Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви

У статті йдеться про іронію у збірці В. Діброви «Вибгане». Звернено увагу на авторські засоби творення іронічності. Подано характеристику образу Бурдика з однойменного роману....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Левків, К.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2011
Назва видання:	Парадигма
Теми:	Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40477
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви / К. Левків // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 197-208. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40477
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-404772013-02-13T03:44:47Z Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви Левків, К. Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму У статті йдеться про іронію у збірці В. Діброви «Вибгане». Звернено увагу на авторські засоби творення іронічності. Подано характеристику образу Бурдика з однойменного роману. В статье идет речь о иронии в сборнике «Выбганэ» В. Дибровы. Обращается внимание на авторские средства создания ироничности. Дается характеристика образа Бурдыка из одноименного романа. This article is concerned to the irony in the collection of V. Dibrova. Special attention is given to author’s means of creating ironical prose. The charakteristic of Burdyk in the same named novel is given. 2011 Article Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви / К. Левків // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 197-208. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. XXXX-0114 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40477 uk Парадигма Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму
spellingShingle	Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму Левків, К. Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви Парадигма
description	У статті йдеться про іронію у збірці В. Діброви «Вибгане». Звернено увагу на авторські засоби творення іронічності. Подано характеристику образу Бурдика з однойменного роману.
format	Article
author	Левків, К.
author_facet	Левків, К.
author_sort	Левків, К.
title	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви
title_short	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви
title_full	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви
title_fullStr	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви
title_full_unstemmed	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви
title_sort	іронічні «мукументи» доби у «вибганому» володимира діброви
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Коди і декодування у літературознавчому дискурсі: від тоталітаризму до постмодернізму
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40477
citation_txt	Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви / К. Левків // Парадигма: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 197-208. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
series	Парадигма
work_keys_str_mv	AT levkívk íroníčnímukumentidobiuvibganomuvolodimiradíbrovi
first_indexed	2025-07-03T22:33:47Z
last_indexed	2025-07-03T22:33:47Z
_version_	1836666876372975616
fulltext	Ксенія Левків Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви В. Діброва, автор прозових книг «Тексти з назвами і без назв», «Пісні Бітлз», «Збіговиська», «Вибгане», роману «Андріївський узвіз», книги п’єс «Довкола столу», став відомим широкому за- галу в Україні вже після розпаду СРСР, хоча за поколіннєвою класифікацією належить до літературного андеґраунду 1970-х (разом із Б. Жолдаком та Л. Подерв’янським вони творить «ки- ївську іронічну школу», яку сучасні дослідниці літературного процесу Р. Харчук і Т. Гундорова називають передпостмодерним