Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті»
Стаття порушує проблему пошуку нової мови в поезії модернізму. Увага зосереджена на аналізі структури поезій першої збірки Ю. Тарнавського «Життя в місті».
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2011
|
| Назва видання: | Парадигма |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40473 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» / М. Котик-Чубінська // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 145-160. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40473 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-404732013-02-13T03:44:27Z Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» Котик-Чубінська, М. Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Стаття порушує проблему пошуку нової мови в поезії модернізму. Увага зосереджена на аналізі структури поезій першої збірки Ю. Тарнавського «Життя в місті». В статье рассматривается проблема поиска нового поэтического языка в поэзии модернизма. Анализируются особенности структуры поэзий первого сборника Юрия Тарнавского «Життя в місті» The article touches upon the problems of the search of new language in the modernistic poetry. The attention is paid to analysis of the poetical of the first Yuriy Tarnawsky’s collection "Zhyttja v misti" 2011 Article Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» / М. Котик-Чубінська // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 145-160. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0114 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40473 uk Парадигма Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму |
| spellingShingle |
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Котик-Чубінська, М. Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» Парадигма |
| description |
Стаття порушує проблему пошуку нової мови в поезії модернізму. Увага зосереджена на аналізі структури поезій першої збірки Ю. Тарнавського «Життя в місті». |
| format |
Article |
| author |
Котик-Чубінська, М. |
| author_facet |
Котик-Чубінська, М. |
| author_sort |
Котик-Чубінська, М. |
| title |
Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» |
| title_short |
Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» |
| title_full |
Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» |
| title_fullStr |
Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» |
| title_full_unstemmed |
Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» |
| title_sort |
структурні особливості поезій першої збірки юрія тарнавського «життя в місті» |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40473 |
| citation_txt |
Структурні особливості поезій першої збірки Юрія Тарнавського «Життя в місті» / М. Котик-Чубінська // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 145-160. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| series |
Парадигма |
| work_keys_str_mv |
AT kotikčubínsʹkam strukturníosoblivostípoezíjperšoízbírkiûríâtarnavsʹkogožittâvmístí |
| first_indexed |
2025-07-03T22:33:33Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:33:33Z |
| _version_ |
1836666862174208000 |
| fulltext |
В українській літературі поч. XX ст. відбувалися спроби онов-
лення традиційної поетичної парадигми: це можемо відзначити
в тематичних новаціях «Молодої Музи»; у кшталтуванні нової
образно-стилістичної прецизності в форматі класичних канонів
віршування в поезії неокласиків; водночас, на противагу неокла-
сикам – у зухвалому розхитуванні класичних метричних схем,
відреченні від минулих та впровадженні нових, таких, що в них
відлунює теперішність і «майбуття», принципів фонетико-лек-
сичного та метафоричного вислову у творах поетів українського
авангарду – футуристів, конструктивістів. У 30-х рр. через ареш-
ти та фізичне знищення багатьох українських митців цей процес
було обірвано. Відтоді свобода поетичного слова і пошуку зали-
шилася тільки для тих, хто перебував за межами Радянської імпе-
рії (поети «Празької школи», Б.-І. Антонич).
Ю. Лавріненко у статті «Повстання проти змори», опубліко-
ваній 1956 р. в «Українській літературній газеті», характеризує
період після репресій в Україні як «чвертьстолітню змору». Він
акцентує увагу на тому, що література цього часу «по обидва боки
греблі» (в Україні і на еміграції), як також і світова загалом, по-
значені «спадом ліризму». Знаки переміни, що їх Лавріненко від-
читує і на сторінках київських журналів, і в молодій еміграційній
поезії, виявляються у «новизні тем» та «свіжості мови» [7, с. 1].
Для еміграційного критика вісниками повстання проти «чверть-
столітньої змори» стали перші збірки Е. Андієвської, поетичні пу-
блікації Б. Бойчука, Б. Рубчака, Ю. Тарнавського і збірка «Життя
Марія
Котик-Чубінська
Структурні особливості поезій
першої збірки Юрія Тарнавського
«Життя в місті»
146 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
в місті» (1956) того-таки Тарнавського. І хоч не можна ствер-
джувати, що явище Нью-Йоркської групи (як згодом окреслили
свою творчу спільноту названі українські поети) виростає з нова-
торських здобутків українського авангардного процесу 20-х рр.,
однак, з погляду еволюції українського поетичного письма, ці
явища перебувають у спільному напрямі пошуку поезії нової:
звільненої від віджилих поетико-тематичних стандартів та фор-
мально-стилістичних кліше.
