№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р.
Збережено в:
| Дата: | 2006 |
|---|---|
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2006
|
| Назва видання: | З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40770 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | № 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 124-132. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40770 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-407702013-02-13T03:49:55Z № 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. 2006 Article № 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 124-132. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40770 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. |
| spellingShingle |
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. № 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| format |
Article |
| title |
№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. |
| title_short |
№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. |
| title_full |
№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. |
| title_fullStr |
№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. |
| title_full_unstemmed |
№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. |
| title_sort |
№ 156. протокол допиту михайла мороза від 30 листопада 1929 р. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2006 |
| topic_facet |
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40770 |
| citation_txt |
№ 156. Протокол допиту Михайла Мороза від 30 листопада 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 124-132. — укр. |
| series |
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| first_indexed |
2025-07-03T22:54:03Z |
| last_indexed |
2025-07-03T22:54:03Z |
| _version_ |
1836668151689904128 |
| fulltext |
124 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
№ 155
Протокол допиту Михайла Мороза
від 4 листопада 1929 р.
ПРОТОКОЛ1
1929 г. Листопада м-ца «4» дня. Уполномоченный СО ГПУ УРСР Отд.
ГПУ УССР Буссел допросив ниженазванного гр[ажданина] как обвинувач[е-
ного], который показал:
1. Имя, отчество, фамилия Мороз Михайло Наумович
По суті обвинувачення, що мені зараз пред’явлено, винним себе не виз-
наю. Ні в якій контрреволюційній організації я участі не брав і існування
такої мене невідоме.
Мороз
Допитав: Буссел
ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4, спр. 1384, арк. 10.
Оригінал. Рукопис на бланку.
№ 156
Протокол допиту Михайла Мороза
від 30 листопада 1929 р.
ПРОТОКОЛ
1929 г. Листопада м[еся]ца «30» дня. Уполномоченный СО ГПУ УРСР
Отд[ела] ГПУ УССР Буссел допросив ниженазванного гр[ажданина] как2,
который показал: 1. Имя, отчество, фамилия Мороз Михайло Наумович
Про Кирило-методіївське брацтво я вперше почув в 1919 р. приблизно в
березні–квітні на організаційних зборах українських парахвій в м. Київі від
укр[аїнських] священників Липківського, о. Нестора Шараєвського. Балачка
про це виникла в зв’язку з організацієй українських парахвій при Тепл[ій]
Софії та Іллінській церкві, що було зроблено на пропозицію ПОЛІРУ (подот-
дел по ліквідації імуществ релігіозних учрежденій) за Радянської Влади [1].
Це духовенство інформувало тоді громаду, що зібрала [нрзб.] про українсь-
кий церковно-визвольний рух та про Всеукраїнський Церковний Собор, що
його скликала була в 1918 р. Всеукраїнська Церковна Рада на чолі, здається з
1 Текст Протоколу написано на спеціальному бланку, віддрукованому в типографсь-
кий спосіб. Тут і далі текст надрукований курсивом — це текст вписаний від руки
чорнилом.
2 Пропуск в тексті.
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 125
Єпископом Дмитром [2] та о. Липківським. Цей Всеукр[аїнський] Церк[ов-
ний] Собор мав перенести українізацію церкви та запровадити вживання в
церкві української мови.
Перша сесія цього собору, що зібралася в січні 1918 р. через виниклі
військові події — розійшлася нічого не зробивши. Друга сесія його зібралася
здається в червні 1918 р. за гетьманської влади на чолі з Антонієм Храпо-
вицьким [3]. Вона мала суто реакційний напрямок, Всеукраїнську Церковну
Раду, що скликала цей Собор, викинула зі свого складу, а також заборонила і
вживання в церквах української мови.