явищем, зважаючи на властиві їхнім текстам іронічність, паро- дійність, засоби колажу та ін.). Збірка «Вибгане», видана 2002 р., дає змогу читачеві познайомитися з текстами, написаними про- тягом 1974–2000 рр. (роман «Бурдик», повісті «Пентамерон» і «Звіздонавти», цикли оповідань «Пельце», «Пісні Бітлз» і «Му- кументи», п’єса «Тягнуть телевізор»). Іронічність, безумовно, – одна з основних ознак індивідуального стилю Діброви. Крити- ки відзначають також інтелектуалізм його прози та значний автобіо графізм текстів. У статті «Альтернатива у Києві» [див. : 7, с. 127–145] О. Се- менченко згадує про внесок Діброви у формування тогочасної неофіційної культури. У «застійних» сімдесятих, зазначає автор, найзручнішими місцями, де тоді можна було зібрати альтернатив- ні творчі сили, були художницькі майстерні, в одній з яких зби- рався гурт на чолі з В. Дібровою. Ці люди були знайомі з іншою літературою, п’єсами, які в разі постановки могли стати справж нім авангардом. А Діброва в Інституті іноземних мов навіть спромігся 198 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі поставити «Носорогів» Йонеско англійською мовою, завдяк и чому вистава стала величезною подією у театральному житті України. Читав він і власні твори, тепер вже відомі в Україні. Незважаючи на абсурдність навколишнього світу, пише О. Се- менченко, молодь років «застою» прагнула жити нормальним життям, і за умов тоталітаризму найкращим полем для альтерна- тиви була саме література, для творення якої потрібні лише ручка і папір. А С. Іванюк у післямові до «Вибганого» пише, що «по- колінню Діброви лишилася глибока шана до друкованого слова, ностальгія за тим, чого воно, це покоління, ніколи не мало, і цілий діапазон почуттів – від іронії до ненависті – щодо того, що ви- пало на його долю» [3, с. 543]. При тому входження Діброви в лі- тературу відбувалося всупереч ідеологічній лінії, всупереч логіці літературного процесу, тож «аналізувати творчість Володимира Діброви доводиться, по суті, поза українським літературним кон- текстом. Або – в кращому разі – від супротивного, визначаючи лакуни в українській літературі, які йому довелося (чи пощасти- ло?) зайняти, або ті традиції, які він намірився заперечити або докорінно переосмислити» [3, с. 547]. Протягом 1992–1995 рр. Діброва створив роман «Бурдик», головна постать якого – «це портрет запізненого покоління, – пише С. Іванюк у післямові, – в найкращих і найгірших його рисах», персонаж, у якому «ми впізнаємо одного з численних представників андеґраундної культури» [3, с. 552]. Але зображає його Діброва у властивому йому стилі: в «Бурдику» іронія майже повсюдна, деякі уривки – всуціль, але іронія тонка, нериторична. Текст не позбавлений автоіронічності. Про Бурдика нам довірливо розповідає наратор, який має на- мір зібрати весь його доробок і видати нарис життя та творчості Бурдика – «представника Задушеного Покоління», читача забо- роненої літератури, і, хоч не називає себе таким генієм, яким вва- жає Бурдика, але й сам не без претензій. Починаються спогади з романтичної історії, легкий іронічний тон якої важко не вловити: За кілька кроків від нього [Бурдика. – К. Л.] стояла та, що у «За під- кладкою» названа «її блакитним светром». <…> Про що думав Бур- дик, ми вже не дізнаємося. Її ж міг огорнути жаль (Бурдик замоло- ду – то був Орфей!), смуток, сердешний трепет (як луна незгаслого Ксенія Левків Ірон ічн і «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви 199 почуття), прикрість (мовляв, «що це життя зробило з тобою!») або й навіть радість (за Гурським безпечніше). Але скоріше за все, що в ті кілька німих секунд вона йому своїм по- глядом у всьому зізналася. По-перше, в тому, що любить його (я, при- наймні, не відкидаю такої можливості). По-друге, що вона – зрадни- ця (поміняла митця на нікчему). А по-третє, що вона й досі, лягаючи в ліжко до Гурського, марить ним, Бурдиком» [3, с. 291–292]. Цікаві припущення з огляду на те, що, по-перше, належать вони нараторові, знайомому Бурдика, по-друге, подаються як факт, хоч і є припущеннями. Цей перелік можливостей, а також коментарі в дужках, підсилюють іронічний тон оповіді. Дальше йде пафосний монолог, пристрасна промова, яка мала б належати, за логікою наратора, тій, «що у “За підкладкою” названа “її бла- китним светром”». Мусимо визнати, що в оповідача таки є талант письменника, на жаль, про самого героя він так нічого й не на- писав, якщо не брати до уваги того, що весь роман і є «спогада- ми» про Бурдика, який, бувши п’яним, потрапив під тролейбус. «Але (це вже йдуть думки вголос) чи варто зосереджувати всю увагу на такій смерті? Чи треба робити з трагічної постаті блазня? Ні в якому разі!» [3, с. 293]. Іронічний хід автора полягає саме в тому, що наратор намагається протягом майже всього роману по- дати нам натомість історію життя «генія», але весь час обмовля- ється, і ми вже сприймаємо Бурдика іронічно. Однак з’ясовується, що творів Бурдика майже немає. Ця ав- торська іронія – структурний елемент, що визначає характерис- тику подальшого тексту. Зі збереженого авторства Бурдика зали- шилося лише «Опудало» (чи не тому саме так названа антологія В. Даниленка, видана 1997-го, до якої увійшли найяскравіші, на погляд укладача, зразки української сміхової та іронічної прози 80–90-х рр. ХХ ст. ?). Характеристика творчості (майстер пародії, елементи абсурду та ін.) Бурдика, що сам себе називав «новим Орфеєм, або новим Одіссеєм», нагадує Діброву. Внесок Бурдика в мистецтво важко переоцінити: День у день Бурдик під магнітофон вивчав крапки, лінії, плями та інтуїтивним шляхом пізнавав сутність кола та паралелепіпеда. Опа- нувавши цю геометрію, він мало не став засновником десятка нових для нашого мистецтва художніх напрямків – від розбризкування 200 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі фарби з рота на полотно до стояння голяка замість скульптури. Якби він на тому спинився, то вже в сімдесят, десь так, сьомому році ми ви- йшли б на рівень Європи. Але він обрав інший шлях. Перескочивши через абстракцію, поп-арт, оп-арт, гіпер- , сюр- , а тоді й фотореалізм, він приземлився на ледь помітній межі, за якою дрижало ненародже- не мистецтво нового тисячоліття» [3, с. 367]. І це лише окрім літератури. Хтось побачить тут іронізування з Бурдика, хтось – із соціу- му, якому нове було чуже, хтось – і з некласичного мистецтва, а хтось – і з себе, бо, може, цей дивний Бурдик таки чогось вартий, але ніхто його не розуміє. Якщо загальний тон розповіді може бути незрозумілий читачеві, то перебільшення про «десяток но- вих для нашого мистецтва художніх напрямків» точно видає ав- торську іронію: досить одного, щоб бути генієм. «В. Діброва іро- нізує як над середовищем, – пише Р. Харчук, – так і над часом: “Та й час же який несприятливий був!”» [11, с. 110]. Чи не єдине, що справді ріднить Бурдика з геніями, – це його непристосова- ність до рутини, до звичайного буденного життя. Натомість він «сидів на кухні і шукав свій шлях», пізніше жив у лісі сам. Однак цілком однозначно сприймати Бурдика як портрет філософа-від- людника без жодних «але» важко. (Назвав себе генієм – і нібито маєш причину сидіти на кухні, поки дружина заробляє гроші на прожиття.) Як тільки читач ловить себе на думці, що за сміли- вість Бурдика у громадському транспорті «на весь голос, рідною мовою питати у пасажирів дорогу» [3, с. 370] його варто поважа- ти, вже за мить «герой» ганебно втікає і вирішує ризикувати мен- ше – нести слово не на майдан, а на папір; «звільняти людство він більше не хотів» [3, с. 