№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2006
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2006
Назва видання:	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:	Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40800
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 23-33. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40800
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-408002013-02-13T03:49:28Z № 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р. Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр. 2006 Article № 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 23-33. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40800 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр. Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр.
spellingShingle	Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр. Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр. № 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
format	Article
title	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.
title_short	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.
title_full	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.
title_fullStr	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.
title_full_unstemmed	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.
title_sort	№ 125. протокол-заява володимира чехівського від 4 серпня 1929 р.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2006
topic_facet	Документи з архівної кримінальної справи на колишнього міністра уряду Директорії УНР, Благовісника УАПЦ проф. Володимира Чехівського. 1929–1937 рр.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40800
citation_txt	№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 23-33. — укр.
series	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
first_indexed	2025-07-03T22:55:57Z
last_indexed	2025-07-03T22:55:57Z
_version_	1836668271571501056
fulltext	ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 23 № 125 Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р. ПРОТОКОЛ–ЗАЯВА 1929 року 4 серпня, я, нижче підписаний, показав: Моя діяльність, що виявилась в помилках перед Держ[авною] Рад[янською] владою, та її обста- вини такі. Після смерти дочки 16/Х–1923 р. і майже одночасно позбавлення громадської роботи через мої виступи в церкві зі словом я залишився са- мотнім. Щоб самотність усунути, я закликав товаришів дочки одвідувати мене що місяця 16-го, в день смерти дочки. Ці одвідини зпочатку проходили в спогадах про покійну дочку. Пізніше в розмовах увага переходила і до питань окремих школярського життя, особистого, мистецького, літературного, наукового, громадського, релігійного. Завітання не були правильні. Приходили то одні то другі, в різний час сходились, різно розходились. Зпочатку приходило більше, потім все менш, часто і нікого не було. Більш заходили ХРИСТОСЕНКО Ол., ПАВ- ЛУШКО М., ДИМНИЧ В., СОЛОЧИНСЬКИЙ В., МАЗУРЕНКО Вік., МА- ЗУРЕНКО Г., СКРИПНИК М., ОЛТАРЖЕВСЬКА В. Під час їх завітань старших майже не було. Зпочатку раз чи два заходив В. ДУРДУКІВСЬКИЙ. Бував і П. КИЯНИЦЯ, колишній укапіст, до приєднан- ня до КП/б/У. Після моєї розмови з ним, в якій я виявляв хитання і пристосу- вання в колишній діяльності укапістів, він перестав бувати [1]. Моє уявлення кожного зокрема з відвідувачів я подав в попередніх показаннях. В розмовах я часто переходив до спогадів з моєї мінулої революційної боротьби. В цих спогадах я твердо виявляв всі вдступи від правдивого революційного шляху і центр[альної] ради і директорії з Петлюрою, показував націоналістичні бур- жуазні тенденції в організації, в орієнтації на антантовські, буржуазні уряди, в орієнтації на єдиний національний фронт. Визнаючи шлях Радвлади за єдино правдивий, разом з тим я вів і кри- тичні розмови про ті чи інші прояви сучасного життя, зокрема, про небезпе- ку в НЕПі; про т.