№ 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.

№ 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2006
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2006
Назва видання:З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40838
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:№ 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 163-168. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-40838
record_format dspace
spelling irk-123456789-408382013-02-13T03:49:23Z № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р. Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. 2006 Article № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 163-168. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40838 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
spellingShingle Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
№ 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
format Article
title № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.
title_short № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.
title_full № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.
title_fullStr № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.
title_full_unstemmed № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р.
title_sort № 158. власноручні відповіді на питання михайла мороза від 7 лютого 1930 р.
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2006
topic_facet Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр.
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40838
citation_txt № 158. Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 163-168. — укр.
series З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
first_indexed 2025-07-03T22:58:24Z
last_indexed 2025-07-03T22:58:24Z
_version_ 1836668425759358976
fulltext ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 163 ненні, пізніше — на засланні у Ташкенті. 1926–27 проживав у Москві без права виїзду, потім — знову на засланні на Північному Кавказі. 1927–28 пере- бував у Харкові, у грудні 1927 призначений членом Тимчасового патріаршо- го Синоду. З 1928 жив у Києві в Михайлівському Золотоверхому монастирі, де і помер. [19] Текст «Канонів» опубліковано: Перший Всеукраїнський Православ- ний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упоряд.: Г. Михайліченко, Л. Пилявець, І. Преловська. – К.; Львів: «Жовк- ва», 1999. – С. 375–400. № 158 Власноручні відповіді на питання Михайла Мороза від 7 лютого 1930 р. 1. Моє ставлення до Радянської влади Я вважаю себе принціповим прибічником Радянської Влади, бо не лише з програму, і з наочного досвіду відносно тих державних влад, що я їх зазнав в свойому житті на Україні, я впевнився, що Радвлада найліпше розв’язувала, розв’язує і розв’язуватиме в інтересах трудящих проблеми національні, соці- яльні та економічні. Я визнавав і визнаю, що для національно свідомих та інтелектних1  українських  верств,  що  щиро  дбають  про  інтереси  трудової людності боротися з Радвладою є таким же безглуздям, як, до прикладу, боро- тися з могутньою силою електрики, замість того, щоб користуватися з її енергії для поліпшення та розвитку свого культурного й матеріяльного добробуту. 2. Чого я пішов до активу УАПЦ Мотиви, що спонукали мене на це, були такі: Суттю христіянської релігії, я вважаю є піднесення та розвиток в дусі християнської моралі та естетики життя кожної віруючої людини, що матиме наслідком сприяння досягненню в житті всього людства доброї громадськости та матеріяльного добробуту. Стара царська російська церква в своїй практиці цілковито відійшла від євангельської  моралі,  ставши  в  руках  визискувачів  —  поміщиків  та  капі- талістів — знаряддям для гноблення та тримання в темряві трудящого люду. З окрема на Україні це гноблення та затемнення мало свої специфічні влас- тивості національного порядку: відправи церковних служб та проповідницт- во провадились на мовах т/з «слов’янській» та російській. Для мене, як ук- раїнського селянина наблизно до 20 років мого життя російська мова сприйма- 1 Так в тексті. 