Що ми знаємо про самих себе
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2008
|
| Назва видання: | Україна. Наука і культура |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40864 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Що ми знаємо про самих себе / І. Дзюба // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 4-8. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40864 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-408642013-01-28T12:02:34Z Що ми знаємо про самих себе Дзюба, І. Суспільство 2008 Article Що ми знаємо про самих себе / І. Дзюба // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 4-8. — укp. 0206-8001 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40864 uk Україна. Наука і культура Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Суспільство Суспільство |
| spellingShingle |
Суспільство Суспільство Дзюба, І. Що ми знаємо про самих себе Україна. Наука і культура |
| format |
Article |
| author |
Дзюба, І. |
| author_facet |
Дзюба, І. |
| author_sort |
Дзюба, І. |
| title |
Що ми знаємо про самих себе |
| title_short |
Що ми знаємо про самих себе |
| title_full |
Що ми знаємо про самих себе |
| title_fullStr |
Що ми знаємо про самих себе |
| title_full_unstemmed |
Що ми знаємо про самих себе |
| title_sort |
що ми знаємо про самих себе |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Суспільство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40864 |
| citation_txt |
Що ми знаємо про самих себе / І. Дзюба // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 4-8. — укp. |
| series |
Україна. Наука і культура |
| work_keys_str_mv |
AT dzûbaí ŝomiznaêmoprosamihsebe |
| first_indexed |
2025-07-03T23:03:38Z |
| last_indexed |
2025-07-03T23:03:38Z |
| _version_ |
1836668754909462528 |
| fulltext |
²âàí ÄÇÞÁÀ, àêàäåì³ê ÍÀÍ Óêðà¿íè
ЩО МИ ЗНАЄМО
ПРО САМИХ СЕБЕ? *
Для початку — один епізод з Франко�
вого життєпису, 1895�й рік. Помер
Михайло Петрович Драгоманов. На
полі української культури не стало
того, хто для всіх поступових, як тоді
казали, або європейськи мислячих,
як кажуть тепер, українців був інте�
лектуальним провідником. Агатангел
Кримський пише Франкові листа: те�
пер він, Франко, має стати на місце
Драгоманова. Франкові — 39 років.
Він відповідає Кримському: «…Се не
для мене. Нема у мене того, що виз�
начало покійника — ані широкого
знання, ані поглядів, ані сили харак�
теру, бистрого зору. Я слабий, нерв�
ний чоловік, спосібний іти в ряді, але
ніколи не спосібний провадити».
Схожі самооцінки не раз прорива�
лися у Франка. Це не була ані поза
скромності, ані комплекс меншовар�
тості. Це був жорстокий максималізм
вимог до себе. І саме завдяки цьому
Франко не лише заступив Драгоманова
в місії інтелектуального провідника
українства, а й став поряд із Шевчен�
ком одним із символів нації. Унаочнив�
ши, персоналізувавши той вектор
єднання: Галичина — Наддніпрянщина,
Захід — Схід, який у нашій історії за�
карбовано від часів Данила Галицького.
І ось тут доводиться нагадати, що
— хоч як це дико — в нашій пресі, з
вуст деяких політиків і навіть держав�
них діячів, дедалі настирливіше луна�
ють слогани про «галицкие ценности,
чуждые украинскому народу». Це,
сказати б, ідеологічна підтримка от�
руйних обивательських стереотипів
радянської доби про зловредних «за�
падніков» і суцільних «бандер». Фак�
тично маємо сьогодні не дуже прихо�
вуване роздмухування «совкової»
галичанофобії — як ударної форми
українофобії.
Понад 60 років тому про це со�
вкове зневажання галичан писав у
своїх щоденниках Олександр Дов�
женко, з гіркотою констатуючи
дрімуче незнання «радянськими»
українцями своїх братів «за Збручем»
і непоборний потяг до «єдінообразія»
за чужим рецептом. Запис 30 червня
1945 року: «Об’єднались усі
вкраїнські землі. Усі тепера будемо
однакі. Не будемо вже польським
бидлом, ні румунським, ні чесь�
ко�угорським. Не будемо зневажати
галичан за те, що вони добріші і куль�
турніші од нас. Галичани не будуть
боятися нас за те, що ми великі і жор�
стокосерді «несамостояльні» люде, не
європейські й не азіатські (…)
Узнаємо Закарпатську Україну, про
яку у нас не було написано ні однієї
книжечки, ні одного малюночка, ні
однієї вісточки. Жили ми поруч тися�
чу літ, не сказавши один одному сло�
4
* Âèñòóï íà âå÷îð³, ïðèñâÿ÷åíîìó 150-é ð³÷íèö³ â³ä íàðîäæåííÿ ²âàíà Ôðàíêà,
â Íàö³îíàëüíîìó òåàòð³ ³ìåí³ ²âàíà Ôðàíêà 19 ñ³÷íÿ 2007 ðîêó.