з. «обростання непманів», про господарські недостачі, про постачання, про бюджет, бюрократизм. Мої критичні уривчасті зауваги не були якоюсь системою. В них помилкою було те, що я не з’ясовував причин недостач умовами переходової доби, переходних труднощів. Мої уривчасті, побіжні зауваги були виявом недокінченості думки. Вони були неповні і че- рез те давали неправдиве освітлення і уявлення справи, але це було помил- кою, а не боротьбою проти Радвлади. До таких розмов, що невикінченостю думки могли викликати неправдиве уявлення, належить і розмова про бюд- 24 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ жет, що я подав в попередніх показаннях. Часом відвідувачі приносили вірші або оповідання тих чи інших авторів і читали їх. З років 1925–[192]6 почав пробиватись в розмовах молоді вплив питань Донцова з Літер[атурно] Наук[ового] Вісника львів[ського] вид[авництва]. Виступав під впливом ДОНЦОВА ПАВЛУШКО. Одного разу він приводив докази за сильну національну владу з аргументації, що ДОНЦОВ викладав в раніших своїх статтях і пізніших в ЛНВ львів[ського] вид[авництва]. Я відки- дав ті докази, протиставляючи буржуазній національній диктатурі не буржуаз- ну, а пролетарську демократію в умовах диктатури пролетаріату. Також ПАВЛУШКО приносив статтю-некролог ДОНЦОВА про ПЕТЛЮ- РУ, як я це подав в раніших показаннях. Смерть Петлюри викликала зацікав- лення причинами її. З приводу смерти ПЕТЛЮРИ я тоді висловив думку, що весь його відступ від революції, як діло провокації антантовської буржуазії, загибель його і великого числа людей, що пішли з ним, це є в українському житті велика втрата, зла втрата сил, бо полягло багато, людей, що могли б не руйнувати, а стати до творчої революційної справи, а полягли через буржуазну провокацію. Моїх виступів проти думок Донцова і, взагалі фашизму присутні не відкинули. Коли одного разу як я це докладно подав в своїх попередніх показаннях, я ділився з відвідувачами своїми спогадами про працю в колишніх самоос- вітніх гуртках молоді 1900–[19]17 рр., освітлював їх працю, їх значіння, для прикладу, а разом з’ясовував взагалі потребу самоосвітньої роботи над собою ПАВЛУШКО сказав, що їх шкільне товариство згоди та єдности зовсім зане- падає. Свої відомости про це товариство я подав в попередніх показаннях. На заувагу ПАВЛУШКА я зазначив, що кращий спосіб поєднання моло- ді це самоосвітня праця. Згадували тут, що самоосвітня праця ведеться в різних легальних гуртках, ІНО. Я висловлював думку, що рядом з тими гуртками можутъ вести роботу і ті, хто раніш працював в товаристві згоди та єдности. Я знав, що при мед[ичному] Інст[итуті] існувала студ[ентська] мед[ична] гро- мада і мала прилюдні засідання. Треба визначити тільки предмет самоосвіти. Тут говорили і про різні назви гуртків. Здається, пропонували і назву СУМ. Ця розмова не була утворення товариства, або виробленням його форм і напряму. Висловлював я ту думку, що поруч з гуртками матеріялистичного вироблення самоосвітнього матеріалу можуть стати і гуртки етичного дослід- ження, що звертали б увагу на вироблення характеру. Казав я й про те, що гурткове опрацьовування матеріялизму ще не обіймає всіх методів, потрібних для вироблення й удосконалення характеру. Що утворило з себе товариство згоди та єдн[ості], як пройшло переформування, що робило, хто увійшов в нього, яку назву засвоїло — все те було без моєї участи. Ні в організації, ні в роботі нового поєднання я участи не брав. Після попередньої розмови при- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 25 носив мені через якийсь час ПАВЛУШКО проект програму для товариства, що заступило товариство єдности та згоди. Про розмову цю я подав докладні відомості, в попередньому показанні. Проект програму я не радив, бо не поділяв його. Зауважив, що молоді потрібний не такий проект, а справжній програм-конспект для самоосвітньої праці з докладним зазначенням шляху самоосвітньої праці і літератури справи. Цим я спиняв ухил серед молоді, що на мою думку був хибним. Коли ПАВ- ЛУШКО зауважив, що їх товариство може існувати, занепадає. Довідавшись, що поєднання не легалізувалось, а в нелегальних умовах існування я не при- пускав, я радив ПАВЛУШКОВІ зовсім припинити справу з закладанням то- вариства, а потребу в товариській єдності задоволити легче персональною дружбою. Всі мої розмови і поради Павлушкові були лише випадковими по- бажаннями. В товаристві я не працював. Що в дійсності робив Павлушко з товариством, чи