Тоді ця ліва частина цього собору і організувала т.з. Кирило-Мефодіївське
брацтво для подальшого продовження українізації церкви. До цієї лівої течії
належали, як я чув, св[ященики] Липківський, Шараєвський, Тарнавський,
Ходзицький, Поспіловський, Богданович. Зі слів фундаторів Липківського,
Шараєвського та Тарнавського, що з ними я познайомився в 1919 р., це брацт-
во повинне було дбати про українізацію церкви про її автокефалію та про
переклад богослужбових книжок на українську мову. Чув, що був виробле-
ний фундаторами статут цього брацтва, але який саме я його не читав и не
бачив. Шараєвський раз сказав, в Церковній раді, в 1919 році, що фактично
церковний рух «виродився у Кирило-Методіївське» брацтво.
Оскільки мені відомо, це брацтво друкувало листівки, щодо церковної
справи, що закликали до українізації церкви, до утворення автокефалії та
соборноправного її устрою. Чи провадило тоді братство яку організаційну
роботу — мені не відомо. Про це знає о. Нестор Шараївський. Я бачив одну
листівку «про соборно-правний устрій церкви», що її склав о. Липківський.
Здається, ще бачив інформаційні листівки історичного характера, але, хто їх
складав не знаю. Ці листівки головне торкалися подій в церкві за 1917–1918
рік. Здається філіали цього брацтва були в Катеринославі та Кам’янці. В Ка-
теринославі здається керував цим брацтвом проф. Біднов [4], а в Кам’янці,
здається ректор Українського Державного Університету Огієнко Іван Івано-
вич [5]. У той час ні з Бідновим, ні з Огієнком я знаємий не був1. Чи було в
Полтаві церковне брацтво в 1918 р. — мені невідомо. Коли припинило свою
роботу Київське Кирило-Мефодіївське брацтво і через що мені не відомо,
але коли почав працювати в церковному русі, цебто в березні 1919 р., мені
ніхто не говорив, що таке братство в Київі функціонує, через що можно було
вважати, що воно розпалося.
До українського церковно-визвольного руху я прилучився в березні–квітні
1919 р. Приводом було те, що на зборах батьків 2-ої Української імени Кири-
ло-Мефодіївського брацтва гімназії, було ухвалено прохати Радвладу дати
українському громадянству церковне приміщення, де б можливо було виклада-
1 Так в тексті.
126 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
ти навчання Закону Божого учням гімназії, бо тоді декретом було заборонено
викладати Закон Божий в приміщенні шкіл. На ціх зборах батьків я головував,
а секретарем був Ів[ан] Вас[ильович] Тарасенко [6]. Тарасенко в 1922 розстрі-
ляний органами Радвлади за участь в контрреволюційній організації в Київі.
Збори доручили тоді трьом особам звернутися до органів Радвлади в цій
справі. Це питання вперше повстало на загальних зборах батьків 2-ої україн-
ської гімназії. На мою думку і саме через це іниціятива була виявлена 2-ою
гімназією, що це питання поставлено на зборах з ініціативи о. Липківського,
що його дочка вчилася в 2-ій гімназії і він був членом батьківських зборів. На
подану, здається до Єпархіального Совета Київщини заяву, щоб він дав церк-
ву для згаданих потреб, одержана відмова. Тоді від імені укр[аїнського] грома-
дянства (було зібрано декілька сот підписів) звернулися до Радвлади (Полі-
ру) з клопотанням дати українському віруючому громадянству приміщення
храму. Київський Полір[у], що на чолі його тоді був т. Врона, дав принципову
згоду на передачу українцям двох храмів (Теплої Софії та Іллінської Церкви)
та запропонував організувати дві парафії для одержання церков.
Були знов Батьківським Комітетом скликани в прим[іщення] 2-ої гімназії
організаційні збори, що на них і було утворено дві парахвії. На цих зборах
головував я, секретарем був Тарасенко. З духовенства були: Липківський,
Шараївський, Тарновський, дияк. Дурдуківський Олекса (брат Володимира
Дурдуківського) [7] та св[ященик] Філипенко. А мене було обрано до Сох-
війської парахвії на Голову Ради. Через опір Єпархіяльного Совета (слов’ян-
ської церкви) нам цих церков не дали.