ва, ми принаймні «великі» українці.
Одягнемо прекрасну Буковину,
мальовничу слов’янську в цероб�
копівський бушлат землянистий».
А чи ж багато що змінилося в
знанні українців один про одного —
про самих себе? В повазі (неповазі!)
до самобутності кожного?
Тож, може, є сенс бодай коротко
подивитися на деякі з «галицких цен�
ностей, чуждых украинскому наро�
ду», — як вони озвалися в образі
Івана Франка.
І найперша з них — це усвідом�
лення цілісності українського наро�
ду, орієнтація на Наддніпрянську
Україну, на Велику Україну, як зго�
дом стали називати її галичани, тільки
в єднанні з якою уявлялося майбутнє
національне визволення й здобуття
власної держави. Для Франка весь
великий терен від «Бескиду» до «Кав�
казу» вздовж Чорного моря («…трус�
неш Кавказ, впережешся Бескидом,
// Покотиш чорним морем гомін волі»)
— це і є простір духовного, культур�
ного, а в майбутньому й політичного
життя українського народу, як
уявлялося Франкові.
А тим часом він усе робив для
того, щоб створити єдине поле інте�
лектуальної напруги та культурної дії
між Галичиною й Наддніпрянщиною.
Він підтримував зв’язок з усіма відо�
мими літераторами й дослідниками з
«російської України», і це був не
5
²âàí Ôðàíêî.
˳íîãðàâþðà
Àäàìà
Êðâàâè÷à.
1996
тільки обмін ідеями, а й обговорення
та залучення сил до конкретних про�
ектів, видань, публікацій, перекладів
зі світових літератур тощо.
Франка розуміли, підтримували, з
ним рахувалися й на нього покладали
надії. А коли виникали якісь розбіж�
ності в поглядах, Франко обстоював
загальноукраїнський підхід — супроти
провінційного галицького чи провін�
ційного наддніпрянського. Так було,
наприклад, коли Борис Грінченко
опублікував у галицькій «Правді»
(1891, ¹ 8) під псевдонімом «Б. Чай�
ченко» статтю «Галицькі вірші», в якій з
позицій мовного пуриста гостро висту�
пив проти «рутенізмів» у галицьких ав�
торів. (Можна було б говорити про
цілковиту аналогію з тими нападками
на «галицизми», які чуємо на кожному
кроці сьогодні, коли б не один сут�
тєвий момент: Грінченко виступав як
уболівальник української мови й зна�
вець її наддніпрянської основи, а
нинішні борці з «галицизмами» —
здебільше мовні невігласи й недобро�
зичливці українського слова). Франко,
безумовно, знав, хто такий «добродій
Чайченко», шанував його й обговорю�
вав з ним багато спільних укра�
їнських справ, але тут опонував йому
дуже гостро (в статті «Говоримо на
вовка — скажімо й за вовка»)… Він
не обмежився тим, що показав
безпідставність занесення до «руте�
нізмів» так званих нібито «кованих»
(тобто штучно створених) слів, які
вже стали загальнолітературними:
«людство», «дійство» тощо. Він вису�
нув інший принцип творення й роз�
витку «одностайної літературної
мови»: «…не гордий сектярський пу�
ризм, а охота вчитися (виділено
Франком. — І.Дз.) своєї рідної мови,
черпати її з усіх джерел доступних: з
ліпших писателів українських і з уст
рідного народу».
