Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР

У статті здійснено спробу встановити, як формувалися міжнародні відносини в період Української національної революції 1917-1921 років урядом Директорії Української Народної Республіки. Автор аналізує українсько-французькі дипломатичні відносини та їх значення для України....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Дацків, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
Теми:	Україна у світовому співтоваристві
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40640
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР / І. Дацків // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 213-228. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40640
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-406402023-02-22T12:25:44Z Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР Дацків, І. Україна у світовому співтоваристві У статті здійснено спробу встановити, як формувалися міжнародні відносини в період Української національної революції 1917-1921 років урядом Директорії Української Народної Республіки. Автор аналізує українсько-французькі дипломатичні відносини та їх значення для України. В статье автор попытался установить, как формировались между - народные отношения в период Украинской национальной революции 1917- 1921 годов правительством Директории Украинской Народной Республики. Автор анализирует украинско-французские дипломатические отношения и их значение для Украины, альтернативные варианты международной деятельности Директории, направленной на обеспечение благоприятных условий для защиты национальной государственности и ее дипломатического признания на мировой арене. In the given article we made an attempt to establish in which way the foreign Relations were formed by the government of Dyrektoria of Ukrainian National Republic during the period of Ukrainian national revolution of 1917-1921. The author analyses Ukrainian – French diplomatic relations and their significance for Ukraine. 2010 Article Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР / І. Дацків // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 213-228. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. XXXX-0020 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40640 uk Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Україна у світовому співтоваристві Україна у світовому співтоваристві
spellingShingle	Україна у світовому співтоваристві Україна у світовому співтоваристві Дацків, І. Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
description	У статті здійснено спробу встановити, як формувалися міжнародні відносини в період Української національної революції 1917-1921 років урядом Директорії Української Народної Республіки. Автор аналізує українсько-французькі дипломатичні відносини та їх значення для України.
format	Article
author	Дацків, І.
author_facet	Дацків, І.
author_sort	Дацків, І.
title	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР
title_short	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР
title_full	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР
title_fullStr	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР
title_full_unstemmed	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР
title_sort	українсько-французькі відносини в період директорії унр
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Україна у світовому співтоваристві
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40640
citation_txt	Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР / І. Дацків // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 213-228. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.
series	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
work_keys_str_mv	AT dackíví ukraínsʹkofrancuzʹkívídnosinivperíoddirektorííunr
first_indexed	2025-07-03T22:46:15Z
last_indexed	2025-07-03T22:46:15Z
_version_	1836667661074825216
fulltext	Ігор Дацків УКРАЇНСЬКО-ФРАНЦУЗЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ УНР У статті здійснено спробу встановити, як формувалися міжнародні відносини в період Української національної революції 1917-1921 років урядом Директорії Української Народної Республіки. Автор аналізує українсько-французькі дипломатичні відносини та їх значення для України. Ключовi слова: Антанта, Директорія УНР, дипломатія, договір, пере- говори. У незалежній Україні ми маємо не лише можливість, а й відчуваємо потребу переосмислення нашої спадщини для входження у світове співтовариство, тому вкрай важливо здійснити спробу реконструкції подій історії України початку ХХ ст., особливо її діяльності на міжнародній арені. Для вироблення кваліфікованих рекомендацій сучасним дипломатам і полі - ти кам історики зобов’язані уважно вивчити зміст і причини невдач зовнішньо - політичної діяльності під час Української революції 1917-1921 рр., зважаючи на значну кількість аналогій із сьогоденним життям України. Це завдання навіть теоретично неможливо виконати без масштабного аналізу праць вітчизняних істориків, наукового доробку істориків української діаспори, вчених далекого зарубіжжя. Тільки в такому разі можливо оцінити ступінь повноти, рівень, напрями і методи вивчення зовнішньої політики УНР за доби Директорії, усунути неадекватні реаліям історичного процесу судження та висновки. Добре відомо, що в працях дослідників УРСР протягом 70-х років панував догматизм, хронічними хворобами стали замовчування та пере - кручування фактичного матеріалу. На думку деяких авторів, міжнародна діяльність Директорії досліджувалася в УРСР виключно з позицій русоцентризму, при цьому всіляко замовчувалася зовнішньополітична діяльність у перші десятиліття ХХ ст.1. Незважаючи на певні ідеологічні нашарування, із вітчизняних дослід ни - ків, які у своїх працях торкалися проблем Директорії УНР, значний інте рес мають монографії А.Лихолата, Р. Симоненка, О.Карпенка, І.Рибалка та ін.2. Зі здобуттям Україною незалежності загальнодоступними стали праці представників української діаспори. Це дослідження М.Стахіва, І.Нагаєвсь - кого, В.Іваніса, І.Лисяка-Рудницького, Т.Гунчак3. Їхні праці є своєрідною спробою висвітлити основні віхи національних змагань українців першої чверті ХХ ст. Дослідження представників української діаспори мають наукову цінність і тому, що доповнюються оригінальними текстами політичних документів, фотоілюстраціями, картами, схемами. Певну частину своїх досліджень вони приділяють зовнішньополітичній доктрині УНР. Слід відзначити сім томів «Україна доби Директорії» М.