Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»

У статті реконструюється життя М.Грушевського після повалення Центральної Ради в кінці квітня 1918 р., розкриваються причини його відходу від політичної діяльності та намагання повернутися у велику політику з падінням гетьманського режиму....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Пиріг, Р.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Теми:	Постаті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40659
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 5-20. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40659
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-406592013-02-13T03:47:25Z Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» Пиріг, Р. Постаті У статті реконструюється життя М.Грушевського після повалення Центральної Ради в кінці квітня 1918 р., розкриваються причини його відходу від політичної діяльності та намагання повернутися у велику політику з падінням гетьманського режиму. В статье реконструируется жизнь М.Грушевского после свержения Центральной Рады в конце апреля в 1918 г., раскрываются причины его отхода от политической деятельности и попытки вернуться в большую политику с падением гетманского режима. In the article life of M. Hrushevskiy is reconstructed after the overthrow of Central Advice at the end of April in 1918, reasons of his walking open up away from political activity and attempt to go back into a large policy with falling of the hetman mode. 2011 Article Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 5-20. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. XXXX-0081 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40659 uk Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Постаті Постаті
spellingShingle	Постаті Постаті Пиріг, Р. Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	У статті реконструюється життя М.Грушевського після повалення Центральної Ради в кінці квітня 1918 р., розкриваються причини його відходу від політичної діяльності та намагання повернутися у велику політику з падінням гетьманського режиму.
format	Article
author	Пиріг, Р.
author_facet	Пиріг, Р.
author_sort	Пиріг, Р.
title	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»
title_short	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»
title_full	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»
title_fullStr	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»
title_full_unstemmed	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»
title_sort	михайло грушевський: «…жив у київі інкогніто»
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Постаті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40659
citation_txt	Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 5-20. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.
series	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
work_keys_str_mv	AT pirígr mihajlogruševsʹkijživukiívíínkogníto
first_indexed	2025-07-03T22:47:13Z
last_indexed	2025-07-03T22:47:13Z
_version_	1836667722005479424
fulltext	ПОСТАТІ Руслан Пиріг Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» У статті реконструюється життя М.Грушевського після повалення Центральної Ради в кінці квітня 1918 р., розкриваються причини його відходу від політичної діяль- ності та намагання повернутися у велику політику з падін- ням гетьманського режиму. В статье реконструируется жизнь М.Грушевского после свержения Центральной Рады в конце апреля в 1918 г., раскрываются причины его отхода от политической деятельности и попытки вернуться в большую политику с падением гетманского режима. In the article life of M. Hrushevskiy is reconstructed after the overthrow of Central Advice at the end of April in 1918, reasons of his walking open up away from political activity and attempt to go back into a large policy with falling of the hetman mode. Саме так в автобіографії 1926 р. М. Грушевський кваліфі- кував своє становище під час гетьманату П. Скоропадського1. Життя голови Української Центральної Ради після її повалення й досі залишається одним з найменш висвітлених у вітчиз- няному грушевскознавстві. Навіть у єдиній спробі