357]. Бурдик, розчарований нерозумін- ням оточення, вирішує усамітнитися і в одну мить бачить «на тлі Дніпра всі свої поки що ненаписані книжки, картини, сценарії і, навіть, симфонічний концерт з кількома дієзами» (підкреслення моє. – К. Л.) [3, с. 379]. Маємо приклад, коли одна кінцева деталь робить іронічним ціле пафосне речення, яке в іншому контексті могло б бути частиною зовсім неіронічного твору. Зміни, які почали відбуватися в СРСР і дали змогу порівня- но вільніше дихати, спантеличили Бурдика, він наче відстав од життя, досі плануючи всіх рятувати. Його відкриття нікому не Ксенія Левків Ірон ічн і «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви 201 допомогли, бо висловлювався він так, що ніхто не зрозумів: усі зайняті нагальнішими матеріальними питаннями. Таким чином, плоди «титанічної праці» «найкращого зі свого покоління», на жаль, не збереглися. «Трагікомічне втілення образу “зайвої лю- дини”, “неформальної культури”, “жертви системи” знаходимо в постаті Бурдика. <…> Діброва пише про опозиційність і людину андеґраунду не патетично, а іронічно», – вважає Т. Гундорова [2, с. 116], а Р. Харчук зазначає, що «спрямована проти псевдоінте- лектуалів іронія В. Діброви межує із сатирою» [11, с. 111]. Якщо йти за автором і бути іронічним, то «ключ до всієї творчості Бур- дика» – це «волелюбний» заклик “Назад до кишені!”» [3, с. 290]. На думку, що Бурдик як представник андеґраунду – персонаж іронічний, наштовхує й інший текст Діброви – п’єса «Тягнуть те- левізор», написана 2000-го і вміщена у «Вибганому» (автор мав достатньо часу для того, щоб, можливо, переглянути минуле й по- іншому, ніби збоку, навіть дещо самоіронічно подивитися на добу Бурдика). Крім того, Діброва – один з тих авторів, які ніби зави- сають в певному часі, до якого найбільше прив’язані: так, навіть у наступному романі «Андріївський узвіз», виданому 2007-го, Ді- брова веде мову не про часи незалежності України (хронологічно роман охоплює й цей період), а про роки, які формували головного героя, а коли й звертається до опису декількох останніх років, то лише пунктирно, так, що Діброву в цих рядках і не впізнати. Влас- не, і для розуміння творчості Діброви ми мусимо постійно мати на увазі контекст, умови написання (та й життя) автора. Справедли- вим видається думка Р. Харчук, що творчість «київської іронічної школи» «поза тоталітарним контекстом <…> втрачає свій сенс, може навіть сприйматися як вульгарна» [11, с. 108]. Певного часу в колах інтелігенції, далекої від державного ви- знання, стало модним бути в опозиції, бути не як усі, намагатися виокремитися з «сірої маси». Деякі персонажі Діброви до абсур- ду, до смішного це афішують: «Микола: Я зроду нічим не був за- доволений! І завжди все робив навпаки!» [3, с. 479] (опозиція до всього і ні до чого конкретно); «Скрипка: Спитайте хоча б у моєї першої дружини [в Бурдика також була не одна. – К. Л.]! Я за- вжди був в опозиції!» [3, с. 479]. Перше речення другого персо- нажа робить іронічною (і комічною) ситуацію. До кого в опозиції 202 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі був персонаж, не відомо. Чи не до дружини? Вже за хвилину ці персонажі бояться, як би їм не «пришили зайвого». «Вибгане» можна читати певною мірою як один текст, адже по ньому кочує спільний мотив – портрет доби: абсурдистського ха- рактеру «Пельце» і «Звіздонавти» містять знайомі реалії радян- ської влади тоталітарного СРСР, у якому так само всіх силоміць «було занурено в рівність, щастя та труд» [3, с. 52]; «Пісні Бітлз» розповідають про становлення покоління, є своєрідною ліричною втечею від дійсності на хвилях улюбленої музики; «Пентамерон» ставить вічне запитання «бути чи не бути?» тих, хто вже виріс і вирішує – залишатися «тут» чи їхати «туди»; «Мукументи» – як мовний