А було запропоновано нам взяти Миколаївський собор на Печерському.
Цей собор і було передано українцям 22 травня 1919 р. [8] Ці дві ради Сох-
віївська та Іллінська провадили свою працю об’єднано, причому президія
цих Рад складала з себе спільний Церковний Орган, що його назвали Всеук-
раїнською Православною Церковною Радою, на голову якої було обрано мене.
Членами були: Липківський, Шараївський, Тарновський, Дурдуківський (ди-
якон) св[ященик] Пилипенко, Тарасенко. Секретарем Ради було обрано св[я-
щеника] Пилипенко.
Це було утворено в середині травня 1919 р. Потім слов’янське духівниц-
тво ухилялося від організації двадцяток та одержання цими парахвіями (двад-
цятками) в користування тих церков, що вони мали. Під час балачок про одер-
жання українцями храмів, з боку тодішнього НКЮ т. Лебединця та секретаря
Губревкому Київського т. Любченка, було роз’яснено, що українці можуть
одержувати собі ті церкви, що їх просять, коли вироблять відповідний статут
та зареєструють його в органах Радвлади.
Такий статут Всеукраїнська Православна Церковна Рада виробила [9].
Після тих змін, що їх зробив Наркомюст та президія Губревкому було зареєст-
ровано чотири парахвії при безприходних храмах м. Київа: Софіївському
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 127
Соборі, Миколаївському Соборі, Андріївській Церкві і Іллінській Церкви.
Це було в липні 1919 р.
Після цього українцям було передано іще: Софіївський Собор з Теплою
Церквою і Андріївську церкву. Іллінську церкву через опір монахів, що задзво-
нили на «гвалт» та зібрали велику юрбу людей — українці не одержали. Потім
Губревком скасував постанову про передачу українцям Іллінської церкві. Ці
чотири зареєстрованих парахвії склали з себе спілку парахвій українських
м. Київа, що її статута теж зареєстрував Київський Губревком здається в серпні
1919 р. В спілку увійшли як репрезентанти своїх парахвій чотири парахвіяль-
них Ради.
А та Всеукраїнська Православна Церковна Рада, що була раніш обрана,
після утворення спілки чотирьох парахвій (раніш обрана Всеукраїнська Цер-
ковна) була поповнена представниками нових парахвій, визнавалась ними за
свій вищий керівничий орган. На обов’язку цієї ВПЦР було — переклад Бого-
службових книжок на українську мову, організація українських церковних
співів, відновлення старовинних церковних обрядів, допомога віруючій люд-
ності в справі організації українських парахвій і на периферії і т.і.
В липні–серпні 1919 р. рада організувала перекладову комісію на чолі з
о. Нестором Шараєвським, а може і Липківським. Узяли в ній участь: Липків-
ський, Шараївський, Пилипенко, Грушевський Марко, Тарновський. Були
комісією (а може й Радою) знавці грецької мови: Володимир Дурдуківський
(директор першої гімназії) [10] Здається запропонували (чи думали запропону-
вати) взяти участь в редагуванні укр[аїнських] письменників, між іншим Ти-
чину [11]. Крім того, переклад мали дати на редагування проф. Кримському 12].
Але в 1919 році це здійснити не довелося через Деникінську навалу. Пе-
реклали лише ектеніїна літургії та де-які молитви і не пам’ятаю, якого числа
в серпні в Сохвіївському соборі була зроблена перша відправа з цього перек-
ладу [13]. Вона зробила відповідне враження, а округовий слов’янський місіо-
нер сказав: «совсем не дико, как предполагалося». Як казалось Церковній
Раді, комісія провадила переклади мляво. А віруючі дуже бажали скоріше
мати Божу службу живою українською мовою. Тому я, як Голова Ради, напи-
сав до Комісії міста, де прохав її прискорити ці [нрзб.] переклади. Цим моїм
листом робота комісії була прискорена, але я чув, що від окремих членів комісії
було незадоволення за таке втручання в їх роботу.
