Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)

Розглядається військово-господарча співпраця між Польщею та УНР під кутом зору практичної конкретизації умов військової конвенції Варшавського договору, в якій були прописані умови спільного наступу та перебування союзників на території Правобережної України у кінці квітня-середині червня 1920 року....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Михайлова, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Schlagworte:	Міжнародні відносини
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40671
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня) / О. Михайлова // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 295-336. — Бібліогр.: 137 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40671
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-406712013-02-13T03:48:01Z Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня) Михайлова, О. Міжнародні відносини Розглядається військово-господарча співпраця між Польщею та УНР під кутом зору практичної конкретизації умов військової конвенції Варшавського договору, в якій були прописані умови спільного наступу та перебування союзників на території Правобережної України у кінці квітня-середині червня 1920 року. Рассматривается военно-хозяйственное сотрудничество между Польшей и УНР с точки зрения практической конкретизации условий военной конвенции Варшавского договора, в которой были прописаны условия совместного наступления и пребывания союзников на территории Правобережной Украины в конце апреля-середине июня 1920 года. Strategic cooperation between Poland and UPR from the point of view of practical concretization of conditions of the military convention of the Treaty of Warsaw is examined in the article. In particular, it deals with the fulfilling of the conditions of joint offensive and allies’staying in Right-Bank Ukraine from the end of April till the middle of June 1920. 2011 Article Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня) / О. Михайлова // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 295-336. — Бібліогр.: 137 назв. — укр. XXXX-0081 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40671 uk Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Міжнародні відносини Міжнародні відносини
spellingShingle	Міжнародні відносини Міжнародні відносини Михайлова, О. Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня) Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	Розглядається військово-господарча співпраця між Польщею та УНР під кутом зору практичної конкретизації умов військової конвенції Варшавського договору, в якій були прописані умови спільного наступу та перебування союзників на території Правобережної України у кінці квітня-середині червня 1920 року.
format	Article
author	Михайлова, О.
author_facet	Михайлова, О.
author_sort	Михайлова, О.
title	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)
title_short	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)
title_full	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)
title_fullStr	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)
title_full_unstemmed	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)
title_sort	польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території правобережної україни (кінець квітня — середина червня)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Міжнародні відносини
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40671
citation_txt	Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня) / О. Михайлова // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 295-336. — Бібліогр.: 137 назв. — укр.
series	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
work_keys_str_mv	AT mihajlovao polʹsʹkoukraínsʹkijsoûz1920rvíjsʹkovogospodarčaspívpracânateritoríípravoberežnoíukraínikínecʹkvítnâseredinačervnâ
first_indexed	2025-07-03T22:48:04Z
last_indexed	2025-07-03T22:48:04Z
_version_	1836667774806523904
fulltext	Олена Михайлова Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня) Розглядається військово-господарча співпраця між Поль- щею та УНР під кутом зору практичної конкретизації умов військової конвенції Варшавського договору, в якій були пропи- сані умови спільного наступу та перебування союзників на території Правобрежної України у кінці квітня-середині червня 1920 року. Рассматривается военно-хозяйственное сотрудничество между Польщей и УНР с точки зрения практической конкре- тизации условий военной конвенции Варшавского договора, в которой были прописаны условия совместного наступления и пребывания союзников на территории Правобережной Укра- ины в кoнце апреля-середине июня 1920 года. Strategic cooperation between Poland and UPR from the point of view of practical concretization of conditions of the military convention of the Treaty of Warsaw is examined in the article. In particular, it deals with the fulfilling of the conditions of joint offensive and allies’staying in Right-Bank Ukraine from the end of April till the middle of June 1920. Представлена стаття присвячена розгляду військово-госпо- дарчих відносин, що склалися протягом кінця квітня — початку червня 1920 р. між Польщею та Україною в рамках укладеної між ними 21 та 24 квітня 1920 р. відповідно політичної та вій- ськової конвенцій. Ці хронологічні межі окреслюють перший етап існування союзницьких відносин, що асоціюються з гас- лом «За нашу і вашу свободу!» та стрімким успіхом Київського походу на Правобережній Україні, тріумфальним входом до Києва 7–9 травня та утриманням лінії антибільшовицького фронту до 10 червня, коли було залишено українську столицю союзницьким військом. За цей час почали застосовуватися на практиці права і зобов’язання кожної зі сторін Варшавського договору: спільний військовий наступ на Київ, формування, озброєння Армії УНР, утримання польської армії на території УНР шляхом проведення реквізицій та організація і розподіл цивільно-військової регіональної влади. Польська історіографія представлена різноманітними роз- робками теми польсько-українських відносин 1919–1920 рр.1. Краківський дослідник Ян Яцек Бруський в своїй широко- масштабній монографії «Петлюрівці. Державний центр УНР в екзилі (1919–1924)» зупиняє, зокрема, свою увагу і на тих ключових військово-господарчих проблемах, поява яких посту- пово призвела до розпаду польсько-українського союзу, а саме: чи був зрив мобілізації в травні випадковим чи закономірним наслідком недовіри польського союзника; чи мобілізація в травні в Ямпільському, Могилівському та частині Новоушиць- кого повітів була дозволена польською владою; які були мате- іально-технічні можливості польської армії щодо надання обі- цяної допомоги Армії УНР?; чому роззброєні галицькі бригади не змогли організовано вступити до Армії УНР, а приймалися лише як поодинокі добровольці; чому саме такою була пове- дінка польських військ (самочинні реквізиції, вивіз україн- ського майна) та адміністрації в Україні, яка часто зводилася до легковаження українського союзника, переоцінки власних сил та прав2. Спробою часткової відповіді на ці запитання стало видане 2003 року наукове дослідження Яцека Легеча, вперше повністю присвячене висвітленню участі Армії УНР в польсько- українсько-більшовицькій війні 1920 р. (як називає її автор) з військово-господарчоі точки зору. Автор сконцентрував свою увагу на розгляді не тільки фронтових операцій Армії УНР, але і на її численності, стані озброєння та постачання3. На його думку, влада УНР отримала кредит довіри від українського 296 Олена Михайлова населення, але, на жаль, так і не змогла його використати. Для підтримки свого авторитету вона мала бути владою українських урядовців і військових комісарів, відчутною в регіонах. Він вважає, що причиною провалу мобілізації стала нестача людей та неорганізованість української влади, а не недостатнє поста- чання Польщею свого союзника. Українська армія не могла нарікати на нестачу зброї4. В монографії польського дослідника Яна Пісулинського «Не тільки Петлюра: Українське питання в польській закордонній політиці в 1918–1923 роках» приділено, між іншим, увагу розгляду економічних цілей Київського походу. Так, Начальник Польської держави Ю. Пілсудський вважав, що відхід польської армії з УНР (що передбачалось восени 1920 р.) мав проходити одночасно з забезпеченням економічно-торгівельних пільг для Польщі за рахунок підписання низки умов (фінансової, еконо- мічно-господарської, залізничної, торгівельної) з УНР, що було б інтегральною частиною Варшавського договору5. Автор, однак, не зупиняється на деталях господарсько-фінансових переговорів, зазначаючи тільки, що вони розпочалися 8 травня і завершилися 2 серпня безрезультатно6. 9 серпня було досягну- то порозуміння про виділення кредиту уряду УНР (25 млн польських марок щомісячно) в обмін на 30% монополії Польщі на цукор. Загалом, в польській історіографії панує думка, що українці «не дотягнули» до втілення союзницької ідеї через власну неорганізованість, апатію і ворожість. Тема польсько-українського союзу 1920 р. як окремий пред- мет дослідження є й досі нерозробленою в українській історіо- графії. Безумовно, існують і опублікована документальна база, і багато праць, присвячених різним етапам та аспектам польсько-українського союзу7. Проте ще не зроблено перегляду усталеної радянською історіографією концепції про «польсько- радянську війну» для того, щоб обгрунтовано замінити її на інше трактування, наприклад «польсько-українсько-радянську війну 1920 року»8. 297Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Значний інтерес в цьому ракурсі представляє книга І. Лісеви- ча «У відблиску польських багнетів. Життя Києва під час пере- бування в ньому польських військ (травень-червень 1920 р.)». Автор на підставі широкої джерельної бази вперше всебічно розглянув ті проблеми (реквізиції, валютне питання, культурне життя і преса, продовольче питання і кооперативи), з яким зіткнулися союзники протягом перших двох місяців після підписання Варшавського договору. Він дійшов висновку, що грабіж населення був виключенням, ніж правилом. Прикрі випадки такої поведінки спостерігалися у селах прифронтових зон, що суворо каралося польським командуванням або було провокацією більшовицьких агентів9. Нестачі зброї і часу стали основними перепонами для розбудови Арії УНР10. Проблема мобілізації більш глибоко розглянута в статті О. Заремби «Розбудова збройних сил УНР і українське селян- ство (весна–літо 1920 р.)»11. На противагу Я. Легечу, український дослідник стверджує, що результат мобілізації до армії генерала М. Омеляновича-Павленка в Ямпільському повіті майже вдвічі перевищив найбільш оптимістичні прогнози, але скористатись в повній мірі цим, здавалось би, приголомшуючим успіхом не вдалось через брак одягу і зброї. Постачання в черговий раз стало ахіллесовою п’ятою війська. Відсутність зброї фактично звела нанівець успіх мобілізації. Метою цієї статті є спроба розгляду польсько-українських відносини під кутом зору реалізації та дотримання умов Вар- шавського договору (зокрема, військової конвенції) з кінця квітня до середини червня 1920 року під час Кихвського походу на Правобережжя України. Для цього необхідно буде розкрити такі питання, як встановлення адміністрації та кордонів; поява суперечливих питань (валютний курс, реквізиції, військова здобич, залізниці) та шляхи їх розв’язання; взаємовідносини між польською та українською владою на місцях та настрої населення; проведення мобілізації до Армії УНР; постачання української та польської армій. Пошук відповідей на ці запи- тання дозволить глибше зрозуміти реалії польсько-української 298 Олена Михайлова співпраці, її будні, її так і не подолані проблеми, що стали, зрештою, непереборним бар’єром на шляху до тривалих парт- нерських відносин. До наукового обігу вводяться документи і матеріали з фонду 3216 «Управа Головного комісара уряду УНР, 1920», що збері- гаються в Центральному державному архіві вищих органів вла- ди і управління України (далі — ЦДАВО України). Фонд скла- дається з трьох описів. Особливий інтерес представляють листування Головного комісара уряду УНР К. Лоського з в.