існувало воно навіть, я того не знав, вже прошло багато часу, кілька років з [мо]менту останньої розмови, ні ПАВЛУШКО, ніхто мені не казав, чи залишилось ще від товариства чи ні. Я вважав що воно не існує. Відвідування мене 16-го числа за останні роки зовсім припинилося. Ви- падково ще один–двоє заходили. Розмови теж зійшли лише на обмін новина- ми. Так само собою випадкове моє зближення з молоддю спинялося, бо при- родою річей товариші дочки розходилися в різні кінці до інших справ. Моя провина була в тому, що я попускав ухилу серед молоді, що бувала у мене, до утворення незаконного угруповання, хоч сам і не поділяв того ухилу, бо той ухил мав вплив донцівських тенденцій. Моя помилка була: 1) що я до кінця виразно, чітко не переборов у ПАВ- ЛУШКА нахилів до Донцовщині, хоч і виступав проти цього напряму, 2) що я, радивши стати на самоосвітній шлях в гуртках, не настояв на тому і, не перевіривши справи з товариством, мовчки неначе потурав незаконній формі існування товариства. В дійсності я не давав думки утворювати незаконне товариство, не давав ні напряму, ні організації товариству, що про нього гово- рив мені ПАВЛУШКО, і напрям, і організація в ньому не мої. Таке ставлення у мене до товариства йшло від того, що у ПАВЛУШКА я бачив донцовський ухил, а той ухил був мені супротивний. Моя помилка була і в тому, що я серед молоді в своїх критичних оцінках, недостач нашого громадського життя не з’ясовував справи повно до кінця, не виявляв різниці між умовами переходової доби і діянням державного керів- ництва. Ці помилки мої були наслідками того, іменно, що я не вів систематич- ного керівництва молоддю, а тільки випадково впливав настроями своїми, що в моїх стосунках до молоді випадковість керувала всім. Я довідувався про події тільки після їх настання, як це й було з новими формами товарист- ва, що замінило товариство єдности та згоди. 26 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Відокремлено місце в моїй діяльності, що виявилась і в помилках, перед Радвладою, займає справа з поминанням ПЕТЛЮРИ на панахиді по Ів. Фран- кові. Докладні відомости я подав в окремих показаннях. Ціле виявлення цієї справи таке. 1926-го року сповнялось десятиріччя смерти Івана Франка, пара- ф[іяльна] рада Соф[ійського] собору ухвалила відправити урочисту панахиду по Іванові Франкові. Ніяких розмов про поминання Петлюри не було. Коли ж вивішено було в соборі оголошення про панахиду по Ів. Франкові, після служ- би в соборі я вийшов, ідучи додому. Часто при виході мене спиняють люди й питають про ті чи інші церковні справи, про мої промови то-що. На цей раз підійшла до мене невідома мені людина і запитала чому Україн[ська] церква не служить панахиди по Петлюрі. У той час газетах були звістки про убивство Петлюри. Я відповів, що україн[ська] церква не служить панахида по Петлюрі з внутрішніх церков- них мотивів, бо Петлюра не був діячам церкви. На закид мого бесідника що церква забороняє молитись за Петлюру, я відповів, що царське православіє накладало заборони на молитви за тих, хто йшов проти царсько-панської дер- жави, як напр[иклад] за Степана Разіна або Мазепу. Індивідуальної, не гро- мадської молитви церква не боронить. Євангеліє дає заповіт молитись за всіх, навіть за наших ворогів, себ-то, і за злочинців. Хто почуває дійсно релігійну потребу духу, хай приходять хоч на панахиду по Іванові ФРАНКОВІ і молиться і за Івана Франка і за всіх, за кого хоче, може молитись індивідуально і за Івана і за Симона про відпущення їх гріхів. В той час коли за панахидою вголос читаються поминальні імена, в церкві тихо кожний вірний може мо- литовно поминати імена тих, кого в нього є потреба релігійного настрою пом’янути. На тому кінчилась наша розмова, хоч мій бесідник залишивсь незадоволеним. Після того я стрівав, здається, В. ДУРДУКІВСЬКОГО і розказав йому про те, що має бути урочиста панахида по Іванові Франкові в 10-річчя його смерти, що всім з інтелігенції, що визнаються до Христіянства, слід прибути на панахиду, додав йому й то, що я говорив, коли питали мене про панихиду по Петлюрі. В справі панахиди по Петлюрі заходили до мене на помешкання Павлушко теж з запитанням про панахиду по Петлюрі. Я йому