Порнократія на марші
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2008
|
| Schriftenreihe: | Україна. Наука і культура |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40871 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Порнократія на марші / І. Дзюба // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 49-56. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40871 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-408712013-01-28T12:05:01Z Порнократія на марші Дзюба, І. Суспільство 2008 Article Порнократія на марші / І. Дзюба // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 49-56. — укp. 0206-8001 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40871 uk Україна. Наука і культура Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Суспільство Суспільство |
| spellingShingle |
Суспільство Суспільство Дзюба, І. Порнократія на марші Україна. Наука і культура |
| format |
Article |
| author |
Дзюба, І. |
| author_facet |
Дзюба, І. |
| author_sort |
Дзюба, І. |
| title |
Порнократія на марші |
| title_short |
Порнократія на марші |
| title_full |
Порнократія на марші |
| title_fullStr |
Порнократія на марші |
| title_full_unstemmed |
Порнократія на марші |
| title_sort |
порнократія на марші |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Суспільство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40871 |
| citation_txt |
Порнократія на марші / І. Дзюба // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 49-56. — укp. |
| series |
Україна. Наука і культура |
| work_keys_str_mv |
AT dzûbaí pornokratíânamarší |
| first_indexed |
2025-07-03T23:04:04Z |
| last_indexed |
2025-07-03T23:04:04Z |
| _version_ |
1836668781739376640 |
| fulltext |
²âàí ÄÇÞÁÀ,
àêàäåì³ê Íàö³îíàëüíî¿
àêàäå쳿 íàóê Óêðà¿íè
ПОРНОКРАТІЯ
НА МАРШІ
На довгому і вигадливому шляху
своєму людство, як відомо, скуштува�
ло багато різних «кратій»: аристок�
ратію (владу благородного п’ястука),
охлократію (владу чесних горло�
хватів), плутократію (владу безкорис�
ливої мошни), партократію (владу ро�
зуму, честі й совісті), бандократію (мо�
дифікація попереднього), а подекуди й
демократію (владу спеціально випле�
каних речників народу). Схоже, все це
відпливає в світле минуле, і чи не на�
стає епоха порнократії — влади без�
стидства?
Історично першим відчуттям, що
прокинулося колись дуже давно в Бо�
жому творінні, було відчуття сорому.
Адама і Єву, як свідчить Біблія, збенте�
жила їхня голизна, коли поласували
яблучком з дерева пізнання добра і зла
та освідомилися, і вони поквапилися
прикрити свій страм фіговим листоч�
ком. Так з безтурботних vip person
Едему народився homo sapiens, чий
незміряний шлях у тисячоліттях позна�
чений нескінченними моральними
муками з будь�яких приводів — що
великих, що дрібних.
Але, здається, людству (чи певній
його частині) це досить сприкрилося, і
воно твердо стало на шлях визволення
від внутрішніх стримів. Правда, істори�
ки й філософи кажуть, що таке вже
бувало, і не раз. Наприклад, при роз�
кладі Римської імперії; в передчутті
різних світових катаклізмів. Тобто, ви�
вищення безстидства знаменує фінал
певної цивілізації, яка цим урочисто
маніфестує свою вичерпаність. Особ�
ливість нинішньої цивілізаційної ситу�
ації хіба в тому, що порнократія (влада
безстидства) виступає не тільки у
формі ініціативної життєтворчості
окремих волелюбних, нетрадиційно
зорієнтованих оригіналів чи й великих
груп оригіналів, не як стихія, а як мо�
гутня інституалізована сила, пафосу і
краси діям якої надають сотні мільярдів
доларів прибутку високотехнологізо�
ваного порнобізнесу, а це, у свою чер�
49
гу, стимулює і адекватну порнофіло�
софію, що дає порнонатхненній масі
відчуття розкішної свободи і безмеж�
ності самореалізації в безстидстві,
енергію пробивного передовізму.
Втім, це поки що переважно «їхні»
проблеми. У «них» є кому поговорити і
про присмерк західної цивілізації, і про
конфлікти цивілізацій, і про наростан�
ня небезмотивної помсти мусульман�
ського фундаменталізму… Тим більше,
що «у них» порнопласт масової культу�
ри — це все�таки поверхня життя; хоч,
на жаль, те, що на неї випливає саме
собою або продумано виштовхується,
— потужно тиражується, розмно�
жується й експортується, забруднюю�
чи півсвіту.