Стаття Ю. Лавріненка була першим відгуком на дебютну
збірку Ю. Тарнавського – поета, якого вважають за одного з най-
радикальніших модерністських реформаторів. Перед тим як про-
аналізувати головний екзистенційний мотив збірки «Життя в
місті» – мотив смерті, – Лавріненко наголошує на новизні по-
етичного письма Тарнавського, виокремлює фундаментальні
риси його поетики, що знаменують перелом в українській ліриці:
«поет <…> здобувається на свою власну поетичну вимову, бо він
опанований хотінням визволити з себе той світ, що опанував його
душу». «В погоні за сліпучо голою суттю явища, за прецизністю
і гостротою думки Юрій Тарнавський послідовно уникає всіх ре-
гулярних форм віршу, ніби вони заважають йому бути адекват-
ним і безпосереднім у вислові. Він базує свою поезію на ритмі,
який йому вчувається в самому змісті, матеріялі, думці, почутті»
[7, с. 1].
У статті «Поезія антипоезії. Загальні обриси поезії Юрія Тар-
навського» Б. Рубчак, маючи, на відміну від Ю. Лавріненка, вже
певну часову та поетичну перспективу (наступні після «Життя
в місті» збірки – «Пополудні в Покіпсі» (1960), «Ідеалізована
біографія» (1964), «Спомини» (1964)), наголошує на основних
рисах «антипоетики» Тарнавського: відмова від обов’язкових
атрибутів віршування («Ворог метрики, ворог алітерації, ворог
мелодики, ворог рими – Тарнавський дав нам оголену мисль і
оголений образ; він дав нам нові можливості поезії, чи пак анти-
поезії» [11, с. 47]; звільнення мови (на лексичному рівні) від над-
мірної описовості, від згромадження словесного розмаїття («поет
оскелетив українську мову на те, щоб найбезпосередніше переда-
ти образ» [11, с. 46]; вживання образів як основного коду інфор-
мації в тексті. Як бачимо, і Лавріненко, і Рубчак наголосили на
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 147
зміні поетичної парадигми, що її молодий поет здійснює у своїй
творчості.
Тарнавський з цього приводу зазначав: «Я <…> хотів якнай-
простіше висловити свої почуття, так, начеб спішився якнайско-
ріше розповісти читачеві те, що “пекло мозок”. Просодійні ви-
крутаси видавалися цілком недоречними для мого наміру» [12,
с. 284]. Можемо узагальнити, що зміна, яка відбувалась у поетич-
ному мовленні, зачіпала всі рівні тексту: метричний, лексико-фо-
нетичний, образно-стилістичний – і виходила насамперед із вну-
трішніх життєвих спонук.
Спробуємо проаналізувати, під впливом яких тем здійсню-
ється переосмислення сутнісних ознак поетичного повідомлен-
ня і щó виконує роль структуротворчого чинника в ранній поезії
Тарнавського.
Верлібр, так само як і вірш класичний, мусить мати структуру,
яка єднала б зміст у цілість. «Вільна форма, аби не розпастися на
складники, мусить мати строгу художню логіку, стрижневу чітку
ідею і почуття, на відтворення яких працюватимуть найдоречні-
ші образи в єдино можливому поєднанні» [8, с. 150]. Просодійні
елементи, визначальні для класичного вірша, у верлібрі набува-
ють статусу нерелевантних ознак. Тут домінує думка, образ.
хто ти?
я хочу бути щасливим!
нащо ти живеш?
каміння теж лежить на дорозі!
чому ти живеш?
каміння теж лежить! [13, с. 9].
Такими безкомпромісними і неуникними, хоч людина воліє
ховати їх якнайглибше в собі, запитаннями відкривається збір-
ка «Життя в місті». Звертання «ти» робить читача мимовільним
учасником діалогу, пронизуючи несподівано важкою відверті-
стю запитань. «Ти» – це також звертання автора до себе, до влас-
ного «я».
У поезії «Афоризми» можна простежити паралелізм будови
строф-двовіршів. Зміст максимально стислих питань концен-
148 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
трується довкола екзистенційної суті об’єкта «ти», що, водночас,
несе суб’єктні конотації. Ізосинтаксизм рядків-запитань визнача-
ється питальними частками на початку: «хто», «нащо», «чому», та
діє словами-предикатами: «бути» (нульовий присудок у першому
рядку), «жити» (у питаннях другої та третьої строфи). У відпо-
відях очевидне дисонування зі змістом запитань. Так, на перше
запитання, яке передбачає ствердження «я є», у відповідь лунає
«я хочу бути»: стан щастя для людини, яка відповідає, ототож-
нюється із власним призначенням у світі. Відповіді на наступні
запитання «чому ти живеш?», «нащо ти живеш?» (причини та
призначення життя) – звучать як виправдовування і зводяться
до констатації факту існування каменів, що теж лежать на доро-
зі. Якщо взяти до уваги спостереження Дороти Урбанської про
те, що «паралелізмові синтаксичної будови сусідить тенденція до
квазі-синонімічних виповнень відповідних рядків, тобто парале-
лізм “семантичний”»[18, с. 79], то в поезії «Афоризми» людина
та її призначення семантично ототожнюються з камінням, що ле-
жить на шляху.