портрет; «Бурдик» – «роман значною мірою автобіогра- фічний. Та більшою мірою він автоіронічний – позбавлений па- тетики й ідеалізації, натомість сповнений іронії й дотепу»; [11, с. 109–110] і «Тягнуть телевізор» як продовження теми радян- ської дійсності, хоч конкретний час і не зазначено. Якщо Бурдик ще мав ілюзії щодо зміни суспільства й держави завдяки якійсь нововіднайденій філософії, то у п’єсі «Тягнуть телевізор» поміт- но лише скепсис і гірку іронію. Час змінився, але ми – все одно «мудаки», як говорить один з персонажів. Або ж просто звикли так себе сприймати: «Ми думали: ну добре, це ми – такі мудаки, що у нас все не так. Зате в них…» [3, с. 525]. Як тут не згадати про постколоніальну травму? Проте ідеальне суспільство хто зна чи хтось бачив. Навіть у телевізорі, хоч здається спочатку, що все у них (в телевізорі, без уточнення, в кого) чудово: прекрасна вла- да, відкрите суспільство, свобода слова, якої так бракувало поко- лінню 70-х, порядні прекрасні люди, з яких можна брати приклад, це таке «там», побувавши в якому, можна «всотувати ду хов ність». Але кожна подія, що відбувається в телевізорі, виявляє примар- ність такого сприйняття. Орієнтирів немає. Персонажі Діброви залишаються розгубленими й обманутими. Питання про те, на- скільки «народ має право знати» все, відкрите. Рецензуючи книжку п’єс Діброви «Довкола столу» Н. Сня- данко пише, що основна тема прози автора є центральною і в його драмах, і визначає її так: «Психологія радянської людини у пост- радянський час і метаморфози цієї психології» [9]; «Стилісти- ка цієї драматургії перегукується з драмою абсурду, тематика Ксенія Левків Ірон ічн і «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви 203 і спосіб розкриття персонажів виглядають трохи архаїчно. Ма- буть, ці п’єси були б надзвичайно популярними у 1990-х, коли їх написано» [9]. Але сумнів викликає думка, що йдеться про «са- тиру над радянською історією», радше – про «розкіш іронічного ставлення до життя» (О. Радинський). Цікаво, що єдиний пер- сонаж у п’єсі, про якого автор пише, що він іронічний (йдеться про вказівку, якою має бути інтонація), – це літературний агент, жіночка, ласа на сенсації. Ще раніше вказівка автора на іроніч- ність інтонації трапляється у «Пельце»: «Інтонація, проте, була іронічною <…>» [3, с. 25]. Автор усвідомлює власну іронічність, хоч і не вважає себе «„чистим“ іроністом» [4, с. 138]. С. Іванюк у післямові до книжки вважає, що протест Діброви полягає у «до- веденні безглуздості дійсності до повного абсурду» [3, с. 541]. На вагому роль інтонації звертають увагу багато літературо- знавців (Бочаров, Борєв та ін.). Справді, будь-яка інтонація «несе на собі велике культурно-інформативне навантаження, є способом емоційно-внушаючого (сугестивного) впливу на слу- хача і глядача, формою передачі ціннісних орієнтацій» [1, с. 331], це складова інформаційної цілісності, процесу трансляції думки. «Прочитання» і розуміння інтонації можливе лише у спільному контексті культури [1, с. 331–332]. І контекст тут потрібно мати на увазі в широкому розумінні, зважаючи на соціальні та куль- турні обставини. Крім того, іронічність деяких текстів стає оче- видною лише тоді, коли до літературознавчого аналізу залучено й інші висловлювання автора (загальний тон яких дає змогу вло- вити невиявлену прямо іронічну інтонацію), паратекст та ін. Поза тим, персонажів, які іронізують, немає (за Дуґласом Мюке – іронія, коли хтось іронічний), а іронічність утілена не в іносказаннях, не на тропічному рівні, а є передумовою автор- ського способу письма, вмурована у структуру тексту (іронічне, коли виявляється зворотній хід речей або ідей). Дослідник іро- нії Д. Мюке називає першу форму інструментальною іронією, а другу – такою, яку спостерігаємо (observable