І ми тут, у цьому азарті запозичу�
ваного брудодійства, — чи не «впереди
планеты всей». Хоча, тимчасом, у нас
вистачає і нашого рідного, українсько�
го порно, в тому числі й політичного,
про яке й буде мова… За «цивілізова�
ного» капіталізму, на Заході, воно
складно і красиво сховане. Лише інко�
ли себе зраджує. То крізь мальовничі
декорації електронно�збройової
імплантації демократії в регіони стра�
тегічної сировини проріжуться гострі
роги нафтобізнесу; то якийсь лідер
держави не втримається від якоїсь
спокуси або, пішовши у відставку,
опиняється на тепленькому місці, яким
йому хтось за щось віддячується… Але
загалом антураж пристойності
зберігається і шанується. У нас же
соціально�етична деградація
суспільства «прозоріша» й цілісніша.
Наздоганяючи, доводиться гнати на�
впрошки. Тож розвал побутової мо�
ралі щільніше «стикується» з утратою в
суспільстві соціальної совісті та
соціального стиду — як найточнішого
індикатора соціальної відповідальності
і громадянської гідності особистості
або суспільної групи. Звідси букваль�
но кричуща комфортність самопочуття
відомого прошарку удачливих суб’єк�
тів на тлі тієї дійсності, яка мала б під�
казати їм щось інше, ніж безтурботне
публічне демонстрування свого розкіш�
ного способу життя. Тут же доводиться
згадати і про збайдужіння, притерпілість
громадської думки до перманентних
соціальних драм співвітчизників. На
якусь мить промайне на екрані те�
левізора сценка з одеською безпри�
тульною дітворою, яка рятується від
морозу в міських клоаках, або картина
робітничого селища, в якому давно за�
були, що таке тепло, — і знову все по�
топає у зливі реклам «красивого життя»
і безгрішних одкровень щасливчиків.
Володіння «контрольним пакетом
акцій», а ще більше безкомпромісна
боротьба за таке володіння знімають
саму можливість якихось докорів
сумління. Така змирлива етична ви�
вітреність уже стала атмосферою на�
шого суспільства, його «якості життя», в
яку органічно вписується і якість нашо�
го політикуму. Наївні заклики типу «хай
багаті поділяться з бідними, а сильні
підтримають слабких», як і слід було
сподіватися, випарувалися в навколо�
земну атмосферу разом з обіцянками
відправити злодіїв на нари, а політику
відпиляти автогеном від бізнесу…
Все це, зрозуміло, поглиблює і без
того глибоку недовіру людей до влади,
недовіру, яка неминуче набирає не�
розбірливого й деструктивного харак�
теру.
…Читаю в «Газете по�киевски»
(4.11.2005) відповіді читачів на запи�
тання редакції: «Верите ли вы, что че�
ловек стремится в депутаты ради блага
своих сограждан?» Молода інтелігент�
на жінка відповідає: «Какая может
50 ²ÂÀÍ ÄÇÞÁÀ
быть вера, если народ живёт в нищете,
а депутаты загорают на Мальдивах и
объезжают »Лэндкрузеры«?… Их об�
раз жизни чётко указывает на нечест�
ность намерений». Можна заперечити:
і запитання «провокативне», і відповідь
надто узагальнена: не всі ж і депутати
такі. Але одна думка незаперечна, діаг�
ностична: спосіб життя вказує на ха�
рактер намірів. І, зрозуміло, формує
«понятійний апарат» особистості. При�
гадуєте, як один молодий, але вже не
бідний депутат, до того ж темпера�
ментний борець проти «бездарної вла�
ди», коли його однопартійця звинува�
тили в тому, що вкрав сорок тисяч гри�
вень громадських грошей, — вигукнув
на всю теле�Україну — так щиро ви�
гукнув: «Давайте віддамо їм ці
НЕЩАСНІ сорок тисяч гривень, і хай
вони подавляться!» (телеканал 1+1,
«Новини»,19.07.05; 19.30). Що вони
справді НЕЩАСНІ в його розумінні, —
це ясно кожному, хто бачив трохи
раніше (коли ще Луценко не втомився)
репортажі про його статки.
