Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
Простежено ставлення ОУН до спроб різних українських політичних сил знайти порозуміння з Польщею. Розглянуто розбіжності і дискусії з цього питання в самій організації. При спільному засудженні “угодовства” в ОУН існували два підходи до спроб українсько-польського порозуміння – войовничий та помірко...
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2012
|
| Назва видання: | Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40748 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) / О. Зайцев // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2012. — Вип. 5. — С. 57-70. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40748 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-407482013-01-27T12:19:54Z Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) Зайцев, О. Студії Простежено ставлення ОУН до спроб різних українських політичних сил знайти порозуміння з Польщею. Розглянуто розбіжності і дискусії з цього питання в самій організації. При спільному засудженні “угодовства” в ОУН існували два підходи до спроб українсько-польського порозуміння – войовничий та поміркований. Войовничий підхід поступово брав гору, досягнувши кульмінації в терактах 1934 р. Проанализировано отношение ОУН к попыткам различных украинских политических сил найти взаимопонимание с Польшей. Рассмотрены разногласия и дискуссии по этому вопросу в самой организации. При совместном осуждении “соглашательства” в ОУН существовали два подхода к попыткам украинско-польского взаимопонимания – воинственный и умеренный. Воинственный подход постепенно брал верх, достигнув кульминации в терактах 1934. The article traces the attitude of the OUN to the attempts of various Ukrainian political forces to reach an agreement with Poland, discusses disagreements and debates on this issue in the Organisation. For joint condemnation of ‘uhodovstvo’ (cap-in-hand policy), there were two approaches in the OUN to the attempts of the Ukrainian-Polish agreement – militant and moderate. The militant approach gradually overbalanced, reaching a climax in terrorist acts in 1934. 2012 Article Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) / О. Зайцев // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2012. — Вип. 5. — С. 57-70. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. 2223-120X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40748 uk Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Студії Студії |
| spellingShingle |
Студії Студії Зайцев, О. Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість |
| description |
Простежено ставлення ОУН до спроб різних українських політичних сил знайти порозуміння з Польщею. Розглянуто розбіжності і дискусії з цього питання в самій організації. При спільному засудженні “угодовства” в ОУН існували два підходи до спроб українсько-польського порозуміння – войовничий та поміркований. Войовничий підхід поступово брав гору, досягнувши кульмінації в терактах 1934 р. |
| format |
Article |
| author |
Зайцев, О. |
| author_facet |
Зайцев, О. |
| author_sort |
Зайцев, О. |
| title |
Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) |
| title_short |
Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) |
| title_full |
Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) |
| title_fullStr |
Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) |
| title_full_unstemmed |
Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) |
| title_sort |
ставлення оун до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Студії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40748 |
| citation_txt |
Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) / О. Зайцев // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2012. — Вип. 5. — С. 57-70. — Бібліогр.: 61 назв. — укр. |
| series |
Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість |
| work_keys_str_mv |
AT zajcevo stavlennâoundosprobukraínsʹkopolʹsʹkogoporozumínnâ19291934 |
| first_indexed |
2025-07-03T22:52:40Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:52:40Z |
| _version_ |
1836668064364494848 |
| fulltext |
57Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість
Олександр Зайцев
СТАВЛЕННЯ ОУН ДО СПРОБ УКРАЇНСЬКО-
ПОЛЬСЬКОГО ПОРОЗУМІННЯ (1929–1934)
Коли в 1923 р. Рада амбасадорів визнала суверенітет Польщі над Східною
Галичиною, місцеві українські політичні сили, які досі єдиним фронтом виступали
проти польської окупації, опинилися на роздоріжжі. Дилему, яка виникла в нових
політичних умовах, з військовою чіткістю сформулював сотник Українських січо-
вих стрільців Іван Коссак, виступаючи перед групою діячів колишньої ЗУНР: “Є
два шляхи: 1) реальної політики, т. є. автономії і галицько-володимирської держа-
ви, 2) революційної боротьби. Перший шлях має певні плюси, він може дати нам
змогу закріпитися на західних землях, але він позбавить нас революційного духа і
віддалить нас від ідеї соборности. Супроти того, що в Польщі не може бути правди-
вого парляментаризму, а лише панованнє солдатески або скрайніх шовіністичних
елєментів, так звана лєґальна боротьба не має ніяких виглядів на успіх. При своїй
аґресивности Поляки в короткім часі зроблять нас меншістю на власній землі. А
нашим кличем було все: “Суверенність і соборність”. Шлях до сього – безупинна
боротьба против Польщі і против всякої реальної політики”1.
Упродовж наступних 16 років українські політичні сили в польській державі
змушені були обирати між двома шляхами, про які говорив Коссак. Першим пішли
легальні партії, зокрема найбільша з них – Українське національно-демократичне
об’єднання (УНДО). Другим – національно-революційний табір, насамперед Укра-
їнська військова організація (УВО), а з 1929 р. – Організація українських націона-
лістів (ОУН). Спершу представники обох таборів визнавали потребу “дворейкової”
політичної тактики і намагалися узгоджувати свої дії, але дві “рейки” – революційна
боротьба і “реальна політика” – розходилися дедалі більше, аж поки в середині
1930-х років не дійшло до повного розриву.
Можливість українсько-польського порозуміння ціною визнання (де-факто
чи де-юре) легітимності польської влади на західноукраїнських землях револю-
ційні націоналісти сприймали як одну з найбільших загроз, тому всіма засобами
поборювали перехід “реальної політики” до “полонофільства” і “угодовства”.
Деякі аспекти цієї боротьби описані в історичній літературі2, але дослідники мало
1 Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 95. –
Арк. 43.
2 Див., наприклад: Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки / П. Мірчук. – Вид.
3-тє. – Київ, 2007; Федик І. УНДО, ОУН: ставлення до Польщі / І. Федик. – Львів,1998;
його ж. Проблема “угодовства” у стосунках ОУН та УНДО на рубежі 20–30-х років
ХХ ст. / І. Федик // Мандрівець. – 2008. – № 1. – С. 36–38.
звертали увагу на ту обставину, що, поділяючи негативне ставлення до “угодовців”,
члени ОУН мали серйозні розходження щодо тактики й методів їх поборювання.
