Акція «Вісла» — важкі питания

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Дашкевич, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2008
Schriftenreihe:	Україна. Наука і культура
Schlagworte:	Суспільство
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40866
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Акція «Вісла» — важкі питания / Я. Дашкевич // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 16-24. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40866
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-408662013-01-28T12:04:00Z Акція «Вісла» — важкі питания Дашкевич, Я. Суспільство 2008 Article Акція «Вісла» — важкі питания / Я. Дашкевич // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 16-24. — укp. 0206-8001 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40866 uk Україна. Наука і культура Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Суспільство Суспільство
spellingShingle	Суспільство Суспільство Дашкевич, Я. Акція «Вісла» — важкі питания Україна. Наука і культура
format	Article
author	Дашкевич, Я.
author_facet	Дашкевич, Я.
author_sort	Дашкевич, Я.
title	Акція «Вісла» — важкі питания
title_short	Акція «Вісла» — важкі питания
title_full	Акція «Вісла» — важкі питания
title_fullStr	Акція «Вісла» — важкі питания
title_full_unstemmed	Акція «Вісла» — важкі питания
title_sort	акція «вісла» — важкі питания
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Суспільство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40866
citation_txt	Акція «Вісла» — важкі питания / Я. Дашкевич // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 16-24. — укp.
series	Україна. Наука і культура
work_keys_str_mv	AT daškevičâ akcíâvíslavažkípitaniâ
first_indexed	2025-07-03T23:03:46Z
last_indexed	2025-07-03T23:03:46Z
_version_	1836668762565115904
fulltext	Цілком відверто признаюся, що назва моєї статті є плагіатом. У 1998 р. у Варшаві почала виходити серія збір� ників статей під назвою «Україна — Польща : важкі питання» (у польсько� му варіанті «Polska — Ukraina: trudne pytania»). Збірники видавали спільно Світовий союз воїнів Армії крайової та Об’єднання українців у Польщі. Не дуже розумію, як виникла така видав� нича спілка, але у збірниках справді було поставлено чимало важких пи� тань. Менше в них задовільних від� повідей. Дещо залишилося також для мене, і тому я назвав свою статтю так само. Замість вступу коротко зупинюся на деяких нібито теоретичних питан� нях. Поняття «депортація», здається, ніколи не було об’єктом особливих дискусій, але, виходячи з історичних даних і практики депортацій, можна визначати зміст терміну «депортація», як насильницьке позасудове висе� лення окремих осіб (але членів спра� вжнього або придуманого соціуму), груп населення, врешті націй з засто� суванням сили (кажучи простіше — під конвоєм із багнетами). Виселен� ня, проведене протягом короткого відрізку часу (години, двох, трьох) з мінімумом майна, конфіскацією чи розграбуванням решти майна держа� вою, з використанням органів безпе� ки чи війська, державного транспор� ту на місця чи території, віддалені від дотогочасного постійного місця про� живання. Депортація — незаконний брутальний прояв внутрішньої реп� ресивної політики держави у вигляді колективної відповідальності. Вона суперечить будь�яким юридичним нормам, правам людини та звичайно� му почуттю справедливості. Депортації можна класифікувати за різними ознаками на окремі кате� горії, чим займатися не буду. Депортації нібито кардинально відрізняються від акцій переселення, навіть якщо їх здійснюють під тиском, бо при переселенні зберігається — хоча б для видимості — елемент доб� ровільності, можливість вивезти основну частину маєтку та отримати 16 ßðîñëàâ ÄÀØÊÅÂÈ×, äîêòîð ³ñòîðè÷íèõ íàóê, êåð³âíèê Ëüâ³âñüêîãî â³ää³ëåííÿ ²íñòèòóòó óêðà¿íñüêî¿ àðõåîãðàô³¿ òà äæåðåëîçíàâñòâà ³ìåí³ Ì.Ñ.