о. голови уряду УНР А. Лівицьким щодо переговорів з Головним Командуванням Військ Польських (далі — ГКПВ) про встанов- лення валютного курсу, звіти повітових комісарів щодо органі- зації влади на місцях та накази до населення, рапорти про проведення реквізицій, підшивка чотирьох номерів офіційного часопису «Вістник Головного комісаріату уряду УНР». Розпочатий польськими військами 25 квітня загальний на- ступ від Прип’яті до Дністра разом з українськими частинами на правому крилі і київському напрямі пройшов блискавично, і вже 7 травня Київ був у польських руках. На 10 травня 3-я польська армія зайняла фронт від вустя Прип’яті — передмістя Києва і далі до Білої Церкви, 2-а польська армія вийшла на лінію Біла Церква — Сквира — Липовець, а 6-а польська армія продовжила лінію фронту від Гайсина — Вапнярки до Яруги на Дністрі. Штаб 6-ї польської армії армії розташувався в Жмеринці, штаб 3-ї польської армії — в Києві. Наказом ГКПВ на території Проскурівського, Кам’янецького, частин Ново- ушицького та Летичівського повітів з 20 квітня на час Київського походу організовувалась тилова дільниця (Okręg Etapowy) Проскурів з польською військовою адміністрацією під командою 6-ї польської армії. На території Рівненського, Острозського, Заславського і частин Старокостянтинівського, Звягельського і Овруцького повітів організовувалася тилова дільниця Рівне під безпосередньою командою групи Началь- ного вождя Ю. Пілсудського. Місцем осідку ГКПВ став Житомир. Далі на схід в кордонах Поділля, Волині і Київщини 299Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця тилове управління мало знаходитись в руках української адміністрації. 8 травня вийшов наказ ГКПВ, в якому наголошувалося, що польські війська вступили на українські землі без анексійних намірів, а тому в польських інтересах була швидка організація і відправлення на фронт українських військ, що дало б можли- вість польській окупації України тривати лише кілька місяців12. 12 травня ГКПВ поширило коментар до військової конвенції для начальників фронтів, в якому пояснювалось, зокрема, що ціллю польської сторони було якнайшвидше утворення української армії і підтримка незалежності УНР. Військо отримало інструкції, в яких наказувалось сприяти відновленню української адміністра- ції13. Того ж дня у Варшаві на засіданні економічного комітету Ради міністрів Польщі було вирішено утворити при ГКПВ експо- зитуру для охорони господарчих інтересів Польщі в Україні14. Першочерговим завданням української влади було відновлен- ня на всіх рівнях державних та самоврядних структур. Для орга- нізації утримання польського союзника треба було зробити сіль- сько-господарський перепис для з’ясування запасів збіжжя та худоби у селян, надрукувати гроші та реквізиційні квитки і вста- новити тверді ціни, створити умови для вільної торгівлі та зміц- нення національної валюти. Ще 19 квітня Головний Отаман в своїй телеграмі до перебуваючих на той час у Кам’янці-Подільсь- кому представників уряду А. Лівицького, М. Шадлуна та I. Огієн- ка запропонував для найскорішого відновлення української влади заготовити державні знаки; організувати цивільну владу та органи самоврядування на Київщині і Поділлі, не зайнятому15 польським військом, та на Волині і Поділлі, що знаходилися під адміністра- цією польського уряду, але які з часом мали б перейти під укра- їнську владу. 25 квітня С. Петлюрою було ухвалено постанову «Про порядок поновлення влади УНР в місцевостях, звільняємих від большевицької окупації». Відновлення української влади у всіх галузях державного життя покладалося на головного комісара уряду УНР К. Лоського та чотирьох його заступників з адміністративних, судових, фінансових справ та комунікацій16. 300 Олена Михайлова 29 квітня, будучи у Рівному, К. Лоський звернувся до насе- лення України з закликом відновити працю державних та гро- мадських установ17. Тоді ж він підписав наказ «Про організацію адміністративної влади УНР в місцевостях України, звільня- ємих від московської окупаціїї». Адміністративна влада в губер- ніях, повітах, волостях, селах, містах і в районах залізниць належала губерніальному і повітовому комісарам, народним самоврядуванням, міським думам і сільським сходам зі старос- тою. Для підтримки державного порядку організовувалась громадська сторожа18. Планувалося організувати губерніальні комісаріати Волині, Поділля, Київщини та Херсонщини. 30 квітня наказом головного комісара уряду УНР було призначено С. Куриленка в.о. губерніального комісара Волині19, яким вже 11 травня були затверджені інструкції про організацію тимчасової сільської та волосної влади на Волині2. Постанова від 15 травня зобов’язувала власників крамниць виставляти для продажу товари з зазначенням їхньої ціни в карбованцях20. Губерніальний комісар Поділля Є. Колодяжний видав перший наказ до населення Поділля 4 травня, в якому повідомлялося про відновлення на частині Поділля цивільної влади УНР. В адміністративному відношенні Поділля було поділено на дві частини, одна з яких (Кам’янецький, Проскурівський, Ново- Ушицький та Летичівський повіти) не підлягала українській цивільній владі. 15 травня він дав розпорядження власникам магазинів і підприємсв не приховувати товар та не спекулювати ним. Наступного дня було повідомлено про встановлення офіційного курсу валют 1:521. 10 травня приступив до вико- нання своїх обов’язків губерніального комісара Київщини Б. Преснухін. 10-15 травня уряд УНР з центральними устано- вами переїхав з Кам’янця-Подільського до Вінниці23. По прибуттю 5 травня до місця свого осідку у Житомирі головний комісар уряду УНР оголосив, що на терені звільненої України обов’язковими платіжними знаками оголошувались гривня та карбованець, але оскільки у населення не було достат- ньо українських грошей, то тимчасово дозволялося приймати 301Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця царські гроші за курсом один рубль за один український кар- бованець або дві гривні24. Цим наказом вдалося протягом двох діб підняти вартість карбованця до польської марки. На таку ситуацію ГКПВ відреагувало вимогою фіксації курсу 1:10 між маркою і карбованцем, інакше воно погрожувало оголосити цей валютний курс власним наказом25. До того ж ГКПВ вже почало самочинно вимагати дотримання курсу 1:8 в магазинах, внаслі- док чого продавці підвищили ціни у вісім разів. Після чергових переговорів сторони домовились про встановлення курсу між польською маркою та царським і радянським рублями в пропор- ції 1:1:1000, що негласно прирівнювало марку до карбованця. При цьому головний комісар мав пообіцяти, що буде заклю- чений таємний договір, згідно з яким при остаточних розрахун- ках з поляками буде використовуватися курс 8-10 карбованців за марку. ГКПВ вимагало фінансування польської армії, бо воно отримало від уряду Польщі кредит лише на місяць26. 7 травня К. Лоський під час перебування у Кам’янці-Поділь- ському оцінював ситуацію як «цілком катастрофічну», бо укра- їнських карбованців не було, і зроблене ним розпорядження про відновлення діяльності державних установ виконати було немож- ливо. Він передчував «великий скандал», бо польська влада, спостерегаючи безсилля українського партнера, легко могла перебрати керування справами у власні руки. Він прохав уряд негайно передати в його розпорядження 25 млн. карбованців27, яких вистачило б на місяць для відновлення державних струк- тур Волині, і 200 млн. карбованців — після взяття Києва. Без отримання грошей він погрожував своєю відставкою28. Для зміни ситуації в валютному питанні 8 травня К. Лоський звернувся з листом до Ю. Пілсудського та до ГКПВ, перекону- ючи у необхідності встановлення валютного курсу у співвідно- шенні 1 марка:1,5 карбованця. Такий захід знизив би неймовір- ну дорожнечу продуктів та відповідно витрати уряду УНР на утримання державних установ; до того ж потрібно було б менше друкувати українських грошей. В противному випадку при прожитковому мінімумі в 400 карбованців на добу уряду 302 Олена Михайлова необхідно було б витрачати щомісячно на виплату зарплати тисячі держслужбовців лише однієї Волині принаймні 50 млн. карбованців29. 12 травня на фінансовій нараді при головному комісаріаті уряду УНР у Житомирі, на якій обговорювалась пропозиція польської сторони встановити курс між польською маркою та карбованцем 1:8, українською стороною було вирішено заче- кати протягом 18 днів для встановлення відповідного валютного курсу після відкриття місцевих банків та асигнації до Держав- ного банку 1 млн карбованців (з розрахунком ще на 15 млн карбованців)30. Проте того ж дня у Вінниці на спільному засіданні членів уряду УНР та військових представників Польщі було встанов- лено курс валют на рівні 1:5, що мало тривати до 15 червня31. До Державної Скарбниці польська марка не мала приймалась. В перші дні Київського походу настрій українського насе- лення при зустрічі польської армії оцінювався як приязний та повний ентузіазму, оскільки воно дуже постраждало від більшо- виків. В середині травня, за спостереженнями Польської вій- ськової організації, населення України ставилося до польської присутності стримано, не вірячи в союзницькі наміри поль- ської армії; а тому, робився висновок, від коректної поведінки польської армії залежав і стан тилу, і політичний успіх союзу32. Оскільки селяни давали продукти без суперечок, лише з недо- вірою ставилися до реквізиційних квитків, то для здобуття їх прихильності польська армія не повинна була проводити на- сильницьких реквізицій33. Проте саме грабіж та самочинні реквізиції стали джерелом постійних конфліктів на локальному рівні та головною отрутою союзницьких відносин. Згідно з п. 6 військової конвенції, український уряд зобов’я- зувався постачати польській армії за діючими в ній харчовими нормами продукти, підводи, коней та фураж. Якщо такі по- ставки були неможливими, то український цивільний комісар у порозумінні з