Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2012
|
| Назва видання: | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40534 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні / О. Ніка // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2012. — Вип. 21, ч. 1. — С. 249-254. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40534 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-405342020-10-06T17:45:05Z Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні Ніка, О. Писемні джерела та історіографія 2012 Article Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні / О. Ніка // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2012. — Вип. 21, ч. 1. — С. 249-254. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2078-0850 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40534 uk Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Писемні джерела та історіографія Писемні джерела та історіографія |
| spellingShingle |
Писемні джерела та історіографія Писемні джерела та історіографія Ніка, О. Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| format |
Article |
| author |
Ніка, О. |
| author_facet |
Ніка, О. |
| author_sort |
Ніка, О. |
| title |
Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні |
| title_short |
Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні |
| title_full |
Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні |
| title_fullStr |
Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні |
| title_full_unstemmed |
Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні |
| title_sort |
казання першої половини хvіі ст. у лінгвістичному висвітленні |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Писемні джерела та історіографія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40534 |
| citation_txt |
Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні / О. Ніка // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2012. — Вип. 21, ч. 1. — С. 249-254. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| series |
Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT níkao kazannâperšoípolovinihvíístulíngvístičnomuvisvítlenní |
| first_indexed |
2025-07-03T22:37:04Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:37:04Z |
| _version_ |
1836667083124899840 |
| fulltext |
249
Оксана Ніка (Київ), доцент Інститут філології
Київського національного університету імені
Тараса Шевченка, доктор філологічних наук
Казання першої половини хvіі ст. у лінгвістичному висвітленні
В історичній українській лінгвістиці проповідь ХVII ст. була предметом
окремих досліджень про барокову образність, експресивний синтаксис,
особливості текстопобудови, зокрема структурні і функціональні параметри
проповідницької інтродукції, риторичну термінологію [1; 2; 4; 6; 7; 9].
Значним досягненням історичної текстографії (наукова серія “Пам’ятки
української мови”) стала публікація “Ключа розуміння” І. Галятовського
(Гал.) із передмовою І.П. Чепіги.
Польський вплив на українське казання висвітлювався в ряді праць [3; 5;
8]. Поза лінгвістичною увагою залишаються питання широкого висвітлення
польського, латинського впливів на розвиток жанру староукраїнської
проповіді протягом ХVII ст., розкриття її статусу в жанрово-стильовій
систематиці літературної мови, оцінку нового типу проповіді з погляду
барокової естетики слова, фрази.
Актуальність лінгвістичного аналізу цих текстів у розвитку літературної
мови зумовлена: загальною природою ораторсько-проповідницького жанру,
що передбачає “повабити до слухання”: інтерактивність, діалогічність,
процесуальність, інтерпретаційність, функціональну синкретичність
(інформативну, пізнавальну, емоційно-експресивну) у використанні
виражальних засобів, зумовлені цим особливості текстопородження;
новими підходами до їх дослідження з позицій комунікативної і когнітивної
лінгвістики, лінгвокультурології, лінгвосеміотики, лінгвопоетики.
Перспективи лінгвістичного дослідження проповіді ХVII ст.
передбачають вивчення таких аспектів: періодизації розвитку латино-
польського типу проповіді, встановлення її зв’язку з іншими жанрами і
стилями староукраїнської літературної мови, зокрема Учительними
євангеліями та полемікою, з’ясування польського впливу на розквіт
староукраїнської проповіді, розкриття її барокової специфіки.
Ранньобарокові проповіді постають уже з початку ХVІІ ст.
(Мелетій Смотрицький “Казаньє на чест(ъ)ны(й) погребъ...” Леонтія
Карповича, 1620 (См.), проте їх функціонування традиційно відносять до
30-х рр. ХVII ст. і пов’язують з іменем Петра Могили (“Кр(с̃)тъ Хр(с̃)та
Сп(с̃)тел# и кождого чл̃ка на казаню публичномъ” (Мог.). Найбільшого
поширення проповідь сягає в другій половині ХVII ст. (І. Галятовський,
А. Радивиловський, В. Ясинський). Безперечно, на її розвиток вплинули бароко,
теорія і практика викладання в Києво-Могилянській колегії, поглиблення ідеї
інтерактивності, що набула актуальності наприкінці ХVІ – ХVІІ ст.