Минуло понад сто років, а ми й
досі не спромоглися засвоїти цей
принцип, якого дотримувався не сам
лиш Франко і який намагалися вще�
пити в суспільну свідомість і чимало
інших діячів нашої культури. І досі ми
не навчилися радіти мовному багат�
ству нашого народу, і досі наїжа�
чуємося проти кожного «незро�
зумілого» слова замість його зро�
зуміти, і досі підтакуємо борцям з
«галицизмами», і досі не робимо прак�
тичних висновків з нібито вже трохи
й усвідомленої тези про те, що укра�
їнська мова — це не «києво�полтав�
ський діалект», а величезне море, в
якому злилися потоки з усіх укра�
їнських земель — Полтавщини, Київ�
щини, Слабожанщини, Полісся, Тав�
рії, Поділля, Волині, Галичини, Буко�
вини, Гуцулії, Закарпаття. І справа
суспільно�культурної потреби й ес�
тетичного смаку — черпати з цього
моря живу воду для постійного збага�
чення, відшліфовування, розвитку за�
гальнонаціональної літературної
мови (яка і в самого Франка ще не
була в усьому бездоганною).
Франко нагадує — і нам, поганим
знавцям своєї історії, — що «перша
всеукраїнська, дійсно національна
література» (підкреслення його. —
І.Дз.) «народилася і почала гарно роз�
виватися» після Люблінської унії
1569 року, і творили її видатні пись�
менники — Герасим Смотрицький,
Іван Вишенський, Кирило Ставро�
вецький, Василь Суразький, Христо�
фор Бронський, Захарія Копистен�
6 ²ÂÀÍ ÄÇÞÁÀ
ський, Мелетій Смотрицький, Якуб
Гаватович, Іоаникій Галятовський та
інші, які «виходили хто з Червоної
Русі, хто з Волині чи з Придніпрян�
щини, працювали і писали раз у
Львові, потому у Вільні, Острозі,
Луцьку, Києві і Чернігові, писали мо�
вою, по�тодішньому, близькою до
живої мови шляхти і заможного
міщанства, мовою, зрозумілою по
всіх усюдах Русі України». Козацькі
війни й наступні події розірвали цей
зв’язок, каже Франко; особливо ж
після того, як Галичина 1772 року пе�
рейшла під панування Австрії і була
втягнена в «інший культурний круг»,
збільшилися різниці між нею і реш�
тою України. Тим часом «народ з його
мовою, звичаями і творчістю, не схо�
дячи зі спільної української основи,
все�таки проявляє багато відтінків,
котрих годі не бачити, на котрі тяжко
гніватися» (якби ж то міг передбачити
Франко, як гніватимуться через со�
тню літ уже рідні й незалежні
українські державці!). Проте, пояс�
нює Франко, «ані знівечити, ані зама�
зати тих відтінків не можна, та й чи
треба? Адже ж се не жадне крадене
добро, а здобутки дійової праці, котрі
чомусь же народились і повинні вий�
ти на пожиток цілості». Знов�таки:
понад сто років минуло, а наше
суспільство ніяк не може перейняти�
ся таким глибоким розумінням діалек�
тики регіоналізму й соборності, й
тому у нас замість регіонала�собор�
ника то там, то там вискакують ре�
гіонали�сепаратисти, які самозванно
від імені народу проголошують, що
йому «чужды галицкие ценности». На�
самперед та, мабуть, яку ото
сформулював Франко.
Ще одна «галицкая ценность», яку
утвердив і заповів Франко, яку успад�
кувала значна частина інтелігенції Га�
личини і яку виборювали для себе
українці «російської» України — за умов
заблокованості своєї культури, — це
жадоба пізнання світової культури,
інтелектуальний голод, потреба відкри�
ти своєму народові доступ до духовних
скарбів Заходу і Сходу. Важко назвати
літературу, до якої Франко не звертав�
ся б, перекладаючи, вивчаючи, популя�
ризуючи. Те ж саме в Наддніпрянській
Україні намагалося робити покоління
Лесі Українки, відгукуючись на заклики
Михайла Драгоманова, — хоч і в мен�
ших масштабах, за браком сил та умов.
Це був імператив подолання провін�
ційності як неминучого наслідку ко�
лоніального становища.
Водночас Франко багато зробив
для популяризації в Галичині твор�
чості кращих російських письмен�
ників, критикував тих, хто «змішував
літературу з державою» і переносив
на велику російську літературу гріхи
російської держави; водночас у самій
російській літературі відрізняв демок�
ратичний напрям від «катковщини».