Ста - хіва. Залучення матеріалів західних архівів, їх публікація, використання документів особистого архіву дали можливість колишньому офіцерові Галицької армії проаналізувати зовнішньополітичні аспекти державного будівництва останнього періоду історії УНР, зробити певні висновки щодо подій, пов’язаних із відносинами України з європейськими державами, узагальнити сукупність похибок у зовнішньополітичній діяльності УНР. Значний інтерес мають свідчення учасників визвольних змагань доби УНР, голів Директорії та Ради Народних Міністрів, діячів зовнішньополі - тич ного відомства, українських дипломатів. Це праці В.Винниченка, М.Гру шевського, В.Грекова, О.Доценка, А.Марголіна, І.Мазепи, С.Петлюри та ін.4. Переговори в Одесі й Бірзулі, спроби Директорії вплинути на голів урядів великих держав щодо звернення їхньої уваги на українську справу під час роботи Паризької мирної конференції докладно аналізуються заступником міністра закордонних справ А.Марголіним. Беручи активну участь у зовнішньополітичній діяльності, автор прагне дати об’єктивну оцінку діям українського проводу в пошуках контактів із країнами Заходу. З проголошенням незалежності України відкрилася завіса замовчування історичної правди. Стало можливим звернутися до історичної спадщини першої чверті ХХ століття, по-новому глянути не лише на процес станов- лення української державності в контексті внутрішньої політики, а й пі- дійти до розв’язання проблем міжнародного визнання та міжнародних від- носин України і її місця у політиці провідної на той час сили – Антанти. Вартими уваги є наукові публікації Д.Будкова, Д.Вєдєнєєва, О.Рубльова, О.Реєнта, Н.Городні, М.Держалюка, О.Кучика, В.Соловйової5 та інших авторів, присвячені різним аспектам міжнародних стосунків України. Від самого початку до кінця свого існування українська держава доби Директорії перебувала у надзвичайно складній геополітичній ситуації. Вона вела безперервну війну проти більшовицької Росії та її маріонеткових радянських утворень на території України, восени 1919-го – проти денікінської Добровольчої армії, знаходилась у жорсткому протистоянні з Польщею і Румунією та зазнавала негативного ставлення з боку країн Антанти. Після падіння Гетьманату, поразки у світовій війні Центральних держав й, відтак, виводу з України німецьких і австро-угорських військ вона лишилася надійного захисту від агресії з боку Росії й опинилася у ворожому оточенні: на північному кордоні нависала Червона армія, на південному сході – армія Денікіна, яка не сприймала Директорію й вважала її військо більшовицьким, на заході на українські землі претендували Польща й Румунія, причому всі сили, окрім більшовиків, користувалися підтримкою Антанти. 214 Ігор Дацків «Україна опинилася між молотом і ковадлом, - слушно відзначав її прем’єр- міністр І.Мазепа. – З одного боку наступала більшовицька Москва, а з другого проти України мобілізувалися сили «білої Росії» за допомогою Антанти»6. Між тим, керівництво України – Директорія на чолі із Симоном Петлю - рою та уряд І. Мазепи – у заявах і деклараціях постійно наголошувало, що молода українська держава прагне миру і встановлення дружніх відносин з іншими країнами, бажає мати з ними дипломатичні та економічні зв’язки. Головні засади розбудови міжнародних стосунків були викладені вже 28 груд - ня 1918 р. у зверненні політичного проводу республіки «До народів всього світу та їх правительств», в якому зазначалося: «Директорія від імені Укра - їнської Народної Республіки приносить братній привіт всім народам світу і їх урядам, і бажає жити в добрій, дружній згоді з ними. Всі міжна родні зобов’язання, всі вимоги міжнародного права являються обов’язко вими для України, і спадщина бувшої Росії в міжнародних стосунках, пропорційно силам України, переходить до останньої. В момент свого виз волення укра - їнський народ, керуючись ідеалами всесвітнього братства народів.., прямує до дружби та приязні зо всіма своїми близькими та далекими сусідами, опираючись на принцип самовизначення народів, висловлені президентом великої американської Республіки Вільсоном, звер та ється до народів всього світу та до їх Високих правительств з закликом до підтримки добросу сідсь - ких, дружніх, приязних зносин з українським народом, Українською Народ - ною Республікою, …яка вже готова і зараз відповідно прийняти представ - ників інших правительств і натомість послати своїх». Звернення підписали члени Директорії на чолі з С.Петлюрою і В.Винниченком7. Безперечно, ці декларації не відповідали реальній геополітичній ситуа ції, що склалася восени 1918 р. і вимагала від України вчасно і чітко визначити зовнішньополітичні орієнтири. Країни Антанти і США, стосунки яких із Геть манатом почали складатися досить обнадійливо й були обірвані повстан - ням Директорії, сприймали її насторожено і вважали Київ нездатним для використання у боротьбі проти більшовиків. Своєю чергою, восени 1918 р. більшовицький уряд Росії навіть не приховував підготовки до вторгнення в Україну, активно формував війська на її північному кордоні, які вичікували, коли німецькі війська будуть повертатися додому. Л.Троцький відверто заявляв, що Червона армія повинна зразу ж зайняти Україну до можливого приходу військ Антанти8. Отже, розглядаючи проблеми зовнішньої політики Директорії УНР на першому (київському) етапі її існування з урахуванням її міжнародного стано - вища, було очевидним, що Україна без потужної зовнішньої підтримки не могла захистити свою незалежність. Власне, це усвідомлювали і її провідники. Та, на жаль, серед них не було єдності й розуміння, що вектор зовнішньої полі - тики негайно слід перевести на країни Антанти. На цьому наполягали С.Пет - лю ра, О.Шульгин та вище військове керівництво в особі генерала О.Грекова, Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 215 полковників Є.Коновальця, А.Мельника та інших. Проте, досить впливове крило соціалістів на чолі з В.