164 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ лась як  «панська»,  що  зі  мною,  селянином,  розмовляли: пан  земський на- чальник, пан становий пристав, пан мировой суддя, пан урядник та інші пред- ставники адміністрації та пануючих верств, що з ними доводилося здибува- тися за царату селянинові. Моєї української мови пани не вживали: вона була мужичою, рабською, що, природне, таврувало мене як людину нижчого ґатун- ку, гнітило мою моральну й духовну психіку та утворювало в мені інстинк- тивно уявлення, що досягнення вищих ступнів людянської гідності пов’яза- не зі вмінням балакати «по панські», себто російською мовою. Працюючи потім в оточенні культурних земських робітників, зокрема в Полтаві з 1900 р., де багато з них балакало українською мовою, моя поперед- ня селянська психіка переродилася на іншу (а саме: що українська мова не робить природно тих, що нею розмовляють, людьми нижчого гатунку та що низькогатунковість української мови є наслідком умовних фактів соціально- го та історичного значіння. Отже українізуючи церкву та запроваджуючи в церкві між іншим і живу українську мову, я вважав, що українізація церкви є могутній фактор розкріпачення «низькогатункової» психіки віруючого україн- ця та утворення «демократичного» уявлення про церкву тим фактом, що його мужицька мова вживається в місцях найвищих і найсвятіших для віруючої людини. Для українця релігія не була і не є синонімом обряду та пунктівства, як це є для росіянина, що каже: «за єдиний аз умру». Для віруючого українця релігія є поезія душі, що для сього реалізування та сприйняття вимагає пев- них форм, що з часом змінювались та змінюються. Отже, вживання в церкві живої української мови робило простим та прис- тупним для віруючого зрозуміння євангельських істин та церковного навчан- ня, що, з одного боку, спричинялось до свідомо-критичного ставлення віру- ючої людності до релігійних питаннів, а тим самим і до подальшого розвит- ку релігійної думки на шляхах шукання «правди й науки», як казав Т. Г. Шев- ченко, а, з другого боку, сприяло б вихованню членів церкви, як людей чест- ного труда, не рвачів, не казнокрадів. Запроваджуючи в УАПЦ соборноправ- ний устрій, я вважав, що це сприятиме вихованню у членів церкви потягу до емансіпування в керівництві церковним життям від кормиги князів церкви, а також в утворенні звичок до свідомости своїх громадських обов’язків та до культурного провадження й розв’язання колективних справ. Отже, коротко кажучи, беручи активну участь в українській церкві, я вважав, цим самим я допомагаю своїм українським братам «незрячим гречкосіям», членам церк- ви визволитися духовно-морально і національно-свідомо з під кормиги ста- рої  російської  церкви,  щоб  творити своє  нове  вільне  й культурне  життя в умовах Української Радянської національної Державности та законности. В цьому розумінні я вважав свою активну працю в УАПЦ, крім морально-релі- гійної, і національно-політичною. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 165 3. Що я знайшов в оточенні активу УАПЦ, що утворював церкву Ініціативні кадри духівництва УАПЦ — це члени Кирило-Методіївсько- го брацтва, що було організоване з українського духівництва, що його гет- манський Всеукраїнський Собор 1918 р. «изверг» зі свого складу. Формально до членів цього брацтва я не належав, але будучи восени 1919 р. в Кам’янці, я був на засіданні цього брацтва і почасти ознайомлений з його діяльністю. Мета цього брацтва — сприяння через церкву українській УНР державності. Воно працювало в контакті з урядом УНР. Це брацтво рекомендувало уряду УНР на посаду Міністра  Ісповідань  Ів. Ів. Огієнка. Брало участь в органі- зації Огієнком українського синоду, на підставі закону про автокефалію, що його видав був уряд УНР здається в січні 1919 р. В подальшому кадри духівництва поповнювалися через висвяту осіб, що їх обірали місцеві парахвіяльні організації, учнів церковних курсів та Бого- словської Школи, що їх організувала з дозволу Радвлади ВПЦР. Єпископат (перші кадри) було висвячено на соборі 1921 р. Що до морального стану, так і серед українського духівництва помічались ті ж пороки, що і серед духів- ництва інших церков: властолюбіє, честолюбіє, користолюбіє, інтриганство, розпуста і т.і. Мирянські маси УАПЦ складалися з інтелігенції: вчительство, кооператори, службовці транспорту, б[увших] державних установ: Централь- ної Ради, Директорії УНР,  з бувших військових Центральної Ради, Дирек- торії, Петлюри, з бувших полонених імпериялистичної війни і т.і., а також, на моє вражіння по селах з дрібно власників, в порівнюючи, скажем, з Тихо- новською  церквою,  що  гуртувала в  собі  велику  куркульню-елементів,  а  в містах: з дрібного крамарства, ремісників, двірників, службовців, відріжняю- чись в цьому від міських парахвій обновленської церкви, до якої купчилось велике крамарства, непманство,  кустарі  тощо.  