Незаперечним і жорстоким діагно�
зом нашої морально�політичної хворо�
би є так звана депутатська недотор�
канність — явище дивовижне і ніде у
світі не бачене в таких страхітливих
масштабах і формах. Це — шедевр на�
шого політичного порно. Ніщо так не
окреслює облудність самого поняття
«народний депутат», як оцей статус не�
доторканності, що кладе глибоку
прірву між депутатом і народом. Бага�
то хто з депутатів це розуміє і нама�
гається відклеїти з себе непочесну
наліпку «недоторканності», але ж
скільки тих, що тільки задля неї і про�
бивалися смертним боєм у депутати!
Можна уявити, наскільки поряднішими
й достойнішими були б наші виборчі
кампанії, якби не золоте руно депутат�
ської недоторканності! Куди б і
поділися оті полчища пасіонаріїв, шу�
качів дармової індульгенції від усіх
гріхів, а залишилися б ті, хто справді
хоче і може працювати для суспільства
або, скажемо скромніше, виконувати
свої службові обов’язки. І менше було
б борців за «права людини», серед яких
на кожному кроці пізнаєш знайомі з
давніх літ обличчя тих, хто гарантував
«кузькіну мать» за самі лиш ці слова:
«права людини», — як і знайомі з ближ�
чих літ обличчя тих, хто ефективно ре�
гулював інформаційні потоки та пото�
ки грошові, межі свободи слова і навіть
виборчі процеси. Ось і недавно — вис�
тупає на «Інтері» один із керівників
однієї із найсвободолюбніших і най�
справедливіших наших партій — ну
ангел ангелом! І абсолютно справедливо
критикує безпорадну владу за те, що
вона застосовує адмінресурс: десь не
дали приміщення для зборів їхніх симпа�
тиків, а десь приховали інформацію про
прибуття в регіон їхнього кандидата в де�
путати для зустрічі з виборцями.. Я слу�
хав, милувався доладною мовою майже
національного інтелігента, визнавав йому
рацію, але чомусь не залишала негарна
думка: невже ж він забув, що таке
СПРАВЖНІЙ адмінресурс?! Невже за�
був, що ВІН витворяв два й півтора року
тому?! «Дистанция огромного размера»!
А от діячі іншої, ще чеснішої й
справедливішої, а тому й потужнішої
партії дивляться на проблему ширше.
Кому як не їм знати, що «адмінре�
сурс» — усього лиш поверхнева части�
на метикуватішої та принаднішої спра�
ви фальсифікації. І ось напередодні
нових виборів вони заходилися ділити�
ся своїм досі напівтаємним досвідом (у
відстороненні, звичайно, від власних
персон): таке враження, що їм дуже
кривдно буде, якщо нова влада не
ÏÎÐÍÎÊÐÀÒ²ß ÍÀ ÌÀÐز 51
спроможеться використати той досвід
сповна і не дасть потрібних козирів…
…Є простий принцип чесного
ставлення як до влади, так і до опо�
зиційної політичної партії. Якщо влада
чинить або партія пропонує щось доб�
ре для України — треба це підтримати,
якщо погане, некорисне — треба про�
тистояти. Тобто: думай спершу про
Україну, а вже потім про своє місце в
ній. Але, на біду, думають про те, як
продертися до влади: будь�якою
ціною! В тому числі — якщо не вихо�
дить інакше — і ціною нищення Украї�
ни. Хоч усі клянуться її іменем. Один із
свіжих прикладів — війни навколо «га�
зової війни». Звичайно, не могли не
викликати шоку дії влади, яка аж до
24�ї години 31�го грудня 2005 року із
щасливо усміхненими обличчями за�
певняла, що Росія ніяк не зможе «пере�
крити кран», бо це технологічно не�
можливо і взагалі неможливо, — а коли
Росія спокійнісінько за одну хвилину
той краник перекрутила, — полетіли в
Москву й за ніч підписали таке, що досі
не можуть розібратися: що, з ким,
кому, скільки… Але ж є й інший бік
цієї дивовижної історії. Якщо ваш до�
мовласник скаже вам, що з завтраш�
нього дня — і неодмінно з завтрашньо�
го дня! — ви мусите платити йому за
квартиру вп’ятеро дорожче, всупереч
минулим домовленостям, то ви стали
жертвою, м’яко кажучи, сваволі. Якщо
ж жертвою такої, м’яко кажучи, сва�
волі, хай навіть і дуже братньої, стає
держава, то всі політичні сили в ній
консолідуються в пошуках виходу. У
нас же навпаки: всі кинулися топити
не тільки владу, а й одні одних, власне,
самих себе. Більше того, деякі
політики договорилися до того, що це
Україна чинить агресію проти Росії, за�
грожує її національній безпеці.