Ãðóøåâñüêîãî ÍÀÍ Óêðà¿íè ÀÊÖIß «ÂIÑËÀ» — ÂÀÆÊI ÏÈÒÀÍÍß компенсацію за його залишену части� ну (в основному, нерухомість). Пере� селення часом оформлювалося, як «обмін населення». Насправді, за ме� тодами виконання, переселення мог� ло бути не менш жорстоким і бру� тальним, як депортація (що також трапилося з українцями Польщі). В середині ХХ ст. по Східній, Південнно�Східній та Центральній Європі прокотилися хвилі тотальних депортацій за національною озна� кою, тобто з тавром етнічної чистки. Ці депортації стимулювала Друга світова війна. Вони стали «спе� ціальністю» Радянського Союзу та його сателітів у 40�х рр. ХХ ст. Вони не поширювалися на Західну Європу і здійснювалися без будь�яких про� тестів з боку західних т.зв. демокра� тичних держав. Депортації в Радянському Союзі відомі ще з середини 30�х рр. (ку� банські українці, частина поляків і німців з України). Нова потужна хвиля почалася у 1941 р. від депортації німців Поволжя та ліквідації їхньої ав� тономної республіки, а також німців Криму і українського Причорномор’я. На черзі був Північний Кавказ: кара� чаївці, балкарці, чеченці, інгуші; За� кавказзя (що досить дивно): месхе� тинські турки. Далі Крим: кримські татари, греки, вірмени, болгари. У Польщі — німці (т.зв. Austreibung), українці (операція «Вісла»), у Чехо� словаччині й Югославії — німці. Мотиви депортаці ї були примітивні. Німці (буквально всі) — вороги Росії, Польщі, Чехословаччи� ни, Югославії; народи Північного Кавказу — німецькі колаборанти, так, як депортовані народи Криму; месхе� тинські турки — ніби за компанію. А українці в Польщі? Вони підтримува� ли український національно�визволь� ний рух. Українці в Польщі стали — і про це треба знати і пам’ятати — єди� ними для 40�х років у Європі жерт� вами тотальної депортації за націо� нально�визвольний рух свого наро� ду. Інших ніяких не було. Для контрасту — тих поляків, що підтри� мували польський підпільний антико� муністичний рух, тогочасний поль� ський режим нікуди не депортував, хоча було куди — na Ziemie odzyskane. В зв’язку з депортацією українців жодних протестів з боку польської громадськості не було, а від римо�католицької церкви — навіть звичайного співчуття. Отже — тепер про акцію «Вісла» як тотальну етнічну чистку. Торкнуся ще чотирьох важких питань: 1. Про «руку Москви». 2. Про корені й безпосередні причини депортації. 3. Про депортацію українців Польщі й переселення поляків з України. 4. Про ритуали покути і прощен� ня. 1. «Рука Москви». Ті польські публіцисти та й деякі історики, що виступають на захист злочинного ко� муністичного режиму в Польщі, (а та� кож з патріотичних міркувань), по� ширюють думку і намагаються при� щеплювати її громадськості, що командувала депортацією українців Москва, а Варшава була лише покірним виконавцем. Як відомо, для підтвердження такої тези немає на сьогодні жодних джерельних — до� кументальних або достовірних мему� 17 арних — даних. Говорити про не� прямі докази, які в жодному випадку не є повноцінними і незаперечними, також немає підстав. Свого часу я особисто цікавився цим питанням у Москві. Це був час, коли дехто з російських істориків брав участь у підготовці багатотомника про поль� сько�радянські стосунки (маю на увазі видання «Dokumenty i materiaіy do histor i i stosunk�w polsko� radzieckich»). На моє прохання один з упорядників багатотомника перегля� нув у архіві Міністерства закордон� них справ (туди в нього був доступ) звіти радянського посла в Польщі за 1947 рік. У звітах говорилося про проведення депортації українців, але натяку на якусь попередню директи� ву Москви не було. Це, очевидно, не значить, що Москва була проти. Але сьогодні ми можемо конкретно твер� дити лише про «руку Варшави», тим більше, що ідея депортації зафіксова� на в польських документах ще в лис� топаді 1946 р. Заходи для здійснення операції підготовлялися від січня 1947 р., тобто ще за три місяці до того, як для її здійснення було вире� жисировано привід — вбивство ґене� рала Свєрчевського. Антиукраїн� ського zacietrzewienia у Варшаві вис� тачало і без Москви. Виходить, що Москва мусила по� годитися з доконаним фактом — акцією «Вісла», — хоча збереження компактної української меншини в Польщі на її давній етнічній території могло, після ліквідації українського підпілля в Закерзонні й при зручній російській політиці, перетворитися у важливий фактор тиску на Варшаву. 