В кінці серпня Київ захопили деникінці. Від українців в першу чергу
були одібрані Софіївський собор і Миколаївський собор. Андріївська церква
була одібрана пізніше. В день вступу Деникінців я почув, що Липківський
виїхав з Київа. Очевидячки через те, що сподівався, що деникінці робити-
муть йому утиски. Через два дні вишов з Київа і я, теж опасаючись деникінців.
Я в той час був Головою Всеукраїнського Пасішницького Союзу, і взяв для
себе від пасічницької організації доручення поїхати на периферію в справі
128 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
постачання пасічницьким товариствам пасічницького начіння та організації
збуту меду.
Сперша я завітав до Боярської школи пасічництва (під Київом 25 верс-
тов), деякий час, а потім виїхав на Поділля, ідучи де пішки, а де їдучи заліз-
ницею. Таким ладом в другій половині вересня я добрався до Кам’янця. Про
те, що Липківський виїхав до Кам’янця, мені було не відомо. Чи виїхав, ще
хто з моїх знайомих до Кам’янця, мені теж було невідомо. Про те, яка є в
Кам’янці влада, с/б1 що в Кам’янці саме перебуває УНР в той час — я не
знав. Але я чув, що українські кооператори теж виїхали від деникінців з Київа
на правобережжа України: Стасюк, Аркадій Степаненко і інші. Дорогою, я
зустрічав багатьох киян, що прямували до Кам’янця, і від них я довідався,
що іменно до Кам’янця відступають ті галичани, що були в Київі і що там
також і влада УНР. Мета, що я її мав — це була на власні очі побачити, що із
себе уявляє Каменецьке УНР2, чи дійсно воно практично творить волю виз-
волення української трудящої людності від тих національних і економічних і
освітніх кайданів, що утворились в наслідок довголітнього панування над
Україною царатської системи. Знаючи по земський роботі Петлюру С.В. [14],
Ковалевського Миколая Миколайович, [Адрину?] — мені здавалося, що ці
люди не зможуть збудувати дійсної духовної і економічної волі трудящихся,
але мені ще хтілося на власні очі переконатися в цьому, щоб уже потім без-
сумнівним і твердим стати прихільником Радянської Влади, бо ті часи, коли
Радянська Влада була в Київі і мені доводилося мати особисті стосунки з її
представниками на фактах свідчили мені, що для українських трудящих ро-
бить і дає більш, ніж ті влади, які я до цього часу бачив в Київі, царська,
Центральні Ради, Гетьманська.
Про моє відношення до Радянської Влади в 1919 р. В марксістській ідео-
логії я, певно, не почував себе науково освідомленним. Таким ладом до моїх
теоретичних знань на допомогу повинна була ставати практика. Як селянин з
походження — я безперечно своїм внутрішнім почуттям чув, що я належу до
тієї трудової кляси, що підтримує Радянську Владу. Проте ж, відомо, що в
певні часи, серед української інтелігенції, що мені із нею доводилось стикува-
тися були різні думки, що Радянська Влада не зможе відірватися від російських
великодержавницьких тенденцій. Звичайно, що це мало, вносило деякий
сумнів і в мої думки. Отже, щоб стати дійсним і честним працівником Ра-
дянської Влади, мені, щодо справи здійснення на Україні декрету про волю
віри та культурної революції, треба було мати в свойому сумлінні такі ж фак-
тичні доводи, щоб твердо і ясно запевнити віруючу людність, що вона може
одержати волю віри й духа за Радянської конституції та законності. Перебу-
1 Так в тексті. Правильно: себто.
2 Так в тексті.
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 129
вання в Кам’янці, як мені думалось, дасть мені наочні докази, щоб боротися
з тими сумнівними поглядами, що я про них сказав.
Склав покази і записав власноручно М[ихайло] М[ороз].
ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4, спр. 1384, арк. 13–20 зв.
Оригінал. Рукопис на бланку.
Примітки:
[1] В лютому 1919 р. після переїзду радянського уряду з Харкова до Киє-
ва було організовано роботу Виконкому, в тому числі житлово-реквізіційно-
го відділу («Гранд-Отель», Хрещатик, 22, кімн. 35–36, Відділ соціального
забезпечення. Описом приміщень і майна всії церковних установ в ньому
займався відділок по ліквідації майна колишніх релігійних установ (ця назва
подається в тогочасній літературі довільним чином. Наприклад: «Под’отдел
по ЛИРУ», «Лиру», «по Л.И.Р.У.» і т. д.).
[2] Димитрій (Максим Андрійович Вербицький, 1869–1932) — єпископ
Уманський. Народився в с. Броварки Полтавської губ. У 1899 закінчив Київ-
ську духовну академію зі ступенем кандидата богослів’я. Овдовівши, прийняв
чернецтво у 1906. У 1903–1920 — доглядач Києво-Софійського духовного
училища. З 1910 — настоятель Київського Свято-Миколаївського монастиря.
В тому ж році хіротонований во єп. Уманського, вікарія Київської єпархії. З
1921 — єп. Білоцерківський і Сквирський, з 1924 — знову єп. Уманський. 4
квітня 1923 — заарештований. Після слідства засланий до м. Їжма Зирянсь-
кого краю на 2 роки. Помер у Києві 1 лютого 1932.
[3] Антоній (Олексiй Павлович Храповицький; 1864–1936) — митропо-
лит Київський i Галицький (1918–1919), видатний церковний і громадський
діяч. Активно боровся з прихильниками автокефалії Української Церкви. В
грудні 1918 військами Директорії УНР був заарештований і висланий з Киє-
ва до Бучача разом з архієпископом Волинським Євлогієм (Георгієвським).
1919 очолив Вище Церковне Управління Російської Православної Церкви у
Новоросійську. З 1921 очолював «Высшее Церковное Управление за грани-
цей», з резиденцією в Сремських Карловцях (Сербiя). Помер у м. Бєлграді.
[4] Біднов Василь (псевд. і крипт. В. Степовий, В. Широчанський; К.;
1874–1935) — освітньо-громадський діяч, історик Церкви. Один із засновни-
ків Катеринославської «Просвіти», член ТУП. У 1918–1920 — екстраорди-
нарний професор історії Української Церкви та декан богословського факуль-
тету Кам’янець-Подільського державного українського університету, член
комісії з перекладу Біблії українською мовою, голова Українського педагогі-
чного товариства, голова Кирило-Мефодіївського братства. 1922–1928 —
професор історії Церкви УВУ у Празі та Українській господарчій академії,
член-засновник Українського історико-філологічного товариства в Празі. З
130 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
січня 1929 — звичайний професор відділу православного богослов’я Вар-
шавського університету, екстраординарний професор кафедри загальної
історії Церкви і літургіки. Дійсний член НТШ, редактор «Православної Воли-
ні» та ін. Автор праць з історії Церкви та освіти. Помер у Варшаві 1 квітня 1935.
[5] Огієнко Іван Іванович (митрополит Іларіон (Огієнко) (1882–1972) —
доктор філософії, професор, дійсний член ЦНТК НТШ, ВУАН, історик Церк-
ви, перекладач Біблії українською мовою, міністр ісповідань і міністр народ-
ної освіти уряду Директорії Української Народної Республіки, ректор і зас-
новник Кам’янець-Подільського державного університету, видавець багатьох
україномовних часописів в Україні та за кордоном, Архиєпископ, згодом
митрополит Холмський і Підляський, первоієрарх Української Греко-Право-
славної Церкви Канади з 1951 р.