Оскільки свою стратегічну ядерну
зброю Україна давно передала Росії,
то, мабуть, зброєю її агресії стали
молоко й сир, від яких Росія мусила
захищатися. Напевне, будуть виявлені
ще й інші види зброї.
У питанні про вступ до ЄС і НАТО
наші політики також демонструють кон�
солідованість, послідовність і принци�
повість. Я не економіст і не військовик,
тому не поспішаю з висновками і волію
послухати фахівців. Але як не подиву�
ватися з того, що «антинаціональну» і
«антиросійську» політику нинішньої
влади найзапекліше викривають ті,
хто, бувши владою не так давно, впер�
то і не один рік торував Україні дорогу
до тих же таки НАТО і ЄС. І як не
подивуватися з того, що могутня ко�
горта наших стратегів не уявляє інших
відносин з братньою Росією, крім при�
нципової васальної залежності. Мож�
ливо, реальний політик і справді не ба�
чить іншого виходу. Тоді скажіть чес�
но: так, ми в усьому критично залежні
від Росії (і все зробили, щоб цю за�
лежність увічнити й поглибити); отож
вона ставить нам такі й такі умови, і
нам нічого не залишається, як ці умови
прийняти. Скажіть це народові і при�
пиніть нечесні балачки про рівно�
правність, про братерство і про те, що
ви це, зневажене «антиросійською»
українською владою, братерство на�
швидкуруч поновите, поклонившись
де треба «без краваток». Краще згадай�
те про основний принцип такого без�
кордонного і безкраваточного братер�
ства: «Спочатку з’їмо твоє, а потім ко�
жен своє». Наприклад, спочатку
викачаємо весь газ з Дашави, потім
розвинемо нафтогазові структури
Сибіру з допомогою українських
спеціалістів, українських технологій та
українських же робітників, а зрештою
52 ²ÂÀÍ ÄÇÞÁÀ
поставимо Україну на одну дошку з
Німеччиною щодо умов постачання
сибірського газу. Ну, і безліч є всього
іншого такого. Правильно, інакше воно
й бути не могло. Тільки не треба
відновлювати ТАКЕ братерство, кра�
ще — сувора бухгалтерія.
…З трагікомічною послідовністю
перед кожними виборами розпочи�
нається артпідготовка до надання
російській мові статусу другої держав�
ної, — щоб потім затихнути до наступ�
них виборів. Можна зрозуміти тих
політиків, яким більше ні на чому в’їха�
ти в парламент. Але ж і деякі нібито
респектабельні партії включаються в
змагання з вічними аутсайдерами на
цьому досить уже столоченому риста�
лищі. Звичайно, пекуче бажання
«підвищити статус російської мови» —
благородне бажання. Хоч, правду ка�
жучи, той статус установив ще Михай�
ло Ломоносов (пригадуєте, про який
«язык» він говорив, що в ньому щасли�
во поєдналися «сильная в выражениях
краткость латинского», «крепость не�
мецкого», «великолепие гишпанского» і
т.д.), а потім підтвердили Пушкін і Тур�
генєв (пригадуєте: «Во дни сомнений,
во дни тягостных раздумий о судьбах
моей родины, ты один мне надежда и
опора, о великий, могучий и прекрас�
ный русский язык»). Не знаю, чи мо�
жуть щось додати до цього вічного
статусу (або відняти від нього) тимча�
сові бюрократичні й законодавчі ста�
тусики�наліпки типу «язык коммуниз�
ма», «язык мира и дружбы», «язык меж�
национального общения» чи навіть
«друга державна мова». Мені особисто
взагалі здається, що найвищий (і єдино
надійний) статус для кожної мови —
статус рідної мови. Я живу не в дер�
жавній мові, а в рідній. Хоч розумію,
що в якихось масових вимірах мова
сприймається в отих законодавчих
статусах, які піддаються формальному
підвищенню або пониженню. Тому
можна порушувати й питання про
«підвищення статусу російської мови».