2. Корені й безпосередні причи� ни. Польсько�українські відносини протягом ХІХ–ХХ ст. були погані, часто — просто жахливі. Не маю ба� жання робити їх огляд, але вважаю, що основною причиною була ана� хронічна національно�державна док� трина, яка базувалася на міфі про реставрацію «історичної Польщі» й, відповідно до цього, зміцнювала пе� реконання про польську панівну націю, про неповноцінність і відвічну підкореність українців, нездатних творити свою державу та вимагати рівнорядності з панівною нацією. Як� що в польському суспільстві виникли проукраїнські групи і групки (Липин� ський і його коло, «Biuletyn pol� sko�ukrainski»,� паризька «Kultura»), то їхній реальний вплив на польське політичне русло був мінімальний, а лише тепер пам’ять про них викорис� товують для хизування національною терпимістю, лібералізмом і т.п. Політика міжвоєнної Польщі була в плані стосунків з українською меншістю незрозуміло самовбивчою. Польща двічі зрадила українство на міжнародній арені — Ризьким дого� вором 1921 р. (це була стара ідея поділу України між Росією і Поль� щею) та невиконанням ухвал Ради послів у Парижі 1923 р. відносно Га� личини. Польща замість поступово здобувати союзників для можливого протистояння Німеччині та Росії, ви� ховувала собі ворогів, стимулюючи розвиток українського націона� лістичного і комуністичного руху. Друга світова війна саме через закос� тенілість політичної доктрини по� льського еміграційного уряду, ігнору� вання конструктивних переговорів з 18 ßÐÎÑËÀÂ ÄÀØÊÅÂÈ× українським підпільним рухом (і це вже після Катиня) спричинила бага� тотисячні жертви з боку поляків і українців на зайвому для українсько� го підпілля «третьому фронті» (Волинь, Галичина), який викликав велику втіху на російському і німецькому боці. На польських політичних обріях ще з 30�х рр. жевріла думка про то� тальне виселення і розпорошення українців на західні й центральні зем� лі Польщі (середовище ендеків). У березні 1939 р. було прийнято таємну ухвалу Кабінету міністрів Польщі про поступове витіснення українців з їхніх етнічних земель. В роки Другої світової війни, особливо після вибуху німецько�радянської війни, поширилася ідея тотального виселення українців з Західної Украї� ни за Збруч. (До речі, пропаганда де� портації українців за Збруч була ак� тивною ще в кінці 1980�х рр. — маю на увазі об’єднання ППІОН та його напівлегальний журнал «Zamek»). Є, отже, підстави вважати акцію «Вісла» спадкоємною до культивованої рока� ми думки про остаточну ліквідацію української проблеми насильниць� ким шляхом. 9 вересня 1944 р. у Любліні було укладено умову між Польським комітетом національного визволення та урядом т.зв.УРСР про «евакуацію« відповідно українців з Польщі та по� ляків з України до України і Польщі. 6 липня 1945 р. у Москві було підпи� сано ще один договір між Тимчасо� вим урядом національної єдності Польської речипосполити та урядом СРСР про право на зміну громадян� ства та про переселення українців і поляків. На практиці такий обмін на� селення (цей термін увійшов до за� гального вжитку) зводився до доб� ровільно�примусового переселення українців і поляків, який, однак, від кінця 1945 р. в межах Польщі дохо� див до напруги і методів депортації. У Польщі ці події стали прелюдією до депортаці ї українців шляхом застосування акції «Вісла». У вбивстві ґенерала Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 р. недалеко від