Винниченком, який фактично визначав зовнішню політику Директорії, вважало, що існував цілком реальний варіант порозумі - ти ся із радянською Росією шляхом взаємних поступок. Про це свідчила зокре - ма постанова 6-го з’їзду УСДРП, яка вимагала від Директорії негайно вступи - ти в переговори з радянським урядом України «у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин». Водночас проголошувалась «отверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи»9. Аналізуючи геополітичну ситуацію в Європі наприкінці 1918 р. та при чи - ни невизначеності зовнішньополітичної орієнтації проводу України, В. Лит вин слушно зауважив: «Члени Директорії перебували під впливом зовнішньопо - лі тичних масштабних змін, які супроводжували завершення світової війни. Їх можна було б визнати фейерверком революцій. До революції на теренах колишньої Російської імперії додалися революції в Німеччині та Австро- Угорщині. Для ліво-радикально мислячих людей здавалось, що прийшов час все світньої революції (провісником якої були більшовики на чолі з Лені ним. – І.Д.). Для національно заангажованих сил це був момент творення наці - ональних держав. На національні квартири розпалась не лише Росія. А й клаптикова габсбурзька монархія. Для України першорядне значення мало проголошення на території Східної Галичини – Західно-української Народної Республіки, а також відродження Речі Посполитої Другої. Становлення цих держав швидко переросло в українсько-польську війну на заході, тоді як на сході визрівав черговий українсько-більшовицький конфлікт. Це вносило в проблему формування стратегії державотворення додаткові складнощі. Усе говорило про те, що якогось осібного українського шляху в подібній ситуації не може бути. Тоді постала дилема вибору. Або шукати шляхи до союзу з Антан тою, або порозуміння з більшовиками й чекати перемоги світової рево - люції. Тим більше, що й Антанта й Радянська Росія в цей момент не випуска - ла Україну з поля свого зору, зробили її об’єктом своїх мілітарних планів»10. Такої ж точки зору щодо оцінки ситуації дотримується український істо - рик із діаспори О. Субтельний. Наголошуючи на шкідливий вплив відсут - нос ті єдності в керівництві УНР у проблемі міжнародної політики, він зазна - чив: «Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок поясню - вався рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширення біль шо визму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку анти більшовицьким силам Білої армії, що готувалася на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі вираз нішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозу - міло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винни - 216 Ігор Дацків чен ко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Мос - квою, в той час як помірковані та армія наполягали на союзі з Антантою»11. Проте розв’язання проблеми порозуміння з тією чи іншою стороною не залежало від Директорії УНР. Про це можна судити із перших спроб її дипломатичних місій, які виявилися невдалими внаслідок неузгоджених дій політичного проводу та низки причин об’єктивного характеру, головним чином, ставлення країн Антанти і більшовицької Росії до України як неза - леж ної держави. Розглядаючи ставлення Антанти до України, передусім слід зазначити, що після переможного закінчення світової війни провідну роль у форму - ван ні зовнішньої політики альянтів зайняла Франція, яка зробила найвагоміший внесок у перемогу. Її позиція була вирішальною під час Паризької мирної конференції, де вирішувалися долі народів і країн Європи, зокрема України. Незважаючи на започатковані ще Центральною Радою восени 1917 р. відносини із Францією та спроби дипломатії Гетьманату їх розвинути й скріпити на основі загальних інтересів щодо боротьби проти більшовицької Москви та висловленого Павлом Скоропадським маніфесту про федерацію з білою Росією, Париж не виявляв бажання розвивати відносини з новою владою УНР – Директорією. «Україна як самостійна держава, - зауважує київський історик В.Яблонський, - не вписувалася в тогочасні плани країн-переможниць. Найменше була зацікавлена в існуванні державної України Франція. Уряд цієї країни, в намаганні ослабити перемо - жену Німеччину, бачив на карті Європи її противагу – некомуністичну «неподільну» Росію та «велику» Польщу. Вони ж були одвічними історич - ними опонентами самостійної української держави… Англія й Сполучені Штати також були не проти «неподільної», а тому вагомих заперечень проти такої позиції Франції не висували і навіть підтримували її»12. Важливу роль у формуванні ставлення Франції до України відігравав її віце-консул в Одесі Еміліо Енно – єдиний на той час представник Антанти в Україні. Цей дипломат тривалий час перебував у Росії, до речі, мав дру - жину росіянку, й був непохитним прихильником ідеї відновлення єдиної Росії силами виключно Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Він не визнавав існування не лише незалежної України, а й інших державних утворень на території постімперської Росії. Звичайно, Енно мав великий вплив на позицію як Франції, так й інших країн Антанти щодо України, які розглядали національні проблеми новоутворених держав та українську проблему складовими передусім «російської» у контексті майбутнього адмі ні стративно-територіального устрою в Східній Європі. Це особливо вияви лося на широкій нараді в Яссах, скликаної на початку листопада 1918 р. за ініціативою Енно та групи російських діячів (А.Кривошеїн, В.Гурко, П.Мілю ков, М.Маргуліс та ін.). Нарада розглядала становище на Півдні Росії та завдання Антанти у розв’язанні російської проблеми. Нарада опра - Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 217 цювала й надіслала країнам Антанти та Верховному командуванню Мемо - рандум, в якому висловлювалося прагнення, щоб Антанта негайно надала всіляку допомогу Добровольчій армії Денікіна як єдиній силі, здатній пере - могти більшовиків і відновити «єдину й неподільну Росію». 23 листопада в одеській пресі було оприлюднено Декларацію «До населення Півдня Росії», в якій наголошувалося, що Антанта підтримає «всіх патріотів і всіх елементів, що стоять за порядок в Росії» необхідною збройною силою13. Проте уряд Франції й представники вищого командування, що дислоку - валося під час війни в Яссах спільно з військовими місіями країн Антанти, пильно стежили за подіями на півдні Росії, зокрема в чорноморському регіоні України, оскільки він мав надзвичайно важливе значення для надання військової допомоги антибільшовицьким силам на Дону й Кубані. 16-20 листопада в Яссах відбулася широка нарада представників Антанти, впливових політичних діячів колишньої Росії на чолі з П.Рябушинським і П.Мілюковим та дипломатичної місії Гетьманату. У прийнятій декларації від 17 листопада було викладено по суті запрошення військ Антанти для допомоги у боротьбі проти більшовиків. Згідно з архівним документом – звітом про нараду в Лондоні в грудні 1918 р. за участі військового командування Антан - ти і президента США В.