Але використовувати його не як пе�
редвиборний таран (що є вершиною
цинізму), але порядком позаполітич�
ного (хоч, безумовно, суспільно і куль�
турно акцентованого) грунтовного об�
говорення. Із застосуванням коректних
процедур соціологічних, культуро�
логічних, психологічних, педагогічних
експертиз та досліджень, — адже це
делікатне питання стосується всіх
сфер життя. Продумавши всі наслідки
(короткострокові й далекострокові)
можливого рішення.
І насамперед треба чесно оцінити
реальну мовну ситуацію в Україні. Хто
зможе заперечити, що російська мова
безперешкодно панує в більшості
сфер суспільного життя: в засобах ма�
сової інформації, періодиці, книгодру�
куванні, в багатьох ділянках культури
(кіно, телебачення, естрада, шоу�
бізнес)? Чи може «одержавлення»
російської мови в Україні щось додати
до того, що вона вже має? Хіба небага�
то, бо всі найважливіші висоти — вже
за нею. Можна говорити тільки про
психологічний комфорт людини росій�
ської мови (психологічний, бо на
політичний, громадянський і про�
фесійний комфорт мовна орієнтація у
нас ніяк не впливає, — всі мають одна�
кові права й можливості або всі їх не
мають, — хіба що йдеться про працю
там, де українська мова — робочий
інструмент). Але психологічний ком�
форт залежить від адекватного сприй�
няття ситуації і не в останню чергу —
від розуміння проблем другої сторони,
чого якраз драматично бракує прапо�
роносцям мовної нетерпимості. Нині
ÏÎÐÍÎÊÐÀÒ²ß ÍÀ ÌÀÐز 53
«державний статус» української мови
— це хоч якась компенсація (на жаль,
малоефективна через формальність і
малозмістовність цього статусу) за ре�
ально нерівне її становище в укра�
їнському (!) суспільстві, за реальну ге�
гемонію російської, забезпечену не
тільки привабливістю російської куль�
тури та могутністю російської держа�
ви, а й століттями державних утисків
українства, обмежень, переслідувань.
терору, крові. Ті з наших російських
друзів, хто знає історію і це розуміє, не
беруть участі в істерії «захисту
російської мови», якій ніщо не загро�
жує ні в Росії, ні в Україні. Тобто, за�
гроза є, і велика, але зовсім не та, про
яку репетують азартні політичні гравці.
Справді реальна загроза для російської
мови й культури (як і для інших — це
процес глобальний) — у зовсім іншому:
в тому, що їх дедалі менше знають, де�
далі менше вивчають, дедалі менше жи�
вуть ними: у комп’ютеризованому
суспільстві молодь втрачає смак до чи�
тання, а отже, й до краси мови, краси
літератури, до входження в неосяжний
світ національного буття. (Втім, і ті, хто
політично розпинається за російську
мову, часом «володіє» нею в обсязі
двохсот�трьохсот слів, а іменами
Пушкіна чи Толстого хоч і похва�
ляється, але навряд чи їх читав, — хіба
в школі, з хрестоматії…) Ось де вели�
чезна робота для російської інте�
лігенції, і той, хто цій роботі віддається,
легко зрозуміє, що культивувати укра�
їнську мову й культуру ще набагато
важче, зокрема й через упереджене,
нетолерантне ставлення частини
росіян та русифікованих українців. Ось
таке розуміння — і спільна культурна
робота — й могли б солідаризувати
інтелігенцію всіх національностей в
Україні, схилити до співпраці, — бо ця
загроза заглядає в очі всіх культур, хоч і
з різною настирливістю.
Але «мовних» демагогів це не ціка�
вить. Воно й зрозуміло. Адже духовні
виміри царства Слова їм недоступні. У
Слові вони бачать лише його інформа�
тивну поверхню. Це лукавство, ніби
вони хочуть двомовності. Якби її
хотіли, вчили б українську. Адже ми
російську знаємо і вільно нею корис�
туємося. Так ні ж, бо воюють вони не
за двомовність і не за російську мову,
яка живе й житиме, а за право не знати
української. Це найвище право люди�
ни, в Україні сущої, — право не знати
української мови. Саме її і тільки її.