Ще у 20-х рр. XX ст., коли верлібр лише починав проникати
у східнослов’янську поезію, В. Жирмунський визначив синтак-
сичний паралелізм його базовою структуротворчою особливістю:
«Відсутність строгої метричної композиції <…> тобто членуван-
ня на метрично рівнозначні рядки, періоди і строфи, висуває на
перший план інші сутнісні фактори композиційної побудови» [4,
с. 528]. Подальша практика верлібру та, відповідно, її теоретичне
осмислення відкрили ізоморфічність також тонічних, морфем-
них, лексичних [5, с. 36], граматичних [9, с. 17] складових поезії.
«У вірші загалом <…> можна помітити явище множення пара-
лелізмів. Паралелізм, який лежить в основі віршової структури,
“вивільняє” ізоморфізаційні тенденції у всіх площинах тексту:
граматичній, синтаксично-інтонаційній, лексичній і значеннє-
вій», – стверджує польська дослідниця Д. Урбанська [18, с. 80].
Якщо застосувати класифікацію вченої, то поезія «Афоризми»
належить до реченнєвого вірша: на синтаксично-інтонаційному
рівні рядок відповідає реченню, віршові клаузули збігаються з
сильними синтаксичними паузами [18, с. 38]. Решта поезій збірки
«Життя в місті» є віршами з синтагматичним принципом будови
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 149
(кінець віршового рядка збігається із слабкими синтаксичними
межами [18, с. 38]), для деяких поезій паралелізм синтаксич-
ної будови так само є основною структуротворчою прикметою.
У таких поезіях, за визначенням Лавріненка, «ритм базується на
складових частинах речення (а не на складах)» [7, с. 1].
я не поет
бо мої слова грубі,
як поліна,
і не мистець,
бо мадонни німі до мене,
як чужі фотографії,
і не філософ,
бо не можу читати
ні Канта,
ні Декарта <…> [13, с. 11].
Зацитована поезія має назву «Я» і є ще однією спробою від-
повіді на запитання про самототожність. Шукаючи означення
сутності власного «я», автор ніби викреслює себе із загально-
прийнятих визначень, протиставляючи їм неочікувані критерії і
причини творчості:
але коли ніч
і коли пече мозок
що мені робити?
– коли б я вмів ходити на голові,
я ходив би [13, с. 11].
Структурна рівновага однорідних сурядних частин речення
(«не поет»; «не мистець»; «не філософ»), ускладнених своєю
чергою підрядними причини («бо мої слова грубі»; «бо мадонни
німі до мене»; «бо не можу читати») порушується вкінці непе-
редбачуваною довільністю запитання і відповіді, що є, водночас,
смисловим акцентом твору. Синтаксичний паралелізм, що його
можемо виокремити у поезії «Я», складає її структурний каркас.
Анафори у співвідносних рядках (я не …; і не …; і не …; бо …; бо …
; бо …; як …; як …; ні …; ні …) слугують «додатковим свідоцтвом
паралельного упорядкування лексичної площини тексту» [18,
с. 80]. За словами Марії Длуски, «нагромадження різних чин-
150 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
ників повторюваності, що творять паралелізм, буває таким по-
мітним і настільки регулярним, що це набуває структуральної
ваги» [16, с. 28].
Аналогічно побудована і поезія «Самота» – як послідовне
освітлення різних виявів самотності: «гітарист під пласким не-
бом», «людина в юрбі», «двоє в ліжку», «я, ідучи вночі». А напри-
кінці, як підсумок, – сумарний образ життя, у формі твердження,
що містить запитання: «що є життя, як не будинок, повний пус-
тих кімнат» [13, с. 10].
