№ 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.

№ 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2006
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2006
Назва видання:З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40837
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:№ 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 132-163. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-40837
record_format dspace
spelling irk-123456789-408372013-02-13T03:49:35Z № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р. Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. 2006 Article № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 132-163. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40837 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
spellingShingle Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
№ 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
format Article
title № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.
title_short № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.
title_full № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.
title_fullStr № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.
title_full_unstemmed № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р.
title_sort № 157. протокол допиту михайла мороза від 11 грудня 1929 р.
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2006
topic_facet Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40837
citation_txt № 157. Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 132-163. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.
series З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
first_indexed 2025-07-03T22:58:20Z
last_indexed 2025-07-03T22:58:20Z
_version_ 1836668421320736768
fulltext 132 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ військ Західного фронту. Голова УГВК, член ЦР. 15 червня призначений ге- неральним секретарем військових справ. У січні 1918 — отаман українських гайдамацьких кошів Слобожанщини на правах командуючого армією. 1919 — голова Всеукраїнської спілки земств, діяльний член антигетьманської опози- ції. У жовтні 1918 — член, з травня 1919 — голова Директорії УНР, головний отаман Армії УНР. З 1920 — в еміграції. Лідер уенерівської політичної еміг- рації. З 1924 — у Парижі. 1926 — убитий С. Щварцбартом. № 157 Протокол допиту Михайла Мороза від 11 грудня 1929 р. ПРОТОКОЛ 1929 г. Грудня м[еся]ца «11» дня. Уполномоченный СО ГПУ УРСР От- д[ела] ГПУ УССР Буссел допросив ниженазванного гр[ажданина] как1, кото- рый показал: 1. Имя, отчество, фамилия Мороз Михайло Приїхав я до Камьянця2 в кінці серпня (приблизно) 1919 р. Зустрівся я там найперше з Липківським та Стороженком в їдальні, що була влаштована для приїзджих одним галичанином, що його я знав з Київа. Цей галичанин та його дружина в 1916–1917 р. завідував дитячим притулком для дітей-біженців з Галичини, що його організувало було в Боярці під Київом «Общество Земсь- ких служащих по оказанію помощи жертвам войни». Прізвища цього гали- чанина зараз не пригадую. Липківський зустрів мене прихильно і сказав, що тут працює Кирило-Методіївське брацтво і що цими днями маються відбути- ся збори цього брацтва, на які він закликає і мене, щоб зробити доповідь про українізацію церкви на Радянській Україні. Я погодився прибути на збори. Тут же я прохав Липківського, щоб мені дали [нрзб.] куток жити. Мене спровадили жити до братчика Гордовського, що був в 1925 році секретарем ВПЦР. Оселився я жити в Гордовського. Обідати ходив в ту їдальню, що її тримав згаданий галичанин. Перших же днів я, почувши, що в Кам’янці є бувші київські земці та кооператори Мих[айло] Мих[айлович] Стасюк, Арк[а- дій] Степаненко та інші, дбав про те, щоб побачитись з ними. З Стасюком я бачився, в тому будинкові де він спинився, зараз не пам’ятаю чий він. Ста- сюк мені сказав, що мені тут буде робота, бо він буде керувати продовольчою справою в УНР і гадає запросити до себе на допомогу кооператорів. Потім я і секретар Пасічницького т[оварист]ва Лука Сидорович Бондаренко, що ви- 1 Пропуск в тексті. 2 Так в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 133 їхав з Київа разом зі мною і прибув до Кам’янці також разом зі мною, одвіда- ли Пасічницький відділ Міністерства Земельних Справ, та ознаємились як там перебуває пасішницька справа. Через декілька днів ми (я з Гордовським) ходили до того будинку, де жив Петлюра.  Там я мав  побачення  із Петлюрою.  Петлюру я знав  по  земській роботі з 1918 р. Я тоді завідував статистичним відділом Київської Губерніяль- ної Земської Управи, а Петлюра був головою Земської Управи. Здибуватися мені  з  ним  доводилось,  бо  моїм  відділом  завідував  член  Земської  Управи М. М. Стасюк, але доводилося, бо я разом був і гласним Губернського Земст- ва (брав участь в праці земських комісій). Побачення було дуже коротке. Я між іншим сказав йому, яких успіхів досягла українізація церкви на Радянській Україні. Він відповів, що «більшовицькими методами українізувати церкву не можна». Потім я його спитав, чи не може він мені сказати, чому галичане не боролися з деникінцями, а віддали їм Київ. Він відповів, що це таке пи- тання, що  як над  ним довго думати, так можно  з’їхати  з  глузду.  На цьому наша балачка з ним закінчилася. Як я уже і зазначав, щодо Кам’янця я виїхав з Київа, щоб на власні очі подивитися, що з себе фактично уявляє влада «Ук- раїнської Директорії», бо коли вона була в Київі, я був хворий на висипний тиф і тому не мав про неї уявлення. Прибувши в Кам’янець я вважав, що для повного уявлення про владу, мені також необхідно бачити роботу не тільки виконавчих органів, а і самого осередку Директорії. Також мені цикаво1 було до цього знати і ту обстановку зовнішню, що серед неї порядкувала Директория. Інших таких мотивів у мене не було. Це і було основною метою моїх одвідин будинку Директорії та Петлюри. Розмова з Петлюрою та, що я її вище зазначив, а також вражіння від зовнішньої об- становки «прийомної» Директорії, переконали мене ще в більшій мірі, ніж до цього було, що влада Директорії та  її  інтереси далеки від дійсних  інте- ресів трудящої людності України2. Після цього, не пам’ятаю якого саме числа, відбулися загальні збори Кири- ло-Методіївського Брацтва. На цих зборах, що відбулися, можливо і в примі- щенні університету, але я цього добре не знаю, головував, правильніше було обрано до президії — Липківського, якогось Шугаєвського і Романенко (сек- ретар). З відомих мені особ на зборах були: Липківський, Жевченко, Сторо- женко, Гордовський, некая Клер, що жила в тій квартирі де  і Гордовський, Безкоровайний (працював в організації постачання УНР) Леонтій Клепацький та В. М. Чеховський, де мене з ним було  і познаємлено. Познайомив мене о. Липківський. На зборах було, на мою думк,у 50–60, що з них більшість складали службовці урядових установ, на моє вражіння. Огієнка на зборах 1 Так в тексті. 2 Так в тексті. 134 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ не було. Було місцеве кам’янецьке духівництво, як прот. Сицинський [1], що викладав в Університеті на богословському факультеті. Можливо що були і ще які професори та учні богословського факультету, але тому, що я їх особи- сто не знав, а про них ніхто мені не говорив, я про це чогось певного подава- ти не можу. На повістці денній було, здається, троє питаннів. 1. Інформація про українізацію церкви на Радянській Україні. 2. Затвердження «Послання Кирило-Методіївського Брацтва», що його склав В. М. Чехівський. 3. Проповідницька справа. Перше питання доповідали Липківський і я. Друге — В. М. Чехівський. Трете теж, здається він. Як мені казав Липківський, питання про українізацію церкви на Радянській Україні поставлене на чергу дня з бажання брацтва, бо в Кам’янці тоді був Єпископом Пимен, що цілком негативно ставився до ук- раїнізації церкви, причому клопотання брацтва посунуть українізацію церк- ви принаймні в Кам’янці з боку Директорії залишалися без жадних наслідків. Тому багато членів брацтва бажали послухати як проводилась українізація церкви на Радянській Україні і які мались з цього практичні наслідки. Головним інформатором за перше питання був о. Липківський. Я був йому співдоповідачем, доповнюючи в окремих моментах його доповідь. Липків- ський розказав про  події  в  історичній  їх  послідовності,  себто,  як виникла думка у батьків 2-ої укр[аїнської] Гімназії клопотатись про церкви, в зв’язку з декретом про відокремлення церкви від держави і про заборону викладати закон Божий і приміщеннях шкіл, про негативне ставлення до бажань батьків з боку тодішнього Київського Єпископату та Єпархіального Совета про те, що це примусило батьків звернутися з клопотання до Радянської Влади про відведення українському громадянству храмів, що їх воно і одержало. Про перекладові справи, та про денікінський наступ на Київ та про ті наслідки, яких зазнала українізація церкви в наслідок захоплення Київа деникінцями. Я доповідав про статут української церкви та Всеукраїнської Православної Церковної Ради, а також про окремі моменти одержання церков Миколаївсь- кої, Софіївського Собору та Андріївської  та  Іллінської  церков,  про  першу відправу на українській мові тощо. Між іншим, я зауважив о. Жевченку, що колись, в 1918 р., о. Жевченко, за гетьманської влади, мріяв лише про те, що було б дуже гарно, коли б україн- цям дали для відправ з українською вимовою теплу церкву Св. Сохвії, ми ж за Радянської Влади одержали собі всю Сохвію та  інші храми в м. Київі  і правили там не по слов’янські з вимовою, а цілком на українській мові. Що до способу викладення доповіді о. Липківського, так о. Липківський викладав її з властивою йому манерою стиля й виразів, але я не можу вказати, щоб в його доповіді малась яка тенденція викладати своєю промовою якісь непра- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 135 вильні уявлення про той процес українізації церкви, що відбувся на терені Радянської України і за Радянської Влади. Моє доповнення до доповіді о. Липківського також цілком об’єктивно і правильно висвітлювало хід подій з українізацією церкви, так що в більшости зборів ця інформація цілком перевернула їх уявлення про ставлення до ук- раїнізації церкви Радянської Влади і про те чого там можливо було досягну- ти. Ці інформації збори прийняли до відому. В дискусіях, що потім розгорну- лися частина братчиків, говорила, що тільки такими методами і себто викли- канням ініціативи з боку самих віруючих, складання українських парахвій, а не погоджень зі старим єпископатом — і можливо досягати реальних наслідків в українізації церкви. Але були і таки голоси, що ці методи називали «більшовицькими», а тому на такий шлях Кирило-методіївське брацтво стати не може. На їх думку, пот- рібно  було  негайно  організувати  Міністерство  Ісповідань,  призначити міністра,  організувати  Синод,  що  передбачався  законом  про  автокефалію церкви,  що  єю  видала  Директория  в  Київі,  в  січні  1919 р.  [2],  та шляхом погодження  з Пименом  [3] та  іншими  єпископами домагатися  українізації церкви, власне організації церковної відправи на слов’янській мові з україн- ською вимовою та подбати, щоб Пимен з другими Єпископами, що будуть в цьому синоді висвятили певну особу з українців, що її рекомендуватиме брацт- во на єпископа. Таку думку підтримував і В. М. Чехівський, що говорив, що революційні акції в церкві під силу «сильним» людям, а «слабкі духом» за ними можуть і не піти. Збори висловилися за те, щоб було негайно організовано Міністерство Ісповідань, був утворений Синод і в такому напрямкові проводилась спроба українізації церкви в найскоршому часі. Другим  питанням  було  заслухання  «Посланія  Кирило-Методіївського брацтва», що його склав В. М. Чехівський. Зміст цього «посланія» оскільки я зараз можу його пригадати, полягав у викладенні історичних взаємин між церквами українською, російською та  грецькою, про  використання церкви російським царатом для поневолення трудящихся взагалі і української люднос- ти зокрема, про те, що слово Боже повинно викладатись на зрозумілій для народів рідній мові, про те, що колись на Україні були брацтва, що боронили свою віру від унії, що і тепер українська віруюча людність повинна складати організувати по селах і містах церковні брацтва, українізувати церкву та визво- лятися від царсько-польського церковного ярма. Допомогу людности в цьо- му подаватиме Кирило-Методіївське брацтво. Таким мені зараз уявляється зміст цього «посланія». Читання та обговорення його на  цих зборах не було  закінчено,  а  було перенесено на другі збори. За пізнім часом трете питання теж не розглядалося. З В. М. Чехівським на цих зборах я нічого такого не балакав. Вражіння він на 136 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ мене зробив лівого, революційно настроєної в церковних справах людини. Особливо мене дивувало те, що він будучи соціял=демократом, виступав в одній чи двох Кам’янецьких церквах, з церковними промовами на українській мові,  одягнувшись  в стихар. Я вважаю, що  ці  збори брацтва після  мого  й Липківського приїзду до Кам’янця були першими, бо на них вперше робилася інформація про українізацію церкви на Радянській Україні. Через декілька днів відбулися другі загальні збори, що на них уже було остаточно ухвалено це «посланіє» до друку. Там же було розглянуто і трете питання про вирядження кудись одного чи двох братчиків для розповсюд- ження цього «посланія». Куди саме і кого — не пам’ятаю. Потім іще брацтво висловило свій протест з приводу заборони Чеховському духовенством якоїсь Каменецької церкви виголошувати промови. Домагатися організації міністер- ства ісповідань та Синоду перед Директорією, здається було доручено обра- ним трьом особам разом з Радою Брацтва. Очевидячки, в наслідок цих кло- потань, на Міністра Ісповідань було призначено Ів[ана] Ів[ановича] Огієнка. Тих особ (імення та прізвища), що їм доручило брацтво проводити ці справи мені не в пам’ятку. Призначення Ів[ана] Ів[ановича] Огієнка на Міністра Іспо- відань було відзначено урочистим молебнем, що його відправив в перший святний день  в катедральному соборі  Архиєпископ Пимен. Потім  Огієнко зробив візиту Пимену, а Пимен Огієнкові. Зараз же після цього Огієнко почав виконувати свої обов’язки, причому Міністерство Ісповідань містилося в будинкові Духовної Консисторії, а засі- дання Ради  міністра — в приміщенні  університету. За  радників Ради  було запрошено Біднова, Сицинського, Липківського, Чехівського, якогось викла- дача з духовної Семінарії й мене. Зробив це Огієнко, як він казав з тим, щоб було чути голос і лівих (Липківський, Чехівський та я) і правих (Біднов, Си- цинський та той педагог, що прізвища я його не пам’ятаю). На засіданнях Ради я був присутній щось зо три рази. Обговорювались питання про органі- зацію міністерства, організацію відправ з українською вимовою, організа- цію синоду, перекладів богослужбових книжок на українську мову. З цих балачок у мене склалось вражіння, що будь=яких рішучих кроків в справі українізації церкви Огієнко не здібний зробити зі своїм Міністерством. В. М. Чехівський теж на мене справив враження половинчастої людини, що теж рішуче не заперечує проти можливості співпраці Міністерства Огієнка з Пименом та Амвросієм в справі українізації церкви через Синод, що його організується урядовим порядком, тоді як практика українізації церков в Київі доводила, що старий Російський Єпископат на українізацію церкви в жадно- му разі не пристане і що треба для цього підняти маси віруючої людности, як це було в Київі. Я перестав одвідувати засідання Ради міністра ісповідань. Тим часом Огієнко організував і Синод, одержавши принципову нібито згоду на участь в Синоді від Арх. Пимена та Єп. Амвросія. В цей синод Ки- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 137 рило-Методіївське брацтво висовувало і мою кандідатуру, як мирянина, але Директорія  мою  кандидатуру відкінула. Цією  справою  (церковною)  відав чл[ен] Директорії Макаренко, а потім виявилось, що нею відав чл[ен] дирек- торії  Щвець,  якого  я  знав  ще  з  Київа  як  гласного  губернського земства.  З одним із братчиків, а саме з Гордовським, я одвідував і Макаренка і Швеця, щоб побалакати з ними про церковні справи, але їх погляди цілком збігалися з поглядами Огієнка. Тим часом я одержав собі працю в Міністерстві постачання у М. М. Ста- сюка. Він давав мені доручення на виїзд з Кам’янця на периферію за купівлею одіжного та взуттьового краму для потреб УНР. Таких подорожів я зробив три:  в  Ладижино,  що  на  Уманщині,  в Бердичів  та  в  Могілів-Подільський. Стасюк  мав  відомості  від  якихсь  посередників,  що  там  малися  в  значній кількости [нрзб.], білизна та шкіряний крам. Але на самім ділі там нічого не було і нічого було купувати. Здається, повернувшись із Ладижина, я довідав- ся, що в засіданні Ради Міністра буде читатися відповідь Архієпископа Пи- мена в справі його участи в праці Синоду. Я зайшов тоді в приміщення, де засідала Рада, але Огієнко заявив, що цей лист обговорюватиметься на засі- данні Синоду, чому я повинен залишити приміщення, як не член Синоду, що я і зробив і більше вже з Огієнком не зустрічався. Я чув, що відповідь була дуже прикра й неприємна для Огієнка (що її склав Пимен).  За  час  свого перебування в Кам’янці я всього один раз чув відправу з українською вимовою та читання євангелії на українській мові в університетській церкві, під час якогось святкування в пошану Огієнка. Пово- див себе Огієнко, на мій погляд, саморекламно. На цьому святі він сказав, що утворює на власні кошти стипендію при Університеті імени «Івана Івановича Огієнка», себто свого власного. Тих, хто до нього зверталися, він запитував, як вони до нього звертаються; чи як до міністра ісповідань, чи як до ректора університету, чи як до Івана Івановича Огієнка. Тимчасом я ще забувся сказати, що я був ще присутнім на одному з засідан- нів Ради Кирілометодівського1 брацтва. Коли мені пам’ять не зміняє, присутні- ми на цьому засіданні були: В. М. Чехівський, о. Сицинський, о. Жевченко, о. Липківський, проф. Біднов, ще якісь братчики і я. На цьому засіданні обго- ворювалося питання про кандидатів на українські єпископи. Називали декіль- ка осіб, між іншим  і В. М. Чеховського. Чехівський — відмовився рішуче. Ухвалена була кандидатура о. Павла Погорілко, визнана бажаною також і кан- дидатура  о. В. Липківського,  коли  цьому  не  стане  на  перешкоді,  що  він одружений. З В. М. Чеховським на політичні теми мені балакати не доводилося. Один тільки раз я зустрів його на мосту через Смотрич. Він балакав з якимсь чо- 1 Так в тексті. 138 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ ловіком, що потім мені він назвав його Юрком Мазуренком. Це вже був кінець їх розмови, причому Чеховський казав йому, що він вважає за велику помил- ку Директорії, що вона замісць того, щоб проводити боротьбу за визволення трудящих України від царсько-панської влади спільним фронтом з російськи- ми більшовиками, оголосила, навпаки, боротьбу з більшовиками. Тут Чехів- ський послався  і на мене,  що  і я  є прихильник Радянської  Влади  і що  я є живий свідок, яких нечуваних досягнень набули українці, українізуючи церкву на Радянській Україні. Я підтвердив, що і в мене таке склалось переконання, що українській нарід може здобути своє культурно-національне та економічне визволення за допомогою єдиної влади — Радянської. Праця моя в Міністерстві постачання провадилась наблизно з місяць з лишнім. Як я вже казав, подорожі мої реальних наслідків щодо купівлі пот- рібних речей — не мали. Через транспортовий розгардіяш — вони забрали багато часу. Оскільки я пам’ятаю, винагороду за свою працю я одержував подобову, а також мені сплачувались інші подорожні видатки (напр., підводи, заїздні двори і т.і.). Розміру тих ставок я зараз не пам’ятаю, бо тоді рахунок проводився на гривни. Всього в Кам’янці від постачальної організації я одер- жав, певно, два аванси: один більший перший, коли їхав до Ладижина, другий невеликий, коли їхав до Бердичіва та Могиліва. Рахунки за перший аванс я здав повністю до скарбниці з рештою готівки, що залишилась. За другого аванса здати звіту я не встиг, бо коли я прийшов зі звітом до Міністерства постачання, щось 17 листопаду, так виявилось, що М. М. Стасюк, який казав напередодні, що завтра буде зі мною балакати, ніччю раптом виїхав з Кам’янця, не було також і Арк[адія] Степаненка. Але власне на руках з цього авансу в мене, на мою думку, залишилася сума, навіть менша, ніж мені належало одержати заробітку. Принаймні ці гроші частково витрачені мною на подорож з Кам’янця до  Київа,  а на решту я купив 10 пудів меду дорогою, що на передвоєнні ціни складає 45–55 карбованців. Крім того, я вмісці  з  секретарем  пасічницького т-ва Бондаренком одержали від відділу пасічництва земельного міністерства щось 7500 гривень на відрядження до Берліну  для  придбання  вищої  пасічницької  освіти  трьох  особ:  згаданого Л. С. Бондаренка,  мого сина  Миколи та  сина  о. Липківського, що  в  третій декаді листопаду і виїхали за кордон з паспортами УНР. Згадані кошти одер- жував я персонально, як М. Н. Мороз. Про те, чи одержувало будь-які кошти від УНР Кам’янецьке Кирило-Методіївське брацтво — мені нічого не відо- мо, як також мені нічого не відомо, яку працю проводило в Кам’янці це брацт- во до мого приїзду в Кам’янець (в другій половині вересня 1919 р.), а також після того коли я і залишив Кам’янець 19 листопада 1919 р. Додаю іще. Наблизно на початкові першої декади листопаду 1919 р. ще я був присутній з уповноваження Ради брацтва (здається з П. Гордовським) на нараді Уряду УНР з представниками партійних та громадських організацій з ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 139 приводу «біжучого моменту». Як виявилось, головним питанням цієї наради було полагодження непорозумінь між «наддніпрянцями» та «наддністрянця- ми», а також господарчо-фінансові справи. Промовляли: Петлюра, Мазепа [4], Мартос (?), та ще деякі «наддніпрянці» з галичан: Назарук [5], Безпалько [6], якийсь [нрзб.] та ще якісь, мені невідомі на прізвища. Всі закликали до єдності,  до  полагодження  непорозумінь,  але  в  промовах  «наддніпрянців» почувалась якаясь журба, а галичан якась нещирість, непевність. Через деякий час ця непевність мені  з’ясувалась, коли я почув, що га- лицьке командування  поспілкувалося  з  деникінцями.  Під  час  балачок  про господарчо-фінансові справи, якесь зауваження зробив і я, що його з міста зараз не пригадаю. Але випадково наткнувшись на мене біля дверей, Петлюра сказав мені, що такої думки «братчик» не повинен був казати, а коли це моя особиста думка, так я її не мав права казати. В неділю 18 листопада Липків- ський в церкві Духовної семінарії відправив літургію на українській мові по перекладу ВПЦР. Я дякував. Потім Липківський сказав, що він має залишити Кам’янець разом з Міністерством Ісповідань. Я сказав, що очевидячки завтра і я виїду, але я повертаюсь до Київа. Виїхали ми з Кам’янця 19 листопада в понеділок з братчиками: Безкоровайним, Клер та хлопцем — сином Клер на конях, що належали Безкоровайному, що повертався до свого села на Полтав- щину. Моє перебування в Кам’янці та праця були для мене наочним доказом того, 1) що питання про «самостійну УНР» реально розшифровується в питан- ня, кому підлягати Україні та 2) що Україні нікому не треба підлягати, а треба тільки свідомо будувати нове своє культурне, економічне та політичне життя під проводом Радянської Влади в спільці з соціалістичним нерусотяпським російським та іншим пролетаріатом бувшої царсько-панської Росії. Особли- вих подій з нами в дорозі не трапилося. До Київа я повернувся, певно 14 грудня, коли деникінці саме збіралися евакуватися. Тут я почув, що не пізніш трьох день до Київа повертається і Радянська Влада. Зустрічався я з багатьома членами ВПЦР. Я їм розповідав, що бачив та чув в Кам’янці. Вони мені розповідали, як жили вони за денікі- нцями в Київі. Виявилось, що денікінці відібрали від них геть усі церкви. Але з благословення митрополита Антонія1, була утворена українська парах- вія при маленькій Макарівській хрестовій церкві на підставі староцерковного статуту [7]. Правило в ній духівництво, що його призначив Митрополіт Ан- тоній  на  слов’янській  мові  з  українською  вимовою.  