У цій статті зроблено спробу простежити ставлення ОУН до спроб порозуміння з
Польщею з урахуванням розбіжностей і дискусій у самій ОУН.
Боротьба з опортунізмом – характерна риса всіх революційних рухів, але,
розглядаючи приклад ОУН, необхідно брати до уваги ще й особливості її ідеології.
Інтегральний націоналізм, що лежав у її основі, розглядає націю як єдиний організм і
вимагає беззастережного підпорядкування одиниці цілям та інтересам власної нації.
Відтак ті частини національного організму, що виявляють схильність до співпраці з
чужими, “ворожими” націями, розглядають як небезпечно хворі, такі, що потребують
негайного лікування чи навіть ампутації для виживання національного організму.
Однак, з цього погляду, поширення проросійських і пропольських тенденцій серед
українців робило проблематичним саме існування української нації. І хоч в офіцій-
них документах ОУН українську націю оголошено “вихідним заложенням кожної
чинности і метовим назначенням кожного прямування українського націоналізму”3,
в неофіційному листуванні діячі ОУН часом із гіркотою визнавали, що українці – ще
не нація. Член Проводу українських націоналістів (ПУН) Володимир Мартинець у
1929 р. писав діячці УНДО Мілені Рудницькій: “Держави, отже, так довго не будемо
мати, доки не станемо всі – у найширших масах – нацією. Ми в тому розумінні на-
цією ще не є. Коли у нас шириться москвофільство і польонофільство довоєнного
зразку, коли на наших землях православна церков в руках кацапських чорносотен-
ців або існує польська “панствова унія”, коли існують всякі “Сельроби”, “Зґоди”4,
“Укр. Ниви”5, РОН6 і т. д. і т. д., коли на Україні маси боряться з окупантами на
соціяльнім тлі, коли й національні партії не є вільні від компромісових тенденцій
з ворогами національними, коли взагалі безкомпромісовий табор є найменше чи-
сельний – то як можна говорити про націю?!”7.
Такі ідеологічні й етичні засади, а також прийнята ОУН концепція “перманент-
ної революції”, наперед визначали негативне ставлення революційних націоналістів
до будь-яких спроб українсько-польського порозуміння. Ще після першої Конфе-
ренції українських націоналістів (листопад 1927 р.) новоутворений ПУН вважав
3 Устрій Організації Українських Націоналістів 1929 р. [2–3 лютого] // Конґрес Україн-
ських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали / [упоряд. В. Муравський]. – Львів,
2006. – С. 285.
4 “Згода” – т. зв. “червінсько-руська” організація, створена в Кракові в 1929 р., яка про-
голошувала своєю метою об’єднання двох “братніх народів” – поляків і русинів, що
заселяли “червінсько-руську землю”.
5 “Українська нива” – проурядовий тижневик, що виходив у Варшаві (1926–1927) і в
Луцьку (1928–1937) за редакцією Петра Певного. Пропагував польсько-українську
співпрацю на Волині.
6 Правильно – РНО (Руська народна організація) – москвофільська організація в Галичи-
ні, що пропагувала ідею єдності “триєдиного російського народу” і лояльність до Поль-
щі. У 1928 р. розділилася на Руську селянську організацію та Руську аграрну партію.
7 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). –
Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 174. – Арк. 81–82.
Олександр Зайцев58
своїм обов’язком “різко відмежувати український орґанізований націоналізм від
теперішніх партій і центрів, а передовсім від тих, що зійшли до ролі прислужників
наших національних ворогів”8. Серед “прислужників” особливо шкідливим вважа-
ли Державний центр УНР в екзилі під проводом Андрія Лівицького, програма якого
полягала у творенні української держави в союзі з Польщею, але ціною відмови
від соборності, оскільки Західну Україну визнавали частиною польської держави.
Свої надії уенерівці пов’язували з майбутньою інтервенцією Польщі та її західних
союзників проти СРСР. А табір “санації”, який 1926 р. прийшов до влади в Польщі,
підтримував ДЦ УНР і штаб Армії УНР з подвійною метою: на випадок війни з
СРСР і для впливу на політиків Західної України, щоби схилити їх до лояльності.
З цією ж метою Волинь, де оселилося багато діячів УНР, вирішили перетворити
на своєрідний експериментальний полігон польсько-української співпраці та в
потенційну базу для наступу на СРСР. Керував цим експериментом волинський
воєвода Генрик Юзефський9.
Ставлення до табору УНР і до його інтервенціоністських планів члени ПУН
обговорили на своїх засіданнях 30 і 31 серпня 1928 р. у рамках з’їзду Проводу, що
проходив у Берліні з 25 серпня по 1 вересня. Усі погодилися, що з уенерівцями
потрібно вести боротьбу, але розійшлися в думках щодо її методів: якщо М. Сці-
борський, підтриманий В. Мартинцем, наполягав на виразному і категоричному
засудженні уенерівщини, то Д. Андрієвський вважав, що “не треба посуватися
задалеко”, бо “УНР це теж українці”, тому не слід відмовлятися від переговорів з
ними. Серйозні розходження виявилися і в ставленні до можливої інтервенції проти
СРСР за участю Польщі. Голова ПУН Євген Коновалець говорив, що концепція
інтервенції “віщує тільки братовбивчу війну” між українцями, і застеріг, що “на
випадок, коли не буде заздалегідь ґарантована самостійність України, тоді ліпше
нам боротися хоч би по стороні большевиків за соборність”. Йому заперечував Ан-
дрієвський: захоплення всіх українських земель більшовиками було б шкідливим,
бо тоді б зник “П’ємонт” національної думки в Галичині. Але й він не виключав
можливості підтримки більшовиків з боку націоналістів, коли б унаслідок інтер-
венції виникла загроза відновлення “єдиної-неділимої” Росії. Підводячи підсумки
обговорення, Євген Коновалець ствердив, що націоналістам не можна повторювати
помилок УНР і Євгена Петрушевича, які покладалися на допомогу з-за кордону, і
висловив надію на “процес усамостійнення” Великої України та на майбутнє по-
розуміння націоналістів із самостійним українським радянським урядом10.