Для молодого поета людське життя апріорно визначається як
приречене на самотність, і тому шляхи її уникнення трактуються
як ілюзія («двоє в м’якому ліжку <…> снять різні сни [13, с. 10]»),
банальність («моя любов банальна [13, с. 10]») або ж поразка,
спричинена напередвизначеністю фіналу людського життя («ми
розійдемось: ти у смерть! / а я у смерть! [13, с. 12]»). Тотальне від-
чуття самоти, що пронизує «Життя в місті», пов’язане зі знанням
про смерть. У поезії «Blues (пісня про сум)» [13, с. 12], що по-
будована як запитання і відповідь, зі своєрідним рефреном-від-
лунням, саме спільний напрямок людського життя прирікає на
самотність. За словами Лізи Ефімов-Шнайдер, що порівнювала
ранні поезії Ю. Тарнавського творчостю його американського су-
часника, поета-бітника Роберта Крилі, «найбільша іронія життя
полягає в тому, що нас безповоротно розділяє саме те, що нас і
пов’язує – біль і смерть» [17, с. 294–295].
твої очі
як тепла вода
на моєму обличчі,
моя,
твої очі
чому сумні,
моя,
чому?
мої очі сумні,
як тепла вода,
бо ми розійдемось:
ти у смерть!
а я у смерть! [13, с. 12].
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 151
Попри те, що у поезії «Blues (пісня про сум)» відсутній па-
ралелізм як структуротворчий чинник, – в основі будови лежить
синтагматичний поділ висловлювання на рядки, – помітну ритмі-
зуючи роль тут відіграють лексичні повтори: «твої очі / як тепла
вода / … / моя / твої очі / чому сумні / моя / чому / мої очі сумні
/ як тепла вода». Ця плинність повторів породжує асоціативний
зв’язок із сумною мелодією, до якої відсилає назва поезії та її,
підкреслене у підзаголовку, значення. Автономізація займенни-
кового звертання «моя» акумулює його емоційну наповненість
і, водночас, рівнозначну з іншими рядками семантичну напругу:
«рядок з одного слова відповідає іншим рядкам, цю відповідність
вловлює наше внутрішнє вухо, коли ми слухаючи і розуміючи
відтворюємо ритмічну структуру [3, с. 85]». Аналізуючи анало-
гічні способи делімітації поетичного тексту у творчості польсько-
го поета Юліана Пшибося, Д. Урбанська зазначає: «поет наділяє
синтаксично і значеннєво несамостійні вирази, сполучники (ча-
сом теж займенники) статусом синтагм, таким чином надаючи їм
характеру автономних одиниць тексту і виразніше експонуючи
відношення, які вони позначають [18, с. 66]». «Сучасна лірика, –
зазначає Ґадамер, – прагне повністю вивільнити ґравітаційну
силу слова, не стримуючи її за допомогою жодних синтаксичних
і логічних засобів [3, с. 115]». У поезії Ю. Тарнавського «Blues»
таке «вивільнення» здійснюється не лише через виокремлення
слова «моя» в однослівному рядку, але й через переосмислення
значення дієслова «розходитися», до чого спонукує прикінцеве
алогічне протиставлення: «ми розійдемось: / ти у смерть! / а я
у смерть!». «Поет переступає рамки мовного узусу, вживаючи
між двома тотожними обставинами сполучник протиставности, і
показує в такий спосіб несиметричність мови (а значить і мис-
лення) до законів Природи» [6, с. 19]. Над життям людини тяжіє
розлука, і спільний напрям, у якому всі розходяться, лише під-
креслює неминучу самотність кожного.
Інший спосіб структурування можемо побачити в поезії «Лю-
бов» [13, с. 10]. На семантичному рівні каркасом твору виступає
однорідна процесуальність («я мушу цілувати <…> доторкатись
<…> і казати <…>»), а графічно поезію характеризує специфічна
152 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
делімітація рядків, що обмежу.ться мінімальним семантичним
наповненням: слово нерідко еквівалентне рядкові.
моя любов
банальна,
як смак банана
в роті,
та я мушу
цілувати
холодні уста
моєї дівчини,
доторкатись пальцями
її шкіри.
як цитрина, твердої,
і казати:
я кохаю тебе!
бо я людина [13, с. 10].