Церква ця  аж  ніяк  не вміщала всіх віруючих українців. Все те духівництво, що відправляло в ук- раїнських церквах за часів Радянської Влади — було заборонено у відправи Служби Божої і над ним заряджено церковний суд. Проте ж, в зв’язку зі зміною політичної  ситуації  Єпархіальний  Совет  з  власної  ініцятиви  запропонував 1 Тут: Храповицького, Митрополита Київського і Галицького. 140 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ українцям взяти «Теплу Сохвію», як більше церковне приміщення. Цю спра- ву тоді переводила парахвіяльна Рада Макаріївської церкви, головою якої був Иринарх Черкаський. Мене було запрошено прибути на засідання ради, щоб дати інформації про церковне життя в Кам’янці та висловити свою думку, чи слід брати україн- цям «Теплу Сохвію». На засіданні Ради Голова Черкаський хотів зовсім мені, як не члену ради не дати слова, але мусів поступитися, бо всі радяни1 запротес- тували. Я в своїй інформації висвітлив фактичний стан річей, як я собі уявляв, а також висловився, що «Теплої Сохвії» нам брати не треба, а слід зачекати, бо Радянська Влада певно поверне нам назад усі церкви. Виявилось тим часом, що «Тепла Сохвія» уже передана українцям і що в ній настоятельствує о. Олек- сандр Ходзицький. Тут же присутні  громадяни висловили побажання щоб була відновлена діяльність ВПЦР і щоб були подані на реєстрацію статути українських парахвій м. Київа та ВПЦР. Прохали мене знову повернутися до керівництва церковно-визвольчим рухом. Я погодився. Були скликані щось в двадцятих числах грудня збори членів бувшої ВПЦР, що ухвалили поновити діяльність ВПЦР, а також, в першу чергу, подбати про заборонених священодіячів, с/б вжити заходів, щоб заборона була з них знята і їм було дозволено відправляти Божі служби. Головний тодішній керівник церкви Митрополіт Антоній та його заступник Никодим [8] утікли з Київа з денікінцями. В Київі залишилося три єпископи: Назарій Черкаський [9], Ва- силь Канівський [10] та Дмитро Уманський2. Керуючим був Назарій Черкась- кий. Слідчу справу на українських священодіячів завіз собою єп. Никодим. Розв’язати це питання тодішня слов’янська церковна влада аж ніяк не вважа- ла себе за правомічну, тим паче, що і слідчого матеріалу не було. Українське віруюче громадянство де кілька разів в цій справі одвідало і Єпархіальний Совет і правлячого Єпископа Назарія. Добилися нарешті, що Назарій тимчасо- во дозволив відправляти Божі Служби забороненому українському духівницт- ву в Теплій Сохвії. Але тут трапилась пригода, що голова Парахвіяльної Ради, Иринарх Чер- каський, сказав, що він не допустить до відправи забороненого духівництва. Коли о. Шараєвський пішов було правити, так його Черкаський з настояте- лем Ходзицьким не впустили у вівтар, причому сказав о. Ходзицькому: «Нас тут  поставив Митрополіт  Антоній.  Не  сходьте  з  цього  міста».  Парахвіяни викликали мене. Я присоромив о. Ходзицького в його небратньому повод- женні  з своїми бувшими забороненими колегами, що  за  вимушеної  довгої мовчанки  очевидячки  мають  велике  бажання  правити  в  наступні  Різдвяні Свята. Репліка моя була дуже різка. О. Ходзицький сказав якийсь лайливий 1 Так в тексті. Тут: «члени Ради». 2 Тут: Димитрій (Вербицький), єпископ Уманський. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 141 вираз на адресу о. Шараєвського та й залишив церкву і більше ній уже і не показувався. Різдвяні свята правили в Теплій Сохвії розборонені о. Шараєвський та о. Тарновський з дияконом Дурдуківським. Громадянство побажало, потім, щоб в наступну за Різдвом неділю в Теплій Сохвії відправив о. Юрій Жевченко. Черкаський сказав, що він і проти о. Юрія, і коли Рада його не підтримає, так він тоді залишає головування в раді  і зовсім виходить від церковної праці. Рада сказала, що вона його не затримує: хоче, хай відходить. З цього менту Черкаський відійшов від праці в Парахвіяльній раді, що також було і моментом ліквідування української церковної парахвії, що утворилася була за часів дені- кінщини в Київі. Керівництво Парахвіяльними справами перейшло до бувшої за Радянської Влади Парахвіяльної Ради Сохвіївського Собору та ВПЦР. Це відбулося в першій половині січня 1920 р. Тимчасом прийшла звістка, що до Київа повернувся і о. Василь Липківський. Але тяжко захворів на висипний тиф. Сподівались, що він вже не видужає. Але йому пощастило видужати. Перед шевченківськими святами в лютому 1920 р. він написав мені листа, щоб я передав єпископу Назарію його клопотання, про дозвіл йому відправ- ляти Божі служби, с/б про зняття з нього накладених на о. Липківського двох заборон: митрополита Київського Антонія Храповицького та єпископа Кам’я- нецького Пимена, який можливо, почувши, що Кам’янець мають опанувати денікінці, теж і від себе наклав на о. Липківського заборону, очевидячки, за відправу Божої Служби на українській мові, про яку я згадав раніш, на підвлад- ному Пимонові терені м. Кам’янця. Справа зі зняттям з о. Липківського за- борони довго не розв’язувалася. Між тим Єпископ о. Богдашевський погодився, на клопотання парахвіян відслужити в Теплій Сохвії молебінь на свято Шевченка, очевидячки спові- даючись, що це вплине на українців в тому розумінні, що вони залишать думку про повернення їм великого Сохвійського Собору і не будуть з цим клопо- танням звертатися до Радвлади. На цій відправі вперше після видужання взяв участь і о. Липківський, що іще формально не був розборонений, але вважа- лось, що ця спільна з єпископом відправа його фактично розборонила. На початкові січня 1920 р. подані до Київського Губревкому статути українсь- ких парахвій, що були утворені в 1919 р., а також і Всеукраїнської Церковної Ради,  Київський  Губревком  перереєстрував.  Були  роспочаті1  заходи  перед радянською Владою і про повернення українському громадянству тих цер- ков, що їх мало воно в 1919 р. Керував тоді церковними справами в Губрековмі т.з. «ПОЛІРУ (Подот- дел  ліквідації  имуществ религиозных  учреждений)»2,  а,  власне  передачею 1 Так в тексті. 2 Так в тексті. 142 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ церков громадам віруючих — порядкував якийсь уніатський священник Вер- ховський. Цей Верховський погодився повернути нам Миколаївський Собор та Андріївську церкву. Сказав, що Великого Сохвіївського Собору нам повер- нути неможна, як катедри правлячого1 Єпархією Єпископа Назарія. Але він нас може компенсувати Іллінською церквою, що її в минулому році нам не передано через опір манахів і, навіть, даже ще одною — Петропавловською Церквою  на  Подолі,  що  колись  була  уніатська  і  яку  він  хотів  би  бачити  в руках українців, що може б с2 часом допустили відправляти в ній і українців- уніятів. Ми сказали, що коли дійсно нам неможна3 повернути Великого Сох- війського Собору — так ми згодні взяти і лише ті храми, що їх дає нам Ра- дянська  Вл.  Протягом  січня–лютого  всі  визначені  церкви,  крім  Великого Сохвіївського Собору — були передани «Поліром» українським парахвіям. Але потім виявилось, що Губревком зовсім не вірішав справи в такому напрямкові, щоб не повертати українцям Великого Сохвіївського Собору, як катедри правячого Єпархією Єпископа Назарія і що, коли українці бажають, так Губревком поверне  їм в Великий Собор. Звичайно, що ми підтримали своє клопотання  про  повернення  нам  Великого  Сохвіївського  Собору.  На початкові квітня 1920 р. (під Благовіщення) Губревком повернув українській громаді Великий Сохвіївський Собор, а слов’янський парахвії запропонував користуватись  «Теплою  Сохвією».  Духовенство  слов’янське  сперша  було відмовилося  служити,  бо  йому це  було  «не  к  лицу»,  а  потім  погодилося  і почало користуватися «малою теплою Софією». Верховський намагався всіма силами саботувати передачу українцям Великого Сохвіївського Собору. До- водив Губревкому, що це викличе народнє обурення та заколоти. Але врешті решт, з наказу зав. «Політу» т. Будікова мусів зробити цю пе- редачу, причому «боронити церкву з слов’ян не з’явилося жодної душі. Пере- дав її сам ключар Браїловський [11]. З [мо]менту одержання українцями Ве- ликого Сохвіївського Собору відношення між українськими парахвіями та Єпископатом м. Київа зробились надто напруженими. Але заборонити украї- нським  панотцям  відправляти  Божі  служби  Єпископат  (Назарій,  Василь, Дмитро) всеж не наважились  і нібі  то схилялись вони до тієї  думки, що  з українцями треба досягти якогось погодження. Такий стан тривав неділь зо дві, до кінця квітня 1920 р. В цей час почали ширитися чутки, що до Київа наближається польсько- петлюрівське військо. Потім стало відомо, що Радянська Влада дійсно отож евакує4 м. Київ. В зв’язку з цими подіями, єпископат та Київський Єпархі- 1 Так в тексті. 2 Так в тексті. 3 Так в тексті. 4 Так в тексті. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 143 альний Совет визнали за підходяще заборонити священодіячам всіх україн- ських парахвій м. Київа і тим що були і на селі (були вже парахвії і на селах) відправу Божої Служби «за насильственное отнятие храмов у верующих при содействии Советской Власти». Заборона ця була датована, коли не помиля- юсь, 30 квітня 1920 р. [12] Одночасово, нібі то1 була виряджена Єпархіяльним Советом та Єпископа- том до польського штабу делегація з меморандумом та з клопотанням вжити відповідних заходів, щоб паралізувати діяльність «церковних большевиков». Ці «заборони» з наочністю доводили нам, що українська революційна церк- ва ні на яке співробітництво з старим царсько-російським єпископатом споді- ватись не може. Між тим рух розростався, як в самому Київі, так і на Київщині. Відкрилась українська парахвія в с. Спендівці (на Білоцерковщині), куди Рада вирядила тимчасом о. Володимира Бржосньовського. О. Юхим Калішевський, щойно був висвячений старим Єпископатом, організував парахвію в с. Петри- ківці на Звенігородщині. Численні делегації селянства прохали Раду відря- дити до них священника  на зразкові  українські відправи. Значить  ВП[ЦР] залишалася або самоліквідуватися; на що і сподівався Єпископат, бо Назарій на одному з своїх свят сказав: «Українськая церков[ь] — это мыльный пу- зырь. Вымрут те несколько отступників, которые перешли — и только». Аби  знайти  якісь  заходи,  щоб  здобути собі  Єпископат,  ВПЦР  вибрала останній шлях. 5 травня 1920 р. на засіданні ВПЦР, українська церква, в складі тих парахвій, що їх об’єднувала ВПЦР, а також і тих, що побажають до неї приєднатися оголошена автокефальною, від інших церков незалежною, а та- кож,  що  вона  перебуває  в  сирітстві  без  Єпископату.  Українська  віруюча людність цей крок ВПЦР зустріла з цілковитим задоволенням. Тепер значить на ВПЦР покладено було нове завдання придбати єпископат. Намічено було скликати конференцію українських парахвій. Незабаром після цього, не пам’ятаю якого саме числа, до Київа увійшло польсько-петлюрівське військо. Сам Петлюра ще не приїздив, але мусів, як говорили  незабаром  приїхати.  