irony) [5, с. 130]. У другому випадку ролі іроніка та глядача-інтерпретатора збі- гаються (див. : Muecke D. C. Irony and the ironic. – N. Y.,1982). Іронію як філософський настрій і домінанту у світобаченні та творчості болгарський літературознавець Іван Славов називає 204 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі концептуальною іронією (витікає із цілісної позиції особисто сті, бо ідеться про філософське співвідношення «індивід – світогляд – світ»), на відміну від «звичайної» іронії, яка може бути і перехід- ною рисою, може засвоюватися чи імітуватися [8, с. 16–18]. Критики відзначають, що для творчості Діброви характер- ні засоби абсурдизму, іронії та алегорії [зокрема про драматур- гію див: 6], для ранніх творів – гіперболізація й абсурдизація [3, с. 555], гротеск [див. : 11]. Щодо засобів іронічності, то вже згадувалося про роль контексту. Так, звичну риторику про «тор- жество ідеалу», подвиги, «боротьбу за вірне гасло» та інші кліше, штампові словосполучення подано в розповіді Зойки Верещак («Пентамерон») про свого діда («Хай святяться його ідеали!» [3, с. 209]) так, що вона сприймається як нестабільна іронія (важ- ко сказати, що саме приховано під іронічним висловлюванням автора). Вочевидь іронічною стає ситуація Зойки, коли читач знайомиться з іншою, альтернативною (справжньою?) історією Первомая Верещака. Парадоксально-іронічно звучить фраза «<…> вирішила уто- питися. Але надії при цьому не втрачала!» [3, с. 183]. На нелогіч- не поєднання речей, що не належать до одного категоріального ряду натрапляємо, наприклад, в «Автобіографії» з «Мукумен- тів»: «<…> аж доки мені не відкрилося все. Що Бог є. Що не слід їсти м’яса. Що я, немов Будда, завжди є і буду у вічному “Нині”. І що моє “Я” не обмежується даним тілом службовця та мешкан- ця проспекту Вихідного Дня <…>» [3, с. 265]. Невідповідність стилю мовлення також видає авторське іронізування (для при- кладу, в оповіданні «Перевірка» [3, с. 26]). Гіперболізація як засіб іронії трапляється у Діброви дуже часто. Прикладом може слу- гувати уривок, вагомий для розуміння портрету Бурдика (з про- мови Боровадянки): «Чого це ти розлітався? [Бурдик пересів за інше парту. – К. Л.] – спитала вона. – В тебе що, швайка в од- ному місці? <…> На наших очах піонер вчинив зраду. Сьогод- ні це – Демченко, завтра – Савченко, а післязавтра – вся країна Рад» [3, с. 300–301]. До речі, Боровадянка – дуже неоднозначний персонаж (зовні серйозний). Вона постійно з’являється там, де Бурдик, і, хоч спочатку виглядає його протагоністом (ворогом митця і стражем системи), чи не єдина вважає його небезпечним Ксенія Левків Ірон ічн і «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви 205 для Союзу, загрозою мало не всьому їхньому світові, однак її па- фос робить її смішною, її боротьба проти Бурдика виглядає без- глуздою. Та саме перед нею Бурдик визнає, що не є генієм, і чує несподівану відповідь: «За що ви мене цькуєте? – запитав він. – Я ж – не збройний повста- нець, не політик, не велет думки і, хоч як прикро, не геній! Я навіть не трагічна постать і не герой! Доки ви будете мучити мене?» «Доти, поки ти ним не станеш, – відповіла йому Боровадянка. – Геро- єм і постаттю» [3, с. 376]. Чи не найгіркіша іронія полягає в тому, що Бурдик нічого ново- го так і не відкрив. Чи випадково про те саме знала Боровадянка? Там, де в Діброви трапляється якийсь суспільний чи гро- мадський пафос, він найчастіше – іронічний. Так, Люба Крупа з «Бурдика», яка «колись постраждала за літературу», коли попа- лася з романом Набокова слідчому, безстрашно заявляла йому: «Ви! Перетворили країну на концтабір! Знищили культурний по- тенціал! <…> Знайте, кати, що народ про вас думає!» [3, с. 314]. Зважаючи на те, якими трагедіями багата українська історія 20 