У періодизації ораторсько-проповідницького жанру староукраїнської
літературної мови здебільшого орієнтувалися на друковані видання і менше – на
250
рукописи. Із першої половини ХVII ст. збереглось кілька рукописних збірок
українських проповідей, що можуть стати основою для вивчення її розвитку:
Казання, початок ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ; Збірка казань, ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ;
Книга третя#каза(н)я розныє, перша половина ХVІІ ст. – Рукопис ЦНБВ. У
рукописних збірках також містяться окремі проповіді: Різдвяна та Великодня
шкільні орації-промови, 1618. – Рукоп. ЦНБВ; Відомості з церковної історії,
зібрані, напевне, учнем Петром Конашевичем-Сагайдачним (1597 р.), казання та
ін., перша пол. ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ, які не увійшли до друкованих видань.
Серед українських рукописних проповідей першої половини ХVІІ ст.
помітно вирізняється збірка “Книга третя# каза(н)я розныє”, на створенні
якої позначився впив єзуїта Петра Скарги (М.І. Петров).
Характерним для проповіді є розуміння того, що прихожанин мислиться
узагальнено (всі рівні перед Богом), без вказівки на його соціальний статус,
і в цій збірці наголошується, що проповідник має однаково ставитись до
кожного з прихожан, незалежно від їх статусу: а на го(р)дые и высокие
станы, маем мhти проро(ц)коє се(р)це му(ж)ноє, похлhбству мh (ст)ца не
чинячи, анис ся (на) и(х) велhко(ст) wгледаючи (Тр., 25).
Акцетуючи належність до певного соціального стану того, хто спокутує
свої гріхи, проповідник викриває “гріхи” вищих станів, що стосується і їх
ставлення до справ церкви: Много є(ст) у на(с) та(к) нерозу(м)ны(х), и
сномъ такого глупъства зняти(х), которые могучи своею мае(т)но(ст)ю, або
малою якоюча(ст)ю єє, стара(н)є(м) и працею своею в(ъ)сего wкруту и
цыло(с)ти речи по(с)полhтоє поратова(т): для скупъства и лако(м)ства,
учини(т) того не хочу(т) (Тр., 40 б).
Більш того, соціальна нерівність стає основою для викриття в проповіді:
пре(д)се по(д)даны(х) и по(с)полhты(х) люде(й) а(ж) до кривhсти(с)каю(т),
лихвы беру(т), шля(х)та и панове з(ъ)бо(ж)емъ купъча(т) (Тр., 75 б.).
У цій збірці образ “отчизни” постає у метафоричному висвітленні, як ключ до
розуміння релігійних пошуків: Тепе(р) по мору бу(р)ливомъ плаваємо, по(р)ту
доброго шукаючи, а штоде(н) велики(х) ска(р)бо(в) заживаючи, затоне(н)я се в(ъ)
покуса(х) свhта того боячи, але ры(х)ло да(ст) ли Б͂гъ буде(м) у доброго и
споко(й)ного берегу w(т)чизны наше(й), и та(м) прошлы(х) приго(д)
запо(м)ни(м), которые се на(м) в(ъ) великую соло(д)ко(ст) wбе(р)ну(т) (Тр., 199).
Нові характеристики казання – орієнтованість на широку аудиторію,
всестановість і народність, громадянські акценти, що визначали польське казання.
Інша збірка казань із початку ХVІІ ст. (Каз.) помітно відрізняється у
мовному плані контамінаційними конструкціями, які засвідчують нові
впливи і спроби відповідно до цих впливів перебудувати оригінал тексту.
Наприклад, Змhн#ю(т) бовѣ(м) лица свои, жебы с# ωказали пере(д)
люд(ъ)ми пост#чис# (Каз., 2). За історичною похідністю активний короткий
дієприкметник перетворився на дієприслівник, проте це не поширювалось на
предикативну позицію, в якій могли виступати колишні активні короткі
дієприкметники. У наведеній конструкції якраз відображено “нову” форму у
251
“старій” функції, що вказує на особливості роботи з цим текстом, конкретніше –
намагання трансформувати його відповідно до живого мовлення.