Серед  парахвіян  поширювались  чутки,  що комітет зустрічи включає в своїй програм і молебінь в Сохвіївському Соборі. Парахвіяльна рада Собору не вважала за можливе вживати в цій справі будь- яких самостійних кроків, без санкції ВПЦР. Тому це питання було поставлене на обговорення ВПЦРади 11/V 1920 р. На засіданні Ради були різні думки. Я висловлював таку думку, що нам треба стояти на грунті відокремлення церкви від держави, зовсім не брати участи в державно-політичних святах. Духовенство мені заперечувало, що церква повинна коритися тій владі, яка існує на даній території. 1 Так в тексті. 144 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Коли б навіть і сам Ленін прибув би до Київа, та вимагав відслужити в Сохвіївському Соборі молебна, так духовенства не відмовилося відслужити, бо воно не має права відмовляти у виконанні релігійних потреб чи то окре- мим  одиницям чи то групам осіб. Звичайно, що принципово заперечувати проти того, що церква повинна виконувати і коритись законам державної влади і що духовенство повинно виконувати релігійні потреби тих, хто за ними до нього  звертається — не доводилось.  Тому  і було ухвалено, що Українська Церква з власної ініціативи участі в зустрічі не бере. Коли ж уряд, правильніше «общественний комітет», що тоді зорганізу- вався в Київі, включить в свій програм і молебень в Сохвіївському Соборі, так  духівництво  і  Парахвіяльна Рада  повинні  подбати  про  виконання  цієї потреби за тим церемоніялом, що його буде впорядковано від урядово-гро- мадських організацій, за тим винятком, що духівництво не повинно виходи- ти на зустріч з церкви, а бути, як і звичайно перед відправою молебня «неру- шимій стіні» на амвоні. Дійсно потім до причту й Парахвіяльної Ради прихо- див  представник  свити  Петлюри,  який  повідомив,  що  за  церемоніялом зустрічі, в день приїзда Петлюри, що буде в день його іменин (щось біля 30 травня) мається відслужити в Сохвійському Соборі молебень, причому парах- віяльна Рада повинна подбати як про організацію відправи так і про те, щоб при вході в ограду Петлюрі був поданий хліб-сіль. Піклування про порядок в храмі під час відправи, а також біля храму і коло огради бере на себе урядова організація. Відправити молебна і виконати передбачені церемоніялом дії в храмі Парахвіяльна Рада поклала на настоятеля Собору о. Липківського,  а передати Петлюрі хліб-сіль у дзвіниці, доручила мені як Голові Парахвіяль- ної Ради. Потрібні при цьому промови — кожний мусів скласти сам. Молебінь в день приїзду Петлюри в Київ на Ап. Симона Зилота, не пам’я- таю саме якого з останніх чисел травня 1920 р., було в Сохвіївському Соборі відправлено. У вході в дзвіницю я передав йому хліб-сіль, сказавши кілька слів, що, Парахвіяльна Рада вітає його і прохає прийняти хліб-сіль. Він мовч- ки взяв хліб з рушника та передав його своєму охоронцеві. Потім він пішов до Сохвіївського Собору, де було відправлено молебна. Липківський говорив промову. Він скаржився на те, що Російська царська церква не визнає україн- ської церкви, забороняє відправляти Божі Служби, що, певно, українська влада не чинитиме опіру розвиткові церковно-визвольного руху, як цього бажає віру- юча людність і т.ін. Загалом я промову о. Липківського не досить добре чув, бо через натовп мені довелося стояти далеко від амвону. Під час церемонії та молебня дзвонили у церковні дзвони. До  «Громадського  Комітету»,  що  перейняв  під  час  окупування  Київа польсько-петлюрівським військом — владу в Київі, та складався з представ- ників різних організацій — представництво ВПЦР не було запрошено. Запро- шено було персонально о. Василя Липківського, як репрезентанта українсь- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 145 кого духівництва. З цього можливо було зробити висновок, що ВПЦР — нова влада не визнає. Тимчасом відбулася  1–4 червня  конференція українських парахвій м. Київа. Головне, що перевела ця конференція — це було обрання кандидатів на українських єпископів. Було обрано: о. Павла Погорілко, о. В. Липківського, о. Н. Шараївського, о. П. Тарнавського, о. Юрія Жевченко. В останні дні, мені пам’ятається, пер- шої декади червня 1920 р. до Київа прибув і Міністр Ісповідань Ів. Ів. Огієнко. Він закликав до себе особисто о. В. Липківського. Про те, що його закликає до себе Огієнко о. Липківський, очевидячки, не встиг повідомити ВПЦР. На першому  наступному,  за  одвідинами  засіданні  ВПЦР  (дати  не  пам’ятаю) о[тець]. Липківський  подав  інформацію  про  свої  одвідини  Ів. Ів. Огієнка. Йому Огієнко сказав, що з діяльності ВПЦР Рада Міністрів не задоволена. Що вона має намір розпустити ВПЦР. Крім того, в складі ВПЦР нема української інтелігенції, професури, що компетентна в богословських справах. Липківський йому сказав, що розігна- ти ВПЦР буде не під силу Раді Міністрів, бо цього не допустить нарід. По- повнити ВПЦР професорськими силами можна, але не шляхом призначення, а обрання їх державою. Для цього треба, щоб професура організувала при університетській церкві парахвію, яка і обере професорів до ВПЦР. Тоді Огі- єнко йому відповів, що коли з ліквідацією ВПЦР така складна річ, так тоді Уряд обов’язково вимагатиме усунення з ВПЦР голови Ради М. Н. Мороза. Липківський сказав, що він ці вимоги подасть до відому ВПЦР, але чи усуне Рада з головування Мороза чи ні — він не знає. Я ще забув додати, що за декілька днів до цього, військова влада в особі якогось ктитора Глебова, терміново вимагала від Парахвіяльної Ради Мико- лаївського Собору передачи собору в користування військового духівництва, що його призначив та висвятив Єпископ Назарій Черкаський. В  зв’язку з цими  інформаціями, ВПЦР уповноважила  о. Липківського, о. Жевченка та мене одвідати Петлюру та з’ясувати своє становище, с/б ста- новище ВПЦР. Не пам’ятаю якого саме числа червня, ми мали побачення з Петлюрою. Він нам сказав, що взагалі він, маючи реальну силу може зараз провадити реально і українську справу. Церковну справу він собі також уяв- ляє добре, бо його рідна тітка колись була [і]гуменією в одному з монастирів. Наші  пропозиції,  що  ми  їх  склали  в  листівній  формі,  він  передасть  раді Міністрів. Поки що, детально перебалакати в цій справі, він спрямував нас до Ів. Ів. Огієнка. Перебував тоді Петлюра в царському палаці. В одній з кімнат цього палацу ми побачилися з Іваном Івановичем Огієнком. Він нам сказав, що поки що  його пляни перебувають в стадії  розробки,  але він провадить дуже «сурйозні» балачки з єпископами Назарієм, Василем та Дмитром. Шля- хом  погодження  з  цими  єпископами,  він  сподівається  досягти  великих наслідків в справі українізації церкви. Ми зазначили йому, що це марні споді- 146 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ ванки, але Огієнко тримався своїх думок. На цьому наша візитація до Уряду і закінчилася. Виявилося потім, що в наслідок розмов з Огієнком, єп. Назарій хтів підпи- сати наказа про «українську вимову в церкві», вмочив уже і перо в чорнило, але єп. Дмитро вхопив його за руку і цім «спас» його від такого загибельного для церкви акту. Не знаю, які там іще балачки Огієнко провадив з єпископа- ми, але Єпископи на жодні поступки не пішли. В решті решт, Огієнко приму- шений був видати наказа про реорганізацію «Єпархіального Совета» в «Гу- берніяльну Церковну Раду», який «Єпархіальний Совет» і передав своє при- міщення та справи. Зрозуміло, що Єпископат цієї «Губерніальної Ради» не визнав. До складу ради було включене все духівництво, що працювало раніше у ВПЦР та деякі миряне з ВПЦР. Таким ладом і ВПЦР фактично (персональ- но) реорганізувалась в Губерніальну Церковну раду. Головою  її, задається, був о. В. Липківський. Я в цю Губерніальну Раду, с/б в склад її членів не увій- шов. Цим практично і здійснилося моє усунення від праці у ВПЦР, яка також перестала функціонувати. Це для мене було, за даної ситуації цілком природ- ним, а тому залишалося, поки що, погодитись, як я і вчинив. Змісту листа, що його було подано ВПЦР до уряду УНР я цілком зараз не можу пригадати, але пам’ятаю, що в ньому ВПЦР висловлювала побажання, щоб уряд до церковних справ не втручався та не заважав ВПЦР провадити церковно-революційну працю. Здається  в  другій  декаді  червня  1920 р.  польсько-петлюрівська  влада втікла з Київа. З поверненням Радянської влади до Київа, я подав до Президії Київського Губревкому від імени ВПЦР докладну записку, що в ній були по- дані докладні інформації про події в житті українських парахвій м. Київа за час перебування Київа під польсько-петлюрівською владою. Крім того, я давав на запитання президії Губревкому і словесні пояснен- ня. Т[овариш] Андрій Іванов, палко зазначів мені, що «національне почуття» завжди використовує буржуазія; я з свого боку відповів т. Іванову, що, коли комунізм,  вміло  використував національні чинники  на повалення царату в Росії, так було б хибним відкидати ці чинники і в будуванні нового господарсь- кого й культурного життя на Україні, зокрема, і в бувшій царській Росії вза- галі. Врешті решт, Президія Губревкому дала мені мандата на залишення за українськими церквами всіх храмів, що були в їх користуванні до захоплення Київа польсько-петлюрівською владою, а також було запропоновано подати до Губревкому заявку про те, скільки, взагалі, потрібно українському вірую- чому громадянству храмів в м. Київі, причому Губревком цю кількість храмів нам і передасть. Крім того, Губревком анулював розпорядження військового коменданта м. Київа Грозного, про повернення будинку, де містилась Київська Губерніяльна Церковна Рада Єпархіальному Совету Тихонівської Російської Церкви, а передав цей будинок в спільне користування на паритетних підста- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 147 вах (в користування) Української і Російської Церков. Невдовгому часі Губрев- ком перереєстрував статути українських парахвій м. Київа та Всеукраїнської Православної Церковної Ради, як органу спілки українських парахвій. Та- ким чином ВПЦР знову відновила свою діяльність. Пекучою актуальною справою української церкви в цей [мо]мент була справа придбання єпископату. Не зважаючи на той опір, що його чинив ук- раїнській церкві старий єпископат, а навіть і за допомогою його відозв проти української церкви, бо з цих відозв людність самих глухих кутків довідува- лась про заснування української церкви, до ВПЦР валками йшло селянство Київщини з клопотаннями про українізацію церкви в їхніх селах. Кількість же українського духівництва, що працювала у ВПЦР, була стабільна. Як я уже згадував, на конференції українських парахвій, що  відбулася 1-3 червня 1920 р. в м. Київі, було обрано кандидатів на Єпископи. Спочатку думали вирядити наших кандидатів на висвяту до Грузії, але це вимагало і великих видатків і було зв’язане з великими труднощами, що до подорожі за тих часів. Да не було і певності, чи погодиться Грузинський патріярх висвя- тити невідомим йому революційно-виниклим парахвіям єпископа. Дістали- ся до нас чутки, що в Полтаві є Архиєпископ Пархвеній, що прихильно ста- виться до українізації церкви [13]. Було і вирішено звернутися до Арх. Парх- венія з проханням, або самому прийняти на себе єпископство над українсь- кими автокефальними парахвіями, або висвятити нам єпископа. Виїхали до Полтави, здається, 12 серпня 1920 р. в цій справі я і два кандидати на єписко- пи: 1) о. Василь Липківський та 2) о. Юрій Жевченко. Прибувши  до  Полтави,  ми довідались,  що  там  є  Українське Церковне Брацтво,  що  працює  в  контакті  з  Арх. Пархвенієм.  