Вільсона – інтервенція експедиційного французького корпусу на півдні України була невідворотною. «Одним з питань була необхід - ність союзницької інтервенції в Росії, – зазначалося в ньому. – Ця нещасна країна у тяжкому стані, хоча не все безнадійно. Народ, втомлений політикою грабунку і насильства, яку впроваджують більшовики, щиросердечно запросив би інших. І союзники могли б повернути порядок і особисту свобо - ду…Численні російські діячі прибули до Лондона і Парижа з метою заручи - тися підтримкою союзних урядів у їх заходах стосовно розв’язання більшо - виць кої проблеми. Вони наголошували, що це зачіпає не лише інтереси Росії, а всього світу, і що в інтересах людства було б вирішити проблему негайно»14. Власне, військові кораблі й транспорти французьких військ з’явилися в портах Севастополя і Одеси вже наприкінці листопада. Перші контакти з їх командуванням і дипломатами на чолі з Е.Енно зав’язав 12 грудня коман дувач Південного фронту (з 2 січня 1919 р. – військовий міністр УНР) гене рал Олександр Греков, коли його війська займали Одесу. Прихильник воєнно- політичного союзу з Антантою, він дозволив французам займати прибережну частину міста. Однак, коли 17 грудня до Одеси підійшла головна ескадра й висадила на берег 156-ту піхотну дивізію (близько 15 тис. солдатів і офіцерів із артилерією), французьке командування спільно з десяти тисячною армією денікінських офіцерів витіснило українців з міста на лінію Тирасполь-Бірзула (Котовськ) – Миколаїв-Херсон. Загальна чисель ність одеської групи військ склала 45 тис. вояків. Утворилося воєнне протистояння, що посилилося нотою Директорії країнам Антанти від 19 грудня, в якій наголошувалося, що Україна не потребує допомоги від держав Антанти, якої свого часу домагався 218 Ігор Дацків усунутий від влади гетьман П.Скоро падсь кий. Водночас під сумнів ставилася інтервенція антантівських військ та їх присутність на території України. Слід зазначити, що за доби Гетьманату в Одесі перебувала група укра - їнських воєначальників: командир 1-ї Чернігівської кінної дивізії, водночас Одеської групи військ генерал Василь Біскупський (згодом, за Директорії, залишений на посаді), а також генерал Костянтин Прісовський, один із організаторів українського війська за Центральної Ради і Гетьманату та гене рал Павло Долгоруков, у яких склалися дружні відносини з впливовим французьким дипломатом Е.Енно. Після падіння Гетьманату, у планах українського генералітету, які повністю підтримував представник Франції, було утворення на півдні України крайового національного уряду з українсь - кою армією під французьким протекторатом. Коли до влади прийшла Ди - рек то рія, генерали К.Прісовський і П.Долгоруков, усунуті з армії, перейшли на службу до генерала Денікіна. Віце-консул Франції Енно сприйняв перемогу Директорії як прихід до влади пробільшовицьких сил і своїми звітами в Париж додавав процесу утворення негативного іміджу України15. Саме в цей період, наприкінці 1918 р., Добровольча армія генерала Дені - кіна вела активні бойові дії проти військ більшовицької Росії, оволоділа регі - оном Північного Кавказу з Кубанню й через Новоросійськ установила відно - сини з Антантою і стала отримувати допомогу зброєю та військовими матеріа - лами. Як згадував генерал Добрармії Олександр Лукомський, 23 листопада в Новоросійськ прибула англо-французька ескадра, а 27-го військова місія Антанти. Згідно з ухваленим 16 листопада в Бухаресті планом війська союз - ників (близько 12 дивізій) мали прибути в Севастополь і Одесу, зайняти пів - день України й під командуванням французького генерала д’Ансельма перейти в наступ, зайняти Київ, Харків, Донбас і встановити зв’язок з Добровольчою армією, утворити спільний фронт проти більшовиків. Франція завіряла Денікі - на, що надасть усіляку допомогу його армії, чисельність якої слід було довести до 250 тис. Отже, після падіння Української Держави гетьмана Скоропадсь - кого, основну ставку на боротьбу проти більшовиків Антанта поставила на Добровольчу армію і з цієї позиції формувала відносини з Директорією16. Наприкінці грудня виникла ситуація, що позитивно позначилася на українсько-французьких відносинах. В Одесу прибув командувач союзних військ на півдні Росії генерал Філіпп Генрі д’Ансельм і начальник штабу французького експедиційного корпусу полковник Генрі Фрайденберг. Вони потіснили віце-консула Енно і зайняли провідну роль як військовики у став - ленні до перспективних союзників у боротьбі проти більшовиків. Позиція Антанти щодо Директорії змінилася на краще. Переговорний процес з укра - їнцями французи скерували на утворення єдиного фронту проти більшо виць - ків: Антанта-Добровольча армія Денікіна-Україна. У ті дні в Одесі пере бували українська дипломатична делегація А.Марголіна, а також пред став ники із Білорусії (О.Баханович), Дону (І.Черячукін) та Кубані (Л.Бич), які теж прибули Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 219 із завданням порозумітися з представниками Антанти. Пізніше А.Марголін писав, що у перший день приїзду зустрівся з ними та провів пере говори, в яких взяли участь прибулі з ним дипломати Галіп, Мацієвич і Ше мет. Оскільки усі мали аналогічні завдання, вирішили укласти спільну дек ла рацію, яка б містила основні прагнення своїх урядів: тісну співпрацю з Ан тан тою у боротьбі проти більшовицького режиму, визнання їх держав неза леж ними і невтручання Антанти у їх внутрішні справи. У тексті мемо ран думу, складеного Марголіним і ухваленого всіма делегаціями, зокрема зазначалося: «Представники України, Білорусії, Дону й Кубані, зібравшися в Одесі, на спільній нараді постановили звернутися до верховного командування країн Антанти з меморандумом у наступних питаннях: 1. про форму державного устрію цих територій та сусідніх з ними державних утворень; 2. про шляхи і методи для придушення анархії та більшовизму в усіх тих державах і части - нах, на які розпалася Росія… У результаті зникнення центральної влади ті частини країни, які не визнали більшовицького режиму, організували при допомозі здорових елементів місцеву владу й оголосили себе суверенними державними одиницями… Ми звертаємося через Високе союзне командуван - ня до держав Антанти з проханням щодо надання можливої допомоги націо - нальним устремлінням наших народів і зміцнення вже утворених окремих держав». Щодо шляхів реалізації цих завдань, передусім якнайшвидшої ліквідації агресивного більшовизму, делегації пропонували не ускладнювати проблему створення єдиної армії, а надати конкретну допомогу національним збройним силам їх країн. Щоправда, допускалось утворення єдиного гене - раль ного штабу на основі домовленостей їх державних утворень з країнами Антанти. Окремий пункт меморандуму зазначав його невтручання у внутріш - ні справи їх країн. 