наукової біографії М. Грушевського цей період зведений лише до розгляду мотивів його відмови брати участь у створенні Української академії наук2. Ці ж факти один з авторів книги повторив й у досить розлогій статті про М. Грушевського в «Енциклопедії історії України»3. У передмові до першого тому зібрання творів М. Грушев- ського П. Сохань висловив думку, що «після гетьманського перевороту М. Грушевський не відійшов від активної полі- тики»4. На нашу думку, більш вмотивованим є твердження С. Кульчицького про те, що після повалення Центральної Ради «Грушевський був усунутий на манівці політичного життя»5. Хоч, мабуть, більш адекватним тут був би термін «узбіччя». Автор вбачає в цьому відстороненні від політики й певний позитив, оскільки вчений отримав можливість наукової праці. С. Плохій у нещодавно перекладеній українською книзі «Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського» стверджує, що на початку 1919 р. внаслідок трансформаційних процесів у партії есерів, «після відходу лівих Грушевський програв боротьбу з правицею і не мав іншого вибору, як поли- шити українську політичну сцену»6. Недостатня дослідженість та суперечливі оцінки цього відтинку життя М. Грушевського зумовлені насамперед вузь- кістю джерельної бази. Цілком природно, що перейшовши у кінці квітня 1918 р. у підпілля, а потім мешкаючи напів- легально, М. Грушевський уникав будь — яких публічних проявів свого буття. У свою чергу нова влада не вбачала у ньому серйозного політичного опонента і відповідно не акцентувала уваги на його постаті. Про це переконливо свідчить той факт, що П. Скоропадський у своїх добре персоніфікованих спогадах про гетьманування зовсім не згадує М. Грушевського. Водно- час С. Петлюрі та В. Винниченкові присвячені численні оцінки та рефлексії7. Взагалі спогади, щоденники, листування сучасників є недо- статньо інформативним джерелом відомостей про М. Грушев- ського в добу гетьманату. У щоденнику Є. Чикаленка — одного з найбільш інтегрованих у політику українських діячів і скру- пульозного фіксатора подій, М. Грушевський фігурує досить часто, але переважно у ретроспективному контексті діяльності Центральної Ради8. Такий же характер мають і спогади Д. Доро- шенка9. 6 Руслан Пиріг Щоденники В. Вернадського проливають світло лише на позицію М. Грушевського щодо умов та принципів утворення УАН10. Ця інформація досить широко введена у науковий обіг. В. Винниченко у своїй синтетичній праці «Відродження нації» зовсім не згадує колишнього голову УЦР в добу гетьманату. Епістолярій як важливий канал ретроспективної інформації випадає з кола тематичних джерел 1918 р. Зрозуміло, що в умо- вах жорстокої цензури гетьманського режиму, а також з мотивів конспірації М. Грушевський не вдавався до цього засобу кому- нікації. Лише в тодішньому листуванні інших осіб знаходимо окремі свідчення про нього11. У київських газетах частіше зустрічаються згадки про цю донедавна вельми популярну постать. У 2006 р. нами були оприлюднені перші результати дослі- дження цього періоду біографії вченого12. У даному матеріалі, на базі дещо розширеного кола джерел, автор намагається більш детально висвітлити життя М. Грушевського в умовах гетьма- нату та спроби повернутися до великої політики після його падіння. 29 квітня 1918 р. в історії Української революції належить одночасно двом суміжним її етапам: національно — демократич- ному, уособлюваному Центральною Радою, і консервативно — ліберальному, репрезентованому гетьманською державою. Цього дня у Київському цирку всеукраїнський з’їзд хліборобів проголосив генерала Павла Скоропадського гетьманом України, а у Педагогічному музеї завершила працю очолювана М. Гру- шевським Центральна Рада. Дії її голови та депутатів досить виразно зафіксовані у звітах київської преси. Вони відображають безпорадність перед розвитком подій, який змусив Малу Раду фактично саморозпуститися13. Січові стрільці, які охороняли приміщення УЦР, були нейтралізовані німецькими силами і майже не вчинили опору військовикам гетьмана. В одній з автобіографій М. Грушевський так описує події: «Останньої ночі, коли гетьманці обсаджували будинок Ц. Ради, мене з жінкою і донькою вивезли січові стрільці до своєї 7Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» косарні (казарми — Р.