Воно священне, це право, воно — знак
нашої унікальної, ні для кого в світі не�
досяжної, культурності й демократич�
ності. І ми готові це унікальне право,
цей знак історичної обраності поважа�
ти. Але тоді хоча б не заважайте знати
її тим, хто хоче знати. Так ні ж. Зава�
жають. Войовничо заважають, і дедалі
войовничіше. Блокують відкриття укр�
аїнських шкіл або й пікетують, як це
практикується в Криму. «Доводять» (і в
Донецьку, і в Харкові), що українська
мова — це в кращому разі напівфабри�
кат, а в гіршому — мало не вигадка по�
льських, німецьких чи японських спец�
служб — з метою вирвати Україну з
Росії. А головний редактор «Крымской
правды» Михаїл Бахарєв оголосив же з
трибуни Верховної ради Кримської
АР: «Нет такого украинского языка.
Это язык черни… Это язык, который
искуственно придумали Шевченко и
другие авантюристы. Я вам скажу
больше того — нет и такой нации
«украинцы», как и нет никакого буду�
щего у Украинского государства. Мы
просто обязаны поставить заслон
украинизации…» Ці дикунські одкро�
вення не знайшли жодної оцінки ні в
54 ²ÂÀÍ ÄÇÞÁÀ
Симферополі, ні в Києві, ми б про них і
не знали, якби не оприлюднив їх для
нас із вами кримський кореспондент
«Зеркала недели» Микола Семена,
4.10.97, у статті, яка звалася : «Объя�
вить Крым зоной интеллектуального
бедствия…» (цю пропозицію «озвучив»
відомий кримськотатарський політик
Рефат Чубаров — чи не єдиний «укра�
инскомыслящий» у Верховній Раді АР).
Але ж «зона интеллектуального бед�
ствия», цього безстидного «інтелекту�
ального» порно, прагне до переможно�
го розростання! Принаймні в настроях
крикливого українофобського жло�
бства. Ось іще один «главный редак�
тор», цього разу донецької газети «Го�
род», Владімір Ришков, в номері 26 від
1 липня 2005 року, з приводу прове�
дення в Донецьку влітку минулого
року чергового Міжнародного конгре�
су україністів спершу накинувся на
того ж таки ненависного цим «интел�
лектуально бедствующим» Тараса
Григоровича Шевченка, а потім, пога�
ненько підсміюючись, додав: «Каса�
тельно же самого проведения между�
народного конгресса украинистов в
Донецке, то ради бога! Это, конечно,
может вызвать какие�нибудь аналогии
типа проведения слёта любителей
сала среди сугубых вегетарианцев, но
ведь, будучи в высшей степени гостеп�
риимными людьми, мы же не станем
вспоминать известную поговорку про
незваного гостя, который…» Тут
ошалілий від напливу «гостеприимства»
головний редактор усе�таки вчасно зу�
пинився: «політкоректність»! — здога�
дуйтесь самі, «хуже кого». От і знову
маємо те, про що говорив той�таки Та�
рас Григорович Шевченко: «…На
нашій, не своїй землі». Тепер я, при�
їжджаючи до свого батьківського
дому, на землю, де народився, виріс,
навчався, де могила моєї мами, де жи�
вуть мої родичі, — повинен знати, що я
— «незваный гость», бо процедуру
«гостеприимства» контролює головний
редактор Владімір Ришков. І, мабуть,
не тільки він. Бо із сотень донецьких
газет тільки одна�дві відгукнулися на
Конгрес коротенькими інформаціями,
а жоден радіо� чи телеканал не запро�
сив для інтерв’ю нікого з учених, які
з’їхалися з усього світу і серед яких
були відомі історики, культурологи,
політологи, мистецтвознавці, лінг�
вісти — німці, італійці, поляки, росіяни,
японці, більшість із яких, до речі, про�
мовляла вправною українською мо�
вою. Уявляєте, який це жах для Ба�
харєвих і Ришкових?!
