки Антонича «Три перстені» вірша з анало-
гічною назвою, що й збірка, яка вийшла чотирма роками пізніше й
уже після смерті автора (йдеться про «Зелену Євангелію»).
Якщо порівняти поезію Б. І. Антонича з лірикою В. Свідзин-
ського в аспектах синестезійної поетики, то впадає у вічі певна
індивідуально-авторська закономірність у побудові синестезій-
них метафор. Так, у Б. І. Антонича цілі рядки, а то й цілі строфи
побудовані на законах синестезії, у яких, як правило, зоровий об-
раз виникає внаслідок нашарування на його структуру дотико-
вих або дотиково-смакових метафор. Це, скажімо, такі метафори:
«/…/ землі закриту книжку в обгортці синій неба» («Об’явління»
[3, с. 79]), «жарким тюльпаном горіло сонце юним снам», «весна
горіла» [3, с. 123], «На амбразурі місяць сперся / й по шибі, мов
крапли, сплив» [3, с. 124], «мов свіже молоко, роса» [3, с. 126], «мі-
сяць – найхмільніший келих» [3, с. 132], «кипить зелена заметіль»,
«в товстому дзбані варить рожі» [3, с. 134] та ін. Прикметно, що
появу дотикових зорових метафор в Антонича передбачають при-
кметники «жаркий», дієслова «горіти», «спиратися», «спливати»,
а також іменники «обгортка», «шиба», «краплина». Натомість
ори гінальні смакові метафори виникають під час використання
дієслів «кипить», «варить», прикметників «свіжий», «хмільний»,
іменників «молоко» (страва), «келих», «дзбан» (посуд), що від-
значаються загостреними кулінарними рецепторами. Зрештою,
традиційна антоничівська метафора «сонця у кишені» є, власне,
тому такою привабливою, що вона створена за законами синесте-
зії (дотикове відчуття передує зоровому враженню і таким чином
відбувається інтимізація міфічного простору поезії).
У поезії В. Свідзинського у творенні сенестезійних метафор
важко виокремити якусь домінантну тенденцію чи закономірність,
оскільки в цього поета в межах одного вірша може відбуватися
кількаразова заміна відчуттєвих рецепторів, як-ось: «запах зорі»
(підміна зорового, споглядального запаховим відчуття); «рози по-
током жемчужним» (де, навпаки, – запах замі нюється зоровим
Мар’яна Барабаш Синенергетична концепц ія творчост і у поет ів… 119
враженням), – усе це в загальній структурі вір ша слугує для
створення слухового ефекту, позначеного в епітеті «музика юна»
[8, с. 61]. В інших поезіях спостерігаємо ще різноманітніші сине-
стезій ні картини: напр., метафори «вино зорі і лід вікна» (заміна
зорового смаковим і дотиковим) [8, с. 175], «піаніно печаль свою
кладе пластівцями» (слухове замінюється смаковим), [8, с. 205],
«мені хочеться кінцем променя написати» (дотикальне замінюєть-
ся на зорове), «гірка музика» (слухове замінюється на смакове),
[8, с. 219], «скибка світла» (заміна зорового смаковим), [8, с. 264],
«слух зорі» (зорове замінено на слухове враження), [8, с. 265].
Узгодженість енергетичних потоків відбито у поезії за допомогою
символізації часових детермінант розвитку людини: дитинство
(«паросток ніжний», юність («спів, блиск очей»), старість («ве-
чір»), смерть («ніч») [8, с. 204]. Фено мен синергетичної і сине-
стезійної поетики В. Свідзинського можна вбачати у спонтанно-
сті його творчості, що є, заоремо, за словами Е. Соловей, «виявом
надзвичайно високої здатності до вербалізації вражень, почуттів
та думок», внаслідок чого, – пише дослідниця, – «поет починає
зазіхати на “невимовне”, “несказанне”, шукати “незаймані слова”,
апробуючи граничні можливості мови» [10, с. 158].
У цій статті накреслено лише перспективи і можливості си-
нергетичної теорії, її місця в літературознавчих інтерпретаціях.
Актуальність цієї проблеми вимагає комплексного, цілісного
компаративістичного дослідження, тому в межах однієї статті
важко охопити всі ті питання, які вивчаються зосібна ейдологі-
єю, синкретичною та синестезійною поетикою, теорією рецепції.
У цьому тексті нам йшлося про те, щоб показати межові випадки,
які роблять поетику митців перших десятиріч ХХ ст. непересіч-
ним і вагомим явищем в історії літератури.
Список літератури
1. Анненский И. Кипарисовый ларец. Трилистники. Складни. Сти-
хотворения, не вошедшие в авторские сборники / Иннокентий
Анненский / http://www.artint.ru/cfrl/texts/poetry/annensky/
annensky1/vol1/00-c.htm
120 Філософські й естетичні джерела українського модернізму
2. Антология русского лиризма: в 3 т. / Сост. А. Васин-Макаров;
Изд 2-е, расширен. Моссква.: Студия, 2004. Т. 1. // http://www.
artint.ru/cfrl/texts/poetry/annensky/annensky1/vol1/00-c.htm
3. Антонич Б. І. Повне зібрання творів / Богдан Ігор Антонич [Пе-
редм. М. Ільницького; Упор. і комент. Д. Ільницького]. – Львів:
Літопис, 2009.
4. Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич. Нарис життя і творчості
/ Микола Ільницький // Ільницький М. На перехрестях віку:
у 3 кн. / Микола Ільницький. – К.: Києво-Могилянська академія,
2008. – Кн. ІІ. – С. 4–146.
5. Луцак С. Ефективність бінарного принципу домінанти у дослі-
дженні закономірностей самоорганізації художньо-естетичної
цілості / Світлана Луцак // Наукові записки Тернопільського
НПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Літературознавство: До 60-річчя проф.
М. П. Ткачука. – Тернопіль, 2009. – Вип. 27. – С. 290–296.
6. Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка //
Мочульський М. Іван Франко: Студії і спогади / Михайло Мо-
чульський. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2005. – С. 5 – 105.
7. Свідзинський А. Синерґетична концепція культури / Анатолій
Свідзинський. – Луцьк: ВАТ “Волинська обласна друкарня”, 2009.
8. Свідинський В. Твори: у 2 т. / Володимир Свідзинський [Вид.
підгот. Е. Соловей]. – К.: Критика, 2004. – Т. 1: Поетичні твори.
9. Семенець О. О. Лінгвістична синергетика ідіолекту Євгена Мала-
нюка : автореферат дисертації на здобуття доктора філологічних
наук / Семенець Олена Олександрівна; НАН України. Інститут
мовознавства ім. О. О. Потебні. – К., 2005.
10. Соловей Е. Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Сві-
дзинського / Елеонора Соловей. – К.: Наукова думка, 2006.
11. Хакен Г. Синергетика. – М.: Мир, 1980. / Herman Haken. Syner-
getics. An Introduction. – Springer-Verlag, 1978.
12. Шелепець Й. [Синтез малярства і музики] / Йосип Шелепець //
Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті, есе, спо-
гади, листи, поезії / Упор. М. М. Ільницький, Р. М. Лубківський;
Передм. Л. М. Новиченка. – Львів: Каменяр, 1989. – С. 191–192.
|