Балигороду є багато не� ясного, починаючи від того, хто його вбив: українці чи поляки. Цей віце�міністр національної оборони був оком і вухом Москви, якого нена� виділи у польському війську, та й мо� ральне обличчя ґенерала не було привабливим. Наскільки знаю, існує два різні за змістом протоколи розти� ну трупа (котрий з них фальшивий? чи обидва?). Про балістичну експер� тизу куль (двох чи трьох, бо й це неясно), які отримав ґенерал, мені нічого не відомо. У мене була зустріч з повстанцем з сотні Степана Стебельського («Хрона»), який організував засідку на польський військовий відділ. Пов� станець пережив ув’язнення в СРСР і повернувся до Галичини. Він говорив мені, що в загоні, у якому він був, про поїздку ґенералів (бо там був ще дру� гий ґенерал — Міколай�Казімєж Вєнцковський, у якого не стріляли) упівці завчасу нічого не знали. Але претекст було знайдено. 29 березня 1947 р., отже вже на другий день після вбивства ґен.Свєр� чевського, політбюро ЦК Польської робітничої партії виносить ухвалу «переселити українців і мішані сім’ї на ÀÊÖ²ß «Â²ÑËÀ» — ÂÀÆÊ² ÏÈÒÀÍÍß 19 відзискані терени (перш за все на північні Пруси), не утворюючи ком� пактні групи». 28 квітня почалася де� портація, яка практично закінчилася в жовтні 1947 р. Було застосовано засоби державного терору. Якщо говорити про безпосеред� ню причину акції «Вісла», то нею не було вбивство ґен.Свєрчевського, а страшна ксенофобія, скерована про� ти українців за їхню національно�виз� вольну боротьбу, ледве чи не від часів Богдана Хмельницького (прига� даю «Ogniem i mieczem» Генрика Сєнкевича, для контрасту — біло� руського татарина за походженням). А вже в новіші часи — відплата за Західноукраїнську республіку, за діяльність ОУН, за велику програну — тобто різню на Волині і в Галичині і, як не дивно, за переселення частини по� льської меншини з західноукраїн� ських земель, проведене Москвою… Таким був причиновий зв’язок. За це був етноцид українців, корінної нації на давніх етнічних землях. Пімста по� ганий дорадник у політиці. Баланс акції «Вісла»: депортовано і розпорошено близько 150 000 ук� раїнців, вбито кілька тисяч цивільних осіб. Бійців Української повстанської армії у 1947 р. на Закерзонні було близько 1400 (до речі, для них не було амністії, як для учасників по� льського антикомуністичного підпіл� ля). Звичайний підрахунок доводить, що за одного учасника українського підпілля було репресовано з застосу� ванням колективної відповідальності понад 100 осіб з цивільного населен� ня. Результат — трагедія десятків ти� сяч українців (бо ще майже пів� мільйона — жертви добровільно�при� мусового обміну населенням), змушених покинути власні відвічні землі. Виселення і депортація проводилися не з військових, а з по� літичних мотивів, викликаних ксено� фобією. 3. Депортації українців і поляків. У деяких публіцистів, а навіть істо� риків існує велика спокуса вважати рівноцінними переселення польсько� го населення з України до Польщі згідно з умовами 1944–1945 рр., про які я згадував, не лише з т.зв. обміном населення — переселенням/виселен� ням українців не тільки за цими умо� вами, але й в результаті акції «Вісла». Як виглядає справа з депор� тацією і переселенням польського населення з України насправді? Де� портація поляків з Правобережної України на Схід відбувалася вперше у 1934 та 1935–1936 рр. Операція 1935–1936 рр. мала кодову назву «Поляки», і тоді було депортовано понад 50 тис. осіб; даних за 1934 р. немає. Депортували за уявний поль� ський націоналізм, а також заможних селян, священиків, інтелігенцію. Зупи� няюся на цих подіях, бо сучасну по� льську історіографію вони, наскільки мені відомо, цікавлять мало. Хоч це дивно, але тут ще діє табу на дії Мос� кви. Це табу не є дійсним відносно 1940–1941 рр., коли було проведено чотирьома заходами депортацію по� льського (і українського) населення за вибірковим принципом — депор� тація торкнулася певних категорій на� селення, вважалося, ворожого до Москви. Якщо для депортацій 1934, 1935–1936, 1940–1941 рр. команду з Москви ніколи не ставили під 20 ßÐÎÑËÀÂ ÄÀØÊÅÂÈ× сумнів, то для т.