Ця дискусія цікава тим, що показує: у 1928 р. революційні націоналісти,
всупереч концепціям табору УНР, ще вважали Польщу чи не гіршим ворогом,
ніж СРСР, і навіть не виключали можливості підтримати більшовиків у майбут-
ній польсько-радянській війні. Утім, офіційні рішення ПУН були більш обтічни-
ми. За результатами дискусії ухвалено: “Стоїмо в боротьбі з табором УНР, однак
8 Конґрес Українських Націоналістів 1929 р. – С. 25.
9 Torzecki R. Kwestia Ukraińska w Polsce w latach 1923–1929 / R. Torzecki. – Krakow, 1989. –
S. 162–164, 178–179, 350.
10 Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів / [редкол.: В. Вери-
га та ін.]. – Київ, 2005. – Т. 1: 1927–1930 / [упоряд. Ю. Черченко, О. Кучерук]. – С. 70–77.
59Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
виключаємо руйнуючу, негідну боротьбу та всякі шкідливі засоби її”. У справі
інтервенції вирішено “протиставити концепціям інтервенції – конечність активного
розв’язання східної проблєми власними силами українців”11.
Після утворення ОУН на початку 1929 р. в її Проводі продовжували змагатися
два підходи у ставленні до ДЦ УНР та українських партій: жорстка лінія Мартинця та
Сціборського і поміркованіша – Андрієвського. Мартинець на шпальтах “Розбудови
нації”, яку він редагував, різко протиставляв ОУН усім іншим партійним групам,
а уенерівський табір назвав “розсадником польонофільства, зневіри у власні сили
та надій на поміч ворога”12. Натомість Андрієвський надіслав до журналу статтю,
у якій твердив, що “в політиці змагання і боротьба окремих ґруп є природними, і
їх не уникнути”, і закликав, виносячи українську справу на міжнародну арену, “не
обмежуватися тільки критикою, не виходити на люде з нашими домашніми сварами
та антаґонізмами, не зводити наших розходжень на осіб і не ставити наших вну-
трішніх противників поза скобками нації”13. Мартинець статтю надрукував, але в
листі до Андрієвського висловив категоричну незгоду: “Вашу тактику я називаю
“політичним толстоїзмом”; і тут, і там джерелом є почуття любови, а не сили. Між
тим толстоїзм – непротивлення злу, це найбільш аморальна тактика: вона дає пляцет
на насильство, вона збільшує деморалізацію, безпрінціпність та безкарність. При
чому тут співпраця з тими, яких треба знищити? Не ґальванізуймо трупів! Обмір-
ковуймо способи їх знищення і звертаймо тільки увагу, щоби робити це пляново,
та щоб непляновістю не нашкодити самим собі і національній справі”14.
Сціборський і Мартинець наполягали на відмежуванні від легальних партій
як від угодовців, а “уенерівщині” пропонували оголосити нещадну війну. Про-
те більш поміркований Коновалець, скільки міг, стримував своїх соратників від
агресивних виступів. Тому він обурився, коли в перемишльському “Українському
голосі”, який у 1929–1931 рр. був неофіційним органом ОУН, Сціборський опу-
блікував різку антиуенерівську статтю15. У листі від 16 липня 1930 р. він дорікав
редакторові газети: “Скажіть ради Бога, чого Ви брали собі до помочі при виробі
Орґанського?16 Поминаючи, що праця Орґанського була мериторично дуже слаб-
кою, ішло разом з нею в парі стільки брудних помий, що це абсолютно не личило
під всім цим давати фірму Вашого верстату”17.
Роздратований суперечливими вказівками, які надходили з ПУН, крайовий про-
відник ОУН на західноукраїнських землях і видавець “Українського голосу” Зенон
Пеленський 1 серпня писав до Проводу: “Зговоріться, панове, найперше в підставових
11 Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів / [редкол.: В. Вери-
га та ін.]. – Київ, 2005. – Т. 1: 1927–1930 / [упоряд. Ю. Черченко, О. Кучерук]. – С. 78.
12 Мартинець В. Наша тактика / В. Мартинець // Розбудова Нації. – 1930. – Ч. 1–2. – C. 4.
13 Андрієвський Д. Політика націоналізму / Д. Андрієвський // Там само. – Ч. 7–8. – С. 160,
164.
14 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 175. – Арк. 3.
15 Сціборський М. Документ фальшу / М. Сціборський // Український Голос. – 1930. –
13 липня.
16 Псевдонім Сціборського.
17 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 180. – Арк. 70.
Олександр Зайцев60
речах самі зі собою... Замкніться на 24 години в 4 стіни, а потім буде видно – бити
уенерівщину по сраці чи ні. А то б’єш, пєрдолєнє, не б’єш – пєрдолєнє”18.
У листі до Сціборського 22 серпня Коновалець категорично заперечував трак-
тування тих українських угруповань, які виступали за примирення з Польщею або з
Росією, як зрадників: “...Коли ці групи будуть мати за собою певну часть нації і не
ради “миски сочевиці”, а тільки з чистими намірами для виведення української нації
з цього важкого положення, в якому вона опинилася, будуть заступати одну чи другу
концепцію, то це в ніякому разі не буде ще зрада, а тільки реальна політика ... Рівно
ж був би я проти цього, щоби всіх визначних представників групи УНР уважати
людьми, які тільки ради польських грошей, які вони від поляків одержують, явля-
ються приклонниками польонофільської концепції. Треба все таки відграничувати
групу УНР від Твердохлібів, Певних і т. п. людців, подібно, як ідейних комуністів
не можна ставити нарівні з Українськими Прапорами, Радами і Працями”19.
Як бачимо, Коновалець не поділяв войовничого настрою Сціборського і, на
відміну від Мартинця, не відмовляв полонофільським і радянофільським угру-
пованням у праві представляти частину української нації, якщо це робилося “з
чистими намірами”. Проте Сціборський залишився при своїй думці, яку висловив
у листі до Коновальця 26 серпня: “Годі... продовжувати дискусію над моральним
і етичним змістом УНР діячів. Я можу приняти таку їх “лояльну” кваліфікацію як
наш офіційний модус відношення до них, але як людина тверджу і кричу: це зде-
моралізована ізуістична сволоч, якій не можна вірити на ломаний сантім. Залишмо
розв’язку нашого спору на майбутнє, і сподіваюся... на близьке”20.