ст., нетактовно було б іронізувати з цього приводу. В Дібро- ви цього немає. Але й немає іще однієї героїчної літературної по- статі, яка могла б з’явитися, якби не зауваження автора вкінці: «Так, принаймні, [про цю розмову зі слідчим. – К. Л.] вона всім розповідала» [3, с. 316]. «Мукументи» на позір можна спрощено трактувати як пародії на документи радянської доби, що породи- ла шаблонну мову. М. Сулима так пише про оповідання «Лист до редакції»: «<…> адже ці мовні та соціальні кліше роками втовкма- чувалися в голови людей, що призводило до нівелювання інди- відуального мовлення, до відмирання певної лексики, до смерті мови. Зараз молоді письменники (і В. Діброва в тім числі) нещад- но пародіюють цю мову» [10, с. 344]. Вже згадуваний С. Іванюк не погоджується з такою думкою і натомість пише, що йдеться не про гру у слова, а про людей, які «не вміють користуватися словами: затьмареність моралі, заплутаність думок – і в результа- ті потворність і болісність самовираження» [див. : 3, с. 548–549]. Це стосується, на мій погляд, і промови з оповідання «Інструкція з техніки безпеки» («Мукументи»), яка перенасичена помилками 206 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі на рівні синтаксису і слововживання (покручі, росіянізми: «пе- редподдаватєль», «харч-продукту питанія», «неодшліхвований», «техніка без опасності» (цікаво: тут – навмисна помилка) тощо). Чи не найвиразніше з «Мукументів» ознаки пародії має «На- укова стаття», в якій відразу впадає у вічі, як мінімум, іронічне зіставлення «сучасної розповіді» (тієї, яка в тексті курсивом, у дужках) із давніми фольклорними жанрами (казка, епос, сага). «Науковець» починає доводити, що «Троїчна модель сприйняття світу характерна не тільки для давніх фольклорних жанрів (казка, епос, сага) [в дужках – авторський курсив], але і (курсив і все, що в лапках, – моє) [а все інше? – К. Л.] для розповіді. Під розпо- відями ми будемо розуміти будь-які вербальні тексти життєвого змісту» [3, с. 268], але, попри те, що нічого не сходиться, твер- дить, що це так. З гумором написані також «Заява», «Підручник з філософії», «Вірш», «Трудова книжка». У «Мукументах» іронія Діброви добра, навіть прихильна, принаймні – поблажлива. Сам автор в одному з інтерв’ю зауважує, що критики люблять писати про «пафос» та «іронію», про «ствердження» та «розвінчання», а в реальності все набагато простіше: «Творчість – не місце для правди чи для справедливості. Якщо вам цього треба – йдіть у юриспруденцію» [4, с. 140–141]. У повісті «Пентамерон» (текст писався протягом майже два- дцяти років: 1974–1993) іронічність інколи ледь упізнавана, не- риторична. Одна з центральних проблем – від’їзд за кордон і згадки про те, як живуть «там» (про це також уривки з «Пельце» і «Тягнуть телевізор», оповідання «Дантист» із циклу «Чайні за- мальовки») – це той випадок, коли невідоме «там» уявляється кращим, ніж «тут». Попри поширеність і небезпідставність такої думки, Діброва суґестує нам іронічне ставлення до Офелії (та ін- ших персонажів), до її рожевого бачення того, як «там» усе краще. Та автор розуміє її, як і Вітю Малятко, який теж рветься – але вже не на чужину, а у творчість. Усі персонажі ледь іронічні в очах автора/читача (але іроніч- ність автора співчутлива, з розумінням): усі незадоволені, але ніхто не хоче сам щось зробити, щоб змінити своє життя (чи не одна з головних ознак психології «гомо совєтікуса»). Істина ба- нальна: не залежить так багато від того, де ти живеш, а хто ти: між Ксенія Левків Ірон ічн і «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви 207 Вітею Малятко і художником у трамваї різниця в тім, що другий у вікні щось бачить і блаженно мружиться, а Вітя не бачить там нічого [3, с. 203]. Вітя боїться – боїться, що олівець і фарби