Низові маси  віруючих  були релігійні, як звичайно. Переважна частина інтелігенції до суто релігійного боку справи ставилася байдуже, користуючись з церкви для задоволення своїх естетичних потреб: церковними співами, читанням, проповідництвом на ук- раїнській мові; решта інтелігенції надавала церкві в своїх очах значиння од- ного з національно-політичних чинників, що виховує національно-політич- ну свідомість мас до самостійного політичного життя в розумінні дрібнов- ласницької державності старо-просвітянського гатунку, була і така частина, що вважала, що українізацією церкви вона допомагає національній політиці Радянської Влади по лінії українізації. За склад активу УАПЦ з 1924 р., коли я залишив керівну працю в ВПЦР, мені нічого не відомо. 4. Політична мета УАПЦ Писаної політичної програми УАПЦ не мала, бо вона безпосередньо собі політичних завдань і не ставила, а формально і юридично функціонувала як релігійна  організація  на  підставі  статуту,  що  його  затвердили  Вищі  стани 166 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Радвлади. Національно-політичним чинником УАПЦ ставала по своїй суті, як національна організація. Отже тількі в посередній засіб, шляхом аналізу класово-економічного складу членів УАПЦ та політичних виступів церкви, як  організації,  колиб-таки  були  можливим  є  виявити  політичну  програму УАПЦ. Наведені в попередньому пактові дані про клясовий склад членів УАПЦ дають підставу визначити логічним шляхом, що політичною програмою УАПЦ була боротьба  з Радвладою як по лінії  суто-релігійній,  так  і по національ- но=клясовій, щоб повалити її чи то еволюційно чи то через інтервенцію. В цьому відношенні таку ж саму політичну програму мають і церкви російські тихонівська та обновленська, але що до національної проблеми ці церкви є пасівні, тоді я УАПЦ в цьому відношенні є активна. За час мого головування у ВПЦР з 1919 р. по 1924 р. було два виступи УАПЦ, що характеризують її політичну програму: це зустріч 1920 р., під час захоплення Київа польсько-петлюрівським військом — в Сохвіївському Собо- рі С. Петлюри, а також скликання в тому ж році і за тієї польсько-петлюрів- ської влади — конференції українських парахвій м. Київа, що на ній деякими промовцями були сказані промови антикомуністичного та антирадянського змісту. Деякі окремі відповідальні працьовники УАПЦ за цей час теж робили антирадянські виступи та брали участь в контреволюційних організаціях. Так на Великих Покровських Зборах 1922 р., як мені передавали, єпископ Сте- пан Орлик вжив в своїй промові декілька гострих політичних випадів проти Радвлади в справі її політики на селі. На тих же такі зборах зробив випад проти Радвлади в своїй промові архієпископ Олександр Ярещенко, але збори його спинили. Потім теж, здається, в 1927 р. єпископа Орлика було заарешто- вано на Волині за антирадянські промови на селі. Правда потім його суд судив і виправдав. Нарешті секретаря Ради Тарасенка за участь в контреволюційній організації в 1922 р. було розстріляно. Про антирадянські виступи УАПЦ, що були після 1924 р., я чув, але які саме — не знаю. 5. Характеристика керуючого активу УАПЦ В. М. Чеховський.  З  В. М. Чеховським  я  познайомився  в  Кам’янці  в 1919 р. там він з політичних переконань виявляв себе, як комуніст. Він там був членом Кирило-Методіївського брацтва і брав в ньому активну участь, а також був радником Міністра Ісповідань Огієнка та, здається, членом Сино- ду УНР. До Київа він прибув в серпні 1921 р., з якого часу й пристав до УАПЦ. В складі ВПЦР він працював разом зі мною з серпня 1921 по травень 1924 р. Працювати з ними було дуже тяжко, особливо останні часи, бо він поводив себе надто брутально й задирливо. Залишив він по собі вражіння, як людина нестримана,  самозакохана,  властолюбива  й  честолюбива.  Він  вміє  добре ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 167 маскуватися:  тому у мене  увесь час  не було певних даних1, що він людина цілком антирадянська. З 1922 р. я почав помічати, що В. М. Чеховський прово- дить у ВПЦР разом з Митрополітом В. Липківським якусь темну й незрозум- ілу для мене політику, але звідки вона йшла — я уяснити собі не міг. І лише прочитавши в «Комуністі» оголошення ДПУ про розкриття змови, я зрозумів, що це він провадив у ВПЦР огидну й злочинну антирадянську акцію. В. К. Липківський. З В. К. Липківським я познайомився на батьківських зборах 2-ої української гімназії м. Київа з початку 1919 р. З цього часу і по- чинається моя спільна з ним праця в УАПЦ. Він людина високого ступіню активності та рухлявости2. Здібний своїми промовами захоплювати маси. Для досягнення поставленої мети не гребатиме жадними засобами. Що до релігії у нього поруч з революційним анархізмом вживається й попівський консер- ватизм. Політичні його переконання мені не відомі, але оскільки він був і є духовною особою старого церковного виховання, треба вважати, що він не стоїть на Радянській плятформі, тим паче, що він, здається, в 1924 р. казав з катедри Сохвіївського собору, що він поділяє програму ІІ Інтернаціоналу. Єпископат УАПЦ. Те, що єпископат УАПЦ контреволюційний та антира- дянський — це само собою обумовляється тим, що церква сама є організація контреволюційна  та  антирадянська.  