На  чолі  цього  брацтва перебували: проф. Рибаков, Щепотьєв та К. І. Товкач. Вирішено було прохати це брацтво, аби воно нам допомогло. На другий день нашого приїзду і не- ділю відбулося засідання брацтва, що на ньому о. В. Липківський і я зробили інформацію про стан нашої церкви та про те, що нам доконче треба єписко- па, за чим ми і приїхали до Полтави. Наша церковно-революційна «практи- ка» полтавських братчиків дуже здивувала: на  їх думку треба було сперша найти єпископа, а вже потім розпочинати українізацію церкви, ми ж, кияне, зробили навпаки, чим  і поставили тепер себе в безвихід. Це хибний шлях. Ми ж доводили, що тільки такий церковно-революційний шлях єдино пра- вильний для українізації церкви.  Нарешті Брацтво погодилося влаштувати нам побачення з Архиєп. Пархвенієм. Арх. Пархвеній вислухав нас уважно. Несподівано для брацтва жодного осуду нам не зробив. Навпаки погодився нас взяти під свій догляд, з тим, що про це він напише Патриярху Тихону. Сказав нам, щоб ми шукали другого єпископа, тоді можна буде висвяти- ти нам і єпископа. На крайній випадок він може висвятити єпископа і сам. Висвятити може людину «хоч і від сохи», аби гідну. Одруженого в жодному 148 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ разі висвячувати не буде. Тому, що обидва наші кандидати і о. Василь Лип- ківський,  о. Юрій  Жевченко  були  одружені  —  їх  кандидатури  на  висвяту арх. Пархвенія відпадали. Арх. Пархвеній погодився висвячувати священиків до парахвій, що будуть українізуватися та приєднуватимуться до ВПЦР. Про те, що він бере українські парахвії під свій догляд, він дав ВПЦР відповідно- го листа. При арх. Пархвенії було утворено Архієпископську Раду, як орган ВПЦР. Таким чином, єпископська справа в Полтаві хоч і не була остаточно розв’язана, але досягнуті наслідки в значній мірі полегшували ту кризу, що в ній була опинилася ВПЦР. о. В. Липківський був дуже незадоволений з того, що  його  арх. Пархвеній  не  висвятив  на  єпископи.  На  засіданні  ВПЦР,  що відбулося після повернення нашого із Полтави, він розплакався та почав ви- нуватити мене, ніби то я не вжив належних, як Голова ВПЦР заходів, щоб арх. Пархвеній його висвятив. Почали шукати другого єпископа, як сказав Пархвеній. Почули, що в Одесі єп. Олексій ставиться прихильно до українізації церкви. Склали й надіслали йому листа. Почули, що в Москві є Єпископ Антонин Грановський [14]. Ук- раїнець. Церковний революціонер ще за царського часу. Звернулись і до ньо- го з своїм клопотанням. Почули ще, що в Катеринославі  є  єпископ Агапіт [15], що перебував в опалі «від патріарха Тихона за якуюсь провину». Стали шукати заходів, щоб із ним сполучитися. Тим часом революційний церковно-визвольчий рух поширився за межі Київа та Київщини. Вирішено було від ВПЦР завернутись до Радянської Влади з клопотанням, про дозвіл на скликання Всеукраїнського Церковного Собору тих парахвій, що визнають за свій керівничий орган ВПЦР. Здається в жовтні 1920 р. Київ одвідав був Голова ВЦВК Г. І. Петровський.  Ми клопоталися через Київський Губревком про аудієнцію у Григ[орія] Ів[ановича]. — Таке побачення він мені призначив. Я подав йому докладну записку в цій справі, а також де прощо інформував його і на словах. Григ[орій] Іванович сказав, що він порадиться з своїми товаришами, а потім дасть відповідь. Незабаром ми одержали з Київського Губревкому повідомлення, що нам, себ-то ВПЦР, доз- воляється скликати Всеукраїнський Церковний Собор, а також були в тій або іншій мірі задоволені і інші наші клопотання. Зима та весна 1920–1921 р. проводилась підготовча праця що до скли- кання Всеукраїнського Церковного Собору в м. Київі, а також в «шуканні» другого єпископа. В травні 1921 р. відбувся підготовчий до Всеукраїнського Собору — церковний собор Київщини. На  цей собор помалися приїхати з Москви єп. Антоній Грановський та з Полтави арх. Пархвеній. Але не той не другий  не  приїхали.  Єп. Олексій  Одеський  прохав  вважати  його  «третім» єпископом, після того, як уже ВПЦР здобуде двох єпископів. Таким чином і церковний Собор Київщини єпископської справи не розв’язав. Прибув на цей ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 149 собор якимсь чином з Закавказу1 Протоієрей Степан Орлик. До ВПЦР про нього  вже  надходили  чутки,  що  він  туди  був  засланий  за  революційну діяльність старою царською духовною владою і що він там проводив церков- но-революційну працю серед української людности  закавказу. О[тець] Ор- лик привіз з Тифлісу від Грузинського Патріарха Леоніда привітання нашо- му Соборові. О. Орлик запевняв, що патріарх Леонід безперечно погодиться висвятити для української церкви єпископа [16]. ВПЦР почала  готуватися до  відправки  відповідної  делегації  до  Грузії. Була спочатку висунута кандидатура гром[адянин] Григорія Стороженка, як вдовця, на що він і дав свою згоду. З ним мав поїхати гром. Пилип Степано- вич Бучило, що скінчив курси при Казанській Духовній Академії. Потім спи- нилися на більш «певній» кандидатурі: о. Павла Погорілко, як духовної особи і вдовця — до того. З Погорілком мав їхати о. Орлик. Для них були виправ- лені відповідні дозволи та документи на подорож до Грузії від Київського Губревкому, а потім я поїхав з ними до Харкова. Був в цій справі в НКЧС — Наркоматі Чужоземних Справ УРСР, де також були виправлені належні до- кументи на подорож делегації ВПЦР до Грузії. Це все робилось на початку жовтня 1921 р. Треба ще додати, що після закінчення Церковного Собору Київщини в червні 1921 р. через примусові заходи Патр. Тихона арх. Пархвеній цілком відмовився від ВПЦР: не було на Україні й поза Україною жодного єпископа, що допомогав-би ВПЦР, а між тим  потреба  в  священиках  для парахвій,  що  бажали  українізуватись,  була пікуча. Як дивилося тоді староцерковне духовенство на ВПЦР — характерний є випадок з єп. Антоніном. Єп. Антонін спочатку казав, що він не піде проха- ти до Патріарха Тихона дозволу, щоб їхати на Україну. Протеж напередодні від’їзду пішов. Тихон ніби йому сказав: «Что ж. Поезжай. Я тебя не держу. Только знай: ти там будеш не єпископом, а штамповщиком Церковной Рады». Антонін після такої поради відмовився їхати на Україну [17]. Всеукраїнський Церковний  Собор мав  зібратися 14  жовтня 1921 р.  на свято Покрови. Сподівалися, що, принаймні на кінець собору повернуться Грузії наша делегація на чолі з єпископом, що його висвятить Грузинський Патріарх і тоді вже будуть посвячені єпископи, що їх обере Собор. В кінці серпня чи на початку вересня 1921 року до Київа, здається з Харкова, прибув В. М. Чехівський. Його було запрошено на працю до ВПЦР, як особу досвід- чену в церковній справі. Без участи Чеховського ВПЦР керувала церковно- революційним рухом майже 2Ѕ роки (1919–1921 р.). Всеукраїнський Церковний Собор розпочав свою працю 14 жовтня. При- близно понад 500 делегатів зо всіх тодішніх губерній УРСР, а найбільша з Київщини. З Полтавщини прибула делегація на чолі з Олександром Ярещен- 1 Так в тексті. 150 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ ком. Вона мала наказа домагатися, щоб собор не визнав себе собором, а лише церковною нарадою. Протеж Ярещенко так був захопився тим революцій- ним піднесенням, що панувало на соборі, що тільки оголосив цього наказа з катедри, сказавши, що він його не підтримує. Перед тим як дійшла черга розгляду єпископської справи — з’явились до Київа і наші делегати до Грузії — о.о. Погорілко та Орлик: вони, не пам’ятаю тепер, чому до Грузії не поїхали, а їздили до Полтави до Пархвенія, до Кате- ринославу — до Агапіта да так не з чим і повернулися назад. Собор вирішив ще раз звернутися до Київського Єпископату в особі ек- зарха Михайла з проханням про висвяту для Українських автокефальних па- рахвій  єпископа  [18].  Через  окрему  делегацію  екзарха  було  запрохано  на Собор. Він прибув. Собор зустрів його чемно. Почали його прохати, щоб він висвятив тих єпископів, що їх обере собор. Він рішуче відмовився від цього, сказавши: «Я посвячу тех епископов, что их сам назначу. Гадюк же я Вам посвящать не буду», після чого залишив собор. Під час дебатів після цього виступав і проф. Кримський1, що був в складі делегації. Він зазначив. Оскільки я пам’ятаю, що це відмовлення воно не є актом релігійним, а є лише проявом бажання старого царсько-російського єпископату  заховати свою владу над українською церквою і надалі. Всі промовці шукали виходу з безвихода, що в ньому опинився собор. Вечором того дня відбулася нарад духівництва, що брала участь в соборі в присутності мирян. В. М. Чехівський  прохав  конфіденційно  одного  з  членів  ради,  аби  він подбав, щоб головою цієї наради було обрано його, В. М. Чехівського. Але його кандидатуру було відкинуто, обрано о. Погорілка. Погорілко не зумів керувати нарадою і вона закінчилася ничім. В решті решт виявилося, що ду- хівництво  поділилося:  більша  частина  за  те,  щоб  висвятити  митрополита собором, меньшисть — проти цього. Церковний Собор, за винятком декіль- кох осіб, що утрималися, ухвалив не звертатися більше ні до яких єпископів в справі висвяти, а висвятити собі єпископа-митрополіта за прикладом пер- шохристиянських церков — собором присвитерства і мирянства. Голосуван- ня було поїменне. На митрополита було теж одноголосно обрано о. Василя Липківського, а 23 жовтня 1921 р., було проведено і висвяту його на митрополіта. Потім з членів  собору було  висвячено  ще  декілька  душ  на  єпископів:  Олександра Ярещенка, Нестора Шараївського, Івана Федоровича, Степана Орлика, о. Мих- новського та інших. На цьому ж Соборі своєю активністю  та революційністю визначився  і Вас[иль] Вас[ильович] Потієнко, що був делегатом з Чернигівщини, а з 1924 Головою ВПЦР.  Я  ще  забув сказати, що  за  декілька днів перед  скликання 1 Тут: Агатангел Кримський. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 151 Всеукраїнського Православного Церковного Собору я мав в Харкові побачи- тися  з  Григ[орієм] Іван[овичем] Петровським.  Я  передав  йому  зразки  тих відозв, що ширили про українську церкву царсько-режимні старі єпископи, які  намагалися  всіма  засобами  придушити  церковно  визвольчий  рух.  Між іншим,  інформуючи  Григ[орія] Ів[ановича] про  сучасне  становище  нашої революційної церкви, я зазначив Григ[орію] Івановичу, що можливо, що нам і єпископат доведеться висвячувати революційним порядком. Так воно і сталося. Безперечно, коли така подія трапилась в житті церкви кілька сторіч тому назад, ця подія вразила б, як і подія спалення Івана Гуса, але на тлі велетенських революційних зрушень сучасного життя — революцій- на висвята українського митрополіта залишилась в світовому масштабі мож- ливо, що і непомітною Всеукраїнський Церковний Собор не тільки організу- вав єпископат, а ухвалив також і статут — канони церкви, головну участь в складанні яких взяв я [19]. Здавалося, що ці канони було складено так, що церкви цілком і назавжди забезпечувався соборноправний устрій та колек- тивне  порядкування  справами  в особі  Церковних Рад  взагалі  і  найвищого керівничого органу Всеукраїнської Православної Церковної Ради зокрема. Протеж зараз же після висвяти Митрополіта виявились симптоми цер- ковного «назадництва». На першому — чи після закінчення ВЦС засіданні Малої ВПЦР, коли не пам’ятаю в якій справі, я, головуючи на засіданні, звер- нувся до о. Митрополіта з якимсь запитанням, назвавши його, як звичайно, о. Василь, він з великим запалом відповів мені: «Я вам, Михайле Наумовичу, підлягати не буду. Я усе своє життя поклав на те... (на що я не зрозумів)». Я зауважив о. Митрополитові, що я і не вимагаю, щоб він підлягав мені особис- то, але ВПЦР він підлягати повинен. На цьому правда цей інцидент і закін- чився. Хтів було з цього випадку скористуватися В. М. Чеховський з своїм «супер[?]-арбитражем», але я дав йому зрозуміти, що я цього не потребую. Зима 1921–1922 р. позначилася надзвичайним піднесенням хвилі україн- ського церковно-визвольчого руху: не було жодної можливости задовольни- ти попит парахвій чи то на постійний причет чи то для зразкових відправ. Декілька  осіб  висвятилося  на  священники  т/з  «вільні»,  щоб  задовольняти потреби в духівництві для зразкових та урочистих відправ. На такого «вільно- го»,  а  не  професіонала  священодіяча в  1922 р.  