П.). В тім якийсь москаль хотів пробити мене багнетом, прокравшись до мене, але замість мене зранив мою жінку»14. Про інцидент з головою Центральної Ради, повідомили газети. Стверджувалося, що нападник був у формі січового стрільця. З’явилася й інформація, що вже після від’їзду Гру- шевського до Педагогічного музею прибув військовий підрозділ з ордером на арешт, але вже його не застав і встановити місце перебування не міг15. Прикметно, що вже наступного дня, 30 квітня Є. Чикаленко занотував у щоденнику епізод нападу на Грушевського: «якийсь стрілець чи російський офіцер вдарив його на автомобілі штиком, але не попав…, а Марію Сільвестрівну, кажуть трохи пора- нено»16. Про замах, здійснений «руським офіцером», згодом писав й В. Винниченко. Крім того, він стверджував, що січовим стрільцям було дозволено «сховати до себе в казарми голову Ц. Ради М. Грушевського»17. Очевидно, він мав на увазі дозвіл німецького командування, яке визначало становище січовиків. Дійсно, перші дні М.Грушевський перебував у Луцьких казар- мах, де квартирували січові стрільці. Потім, за його ж свідчен- ням, «мешкав під Києвом, на Звіринці, поки вибух там не стався, не розвалив тої хати, а потім жив секретно в самім Києві»18. Чи були підстави у колишнього голови УЦР переховуватися? Оче- видно, так. По — перше, не був виключений новий замах на його життя. Хоч з’ясувати достеменно хто ж вчинив напад 29 квітня так і не вдалося. Ця особа була заарештована і на початку липня вбита нібито при спробі втечі. Є. Чикаленко у щоденнику проко- ментував цю подію: «Недавно отак перевозячи, застрелили того офіцера, який ранив штиком Грушевського, очевидно, боячись, що він одкриє якусь тайну, може й наказ йому убить Грушев- ського, все можливо»19. По-друге, він міг очікувати арешту й з боку нової влади. Адже був заарештований під час перевороту, а потім звільнений С. Петлюра. У справі викрадення банкіра А. Доброго за постановою німецького військового суду були ув’яз- ненні колишній прем’єр-міністр УНР В. Голубович і військовий 8 Руслан Пиріг міністр О. Жуковський. Однак легкість державного перевороту, забезпечена німецьким військовим прикриттям, фактична відсутність активного спротиву новій владі зумовили з її боку досить «м’яке» ставлення до політичних діячів і урядовців УНР. 29 квітня гетьман П. Скоропадський своєю грамотою до всього українського народу розпустив Центральну і Малу Раду, увільнив з посад міністрів та їхніх заступників20. Хоч про голову Центральної Ради та голову уряду УНР в цьому акті не йшлося, це означало автоматичне відсторонення їх від посад. Вже 2 травня на установчому засіданні Ради Міністрів Укра- їнської Держави під головуванням П. Скоропадського першим у порядку денному стояло питання про колишніх міністрів УНР. Було ухвалено не піддавати їх арештам при умові, що вони не використовуватимуть свій, вже не належний їм, урядовий авторитет для протидії новій владі21. Цілком ймовірно, що це важливе питання гетьман погодив з німецьким військовим командуванням у Києві. Воно було не зацікавлене в репресіях проти діячів УНР. Адже вторгнення 28 квітня німецького підрозділу до зали засідань Центральної Ради та арешт окремих урядовців викликало гостру критику з боку окремих фракцій рейхстагу. Керівництво Оберкомандо в Україні переклало відповідальність за інцидент на місцевого німецького коменданта і звільнило його з посади22. Позбавлення влади уряду УНР, з яким було укладено Брест- ську угоду і на запрошення якого війська Центральних держав зайняли Україну, також привернуло увагу лівих фракцій німець- кого парламенту. 4 травня віце– канцлер фон Пайєр зробив докладну доповідь про події в Україні, причини повалення Цент- ральної Ради, необхідність приходу нового уряду тощо. Він поінформував, що усунення колишнього правління відбулося спокійно. Голубович і Грушевський зреклися посад, а «членам дотеперішнього уряду оставили свобідну руку»23. Це інфор- мація збігається із свідченням В. Вернадського, який 9 травня записує у щоденнику: «Грушевський, Голубович та інші тут на свободі. Уряд вирішив не вживати щодо них ніяких заходів»24. 9Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» Крім безпосередньої небезпеки зазнати репресій, на М. Гру- шевського звалився й тягар відповідальності за проведення по- літики, яка призвела до державного перевороту. Опозиційні до останнього уряду Центральної Ради партії, особливо УПСФ, які перед тим дистанціювалися від правлячої партії українських есерів, у численних публікаціях С. Єфремова, А. Ніковського, М. Кушніра звинувачували уряд В. Голубовича в авантюрах, шкідливості закону про землю, браку політичної тактики щодо німців тощо25. Хоча прізвище Грушевського не називалося, ці закиди адресувалися і йому. Він жодного разу відкрито не відповів критикам Центральної Ради. Можливо, компенсуючи цей феномен мовчання, київська преса щедро висвітлювала діяльність брата Грушевського — Олексан- дра. Публікувалися його статті щодо утворення Українського дер- жавного університету, проблем збереження архівних документів, діяльності Українського наукового товариства, бібліографічні огляди праць, сповіщалося про його лекції тощо. Слід відзначити, що Олександр кандидував на посаду професора кафедри україно- знавства університету Св. Володимира, але його забалотували. Газета «Відродження» цей факт пояснювала так: «Скаржились колись, що М. Грушевський тенденційно перероблює історію. Тепер ці єретичні погляди запанують в університеті». Мабуть, саме побоювання цього змусило консервативну професуру універ- ситету Св. Володимира «прокотити» молодшого Грушевського. Безперечно, громадсько-політична діяльність колишнього го- лови Центральної Ради, його авторитет історика викликали як в Українській Державі, так і за кордоном певні суспільні нау- кові, громадські ремінісценції. Знаючи характер і вдачу М. Гру- шевського, чимало політиків вважали, що той не змириться з поразкою і стане на шлях боротьби. Ширилися чутки, що він благословив січових стрільців на повстання проти німців, що під його проводом партія есерів закличе Селянську спілку до повстання та аграрного терору проти панів тощо26. Українські проблеми були постійно присутні на шпальтах ні- мецької періодики. Так, «Neue Freie Presse» зазначала, що крах 10 Руслан Пиріг Центральної Ради зумовлений впливом російських соціалі- стичних партій. А противні цьому елементи, як проф. Гру- шевський та д-р Луценко, були надто прямолінійні і слабі27. Характерно, що близькою до німецької була й оцінка Гру- шевського деякими українськими діячами. Наприклад, О.Ма- ковей у листі до К. Студинського у вересні 1918 р. писав про добу Центральної Ради: «українці виявилися не готові до побу- дови своєї держави. Навіть М. Грушевський не угледів спочатку більшовиків, а потім оточив себе молодими доктринерами і з превеликої справедливості до всіх народів на Україні трохи не скривдив свого власного народу. Не вменшаю заслуг М. Гру- шевського, але він мене розчарував»28. Відомості про Грушевського — політика, державного діяча, науковця час від часу з’являлася в періодичній пресі. Можна стверджувати, що його великий авторитет не дав змогу ні геть- манському офіціозу, ні лівій опозиції відкрито нападати на Гру- шевського. Коли в Одесі промонархічно налаштований проф. І. Линниченко видав брошуру антиукраїнського спрямування і піддав критиці погляди Грушевського, то київська преса висту- пила на його захист. Газета «Відродження» не залишала поза увагою й публікацію в правому часописі «Наша Родина» про те, що М. Грушевський був на службі австрійського уряду і потім приїхав до України, щоб готувати прихід сюди німців29. Водно- час гостро дебатувалося питання української автокефальної церкви. Противники цієї ідеї заявляли: «Тут німецька інтрига — автокефалія нужна Грушевському і Шептицькому, щоб унію за- вести». Газета «Нова Рада» намагалася пояснити справжні при- чини спротиву панотців московської церкви30. Трапляються й публікації джерелознавчого характеру. Так, І. Галант під рубрикою «З архіву самодержавства» друкує у ве- ресні 1918 р. матеріали з генерал — губернаторського архіву про роль і місце Грушевського в українському національно — визвольному русі31. У періодичній пресі активно обговорюється питання Холмщини та