зв. обміну населення внаслідок умов 1944 і 1945 рр. з’яви� лася ще одна спокуса — звинувачу� вати в цьому перш за все українців, хоча диктат Москви тут не підлягає сумніву. Що, крім цього, дає порівняльний аналіз? Українців Польщі переселю� вали і депортували тотально, а мето� ди переселення до України, почина� ючи від кінця 1945 р., своєю бру� тальністю майже цілком дорівнювали депортації, то про будь яке анало� гічне виселення/переселення поляків немає жодної мови. Акції «Дністер» не було. Так, частково застосовува� лися методи тиску (але не збройно� го), панував психоз страху перед російським більшовизмом, підсиле� ний арештами. Але ті, що таки не хотіли переселюватися, проявляючи впертість, таки не переселювалися. Залишалася інтелігенція (наприклад, частина середовища львівського «Оссолінеуму»), населення в містеч� ках і селах, діяли польські школи, польський театр. Сучасна карта польських римо�католицьких ре� лігійних громад у цьому переконує. Є ще один результат компара� тивізму. В Польщі виселювали і де� портували корінне українське насе� лення, знищуючи українську етнічну територію, згідно з польськими ди� рективами — в Україні депортували і переселювали некорінних польських іммігрантів, хоча часом з давніми тра� диціями колонізації і міграції, але без ліквідації польської етнічної тери� торії, якої не було, зрештою, згідно з російськими вказівками. Все це треба чітко усвідомлювати. 4. Формула «прощаємо і проси� мо прощення». Мода (бо інакше кваліфікувати важко) на повторю� вання такої формули поширилася десь близько десяти років тому. Її ви� голошували з обох боків, виголошу� вали також особи, які ледве (з укра� їнського боку) мали на це повнов� ласті. Як не дивно, декларації «польсько�українського єднання» пропагували люди, які в них — треба думати — ледве чи вірили. Таких формул вимагали і вимагають, зокре� ма від українців, якось не вдумую� чись в те, що ставити таку вимогу по� неволеному народові, який вів національно�визвольну боротьбу, глибоко аморально. Алжирці, на� приклад, не били себе в груди і не ка� ялися перед французами за повстан� ня, що довело до незалежності Алжиру. Бо і там, як в Україні, методи боротьби накидала панівна нація і панівна держава. Виголошування сантиментальних формул — не хочу іронізувати — пе� ретворилося у фарс, бо за словами не пішло реальне виправлення зла, яке заподіяли жертвам акції «Вісла», ще живим, вже померлим та їхнім на� щадкам. Не запанувало почуття рівноправності, бажання, згідно з принципами справедливості, ліквіду� вати тавро, на яке український народ як спільнота не заслужив. Нагадаю тут вороже ставлення до української проблеми, яке демонструє варшав� ський сейм, що не піднявся навіть до рівня радянської Верховної Ради, яка засудила етнічні чистки і, хоча б юри� дично, не робила перешкод депорто� ваним у поверненні на рідні землі. ÀÊÖ²ß «Â²ÑËÀ» — ÂÀÆÊ² ÏÈÒÀÍÍß 21 Виходить, що сейм схвалює злочини польського комуністичного режиму. На стані польського суспільства, в якому культивується образ ворога, українофобія доводить до спалахів патологічної ненависті, спеціально зупинятися не буду. В історії взагалі та історичній пам� ’яті українського народу назавжди за� лишається злочинна акція «Вісла». 5. Висновки. Постараюся дати відповіді на важкі питання, які я нама� гався сформулювати. При цьому відправною точкою я роблю не про� сто польсько�українські конфлікти, а намагаюся враховувати загальноісто� ричні положення про стосунки між поневоленими та поневолювачами. 1. Акція «Вісла» — єдина депор� тація середини ХХ ст., виконана як пімста за національно�визвольну боротьбу з застосуванням колектив� ної відповідальності. 