Сціборський не помилився – ще до кінця того ж року нові конфлікти спону-
кали ОУН і ДЦ УНР відкинути будь-яку стриманість у взаємних нападках. Однак
Коновалець ніколи не припиняв особистих контактів з діячами УНР, зокрема з
А. Лівицьким. Восени 1933 р. вони зустрілися у м. Ніоні у Швейцарії і весь день
розмовляли віч-на-віч. Син лідера УНР, Микола Лівицький, за багато років згадував,
що при прощанні на вокзалі Євген Коновалець та Андрій Лівицький тричі поці-
лувалися, і Лівицький нібито сказав: “Отже домовилися”, а Коновалець відповів:
“Так-так, коли почнуться події, будемо йти разом”21. Якщо повірити цій інформації,
можна припустити, що угода була пов’язана з німецько-польським зближенням,
яке тоді намітилося. Ходили чутки, що Німеччина (з якою шукала співпраці ОУН)
і Польща (на яку орієнтувався ДЦ УНР) ведуть переговори про спільні дії проти
18 Там само. – Спр. 181. – Арк. 2 зв.
19 “Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…”. Невідомі документи Ор-
ганізації Українських Націоналістів. Рік 1930 (Листування Голови Проводу ОУН Є. Ко-
новальця і секретаря ПРУН В. Мартинця) / [передм. А. Кентій, В. Лозицький]. – Київ,
2003. – С. 215–216. Сидір Твердохліб – галицький український поет, публіцист і політик,
лояльний до Польщі, убитий бойовиком УВО в 1922 р. “Український прапор”, “Рада” і
“Праця” – газети прихильників Є. Петрушевича, що їх фінансували більшовики.
20 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 181. – Арк. 105.
21 Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками / М. Лівицький. – Мюнхен; Філя-
дельфія, 1984. – С. 60–61.
61Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
СРСР22. Отож, два політики могли домовитися “йти разом” у разі війни. Однак по-
відомлення М. Лівицького надто непевне і поки що не підтверджене іншими дже-
релами. У будь-якому випадку зустріч Коновальця з Лівицьким ніяк не позначилася
на антиуенерівській пропаганді ОУН – вона тривала аж до кінця 1930-х років.
Борячись проти “полонофілів”, революційні націоналісти спершу значно
толерантніше ставилися до українських партій, які перебували в легальній опо-
зиції до польської влади, насамперед до УНДО. ПУН задекларував принципи
свого ставлення до цієї партії 27 серпня 1928 р. на спільному засіданні з послами
(депутатами) польського сейму від УНДО, які брали участь у конгресі Міжпарла-
ментського союзу Ліги націй у Берліні. Провід визнав УНДО “єдиною під сучасний
момент національною партією на Зах[ідних] Землях” і, застерігаючи собі право
критики УНДО, обіцяв дотримуватися щодо нього прихильного нейтралітету, а в
деяких випадках навіть підтримувати. Своїм зв’язковим з УНДО ПУН призначив
посла Дмитра Палієва, який був одночасно членом УВО і УНДО23. З боку УНДО
зв’язковим до Коновальця став журналіст Іван Кедрин (Рудницький)24.
Прихильний нейтралітет щодо УНДО зберігався і деякий час після установ-
чого Конгресу українських націоналістів 1929 р. Однак незабаром радикально
налаштовані молоді члени ОУН у Галичині, переважно студенти, почали дедалі
різкіше звинувачувати УНДО в “угодовстві” і “хрунівстві”. Типову ситуацію описав
І. Кедрин у листі до Коновальця на початку 1930 р.: “Студент, приїзджаючи на свята
до батька, свідомого селянина або священика, робить йому авантуру, що він стоїть
у зв’язку з хрунівським Ундом (чи хрунями радикалами), впевняє, що ундівців у
Львові всі бойкотують, ніхто чесний їм руки не подає, що це лише матня для легко-
душних, що вся просвіта й усі кооперативи це польські та московські ячейки і т. д.
Про це говорили навіть на останньому з’їзді нар[одного] Комітету, а до нар[одної]
канцелярії прийшло вже навіть кілька листів з описом таких фактів, і приїхало кілька
людей – батьків, цілком збитих з пантелику такою поведінкою своїх синів”25.
Проте на тлі загальної ворожнечі націоналістичної молоді до УНДО ПУН
не міг стримувати конфлікту “батьків” та “дітей”, не ризикуючи втратити довір’я
останніх. Тому керівники ОУН теж почали звинувачувати УНДО в угодовських
тенденціях. Частково це відповідало правді: серед членів партії були переконані
прихильники українсько-польського порозуміння, але на початку 1930 р. вони ще не
мали значного впливу26. Головна причина погіршення стосунків полягала в іншому:
на думку членів ПУН, УНДО, як “теж націоналістична” організація, була головною
перешкодою для зростання ОУН у Галичині. Про це відверто писав Мартинець
22 Швагуляк М. Украина в экспансионистских планах германского фашизма (1933–
1939 гг.) / М. Швагуляк. – Киев, 1983. – С. 102.
23 Документи і матеріали з історії ОУН. – Т. 1. – С. 78.
24 Кедрин І. Видатна індивідуальність / І. Кедрин // Євген Коновалець та його доба. – Мюн-
хен, 1974. – С. 350.
25 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 176. – Арк. 101.
26 Див.: Соляр І. УНДО і Польща в 1929–1930 рр.: пошук шляхів порозуміння / І. Соляр //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2008. –
Вип. 17: Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття. – С. 177–185.
Олександр Зайцев62
у “Розбудові нації”, водночас закидаючи УНДО подвійну гру: для переговорів із
поляками використовують “равтників” (тобто членів партії, які ходять на раути
до польських можновладців), а в разі невдачі відмежовуються, мовляв, “ми їх не
вповноважували”, проте з партії за порушення дисципліни нікого не виключають.