5 лютого 1918 р. декларацію було подано генералові д’Ансельму і вона з’явилася в одеських газетах. Це викликало хвилю обурення частини населення, білого офіцерства й політиків, які пов’язували порятунок Росії від більшовиків виключно від Добровольчої армії17. Представники французького військового командування усвідомлювали перспективність воєнно-політичного союзу й знайшли порозуміння з делегаціями, але питання про визнання незалежності відносили на рішення Паризької мирної конференції. Було запропоновано Директорії створити 300-тисячну армію та укласти воєнний союз із Денікіним. Українська делегація зобов’язалася брати участь в операціях проти більшовиків, але лише на території України. У результаті переговорів в Одесі делегації УНР під проводом генерала Олександра Грекова, яку французи прийняли досить прихильно, було знайде - но порозуміння з деяких важливих аспектів. А головне з проблеми спільної боротьби з більшовиками. До підписання договору не дійшло, оскільки уряд Франції не визнавав незалежної України, але за деякий час була оприлюднена нібито таємна угода, яку українські делегати спростовували. Слід зазначити, 220 Ігор Дацків що текст українсько-французької угоди за підписом генерала Грекова, який наводить В.Винниченко в книзі «Відродження нації», викликав в Україні хвилю протестів. Щоправда, він сам не був упевнений в його автентичності, оскільки з’явився в прокомуністичній пресі. У ньому зазначалося, що УНР начебто входить до складу Росії на федеративних засадах; республіканське військо підлягає штабу, у складі якого представники Антанти, Добрармії та польських легіонів; допускається формування частин Добрармії на території України, союзне командування зобов’язується надавати УНР усіляку допомогу у боротьбі проти більшовиків; УНР не повинна допускати на своїй території Рад і діяльності Трудового Конгресу18. Хоча генерал Греков у виступі на Трудовому Конгресі 27 січня 1919 р. відкинув деякі капітулянтські статті як фальсифікацію, він наполягав на необхідності негайно блокуватися із французьким експедиційним корпусом, як писав Винниченко «залякував силами більшовиків», до нього не прислу - ха лися. Між тим, у ті дні більшовицькі війська наближалися до Києва. «Якщо ми не утримаємо Київ, то ми не утримаємо і свою державу, і ніхто з нами не буде більше рахуватись», - пророче заявляв генерал. Однак Конгрес і його керівники, В.Винниченко і С.Петлюра, відкинули всі пропозиції Грекова, а 12 лютого його було усунуто з посади Військового міністра. Надзвичайно активно виступали проти переговорів із представниками Франції на їх умовах угруповання соціалістичних партій. Центральний комітет Української партії соціалістів-революціонерів прийняв постанову, в якій висловлювалося неможливим і недопустимим втручання військ Антан ти у внутрішні справи та запрошення їх на свою територію, що призведе до окупації України. Бурхливий протест викликала вимога усунути соціалістичний уряд. Аналогічну позицію щодо переговорів зайняла Українська соціал-демократична партія, що змусило Симона Петлюру залишити її лави. Українська партія самостійників-соціалістів висунула низку вимог, на базі яких допускалися переговори: визнання самостійності України в межах від Сяну до Дону, право України брати участь у Паризькій мирній конференції, невтручання у внутрішні справи України. Однак воєнна ситуація, агресія більшовицької Москви, змусили Дирек - то рію повернутися до переговорів із представниками Антанти. У січні- лютому 1919 р., особливо після сформування нового уряду УНР С.Остапен - ка, відбулося кілька раундів українсько-французьких переговорів в Одесі й Бірзулі. Вони активізувалися з падінням Києва і широким наступом більшовицьких військ, коли уряд УНР перебрався до Вінниці. Воєнна допомога Антанти була вкрай необхідна. До цього спонукала також нова ситуація, що виникла після злуки УНР із Західно-Українською Народною Республікою, яка вела війну проти агресивної Польщі. Отже, Директорія втягнулася у збройне протистояння з Варшавою. Вона змушена була утво - рити Волинський фронт і надавати посильну допомогу галичанам. Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 221 24-25 січня представницька делегація на чолі з С.Остапенком і О.Назару - ком, отримавши широкі повноваження для укладення воєнно-політичних та економічних угод із Францією провела черговий раунд переговорів в Одесі. Враховуючи складне становище УНР, французька сторона в обмін на допомогу висувала ультимативні вимоги, які українці справедливо вважали принизливими: усунення з керівних посад В.Винниченка, С.Петлюри, голо - ви Ради народних міністрів, міністра закордонних справ В.Чехівського; контролю над Армією УНР тощо. Однак відставки В.Винниченка й В.Чехів - сь кого та деякі менш принципові поступки до успіхів чи вагомих результатів не привели. Однією з вагомих причин невдачі було ставлення до України генерала Денікіна. Командувач Добрармії й російська контрреволюція не відступалися від ідеї «неподільної» Росії, в якій не було місця незалежній Україні, й не мали наміру співпрацювати із «сепаратистами». Однак без порозуміння із Денікіним Україну Антанта не сприймала. 4 лютого Директорія скликала у Вінниці широку нараду, на якій знову постало питання про українсько-французькі переговори. Як згадував учасник наради І.Мазепа, насамперед було заслухано звіт голови української делегації С.