інтендатурою армії мав проводити реквізиції 303Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця необхідних продуктів серед місцевого населення, розплачу- ючись з ним оплаченими і гарантованими урядом УНР рекві- зиційними квитками, в яких на двох мовах мала бути зазначена кількість забраних продуктів чи коней34. Ці квитки могли бути сплаченими в той же час за встановленими урядом УНР цінами, оскільки він зобов’язувався надати польській армії необхідну кількість української готівки. З іншого боку, продукти, достав- лені польським урядом, обраховувались і сплачувались поль- ською валютою урядом УНР за цінами польської армії. В свою чергу, польська армія по мірі можливості преміювала реквізи- ційні квитки та свідоцтва, сплачені готівкою, сіллю, нафтою та іншими продуктами першої необхідності згідно з окремо виробленими інструкціями. Польські старшини з господарських питань мали стежини в українських частинах за одноманітністю преміювання. Право на проведення реквізицій було у інтенда- тури дивізії польської армії, в крайньому випадку — у госпо- дарських відділів, призначені на проведення реквізиції35. Польські частини мали при собі інструкції з указанням цін на продукти харчування, домашніх тварин, тощо, згідно з якими вони мали розплачуватись з селянином. Реквізиційні квитки у вигляді книжок надавалися польським частинам українською владою з українською печаткою за підписом полк. Бондарків- ського. Реквізувати вони мали, зважаючи на продовольчий стан місцевого населення і не більше, ніж це передбачали норми харчування в армії. Процедура розрахунку по реквізиційних квитках була така: його треба було заповнити з указанням вій- ськової частини, кількості забраного майна, продуктів, завірити печаткою дивізії, після чого селянин мав звернутися до інтен- датури дивізії для отримання грошей36. 25 квітня у Варшаві головний комісар уряду УНР після озна- йомлення з текстом військової конвенції виступив проти про- ведення реквізицій, будучи переконаним, що вони підірвуть довіру населення до української влади. На його думку, поста- чання польської армії мало проходити через купівлю, для чого необхідна була асигнація уряду в 200 млн. карбованців37. 304 Олена Михайлова Проте вже 8 травня представник українського Генштабу при Ставці ГКПВ полковник М. Капустянський повідомляв, що оскільки польське військо не одержало українських грошей, при реквізиціях воно видавало тільки квитки. Реквізиції часто проводились без представників української влади, селянам видавалися папірці, за забрані продукти і речі гроші не спла- чувались, або в неналежній кількості38. Поширеними були випадки затримання на дорогах селянських підвод та насиль- ницького відбирання продуктів, які часто тут же перепрода- вались польськими солдатами за більшу ціну39. Поведінка поль- ських солдат переходила «всі межі можливого»40. Для зняття соціальної напруги серед селянства нагальною була потреба виплати йому принаймні невеликих реквізицій — до 5 тисячі карбованців. З 17 травня в Києві було відкрито касу для оплати реквізиційних квитків гривнями і польськими марками. Для заохочення власників квитків їм надавалася премія у вигляді солі, гасу чи мануфактури. Проте охочуючих скористатися нею було небагато, бо селянам їхати до неї було задалеко41. Для пожвавлення вільної торгівлі споживчими продуктами першої необхідності головний комісар уряду УНР видав наказ від 12 травня, яким заборонялися будь-які реквізиції як про- дуктів, так і засобів пересування42. 20 травня подібний наказ видав київський губерніальний комісар Б. Преснухін43. Оскільки реальність протирічила цьому наказу, то після короткої хвилі ентузіазму селяни перестали поспішати з продуктами на ринки, і ситуація поступово заходила у глухий кут. З іншого боку, часто українські повітові комісари та цивільний апарат на місцях самі не були проінструктовані про законний шлях проведення реквізицій польським військом (так, було невідомо, хто під- писує квитки та виплачує гроші, бо комісаріат їх не мав). Так, у телеграмі губкомісара Київщини до К. Лоського від 15 травня зазначалось, що він досі не отримав директив з управлінського, земельного, земського, фінансового і валютного питань, а тому до Вінниці була вислана делегація за одержанням директив та коштів44. За повідомленням М. Капустянського від 14 травня, у 305Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Києві населення голодувало, хліба не було, дорожнеча стояла неможлива; спекулянти вимагали царських рублів, а києвляни — оголошення однієї валюти45. Уряд В. Прокоповича, що сформувався 31 травня, в своїй більшості лояльний до С. Петлюри та до союзу з Польщею, теж, в свою чергу, через брак грошей не міг ухвалити ні бюджет міністерств, ні організувати владу на місцях, ні стимулювати тор- гівлю. 2/3 готівки виділялись до міністерства військових справ, яке, як і решта міністерств, займалося тільки паперовою працею, «бавилося в творення обширних штатів і проектів». Фінансова ситуація була настільки критичною, що уряд був готовим віддати торгівельні концесії тим, хто дасть гроші. Загальна політична ситуація виглядала хаотичною і невиразною46. Український уряд не мав довіри: після місячного перебування польської армії в Україні так і не було відчутним державне управління47. І справді, валютне питання викликало загальне незадово- лення. Курс валют залежав від магазину і вулиці, від рішень польської команди міста, яка сама встановлювала курс, що коливався між 1:8 до 1:1248. Фактично, курс валют визначала не біржа, а базар і «чорний ринок». У цьому валютному хаосі курсувало 14 грошових знаків (радянські гроші, царські рублі, гетьманки, богданівки, польські марки, керенки, білі 50-руб- льовки, українські карбованці і гривні). Через відсутність українських грошей Державний банк в Києві так і не розпочав своєї роботи49. Сподівання ГКПВ на високий курс марки не справдилося — щотижня вона падала в ціні. За місяць травень ціни на продукти у Києві подорожчали вдвічі (фунт хліба на початку червня подорожчав до 100 карбованців, 10 яєць — до 500 карбованців)50. За характеристикою місцевої газети, пану- вала доба «всенародної спекуляції», коли не окремі групи, а цілий народ став спекулянтом, а гроші перестали бути знаком обміну і самі «стали товаром, якого кожний має багато, а покупця на нього нема». Ситуація ускладнювалась ще і через те, що в зв’язку з затри- манням потягів із продуктами у Ковелі, польська армія напри- 306 Олена Михайлова кінці травня була змушена перейти до систематичних рекві- зицій, що ще більше загострювало відносини з українським селянством51. За повідомленням ІІ відділу 3-ї польської армії, наприкінці травня постачання польської армії було недостатнім — зі складів видавалося тільки трохи сирого м’яса та муки, решта їжи знаходилася шляхом реквізицій52. Для пошуку виходу в деяких дивізіях (наприклад, в 5 польській дивізії) наприкінці травня було ухвалено перейти з «підножного» на «підрядний спосіб», укладаючи напряму договори з селянськими коопера- тивами та підрядчиками на постачання продуктів харчування53. Проте кооперативи були не в змозі постачати овес, потреба в якому була велика (на 20 тисяч коней щоденно треба було 8 вагонів вівса)54. Оскільки українська сторона не могла за такий короткий час видрукувати гроші, то взамін вона готова була видати поль- ському союзнику 500 тисяч пудів цукру (ціна за пуд цукру-піску 300 польських марок, за рафінад — 600 польських марок). 18 травня у Вінниці було підписано тимчасову умову щодо по- криття таким чином видатків польської армії у відповідності до п. 6 військової конвенції. Вона входила у силу після телеграфіч- ного її затвердження ГКПВ55. У справі друку українських грошей (від двох до трьох міліардів карбованців) до Варшави наприкінці травня для підписання договору з міністерством скарбу Польщі мав виїхати представник міністерства фінансів УНР. 4 червня відбулося засідання представників МВС УНР з пред- ставником вищого польського командування генералом Я. Роме- ром, на якому було обговорено факт військових реквізицій та приналежності телеграфних ліній56. Українська сторона після представлення відповідних звітів місцевих органів української влади прохала вжити заходів для того, щоб військові реквізиції відбувались лише через адміністративні органи української влади на місцях. Пообіцявши розслідувати ці факти надвживання, гене- рал Я. Ромер наголосив на необхідності налагодженого функціо- нувааня адміністративного апарату як посередника між військо- вими частинам та населенням57. 307Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Узагальнення прикладів безчинств польської армії на тери- торії звільненої УНР було зроблено наступного дня у доповідній на ім’я генерала Я. Ромера. Зокрема, зазначалося, що українське населення, обурене незаконними реквізиціями та ставленням до нього як до населення завойованої, а не союзної держави, в деяких місцевостях було готове до виступу проти польських військ; незважаючи на міждержавні умови, місцева польська влада провадила свою політику на власний розсуд, а її ставлення до місцевих українських самоврядувань було негативним; висловлювалося побажання зміни всієї політики польської влади на місцях58. I хоча поведінка надвживань і грабунків польських жовнирів була офіційно засуджена в наказі командуючого 6-ю польською армією генералом В. Iвашкевичем 27 травня, це мало змінило стан справи59. Про размах протиправних реквізицій можна судити з рішення утворити в доповнення господарчо- фінансової умови від 17 жовтня розрахункову-ліквідаційну комісію для збору матеріалів з цього питання і його подачі владі Польщі для компенсації збитків60. В зв’язку зі вдалим наступом союзницьких військ на Київ найважливішим завданням моменту стала організація обліку захопленого військового і залізничного майна та його розподіл. Однак на українських залізницях запанувала польська влада з її порядками. Водночас в самій польській владі панував хаос, бо вона була представлена і польською комендатурою, і польською жандармерією, і залізничною охороною, кожна з яких працювала на свій розсуд і під управлінням різних управ. З моменту при- буття до станції Коростень польської Волинської залізничної дирекції почали насаджатися її чиновники та польська мова, що викликало обурення українських залізничників, готових до страй- ку. На самій станції було вивішено оголошення з закликом до поляків обіймати посади на залізницях. До кінця травня на козя- тинському напрямі української військової влади так і не було, а через це усе майно самочинно вивозилося польською армією61. Як показало засідання 12 травня у Вінниці, союзники дійсно по-різному тлумачили п. 7 військової конвенції62. Польська деле- 308 Олена Михайлова гація вимагала повної передачі Міністерству шляхів Польщі заліз- ниць в районах дій армій. Українська сторона згоджувалась лише на військове керування залізницями Польщею, технічно-госпо- дарське ж та кадрове управління мали перебувати під наглядом Міністерства шляхів УНР, бо інакше це протирічило засадам суверенності УНР63. Дискусія з цього питання результатів не дала. 1 червня ГКПВ видало наказ про перехід українських заліз- ниць під польський військовий і цивільний контроль. З приводу цього РНМ УНР звернулась до уряду Польщі з протестом щодо окупації українських залізниць та з проханням перегляду цього питання в рамках умов військової конвенції64. 