[6] Тарасенко Іван Васильович (1872–1922) — секретар ВПЦР УАПЦ в
1920–1922 та секретар Собору УАПЦ 1921. Розстріляний разом з групою 43
чоловік 28 серпня 1922 під штучним приводом контрреволюційної діяльності
проти радянської влади у справі т. зв. «Козачої Ради».
[7] Дурдуківський Олександр Федорович (1882–?) — диякон Софійського
собору у 1919 р. Рідний брат Володимира Дурдуківського. Закінчив 3 класи
Київської духовної семінарії у 1904. Митрополитом Київським і Галицьким
Флавіаном (Городецьким) був призначений на посаду псаломщика в Києво-
Печерській Феодосіївській церкві (1904). Єпископом Чигиринським Плато-
ном був рукоположений в сан диякона (1904). З 1905 був законовчителем при
церковно-парафіяльній школі при Києво-Печерській Феодосіївській церкві.
Брав участь у першій відправі українською мовою в Микільському соборі на
Печерську 22 травня 1919 р.
[8] Перша відправа українською мовою відбулася 22 травня 1919 в со-
борі св. Миколая на Печерську на храмове свято літнього Миколи (9/22 трав-
ня — День перенесення мощів святителя і чудотворця Миколая). Службу
правили: прот. Василь Липківський, прот. Нестор Шараївський, о. Петро
Тарнавський, диякон Олександр Дурдуківський. На цей день композитор
Микола Леонтович склав Св. Літургію і сам керував хором. На всенічній й на
Службі Божій зібралась зо всього Києва велика сила народу, що не тільки в
самому соборі було тісно, але й на великому майдані поблизу собору. Народ
плакав, слухаючи вперше Апостола, Євангелію, Отче наш, псалми на Шес-
топсалмію в рідній мові. Того ж дня до першої української парафії записа-
лось кілька тисяч українців.
[9] Перша українська парафія була зареєстрована радянською владою
весною 1919 на підставі нових вимог радянського законодавства щодо релігії
та церкви і отримала в користування військовий Миколаївський собор на
Печерську. Членами цієї парафії було розроблено перший статут, легалізова-
ний радянським урядом. В статуті зазначалось, що «парафія гуртує в своєму
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 131
складі українську православну людність, яка стоїть на грунті автокефалії
Української Церкви і відокремлення Церкви від держави і яка бажає моли-
тись в Святій Церкві Господу Богу та навчатися справжньому християнсько-
му життю згідно з заповітами Христа Спасителя і наказами Святої Право-
славної Апостольської Церкви як старою церковно-слов’янською з українсь-
кою вимовою, так і живою українською мовою, а також задовольняти свої
релігійні потреби за стародавніми звичаями та обрядами ...Української Церк-
ви». Згідно статуту, члени парафії повинні дбати про переклад Св. Письма та
богослужбових книжок українською мовою; обирати священика та причет,
організовувати церковні хори, релігійні гуртки та братства; влаштовувати
лекції, концерти, виставки; піклуватись про видання книжок та періодичних
видань релігійного змісту».
[10] Дурдуківський Володимир Федорович (1874–1938) — видатний полі-
тичний, громадський, світній і церковний діяч, учений, педагог, фундатор і
директор І Київської української гімназії ім. Тараса Шевченка (потім трудшко-
ли № 1), керівник науково-педагогічної комісії ВУАН, один із засновників
видавництва «Вік» (лікв. 1930), брат диякона Олександра Дурдуківського.
Закінчив Києвське духовне училище (1889), Київську духовну семінарію
(1895) і духовну академію зі ступенем кандидата богослів’я (1899). Служив
дияконом в Чеснохресній церкві на Подолі, працював викладачем російської
мови в Києво-Подільському духовному училищі. Керівник праці з педагогі-
ки. Спочатку співпрацював з діячами церковно-визвольного руху, але потім
відійшов від праці. Був засуджений на процесі «СВУ» 9 березня — 19 квітня
1930, отримав 8 років, але незабаром був відпущений. 11 грудня 1937 рішен-
ням Особливої наради УНКВС Київської обл. засуджений до розстрілу. Ви-
рок виконано 16 січня 1938. Реабілітований 1989.