сказав те само, що і при першому запитанні про панахиду. Коли в розмові з Павлушком ви- никло питання про те, хто убив Петлюру, привівши цитату з наших газет що передавала цитату з закордонної преси про руку з Москви, що ніби то винна була в смерті Петлюри, я казав, що Петлюру убила рука антантовської прово- кації, що повела його до зброї проти революційних сил, до національної ворожнечі. Сама панахида по Іванові Франкові в Софійському Соборі відбулась тільки як панахида по Іванові Франкові. Церковне поминання називало тільки Івана ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 27 Франка. В промові своїй на панахиді я висвітлив значення релігійної поезії Ів. Франка: «Мойсея», та «Івана Вишенського» виявив силу, самовідданої любови Ів. Франка до людей, взагалі без різниці нації. Закінчив проповідь суворо-церковною формулою панахидних виголосів поминання всієї церкви небіжчиків: «за тих хто раніш одійшов». Під час панахиди невідомі мені [люди] розкидали листочки з кількома словами про Петлюру. На знав я і не знаю, хто і як те зробив. В тому участи я не брав ніякої. З моєї ініціативи параф[іяльна] рада одіслала листочки до Адм[іністра- тивного] Від[ділу], а в своїй ухвалі цілковито осудила спробу надати цер- ковній відправі нецерковного характеру. Хоч з боку канонічного і теоретич- ного я не робив помилки, нагадуючи про право члена церкви молитись, за кого у нього є релігійна потреба, але з боку практики нагадуванням про пра- во молитви і за Петлюру, я робив ту помилку, що не викликавши настрою релігійного до поминання Петлюри віддавав своє нагадування звичайним настроям, що зв’язуються з іменем Петлюри, а ті настрої нецерковні, бо в діяльності Петлюри не було церковної роботи. Отже, теоретична засада нагадування про право молитви кожного, з од- ного боку, а з другого боку неуважність до дійсності привели мене до помил- ки нагадування про можливість молитовного тихого поминання Петлюри. Надавати ж поминанню Петлюри політичного характеру я зовсім не хотів, не мав такого наміру, не йшов на те. Я гадав задовольнити лише право кожного члена церкви на індивідуальну, не громадську тиху молитву. Своєю думкою про тихе поминання Петлюри я поділився з 2–3 людьми. Відкидаючи поми- нання Петлюри всією церквою, бо він не був церковним діячем, я з громадсь- кого боку вважаючи всю політику Петлюри за переступ проти діла і соціяль- ного, й національного визволення на Україні, не мав і не маю мотивів для шанування його діяльности, а маю лише осуд. Ставши 1921 р. до роботи в церкві більш суцільно, ніж перше, я одходив від громадського життя. Припинилося з 1923 р. моє професорство, а [з] 1924 р. наукове співробітництво в Всеукр[аїнському] Наук[овому] С[ільсько-] Гос- п[одарському] Комітеті, професійне членство. Припинилось знайомство з членами КП/б/У, а також з колишніми членами УКП, що з ними я здавна був знайомий, з 1924 р. ослабла й моя участь в справах церкви, бо я не увійшов до складу ВПЦРади. Я залишався самотнім. Природньо повернувся я до ста- рих родинних знайомств. З 1924–[192]5 р., почав відносно частіше заходити до старих — родин- них знайомих. Потреба була хоч в малому людському оточенні, в поділі спос- тережень, думок. Заходив я до Л. М. СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ, до В. Ф. ДУРДУКІВСЬКОГО, С. Ол. ЄФРЕМОВА, зрідка дуже до О. ГЕРМАЙ- ЗЕ. Одного разу, як мені здається 1926 р., мене закликав на пораду В. Ф. ДУР- 28 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ ДУКІВСЬКИЙ. Там був я, В. Ф. ДУРДУКІВСЬКИЙ, С. ЄФРЕМОВ, О. ГРЕ- БЕНЕЦЬКИЙ, О. ГЕРМАЙЗЕ й, здається, Л. М. СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВ- СЬКА. ЄФРЕМОВ казав, що є потреба в спільному обговоренні і обміні дум- ками в питаннях громадського інтересу з життя України, бо кожний з нас не перевіряе своїх думок думками других, ми не живемо громадським життям, розрізнені між собою. Обмін думками — елементарна потреба кожного грома- дянина. Я зазначив, що цю потребу ми можемо задовольнити спільною дослід- ницькою роботою над життям України, над шляхами революційного її визво- лення, а також дослідженням шляхів визволення для частин України, що під неволею буржуазних держав, а