2. Вона була здійснена Варша� вою, а не міфічною, у даному випад� ку, «рукою Москви». 3. Акція була спадкоємною до довготривалої тенденції польської політики «остаточного вирішення» українського питання з застосуван� ням політичної провокації та бруталь� ної сили, щоб довести до етноциду. 4. Акція «Вісла» не може прирівню� ватися до переселення польського на� селення з Західної України після 1944 р. 5. Пора припинити гру в «про� щаємо і просимо прощення», а врешті здійснити реальні заходи для лік� відації кривди, завданої жертвам та їх нащадкам, також розкриваючи поль� ському суспільству правдиву історію і причини польсько�українських конфліктів. * У зв’язку з відзначенням трагічної для українців акції «Вісла» було вида� но указ президента України ¹ 274/2007, датований 5 квітня 2007 р. Указ під назвою «Про заходи до 60�х роковин операції «Вісла». Не зупиняючись на окремих пунктах указу, треба вважати, що вшануван� ня 60�річчя має надати заходам най� вищий державний ранг. Чи Кабінет міністрів, якого стосується чотири підпункти указу, справді його вико� нає, це вже окреме питання. Досі я брав участь у двох науко� вих конференціях у Львові. У конфе� ренції «Депортації 1944–1951 років (до 60�річчя акції «Вісла»)» 16–17 квітня 2007 р., влаштованій Львів� ською обласною державною адміністрацією, Історичною комісією Наукового товариства ім.Шевченка в Україні, двома академічними установа� ми — Інститутом українознавства ім.І.Крип’якевича і Львівським від� діленням Інституту української археог� рафії та джерелознавства ім.М.С.Гру� шевського, Львівським національним університетом ім.І.Франка, Об’єднан� ням товариств депортованих українців «Закерзоння» (виступ на цій конфе� ренції перетворився у подану вище статтю). Також у другій науковій кон� ференції «Депортаційно�переселенські акції на українських землях у ХХ столітті: погляд молоді (до 60�річчя операції «Вісла»)», влаштованій 20 квітня 2007 р. Виступи на конференції та їх об� говорення довели, що існує ще ряд дискусійних моментів, незалежних від загальних завдань відзначення 60�річчя. Ось деякі з них. 22 ßÐÎÑËÀÂ ÄÀØÊÅÂÈ× Серед учасників конференції, та й серед переселенців, поширюється думка, що претензії, морального і ма� теріального характеру вони повинні адресувати не Польщі, не Росії, а Україні. Нагадаю про фактичну і юридичну сторону питання. Згадану вище люблінську угоду від 9 вересня 1944 р. про «добровільну евакуацію» з території тогочасної Польщі українців, білорусів, росіян і русинів до Української Радянської Соціалістичної Республіки підписав під тиском Москви голова Ради на� родних комісарів УРСР М.Хрущов (пишу «під тиском Москви», бо, як відомо, Хрущов був не лише за збе� реження кордону на Сяні, але й за приєднання до УРСР Холмщини і Підляшшя, про що в 1944 р. публічно оголошували, не згадуючи вже про те, що його дружина була українкою з Холмщини). До речі, «евакуація» мала бути «добровільною і тому при� мус не може застосовуватися ні без� посередньо, ні посередньо». Не уяв� ляю собі, хто може довести, що УРСР була державою, хоча б маріонетко� вого типу — іншими словами, що вона могла бути відповідальною за цей договір. Люблінська умова була практично денонсована Москвою 6 липня 1945 р. договором, в якому підтверджувалося проведення «пере� селення» з Польщі «особам російсь� кої, української, білоруської, русин� ської і литовської національності» на територію СРСР. Цим самим було за� декларовано верховну роль Москви у переселенні (незалежно від того, що в документах могли згадувати й про умову від 9 вересня 1944 р.). Іншими словами, вимоги переселенців (тим більше, що Московський договір 1945 року також передбачав «здійснення переселення на підставі добровільно� го волевиявлення») можуть бути ске� ровані в наш час лише до Російської Федерації як правонаступниці СРСР. Немає жодних підстав оберігати Москву. Знайшлись захисники формули «прощаємо