[11] Український радянський поет Павло Григорович Тичина був членом
Братства робітників Слова при храмі Св. Софії. Його вірші читалися під час
І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14–30 жовтня
1921 р.
[12] Кримський Агатангел (псевд. А. Хванько; 1871–1942) — вчений-iс-
торик, перекладач i письменник, дійсний член НТШ, один з організаторів та
академiк ВУАН УРСР, очолював Інститут української мови (нині —
iм. О. Потебнi).
[13] Першу відправу українською мовою у великому Софійському со-
борі українське духівництво на чолі з прот. Василем Липківським відправи-
ло 12 липня 1919 на день св. Апп. Петра і Павла.
[14] Петлюра Симон (1869–1926) — політичний, державний і військо-
вий діяч, публіцист. Член РУП, згодом — УСДРП. Співробітник газети «Рада»,
журналу «Україна». Редактор газет «Слово» (Київ), журналу «Украинская
жизнь» (Москва). У квітні 1917 обраний головою Української фронтової ради
132 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
військ Західного фронту. Голова УГВК, член ЦР. 15 червня призначений ге-
неральним секретарем військових справ. У січні 1918 — отаман українських
гайдамацьких кошів Слобожанщини на правах командуючого армією. 1919 —
голова Всеукраїнської спілки земств, діяльний член антигетьманської опози-
ції. У жовтні 1918 — член, з травня 1919 — голова Директорії УНР, головний
отаман Армії УНР. З 1920 — в еміграції. Лідер уенерівської політичної еміг-
рації. З 1924 — у Парижі. 1926 — убитий С. Щварцбартом.
№ 157
Протокол допиту Михайла Мороза
від 11 грудня 1929 р.
ПРОТОКОЛ
1929 г. Грудня м[еся]ца «11» дня. Уполномоченный СО ГПУ УРСР От-
д[ела] ГПУ УССР Буссел допросив ниженазванного гр[ажданина] как1, кото-
рый показал:
1. Имя, отчество, фамилия Мороз Михайло
Приїхав я до Камьянця2 в кінці серпня (приблизно) 1919 р. Зустрівся я
там найперше з Липківським та Стороженком в їдальні, що була влаштована
для приїзджих одним галичанином, що його я знав з Київа. Цей галичанин та
його дружина в 1916–1917 р. завідував дитячим притулком для дітей-біженців
з Галичини, що його організувало було в Боярці під Київом «Общество Земсь-
ких служащих по оказанію помощи жертвам войни». Прізвища цього гали-
чанина зараз не пригадую. Липківський зустрів мене прихильно і сказав, що
тут працює Кирило-Методіївське брацтво і що цими днями маються відбути-
ся збори цього брацтва, на які він закликає і мене, щоб зробити доповідь про
українізацію церкви на Радянській Україні. Я погодився прибути на збори.
Тут же я прохав Липківського, щоб мені дали [нрзб.] куток жити. Мене
спровадили жити до братчика Гордовського, що був в 1925 році секретарем
ВПЦР. Оселився я жити в Гордовського. Обідати ходив в ту їдальню, що її
тримав згаданий галичанин. Перших же днів я, почувши, що в Кам’янці є
бувші київські земці та кооператори Мих[айло] Мих[айлович] Стасюк, Арк[а-
дій] Степаненко та інші, дбав про те, щоб побачитись з ними. З Стасюком я
бачився, в тому будинкові де він спинився, зараз не пам’ятаю чий він. Ста-
сюк мені сказав, що мені тут буде робота, бо він буде керувати продовольчою
справою в УНР і гадає запросити до себе на допомогу кооператорів. Потім я
і секретар Пасічницького т[оварист]ва Лука Сидорович Бондаренко, що ви-
1 Пропуск в тексті.
2 Так в тексті.
|