саме: Галичини з Волинью, що під Польщею, Буковини та Закарпаття. Не політичну роботу, а роботу охочих дослідників як я казав, ми змогли б робити, аналізуючи і оглядаючи життя. В обсяг дослід- ження нашого мало входити і минуле, і сучасне, і прийдешнє. Здається, ЄФРЕМОВ пропонував назвати наші спільні дослідницькі на- ради «СВУ» або «Спілкою визволення України». Я зазначив, що така назва може бути приводом до змішування наших нарад з колишнім закордонним «Союзом визволення України». ЄФРЕМОВ відповів, що назва «спілка» нас відрізнить. Я казав і те, що можно прийняти цю назву о стільки, о скільки західні частини України в буржуазному поневоленні, себ-то Галичина з Во- линъю (що під Польщею), Буковина та Закарпаття. Зазначив я й те, що мож- но прийняти цю назву в обмеженому розумінні і відповідній формульовці, як визначення «Спілки виучування визволення України». «Визволення Украї- ни» в розмові що до прийдешнього часу розумілося не як визволення ра- дянської України, а як визволення всієї Соборної України, себ-то як закін- чення процесу визволення, що почався на Радянській Україні, де визволення вже сталося. Я посилався на те, що величезна більшість населення України радянської визнає свою Радянську Республіку, як і я, за визволену. Остаточного оформлення назви не було вироблено. Ні програму політич- ного, ні політичної тактики не мала на меті нарада і не обговорювала того. З розмов з’ясовувалось лише, що намічаються спільні дослідницькі наради. Здається мала відбутися друга нарада у Л. М СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬ- КОЇ, але як я уявляю, або вона не відбулась, або я її пропустив. Більш нарад не знаю. Вже кілька років ніхто мені ні слова не казав про ці наради. Я забув про них, вважаючи що думка про наради не збулася, що більш нарад нема, і що нема й ніякої їх організації. Нарада, що відбулася, не визначила ні органів, ні функцій і не мала того на меті, бо для нарад, що намічалися, не треба було якихось органів, керівництва. Ні про які зв’язки «СВУ» на місцях мені нічого невідомо. Після того, як наради не продовжувались і фактично не існувало ніякого поєднання під назвою «СВУ», хоч я й брав участь в єдиній нараді і в тому розумінні належав до «СВУ», себ-то до наради про «СВУ», але то було ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 29 лише на одній нараді, в дійсности потім ні нарад, ні їх організації я не бачив, думаю, що їх не було, до них я не належав і вважаю, що членом після першої наради «СВУ» далі я не був. Напрям «СВУ» можно лише уявляти на підставі розмов на першій на- раді. Напрям єдиний — культурно-громадський, науково-дослідницький, не політичний, бо завдання спільних нарад — спільне дослідження життя Ук- раїни, виучування процесу визволення України, революційного її руху. Так справа виявилась недвозначно з розмов на нараді. Справа з можливістю лега- лізації нарад не обговорювалась, бо ще не виявилась остаточно і форма нарад. Хоча нарада не була політичною і не ставила собі завдань політичної бороть- би, але вона не указала й певного громадського шляху в своїй дослідницькій роботі, не було дано на нараді єдиного критерія правдивого шляху, єдиного мірила — не було визначено за основу дослідницької роботи розвитку творчих сил пролетаріяту. Невиразність наміченого шляху дослідження громадського життя й була помилкою перед Радвладою, як і відсутність легалізованости. Крім вище згаданої моєї діяльности, що виявилась в помилках перед Рад- владою, зазначаю ще помилки моєї в звичайних розмовах з знайомими. Подав- ши такі окремі розмови в попередніх показаниях, подаю виявлення розмов в цілому. Критичне ставлення до тих чи інших заходів Держвлади, непогод- ження з урядовими поглядами на де-які справи сучасного життя — це було основною виявою ухилу від правильної лінії. Ця форма розмов найбільше торкалась розпоряджень що-до церковного життя. Стоячи довгий час коло церковної справи, я не визнавав в розмовах за справедливі різні розпоряд- ження що до заборони церковних зборів, відібрання храмів і т. ін. Повстава- ли розмови про інші питання випадково. Такою випадковою була моя промо- ва-тост за трапезою у ЄФРЕМОВА. 