Аналогічна тенденція до поновлення тексту засвідчена у конструкціях із
подвійними відмінками, зокрема з подвійним називним. Другий називний
розподібнюється, що зафіксовано формою орудного предикативного, і
процесуальність такої заміни проілюстрована в такий спосіб: С͂щен(ъ)ки
маю(т) быти добрыми, мл(͂с)рдны, братолюб(ъ)ци, приворочаючи к вhрh
заблоуж(ъ)дъши(х) и навожаюченемоц(ъ)ны(х), не запоминаючи вдовъ и
сиротънищи(х) (Каз., 10 б). Прикметно, що тут лише у першому випадку
замінено називний подвійний на орудний предикативний, тоді як
функціональне призначення тотожних форм не змінюється за цим принципом.
Можливо, це пов’язано з роботою над давнішим текстом, значення якого
переосмислювалось відповідно до староукраїнського вираження проповіді.
Загалом функціональне розширення староукраїнської літературної мови
у другій половині ХVI – ХVII ст. засвідчено розвитком нових чи оновлених
жанрів, зорієнтованих на інтерактивність: полеміки, Учительних євангелій і
казань. В історичній українській лінгвістиці кожен із цих жанрів окремо не
набув окремого і повного висвітлення, як і не з’ясовувались питання про їх
комплексну оцінку з погляду теорії історії літературної мови.
У цьому разі одним із перспективних напрямків функціонального
дослідження є висвітлення зв’язку, стильової специфіки та дифузії
проповіді порівняно з іншими жанрами і стилями (передусім Учительними
євангеліями та полемікою) у староукраїнській літературній мові другої
половини ХVI і ХVII ст. Якщо для полемічних текстів цього періоду
характерне апелювання до опонента зі спростуванням помилковості
висловлених ним поглядів, суспільне реагування на тогочасне релігійне
життя, то в Учительних євангеліях і казаннях полемічний аспект
редукується. На відміну від Учительних євангелій, казання збільшували
світський елемент, бароковість, які казнодія “вплітав” у канву релігійної
інтерпретації, адресуючи її широкому колу реципієнтів. Після 30-х рр. ХVII
ст. полеміка, як і Учительні євангелія, або розвиваються в контексті
могилянської епохи, втрачаючи свої публіцистичні акценти, або
поглинаються бароковою проповіддю.
Вимоги до проповіді були сформульовані в гомілетичному трактаті
І. Галятовського “Наука, альбо способ зложеня казаня” (1659). Він
обґрунтував основні принципи текстобудови, акцентував увагу на
актуальному доборі “концептів” і бароковій образності. Так, у “Науці”
з’ясовано особливості добору матеріалу проповідником: це передусім
Біблія, патристичні твори, до яких активно долучались тексти історичного,
природничого характеру, що мали на меті задовольнити релігійну цікавість
реципієнта і досягти спрогнозованого мовленнєвого впливу на нього.
У передмові до “Науки” І. Галятовський популяризував написання проповіді,
так розкриваючи образність назви свого трактату: Дл# тогw та# книга ключемъ
252
с# называєтъ: же с͂щенникомъ до казан# двери w(т)мыкаєтъ, хиба кто самъ не
схочетъ и будетъ лhноватис#, той не напишетъ казан#, маючи тутъ такъ ясную
науку, и такъ латвый способъ зложен# казан# (Гал.).Його передмова звернута і
до “ляиков” (до світських людей), що свідчить про соціокогнітивні параметри
казнодії: и дї#кwны и законники, и по школахъ студенти, албо д#кwве, и
л#икове,иншыи люде свhцкїи, которыи могут(ъ) зостати д͂ховными, чему жъ тыи
молодыи и здорwвыи не маютъ до казан# заправоватис# дл# сп͂сенї# своего и
людского? Чему маютъ порожневати и часъ дармо тратити и порожневаньємъ
своимъ Б͂га wбражати? (Гал.).
З’ясування жанрово-стильових характеристик польського впливу в
українських проповідях і простеження їх динаміки в ХVII ст. зосереджується на:
визначеності структурних параметрів тексту (екзордіум, нарація, конклюзія),
популярності “концептів”, які добиралися з “Римських діянь”, “Гостинця”
Ф. Дзіловського, “Великого зерцала”. Часто українські проповідники взорують на
латинських (Меффрета), польських (Петра Скаргу, Тому Млодзяновського) у
плані барокових прийомів і засобів, пізнавальності, “народності”.