і просимо прощення», бо так, мовляв, буде по�християнськи. Складається парадоксальна ситуація, коли Об’єднання українців у Польщі просить прощення — за що? За акцію «Вісла»? Греко�католицька церква — за її ліквідацію, за ув’язнення всіх священиків у таборі в Явожно, за те, що католицька ж церква, лише римо�католицька, не знайшла слова співчуття у зв’язку з депортацією ка� толицького ж, тільки греко�католиць� кого населення? Українські урядові кола — за те, що українці виривалися з кайданів? Треба ще й глибоко сумніватись у тому, що ініціатори і керівники та виконавці акції «Вісла» були справді християнами і що прощення їм потрібне. Може не треба плутати політику з релігією? На вечорі, присвяченому 60�ій річниці примусового виселення українців з етнічних земель Лем� ківщини, Надсяння, Підляшшя та Хол� мщини під час операції «Вісла» та вшануванню пам’яті жертв цього ви� селення (також була довга назва цьо� го заходу), влаштованому Львів� ською обласною державною адміністрацією, Львівською облас� ною радою, Об’єднанням товариств депортованих українців «Закерзоння» і Товариством «Лемківщина» 27 квітня ÀÊÖ²ß «Â²ÑËÀ» — ÂÀÆÊ² ÏÈÒÀÍÍß 23 2007 р., пролунала ще одна ходова фраза про братів. (Очевидно, росій� ська пропагандистська еквілібристика ще далі в пошані). Як вчить історія України, ці північні або західні брати століттями займалися тим, щоб загарба� ти Україну, поневолити її народ — або до спілки поділити країну. Українській нації потрібні не старші брати, а рівноправне становище, взаємна пова� га, гарантія цілісності держави, засуд� ження «братами» своєї загарбницької політики, підсиленої державним теро� ром, компенсація за жертви і втрати. Може, пора українським політи� кам врешті відмовитися від «братер� ської» фразеології і оберігати гідність українського народу? * Указ від 5 квітня 2007 р. ставить перед державними органами — Ка� бінетом міністрів, Міністерством за� кордонних справ, Державним коміте� том телебачення та радіомовлення, Національною телекомпанією та На� ціональною радіокомпанією, а також Національною академією наук Украї� ни ряд завдань, які тут викладати повністю не бачу потреби. На дещо, однак, варто звернути увагу. Кабінет міністрів разом з львів� ською, волинською, рівненською і тернопільською обласними адмініс� траціями має забезпечити споруд� ження у Львові пам’ятника україн� цям, що стали жертвами депортацій у ХХ ст. Як остаточно вирішиться це завдання, поки що невідомо (хоча відповідна спільна нарада відбулася у Львові 27 квітня 2007 р.), але пер� спективи побудови такого пам’ятни� ка не рожеві. Ясно, що це не буде ве� личний меморіал (а ніби чому? чи тому, що Україна досі не має ме� моріалу, присвяченого жертвам бага� томільйонного голодомору та росій� ського Великого терору?), тому порівняння з монументальними ме� моріалами, які я бачив у Єревані (в пам’ять жертв геноциду) чи в Єруса� лимі (Яд�вашем), тут недоречне. Але почали говорити вже навіть не про пам’ятник, а про пам’ятний знак. Та й розташовувати його треба б подаль� ше від очей, на околиці міста, на не� великому п’ятачку, довкола якого об� кручується трамвай номер 4. Оче� видно, вважають, що акомпанемент трамвайних дзвінків — це музичний супровід для пам’ятника. Чого в указі немає. Немає про на� уково�популярні видання про акцію «Вісла» чужоземними мовами для гро� мадськості Польщі, Росії, Західної Європи, Америки. Немає про утво� рення науково�дослідного інституту, що займався б історією, етногра� фією, мовою корінних мешканців західних окраїн української етнічної території та розпорошених акцією «Вісла» депортованих. (А може й це не потрібне після ганебного провалу з утворенням Інституту національної пам’яті?). Немає про державну підтримку об’єднань виселених до України. Немає… Може й не варто продовжувати перелік. 24 ßÐÎÑËÀÂ ÄÀØÊÅÂÈ× �

Акція «Вісла» — важкі питания

Institution

Ähnliche Einträge