3’ясовання цілковитої лойяльности тої промови я подав в попередніх показаннях. В промові я обстоював за висвітленням части революційного руху на Україні, єдности його з інтернаціональним революційним визвольним рухом і відрізнености його від націоналістичних течій, що приводили до національ- ної ворожнечі і її виявлення в погромництві. В інших розмовах було критичне ставлення до практики НЕПу, до господарських недостач життя, до бюрок- ратизму, до недостач громадянського життя в тісному розумінні. В розмовах національного питання, хоч і не поділяю думки про єдиний національний фронт, але часом потурав ухилу розмови в бік єдиного нац[іонального] фронту тим, що не розкривав загрози єдиного національного фронту з буржуазним напрямом, буржуазним громадським командним складом, не скеровував уваги на потребу в першу чергу боротись з національною буржуазією, звертаючи між тим увагу на боротьбу з сусідньою буржуазією, і тим не викриваючи небезпеки буржуазного гноблення через підсилення національної буржуазії і 30 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ поєднання її з міжнародньою буржуазією. Ці розмови не були системою. Випадкові, уривчасти зауваги не більш. Критичне моє ставлення до тих чи інших урядових заходів або думок викликало враження моєї ворожости до Радвлади. Того вражіння я не розвію- вав, бо не з’ясовував дефектів життя, про які говорив, умовами переходового часу. Але і в розмовах ворожости до Радвлади у мене не було, як я це доклад- но подав в попередніх показаннях про окремі розмови. Ніколи в розмовах я не відділяв себе від радянської державности і визнавав себе завше за одного з тих хто обстоював завше за Радвладою. Крім критичного характеру багато розмов було і таких, де я виявляв повне співчуття заходам влади. Так сучасні заходи Держ[авного] уряду в сільськогосподарській політиці, сільскогосподар- ській колективізації, індустріялізації, міжнародній, національній, політиці та й інших галузях стрівали з цього боку повне визнання, співчуття і бажання спільної праці. Ідея колективізації сільского господарства найактуальніша в наш час мала мене за свого виразника ще на з’їзді РумЧерОд’а в Одесі 1917 р. Цю ідею я підніс в доповіді на з’їзді про аграрну справу. Моє обстоювання за Радвладою відоме. Уже після відходу мого від дирек- торіянського уряду іменно за розмови мої за прихильність до радвлади аген- ти антанти поставили вимогу від директорії: «гнать більшовика ЧЕХІВСЬ- КОГО, як собаку», пізніше в закордонній пресі і серед еміграції як знаю я від амністованих емігрантів, вважали мене за радянця і репресії проти мене вик- ликали ще 1922 р. непорозуміння. В останні часи також на підставі розмов зі мною мене називали і вважали за комуніста, марксиста і більшовика і грома- дянські і церковні кола. Це показує, що і в приватних розмовах я був не лише критиком, а й прихильником Радвлади. Визнаю мою помилку перед Радвладою в тому, що оповіданням про само- освітні гуртки молоді в минулому я звертав увагу молоді, що відвідувала мене, на ці форми організації, і тим міг спричинитися без наміру і бажання, не передбачаючи того, до утворення незаконних угруповань, хоч сам я ні в закла- данні, ні в організації, ні в роботі незаконних гуртків молоді участи не прий- мав і не знав коли й як вони утворились, зокрема, коли і як гурток товариства згоди та єдности чи частина його перетворювався в «СУМ», чи в інше това- риство. Коли ж мені говорив ПАВЛУШКО про існування гуртка, хоч я й не знав гуртка і не уявляв, яке то було існування, все ж радив припинити його, вважаючи на нелегалізованість його. Визнаю ту провину перед Радвладою, що своїм теоретичним обстоюванням права члена церкви на тиху молитву поминання того, кого він хоче, я без заміру і бажання, міг спричинитися до політичного поминання Петлюри, хоч сам політичного поминання не хотів, не передбачав і не помічав ні у кого на панахиді. Визнаю помилку мою перед Радвладою в тому, що прийняв участь в не- легалізованій нараді, що мала метою вести спільне дослідження визвольного ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 31 життя України і намічала назву для цієї спільної роботи «Спілка Визволення України» в розумінні Соборної України