“Дієвість” прикладу і його витлумачення проповідником проникнута
зверненням до земного, людського виміру – до потенційної аудиторії, яка не
тільки усвідомить Божі заповіді, але й у повсякденному житті буде наслідувати
її. Звідси характерна для бароко опозиція небесного і земного виступає як
діалектична сутність, яку проповідник уміло спрямовує на глибоке
усвідомлення і реальне застосування прихожанами. У цьому разі схоластична
вченість і риторична майстерність виступають універсальним виміром умілості
проповідника, що піднімаються над вузькоконфесійною характеристикою
проповіді, основне призначення якої – наставляти прихожан у вірі.
Наслідування латино-польських зразків підтримувалося не тільки соціально-
історичними і культурними чинниками, а й мовними, зокрема через переклади з
польської, що їх особливо засвідчують староукраїнські рукописи кінця ХVI –
ХVII ст. Як можемо пересвідчитися, ця тенденція у проповідництві усталилася
ще з початку ХVІІ ст., що засвідчують рукописні збірки, на яких позначився
польський вплив. У них особлива роль дієслова виражається в кінцевій позиції
речення-висловлення, що поширюється на дієприкметники та дієприслівники у
складі утворюваних ними зворотів: Скази(л)ся свh (т), мови(т) Пи(с)мо, людε в(ъ)
зло(с)ти и нεчи(с)тости, запо(м)ни(в)ши Гда Бга, и права εго, на сε(р)цу писаного,
бродили:, в(ъ) тhло ся и пожа(д)ливо(с)ти тεлε(с)ныε удаючи, и в
нεправ(о)εωборочаючи (Тр.,47). Прε(з) Єву що за смутокъ былъ, пять тысεчε(й)
ли(ч)ба лѣ(т) посвѣдчи(т), па(т)риа(р)ховε вздыхаючи ωголосять, пророковε
лεмя(н)туючи ωповεдять (Зб., 119б).
Актуальне членування речення визначається мовленнєвою ситуацією,
проте мають значення формальна структура, лексичне наповнення і
смислова організація висловлення.
253
Загалом, звичайним є співіснування обох типів словопорядку –
традиційного, греко-візантійського, що передбачає позицію дієслова після
підмета, і нового, латино-польського, що зумовлює кінцеву позицію
дієслова в реченні. Варіативність різних моделей словопорядку створювала
додаткові можливості для стилістичного нюансування повідомлюваного.
Разом із тим акцент на духовності, що часто співвідносять із греко-
візантійськими традиціями, визначив специфіку української проповіді ХVII ст.,
яка не стала повтором нових дискурсивних практик. Культивована як шкільний
жанр у Києво-Могилянській колегії, староукраїнська проповідь, на відміну від
польської, не відображала актуальних для цього періоду політичних
контроверсій. Виняток становлять п’ять рукописних “слів” А. Радивиловського,
написаних “часу войны” з турками і татарами (Рад. Рук), хоча інші його
рукописні проповіді за своїм змістом ближчі до Учительних євангелій.
Важливо відзначити, що настанови на інтерактивність, діалогічність,
доступність і пізнавальність староукраїнської проповіді ХVII ст. засвідчили
зближення писемної мови з усною, народною, орієнтованість і на книжників
цього часу, і на ширше – на “посполитих людей”.
Розуміння нових вимог часу визначало зміни у мовній свідомості
староукраїнських книжників, нові дискурсивні практики (наприклад, барокова
проповідь І. Галятовського, А. Радивиловського, В. Ясинського; “Учительне
євангеліє” К. Транквіліона-Ставровецького, як і полемічні тексти (лист, послання,
теологічний трактат, “відповідь”) у викладі Г. Смотрицького, Лаврентія та
Стефана Зизаніїв, Клірика Острозького, Христофора Філалета).
Лінгвістичні дослідження цих жанрів розвивають специфіку
мовностильового синкретизму, синтезу книжного і народного, запозиченого
і питомого, що виявляється в динамічних співвідношеннях і визначає
напрямки порівняльно-історичного вивчення жанрово-стильової динаміки
слов’янських літературних мов ХVІ – ХVІІ ст.
У підсумку відзначимо, що староукраїнська барокова проповідь ХVІІ ст.