5 червня урядом УНР було ухвалено направити до Варшави міністра шляхів С. Тимошенка для з’ясування справи керування залізницями65. 22 червня після проведення кількох спільних засідань були визначені принципові засади майбутньої тимчасової військово- залізничної конвенції. Було вирішено відкрити в Житомирі мішану за складом Дирекцію залізниць, що отримувала б одно- часно директиви від ГКПВ і міністерства шляхів УНР. Всі видатки натурою і готівкою, зроблені за наказом ГКПВ, опла- чувались урядом УНР. Прибутки від залізниці йшли до Скарб- ниці УНР. Накази щодо військового транспорту Дирекція отри- мувала від ГКПВ, щодо військово-господарчого транспорту — від Міністерства шляхів УНР66. Згідно з п. 13 військової конвенції, військова рухома здобич належала польській армій (тобто коні, вози, автомобілі, пан- церні потяги), решта, залишена частинами Червоної армії на полі бою — Армії УНР. Однак вже після проведення перших успішних боїв наприкінці квітня, польським військом прово- дися вивіз різного захопленого майна, наприклад, з Могилева- Подільського, зайнятого спільними зусиллями67. В результаті дискусій на об’єднаному засіданні 12 травня було вирішено поділити військову здобич на дві категорії: взяту на залізничних коліях та поза ними. Все, що належало до залізничного парку, ремонту і будови залізниць, ставало власністю УНР. Все вій- ськове рухоме майно, використане ворогом для військових ці- 309Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця лей, взяте у противника на території УНР, ставало власністю Польщі. Харчові продукти та приладдя заводів і підприємств не являлись військовою здобиччю, а користування ними відбу- валось по взаємній згоді. Польська сторона внесла пропозицію про те, що взамін за прийняття цих умов Польща зобов’язується доставити ще для трьох дивізій все потрібне, крім одягу (зброю, амуніцію, тилові та санітарні заклади)68. Згідно з п. 11 військової конвенції, на польській території мало продовжуватися формування українських військових частин — як це було до того часу у Брест-Литовську — до того моменту, коли ця організація буде можлива на території УНР. Проте за вимогою ГКПВ центр формування Армії УНР разом з 6 запасовою бригадою було перенесено з Брест-Литовська до Бердичева, що тривало 24 квітня — 4 травня69. В Польщі зали- шалася збірна станиця у Ланцуті, яка мала і надалі скупчувати дрібні партії українських вояків, що перебувають на території Польщі, та переправляти їх до Бердичева70. Подібна ситуація склалася і з інформаційно-реєстраційними бюро на Волині, які було відкрито 28 квітня (головне бюро знаходилося в Рівному, а філії — в Старокостянтинові, Миро- полі, Шепетівці, Острозі, Ізяславлі)71. 3 травня ГКПВ видало наказ про негайне перенесення усього інформаційно-реєстра- ційного апарату на схід від лінії польсько-більшовицького фронту від 25 квітня; з Волині планувалось лише відсилати всіх бажаючих вступити до запасових бригад Армії УНР (за умови, що вони не народжені в повітах, що переходять за угодою до Польщі)72. Штаб бюро переїхав, отже, до Бердичева, а філії було відкрито протягом перших двох тижнів травня в Овручі, Жито- мирі, Новій Чарторії, Вінниці та Києві73. За цей час було передано до 6 запасової бригади 115 старшин і урядовців та 600 козаків. Ці філії часто ставали одноосібними представниками української влади на місцях74, але через незнання умов військової конвенції місцева українська влада не могла чогось вимагати від польсько- го союзника (як обліку та передачі військового майна, реєстрації козаків, права на використання української державної симво- 310 Олена Михайлова ліки75; надання відповідної пошани українським старшинам, старшим по рангу від польських), що порождувало психологічну пригніченість та створювало атмосферу чогось «недоговореного у взаємовідносинах польської влади і української»76. Фактично, бюро займалися реєстрацією та передачею добро- вольців до Армії УНР, але принцип добровільної служби не міг бути основою розбудови армії в державі, тому нагальною була потреба оголошення та проведення мобілізації. Ще наприкінці квітня український союзник отримав принци- пову згоду командуючого 6-ю польською армією генерала В. Іваш- кевича на початок підготовчої праці для майбутнього призиву новобранців в Проскурівському, Новоушицькому і Кам’янецько- му повітах. Оскільки призив новобранців з цих трьох повітів77, за підрахунками ГУГШ Армії УНР, дозволив би довести комплекта- цію 2 стрілецької дивізії лише до половини її штатної кількості, то пропонувалося провести мобілізацію народжених у 1897-1898 рр., але за умов наявності одягу і зброї для них78. Штатна кількість 2 стрілецької бригади була: старшин — 705, козаків муштрових — 18.132, немуштрових — 5.409, урядовців — 172. Наявними на 24 квітня було 260 старшин, 803 муштрових козака та 259 — не- муштрових; 437 коней, 6 гармат. 2 запасова бригада потребувала 83 старшини, 2.357 муштрових козаків та 548 — немуштрових79. Складовою успіху цього союзу було поширення серед насе- лення інформації про причини польсько-українського союзу, взаємовідносини між союзниками, формування Армії УНР та про політику уряду УНР. Для цього передбачалось відновити обліково-мобілізаційні органи з одночасним заснуванням на рівні управління повітових військових начальників інформаційних відділів для поширення декларацій уряду про курс УНР та попу- ляризації мобілізації. Міністерство внутрішніх справ мало відно- вити управи по військовій повинності, призначити повітових комісарів та подбати про відновлення місцевого самоврядування. Проте польська місцева влада не допустила представників Подільської губерніальної управи військової повинності до про- ведення реєстрації наявних у цих місцевостях козаків та старшин 311Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Армії УНР, посилаючись при цьому на відсутність розпоряджень з боку військової польської влади. Так, ще 4 травня військове міністерство УНР направило до воєводи Кам’янець-Подільської округи лист з проханням дозволити раднику губерніальної упра- ви відновити працю повітових управ військової повинності в Проскурівському, Новоушицькому, Кам’янецькому та Могилів- ському повітах, щоб к часу оголошення мобілізації управи могли приступити негайно до праці. При цьому підкреслювалося, що принципова згода польського вищого командування та команду- ючого 6-ю польською армією на проведення мобілізації двох річників (1899-1900 рр.) була вже отримана80. В результаті міс- цева польська влада не допустила українських представників до виконання цього завдання. Тому 20-22 травня українська сторона знов вимагала від командування 6-ї польської армії видачі поль- ській адміністрації відповідних розпоряджень та інструкцій81. Така ж ситуація склалася в кінці квітня і у Старокостянтинові, в якому польське командування, посилаючись на брак уповно- важень, заборонило представнику 5 стрілецької бригади збір та відправку козаків і старшин до Кам’янець-Подільського82. Окрім того, польська місцева влада не давала можливості перевірити по волостях списки мобілізованих, хоча вони складалися відпо- відно до її наказів83. Таке хождіння по адміністративному колу не прискорювало розбудову української армії, знижувало авто- ритет влади УНР в очах населення, не додавало відчуття союз- ницької співпраці. Загалом «бракувало ясності: хто властиво був правдивим господарем краю — було це важко розібратися; поляки в ролях довудців двірців, комендантів, підкомендатів, жандармерії, агентів дефензиви — заповнювали всі наші інсти- туції»84. На початок червня українській владі таки вдалося організувати управління повітових військових начальників у Кам’янецькому, Проскурівському, Новоушицькому, Літинському, Сквирському, Могилівському та Ямпільському повітах. Мобілізаційні комісії не мали чіткого плану проведення мобілізації через недостатню розробленість норм, за яким вона проводилась; найбільшою перешкодою була відсутність поімен- 312 Олена Михайлова них списків військовозобов’язаних, через що їм часто дово- дилось працювати навмання. Загальна ситуація з мобілізацією не була ясною для повітових комісарів, оскільки вони не одер- жали інструкцій щодо того, як саме буде проводитись мобілі- зація та формуватись військовий апарат на місцях (чи прибуде військовий референт, як будуть функціонувати комендатури, чи треба відкривати інформаційно-реєстраційні бюро). За розрахунками генерала М. Омеляновича-Павленка, розбу- дова армії мала пройти два етапи: на першому необхідно було провести реорганізацію і поповнити особовий склад існуючих частин через часткову мобілізацію; на другому планувалось роз- ширити склад частин згідно штатів шляхом проведення загальної мобілізації на всій зайнятій території. Так, вже 5 травня коман- дою 2 стрілецької дивізії було оголошено мобілізацію в прифрон- товому Могилівському повіті народженних у 1897-1898 рр.85. Згідно з щоденником мобілізації, за період від 12 травня по 11 червня прибуло 115 старшин, 162 підстаршини, 3.385 козаків, з яких було признано здібними до служби 77 старшин, 119 під- старшин, 1.925 козаків86. З перекиненням цієї дивізії на фронт 31 травня на лінію М’ясківка–Вільшанка її формування призупинялось на напів- фазі. Зі змушеним переходом дивізії в Ямпільський повіт диві- зія не змогла б провести там мобілізацію: з 15 травня 1920 р. командуючий армією УНР М. Омелянович-Павленко видав наказ про мобілізацію в Ямпільському повіті. Виходом могло бути проведення мобілізації в Могилівському повіті народже- них у 1899-1900 рр. з перекиненням з Вінниці до Могилева- Подільського 2 запасової бригади87. Згідно з дозволом, отри- маним на початку червня, 2 (перейменованій в 3 Залізну) стрілецькій дивізії було дозволено 18-21 червня провести мобі- лізацію в Брацлавському повіті народжених в 1897-1898 рр. і народжених 1899-1900 рр. — в Могилівському повіті88. Мобілізація в Ямпільському повіті проходила між 25 травня та 5 червня. До українського війська закликались козаки 1897- 1899 р.н. (в бойові частини), 1899-1900 р.н. — в рекрутські, і 313Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця підстаршини — до 30 років включно. Щоб компенсувати нестачу одягу та озброєння, мобілізовані мали з’являтись до війська одягнутими та взутими, а при можливості й озбро- єними. Її результати перевершили всі сподівання. В разі успішного її проведення припускалось, що вона могла дати армії близько 2.000 вояків. Однак лише за перші три дні силами військових частин було мобілізовано значно більшу кількість військовозобов’язаних, ніж прогнозувалось. Наприклад, лише Волинська дивізія прийняла поповнення 25 травня — 10 під- старшин та 123 козака, 27 травня — відповідно 10 та 507, 28 травня — 198 козаків. Вже 29 травня через штаб Запорізької групи до військових частин було направлено 506 мобілізо- ваних. Київська дивізія мобілізувала 1.045 козаків та понад 40 старшин та підстаршин. У Херсонській дивізії прийняли 8 старшин, 35 підстаршин та 820 козаків. Загалом же в Ямпіль- ському повіті було мобілізовано 30 старшин, 81 підстаршину та майже 4.000 козаків89. За даними на 18 червня ДА УНР налічувала90: 314 Олена Михайлова ди ві зії ст ар ш . му ш тр .