Підляшшя. Зокрема, Є. Перфецький в одній з публікацій посилається на дослідження М. Грушевського 11Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» щодо етнографічних меж краю. В іншому номері «Нової Ради» наголошувалося, що ніхто так не обороняв єднання з Галичи- ною, як проф. Грушевський32. Отже, постать Грушевського як науковця була постійно присутня в матеріалах української преси, а відтак залишалася й у суспільній свідомості. Д. Донцов згадує, що під тиском української громадськості у липні 1918 р. планувалося урочисте відзначення пам’яті геть- мана Івана Мазепи. З цього приводу у нього відбулася розмова з П. Скоропадським. На столі у того лежала «Історія України» М. Грушевського. Зайшла розмова про негативне ставлення істо- рика до Мазепи. Пояснюючи це, Д.Донцов назвав М. Грушевсь- кого політичним москвофілом. На що гетьман розсміявся: «Ну, коли у вас Грушевський москвофіл…». Та хоч яким було б став- лення до антимазепинських настроїв Грушевського, на панахиді у Софіївському соборі, де вшановували Мазепу, ні Скоропадсь- кий, ні жоден з членів Ради Міністрів не був присутнім33. М. Грушевський у цей час намагався займатися науковою ро- ботою, створенням підручників. Зокрема, він підготував руко- писи — «Всесвітня історія» (частини 4–6), «Старинна історія. Античний світ», «Середні віки Європи». Але на жодній з того- часних публічних акцій М. Грушевський не з’явився. На початку жовтня відбулося урочисте відкриття Українського державного університету, в якому взяли участь гетьман П. Скоропадський, прем’єр — міністр Ф. Лизогуб, члени уряду, голова УНС В. Вин- ниченко, чимало політичних діячів. Відсутність М. Грушевського не пройшла не поміченою. Від організованого студентства йому послали вітальну телеграму. Наприкінці жовтня загальні збори української студентської спілки також направили йому вітання34. Своєрідною демонстрацією національно — патріотичних сил українства стали похорони трагічно загиблого І. Стешенка — колишнього генерального секретаря освіти, заступника Гру- шевського по УНТ, близької йому людини. На Байковому кла- довищі зібрався цвіт української інтелігенції. Були присутні Олександр, Марія, Катерина Грушевські. Проте Михайло Сер- гійович не ризикнув з’явитися на люди35. 12 Руслан Пиріг Певне уявлення про умови життя М. Грушевського в цей період дають щоденникові записи В. Вернадського, який зу- стрічався з ним у справі утворення Української академії наук. Розмова відбулася з ініціативи М. Грушевського на вул. Паньків- ській. В. Вернадський занотовує: «Розмістилися у флігелі, поряд із спаленим і зруйнованим будинком. Умовні дзвінки і ряд інших обачностей на сторожі і ховаючись. М. Грушевський зустрів і провів надзвичайно люб’язно, навіть по-дружньому»36. Негативне ставлення М. Грушевського до створюваної за підтримки гетьманського уряду УАН загальновідоме. Проте в історіографії побутує думка, висловлена свого часу Н. Полон- ською — Василенко, що М. Грушевський навіть не відповів на пропозицію вступити до академії. Повну ясність у цей епізод вносить той же В. Вернадський: «Вирішили, що він не відпо- вість на мого листа — його не знайдуть. Я пропонував, що заявлю на першому засіданні про моє побачення і його відмову або оголошу письмову відмову — але він віддав перевагу пер- шому»37. Тобто М. Грушевський обрав шлях непублічної від- мови. Проте це не означало, що він облишив спроби вплинути на конструкцію майбутньої академії наук. Для цього викори- стовувалося кероване ним УНТ. Хоч за гетьманату на жодному з його засідань він не був присутнім. Роль «зв’язкового» активно виконував брат Олександр. Зокрема, УНТ добивалося паритет- ного представництва в комісії по складанню академії наук. Київська преса, коментуючи майбутній склад Української академії наук, називала М. Грушевського одним з ймовірних дійсних членів. Це було визнання його незаперечних наукових заслуг. Треба відзначити, що комісія з утворення УАН зробила ще одну спробу отримати згоду вченого увійти до кола акаде- міків, яких призначить гетьман. Про це йшлося на його зустрічі з А. Кримським 23 вересня38. Однак, як і раніше, М.