Спілка з такою партією була б поганою школою організаційної дисципліни і по-
літичної моралі для молодих націоналістів, що біля них так упадає УНДО. Тому,
твердив Мартинець, потрібно іти власним шляхом, відкидаючи будь-яку коаліцій-
ність як “зв’язання перегонового коня з волом”27.
Не всі члени ОУН поділяли непримиренне ставлення до “угодовства”. З. Пе-
ленський писав до ПУН 7 травня 1930 р.: “Приходиться застановитись, чи не є
доцільно так побудувати справу: треба нам дві національно і державницько орієнто-
вані ґрупи в краю. Революційну і угодову. Революційну, щоб, коли вибухне справа
на Сх[ідній] Україні, стримати інтервенцію, яка уб’є нам над Дніпром державність,
що повстала б власними силами ... Але, з другого боку, потрібна угодова ґрупа, з
якостей суспільної політики в краю. Кооперативи, обогачування, конструктивний
сектор, віртуальне творення держ[авної] апаратури, фахівці. Все це потрібне ...
Більше ще: я ратував би навіть пілсудчину українськими голосами за територіяльну
автономію, і як це [не] огидно таке признання в устах націоналіста звучати може,
а воно так є, нехай йдуть до біса на угоду, це не є найгірший вихід зі ситуації”28.
Утім, Пеленський був “білою вороною” в ОУН і тому зрештою опинився в
лавах УНДО. Більшість же членів ОУН у краї і чути не хотіли про якусь “реальну”,
а тим паче “угодову”, політику та щосили штовхали ОУН на шлях безкомпромісної
революційної боротьби.
Впродовж весни і літа 1930 р. ОУН, а особливо її орган “Український голос”
все різкіше звинувачували УНДО в угодовстві. Кампанія проти УНДО стривожи-
ла його голову Дмитра Левицького, який 12 серпня писав до Євгена Коновальця:
“Мені здається, що між Проводом Націоналістів та УНДОм зайшло якесь фатальне
непорозуміння, яке може дуже некорисно відбитись на загально-укр[аїнській]
справі в Польщі... Одинокою причиною може бути тільки це, що Ви маєте дуже
кепські інформації про відносини в краю, подиктовані Вам людьми безумовно
засліпленими або ще гірше – злої волі. На всякий випадок, оскільки мені це відо-
мо – УНДО не дало до цього найменшої причини. Ломання сьогодня проти нації
“УНДО” це вода на млин польонофілів і большевиків, і ніяка совістна людина не
може взяти відповідальности за наслідки такої акції. Час на валення УНД-а ще не
прийшов...”29. Остання фраза – найбільш загадкова. Виходить, що лідер УНДО і
сам уважав, що рано чи пізно його партію, як втілення “реальної політики”, треба
буде “валити”, але час на це ще не прийшов.
Інша діячка УНДО М. Рудницька в листі до Є. Коновальця від 10 серпня
припустила, що чутки про угоду з УНДО розпускає сам польський уряд, але ви-
знала, що розмови про можливість порозуміння таки були: “Сенатори, з якими я
27 Мартинець В. Наша тактика. – С. 6–8.
28 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 177. – Арк. 117–118.
29 Там само. – Спр. 181. – Арк. 45.
63Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
говорила, кажуть, що уряд пішов би на далекойдучі уступки в культурній ділянці,
себто: український університет у Львові, українське народнє і середнє шкільни-
цтво з окремою шкільною Радою згл[ядно] віцеміністром освіти. То все за ціну
внутрішньої льояльности, себто зміну становища до польської держави. В цьому й
річ, що такої ціни ніхто не в силі дати, та й загалом нема серед нас людей, які мали
б відвагу робити угоду, навіть коли б вона була можлива... На протязі останнього
тижня – з причин відомих подій – справа угоди стала зовсім неактуальна, а угодові
настрої перейшли в безоглядну нагінку поль[ської] преси проти “бандитів””30.
“Відомі події”, про які писала Рудницька і які звели нанівець навіть розмови
про українсько-польське порозуміння – це т. зв. “саботажна акція УВО”. Влітку
1930 р. Галичиною прокотилася хвиля “саботажів” (підпали майна польських
власників, руйнування ліній зв’язку тощо). В історіографії утвердилася думка,
що організатором саботажної кампанії 1930 р. було керівництво УВО–ОУН31.
За багато років після цих подій з’явилася історико-мемуарна праця колишнього
бойового референта УВО, згодом діяча мельниківської ОУН Зиновія Книша. Він
твердив, що саботажну акцію без дозволу Крайової екзекутиви ОУН організував
її підреферент до справ Юнацтва32 Іван Ґабрусевич (“Іртен”), який навчав старших
школярів та ремісничу молодь користуватися запальними матеріалами й вибухів-
кою. На канікули “юнаки” одержали “домашнє завдання” використати набуті на-
вички на практиці. “...Во ім’я історичної правди слід ствердити, що УВО цієї акції
не задумувала, не плянувала, була їй противна і через свого Команданта на З.У.З.
[західоукраїнських землях – О .З.], Юліяна Головінського, вживала всіх заходів,
щоб покласти їй якнайскоріше край”, – писав Книш33. Проте ініціативу невеликої
групи “юнаків” підхопили інші молоді селяни, і незабаром розгорівся стихійний
“саботажницький” рух, який уже годі було стримати.
Версію Книша фактично підтверджує повідомлення відділу безпеки Львів-
ського воєводського управління про діяльність УВО від вересня до грудня 1930 р.
Хоч автори повідомлення стверджували, що “тепер існує ціла низка документів,
достатніх до вироблення цілковитої певності, що ця акція була викликана ке-
рівництвом У.В.О. і О.У.Н.”, однак нижче вони навели як доказ стислий виклад
допиту арештованого Ю. Головінського, “який ствердив, що акцію підпалювання
скирт почали “юнаки” з О.У.Н., котрі перед вакаціями зголосилися до його колеги
з запитанням, що належало б їм робити під час шкільних канікул, подали думку
підпалювання скирт і дістали на це згоду.... З розмов з Головінським випливало
б, що ініціатива вийшла від “юнаків”, акцію розпочато, а тільки тоді довідалося
30 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 181.– Арк. 38.