к оз ак и не му ш .к оз ак и об оз н. ко не й ру ш н. ш аб ел ь ку ле ме т га рм ат на бо їд о ру ш н. на бо їд о га рм ат Запорізька91 207 2.757 278 210 923 283 21 7 36.065 240 Волинська 150 1.807 278 190 612 198 18 1 48.000 329 Залізна92 795 3.465 — 210 2.988 273 80 9 180.350 771 Київська 149 1.758 322 269 631 109 4 60.000 600 Херсонська 98 2.144 423 144 698 125 — 2 60.821 344 6 стрілецька93 192 1.419 301 273 1.217 127 — — — — 3 окр. кінний полк 19 126 15 15 146 110 2 — — — Разом 1.610 13.476 1.617 1.311 7.215 1.225 121 23 385.236 2.284 Такий успіх мобілізації потребував негайного матеріального забезпечення зброєю та одягом94. Ще 22 травня командарм М. Омелянович-Павленко повідомив військового міністра УНР про те, що він подав того ж дня першу відомість на постачання генералу Ф. Крайовського, командуючому 18-ї польської дивізії пехоти, під час його інспекції армії Зимого походу. Він прохав про видачу 15 тисяч рушниць (3 тис. негайно), 120 кулеметів (40 негайно) з 1 млн набоїв, 30 гармат (12 негайно) і 5 тисяч снарядів, 50 польових кухонь, маючи на меті довести кадри армії УНР до штатного складу (до 5 дивізій, кожна з яких складалася б з трьох трьохкурінневих бригад піхоти, дивізіону артилерії, двох кінних полків і технічного куреня)95. У разі отримання вищезазначеного він планував оголосити мобілі- зацію у Брацлавському (для Волинської дивізії), Гайсинському 315Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця ди ві зії ст ар ш . му ш тр .к оз ак и не му ш .к оз ак и об оз н. ко не й ру ш н. ш аб ел ь ку ле ме т га рм ат на бо їд о ру ш н. на бо їд о га рм ат запасні бригади Запорізька 72 28 — — — — — — — — Волинська 125 300 — 6 80 15 — — 1.000 — Залізна 139 221 145 22 — — — — — — Київська 37 195 21 4 37 — — — 400 — Херсон. ? ? 6 стр 449 712 98 — 380 — — — — — 3-го окр. кінного полку 42 — — — 63 — — — 800 — Разом 864 1.456 264 32 560 15 — — 2.200 — Загалом 2.474 14.932 1.881 1.343 7.775 1.240 121 23 387.436 2.284 (для Запорізької дивізії) та Липовецькому (для Київської дивізії) повітах. Зазначалося, що з матеріального боку (кухні, обози, одяг) Армія УНР забезпечена погано, а тому прохалося, щоб людське поповнення в тилу йшло разом з необхідним майном96. В його розумінні, армію треба було відвести в запілля для розташування її по мобілізаційних дільницях, відпочинку та реорганізації, де за сприяючих умов її можна було б довести до 100 тисяч чоловік97. Згідно з п. 12 військової конвенції, українські війська мали отримати від Польщі зброю, амуніцію і одяг у кількості, що відповідала б її власним штатам для трьох дивізій, але уряд УНР оплачував ці витрати. Польща брала на себе зобов’язання поставити, зокрема, 55 тисяч комплектів одягу98, 43.5 тисячі багнетів, 462 важких кулемета, 108 трьохдюймових гармат, 1.020 шабель, 315 польових кухонь, 36.500 верхових коней. На початку травня в розпорядженні інтендатури ГКПВ було всього 10 тисяч комлектів одягу. 15 травня в Бердичеві під наглядом 2-ї польської армії відкрилась станція озброєння для 6 стрілецької дивізії Армії УНР. Все озброєння російського зразку, що було взято у боях 2-ою та 3-ю польськими арміями, після сортирування мало направлятися туди99. Командування 6-ї польської армії від- кривало подібну станцію озброєння у Могилеві-Подільському, куди 2 стрілецька дивізія мала надіслати свою прийомну комісію100. Кожна станція мала повідомляти щоденно Ставку ГКПВ про кількість наявного у них озброєння та відданого українським комісіям101. Для забезпечення тилу польської армії в Україні, постачання її всім необхідним та співпраці з українською владою в питан- нях організації Армії УНР, вирішення місця її дислокації, конт- роля та допомоги в організації української адміністрації наказом ГКПВ від 12 травня було утворено командування етапів польського війська в Україні (Dowództwo Etapów Wojsk Polskich na Ukrainie — DEU, далі — КЕУ). З 25 травня КЕУ мало при- ступити до своїх обов’язків на території Правобережної Укра- 316 Олена Михайлова їни102. З центром у Вінниці, воно утворювало три представ- ництва, що були командуваннями губерніальних етапів: Київ- ське (з осередком в Києві), Волинське (в Житомирі) та Поділь- ське (у Барі). Начальником КЕУ було призначено генерала Я. Ромера, шефом штабу — підполковника В. Славека. Наказом ГКПВ від 27 травня встановлювалися його кордони: південний політичний кордон Поділля йшов вздовж Дністра від р. Збруч до східного кордону Могилівського повіту; північний кордон Волині йшов по кордону Овруцького повіту. Пердбачалось збільшити ці кордони далі на схід по кордонах Волині і Київщини (Радомиського повіту)103. КЕУ прибуло до Вінниці ввечері 27 травня104. Однак, його діяльність відразу була паралізована через брак грошей та двох третин персоналу. Секції закупок, судова та зв’язку мали особ- ливі складнощі з укомлектуванням своїх кадрів, що гальмувало їхню працю, часто з затримкою в 2-3 тижні105. Після тижневого існування КЕУ з розпачем зазначало, що секція постачання зброї була у ситуації «шукаючого навпо- мацьки у пітьмах», оскільки вона не тільки не отримала дирек- тив щодо свого функціонування, але і не мала навіть матері- альної бази у своєму розпорядженні106. Не було налагоджено жодного зв’язку між штабом КЕУ і підлеглими органами на місцях, а тому було неможливим ні отримати інформацію про ситуацію на місцях, ні передати накази та бути у курсі щодо матеріально-технічних потреб армій. Окрім того, через відсут- ність керівного органу досі не було урегульованим питання транспорту, і як наслідок — зрив постачання для фронту. Розподільчі станції постачання польської армії знаходилися у Жмеринці, Коростені та Рівному. Потяги з продуктовими запа- сами для 2-ї і 3-ї армії стояли в Ковелі і Голобах, чекаючи на перехід на широкі колії107. 23 травня для подолання продо- вольчої кризи 3-ї польської армії108 6-а польська армія виділила 30 вагонів збіжжя на Київ, які на початок червня так ще і не дістались до місця свого призначення. Iнший продовольчий потяг йшов з Житомира до Вінниці (120 км) 4 дні109. 317Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Не були організовані в КЕУ відділи військовополонених, воєнної здобичі, юридичний, закупівель при інтендатурі, і все це через брак керівництва і відсутність персоналу. Як наслідок, визнавався факт того, що польська сторона не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо постачання солі, нафти, бензину, мануфактури, галантереї110, що штовхало уряд УНР шукати можливостей закупівель в Румунії. На початку червня КЕУ констатувало, що станції озброєння української армії в Бердичеві та Могилеві-Подільському були порожніми, за винятком незначної кількості амуніції для кулеметів і гармат111. З іншої боку, польська сторона не знала докладного бойового стану Армії УНР, що ускладнювало її постачання. Загалом, на кінець травня стало очевидним, що надії ГКПВ на військову здобич російського зразку не справдилися, а здо- бутої зброї не вистачить на покриття потреб Армії УНР112. Вихід полягав у переозброєнні Армії УНР у ті зразки, які мала у розпорядженні польська армія, в противному випадку укра- їнський союзник міг стати не тільки безкорисним, але й загрозливим баластом113. 15 червня командуючий 6-ю поль- ською армією генерал В. Iвашкевич надіслав до ГКПВ теле- граму з проханням дати категоричну відповідь, чи потрібно продовжувати постачання Армії УНР в російські зразки зброї, чи переозброїти її в польські зразки114. 17 червня ГКПВ відпо- віло, що усвідомлювало труднощі, пов’язані з нестачею амуніції російського зразка, але в той же час воно було проти переходу Армії УНР на інші зразки, бо і їх не вистачало для потреб польської армії115. Вирішенням проблеми нестачі зброї російського зразку могла стати її закупівля в Румунії. У середині червня у листі до військового аташе Польщі у Бухарешті ГКПВ визнавало, що не в стані повністю забезпечити Армію УНР необхідною амуніцією, а тому пропонувалося підтримати спроби укра- їнського уряду закупити зброю в Румунії в кількості не менше 3 млн. набоїв116. Уряд УНР передбачав оплачувати ці закупівлі 318 Олена Михайлова цукром та збіжжям117. Головний Отаман С. Петлюра дав свою згоду на закупівлю набоїв в Румунії з подальшою оплатою їх цукром та збіжжям за посередництвом уряду Польщі. 8 червня у своєму докладі начальнику КЕУ полковник В. Сальський повідомив його про це, зазначивши, що це питання мало бути обговореним на засіданні РНМ УНР118. Проте через прорив фронту більшовиками в спішному порядку було обговорено тільки питання евакуації з Вінниці. Фактично, саме завдяки регулярним поставкам з Румунії військового майна, що тривали до середини жовтня 1920 р., покривались біжучі потреби Армії УНР119. До часу відступу в середині червня Армія УНР отримала від польського союзника наступну кількість одягу, взуття, зброї та амуніції: 319Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Коли Кому Поставки комплектів одягу і взуття Поставки зброї і амуніції 15.05. 1920. 2 стр. дивізія полк. Удовиченка 1.500 к.о.; 2.384 пар взуття120 20.05.–4.000 рушниць; 932 багнета; 50 кулеметів121 24.05. 1.200 к.о.; 6.144 пар взуття122 25.05. — 100.000 набоїв/ рушниць; 1.953 набоїв/гармат 28.05. 1.000 к.о.; 1.000 пар взуття123 30.05. — 5 гармат 01.06– 07.06. 1.000 к.о.124 100 рушниць; 3 кулемета125 11.06. 5.000 к.о.; 3.000 пар взуття126 Разом 9.700 к.о.; 7.528 пар взуття 4.100 рушниць; 932 багнета; 53 кулемета; 5 гармат З кінця травня розпочалися атаки червоної кінноти С. Будьон- ного на Український фронт для пошуку його слабкого відтинку. Зокрема, 31 травня тривали бої вздовж р. Марковка з відділами Армії УНР, які змушені були відступити на її правий берег132. Командування Армії УНР передбачало, що наступ частин Чер- воної армії може розпочатися 3 червня на лінії фронту Чобо- тарка — Крижопіль — М’ясківка — Джугастра, з головним ударом на стику з 12-ю польською дивізією. В зв’язку з цими можливими атаками найбільшою тривогою командування Ар- мією УНР залишалося вчасне отримання амуніції. Так, 2 червня командарм УНР повідомив командуючого 6-ю польською армією, що якщо не буде доставлено набоїв, а Червона армія розпочне наступ, то Армія УНР змушена буде відступити. Він 320 Олена Михайлова Коли Кому Поставки комплектів одягу і взуття Поставки зброї і амуніції 28.05.– 06.06. Армія ген. Омеляновича- Павленка 4.000 к.о.127 19.05. — 5.563 набоїв/гармат; 19.05.–28.05. — 551.470 набоїв/ рушниць; 24.05. — 364.550 набоїв/ кулеметів128 01.06.– 07.06. 4.000 к.о.129 1.300 рушниць; 49 кулеметів130 Разом 8.000 к.