Власне, таке принципове розрізнення
робили й українці Наддніпрянщини,
що засвідчувало спільність потреб
національного самоусвідомлення й
зрілість патріотичної позиції.
Дуже актуальними є нині Франкові
думки про слов’янство, слов’яно�
фільство, слов’янську ідею. По�
слідовно й невтомно розкривав він
фальш офіційного російського слов’я�
нофільства, яке, на його проникливу
думку, було покликане сприяти по�
ширенню влади московської деспотії
на всіх слов’ян. Водночас він проти�
ÙÎ ÌÈ ÇÍÀªÌÎ ÏÐÎ ÑÀÌÈÕ ÑÅÁÅ? 7
ставляв цим політичним претензіям
ідею культурної співпраці слов’ян,
багато сил віддавав перекладам зі
слов’янських мов, утвердженню гід�
ного місця української мови серед інших
слов’янських, дослідженню, перекла�
данню, популяризації фольклору й літе�
ратурної творчості слов’янських на�
родів. Коли чеський публіцист
Адольф Черни розпочав видання
журналу «Slovansky prehled» і звер�
нувся до Франка з пропозицією про
співпрацю, той порадив «… виключи�
ти політику, а обмежитися на науці і
літературі, власне яко на одинокім
грунті, котрий в’яже, а не розділює
всі слов’янські народи».
Не менш актуально звучить сьо�
годні й думка, яку Франко висловив
докторові Юліану Романчуку, редакто�
рові часопису «Rutenische Rundschau»,
покликаного популяризувати укра�
їнську справу в Європі: «Згадано глухо
про власні ідеали українського народу
— які вони? Чим вони інтересні для
Європи? Для кого в Європі?» При�
наймні на останні два Франкові запи�
тання ми, здається, й досі не дали
відповіді — взагалі й не задумувалися
над цим. Хочеться в Європу — і баста!
Великий Франків авторитет у
вченому й літературному світі,
наслідок його титанічної праці, був
незаперечний — і водночас постійно
заперечуваний. Сам він пояснював
колізії навколо себе цілком адекват�
но: «…Люди люблять ходити утерти�
ми дорогами і не люблять таких, що
протоптують нові стежки». На різні
претензії та причіпки з приводу
політичних поглядів відповідав, що
віддає перевагу національній ідентич�
ності перед партійною: «Я чую себе
насамперед русином, а потім радика�
лом». Однією з причин нескінченних
політиканських та інших колотнеч се�
ред українців — як галицьких, так і
наддніпрянських — бачив у «центри�
фугальнім, не привичнім до дис�
ципліни характері наших людей».
Або ще таке — до питання про
«галицькі» й «загальноукраїнські цін�
ності», про різницю чи схожість мен�
тальностей. Коли Іван Франко канди�
дував на виборах до австрійського
парламенту, хто виступив проти його
кандидатури? Крім польських
шовіністів? Українські газети «Галича�
нин» і «Діло», які, словами Франка,
друкували про нього «підлу брехню».
А хто перешкоджав доцентурі Франка
у Львівському університеті? Крім по�
льської влади й польських шовіністів?
У листі до М. Драгоманова від 18 трав�
ня 1895 року Франко пише: «З моєю
доцентурою діло не витанцьовується
та, мабуть, і зовсім не витанцюється. І
Вахнянин, і Барвінський, і Колесса
пускають проти мене всякі способи
агітації, звісно, не речової, а особистої,
щоб підтяти мені ноги». Так енциклопе�
дист Франко і не удостоївся кафедри у
рідному університеті. Пізніше кілька
видатних українців стали професора�
ми Львівського університету. «Маємо
їх чотири, — пише Франко в листі до
Бориса Грінченка від 20 листопада
1901 року: — Грушевський, Колесса,
Студинський і Дністрянський. Пред�
ставте ж собі, що між ними всіми дис�
гармонія. Не знаю, як воно й від чого, а
між ними антагонізм, особливо між од�
нофахівцями».
Шановне товариство, хто ж ста�
не після цього зеперечувати, що всі
ми — галичани, закарпатці, подоляни,
волиняки, поліщуки, наддніпрянці,
полтавці, слобожани, таврійці, «до�
нецкие» — один український народ?!
8 ²ÂÀÍ ÄÇÞÁÀ
|