Остапенка, який щойно прибув із Одеси. Він виклав умови французького командування, що мало відрізнялися від попередніх. Серед них: реорганізувати Директорію і уряд УНР, упродовж трьох місяців створити українську армію із запрошенням на службу російських офіцерів, передати під контроль французів залізниці, звернутися до Парижа з про - ханням про протекторат над Україною. Звіт викликав гострі дискусії. Однак було визнано за необхідне йти на компроміси19. Визначалася й нова дипломатична місія у складі С. Остапенка (голова), І. Мазепи, Ю. Бачинського та генерала О. Грекова, що отримала повнова - ження на укладення договору. Головними умовами УНР були: визнання Ан - тан тою України та допуск її делегації на Паризьку мирну конференцію; повний суверенітет Директорії УНР; визнання автономності Армії УНР та її представництво при союзному командуванні; повернення Україні Чорно мор - сь кого флоту; бойові дії української армії лише до етнографічних кордонів. Ці пропозиції були викладені на переговорах із полковником Фрейденбергом, які відбулися 6 лютого в Бірзулі у штабному вагоні. Пол ков ник по суті від ки - нув усі українські умови й рішучо наполягав на своїх. І лише твердий курс українських дипломатів змусив його відступити в деяких позиціях. Щодо ви - знання України суверенною державою, заявив він, це справа Паризької кон - ференції. Французька сторона погодилася на авто ном ний статус Армії УНР із підпорядкуванням загальному союзному коман ду ванню, визначила для неї сектор між Добровольчою і польською арміями на більшовицькому фронті, обіцяла забезпечити її необхідним озброєнням та припинити укра їнсько- польську війну й вирішити долю Львова, допомо же знайти порозумін ня з Румунією. Окрім усього, представник Франції завірив українців, що Союзне 222 Ігор Дацків командування військами Антанти на Півдні Росії докладе всіх зусиль для допо - моги Україні надіслати свою місію на Паризьку мирну конференцію. Водночас пропонувалося віддати контроль над залізницями, допустити у війська французьких офіцерів-інструкторів, реформувати управління держа вою20. С. Остапенко висловив французам невдоволення деякими умовами (за їх повне прийняття виступив лише генерал Греков), але обіцяв, що їх розгляне Директорія. Його доповідь у Вінниці 11 лютого 1919 р. викликала загальне розчарування керівництва України. Більше того, на знак протесту на фран - цузь кі вимоги діячі соціалістичної партії В.Винниченко, В.Чехівський, М.Тка ченко і О.Жуковський вийшли із складу Директорії й уряду. Дирек то - рію УНР очолив С.Петлюра, який схилявся до тісного союзу з Антантою. У резу ль таті було схвалено резолюцію, що визначала цілком можливим підпи - сання угоди з представниками Антанти в Одесі після узгодження її умов21. Отже, 13 лютого згідно з вимогами Антанти було сформовано новий уряд республіки на чолі з С.Остапенком без соціалістів. Хоча 12 лютого французька сторона заявила про закінчення переговорів, катастрофічна ситуація на фронті – загальний наступ Червоної армії - змусила 14 лютого відновити українсько-французькі переговори. Вони відбулися в Одесі на більш високому рівні - між командувачем союзними військами на Півдні Росії генералом А.-М. Бертело та А.Марголіним і заступником міністра закордонних справ УНР К.Мацієвичем22. Їх результатом стала домовленість, що Директорія УНР у відповідь на пропозицію генерала д’Ансельма ухвалить Декларацію про засади спів пра - ці з Антантою23. Уже 17 лютого вона була прийнята й скерована французь - кому командуванню. У ній зокрема наголошувалось: «Українське прави тель - ство задоволене тим, що благородна Франція, вкупі з другими держа вами Антанти та Злученими Державами Північної Америки, готова підтри мати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з більшовиками… Користуючись нагодою, звертаємось до французького народу та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам в справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування української державності»24. У першій половині лютого 1919 р. у військово-політичному проводі УНР сталися радикальні зміни, які суттєво вплинули на зовнішньополітичну орієнтацію. Разом із Винниченком і Чехівським керівні посади залишили О.Жуковський, М.Ткаченко та ін. 10 лютого Директорію очолив С.Петлюра, у поміркований уряд С.Остапенка ввійшли прибічники антантівського курсу: міністр закордонних справ К.Мацієвич, а також А.Марголін, Т.Галіп, які продовжували переговори із представниками Антанти в Одесі та Бірзулі. С. Петлюра був прихильником негайного встановлення стосунків з Антантою для порятунку незалежної України від агресії більшовицької Росії, яка набирала все більших масштабів. Скориставшися тим, що в Східну Галичину прибула від Паризької мирної конференції поважна військово-дипломатична Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 223 місія за участі представників Франції, Англії, Італії й США на переговори з урядом ЗУНР щодо припинення українсько-польської війни, він виїхав до Ходорова, де 22 лютого розпочалися переговори. 27 лютого С.Петлюра зустрівся із членами місії, яку очолював французький генерал Ю.Бертелемі. Учасник ходорівських переговорів визначний галицький дипломат Михайло Лозинський пізніше писав, що С.Петлюра підтримував пропозиції Антанти й умови припинення війни шляхом територіальних поступок полякам. Водночас, на запитання генерала щодо військової сили УНР і здатності протистояти більшовикам, «робив головний натиск на те, що Укра - їна представляє велику моральну силу, яку можна перетворити в дійсно мілі - тарну силу залежно від того, чи Антанта визнає державність Української Народної Республіки і дасть молодій державі фінансову й технічну допо - могу». Автор дорікав Головному Отаманові, що він не використав свій авто - ритет для прийняття урядом ЗУНР умов Антанти, що припинило б війну, а також за те, що не обстоював інтереси галичан. «Здається, що вже тоді Пет - лю ра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, щоб за них одер - жати мир з Польщею і визнання Антанти», – підсумовував М.Лозинський25. Дослідники зовнішньої політики УНР доби Директорії під керівництвом С.Петлюри зазначали, що її основним принципом був політичний реалізм і прагнення підпорядкувати міжнародні відносини головному завданню – забезпечити незалежність української держави. Її суть виразно висвітлив В.Косик у праці «Зовнішня політика Симона Петлюри». Він писав: «Можна вказати на характеристичні риси закордонної політики С.