цілої. Визнаю помилки і в окремих розмовах в критичному і разом невиразному ставленні до недостач життя в нашій Радянській Республіці. Не перевіряючи своєї діяльності в моєму ставленні до Радвлади, уявляючи взагалі лише пос- тійне своє обстоювання за радянською державністю, я не оцінював належно своїх ухилів, бо їх причиною не була зміна політичного світогляду, не було переконання, а сталися вони від моєї втоми, байдужності, неуважности до оточення, відірваности від громадського життя. Мою вірність в основних мо]ментах радянського життя Радвладі свідчать мої діла з часу революційної боротьби. Ставши в ряди революційного соціялізму з 1897 р. в групі «соціял- демократів — драгоманівців» в 1900 р. вступив до РУП, з нею в 1908 р. ре- формувався в УСДРП, де й працював до січня 1919 р. В 1905/6 рр. працював в Черкасах, організував револ[юційне] робітництво, не допустив погрому. За те був ув’язнений і осуджений до 3-х років заслання на Вологодщину. З 1914 до 1917 р. був в Одесі під «гласним» доглядом поліції. З 19І7 року, ведучи справи Одес[ького] Комітету УСДРП, цілковито став на шлях револ[юційного] марксизму, на шлях більшовиків РСДРП. В Одеський боротьбі з тимчасовим урядом виступав разом з більшовиками Хмельницьким, Рузером, Орловим. В жовтневі дні на чолі Одес[ького] Рев[олюційного] комітету разом з більшовиками я здобував перевагу Рад[янській] владі. Коли Центр[альна] Рада змінила єднання з радянською владою на антантовську орієнтацію і під впли- вом антантовських агентів Мала Центр[альна] Рада почала боротьбу з Радв- ладою, я з Одес[ьким] Комітетом виступили з протестом проти політики Гене- р[ального] Секретаріяту і Малої Центр[альної] Ради на ближчій повній сесії (УШ) Центр[альної] Ради я вніс пропозицію про нагайне поєднання з Радвла- дою РСФСР. Центр[альна] Рада ухвалила мою пропозицію, але Ген[ераль- ний] Секретаріят і Мала Рада не виконали, під впливом антанти, ухвали Вели- кої Центр[альної] Ради. Я тоді одійшов від лінії, що взяла Мал[а] Центр[аль- на] Рада, і в боротьбі проти Радвлади не приймав участи. В час гетьмана мене було обрано до ЦК УСДРП, я переїхав до Київа і в літі 1918 р. ЦК УСДРП при моїй участи схилився до визнання радянського напряму. Я прийняв активну участь в вирішенні організувати Рев[олюцій- ний] Комітет і при ньому Військово-Рев[олюційний] Ком[ітет] для повстан- ня проти буржуазної влади, проти гетьмана також у вирішенні вступати до поєднання з РадВладою РФРСР. Представники ЦК УСДРП тт. Вас[иль] Мазу- ренко і Вол[одимир] Винниченко досягли погодження з тт. Х. Раковським і Д. Мануїльським, представниками РФРСР. Погодження було прийнято на підставі чотирьох пактів: 1) визнання принципове РадВлади, 2) спільна військова боротьба проти імперіалістичних нападів, 3) суверенітет держав- ний, 4) неприпускання утворення на своїй території проти спільника зброй- 32 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ них угрупувань. За Українську Радвладу почали ми повстання проти гетьма- на. Але в той час як ЦК УСДРП з Рев[олюційним] Комітетом підготовлював в Київі вибух з середини, директорія, що утворилась не в погодженні з ЦК і РевКом, виїхавши до Білої Церкви, взяла там інший напрямок. Коли повстан- ням з середині Київ скинув владу Гетьмана, директорія з корпусом Коновальця виступила до Київа. Виявилось, що директорія прямує до антантовської орієн- тації. Прийшлось знов стати до боротьби за наш принцип РадВлади. Мав намір я за допомогою УСДРП перебороти новий ухил директорії, але ЦК партії теж схибнув, більшість подалась за директорією. Тоді я здумав поставити перед фактом директорію і поспішив, настояв- ши на тому, послати до Уряду РФРСР посольство з метою поєднання на чолі посольства був Семен МАЗУРЕНКО. Посольство досягло згоди і умову на підставі попередніх 4-х пактів підписав Уряд РФРСР на чолі з В. І. ЛЕНІ- НИМ, ЧИЧЕРИНИМ, і КРАСИНИМ, але про це вісти не дійшли до нас. Якась невідома сила поривала зносини. Думаю, що то був скритий наказ. Коли і Труд[овий] Конгрес, і з’їзд січневий УСДРП став на антант[івську] орієнтацію, коли всі заходи припинити погромницькі вияви не мали успіху, я в січні одій- шов від Уряду і від партії, поїхав у Винницю