на  свято  Тараса Шевченка висвятився і я. Українських парахвій тим часом ставало все більше та більше. Частина єпископату на чолі з Митрополітом В. Липківським та арх. По- дільським Іваном Федоровичем1 і в співробітництві з Вол. М. Чехівським по- чала поволі готуватися до встановлення в церкви єпископського першенства, друга — залишалась вірною до принципів соборноправности церкви так, як їх було зафіксовано в канонах церкви, що їх затвердив Всеукраїнський Пра- 1 Тут: Іоанном Теодоровичем. 152 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ вославний Церковний Собор. Почалась боротьба між «Єпископанством» та «Радоправієм». Почалась агітація за те, щоб я не був більше Головою ВПЦР, бо Мороз, мовляв, хоче захопити владу в церкві в свої руки та хоче сам стати митрополітом». Такі бузглузді плітки розповсюджувала між іншим і дружина мітрополіта через організовані нею «сестрицства» і іншими засобами. Я з самого початку і до кінця своєї праці в Українській Автокефальній Церкві цілковито уникав жодної позалаштункової діяльності: справу церков- но-релігійну та революційну я проводив як міг чесно та одверто. Церковна громада бачила мою працю і мала змогу судити мене «за діла». Коли вона обірала мене на свого керівника, як Голови ВПЦР, я не відмовлявся від праці, а коли вона побажала б обрати для цієї праці іншу особу, я і за це церкви був- би вдячний, бо за тих часів праця Голови ВПЦР була надто тяжкою. На Великих Покрівських Зборах ВПЦР 1922 р. (за канонами на цих зборах Голову ВПЦР обирається щороку) виявились і наслідки такої роботи: збори поділилися на дві рівні частини. Після кількаразового голосування мене всеж таки було обрано на Голову ВПЦР більшістю одного голоса. Я це обрання принципово прийняв, бо за мене подали свої голоси селяни та революційне низове духівництво, тоді як більшість протилежну складали голоси «назад- ницьких»  єпископів  та  священства,  що  йшло  за  ними.  Між  іншим  на  цих зборах єпископ Орлик сказав: «Коли Рада була мала — Мороз був великий, а тепер, коли Рада велика — Мороз малий». В вересні цього ж 1922 р. я мав в Харкові побачення з Головою Раднаркому УССР т. Раковським. Тоді як раз органами ДПУ в Київі була ліквідована контр- революційна українська організація, що в ній був замішаний і секретар Цер- ковної ради Тарасенко. Т[овариша] Раковського одвідали ми вдвох з тодішнім єпископом Харківщини, Олександром Ярещенком. Я докладно поінформу- вав т. Раковського про подішній стан українського церковно-визвольчого руху: де і в якій мірі поширюється церковно-визвольчий рух і чому. Розповідали ми також т. Раковському і про ставлення української церкви до Радянської Влади, як церкви, що їй революція і Радянська Влада дали життя і яка прагне до здійснення комуністичних  ідеалів шляхами перших віків християнства. Т. Раковський мені відповів, що Радянська Влада в моїй лойяльности до неї сумніву не має. Що церковно-революційну працю, Українська церква може провадити як і провадила. Всілякі контрреволюційні виступи чи то церкви чи то окремих церковників — будуть каратися нещадно. Про свою аудієнцію у т. Раковського і про його слова я докладно розпові- дав і на Великих Покровських Зборах 1922 р. В 1923 році «єпископанська» фракція провадила працю вже більше систематичніше та одвертіше. Традиції «дособорної» «соборноправности» особливо міцні були серед Київських па- рахвій, в Київській окрузі та по таких округах, як Катеринославська, Поділь- ська та інші. Тут була і моя популярність надто висока. Після травневих зборів ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 153 ВПЦР, що на них цілком панував дух «соборноправности», я, будучи в Харкові в справі перереєстрації статуту Української Церкви, сказав ніби жартома Яре- щенкові: «Кепський Ви керівник Генштабу в боротьбі з Морозовщиною. Не йде за Вами церква». «Це тому, відповідав Ярещенко, що авторитет голови ще не остаточно зруйнований». Ця руйнація провадилась в різні засоби. Так єп[ископ] Марко Грушевсь- кий, будучи на Чернігівщині в тій місцевості, що з неї я походив, на засіданні парахвіян почав  доводити, що церковно=визвольчому рухові  перешкоджає те, що на чолі ВПЦР перебуває Мороз, особа селянського походження, а не «духовного». Селяне обурено відповіли о. Грушевському, що «селянське по- ходження» тільки і дає українських революціонерів, як от Тарас Шевченко. В. М. Чеховський організував при Київський Софіївській парахвії, як це передбачав зареєстрований Радвладою статут української церкви, т/з брацтво «робітників слова». Це брацтво за своїм складом з людей мало розвинених, що серед них зустрічались і типи т.з. «клікуш» (Текля Щурук, наприклад), було мало придатне для «проповідницької церковної» роботи, але воно було досить певним знаряддям для популяризації «особи» Володимира Мойсеєвича та агітаційної праці. Попередню легенду, що я нібито хочу захопити владу в церкві в свої руки, було залишено. Натомість придумано нову легенду: «Мороз є живист. Він хоче віддати Українську Церкву під [нрзб.] Митрополіта Пиме- на». Про такі на мене наклепи, я підносив питання на засіданні ВПЦР. Говорив, що мені залишається думати, що авторитетним джерелом їх є о. Митрополит та В. М. Чехівський. Я прохав їх, аби вони в доказ того, що вони не причетні до цих наклепів, щоб вони їх спростували з катедри Сохвіївського Собору. Такого спростування не було. В такій тяжкій атмосфері провадилася моя церковна праця в 1923 р. Я знову таки тримався своєї попередньої практики: боротися з наклепами своїми ділами: Моя робота одверта і чесна, всім відома, моє ставлення до Радянської Влади, як її чесного прибічника теж ні. Ні від кого не криється і всім відоме. Коли церква покладає на мене тягар головування у ВПЦР, я від нього не відмов- ляюся, коли ж вона цей тягар хоче покласти на кого другого — її добра воля». Великі Покрівські збори 1923 р. не відбулися, через те що дозвіл на ці збори запізнився одержанням на декілька днів. Відбулась лише нарада членів ВПЦР, на якій нараді ВПЦР було реорганізовано, причому мене  знов таки невеликою більшістю було обрано на голову ВПЦР, але до складу ВПЦР було кооптовано  нових  осіб  «єпископанської»  орієнтації,  так  що  завдяки  тому «лідерство» в Раді фактично перейшло до В. М. Чеховського, як це наочно показала подальша практика. Звичайно, що я опинився в раді в «опозиції» і при тому майже сам один. Праця Ради через це провадилась задовільно. В березні 1924 р. мені  і В. М. Чеховському довелося бути в Харкові в справі перереєстрації статуту Української Церкви. 154 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ З нагоди роковин відкриття в Харкові української парахвії відбулося засі- дання Харківської Церковної Ради. На цьому засіданні обговорювалися питан- ня про сучасний стан праці у ВПЦР. Харківська Церква прийняла тоді ухва- лу, щоб я усунувся з головування у ВПЦР. Така ухвала мене дуже здивувала. Я сказав, що до Микільських Зборів я вважатиму це питання відкритим, а на Микільських Зборах я безперечно зречуся вже від головування у ВПЦР. Дозвіл на скликання Великих Микільських Зборів ВПЦР від радянської Влади було одержано. Я рішуче відмовився виставляти свою кандидатуру на голову ВПЦР. Але о. Митрополіт Липківський запропонував голосувати кан- дидатури всіх тих, кого назвуть члени зборів. Ця пропозиція була ухвалена. Тому в такий «механічний» засіб примушений був голосуватися і я. Звичайно, що я знову одержав майже ту ж половину голосів, як і завжди. Потієнко, що його голосували після мене і кандидатуру якого підтримував В. М. Чехівсь- кий, одержав більше голосів ніж я. Потім іще голосували і В. М. Чеховського, але він одержав всього тільки незначну кількість голосів. Перевагу голосів Потієнко дала Харківщина та Полтавщина, що на ціх зборах мали представ- ництво як ніколи повне. Передавши справи ВПЦР (новообраній), я таким чином з червня 1924 відійшов від праці в керівничому органі української церкви — ВПЦР. Вслід за цим мене запрохала Одещина попрацювати у них тимчасово, щоб налагоди- ти справу українізації церкви, бо там людність прагнула до української церкви, а працьовників було мало. На Одещині я працював з серпня 1924 р. по тра- вень 1925 р., коли місцева влада відібрала від української парахвії храм, та передала його іншій організації. З цього терміну я остаточно залишив актив- ну працю в Українській Автокефальній церкві. Причини залишення активної праці в УАПЦ з мого боку такі. 1. Український церковно-визвольчий рух на мою думку, як певне  істо- рично-культурне явище, є акція селянської* національної церковної револю- ційної діяльності. Як я уже і зазначав, до складу українських парахвій на селі в більшости належали середняки та незаможники, а в місті: двірники, швей- цари, ремісники, робітники та інші елементи, що ще остаточно не порвали з селянськими традиціями та не зміщанились русотяпством, тоді як куркульські елементи на селі, а буржуазно-русотяпські елементи в місті цупко трималися тихонівської та т/з обновленської орієнтації. Я вважав, що хвиля цієї саме селянської церковно-революційної акції і піднесла мене на кон керівництва українським церковно-революційним рухом. Ця акція панувала в церкві безподільно з початку руху до моменту органі- зації єпископату та утворення кадрів духівництва, а потім уже вона природ- ньо трансформувалася в пріоритет в керівництві церквою духівництвом, себ- * Підкреслено Морозом. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 155 то керівництво церквою почало клерікалізуватися. Уникнути цієї природній всякій церкві властивості було неможливо, бо церковно-революційну роботу зі старою російською царсько-панською церквою можливо було провадити за принціпом «клинка клинком вибивай», себ-то стара церква мала свій єписко- пат і священство і українська теж мусіла мати так єпископат, як і священство. Тому, що я працював в українській церкві як революціонер духа, а не як профе- сійник, що і годується з цієї професії — за нової ситуації участь моя в керівній церковній роботі природно анулювалася, да і взагалі вона не могла уже мати виключного значіння як на початкові руху та на перших його стадіях. Я міг уже і відійти, давши дорогу новим силам. Це перше. 2. Працюючи в 1924/25 р. в Одесі, я довідався, що священик Одеської Української парахвії — Кирило Підчашинський є людина зовсім нерелігійна та надто  аморального  поводження.  Одеська церковна організація  декілька разів повідомляла о. Митрополіта Ліпківського про те, що вона не хоче аби у неї священствував Підчашинський. Потім було надіслано відповідного листа до ВПЦР, що її Головою тоді був В. В. Потієнко, але наслідки одержались цілком несподівані: перебуваючи в Одесі, о. Митрополіт і В. М. Чехівський одверто взяли під свій захист Підчашинського, причому о. Липківський ви- магав від мене, як Митрополіта церкви, аби я служив заразом з Підчашинсь- ким, від чого я категорично відмовився. З цього з зрозумів, що ми (Я, Митро- політ В. Липківський та В. М. Чеховський) тримаємося різної церковно-хри- стиянської моралі,  а тому я і визнав, що надалі я не можу священодіяти в УАПЦ. Це друге. 3. Місцева Одеська влада відібрала в травні 1924 р. від української парах- вії храм в раптовий незрозумілий для мене засіб. Головою Одеського окрви- конкому був тоді Іван Михайлович Кудрин, що мою церковну працю добре знав ще з Київа. Мої балачки з ним в справі повернення храму не мали жод- них  наслідків.  