31 Див., наприклад: Мірчук П. Нарис історії ОУН / П. Мірчук. – Київ, 2007. – С. 183–192;
Швагуляк М. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-рр. ХХ ст. /
М. Швагуляк // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. CCXXII. – Львів,
1991. – С. 115–119; Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929–1939 роках /
М. Посівнич. – Львів, 2010. – С. 129.
32 Юнацтво ОУН – молодіжна організація ОУН, яка охоплювала юнаків від 15 до 21 року.
33 Книш З. Дух, що тіло рве до бою... (Юліян Головінський, Крайовий Командант У.В.О.) /
З. Книш. – Вінніпеґ, 1951. – С. 151.
Олександр Зайцев64
про це справжнє керівництво У.В.О. чи О.У.Н. і погодилось на цю тактику”34. Як
бачимо, свідчення Головінського майже збігаються зі спогадами Книша.
Спогади інших провідних діячів ОУН теж не підтверджують версії про “до-
бре підготовлену й проведену “Саботажну акцію””35. Осип Бойдуник твердив, що
“саботажна акція... відбулася без відома і апробати ПУН”36. Андрієвський згадував:
“Плянування цієї акції не було предметом нарад ПУН, в яких я брав би участь.
Пригадую лише одну розмову з Полковником [Коновальцем – О. З.], під час якої він
говорив мені про запляновані саботажі, зазначаючи: “або мене за них благослов-
лятимуть, або проклинатимуть”37. Отже, Провід як колективний орган не приймав
рішення про саботажну акцію, не організовувало її і крайове керівництво УВО та
ОУН. Залишаються два можливих припущення: 1) акцію самовільно ініціювали
керівники Юнацтва ОУН; 2) її санкціонував особисто Коновалець, не поставивши
до відома ПУН і Крайову команду УВО. У будь-якому разі логічно припустити
зв’язок між “саботажами” і чутками про угоду між УНДО та польським урядом, які
ходили саме в цей час. Ймовірно, ініціатори підпалів свідомо прагнули створити
таку атмосферу, в якій українсько-польське порозуміння було б неможливим.
За версією Книша, лише згодом УВО вирішила взяти на себе відповідальність
за саботажі. Книш так пояснює мотиви цього рішення: “Не було іншого виходу,
бо не могла вона станути в одному таборі з угодовцями та польонофілами з-під
стягу Андрія Лівицького... Знову ж, осуджуючи саботажну акцію, мусіла брати до
уваги стихію, переконану про патронат Української Військової Організації над тією
акцією, а теж і настрої наймолодших своїх прихильників...”38. Отже, вирішальним
було бажання рішуче відмежуватися від “угодовців та полонофілів” і зміцнити свій
авторитет серед радикально налаштованої молоді.
У відповідь на “саботажі” уряд організував “пацифікацію”, від якої по-
страждали тисячі українців, здебільшого не причетних ані до організованого на-
ціоналізму, ані до стихійних виступів. Зазнали погрому українські громадські
організації, читальні “Просвіти”, кооперативи. Початок “пацифікації” спонукав
три партії – УНДО, Українську соціалістичну радикальну партію та Українську
соціал-демократичну партію – виступити зі спільною заявою, яка засуджувала дії
підпілля. Незабаром і А. Лівицький заявив, що “широкі верстви народу українського
плямують акцію саботажу”39.
У відповідь преса націоналістів давала зрозуміти, що ця та інші заяви із за-
судженням саботажів спричинені не принципами, а “нікчемним страхом” перед
жертвами, яких вимагає революційна боротьба, і звинуватила легальні партії у
34 Державний архів Львівської області. – Ф. 121. – Оп. 3. – Спр. 630. – Арк. 3–4, 9.
35 Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН. – С. 128.
36 Бойдуник О. Як дійшло до створення ОУН / О. Бойдуник // Євген Коновалець та його
доба. – С. 377.
37 Андрієвський Д. Обставини 30-х років і Провід Українських Націоналістів / Д. Андрієв-
ський // Там само. – С. 655.
38 Книш З. Дух, що тіло рве до бою... – С. 150.
39 Цит. за: Навколо останніх подій на Західній Україні // Розбудова Нації. – 1930. – Ч. 11–
12. – С. 324.
65Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
“заломанні одноцілого протипольського фронту”40. Ще більше дісталося уенерів-
цям – їх відкрито називали “запроданцями” і “фарисеями”41. Тепер і Коновалець
не заперечував проти такої риторики.
Події 1930 р. стали Рубіконом у стосунках між ОУН і табором “реальної
політики”. Щоправда, ОУН та українські партії ще координували свої дії на між-
народній арені, домагаючись засудження Польщі за “пацифікацію”, але у краї між
ними запанували відчуження й ворожнеча.
Оцінюючи наслідки подій, журнал “Сурма” (орган УВО) писав, що “акція
УВО поглибила непримиримість українського населення до Польщі та знищила
моральну основу для всякої угодової політики”42. Власне, це й було метою револю-
ційних націоналістів. Проте частина діячів УНДО зробила із “пацифікації” зовсім
інший висновок. Вони вважали, що дальша польсько-українська конфронтація веде
в безвихідь, і почали шукати компромісу з владою. 25 лютого 1931 р. відбулися
таємні переговори членів УНДО Михайла Галущинського, Остапа Луцького і
Юліана Павликовського з представниками Безпартійного блоку співпраці з урядом
Яyшем Єнджеєвичем і Тадеушем Голувком. Хоч вони закінчилися безрезультатно,
але інформація про них потрапила на сторінки преси і спричинила обурення ба-
гатьох українців та гостру кампанію проти УНДО в націоналістичних виданнях.
Галущинський і Луцький навіть одержали анонімні вироки смерті за “коншахти з
ляхами”, підписані “месниками”43. Чи були ці “месники” членами ОУН або УВО,
достеменно невідомо.