за директорією, сподіваючись там її умовити до поєднання з РадВладою. Доповідь мою, як громадського діяча, вислухали, але обіцянки в цей час антанти перемогли. Я залишився з відмовленням. В Кам’янці ще раз спробував на чолі революційно утвореного Комітету Охорони привести директорію до поєднання з РадВладою. Одночасно Комітет Охорони спинив погромницький ухил і не допустив погрому в Кам’янці. Але від директорії надіслано було тисячу галицьких жандармів для знищення Комітету, з наказом розстріляти Комітет, лише настрій громадянства і гарнізона не допустив до того. Доказом твердости моєї радянської лінії було й те, що в Кам’янці я, залишаючись під доглядом контррозвідки головн[ого] атамана, все ж в той [мо]мент, коли, загрожувала небезпека від контррозвідки, як я випадково довідався, члену партії більшови- ків, тов. Михайлові БАРАНУ та тов. Дубині, я попередив товаришів, зокрема тов. М. Барана, що тепер працює в Київ[ському] Окр[ужному] Пар[тійному] Коміт[еті] КП/б/У і вони врятувалася від тяжкої загрози. Також в Кам’янці уже під час польської влади в Університеті я прочитав лекцію про політичне становище, закінчуючи її закликом: Хай живе Українська Радянськ[а] Соц[іа- лістична] Республіка. Коли червоний фронт пройшов через Поділля, я став до праці в ВУЗ’ах Укр[аїнської] Р[адянської] С[оціалістичної] Республіки. 1921 р. Верховна Слідча Комісія при РадНарКомі України перевірила, мою діяльність і ухвалила, що я «совершенно реабілітирован от всякого обвивине- ния в контрреволюции». Релігійні мої переконання не дали мені змоги увійти в УКП, або в КП/б/У. Я залишився на громадській роботі без участи в політич- ному партійному житті. Перевіривши і аналізувавши свої помилки, що я їх ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 33 визнав, цілковито і остаточно їх засуджую. Прошу прийняти до уваги, що ті помилки були випадковими і виключеннями з постійного твердого простуван- ня радянською лінією, а також і те, що ці ухили мої від правдивої радянської лінії сталися скільки років тому назад, припинилися і не продовжувалися. Прошу Уряд, Представництво РадВлади зняти з мене мої провини і дати змогу загладити їх творчою працею. Бажаю одного — зі всією рішучістю неухильно йти правдивою лінією радянської державности і з оновленою енер- гією воздати сили свої на добро РадВладі, на велике комуністичне будівництво Україн[ської] Радян[ської] Соц[іалістичної] Республіки в Спільці Рад[янсь- ких] Соц[іалістичних] Республік. Володимир Чехівський ГДА СБ України, ф. 6, спр. № 67098-ФП, т. 45, арк. 57–67. Оригінал. Рукопис олівцем. Примітки: [1] Володимир Чехівський був заарештований 17 січня 1921 р. згідно ордеру № 253, виданим «Подольской Губернской Чрезвычайной Комиссией по борьбе з контр-революцией, спекуляцией и преступлением по должности» (ГДА СБ України, спр. 69270-ФП, арк. 1). В протоколі допиту від 21 січня 1921 року записано з його слів: «Принадлежность к украинской Коммунис- тической партии в настоящее время находится в неопределенном положении вследствие устно заявленного мною несогласия с программой партии в ре- лигиозном вопросе» (ГДА СБ України, ф. 6, спр. 69270-ФП, арк. 4 зв). № 126 Протокол допиту Чехівського Володимира від 7 серпня 1929 р. 1929 року, 7 серпня, я, нижче підписаний, показав: Моя церковна діяльність, що виявилась в відношеннях до РадВлади, та її обставини такі: праця моя в церкві викликана була моєю вірою, моєю релі- гійністю, що ще з дитинства і юнацтва живе в мені. Працюючи над історією церкви, досліджуючи відносини між царською буржуазною державою і цер- ковною, я побачив ще студентом, що буржуазна царська влада зловживає христіянство, церкву, що вона ложно авторитетом христіянства піддержувала кріпацтво, пізніше через церковні органи, синоди і т. д., боролась проти виз- вольного робітничого руху, що через церкву провадилось і виправдання і здійснення націоналістичних змагань, національного поневолення. З того часу я став на боротьбу за те, щоб церква не була органом ні соціяльного, класово- го поневолення, ні національного, ні індивідуального гноблення або експло-

№ 125. Протокол-заява Володимира Чехівського від 4 серпня 1929 р.

Репозитарії

Схожі ресурси