розширює сферу інтеракції, культивує тип проповіді, який орієнтується на
латино-польські зразки. Разом із тим характеризувати її як винятково “латино-
польську” не доводиться, бо вона не стала її абсолютним повтором, засвідчивши
синтез греко-візантійських традицій із новими, латино-польськими впливами.
Література
1. Зелінська О.Ю. Інтродуктивний блок у структурі тексту барокової
проповіді / О.Ю. Зелінська // Мовознавство,2009. – № 6. –С. 59–69.
2. Купчинський О. Мова “Казання” Мелетія Смотрицького на похорон отця
Мелетія Карповича 2 листопада 1620 року / О. Купчинський // Записки НТШ. – Л.,
2003. – Т. 246. – С. 219–245.
3. Марковский М.Н. Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник
ХVІІ в. // Марковский М.Н.,б.р.
4. Маслов С.И. Казанье Мелетия Смотрицкого на честный погреб Леонтия
Карповича / С.И. Маслов. – К., 1908.
254
5. Мацеевич Л. Польский проповедник ХVII века езуит Фома Млодзяновский
/ Л. Мацеевич // Труды КДА, 1870. – Т. 2. – С. 108–153.
6. Полюга Л.М. До джерел українського красномовства в релігійній проповіді
(Іларіон – Галятовський – сучасність) / Л.М.Полюга // Християнство й українська
мова, Львів, 2000. –С. 444–448.
7. Таран (Майданович) Т. Принципи поцінування емоційно-експресивного
синтаксису української барокової проповіді // Мовознавство, 1993. – №6. – С. 44–52.
8. Характеристика южнорусской схоластической проповеди в связи с
проповедью западноевропейскою и польскою // Руководство для сельских пастырей,
1875. – № 8. – С. 251–264.
9. Чепіга І.П. Початки барокового проповідництва в українському
письменстві / І.П.Чепіга// Мовознавство, 1996. –С. 25–30.
Умовні скорочення назв джерел
В. – Радивиловський А. Вѣнεцъ Хс̃въ, К., 1688. – Ст.-др. ЦНБВ.
Гал. – Галятовський І. Ключ розуміння / Підгот. І.П. Чепіга. К., 1985.
Зб. – Збірка казань, ХVІІ ст.– Рукоп. ЦНБВ.
К. – Казання, початок ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ.
Кн. – Книга третя# каза(н)я розныє, перша половина ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ.
Карп. – Карпович Л. Казаньє двоє. Єв’є, 1615. – Ст.-др. ЦНБВ.
Мог. – Могила П. Кр(с̃)тъ Хр(с̃)та Сп(с̃)тел# и кождогочл̃ка на казаню
публичномъ. К., 1632. – Ст.-др. ЦНБВ.
Рад. Рук. – Радивиловський А. Вhнεцъ Хс̃въ. – Рукоп. ЦНБВ.
Огор. – Радивиловський А. Огородок Маріи Богородицы. К., 1676. – Ст.-др. ЦНБВ.
См. – Смотрицький М. Казаньє на чест(ъ)ны(й) погребъ... Леонтія Карповича,
Вільно, 1620. – Ст.-др. ЦНБВ.
Юрій Осінчук (Львів), н.сп. відділу української мови
Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича
НАН України, кандидат філологічних наук
Осінчук Оксана (Дрогобич), студентка філологічного
факультету Дрогобицького державного педагогічного
університету ім. І. Франка
Українська історична лексикографія: від витоків до словників
Історичні словники — важливі пам’ятки культури, в яких відбито
минуле народу, багатовіковий розвиток його мови, звичаї, побут, духовна й
матеріальна сторони життя, зв’язки з іншими народами, спільні корені їх
надбань. Зародження старої української лексикографії відбулося ще в
Київському періоді, коли малозрозумілі чи незрозумілі окремі слова й
вирази переписувачі давніх книг пояснювали за допомогою глос —
перекладів або тлумачень прямо в тексті (контекстуальні,
внутрішньорядкові глоси), над пояснювальним словом (міжрядкові глоси)
або на берегах (полях) книги (маргінальні, покрайні глоси)*.
* Детальний аналіз цього зародкового стану лексикографічної роботи див.: Німчук В.В.
Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською (Київ, 1980. – 304 с.).
|