Неофіційні зустрічі членів УНДО з представниками правлячого табору, а
також з польськими консерваторами (т. зв. “чорні кави”), тривали. Того ж року
посли і сенатори від УНДО заговорили про необхідність надання територіальної
автономії українським землям у межах Польщі – гасло, яке раніше вважали виявом
угодовства. Зміна тактики керівництва УНДО спричинила опір з боку частини
партії. Наприкінці 1931 р. в УНДО під проводом Дмитра Палієва сформувалася
опозиційна група радикально-націоналістичного спрямування, до якої увійшли
п’ять послів: М. Рудницька, В. Кохан, С. Кузик, Ю. Чукур і О. Яворський. Опозиція
вважала хибною та угодовою тактику лідерів УНДО, зокрема в питанні терито-
ріальної автономії, та вимагала повернутися до старої платформи – невизнання
законності польського панування в Галичині. Група Палієва планувала перебрати
владу в УНДО на наступному Народному з’їзді44. У січні 1932 р. Рудницька зу-
стрілася в Женеві з членами ПУН на чолі з Коновальцем і поінформувала їх про
внутрішню боротьбу в УНДО. Учасники зустрічі позитивно оцінили утворення
групи Палієва і вирішили, що її необхідно підтримати всіма засобами45.
40 Цит. за: Навколо останніх подій на Західній Україні // Розбудова Нації. – 1930. – Ч. 11–
12. – С. 320–321; Навколо протестної акції // Там само. – 1931. – Ч. 1–2. – С. 54; Останній
виступ УВО, його причини та наслідки // Сурма. – 1931. – Ч. 1. – С. 5.
41 Навколо останніх подій на Західній Україні. – С. 324–327.
42 Останній виступ УВО, його причини та наслідки. – С. 6.
43 Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. – Sygn. 1039. – S. 21.
44 Ibidem. – S. 128–130.
45 Ibidem. – Sygn. 1040. – S. 6.
Олександр Зайцев66
Проте опозиція зазнала поразки на з’їзді УНДО. Розв’язка внутрішнього
конфлікту настала на засіданні ЦК 15 липня 1933 р., на якому Д. Палієва було
виключено з партії46. Після цього Паліїв заходився організовувати власну партію –
Фронт національної єдності, а в УНДП посилився вплив групи під проводом Василя
Мудрого, налаштованої на пошук порозуміння з Польщею.
Однак керівників УНДО турбувало, як сприйме проектоване порозуміння
ОУН, яка на той час стала реальною силою. 5 лютого 1934 р., перебуваючи у
Відні, В. Мудрий звернувся з листом до Є. Коновальця, прохаючи про зустріч.
Проте Коновалець, знеохочений критикою ОУН в ундівській пресі, не бажав
зустрічатися особисто, а доручив це Романові Сушку, який мав заявити, що після
скандальної кампанії, поведеної проти націоналістично-революційного табору
у зв’язку з Самбірським процесом47, і то спільно з ворогом, дальші розмови з
УНДО “є просто немислимі”48.
Зустріч відбулася 10 лютого, і того ж дня Р. Сушко надіслав Є. Коноваль-
цеві звіт про розмову з “Дуром”49. Мудрий, не стверджуючи цього прямо, давав
зрозуміти, що в УНДО немає іншого виходу, як піти на порозуміння з польським
урядом. Він твердив, що нові вибори до сейму в 1935 р. “для нас мусять бути –
після сподіваної нової виборчої реформи – катастрофальними. Найгірше лихо в
тому, що не буде парляментарної репрезентації”. Сушко, зрозумівши куди хилить
співбесідник, поставив питання руба: чи має УНДО намір знову вдатися до “чор-
них кав” із поляками. “Ситуація на це зовсім невідповідна”, – ухильно відповів
Мудрий і відразу запитав, чи, коли б дійшло до “чорних кав”, ОУН знову поведе
таку неперебірливу кампанію проти УНДО, як раніше. Сушко відповів на це, що
напевно удар ОУН був би ще сильніший50.
Наприкінець Мудрий виклав низку пропозицій, зокрема: розділити ОУН
на легальну і нелегальну частини, незалежні одна від одної, щоб уможливити
легальній частині співпрацю з УНДО; бути стриманішими в полеміці й не ро-
бити моральних трупів із заслужених людей; в Німеччині постаратись очистити
репутацію УНДО в зовнішньополітичному управлінні НСДАП, яке очолював
Альфред Розенберґ51.
Остання пропозиція свідчила, що керівники УНДО, обмірковуючи можли-
вість угоди з польським урядом, водночас хотіли через ОУН налагодити контакти
з нацистським керівництвом, що видавалося особливо актуальним у зв’язку з під-
писанням 26 січня 1934 р. німецько-польської декларації (як гадали, спрямованої
проти СРСР).
46 Про “Новий час” і споріднені йому орґани преси // Діло. – 1933. – 18 липня.
47 На Самбірському процесі ОУН 1933 р. з’ясувалося, що один з її діячів – Роман Бара-
новський – був платним інформатором поліції. Це стало приводом для гострої критики
ОУН в українській та польській пресі.
48 Центральний держаний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 3833. –
Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 34.
49 Дур, або Дурний – криптонім В. Мудрого в листуванні членів ОУН.
50 Там само. – Арк. 21–24.
51 Там само. – Арк. 25.
67Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
Однак Коновалець проігнорував пропозиції Мудрого. Остання спроба на-
лагодити стосунки між УНДО та ОУН закінчилася безрезультатно.
Розрив між ОУН і табором “реальної політики” поглибився внаслідок низки
терористичних актів, організованих Крайовою екзекутивою ОУН і спрямованих
проти відомих польських політиків та українських “угодовців”. УВО і ОУН від-
давна практикували замахи не лише на функціонерів польської адміністрації, а й
на українців, яких вважали зрадниками. Так, у 1929 р. УВО взяла на себе відпо-
відальність за отруєння Михайла Величковського, редактора лояльного до Польщі
часопису “Селянин”, заявивши, що й на майбутнє дотримуватиметься засади
“собаці собача смерть”52. Навесні 1930 р. планували замах на лідера волинських
угодовців, редактора “Української ниви” Петра Певного. Акція проти “Петі” мала
відбутися відразу після планованих терактів проти радянських посольства у Варша-
ві та консульства у Львові53. У такий спосіб ОУН хотіла заманіфестувати ворожість
водночас і до радянофільства, і до полонофільства. Однак замах на консульство у
Львові провалився, а пов’язані з цим арешти підпільників спонукали відмовитись
від інших запланованих терактів.