Також  залишилися  без  наслідків  і  балачки  в  цій  справі  з тодішнім Уповноваженим по українізації на Одещині тов. Андрієм Хвил[ею]. Підчас моїх одвідин в цій справі він з кімся говорив телефоном; зауважу- вав, що відібрання храму є політична помилка, що цього робити не можна було і т.і., але все ж храму не було повернуто. З цього я зробив собі той висно- вок, що Радянська Влада до моєї церковно-революційної українізаторської праці ставляється1 негативно. Це була третя причина мого відходу від актив- ної праці в УАПЦ. В червні 1925 р. і одержав тимчасову статистичну працю в Одеському Укрметі та з цього моменту, протягом майже п’яти років я вже не беру активної участі в церковних справах УПАЦ. Тепер про В. М. Чехівського. Як я уже згадував раніш, в перший раз я з ним побачився в 1919 р. в Кам’янці. Потім вдруге я з ним зустрівся в 1921 р. 1 Так в тексті. 156 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ в  Київі,  коли  його  було  кооптовано  до  ВПЦР.  Працював  у  ВПЦР  разом  з В. М. Чеховським з  серпня чи вересня 1921 р. по  травень 1924 р.,  себто 2 роки та 9 місяців. Будь-яких фактів ворожого ставлення В. М. Чеховського до Радянської Влади під час праці у ВПЦР — я не спостерігав. Навпаки, з того, що мені було відомо, можно було робити один висновок, що він, як комуніст, є принці- повий прибічник Радянської Влади. Я вже згадував, що в 1919 р. в Кам’янці під  час  розмови  з  Юрком  Мазуренком  та  мною,  В. М. Чеховський  картав політику уряду УНР, що не пристав на пропозицію В. И. Ленина про спілку з більшовиками. Потім, коли, здається, в 1922 р. в Київі провадився процес уряду Голубовича,  В. М. Чехівський на  цьому процесі  виступав як  свідок, виявляючи контрреволюційну природу та діяльність уряду УНР. За час праці його у ВПЦР траплялись випадки, правда, за його словами, що його кликали до  себе представники  місцевої  Радвлади для  розмов  з  приводу  церковних справ. Так, певно, в 1922 р., В. М. Чеховський поінформував раз ВПЦР, що його кликав на побачення до себе тодішній Губпрокурор Київщини т. Михай- лик. Він дав В. М. Чеховському доручення запропонувати ВПЦР, щоб вона організувала церковно-революційну акцію серед української людності поль- ської Галичини та Волині, причому на видавництво книжок, листівок та різні видатки Церковній раді буде дано 2000 карб. золотом. На думку В. М. Чехов- ського, на цю пропозицію треба було б пристати і гроші взяти. Обговоривши це питання в конфіденційному порядкові, Рада вирішила, щоб В. М. Чехов- ський передав т. Михайлику, що Церковна Рада, як тільки буде будь-яка можли- вість, бере на себе з охотою місію проводити в Галичині і на Волині церковно- революційну працю. Що ж до коштів, так Рада вважає, що на цю потребу вона не повинна використовувати державні кошти, а ці кошти вона здобуде від віруючої людності УАПЦ, як звичайно. Подальших інформацій про пере- біг цієї справи В. М. Чеховський Церковній Раді не подавав. Потім в1923 р., здається, на одній з церков м. Київа «обновилися» бані. Це викликало велике зворушення серед людности м. Київа. На одному з зас- ідань ВПЦР, В. М. Чеховський поінформував  її, що його викликав до себе губпрокурор т. Михайлик, та висловлював йому бажання, аби ВПЦР склала в цій справі відповідну роз’яснювальну відозву до віруючої людности. Рада доручила В. М. Чеховському скласти терміново проект цієї відозви. Але потім між Радою та В. М. Чеховським трапились непогодження, що до остаточної редакції відозви. В. М. Чеховський забрав свій проект і невідомо, чи він віддав його т. Михайлику, чи ні. Потім В. М. Чеховський співробітничав в місцевій Радянській пресі, де він картав буржуазію та фашизм взагалі і польсько-пет- люрівський зокрема. Все це утворювало враження цілковитого довірря Ра- дянської Влади до В. М. Чеховського, так що неможливо було навіть і припу- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 157 стити, щоб В. М. Чеховський міг бути змовником проти Радвлади та брати участь в нелегальній контрреволюційній організації на Україні. Оповіщення  ДПУ  в  пресі,  що  В. М. Чеховський  брав  участь  в  контр- революційному «Союзові визволення України», мене надто здивувало і було цілком несподіваним. До цього часу про існування такої організації та про те, що через Чеховського вона має задля своєї контрреволюційної мети вико- ристовувати Українську Автокефальну Церкву я ні від кого не чув і не знав. Да і не міг цього я знати, бо організатори СВУ добре знали, що ні в якому разі  до  їхньої підступної  праці  я  не  пристану,  а  тому провадили  цю  свою справу в цілковитій від мене таємниці. Коли б про це знав, або мав будь яке підозріння що до цього, я певно, розказав би про це ще в 1926 р. С. Т. Кари- ну,  що  з  ним тоді  я мав  декілька принціпових розмов,  з  мого боку цілком щирих та одвертих, щодо Української Церкви та її тодішніх керівників. Тепер ще наведу деякі свої думки, що до «контрреволюційності» УАПЦ. Я вважаю, що і цій справі цілком неприпустимо робити дедуктивним шля- хом відповідні узагальнення  з «ісконних» доби Петра Великого постулатів про іредентично-самостійницьке мазепинство національно свідомого вірую- чого українства, що взяло в свій час участь в українському церковно-визволь- ному рухові, себто як акцію елементів ворожих до радянської Влади. Певно, що і ті активні діячі радянської Влади, що мали ті або інші стосунки з УАПЦ в свій час, що про них я згадую в свойому свідченні, розцінювали українсь- кий церковно-визвольчий рух як позитивний революційний чинник що 1) руй- нує стару церкву та 2) є одним з потужних виявлень української культурно- національної акції на арені боротьби «двох культур», яка боротьба за тих часів припускалася теоретично, а тому відбувалася і в практичному житті. Те що УАПЦ запровадила в церковних відправах живу українську мову, свідкує про могутню волю церкви піднести свою рідну мову, що  за пансько-царського ладу перебувала в «мужиках» — на найвищий в очах віруючих щабель Бого- служіння. А піднесення до такої височини мови тим самим підносило в гору й громадянське самопочуття й самоповагу всіх тих, що їх Т. Г. Шевченко звав колись «незрячими гречкосіями». Стара царсько-російська церква в боротьбі з революційною акцією відстоювала свої панівні позиції,  себ то природнє була контрреволюційна Українська Автокефальна Церква, а тому складі, що утворилася за Радянської Влади — до виникнення революції жадних позицій не посідала, а відвойовувала собі право на життя в огні революції і, таким чином,  борячися  зі  старим  порядком  —  була  «спеціфічним»,  своєрідним спільником Радянської Влади в революційній роботі. З кого могли складатися і складалися в свій час кадри оціх «спеціфічних» спільників Радянської Влади в революційній боротьбі? Безперечно, тільки з національно свідомої частини українського духівництва та інтелігенції, що 158 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ не  цуралася  церкви.  Ці  кадри  виплекали були  своє  національне  почуття в умовах російського царсько-режимного національного гніту, а тому і носили в собі ріжні відтінки піднесення національного почуття, докочуючись в ок- ремих випадках до т/з «національного шовинізму». Адже ж інакше і не мог- ло бути. Де було тоді взятись національним кадрам активу віруючої люднос- ти пролетарського виховання. Ці кадри пролетарське національне виховання повинні були одержати в процесі реальної життьової боротьби за пролетарсь- кої диктатури. Коли я приставав на працю в українському церковно-визволь- чому рухові, я мислив і уявляв собі, що Українська Церква буде не абияким чинником перевиховання своїх членів в напрямкові пролетарського розумін- ня  української  державності,  пролетарського  розуміння  вільности  та  само- стійности України. Я певен, що в цьому напрямкові УАПЦ багато послугува- ла пролетарському розвиткові національної самосвідомости. Безперечно, що в УАЦ1, як і в кожній іншій людський організації, мають- ся елементи шкідливі для неї, елементи принципового ворожого ставлення до Радянської Влади. З цими елементами церква повинна боротися, повинна викидати їх зі своїх лав. Але це не повинно ставити УАПЦ в умови якоїсь специфічної «контрреволюційности», як не повинно плямувати в цілому ко- муністичну партію, що до неї попролазили злочинні елементи, що вона їх і викидає, або плямувати ВЦВК, що в його складі посаду секретаря довго обій- мав такий негідник, як Буценко. Сказати по щирости, як мені здавалось і здається, до цього часу, між ук- раїнською  церквою  та  Радвладою  є  лід  недовірства  та  стіна  противенства (протилежности), але коріння цього явища полягають, властиво, в ідеольогіч- ній ріжниці світоглядів церкви та революційних мас, що їх виразником є Ра- дянська Влада. Цей лід недовірства, ці противенства (протилежности) при- родньо зникнуть лише тоді, коли серед тих, хто тепер вірує запанує ідеольогія «безвірства», себ-то тоді, коли церковна людність переродиться ідеологічно в  безвірницьку масу.  Цей  процес повинен  охопити  в  рівній  мірі не  тільки Українську Церкву, а всі інші церкви та організації на Україні. Очевидно ця проблема остаточно може розв’язатися лише в такий засіб. Тому, що я фак- тично не беру уже активної участи в УАПЦ вже понад п’ять років (з моменту коли я  в  травні  1924 р.  я  залишив посаду  Голови  ВПЦР) мені важко  було [згадати] події життя церкви, що відбулися 10–5 років тому назад. Але я прикла- дав всіх зусиль, щоб свідчення моє було правдиве фактично і якомога повне. М. Мороз 9/І–1930 р. ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4.– Спр. 1384, арк. 21–52 зв. Оригінал. Рукопис. 1 Тут скорочення: «Українська Автокефальна Церква». ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 159 Примітки: [1] Сіцінський (Січинський)  Юхим (1859–1937) —  історик, археолог  і культурно-громадський  діяч  Поділля,  протоієрей  православної  церкви, дійсний член НТШ та ін. наукових товариств, професор Кам’янець-Поділь- ського державного українського університету (1918–1920) та інституту на- родної  освіти  (1920–1926).  Редактор  журналу «Подольские  єпархиальные ведомости», «Православне Поділля», «Подолія» та  ін. Засновник та голова Подільського церковного історико-археологічного товариства (1903–1921) і редактор його «Трудов». У 1920-х член Всеукраїнської археологічної комісії та  співробітник  історичної  секцій  УАН.  Його  рідний  брат  —  Володимир Сіцинський, батько Олени Володимирівни, яка була одружена з Володими- ром Чехівським. [2] Закон Директорії УНР про автокефалію 1 січня 1919 проголосив авто- кефалію Української Церкви та утворення Українського Синоду, головою якого було призначено архиєп. Катеринославського Агапіта (Вишневського). Авто- рами закону були Володимир Чехівський та Іван Липа. Опублікований: Мар- тирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І. Українська православна церк- ва. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор; Торонто: Укр. Вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – С. 50–51. [3] Пімен (Пєгов Павло; 1875–1942) — архієпископ Подільський i Брац- лавський. 1922 ухилився в обновленський розкол, але у 1935 повернувся до РПЦ i відновлений в сані архієп. Подільського i Брацлавського. Під час перебу- вання членів Братства св. Кирила і Мефодія в Кам’янці-Подільському Пімен 10 листопада 1919 заборонив відправляти богослужіння протоієрею Василю Липківському, священикам Макарію Крамаренку, Петру Табинському і Євти- мію Сіцинському за те, що вони «отложились от Московоского Патриарха» і за агітацію «против православной русской Иерархии». [4] Мазепа Ісаак (1884–1952) — громадсько-політичний і державний діяч, вчений-агроном,  публіцист.  Член  УСДРП з 1905,  з  1919  — один  з  лідерів партії. 1918 — радник Катеринославської міської думи і член управи губерн- ського  земства,  організатор  «Вільного  козацтва»  на  Катеринославщині. 