Грушевсь- кий не вважав для себе можливим брати участь «у такому уряді» і користуватися «такими грішми» для добрих цілей. Вивчення матеріалів німецької та німецькомовної преси про Україну, які у перекладі регулярно подавало спеціальне видання 13Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» департаменту преси при Державному секретареві «Вісти закор- донної преси», свідчать, що інтерес до постаті М. Грушевського з середини травня фактично зникає. Не фігурує він і в диплома- тичному листуванні посольства Німеччини у Києві з МЗС. Красномовні свідчення залишив Є. Чикаленко. Вони проли- вають світло на ставлення до М. Грушевського начальника шта- бу Оберкомандо у Києві генерала В. Гренера. Сталося так, що у березні 1918 р., вступивши на посаду, він намагався отримати аудієнцію у голови Центральної Ради, але той його не прийняв, відіславши до когось з своїх заступників. Образа так глибоко зачепила В. Гренера, що й у кінці червня, розповідаючи про цей епізод, він досить емоційно говорив: «Старий дурень думав собі, що так можна поводитьсь з німецьким генералом!»39. М. Грушевський уникав тривалий час публічної діяльності і вживав заходів безпеки, які виявилися певною мірою виправ- даними. 28 серпня Департамент Державної варти видав наказ про встановлення стеження за ним. А 17 листопада, вже в умо- вах відкритого виступу Директорії, на підставі наказу столич- ного отамана було проведено обшук на вул. Рейтарській, 6 з метою арешту М. Грушевського, але ні його, ні членів родини там не виявилося40. Очевидно, спецслужбі Української Держави важко було уявити, що колишній голова Центральної Ради за- лишиться осторонь спроб УНС повалити гетьманський режим. Поза сумнівом, М.Грушевський щиро цього бажав, але ніякої участі в заходах Директорії не брав. Більше того, у 1920 р. ви- ступаючи на зборах соціалістів — революціонерів у Відні, він назвав протигетьманське повстання «самим темним місцем в українській революції»41. Не виключено, що до такої оцінки його спонукали особиста неприязнь до лідерів Директорії, які фактично заблокували його повернення до влади. З падінням гетьманського режиму регенерувалися й полі- тичні амбіції М. Грушевського, який був переконаний, що пе- рехід від «поза — законного повстанського стану до демокра- тичних конституційних форм» має відбутися через Центральну Раду. Хоч у лідерів політичних партій і Директорії таких планів 14 Руслан Пиріг не існувало. Не було й широкого громадського запиту на М. Гру- шевського як політика. Правда, 22 грудня 1918 р. на з’їзді селянських спілок постало питання: де «батько» Грушевський, чому його немає серед нас? Було ухвалено одностайне рішення запросити його на з’їзд. 24 грудня він вже головував на одному із засідань з’їзду і ви- ступив з промовою, основний мотив якої звівся до впевнено- сті у тому, що дії Центральної Ради були правильними, а селяни підтримують закон про соціалізацію землі від 18 січня 1918 року42. Розгорнутою політичною платформою М. Грушевського стала стаття «По шкоді»43. Вона датована 20 грудня 1918 р., тобто написана одразу після падіння Української Держави, але вийшла у «Літературно — науковому вістнику» вже на початку 1919 р., коли динамічний перебіг подій знецінив її політико — практичну значущість і відвів їй роль історико — публіцистич- ного матеріалу. Стаття відбиває ставлення М. Грушевського до гетьманату, особисто П. Скоропадського, Директорії, а го- ловне — дає його бачення конструкції постгетьманської влади в Україні. Зрозуміло за його активної і визначальної участі. Кваліфікувати оцінки гетьманату М.Грушевським як нега- тивні — це м’яко сказано. Вони сповнені ненависті та приниз- ливих епітетів: «скверний анекдот», компонований спілкою наших поміщиків і німецьких генералів», «поганий помі- щицько–жандармський режим бувших охранників і поліцаїв», «грандіозний злочин вчинений, на основних політичних, на- ціональних і економічних інтересах України», «доба лиха і ганьби». Павла Скоропадського Грушевський характеризує як німецьку «креатуру в ролі невідповідального правителя», «про- сте знаряддя в руках возсоєдинителів Росії» тощо44. Вважаємо, що такі оцінки зумовлені не тільки особистою неприязню скривдженого розгоном Центральної Ради, а насам- перед соціалістичною ментальністю М.