Петлюри. Їх є де - кіль ка: а) безкомпромісова збройна боротьба за самостійність України проти всіх зовнішніх ворогів цієї самостійності; б) відсутність тенденцій до феде - ра лізму; в) відмова договорюватися з росіянами (червоними і білими), якщо вони не визнають самостійності України; г) устремління до зговорення з іншими сусідами, зокрема з Польщею, щоб виграти вищезгадану боротьбу за самостійність; це устремління виявляє свідомість, що в заснованій ситуації боротьба на кількох фронтах була надто тяжкою і тому з тактичних конеч - нос тей треба було зменшити скількість фронтів, – але без уступів щодо прин - ци пу незалежності України; д) намагання добитися дипломатичної, політич - ної, господарської, санітарної і військової допомоги від держав Антанти. Зокрема Франції, тобто, конкретно, – добитися визнання уряду, допущення до мирових переговорів, знесення блокади, допомоги Червоного Хреста для населення, формування армії з полонених, постачання озброєння тощо»26. У ті дні різко погіршилися відносини Франції з генералом Денікіним, що вплинуло на активізацію українсько-французьких дипломатичних стосунків. Як згадував командувач Добровольчої армії, з прибуттям в Одесу д’Ансельма і Фрейденберга різко змінилося ставлення французів до нього. Вони потра пи - ли під вплив генерала Грекова та інших представників УНР, а також Білорусії, Кубані, Дону, які висували ідею федерації знизу цих утворень, автономію їх 224 Ігор Дацків армій під єдиним командуванням – генеральним штабом військ союзників й відкидали денікінську точку зору щодо єдиної армії, підпорядковану виключ - но йому. У своїх спогадах «Гетьманство і Директорія на Україні» генерал Денікін наводив текст ноти Директорії за підписами Петлюри, Швеця, Мака - рен ка і Остапенка до генерала д’Ансельма, в якій зокрема зазначалося, що Директорія «прохає представників Франції взяти на себе керівництво Україною у військовій, дипломатичній, політичній, фінансовій, економічній і судовій галузях упродовж усього часу, поки буде продовжуватися війна проти більшовиків». За Денікіним, це, безперечно, схиляло Францію до Дирек торії. Однак, оскільки це вело до окупації французами Півдня Росії, він був категорично проти подібного рішення української проблеми. Його особ - ливо обурили заяви полковника Фрейденберга, що для Франції не дуже важ - ли во якою буде Росія після більшовиків – єдиною, чи поділеною на новоутво - рені держави. Він зазначав також, що з «благословення» Фрейденберга в Одесі стала виходити «виразно самостійницька і ворожа Добровольчій армії» газета «Нові Шляхи». У середині березня відносини між військом Антанти на Півдні Росії та Добрармією обірвалися за ініціативи французької сторони27. Хоча держави Антанти негативно сприймали соціалістичні експери мен ти Директорії УНР та спроби домовитися із більшовиками, а також не були прихильниками С.Петлюри, ситуація в Україні змушувала їх розраховувати на УНР і продовжувати переговори впродовж лютого 1919 р. У перебігу дискусій українські дипломати наполягали визнати суверенність України та надати їй воєнну допомогу в боротьбі проти більшовицької Росії. Нарешті, 24 лютого в Одесі було укладено попередню угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Вона була надіслана в Париж на узгодження уряду Франції28. Дехто із сучасних істориків, зокрема О.Кучик, уважає, що хоча під час перегорів виявлялося неприховане прагнення Франції зайняти провідне становище у Східній Європі, воно було спрямоване на організацію антибіль - шо вицького фронту, тобто збігалося з метою Директорії УНР. Незважаючи на перепони, насамперед відсутність єдності у зовнішньополітичній орієн - та ції в українському політикумі, українсько-французькі переговори загалом набирали ознак оформлення договору, проект якого був опрацьований і висланий генералом д’Ансельмом на узгодження до Найвищої Воєнної Ради – маршалові Фошу. 1 березня генерал надіслав листа С. Остапенкові й доклав проект договору, який в основному збігався з бірзульським, а головне, у ньому зазначалися сприяння поїздки української дипломатичної делегації в Париж на мирну конференцію, автономія Армії УНР, військово-технічна допомога у війні проти більшовиків. Французьке військове командування бачило в ньому головне – придбання ще одного союзника в боротьбі проти більшовизму, оскільки це було основною проблемою для Антанти, а не питання відродження єдиної й неподільної Росії. Слід зазначити, що Англія не підтримувала заходи Франції порозумітися з Україною та використати її Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 225 для спільної боротьби проти більшовицької Москви і робила ставку виключно на Добровольчу армію Денікіна29. Проте серед керівництва Франції не було єдності у ставленні до України. На дебатах у французькому парламенті депутат Ф.Буйон звинувачував міністра закордонних справ С.Пішона у нехтуванні українською проблемою. «Більше року Україна пропонує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків, її представники зробили всі спроби зацікавити союзників у цій справі, вже рік, як Україна веде війну; їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Уся російська проблема таким чином зміниться». Водночас прихильники орієнтації виключно на Добрармію Денікіна звинувачували генерала д’Ансельма за його «українофільство», за участь у переговорах з українцями. Коли, за думкою А.Марголіна, українсько-французьку угоду було складено і попередньо узгоджено делегаціями, «зовсім несподівано в останніх числах березня, французькі представники заявили, що переговори про угоду по телеграфному розпорядженню з Парижа призупиняються»30. За висновком українських дослідників проблеми Б.Гончара і Н.Городньої, «коли розгорталися дискусії, про українців говорили вже як про втрачену можливість. По-перше, українські війська були в цей час майже розбиті. По- друге, розвиток інтервенції показав, що на півдні Росії стало неможливим ство рити спільний російсько-український фронт. Франції довелося робити вибір між цими силами… Вибір було зроблено на користь Добровольчої армії». Аналізуючи загальноєвропейську політику Франції у той час, автори зазна чають, що її головною метою було сприяти відновленню Росії як голов - ного союзника та створити сильну Польщу на противагу Німеччині. Однак Дирек торія, яка була противником обох цих держав, не вписувалась у зов ніш - ньо політичну стратегію Парижа. Українсько-французькі відносини й перего - вори на початку 1919 р. зумовлювалися воєнною ситуацією. Заходи війсь - кового командування не підтримали ані уряд Франції, ані Добровольча армія31. Отже, орієнтація зовнішньої політики Директорії УНР на Антанту, яка по суті звелася до стосунків із Францією, не виправдала намірів українсь - кого проводу. Серед основних причин такого становища був політичний курс союзників, які не визнавали України як незалежної держави й головним своїм завданням ставили відновлення білої Росії та всіляке посилення Польщі. Хоча ніхто із них не ставився до України вороже, проте, ніхто й не вважав її суб’єктом міжнародного права. 1 Білоконь С. Про становище історичної науки в Україні // Український історик (Нью- Йорк, Торонто, Мюнхен). – 1990. - № 1-4. – С.142-143. 2 Див.: Симоненко Р. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. – К., 1962. - 440 с.; Симоненко Р.