1919 — член Всеукраїнського трудового конгресу. З квітня 1919 — міністр внутрішніх справ УНР; серпень 1919 — травень 1920 — голова уряду УНР, травень–червень 1920 — міністр земельних справ УНР. З 1920 — на еміграції. Викладав в українських високих школах ЧСР та Німеччини. У 1948–1952 — голова уряду УНР в екзилі. Автор численних історико-мемуарних публікацій. [5] Назарук Осип (псевдонім Андрій Чекановський, 1883–1940) — гро- мадсько-політичний  діяч,  письменник,  публіцист,  журналіст.  За  фахом — адвокат. Співробітник «Вісника СВУ» (1915). З жовтня 1918 — член Україн- ської національної ради ЗУНР. За Директорії УНР — керівник української 160 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ преси і пропаганди. 1920–1923 — в Канаді організатор гетьманського руху, з 1926 — редактор часопису «Нова зоря» у Львові. З 1932 — член НТШ. [6] Безпалко Йосип (1881–?) — політичний діяч і публіцист. 1906–1918 — голова буковинської соціал-демократичної партії; 1918 — член Української національної ради Буковини, Української Національної Ради ЗУНР, член Тру- дового Конгресу, 1919–1920 — міністр праці УНР; пізніше лектор Українсь- кої господарської академії в Подєбрадах; 1947 репресований. [7] Свято-Макаріївська церква належала до 2-го благочинницького округу м. Києва. Була збудована у 1897 на кошти Київського товариства релігійно- морального просвітництва в дусі православної церкви. Дерев’яними були і храм і дзвіниця. В церкві був тільки один престол в ім’я Священномученика Макарія, митрополита Київського. У 1913 в цій церкві псаломщиком служив Костянтин Бутвиненко. [8] Никодим (Микола Кротков, 1868–1938) — єпископ Чигиринський, 2– 1 вікарій Київської єпархії у 1911–1921 (з перервою). З 1921 — єпископ Тав- рійський і Симферопільський, з 1922 — архиєпископ. Ув’язнений в грудні 1936. Помер у в’язниці 21 серпня 1938. [9] Назарiй (Микола Блiнов; 1852 — після 1928) — єпископ Черкаський, 3-й вікарій Київської єпархії. Народився у дворянській родині м. Казанi. Закін- чив Санкт-Петербурзьку 1-у класичну гімназію i 2 курси Санкт-Петербурзь- кого  університету.  У  1875  закінчив  Константинiвське  військове  училище. 1887 прийнятий до числа братчиків Києво-Печерської лаври. З 1909 член Ки- ївської  духовної  консисторії,  1910  —  єпископ  Черкаський.  Після  від’їзду Антонiя (Храповицького) тимчасово здійснював керівництво Київською єпар- хією в 1919–1921 до призначення Патріаршим Екзархом митрополита Ми- хаїла (Єрмакова). Наказом від 3 травня 1920 заборонив українським священи- кам правити Божу службу. У 1925 патріархом Тихоном (Бєлавіним) возведе- ний в архієпископський сан. З 1928 перебував у московському Симоновому монастирi на покої. [10] Василій (Богдашевський Дмитро Іванович; 1861–1933) — церков- но-громадський діяч, богослов, випускник Київської духовної академії (1886). По закінченні працював в академії, з 1902 — професор, з 1909 — інспектор. З 1910 — головний редактор журналу «Труды Киевской духовной академии», протоієрей Благовіщенської конгрегаційної академічної церкви. 1913 прий- няв  чернечий  постриг,  у  соборі  св.  Софії  зведений  у  сан  архімандрита.  З 1914 — єпископ Канівський, перший вікарій Київської єпархії. 1914–1920 — останній ректор академії і настоятель Братського Богоявленського монасти- ря. 1918–1919 виступав проти руху за автокефалію української церкви, однак 1920 разом з представниками духівництва УАПЦ взяв участь в урочистому богослужінні пам’яті Т. Шевченка в соборі святої Софії. 1923–1925 перебував на засланні. Пізніше — священик церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Пи- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 161 рогощі) на Подолі; з 1925 — архієпископ Канівський. Почесний член Мос- ковської (з 1914), Казанської та Петроградської (з 1915) духовних академій; член і останній голова Київського релігійно-просвітницького товариства. [11] Миколай (Браїловський Микола Олександрович, ?–1925) — єпископ Черкаський, вікарій Київської єпархії. У 1919 р. був ключарем Софійського собору. [12] Текст однієї із заборон, зокрема прот. Нестора Шараївського, опублі- ковано: Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І. Українська право- славна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор; Торонто: Укр. Вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – С. 57. [13] Парфеній (Панфіл Левицький; 1858–1922) — архієпископ Полтавсь- кий. З 1904 — єпископ Подільський, у 1911–1917 — архієпископ Тульський, 1920–1922 — архієпископ Полтавський, хоча і перебував на покої, але пого- дився керувати Полтавською єпархією замість єп. Феофана (Бистрова), який емігрував з України. Один із засновників Полтавського українського право- славного братства, з 1920 р. співпрацював з УАПЦ. На Соборі Київщини 22– 26 травня 1921 був заочно обраний митрополитом Київським. Під тиском з боку тихонівського єпископату відійщов від УАПЦ в червні 1921 р. Під його керівництвом відредаговано й видано переклад Св. Євангелія на українську мову П. Морачевського. [14] Антонін (Олександр Грановський, 1860–1927) — митрополит «Живої Церкви». Закінчив Київську духовну академію у 1891. З 1892 — ієромонах, помічник  інспектора Київської  духовної  академії.  З  1898  — архимандрит, ректор Благовіщенської семінарії. Працював у Санкт-Петербурзі в Цензур- ному Комітеті. У 1903 — єпископ Нарвський, вікарій Санкт-Петербурзької епархії, але після Маніфесту 17 жовтня 1905 відмовився поминати ім’я царя під час відправи, за що був видалений «на покой» в Сергіївську пустинь. В 1906 призначений епископом Владикавказьким. Маґістр богослов’я з 1908. З 1917 проживав в Москві. На Соборі Київщини 1921, який зібрала ВПЦР, він був заочно обраний заступником митрополита Київського, але до Києва так і не прибув. Пізніше став митрополитом «Живої Церкви» в Москві. Ан- тонін (Грановський) не поїхав до Києва через те, що був переконаний Мос- ковським Патріархом Тихоном (Бєлавіним) в тім, що український рух зосе- реджений у Києві і «бідкається в трьох Церквах» і що він буде для прихиль- ників автокефалії «машинкою для штампування єпископів». Антонін спочат- ку гаряче відгукнувшись на запрошення ВПЦР і навіть зробивши собі пере- пустку на проїзд до Києва, потім передумав їхати і залишився у Москві. [15]  Агапіт  (Антонiй  Вишневский;  1867–1924)  —  єпископ  Катерино- славський i Марiупольський (1911–1924), з 1918 — архієпископ. Член комісії зовнішнього  розпорядку на  3-й сесії  Всеукраїнського  собору 1918.  Згідно Закону про автокефалію Української Православної Церкви від 1 січня 1919 162 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Директорії УНР, Агапіт був призначений головою Синоду, але до виконання своїх обов’язків так і не приступив. Був засуджений Вищим Церковним Управ- лінням на Півдні Росії за участь у заходах по українізації церкви. Повернувся до Катеринослава, де його кілька разів відвідували делегації від ВПЦР з про- ханням висвятити їм єпископа. [16] Прот. Степан Орлик-Волинський у 1920 р. був настоятелем україн- ського Свято-Микільського Собору м. Тифліса. Під керуванням прот. Степа- на Орлика розпочалися богослужбові відправи, організувався хор з парафіян. Було встановлено  зв’язок  з ВПЦР  в м. Києві.  «Привітання Всеукраїнській Православній Церковній Раді від Української Православної Ради на Закав- каззі», датоване 5 грудня 1920 р. повідомляє, що Українська Православна Рада на Закавказзі затверджена Найсвятішим Патріархом Грузії Леонідом і скла- дається з представників Православних українців Грузії, Вірменії, Азрбайд- жану й Туреччини. Рада надсилає найкращі побажання українцям Києва. Го- ловою Української Православної Ради на Закавказзі було обрано протоієрея Степана Орлика. Підставами для сподівання на прихильність Леоніда (Окро- пирідзе) були наступні: 1) Леонід закінчив Київську Духовну Академію де вчився на катедрі церковної археології, і певний час жив в Україні; 2) чима- лий досвід Леоніда у боротьбі з Російським церковним керівництвом за авто- кефалію Іверійської Церкви, починаючи з 1906 р.; 3) особисте знайомство Леоніда з представниками українців у Закавказзі. [17] Листування ВПЦР з єпископом Антоніном (Грановським) опубліко- вано: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упоряд.: Г. Михайліченко, Л. Пи- лявець, І. Преловська. – К.; Львів: «Жовква», 1999. – С. 458–468. [18] Михаїл  (Єрмаков  Василій Федорович;  1862–1929) — митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх всієї України. Закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я (1887). 19 червня 1887 прийняв  чернечий постриг,  з  29  червня  —  ієромонах,  викладач  Київської духовної  семінарії. З 1893 — ректор Могилівської, пізніше — Волинської духовних семінарій. З 1899 — єпископ Новгород-Сіверський, вікарій Черні- гівської єпархії, з 1899 — єпископ Ковенський, з 1903 — єпископ Омський. З 1905 перебував на Гродненській єпископській кафедрі з резиденцією у м. Ков- но, З 1910 — єпископ Черкаський, вікарій Київської єпархії, з 1912 — архіє- пископ Гродненський і Брест-Литовський. У 1917–18 брав участь у Всеро- сійському помісному соборі у Москві. З 1921 — митрополит Київський і Га- лицький, патріарший екзарх Російської православної церкви в Україні. При- їхав у Київ у серпні  1921, проживав у Києво-Печерській  лаврі.  19 жовтня 1921 прибув на Всеукраїнський собор УАПЦ, що відбувався у Софії Київській, однак рішуче відмовився висвятити кандидатів з числа українських свяще- ників на єпископів. 5 лютого 1923 заарештований. До 1925 перебував в ув’яз- ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 163 ненні, пізніше — на засланні у Ташкенті. 1926–27 проживав у Москві без права виїзду, потім — знову на засланні на Північному Кавказі. 1927–28 пере- бував у Харкові, у грудні 1927 призначений членом Тимчасового патріаршо- го Синоду. З 1928 жив у Києві в Михайлівському Золотоверхому монастирі, де і помер. [19] Текст «Канонів» опубліковано: Перший Всеукраїнський Православ- ний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упоряд.: Г. Михайліченко, Л. Пилявець, І. Преловська. – К.; Львів: «Жовк- ва», 1999. – С. 375–400. № 158 Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р. 1. Моє ставлення до Радянської влади Я вважаю себе принціповим прибічником Радянської Влади, бо не лише з програму, і з наочного досвіду відносно тих державних влад, що я їх зазнав в свойому житті на Україні, я впевнився, що Радвлада найліпше розв’язувала, розв’язує і розв’язуватиме в інтересах трудящих проблеми національні, соці- яльні та економічні. Я визнавав і визнаю, що для національно свідомих та інтелектних1  українських  верств,  що  щиро  дбають  про  інтереси  трудової людності боротися з Радвладою є таким же безглуздям, як, до прикладу, боро- тися з могутньою силою електрики, замість того, щоб користуватися з її енергії для поліпшення та розвитку свого культурного й матеріяльного добробуту. 2. Чого я пішов до активу УАПЦ Мотиви, що спонукали мене на це, були такі: Суттю христіянської релігії, я вважаю є піднесення та розвиток в дусі християнської моралі та естетики життя кожної віруючої людини, що матиме наслідком сприяння досягненню в житті всього людства доброї громадськости та матеріяльного добробуту. Стара царська російська церква в своїй практиці цілковито відійшла від євангельської  моралі,  ставши  в  руках  визискувачів  —  поміщиків  та  капі- талістів — знаряддям для гноблення та тримання в темряві трудящого люду. З окрема на Україні це гноблення та затемнення мало свої специфічні влас- тивості національного порядку: відправи церковних служб та проповідницт- во провадились на мовах т/з «слов’янській» та російській. Для мене, як ук- раїнського селянина наблизно до 20 років мого життя російська мова сприйма- 1 Так в тексті.

Схожі ресурси