о. 1.300 рушниць; 49 кулеметів 20.05. 2 запасова бригада 125.000 набоїв/рушниць; 200.000набоїв/кулеметів; 3.509 набоїв/гармат 19.05. 4 запасова бригада 30.190 набоїв/рушниць 03.06. 6 запасова бригада 400 рушниць; 48.300 набоїв; 800 гранат131 прохав надіслати на станцію Вапнярка негайно 200.000 набоїв для рушниць та 2.000 набоїв для гармат (щоденна потреба Армії УНР складала 20.000 набоїв для рушниць та 500 набоїв для гармат)133. Перші значні поставки було зроблено до 19-24 черв- ня: Армія УНР отримала 16 гармат, 12.070 рушниць (до того ж запасові бригади — 2.800 рушниць), 2.200 багнетів, 100 тисяч набоїв і 3 вагона гарматних набоїв134. В зв’язку зі зміною ситуації на фронті 19 червня ГКПВ реорганізувало КЕУ. З-під його компетенції виходила органі- зація тилу та постачання польських військ в Україні, в той час як його завданням залишалася організація та вишкіл україн- ських військ і підтримання зв’язку з урядом УНР та Цивільним Управлінням Земель Волині і Поділля щодо політичних та гос- подарчих питань. КЕУ змінювало свою назву на Польське військове представництво при уряді УНР (далі — ПВПУ, Polska Expozytura Wojskowa przy Rządzie URL — PEWU) з осередком в Кам’янці-Подільському (з середини липня — в Ланцуті), начальником якого було призначено полковника А. Серда- Теодорського135. Саме через ПВПУ тримався зв’язок між 6- польською армією та Армією УНР під час їхнього відступу за р. Збруч. Після реорганізації КЕУ в рапорті від 22 червня зазна- чалось, що до того часу панувало «хаотичне управління мате- ріалом озброєння і був відсутній будь-який централізований план щодо озброєння українських військ»136. Система постачання Армії УНР була децентралізована. Воно проходило через військову секцію при дипломатичній місії УНР у Варшаві і приймалося на місці або безпосередньо дивізіями, або інтендатурою Головної управи постачання Військового міністерства УНР; дивізії надсилали також напряму вимоги до інтендатури 6-ї польської армії та військового міністерства Польщі. До того ж окремі дивізії самотужки старалися задовіль- нити власні потреби. В Могилеві-Подільському та Ямполі були утворені військові бази й майстерні для виготовлення одягу та взуття. Кожна дивізія отримала по 10.000 пудів цукру для при- дбання необхідних речей. 321Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Оскільки надходження речевого майна контролювалося кіль- кома незв’язаними між собою установами, то постачання Армії УНР «утворило таку безалаберну систему постачання, що в одній частині мається майно в запасах, а в другій козаки неодяг- нені і босі» і отримати правдиві дані про стан забезпечення Армії УНР майже неможливо137. Так, відомості, предоставлені військовою місією у Варшаві, були заплутані і неясні і не могли бути використані для з’ясування стану забезпеченності Армії УНР майном; невідомо, чи надіслане майно дійшло до дивізій і як було розподілене. Такий хаотичний стан речей тривав до вересня 1920 року, коли за вимогою Головного Отамана все постачання Армії мало проводитись виключно через Головну управу постачання Військового міністерства УНР для того, щоб полегшити розрахунки з польським союзником за доставлене майно. Кошторис витрат на формування Армії УНР та утри- мання вже існуючої не був складений ГУГШ принаймні до кін- ця липня, а тому поточні витрати проводились безкредитово. Таким чином, УНР розпочинала нову фазу війни з радянською Росією в кінці квітня 1920 р. в союзі з Польщею в умовах, спри- ятливих для перемоги. Протягом зими Польща надала матеріаль- ну можливість розпорошеній Армії УНР розпочати організацію зародків 2 та 6 стрілецьких дивізій відповідно у Кам’янці- Подільському та Брест-Литовському. Біля 2,5 тисяч козаків взяли участь у спільному поході на Київ, що розпочався 25 квітня. Успіх польсько-українського союзу залежав від декількох чин- ників: функціонування органів постачання армії УНР, від яких напряму залежала фізична боєздатність польської армії, її пове- дінка з населенням та масштаби проведення реквізицій; від ставлення населення до присутності польської армії на укра- їнському терені і взагалі до ідеї цього союзу; від розвитку поль- сько-українських стосунків на регіональному рівні (а саме розу- міння умов військової конвенції та їх дотримання у пунктах про експлуатацію залізничної колії, про розподіл військової здобичі); від проведення мобілізації та розбудови армії УНР. Не менш важливим чинником успіху була швидкість та якість розбудови 322 Олена Михайлова адміністративного апарату УНР, якому з часом польська адміні- страція мала передати повноту влади. З іншої сторони, підвали- ною успіху у такій ризиковій воєнній кампанії була і економічно- фінансова спроможність Польщі, її здатність організувати та виконати обіцяні для формування дивізій Армії УНР поставки. Чотирі тижні — з 8 травня до 10 червня — український уряд з міністерствами мали змогу провадити організаційну працю на звільненому від більшовиків терені УНР. Після підписання договору українська сторона сподівалася на проведення першої хвилі мобілізації на терені, тимчасово окупованому польським військом, а саме на Поділлі (у Кам’янецькому, Новоушицькому та Проскурівському повітах). Опір польської місцевої адмін- істрації не дав можливості здійснитися цим планам. За цей час вдалося закласти основу для 7 запасових бригад та підготуватися до проведення мобілізації. В першу чергу змобілізованими були Могілівський і Ямпільский повіти, що безпосередьо займалися Армією УНР. Результат мобілізації перевищив очікування — більше 6.000 козаків. Але кількість мобілізованих вдвічі перевищувала наявні запаси зброї і одягу. Вупереч труднощам матеріального і адміністративного харак- теру за перші вісім тижнів з початку Київського походу Армії УНР вдалося реорганізуватися та збільшити свої лави майже в 2,5 рази. Постачання зброї і одягу до Армії УНР було невпоряд- кованим, що породжувало адміністративний хаос. Не існувало конкретного централізованого плану забезпечення Армії УНР, воно робилося різними не зв’язаними між собою структурами. Сподівання на велику здобич зброї російського зразку не справдились, тому з кінця червня частина замовлень (особливо щодо амуніції) надсилались до Румунії. Військова конвенція мала тимчасовий характер, що визна- чався умовами Київського походу на Правобережжя УНР. Біль- шість її пунктів (щодо механізму постачання зброї та одягу, передачі влади адміністрації УНР, поділу здобичі, залізниць, валютне питання) мали конкретизуватися «окремою умовою» та «додатково». На практиці це означало, що українська сторона 323Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця вже на своїй території опинилася заручником «військових обставин», зважаючі на які не можливо було ні вільно провести мобілізацію, ні розбудувати власну адміністрацію, витрачаючи час і сили на опротестування загальної поведінки польської армії і адміністрації. Незаконні реквізиції набули значного розмаху, незважаючи на всі роз’яснювальні і каральні заходи, які вживало для їх уникнення керівництво польських військ. Польсько-український союз став заручником блискавичного успіху на Київ, оскільки не було достатньо часу ні для поши- рення ідей польсько-українського союзу, ні для розбудови адміністративного апарату, ні для друку українських знаків. Відсутність української валюти стала однією з ключових про- блем травня, що паралізувало процес відновлення влади УНР та катастрофічно ослабило позиції українського уряду по відно- шенню до польського союзника. Після відходу польської армії з теренів Правобережної Укра- їни поставало питання трансформації союзницьких відносин. Фактично, вже тоді мова йшла про невиконання польською стороною головної умови Варшавського договору, а саме — звільнення від більшовиків земель визнаної Польщею УНР, до того ж так і не було створено умов для розбудови Армії УНР. На перший план знов виходило галицьке питання і нові правила організації і постачання Армії УНР. 1 З останніх досліджень виділемо наступні: Klimecki M. Sojusz polsko-ukraiński 1920 r. // Dzieje Podkarpacia. — 1999. — T. 3. — S. 69–95. Kolańczuk A. Sojusznicze siły zbrojne URL w Polsce (organicacja, wspólna walka, internowanie) // Dzieje Podkarpacia. — 1999. — T. 3. — S. 113–123; Krotofil M. Sojusz polsko-ukraiński z 1920 roku // Od armii komputowej do narodowej (XVI–XX w.). Materiały z konferencji nauko- wej pod redakcją Zb. Karpusa i W. Rezmera. — Toruń, 1998. — S. 259–265. Огляд польської історіографії див.: Koko Е. Polska historiografia po 1989 roku o relacjach polsko-ukraińskich w latach 1918-1939 // Historycy polscy i ukraińscy wobec problemów XX wieku. — Kraków, 2000. — S. 132–145; Nowak Andrzej. Spory o politykę wschodnią Piłsudskiego: 324 Олена Михайлова bohater, zdrajca, czy kozioł ofiarny / Od imperium do imperium. Spojrze- nia na historię Europy Wschodniej. — Kraków, 2004. — S. 224–244; Дуткевич М. Польсько-український союз у 1920 році у світлі поль- ської історіографії // Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918–1920 / Під ред. Т. Кшонстка. — Варшава, 2010. — С. 393–403; Полторак С. Забытая историография советско-польской войны 1920 года // Историографический сборник. — Саратов, 2001. — Вып. 19. — С. 40-53. 2 Bruski Jan Jacek. Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919–1924). — Kraków, 2000. — S. 167-169. 3 Legieć Jacek. Armia Ukraińskiej Republiki Ludowej w wojnie pol- sko-ukraińsko-bolszewickiej w 1920 r. — Toruń, 2003. — S. 7. 4 Ibidem. — S. 98-104. 5 Pisuliński J. Nie tylko Petlura. Kwestia ukraińska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918-1923. — Wrocław, 2004. — S. 234-238, 289. 6 Напівофіційні переговори, правда, продовжувались вже в інших воєнно-політичних умовах і завершилися підписанням у Варшаві військової господарчо-фінансової умови 17 жовтня і торгівельної умови 12 листопада на умовах, тяжких для України. — Pisulinski J. Nie tylko Petlura... — S. 289. 