Грушевського. Тому ці характеристики досить близькі до оцінки В. Леніним гетьма- нату як реставрації буржуазно — поміщицького монархізму, 15Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» обіпертого на німецькі багнети (ПСС. — Т. 36. — С. 322). М.Грушевський висловив надію, що уряд УНР розслідує і роз- криє «докладно і документально істоту сього грандіозного зло- чину»45. Як відомо, Директорія створила спеціальну слідчу комісію для розгляду «злочинів гетьманського режиму». М. Грушевський шукає причини фіаско Центральної Ради зовсім не в можливих власних прорахунках, а в злій волі об- ставин та різних українських груп, які намагалися «скинути соціалістичний кабінет, зламати гегемонію українських с.–р., знищити соціалістичні закони Центральної Ради, повернути назад аграрну реформу, зробити кінець революційним органі- заціям на місцях і т.д.»46. Зовсім неохоче визнає М. Грушевський роль УНС та Директорії в поваленні гетьманського режиму. УНС він оцінює як «організацію доволі припадкову, субсидіар- ного характеру», а Директорію як тимчасовий орган керування повстанням, до котрого тепер переходить правління державою без належної конституційної бази47. М. Грушевський пропонує власну конструкцію державної влади у відновленій УНР. Схематично вона зводилась до на- ступного: Директорія визнає свою надзвичайну місію заверше- ною і передає владу Центральній Раді, яка має дезавуювати «акти узурпації» (тобто гетьманату) і разом з Директорією організувати уряд, визначити термін скликання Установчих зборів, а потім передати їм свої законодавчі функції48. Певні надії М. Грушевський покладав на скликання Дирек- торією у січні 1919 р. Трудового конгресу, делегатом якого він був обраний від Чигиринського повіту. Проте керманичі кон- гресу не тільки не запросили його до президії, але не вклю- чили й до складу жодної з резолюційних комісій. Його наміри при відновленні УНР «вернутися до того моменту, де її існо- ваннє було перервано актом німецького насильства», тобто по- вернути владу Центральній Раді, не здійснилися. Причину цього М. Грушевський вбачав у бажанні правих українських партій і Директорії «затримати в своїх руках необмежену власть»49. 16 Руслан Пиріг Історична реконструкція життя М. Грушевського за доби гетьманату не дає чіткої відповіді на головне питання: у чому причина його повного відходу від політичного життя, а тим більше неучасті в антигетьманському русі? І все ж спробуємо сформувати підстави тогочасної політичної апатії лідера націо- нально-демократичного етапу Української революції. По-перше, М. Грушевський отримав важку морально-психо- логічну травму. Очевидно, він до останнього не вірив у те, що німецько-австрійські союзники підуть на зміну влади в Україні. Ще більшим розчаруванням стала індиферентність населення, особливо селянства, при повалені Центральної Ради. Гнітило його й підсвідоме розуміння власних прорахунків у проведенні лінії відносин з німецьким командуванням. Не випадково він писав, що після гетьманського перевороту шукав «спочину від тяжких переживань в літературно-науковій праці». По-друге, політична сила, на яку М. Грушевський зробив ставку у Центральній Раді, Українська партія соціалістів- революціонерів після державного перевороту розпалася на кілька течій. На Трудовому конгресі навколо М. Грушевського зібралася лише невелика група членів т.зв. центральної течії УПСР. По-третє, можна припустити, що М. Грушевський скептично ставився до внутрішніх можливостей шляхом повстання ски- нути гетьманський режим, захищений потужною мілітарною силою Центральних держав. Як, до речі, й керівники Україн- ського національного союзу, які побачили таку перспективу лише після крутого зламу у ході Світової війни на користь Антанти. По-четверте, не слід ігнорувати й спрацювання у М. Гру- шевського природного інстинкту самозбереження. Адже був заарештований і засуджений німецькою військовою юстицією голова уряду УНР В. Голубович. У кінці липня гетьманською владою був ув’язнений С. Петлюра. До того ж залишалися не- завершеними наукові проекти вченого, зокрема фундамен- тальна «Історія України-Руси». 17Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» І нарешті, треба зважати й на вік М. Грушевського. Наба- гато молодші і амбітніші українські політики типу С. Петлюри і В. Винниченка мали досвід нелегальної праці в умовах царської Росії, якого не мав М. Грушевський. І то аж до листопада їх антигетьманська діяльність не виходила за межі легальної опозиції. Цілком можливо, що наведені причини «тихого» сидіння М. Грушевського в добу гетьманату не повні й до якоїсь міри гіпотетичні. Надто вже вузьке коло джерел з цієї теми залишила сучасним дослідникам та динамічна і мінлива доба. 1 Великий Українець. Матеріали з життя і діяльності М.С. Гру- шевського. — К., 1992. — С. 239. 2 Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. — К., 2005. — С. 192–199. 3 Енциклопедія історії України. — Т.2. — К., 2004. — С. 234. 4 Сохань П. Творча спадщина М.С. Грушевського і сучасність. В кн.: Грушевський Михайло. Твори у 50 томах. — Т. 1. — Львів, 2002. — С. 25. 5 Кульчицький С. «Всесвітня історія» Михайла Грушевського як історіографічне явище. В кн.: Михайло Грушевський — науковець і політик в контексті сучасності. — К., 2002. — С.11. 6 Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Гру- шевського. — К., 2011. — С. 97. 7 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ–Філадельфія, 1995. — С. 479 — 380, 487. 8 Чикаленко Є. Щоденник. — Т.2. (1918–1919). — К., 2004. — С. 457. 9 Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914–1920 рр.). — К., 2007. — С. 578. 10 Вернадський В. Дневники. 1917–1921. — К., 1994. 11 У півстолітніх змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студин- ського (1891–1941). — К., 1993. — С. 331–334. 18 Руслан Пиріг 12 Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського за доби гетьманату П. Скоропадського // Український консерватизм і гетьманський рух. Вісник Київського національного лінгвістичного університету. — Вип. 11–12. — К., 2006. — С. 52–56. 13 Грушевський М. Автобіографія, 1914–1919 рр. В кн.:Великий Українець. Матеріали з життя і діяльності М.С. Грушевського. — С. 217. 14 Там само. — С. 217 15 Народня воля. — 1918. — 5 травня; Відродження. — 1918. — 9 травня. 16 Чикаленко Є. Щоденник. — Т.2. — С. 22. 17 Винниченко В. Відродження нації. — Ч. II. — Київ — Відень, 1920. — С. 326. 18 Великий Українець. Матеріали з життя і діяльності М.С. Гру- шевського. — С. 217. 19 Чикаленко Є. Щоденник. — Т.2. — С. 83. 20 Державний вістник. — 1918. — 16 травня. 21 Центральний державний архів органів вищої влади і управління України. — Ф. 1064. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.29. 22 Вісти закордонної преси. — 1918. — 10 травня. 23 Народня воля. — 1918. — 9 травня. 24 Вернадський В.И. Дневники 1917 –1921 гг. — С. 82. 25 Нова Рада. — 1918. — 29 квітня; 12 травня; 14 травня; 2 червня. 26 Чикаленко Є. Щоденник. — Т.2. — С. 25. 27 Neue Freie Pressе. — 1918. — 9 травня. 28 У півстолітніх змаганнях: Листи до К. Студинського. — К., 1993. — С. 332–333. 29 Відродження. — 1918. — 9 травня; 16 грудня. 30 Нова Рада. — 1918. — 26 травня. 31 Там само. — 7 вересня. 32 Там само. — 19 червня; 27 липня. 33 Донцов Д. Рік 1918, Київ. — К., 2002. — С. 63. 19Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто» 34 Відродження. — 1918. — 8, 27 жовтня. 35 Там само. — 6 серпня. 36 Вернадський В. Вказ. праця. — С. 95. 37 Там само. 38 Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський: коротка хроніка життя і діяльності. — 1996. — С. 99. 39 Чикаленко Є. Щоденник. — Т.2. — С. 154. 40 Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. Вказ. праця. — С. 99. 41 Бойко О. Український Національний Союз і організація проти- гетьманського повстання// Проблеми вивчення історії Української ре- волюції. — К., 2002. — С. 165. 42 Відродження. — 1918. — 26 грудня. 43 Грушевський М. По шкоді// Літературно — науковий вістник. — 1918. — Т. 72 (кн. XII, грудень). — С. 233 — 243. 44 Там само. — С. 233 — 236. 45 Там само. — С. 2. 46 Там само. — С. 234. 47 Там само. — С. 238. 48 Там само. — С. 239. 49 Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Гру- шевського. — С. 218. 20 Руслан Пиріг

Михайло Грушевський: «…жив у Київі інкогніто»

Репозитарії

Схожі ресурси