Відносно  до  активности  його  можно поділити на дві групи: 1) Ярещенко, Малюшкевич, Оксіюк, Кротевич, Жев- ченко, Тодорович, Ромаданів, Бржосньовський, Пивоварів, Орлик та 2) неак- тивні: Тарнавський, Дахівник, Маляревський, Карабіневич, Грушевський та ще деякі, що я їх прізвища забув. 6. Моя боротьба з В. Чеховським та В. Липківським та моє до них ставлення Моя  боротьба  з  В. М. Чеховським  та  В. К. Липковським  в  підпільний, замаскований з їх боку засіб почала провадитися з 1922 р., з його початку, переходячи все більше в одвертішу форму та набравши наприкінці надто гост- рих та непримиримих форм. Для мене було одно ясно: В. М. Чеховський і В. К. Липківський намагаються всілякими засобами — гідними й негідни- ми — позбавитися мене, як Голови ВПЦР. Я собі не міг уявити джерела такої лютої ненависти до мене з їх боку. Правда і в мене, коли вже мені стали відомі їх прагнення до самовладства та гегемонії в церкві — склалося до них цілком негативне та вороже відношення. Попередня історія церкви знає багато випад- ків  внутрицерковної  боротьби  задля  задоволення  низменних  егоїстичних інтересів окремих осіб: до такого ґатунку відніс я і боротьбу зі мною В. М. Че- ховського та В. К. Липківського. 1 Дописано замість закресленого: «сумніву». 2 Так в тексті. 168 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Почалася вона на тлі церковної соборноправности: В. М. Чеховський та В. К. Липковський одверто нехтували канонами церкви, церковною собор- ноправністю,  запроваджуючи  в  церкви  клерикальний  устрій,  клерикальну кормигу. Я рішуче відстоював соборноправний устрій, мирянську гегемонію, опираючись виключно на силу свого церковного авторитету, що я його мав. В. М. Чеховський, навпаки, організовував в парахвіях як в Київі, так і на пе- риферії свої гуртки, щоб через них проводити бажаних йому осіб до складу керівних органів церкви. В решті решт я на травневих зборах 1924 р. рішуче зрікся від головуван- ня у ВПЦР. На Голову ВПЦР було обрано В. В. Потієнка, що його рекомен- дував В. М. Чеховський. В  той час, я ніяк  собі не міг припустити, щоб  ця боротьба провадилась з завдань політичних і лише, коли я прочитав оголо- шення ДПУ про викриття змови СВУ — тоді для мене вже безсумнівно стало ясно, що це боротьба була політична. 7. Останній етап моєї активної праці в церкві, останній етап боротьби з Липківщиною та Чехівщиною Останній етап моєї боротьби з Чехівщиною та Липківщиною відбувався навесні 1925 р. в Одесі. Одеська церква запрохала мене тимчасово допомог- ти їй в справі українізації. Виїхав я туда восени 1924 р. та пропрацював до весни 1925 р. Цим я хтів, власне виявити, чи виживають мене Чеховський та Липковський лише з ВПЦР, чи взагалі з церкви. Отже, незабаром мені стало ясно, що мене виживається взагалі з церкви: цькування мене не припинило- ся, навіть набрало ще більше жорстоких форм, бо я почув, що якийсь член ради сказав: «Він не наш, грошей йому платити не будемо». Нове підтверд- ження мої гадки дав інцидент з К. Підчашинським, що його парахвія звільнила зі служіння в парахвіяльній церкві за аморальні вчинки, а Митрополіт Липків- ський вимагав від мене своєю владою, щоб я з ним служив, від чого я катего- рично відмовився. Потім, один з членів моєї родини почув в розмові з одним парахвіянином, що В. М. Чеховський1 сказав: «Краще позбавитися церкви, а Мороза треба спекатися». В скорому часі після цього, одеська влада забрала від української парахвії церкву. Мої розмови з представниками Влади в цій справ не дали позитивних наслідків.  Ясно було,  що  в церкві діється  щось незрозуміле, непостижиме для мене, що я в ній є чужий, лишній. А тому я вирішив залишити зовсім активну працю в УАПЦ. М. Мороз 7/ІІ–1930 р. ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4, спр. 1384, арк. 53–57 зв. Оригінал. Рукопис. 1 Дописано замість закресленого: «Митрополит В. Липківський».

Схожі ресурси