7 В першу чергу, слід назвати такі збірники документів: Українсько- московська війна 1920 р. в документах. — Варшава, 1933; Українська революція. Документи 1919-1921 / Ред. Тарас Гунчак. — Нью-Йорк: УВАН у США, 1984; Ukraine and Poland in Doсuments 1918-1922 T. Hunczak, ed. — New York, etc., 1983. — Vol. IІ; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918- 1920 рр.: Док. і матеріали. — Том 2. — К., 2006. Ширше про різні аспекти польсько-українських відносин 1920 р. див.: Верстюк В. Союз Ю. Пілсудського — С. Петлюри у сучасній українській історіографії // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. — 2005. — Т. 41. — С. 61-66; Віднянський С., Калінчик В. Українсько-польські відносини 1917-1926 рр.: сучасна історіографія проблеми // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. — № 1. — 2007. — С. 44-51; Капелюшний В. Варшавський договір між Директо- рією УНР і Польщею у контексті українського державотворення доби 325Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця національно-визвольних змагань (1918-1921 рр.): інтерпретації вітчизняних та зарубіжних істориків // Наукові праці Кам’янець- Подільського Державного педагогічного університету: історичні науки / Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001 р. — Кам’янець-Подільський, 2001. — Т. 7 (9). — С. 522-527; Михайлова О. Польсько-український союз 1920 року: проблеми історіографії // Полтавська Петлюріана. Число 5. Матеріали Шостих Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 22 серпня 2002 року. — Полтава, 2003. — С. 12-27; Срібняк І. Українці про союз 1920 р.: Передумови та наслідки підписання Варшавської угоди між УНР і Польщею (вибрані аспекти історіографії проблеми) // Rzeczpospolita Obojga Narodów i jej tradycje. Studia i szkice / Redakcja naukowa M.Wagner, J.Wojtasik. — Siedłce, 2004. — S. 333- 344; Стопчак М. Політика Директорії УНР у стосунках з Польщею й Румунією / Утворення і діяльність Директорії УНР (1918-1920 рр.): Історіографічний нарис. — Вінниця, 2010. — С. 464-511; Терещенко Ю. Варшавський договір 1920 року і його оцінка українською диплома- тією // Симон Петлюра у контексті українських національно-визволь- них змагань: Зб. наук. пр. — Фастів, 1999. — С. 130-139; Achmatowicz A. Ukraińscy historycy o sojuszu polsko-ukraińskim w roku 1920 // Mazowieckie Studia Humanistyczne. — 1998. — № 2. — S. 189-206. 8 Такі пропозиції щодо зміни наукового підходу до трактування польсько-радянської війни вперше були висловені у книзі: Василь Яблонський. Від влади п’ятьох до диктатури одного. — К., 2001. — С. 135-136. 9 Лісевич І. У відблиску польських багнетів. Життя Києва під час перебування в ньому польських військ (травень-червень 1920 р.). — К., 2002. — С. 62-65. 10 Там само. — С. 18-22. 11 http://1919.kupa.in.ua/bbloteka/statt/17-rozbudova-zbroynih-sil-unr- ukrayinske-selyanstvo-vesna-lto-1920r.html 12 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України). — Ф. 57. — Оп. 2. — Спр. 424. — Арк. 75; Archiwum Akt Nowych w Warszawie (далі — AAN). — Towarzystwo Straży Kresowej. — Sygn. 553. — K. 52. 13 Ukraine and Poland in Doсuments... — Vol. IІ. — Р. 64. 326 Олена Михайлова 14 До напрямків діяльності експозитури економічного коммітету РНМ Польщі входив нагляд за реалізуванням зобов’язань УНР; постачання польської армії; регулювання торгівлі та підписання контрактів. Для набуття чинності вона мала бути затверджена РНМ Польщі. — AAN. — Akta Stanisława Kauzika. — Sygn. 5. — K. 191. 15 У представленому тексті цієї телеграми у збірнику «Симон Петлюра. Статті, листи, документи» (Т. III. — К., 1999. — С. 203) вкра- лася прикра помилка: надруковано «занятій польськім військом». — ЦДАВО України. — Ф. 538. — Оп. 1. — Спр. 179. — Арк. 3-4. 16 Вістник Головного Комісаріату Уряду Української Народної Рес- публіки. — Житомир, 1920. — Ч. 1. — 11 травня. — С. 1-2; Дирек- торія... — С. 622-624. 20 травня на засіданні РНМ УНР було порушено питання про необхідність скасування головного комісаріату уряду УНР. Ліквідація цього органу мала відбуватися між 5 та 15 червням. 26 травня К. Лоський звернувся до голови уряду УНР з проханням про звільнення його від обов’язків головного комісара уряду УНР. 17 Вістник Волинського губерніального комісара. — 1920. — Ч. 1. — 5 травня. — С. 3; Директорія... — С. 629-630. 18 Вісник Головного комісаріату уряду Української Народної Рес- публіки. — Житомир, 1920. — Ч. 1. — 11 травня. — С. 3-4. 19 Вістник Волинського губерніального комісара. — 1920. — Ч. 1. — 5 травня. — С. 4. 20 Там само. — Ч. 6. — 18 травня. — С. 3. 21 Вістник Волинського губерніального комісара. — 1920. — Ч. 6. — 18 травня. — С. 1. 22 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 32-33. 23 Перед ним постало завдання одночасно з формуванням міні- стерств приступити до військової організації запілля та до розмежу- вання функцій між армією та запіллям. Треба було уникнути знайомої ситуації 1919 р., коли на фронті — армія, яка сама забезпечує себе з найближчого запілля всім необхідним, далі — хаос, посеред якого був уряд УНР з центральними установами. Військове міністерство мало грати ключову роль у зв’язку між армією та територією УНР, бути організатором джерел існування армії (люди, харчування, одяг, коні, зброя), тобто забезпечувати тривку організацію апарату запілля. Зв’язуючою ланкою та основою такої війської адміністративної верти- 327Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця каллі керування мали стати запасові бригади. Для цього звільнена територія УНР поділялася на дільниці, що відповідало поділу на пові- ти. Кожна дільниця знаходилася б під керуванням запасової бригади, штаб якої б складав осередок військового керування дільницею в справі постачання армії, проведення мобілізації та муштри, боротьби з дезертирством, формування етапових частин. Запасові бригади мали стати основою для місцевих гарнізонів, що закладало б підвалини для поширенняя місцевого цивільного апарату влади УНР. Кожна дієва дивизія мала б свої склади, майстерні, шпиталі. В регулярній армії її постачання покладалося на інтендантство армії, яке працювало в контакті з державними установами і органами місцевими самовря- дуваннями. На кінець квітня військове міністерство УНР не могло роз- раховувати на будь-яку поміч — ні міністерство народного господар- ства УНР, ні місцеве самоуправління не мали свого апарату в регіонах. Для постачання всього необхідного польському союзнику та власній армії треба було в короткий строк скупчити значні запаси продо- воль- ства і фуражу та швидко їх розподілити. Такі завдання могли б взяти на себе інтендантські відділи при управліннях повітових військових начальників для проведення статистики і експлуатації запасів. Управ- ління повітових військових начальників об’єднувались в дільниці місцевих військ з підлеглістю дільничному військовому начальнику. Ці плани щодо принципової ролі запасових бригад не справдились. 24 Вістник Головного комісаріату уряду Української Народної Рес- публіки. — Житомир, 1920. — Ч. 2. — 18 травня. — С. 8; Вістник Волин- ського губерніального комісара. — 1920. — Ч. 2. — 8 травня. — С. 1. 25 Ці дії протирічили п. 6-д військової конвенції, оскільки до заключення фінансової конвенції тимчасове співвідношення української валюти до польської мало встановлюватися ГКПВ в порозумінню з Головною командою українських військ. 26 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 4. 27 Тільки 15 травня на засіданні РНМ УНР було ухвалено асигну- вати 15 млн. карбованців в розпорядження К. Лоського. 22 травня було ухвалено асигнувати 20 млн. карбованців на видатки з віднов- лення та організації влади на місцях. — Директорія... — С. 27, 36. 28 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 6-7. 29 Там само. — Арк. 9-10 зв. 328 Олена Михайлова 30 Там само. — Арк. 11 зв. На курс української валюти мало «лихий вплив» те, що «наказ ГКПВ про курс карбованця 1:8 заніс хтось з друкарні на Житомирську біржу», хоча потім і було вжито заходів для відкликання цього оголошення. — ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 147. — Арк. 29. 31 Centralne Archiwum Wojskowe w Rembertowie (далі — СAW). — І.380.3.168. — Nie paginowane. 32 AAN. — Instytucje Wojskowe. — 296/І. — Sygn. 50. — K. 19. 33 Ibidem. — Sygn. 70. — K. 72-74. 34 Оскільки на той момент польська сторона виділила значні кошти на утримання української армії (так, з 10 лютого по 10 березня було асигновано 18 млн. польських марок), то таку умову у військовій конвенції можна розглядати як спосіб повернення вкладених у розбудову Армії УНР коштів. 35 Деталі цієї процедури, як і унормування способів виплат і преміювання, валютні питання мали бути вирішенні пізніше спеціальною інструкцією. — Komentarze do Konwencji Wojskowej między Polską a Ukrainą z 12 maja 1920 r. // Poland and Ukraine in documents. — P. 65-66. 36 ЦДАВО України. — Ф. 1092. — Оп. 2. — Спр. 372. — Арк. 8-8 зв.-9. 37 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 1. 38 ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 147. — Арк. 27; Там само. — Ф. 3216. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 22. 39 СAW. — І.380.3.168. — Nie paginowane. 40 В магазинах польські солдати радили гоподарям не приймати українських грошей. — ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 30. 41Лісевич І. У відблиску... — С. 119. 42 Вістник Головного Комісаріату Уряду Української Народної Рес- публіки. — Житомир, 1920. — Ч. 2. –18 травня. — С. 8; Вістник Во- линського губерніального комісара. — 1920. — Ч. 5. — 15 травня. — С. 3. 43 Громадське слово (Київ). — 1920. — 22 травня. 329Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця 44 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 10. 45 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 11. 46 Такими були висновки звіту КЕУ від 3 червня. — AAN. — Instytucje Wojskowe. — 296/І. — Sygn. 64. — K. 24-29. 47 Ibidem. — Sygn. 70. — K. 104-109. 48 ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 35 зв. 49 Лісевич І. У відблиску... — С. 92-99. 50 AAN. — Instytucje Wojskowe. — 296/І. — Sygn. 70. — K. 104-109. 51 Оскільки польська сторона могла оплачувати квитки лише за курсом польськими марками, які, в свою чергу, селяни не хотіли брати, то для врегулювання ситуації 12 травня ГКПВ видало наказ про оплату реквізованих товарів квитками (а не польськими марками) до того моменту, доки уряд УНР надасть українські гроші. Але це було зачароване коло. У звітах 3-ї польської армії повідомлялося, що за реквізиційні квитки наприкінці травня нічого не можна було дістати, бо населення не хотіло нічого продавати. — Лісевич І. У відблиску... — С. 117-119. 52 СAW. — І.311.3.34. — К. 29. 53 Так, угоди були заключені з Немирівським, Стрільчинецьким, Гайсинським та Брацлавським кооперативами та приватними підрядчиками. 54 СAW. — I.301.10.34. — Doc. 263328. 55 Директорія... — С. 29; Ukraine and Poland in Documents... — Vol. 2. — P. 143-146; AAN. — Mikrofilmy z Akt Obcych. — Sygn. M.-488. — Dok. 4333. Ю. Пілсудський не згоджувався на таку ціну, пропонуючи встановити її на рівні 150 польських марок за пуд. Оскільки приватні контори пропонували за цукор до 1.000 польських марок за пуд (і сплачували за нього у доларах), то пропонувалися добитись дозволу Польщі на його вивіз з України до Гданська для продажу і закупівлі необхідного для Армії УНР. Ці сподівання укра- їнського уряду виявлися марними. — ЦДАВО України. — Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 35. — Арк. 52-52 зв. 56 Недивлячись на те, що дроти пошт і телеграфів мали бути в роз- порядженні уряду УНР і тільки за його згодою польське командування 330 Олена Михайлова могло використовувати їх, на кінець травня не було налагоджено телеграфічного зв’язку між місцевостями УНР та частинами Армії УНР. 20 травня український Генштаб прохав про виділення ліній Вінниця — Жмеринка — Могилів для зв’язку з 2 дивізією армії УНР, Вінниця — Жмеринка — Вапнярка для зв’язку з армією генерала М. Омеляновича-Павленка, Вінниця — Козятин — Київ для зв’язку з 6 стрілецькою дивізією, Вінниця — Козятин — Бердичів — Житомир для зв’язку з Генштабом польських військ, Вінниця — Проскурів — Кам’янець-Подільський для зв’язку з державними установами. Проте швидко з’ясувалось, що лінії, нібито виділені 6-ю польською армією, були зайняті нею ж. — ЦДАВО України. — Ф. 538. — Оп. 1. — Спр. 177. — Арк. 38; CAW. — І.380.3.168. — Nie paginowane. В Брац- лавському повіті в середині травня 5 польською дивізією було забрано все телефонне майно, що розцінювалось нею як «непорозуміння». — ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 35 зв. 57 ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 21. — Арк. 27. 