заве- дуть його «у нетрі таких “ізмів”, із яких він може вирватися тіль- ки в гамівній сорочці» [3, с. 205]. Кожен з п’яти персонажів повісті вирішує певне, найважли- віше для себе питання, але не може вибрати. Проте не прийма- ти рішення, утриматися – це в їхньому разі найгірший варіант, бо «утримався» тут дорівнює «ні». Утримуючись, вони обира- ють своє попереднє життя, яким були незадоволені. Висновок за Шекспіром: багато галасу даремно. Здається, що Бурдик з’явився завдяки власним роздумам ав- тора, які лежать у площині: «Якщо я тепер письменник, то це – одне діло. А що, як я – графоман?» [3, с. 85]. Звісно, не йдеться буквально про сумніви щодо того, чи Діброва вважав себе добри м письменником, радше про те, чи вважав він усіх, що могли бути прототипами Бурдика, «найкращими зі свого покоління». Такі сумніви, якщо в припущенні авторки статті є доля істини, ціл- ком зрозумілі й самоіронія свідчить лише на користь автора «Ви- бганого». Можливо, текст про Бурдика й не міг бути інакшим (хіба іро- нічним). Може, має рацію наратор, роблячи висновок (але цей висновок звучить і як виправдання, бо він просто загубив єдиний збережений текст Бурдика – «Опудало»): «І добре, що я їм нічого не дав. <…> вони нічого б не надруку- вали. Видали б якісь окремі шматки, але не заплатили б (я знаю цю братію!) [Діброва й тут залишається вірним своєму стилю. – К. Л.] <…> В кращому разі цей твір через ганебний друк <…> пройшов би непоміченим. Якби хтось десь принагідно й лайнув його, то це було б пальцем у небо й наздогад буряків» [3, с. 443]. Хочеться вірити, що, попри песимізм цієї думки, наше літера- турознавство здатне на більше, коли йдеться про геніїв. 208 Коди і декодування у л ітературознавчому дискурсі Список літератури 1. Борев Ю. Б. Эстетика: в 2 т. / Юрий Борев. – [5-е изд., доп.] – Смоленск : Русич, 1997. – Т. 1. – 575 с. ; Т. 2. – 638 с. 2. Гундорова Т. Ґротески київського андеґраунду // Післячорно- бильська бібліотека. Український літературний постмодерн / Та- мара Гундорова . – К. : Критика, 2005. – С. 115–124. 3. Діброва В. Вибгане: [післям. Сергія Іванюка] / Володимир Дібро- ва. – Київ : Критика, 2002. – 560 с. 4. Діброва В. «…Непозбувність іронії» / Володимир Діброва // Іро- нія: зб. статей / [упоряд. О. Галета, Є. Гулевич, З. Рибчинська]. – Львів : Літопис; Київ : Смолоскип, 2006. – С. 137–141. 5. Мирская Л. Символ и ирония (Опыт характеристики романти- ческого миросозерцания) / Пигулевский В., Мирская Л. – Киши- нев : «Штиинца», 1990. – 168 с. 6. Радинський О. Квадратура столу [рец. на: Володимир Діброва. Квадратура столу] [Електронний ресурс] / Олексій Радинський // Дзеркало тижня. – 17–23 грудня 2005. – № 49 (577). – Режим доступу до сторінки: http://www. dt. ua/3000/3680/52059/ 7. Семенченко О. Альтернатива у Києві / Олекса Семенченко // Ї: Незалежний культурологічний часопис / [гол. ред. Тарас Воз- няк]. – Львів, 2002. – Число 24: Покоління і молодіжні субкуль- тури. – С. 127–145. 8. Славов И. Иронията в структурата на модернизма / Славов И. – София : Наука и изкуство, 1979. – 291 с. 9. Сняданко Н. Володимир Діброва. Довкола столу: [рец.] [Електро- нний ресурс] / Наталка Сняданко // Львівська газета. – 2006. – № 47 (854). – Режим доступу до сторінки: http://www.gazeta. lviv. ua/articles/2006/03/15/13751/ 10. Сулима М. М. Вивільнення від табу (Про прозу Володимира Ді- брови) // Книжиця у семи розділах: літ.-критич. ст. й дослідж. / Микола Сулима. – К. : Фенікс, 2006. – С. 342–346. 11. Харчук Р. Б. Володимир Діброва – письменник «задушеного поко- ління» // Сучасна українська проза: Постмодерний період: навч. посіб. / Р. Б. Харчук. – К. : ВЦ «Академія», 2008. – С. 107 – 115. – (Альма-матер).

Іронічні «мукументи» доби у «Вибганому» Володимира Діброви

Репозитарії

Схожі ресурси