Г. Провал політики міжнародного імперіалізму на Укра їні (ІІ половина 1919 – березень 1921р.). – К., 1965. – 302 с.; Карпенко О.Ю. Імпе рі аліс тична 226 Ігор Дацків інтервенція на Україні (1918-1920). – Львів, 1964. – 255 с.; Лихолат А. Раз гром буржуазно- националистической Директории на Украине. – М., 1949. – 216 с.; Рибалка І. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні. – Х., 1962. – 185 с. 3 Стахів. М. Україна в добу Директорії УНР. В 7 т. – Скрентон, 1962 – 1965; Нагаєвсь- кий. І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – 414 с.; Іваниc В. Симон Петлюра президент України. 1879-1926. – Дрогобич, 1991. – 255 с.; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. - К., 1994. - 554 с.; Т.2. – 576 с.; Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст.: нариси політ. історії. – К., 1993. – 288 с. 4 Див.: Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – 128 с.; Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. – К., 1917. – 37 с.; Греков О. Переговори з Антантою в Одесі. – Відень, 1927. – 104 с.; Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції. 1917-1923. Т.2, кн.5. – Київ-Львів, 1924. – 398 с.; Марголин А. Украина и политика Антанты: (Зап. еврея и гражданина). – Берлин, 1921. – 396 с.; Марголін А. Українські твори. – Берлін, 1923. – 348 с.; Мазепа І. Творена держава: (Боротьба 1919 р.): [Спогади] // Збірник пам’яті С. Петлюри (1879-1926). – К., 1992. – С.16- 75.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – К., 2003. – 608 с.; Петлюра С. Статті, листи, документи: Видано в 30 річницю з дня смерті [Т.1] / Укр. вільна акад. наук у США. – Нью- Йорк, 1956. – 480 с.; Петлюра С. Вибрані твори і документи. – К., 1994. – 483 с. 5 Будков Д.В., Веденєєв Д.В. Організація зовнішньо-політичного інформування за доби Ди ректорії Української народної республіки // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – К., 1993. – Вип.4 – С.12-20.; Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української дер жави 1917-1923 роки. – К., 2007. – 261 с.; Рубльов О.С., Реєнт О.П. Укра їнські визвольні змагання 1917-1921 рр. //Україна крізь віки. – Т.10. – К., 1999. – 319 с.; Городня Н.Д. Позиція за - хід них держав (США, Англії, Франції) щодо державності України (листопад 1918 - квітень 1919 року) // Питання нової та новітньої історії: Зб. наук. ст. – К., 1994. – Вип.40. – С.120-130; Дер жалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. – К., 1998. – 240 с.; Кучик О.С. Союз ницька інтервенція на Україні (1918-1919). – Львів,1999. – 69 с.; Кучик О.С. Українсько-французькі взаємини (листопад 1918 – березень 1919 року) // Збір ка науково-методичних праць. – Львів, 1999. – Вип. 5. – С.68-81.; Соловйова В.В. Дипло ма - тична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр. – Київ – Донецьк, 2006. –394с. 6 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921 (Спогади). – Т.1. – Прага, 1942. – С. 73. 7 Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі – ЦДАВО України). – Ф. 3696. – Оп.1 – Спр. 66. – Арк. 2-4. 8 Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. – К., 1995. – С. 217. 9 Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія (1918 – 1920 рр.). – К., 1999. – С. 233. 10 Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). – К., 2003. – С. 296-297. 11 Субтельний О. Історія України. – 2-ге вид. – К., 1992. – С. 316. 12 Яблонський В. Зовнішньополітична орієнтація Директорії УНР // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. – Вип.5. – К., 2001. – С.42-43. 13 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – К., 2003. – С. 67-68. 14 ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп.1. – Спр.31. – Арк. 18. 15 Павленко Ю., Храмов Ю. Вказ.праця. – С. 215. 16 Лукомский А. С. Деникин и Антанта // Деникин – Юденич – Врангель. Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев. – М., 1991. – С. 65-69. Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР 227 17 Марголин А. Украина и политика Антанты. – Берлин, 1934. – С. 380-382. 18 Винниченко В. Відродження нації. – Ч.Ш. – К.;Відень, 1920. – С.252-253. 19 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921 (Спогади). – Т.1. – С. 99-100. 20 Солдатенко В. Ф. Вказ. праця. – С. 261-262. 21 ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 6. – Спр. 2. – Арк. 5. 22 Єпик Л.І. К.А. Мацієвич – науковець, дипломат, громадсько-політичний діяч // УІЖ. – № 1. – 2007. – С. 129. 23 Cvengros G. La Republigue Ukrainienne – la Republigue Francaise. (1917-1922) - Lwiw, 1995. – S. 62-63. 24 Гончар Б.М., Городня Н.Д. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918-квітень 1919 рр.) // УІЖ. – 2000. – № 2. – С. 45. 25 Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920. – Нью-Йорк, 1970. – С. 77.; Краківський О. Я. Українсько-польські взаємини в 1917-1923 рр. – К., 2008. – С. 213. 26 Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра. Матеріали студійно- наукової конференції в Парижі (травень 1976). – Мюнхен; Париж, 1980. – С. 44. 27 Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине // Революция на Украине по ме- муарам белых. – М; Л, 1930. – С. 182-184. 28 ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк.13. 29 Кучик О. Українсько-французькі взаємини (листопад 1918 – березень 1919 року). – С.78. 30 Марголин А. Указ. соч. – С. 375. 31 Гончар Б.М., Городня Н.Д. Вказ. праця. – С. 49-50. В статье автор попытался установить, как формировались между - народ ные отношения в период Украинской национальной революции 1917- 1921 го дов правительством Директории Украинской Народной Республики. Автор ана лизирует украинско-французские дипломатические отношения и их значе ние для Украины, альтернативные варианты международной деятельности Ди рек тории, направленной на обеспечение благоприятных условий для защиты национальной государственности и ее диплома ти - ческого признания на мировой арене. Ключевые слова: Антанта, Директория УНР, дипломатия, договор, пе- реговоры. In the given article we made an attempt to establish in which way the foreign Re- lations were formed by the government of Dyrektoria of Ukrainian National Re- public during the period of Ukrainian national revolution of 1917-1921. The authov analyses Ukrainian – French diplomatic relations and their significance for Ukraine. Key words: Antanta, UPR’s Directoree, diplomacy, treaty, negotiations 228 Ігор Дацків

Українсько-французькі відносини в період Директорії УНР

Репозитарії

Схожі ресурси