58 СAW. — І.380.3.81. — К. 302. Як зазначав у своєму рапорті губерніальний комісар Поділля Є. Колодяжний, «не може бути сумніву, що вище польське командування до представників уряду і української військової влади ставиться дуже прихильно. Але окремі вчинки, які лічуться тисячами, зовсім дисонують з оцім загальним порозумін- ням». — ЦДАВО України. — Ф. 538. — Оп. 1. — Спр. 177. — Арк. 40. 59 Для того, щоб покласти край всіляким безчинствам, він вимагав проведення роз’яснювальної роботи серед жовнирів щодо їхньої поведінки в Україні, а за нарушення її норм — введення процедур переслідування військово-польовими судами як винуватих, так і їх командирів. — ЦДАВО України. — Ф. 538. — Оп. 1. — Спр. 181. — Арк. 2. 60 ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 296. — Арк. 15. 61 СAW. — І.380.3.81. — К. 24. 62 Згідно з ним, залізниця знаходилась під польським керуванням, але український персонал мав залишитися на своїх посадах. Україн- ський уряд мав призначити на станції своїх зв’язкових старшин та поступово організувати свій залізничний апарат для прийняття заліз- ниць під своє керування, що визначалось би окремим договором. Польське командування мало допомогти українським залізницям всім 331Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця необхідним матеріалом для їх експлуатації. Наприкінці травня україн- ські залізничні комендатури (один-два старшини) з’явились на стан- ціях Київ, Жмеринка, Козятин, Вінниця, Фастів, Житомир, Коростень, Проскурів. 63 СAW. — І.380.3.168. — Nie paginowane. 64 Директорія... — С. 57, 65. 65 Там само. — С. 57. 66 AAN. — Mikrofilmy z Akt Obcych. — M-423. — Doc. 3920. 67 СAW. — І.380.10.17. — К. 14. 68 Ibidem. — І.380.3.168. — Nie paginowane. 69 Legieć Jacek. Armia ... — S. 95. У Бердичеві 6 запасова бригада армії УНР опинилася у скрутному становищі, позбавлена будь-якого постачання з боку української інтендатури. Її взяв на своє забезпечення польський союзник. — L.K. Ekspozytura... — S. 239. 70 СAW. — І.380.3.81. — К. 64. 71 Ibidem. — І.380.3.167. — К. 18; ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 147. — Арк. 10. 72 Ibidem. — І.380.3.81. — К. 28. 73 Ibidem. — І.380.3.167. — К. 1. 74 В зв’язку з тим, що відбулося відновлення праці повітових військових начальників, 29 травня наказом військового міністерства УНР були скасовані інформаційно-реєстраційні бюро, старшини яких переходили в розпорядження запасових бригад. — Ibidem. — К. 42. 75 Наприклад, в Жмеринці було побито єврея за те, що він вивішу- вав український прапор. При цьому польський солдат кричав, що «що вони не для того займали Жмеринку, щоб тут вивішувати ріжні тряпки». — ЦДАВО України. — Ф. 3216. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 30. 76 СAW. — І.380.3.167. — К. 3. 77 У середньому повіт міг дати 2000 однорічних новобранців, а призов з трьох повітів за два роки — приблизно 10-12 тис. новобранців. 78 СAW. — 380.3.165. — К. 44. 332 Олена Михайлова 79 Ibidem. — К. 33. 80 СAW. — І.380.3.168. — Nie paginowane. 81 Ibidem 82 Ibidem. — І.380.3.167. — К. 15. 83 Ibidem. — І.380.3.81. — К. 130. 84 Омелянович-Павленко М. Останній відворот... — С. 411. Показо- вим тут може бути коротке звернення від 5 червня генерала Я. Ромера до українського міністра внутрішніх справ, в якому нагадувалося, що усі розпорядження щодо проведення мобілізації до Армії УНР мають видаватися лише після їх узгодження з польською владою. 85 Ibidem. — І.380.3.168. — Nie paginowane. 86 Ibidem. — І.380.11.25. — К. 13. 87 Ibidem. — І.380.10.16. — К. 79-80. 88 Ibidem. — І.380.11.26. — К. 26-32. 89 Ці деталі мобілізації вперше подав дослідник О. Заремба. Див. також: Українсько-московська війна... — С. 79. 90 До цього списку не потрапила за браком даних інформація про 5 запасову бригаду та про кінні полки Чорних запорожців, К. Горді- єнка, Мазепинський, Недзвецький, Залізняка. Пор. з відомістю про склад Армії УНР станом на 12 червня; старшин — 2814, муштрових козаків — 15.308, немуштрових козаків — 1.617, рушниць — 7.215, кулеметів — 199, гармат — 37, шабель — 1.225, набоїв до рушниць — 489.695, набої до гармат — 2.284. Див.: Українсько-московська війна... — С. 36. Польська сторона оцінювала бойовий стан «дивізії Удовиченка і армії ген. Павленка» в 4.550 рушниць, 1.950 шабель, 70 кулеметів. — AAN. — Instytucje Wojskowe. — 296/I. — Sygn. 46. — K. 188. 91 Ще на початку травня не існувало об’єднаних сил Армії УНР, вона була представлена розрізненими частинами. Армія Зимового походу під командою генерала М. Омеляновича-Павленка складалася з Запорізької, Київської та Волинської дивізій та нараховувала 479 старшин, 3.840 козаків. — Українсько-московська війна... — С. 6. Ця армія мала 1.200 багнетів, 2.200 шабель та 10 гармат; разом з немуштровими й обозними нараховувалося до 7.000 чоловік. — 333Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця Дяченко П. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. — К., 2010. — С. 85. 6 травня після зустрічі біля с. Писарівка кінного полку Чорних запорожців з розвідкою 3-го кінного полку 2 стрілецької дивізії полковника О. Удовиченка відбулося завершення п’ятимісячного Зимового походу. 8 травня ця армія увійшла в стик з 2 стрілецькою та 12-ю польською дивізіями, розташувавшись в районі села Вербка. 92 Першу зведену відомість по дивізії було складено 15 травня. Тоді вона нараховувала 409 старшин, 974 муштрових козака та 302 немуштрових козака. — CAW. — І.380.11.31. — К. 10. 93 6 стрілецька дивізія залишалась у складі 3-ї польської армії до 20 серпня. На 20 квітня вона складалась з 1 бригади (52 старшини, 540 козаків, 45 коней, 24 кулемета) та 2 бригади (49 старшин, 544 козака, 46 коней, 24 кулемета) — CAW. — I.301.7.62. — К. 187. Пор. дані на кінець квітня: 239 старшин та 1.886 козаків. — Українсько- московська війна... — С. 4. На початок травня ця дивізія вже отриамала від польського союзника 2.084 комплектів одягу, 1.879 рушниць, 52 кулемета, 4 гармати. 94 Військовий міністр В. Сальський так пояснював цю ситуацію в листі до С. Петлюри від 27 липня: «...все було підготовлено до належ- ної мобілізації з військово-адміністративного боку. Тільки недоставка поляками в той час одягу та зброї згідно умов (що вони і самі потім визнали), брак почасти харчів не дали можливості провести мобілі- зації в травні і з початку червня». — Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. — К., 2003. — С. 422. 95 CAW. — І.380.8.34. — К. 295; ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 284. — Арк. 14. В свох спогадах генерал пише про на- мір організувати 4 дивізії, прилучити 2 стрілецьку дивізію полков- ника О. Удовиченка і 6 стрілецьку дивізію полковника М. Безручка. — Омелянович-Павленко М. Останній відворот // Спогади командарма. — К., 2007. — С. 410. 96 CAW. — І.380.8.34. — К. 295. 97 Омелянович-Павленко М. Останній відворот... — С. 410. 98 Під комплектом одягу мається на увазі френч, штани, шинель, білизна. 334 Олена Михайлова 99 З військової здобичі, що нараховувала біля 26 тисяч рушниць російського зразку, українській стороні обіцялося принаймні 11 тисяч рушниць. 100 CAW. — І.380.3.81. — К. 1. 101 CAW. — І.301.1.5. — К. 105. 102 Ibidem. — I.301.10.141. — Nie paginowane. До складу КЕУ увійшла експозитура з українських справ МВС Польщі. 103 Ibidem. — I.301.10.32. — Nie paginowane. 104 Ibidem. — І.301.10.34. — Doc. 26483. 105 Ibidem. — І.301.7.80. — Doc. 6994. 106 Ibidem. — І.301.10.34. — Doc. 28920/IV. 107 Для постачання 3-ої армії використовувалася залізна колія з Седлєць через Брест-Литовський — Ковель — Сарни — Коростень (потяг «Київщина»). 108 Наприклад, група полковника Ю. Рибака, що розташувалась в районі Дарниці у Києві, в двадцятих числах травня повідомляла: «стан харчування 14 тисяч людей і 3.800 коней: загальний брак хліба, абсолютно немає борошна для хліба. Купить не можна, район групи є абсолютно вичерпаним». — Лісевич І. У відблиску... — С. 119. 109 СAW. — І.301.10.34. — Doc. 27022. 110 Мова тут йде про т.зв. преміювання реквізиційних квитків, оплачених готівкою, що прописано в п. 6-б військової конвенції. 111 В зв’язку з наступом Червоної Армії збройна станція мала переїхати з Могилів-Подільського до Проскурова, маючи при цьому в запасі 9 кулеметів, 12 гармат та 1.729 рушниць, які було надіслано до запасних бригад Армії УНР у Кам’янець-Подільському. — СAW. — І.301.10.173. — К. 26. 112 Ibidem. — І.301.1.5. — К. 165. 113 AAN. — Instytucje Wojskowe. — 296/I. — Sygn. 45. — K. 186. 114 Ibidem. — Mikrofilmy z Akt Obcych. — M-423. — Doc. 3790. 115 Ibidem. — Instytucje Wojskowe. — 296/I. — Sygn. 46. — K. 187-188. 116 CAW. — І.301.10.170. — К. 5. Перші вагони з набоями (5 млн.), що були надіслані військовим відділом надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії, прибули до Могилів-Подільського 27 червня. 335Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця 117 В обмін на цукор уряд УНР планував отримати від Румунії 30.000.000 набоїв. 118 СAW. — І.380.3.168. — Nie paginowane. 119 Legieć Jacek. Armia... — S. 87, 101-102, 188. 120 ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 385. — Арк. 55, 67. 121 Там само. — Спр. 296. — Арк 18. 122 Там само. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 385. — Арк. 16. 123 Там само. — Арк. 27. 124 Там само. — Арк. 20. 125 Там само. — Арк. 21 зв. 126 Там само. — Арк. 37 зв., 41. 127 Там само. — Арк. 2. 128 Там само. — Спр. 296. — Арк 18 зв.; AAN. — Instytucje Woj- skowe. — 296/I. — Sygn. 45. — K. 186. 129 Там само. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 385. — Арк. 20. 130 Там само. — Арк. 21 зв. 131 Видано зі станції в Бердичеві. — ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 296. — Арк. 14. 132 Українсько-московська війна... — С. 20. 133 CAW. — I.380.3.168. — Nie paginowane. 134 ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 284. — Арк. 30. 135 СAW. — І.301.10.170. — К. 174. 136 Ibidem. — І.301.10.173. — К. 23. Міністерство військових справ Польщі у своєму листі до Ю. Пілсудського від 31 травня констату- вало, що українська влада звертається до нього з заявками щодо постачання озброєння, але через брак інструкцій воно не знало, як на них відповідати. — AAN. — Mikrofilmy z Akt Obcych. — M-423. — Doc. 3789. 137 ЦДАВО України. — Ф.1075. — Оп. 2. — Спр. 385. — Арк. 72 зв. 336 Олена Михайлова

Польсько-український союз 1920 р.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня — середина червня)

Institution

Ähnliche Einträge