29 серпня 1931 р. бойовики ОУН убили найактивнішого прихильника по-
розуміння з УНДО серед пілсудчиків Т. Голувка. “Пок[ійний] Голувко був од-
ним з тих нечисленних польських діячів, які саме бажали мирним шляхом найти
розв’язку польсько-української проблєми в Польщі… При тім не треба забувати, що
пок[ійний] був польським патріотом і не міг до розв’язки цієї проблєми підходити
з українського становища. Невже за те належалась би йому куля?”, – дивувався
автор передової статті в “Ділі”54. Утім, є підстави вважати, що така позиція Голувка
і була причиною його вбивства, адже саме можливість порозуміння на основі ло-
яльності до польської держави найбільше турбувала революційних націоналістів.
Цей теракт, хоч здійснений без відома Коновальця, ще більше поглибив розкол
між підпіллям та легальними українськими партіями. УНДО офіційно засудило
вбивство, водночас застерігаючи владу проти “перекидування на ціле громадянство
відповідальности за вчинки одиниць”55.
Найбільш резонансною бойовою акцією ОУН було вбивство міністра вну-
трішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у Варшаві 15 червня 1934 р. При-
чиною вбивства згодом називали відповідальність Пєрацького за погроми укра-
їнського національного життя, зокрема за “пацифікацію” 1930 р.56, хоч насправді
нею керував його попередник – Феліціан Славой-Складковський. Разом із тим
відомо, що Пєрацький, жорстко придушуючи діяльність підпілля, не раз заявляв
про необхідність польсько-української співпраці та про готовність уряду сприяти
задоволенню економічних і культурних потреб національних меншин за умови
52 Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / [упоряд. М. Посів-
нич]. – Львів, 2005. – С. 96.
53 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 177. – Арк. 48.
54 Трускавецький атентат // Діло. – 1931. – 2 вересня.
55 УНДО і УПР у справі вбивства посла Тадея Голувка // Там само.
56 Мірчук П. Нарис історії ОУН. – С. 291–293.
Олександр Зайцев68
їхньої лояльності до держави, вів переговори з представниками легального сектору
українського суспільства. У літературі не раз висловлювалося припущення, що
Пєрацького вбито, щоб “у зародку поховати ідею компромісу з поляками”57. Ця
гіпотеза заслуговує на увагу, особливо, якщо врахувати, що паралельно із замахом
на Пєрацького ОУН готувала атентат на іншу знакову постать у політиці інтеграції
українців до польської держави – Г. Юзефського58.
Терор ОУН спричинив гостру критику з боку легальних українських пар-
тій. Спеціальну постанову із засудженням ОУН прийняли на спільному засіданні
президії УНДО й Української парламентарної репрезентації 13 липня 1934 р.59.
Проте Крайова екзекутива на чолі зі Степаном Бандерою не зважала на критику
“угодовців” і вдалася до ще більш контроверсійної акції – вбивства директора
української гімназії у Львові Івана Бабія (25 липня 1934 р.), беззастережного при-
хильника “органічної праці” й лояльності до влади, який усіма засобами перешко-
джав втягуванню гімназистів у підпільну боротьбу. Ця подія сколихнула українську
громадськість, адже йшлося про заслуженого громадського діяча, колишнього
старшину УГА. Різні українські партії і громадські організації гостро засудили
цей терористичний акт, а митрополит Андрей Шептицький видав спеціальний
пастирський лист, гнівно тавруючи терористів.
Обурилися навіть деякі члени ОУН. Є. Онацький у листі до Мартинця 7 серп-
ня вимагав осуду вбивства Бабія в “Розбудові нації” і навіть погрожував поста-
вити питання про своє звільнення від присяги члена ОУН60. Щоправда, за кілька
днів він визнав, що “посунувся задалеко”, але й далі закликав “ні в якому разі не
застосовувати на внутрішньому фронті револьвера”, оскільки “кров наших по-
літичних супротивників вимагатиме від них консолідації та загострення боротьби
проти нас”61.
Так і сталося. Одностайне засудження терактів, особливо вбивства І. Бабія,
основними українськими партіями і Греко-Католицькою Церквою, а також арешт
майже всієї верхівки ОУН у Галичині в 1934 р. створили сприятливі умови для
політики “нормалізації”, яку УНДО проголосило наступного року.
Загалом, при спільному засудженні “угодовства” в ОУН існували два підходи
до табору “реальної політики” та його спроб порозуміння з Польщею – войовничий
(Сціборський, Мартинець і більшість “крановиків”) та поміркований (Андрієв-
ський, Онацький та інші діячі еміграції). Коновалець, хоч сам більше схилявся
до поміркованого підходу, все ж не вважав за можливе йти на конфлікт із “крано-
виками”, які несли головний тягар підпільної боротьби. Тому войовничий підхід
поступово брав гору в ОУН, досягнувши кульмінації в терактах 1934 р.
57 Матрашек Т. ОУН і вбивство Броніслава Пєрацького [Електронний ресурс] – Режим до-
ступу: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?oun_i_vbivstvo_bronislava_pyeratskogo&
objectId=1110318
58 Мірчук П. Нарис історії ОУН. – С. 294.
59 Президія УНДО й УПР про теперішнє положення // Діло. – 1934. – 16 липня.
60 Онацький Є. У вічному місті: Записки українського журналіста. [Т. 4:] 1934 рік / Євген
Онацький. – Торонто, 1989. – С. 263.
61 Там само. – С. 269.
69Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934)
Дальші стосунки між ОУН і табором “реальної політики” заслуговують окре-
мого розгляду, тут нагадаємо лише, що врешті-решт “нормалізація” зазнала краху,
але не стільки через опір революційно-націоналістичного табору, скільки внаслі-
док повороту правлячих кіл Польщі до жорсткішої політики щодо національних
меншин із 1937 р. За цих умов вплив революційного націоналізму, особливо серед
радикально налаштованої молоді, знову почав зростати.
Олександр Зайцев70
|