Любов трактується як фізичне відчуття чужого тіла. Делімі-
тація рядків створює враження замкненості, холоду, відчуження:
«цілувати / холодні уста», «доторкатись пальцями / її шкіри». Ви-
сновок «бо я людина» відкриває подвійність людської природи:
усвідомлення себе людиною і визнання неспроможності через це
усвідомлення керувати тим, чим є людина. Чуттєве зіткнення із зо-
внішнім світом – тілом іншої людини – призводить до внутрішньо-
го згортання, відчуженості, неможливості й небажання відкривати
себе. Італійська дослідниця поезії Тарнавського Марія Ґрація Бар-
толіні, розглядаючи просторовий та онтологічний вимір співвідно-
шення «людина–світ», говорить про «фітоморфізацію» людських
ознак і властивостей (зокрема, у щойно цитованому творі – «дотор-
катись пальцями / її шкіри / як цитрина, твердої») та реіфікацію,
що згодом сягне «мовного апогею у ґротескній об’єктивованості
“Поезій про ніщо”» [15]. Бартоліні зауважує, що фітоморфізація по-
ширюється також і на психоемоційну сферу суб’єкта: його «почут-
тя до “твердошкірої дівчини” порівнюється зі смаковими відчуття-
ми, настільки ж позбавленими сенсовості, як і нав’язливий повтор
силаби “на” у словах “банана” та “банальна”» [15].
У поезії «Міський ноктюрн» спосіб синтагматичної деліміта-
ції з однослівними рядками («зорі» – «вниз») створює враження
висоти і падіння:
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 153
зорі
(їм остогидло жити)
кидаються з висот
вниз [13, с. 9].
Такий спосіб розбиття поезії на рядки, коли через акценту-
вання окремішності слів не лише загострюється увага на їхній се-
мантиці та асоціативній валентності, а й створюється додаткове
«структурне» повідомлення, автор послідовно використовувати-
ме у пізніших збірках «Пісні є-є», «Ось, як я видужую», «Врослі
вірші», «Дорослі вірші», поемах «Оперене серце» та «Місто київ
та ям».
У «Міському ноктюрні» розгорнуто сучасне трактування ро-
мантичного протиставлення землі і неба. Стремління до неба,
прагнення високості і чистоти, яке культивували поети-роман-
тики, трансформується тут у трагедію «учасників» небесного
нічного дійства. Існування, виявляється, може бути обтяжливим
і для зір («остогидло жити»); їхні самогубства (падіння) – без-
пристрасно холодні і ніким не оплакувані. Трагедія, що роз-
гортається на просторах нічного неба, є антропоморфізованим
відображенням людської самотності й відчаю. На противагу до
романтичних канонів, де небо уособлює недосяжний ідеал, дже-
рело творчих спонук, у «Міському ноктюрні» земля (місто) і
нічне (пустельне) небо постають пов’язаними взаємовідобра-
жальними сферами.
Варто звернути увагу на парентетичні фрази у цій поезії. Д. Ур-
банська зазначає: «парентези по-особливому модулюють інтона-
ційний кшталт вірша, <…> інтонаційний контраст між головним
текстом і метатекстом є додатковим просодійним сигналом, що
підкреслює віршову сегментацію у виголошуванім тексті. З точки
зору будови речення вони переривають тяглість оповідного ряду
[18, с. 61]». У «Міському ноктюрні» Тарнавського парентези вико-
нують функції уточнювальних членів речення: обставини – «(їм
остогидло жити)» – та означення – «(самітний пустельник / блу-
кає в просторі)». Графічно відокремлені рядки у цій поезії позна-
чають мовчазне внутрішнє звертання ліричного персонажа, оче-
видця нічних небесних подій, до учасників тих подій. Аналогічне
маркування діалогу присутнє і в цитованій вище поезії «Я»: «але
154 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
коли ніч / і коли пече мозок / що мені робити? // – коли б я вмів
ходити на голові, / я ходив би».
Загалом, першій збірці Ю. Тарнавського «Життя в місті» при-
таманна особлива діалогічна напруга. Вона виявляється у по езі-
ях-діалогах («Міський ноктюрн», «Blues (пісня про сум)»), у
по етичних текстах, що їх, за Ґадамером, можна було б назвати
«герметичною розмовою з собою [3, с. 87]» («Афоризми», «Само-
та», «Я»). Крім того, поезії цієї збірки часто пронизані запитан-
нями – до світу, до себе, до невідомого співрозмовника, до того,
хто міг би вимовити «слово, на яке чекаю [13, с. 37]». «Коли ніч
/ і коли пече мозок, / що мені робити?»; «чому я сам, / із льодо-
вими руками? / чому я не вийду на вулицю, / де капають люди?
[13, с. 14]»; «чому хвости цигарок / говорять до мене про урни?
/ чому стіни кімнат / говорять до мене про труни? / чому об-
личчя інших / сміються до мене черепами? / чому пісні гітар /
співають про мою смерть? [13, с. 16–17]»… Автор усвідомлює
свою сутність як перебування у стані перманентної питальності.
Намагаючись осягнути причини питальності в поезії (зокрема у
поезії Ернста Майстера), Ганс-Ґеорґ Ґадамер вказав на розімкне-
ність, відкритість простору, в якому перебуває людина: «Струк-
тура такої відкритості – то структура питання, яке завжди міс-
тить суперечність сумніву. <…> Перед нами відкритість речей,
відкритість простору рішення, за і проти, слушність і хибність,
вживання і зловживання. <…> Ми розуміємо це, особливо коли
мовимо. Адже мова відкриває можливості, розкриває прийдеш-
нє, до якого ми рухаємося шляхом безупинного вибирання. <…>
Дивлячись у відкритий простір свого прийдешшя, вільного і від-
критого, <…> раз по раз наштовхує[мо]ся на кути, якими смерть
проступає у простір. <…> Це не дві різні речі, це одне і те саме:
турбуватися своїми шляхами, займати простір передбаченням,
приготуванням, мовленням і раз по раз наштовхуватися на кути
кінця, смерти [3, с. 146–147]». Простір питальності у ранніх по-
езіях Тарнавського є сферою екзистування, і «кути кінця» тут
відчуваються дуже гостро. Питаль ність продиктована також по-
требою осмислення себе у світі і світу в собі: «Мої дні <…> спо-
нукають мене думати, / повертати клубки вати в мозку / і шука-
ти відповіді на питання, / які є частиною мене, / які тримаються
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 155
мене, / як шкіра, чи сорочка рани [13, с. 29]», «я питаю себе /
про необхідність моїх думок, / моїх слів і повітря, яке зуживаю,
/ про важливість простору, який займає / густими тканинами і
теплом моє тіло [13, с. 35]».
Запитання – це поштовх, «точка відліку» [14, с. 20] творчо-
сті – стверджує Йонеску, відповідаючи ланцюгом запитань на
поставлене самому собі питання «навіщо я пишу?» [14, с. 13].
За визначенням Р. Барта, світ віддзеркалюється в літературі саме
як запитання: «писати – означає розхитувати сенс світу, стави-
ти його під сумнів, під непряме питання, на яке письменник не
дає остаточної відповіді. Відповіді дає кожен із нас, залучаючи
до них власну історію, власну мову, власну свободу; <…> ми ні-
коли не перестанемо відповідати на те, що було написано поза
можливістю будь-якої відповіді: смисли утверджуються, проти-
стоять один одному, змінюються; смисли приходять і відходять,
а запитання залишаються» [1, с. 129]. Питальність поезій «Жит-
тя в місті» оприявнює фундаментальну діалогічність збірки, що
виявляється у потенційній присутності «іншого» (зорі, місяць
у вірші «Міський ноктюрн», сонце у «Пісні міських дітей»,
хтось, кого вже нема серед живих, у «Жалібній пісні», власне я
в «Афоризмах» та «Вечірній пісні»). Поет трактує творчість як
діалог («Думки про мою смерть»), розглядає людське життя як
постійний діалог зі світом. Основоположник діалогічної теорії
у літературознавстві М. Бахтін запитував: «Чи кожен письмен-
ник не є (навіть чистий лірик) завжди «драматургом» у тому
розумінні, що всі слова він роздає чужим голосам, у тому числі
й образу автора (та іншим авторським маскам)? <…> Кожний
справді творчий голос завжди може бути тільки другим голосом
у сло ві [2, с. 320]».
Пов’язаною з діалогом є пісенна структура, що до неї Тарнав-
ський вдається в окремих поезіях. Зокрема, у «Моряцькій пісні»
[13, с. 12–13] та «А spiritual (релігійна пісня)» [13, с. 15–16] реф-
рен, що повторюється після кожної строфи, аналогічно як і в піс-
ні, ритмізує поетичний текст. У поезії «A spiritual» рефрен «хору»
є своєрідним відлунням того, що каже «голос» у попередній
строфі. Такий структурний поділ асоціативно апелює до давньо-
грецької трагедії, де хор мав основоположне значення. Саме через
156 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
функціональний розвиток ролі хору постала основна драматична
форма – діалог [10, с. 573].
Голос:
людина є з піску,
о, з піску і з води,
Він сотворив її,
бо йому було сумно
серед зелених дерев
і червоних птиць
Хор:
Він сотворив людину
з піску і з води,
бо йому було сумно
серед червоних птиць [13, с. 15].
У поезії розгорнуто скориговану версію біблійного постання
людини – не з пороху земного й Божого відхнення, а з піску та
води [6, с. 19].
Відмовляючись від такої фонологічної риси поетичного пові-
домлення, як рима, і від інтонаційної ритмічності, Тарнавський
віддаляється від тих ознак поезії, що характеризували її як пові-
домлення, зорієнтоване на виголошування, декламацію.
Апелюючи у назвах поезій до жанру пісні («Blues (пісня про
сум)», «Моряцька пісня», «Пісня міських дітей», «Вечірня піс-
ня», «Пісня про себе», «Перша пісня»), а також до таких класич-
них пісенних жанрів, як гімн, ода («Гімн місту», «Ода до кафе»,
«Мала ода до життя»), автор вводить ритм у свідомість читача,
робить спробу «погодити традиційну культуру, на якій виріс, із
сучасним світом, в який намагався проникнути [12, с. 280]». Піс-
ля релігійної пісні – «A spiritual» – у структурній площині поезій
збірки відбувається зміна: прозорість і видимість структури, що
здебільшого базувалася на лексико-синтаксичному паралелізмі,
поступається місцем розлогим синтаксичним каскадам, не під-
порядкованим жодним структурним закономірностям. Поезія,
максимально наближена до простого висловлювання, з певною
логічною акцентуацією у рядках, часто будується як ряд однорід-
них речень, ланцюг послідовної підрядності, або як «діалектика
між сурядними і підрядними фразами» [11, с. 48]:
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 157
У розлогих поетичних текстах збірки, що графічно поділені
на смислові частини, можна прослідкувати закономірність одно-
рідних сурядних чи підрядних лексико-синтаксичних повторень
і нанизувань, що утворюють своєрідні структурні сув’язі:
о, місце відпочивання <…>
де можна <…>
перестати бути винним, дряпаним, ссаним всередині, <…>
де можна майже заснути <…>
де можна плакати <…>
де можна принести <…>
дві монети <…>
дві хвилини <…>
о, святине <…>
ти приймаєш <…>
слухаєш <…>
ти пригортаєш <…> [13, с. 31];
пройдуть віки,
і земля наповниться <…>
і море наповниться <…>
і небо покриється <…>
і затихнуть легенди про людей,
які жили <…>
які жили <…>
не бігаючи,
і не спішучись,
які марнували час,
тримаючи <…>
смакуючи <…>
любуючись <…> [13, с. 26; зміщені відступи тут і в по-
передній цитаті мої, зроблені, щоб увиразнити ритмічний ма-
люнок cинтаксису. – М. К.-Ч.].
Поезія видається спонтанним нотуванням думок, що «печуть
мозок», і це враження твориться не лише через їхнє калейдоско-
пічне нагромадження, синтаксичне розгалуження, вільний пере-
хід від одного мотиву до іншого, переплетення, ґрадацію образів.
Ця спонтанність сугерована також на графічному рівні: тексти
починаються з малої літери і не мають крапки в кінці, так, ніби
кожна поезія є лише виокремленим з потоку думок фрагментом.
Однак ці поезії мають «стрижневу ідею» [8, с. 150], довкола якої
обертаються і якій підпорядковані на перший погляд розрізнені
158 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
елементи. У вірші «Існування» [13, с. 28–30] такою стрижне-
вою ідеєю є образ людського життя як споживання світу. Поезія
«Думки про мою смерть» [13, с. 32–37] побудована як ґрадація
осмислення людської смертності, де через страх, відчай, протест
приходить усвідомлення необхідності примирення з життям.
Поезі ю «Flores para los muertos» [13, с. 16–19] пронизує антитеза
«світ живих – світ мертвих». На рівні образності це простежуєть-
ся у своєрідному розгалуженні тропів, що мають спільну семан-
тичну основу: людське існування – рот («я проходжу вулицями
життя, / як велетенський рот, відкритий і німий, / який не знає
про своє існування, / який ковтає тільки тому, / щоб заповнити
печеру темряви, / як безконечний голод [13, с. 28–29]»); цвин-
тар – книга («я проходитиму висохлими ріками доріг, / читатиму
уважно монотонні вірші ваших імен <…> під кам’яними обкла-
динками ви лежатимете нерозкриті, / як значення деяких неяс-
них слів [13, с. 18]»).
Збірка «Життя в місті» – це своєрідна поетична поліфонія,
в якій осмислюються питання людської сутності, ідентично сті,
самотності, кохання, смерті, відбувається пошук поетичної мови –
спроба зробити структуру елементом повідомлення, створити
власну поетичну твердь, від якої можна буде відштовхуватися і
до якої надалі можна буде повертатися.
Структурна різноплановість поезій «Життя в місті» базу-
ється на синтаксичному (реченнєвому та синтагматичному – за
класифікацією Д. Урбанської) поділі віршового тексту на рядки
і виявляється у таких способах організації тексту, як синтаксич-
ний паралелізм («Самота», «Я»); специфічна делімітація рядків
із мінімальним лексичним наповненням («Міський ноктюрн»,
«Любов»); нанизування сурядних та підрядних частин речення –
що утворюють своєрідні структурно-семантичні сув’язі.
Тарнавський відмовляється від таких класичних рис поетич-
ного повідомлення, як рима і стопа – тобто він віддаляється від
тих ознак поезії, що характеризували її як повідомлення, зорієн-
товане на декламацію, звукову реалізацію. Разом із тим, зв’язок
поета з традицією прочитується в поезіях номінованих як пісні
(«Пісня міських дітей», «Вечірня пісня», «Blues (сумна пісня)»).
Марія Котик-Чубінська Структурн і особливост і поез ій… 159
Ритм у цих поезіях присутній у виразних лексичних та синтак-
сичних повторах.
Апелювання до рефренної структури пісні («Моряцька піс-
ня») і, ширше, до драматичної форми рольового розподілу пое-
тичного тексту («A spiritual»), з одного боку, та наскрізна питаль-
ність, потреба відповіді і розуміння – з іншого, мають спільну ар-
хітектонічну основу – вказують на фундаментальну діалогічність
поетичного письма Тарнавського.
Список літератури
1. Барт Р. Из книги «О Расине» // Нулевая степень письма / Ролан
Барт. – Москва : Академический Проект, 2008. – С. 127–219.
2. Бахтін М. Проблема тексту в лінгвістиці, філології та інших гу-
манітарних науках [пер. з рос.] / Михайло Бахтін // Антологія
світової літературно-критичної думки / За ред. М. Зубрицької. –
Львів : Літопис, 1996. – С. 318–324.
3. Ґадамер Г-Ґ. Вірш і розмова: есе ; [пер. з нім., передм., примітки
Т. Гавриліва] / Ганс-Ґеорґ Ґадамер. – Львів : Ї, 2002. – 186 с.
4. Жирмунский В. Композиция свободных стихов // Теория стиха
/ В. Жирмунский. – Ленинградское отделение: Советский писа-
тель, 1975. –С. 527–536.
5. Жовтис А. От чего не свободен свободный стих? // Стихи нужны
/ Александр Жовтис. – Алма-Ата : Жазушы, 1968. – С. 5–54.
6. Котик І. Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнав-
ського : монографія / Ігор Котик. – Львів, 2009. – 176 с.
7. Лавріненко Ю. Повстання проти змори / Юрій Лавріненко //
Українська літературна газета. – 1956. – Вересень. – С. 1, 8.
8. Моренець В. Про воду «живу» і «мертву» / Володимир Моренець
// Вітчизна. – 1983. – № 10. – С. 150.
9. Овчаренко О. Русский свободный стих / Ольга Овчаренко. – Мо-
сква : Современник, 1984. – 206 с.
10. Рубчак Б. Поезія антипоезії : Загальні обриси поезії Юрія Тарнав-
ського / Богдан Рубчак // Сучасність. – 1968. – № 4. – С. 44–45.
11. Паві П. Словник театру [пер. з франц.] / Патріс Паві. – Львів :
Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 640 с.
12. Тарнавський Ю. Босоніж додому і назад // Не знаю : вибрана про-
за / Юрій Тарнавський. – Київ : Родовід, 2000. – С. 243–413.
160 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі
13. Тарнавський Ю. Життя в місті // Поезії про ніщо і інші поезії на
цю саму тему / Юрій Тарнавський. – Нью-Йорк : Видавництво
Нью-Йоркської Групи, 1970. – 384 с.
14. Ионеску Э. Автор и его задачи // Противоядия : [пер. с фр. / cост.
и автор предисл. В. А. Никитин] / Эжен Ионеску. – Москва: Про-
гресс, 1992. – С. 11–37.
15. Bartolini M. G. Subjekt-objekt intersections in the poetry of Jurij
Tarnavsky (1956–1970). – (manuscript).
16. Dłuska M. Wiersz // Poetyka. Tom 1. – Warszawa, 2005. – S. 22–66.
17. Efimof-Schneider L. Poetry of the New York Group : Ukrainian Po-
ets in an American Setting // Canadian Slavonic Papers. – 1981. –
№ 9. – P. 291–301.
18. Urbańska D. Wiersz wolny. Próba charakterystyki systemowej. –
Warszawa: Instytut Badań Literackich, 1995. – 163 s.
|