Наче передчуваючи всю цю
українізаційну катастрофу, «газета
Славянской партии» «Новости славян�
ские» ще 19 травня 2005 року
опублікувала маніфест тієї ж таки
«Славянской партии» під гаслом: «Нет
бандеровской оккупации!» Здавалося
б, за півстоліття (та ще й п’ятнадцять
років незалежності!) можна було в
Україні провітрити атмосферу від смо�
роду україноненависницької ка�
гебістської фразеології. Аж ні: хоч
скільки поколінь змінилося, але для ре�
дактора «есть злобное племя банде�
ровцев», яке, «имея звериную наслед�
ственность», готове «распять язык
Пушкина и Гоголя». Який же вигляд
має нинішній Донецьк під бан�
дерівською окупацією (і, очевидно, з
колаборантською місцевою владою)?
Картина просто гнітюча. «Вывески на
магазинах, учреждениях, на реклам�
ных щитах, в общественном транспор�
те — всё (до речі, неправда) на укра�
инском. Для кого? В нашем городе
99% (теж неправда) жителей говорят
по�русски. Зачем же местные теле� и
ÏÎÐÍÎÊÐÀÒ²ß ÍÀ ÌÀÐز 55
радиостанции транслируют через
каждые 5–10 минут рекламу и объяв�
ления на украинском языке? От этой
заразы не спасает кабельное телеви�
дение… И даже на российских кана�
лах (є такі, виявляється, і в окуповано�
му бандерівцями Донецьку) нас »уго�
щают« украинской рекламой… А на
вокзале в название нашего города
вставили мягкий знак, чтобы гостям из
Галиции было комфортно». Висновок:
«…Нам объявлена языковая война». А
тому — «мы обнажаем меч!» Отже:
вставай страна огромая, вставай на
смертный бой! «Бойкотируйте украи�
ноязычные СМИ и рекламу. Не голо�
суйте за партии, равнодушные к рус�
скому языку. Старайтесь не заходить в
магазины, где вывеска и реклама на
украинском языке — там вас не ува�
жают». Идёт война народная, священ�
ная война. На щастя, тільки у хвороб�
ливій уяві політичних авантюристів.
Але ж смороду скільки! І ці дикуни
виступають у ролі людей російської
культури!!! Та якби в них було хоч тро�
хи тієї культури (чи будь�якої взагалі),
— чи могли б вони таке «вещать»? І чи
могли б вони ото «вякать» про Тараса
Шевченка, якби знали, як його любили
люди російської культури, що про ньо�
го писали й говорили Аполлон Гри�
гор’єв, Микола Добролюбов, Микола
Чернишевський, Антон Чехов, Іван
Бунін, Корній Чуковський, Анатолій
Луначарський, Костянтин Станіслав�
ський, Борис Пастернак?… Не кажучи
про великих людей інших культур…
Втім, що це ми про людей культури.
Тут же зовсім інше…
На закінчення рідної мені донецької
теми хочу звернутися до керівників
«Партії регіонів», які гордяться тим, що
здійснили «донецьке економічне чудо».
Не знаю, чи всіх донеччан і якою мірою
воно осяяло, — але дуже прошу вас,
Вікторе Федоровичу, і вашу команду
звернути увагу й на інше чудо: чудо
виштовхування української мови з усіх
сфер життя, коли вже можливим стало
публічно називати її «заразою»; чудо
мовної, культурної, національної «толе�
рантності», яке здійснилося на Донеч�
чині найбільше за останні 10–15
років, — згоден, що не з вашої (тобто
вашої політичної сили) волі, але, скаже�
мо так, за вашої зримої «присутності»…
…Отож коли зважити всі ці обста�
вини (а їм несть числа), то «стратегія»
великих і малих партійних ватажків,
що навперегонки кинулися рятувати
російську мову (уявляю, як «лестно»
для російської мови бачити в числі
своїх рятувальників — найбільших мо�
ральних авторитетів нашої доби, яких
ми так добре знаємо!), — їхня стра�
тегія нагадує стратегію відомого пер�
сонажа російських казок, який, пере�
плутавши канони здорового глузду і
доброзвичайності, на похороні кричав:
«Тащить вам не перетащить!», а на
весіллі: «Земля вам пухом!»
Втім, здається, вони й самі про це
бодай тьмяно здогадуються. Чи не тому
на прес�конференції, де було оголоше�
но про створення блоку «Не так!», один
із його життєрадісних організаторів, на
прохання журналістів розтаємничити
неординарну назву блоку, відіслав до
прислів’я: «Всё, что делает дурак, всё он
делает не так». Це простодушне поси�
лання (можливо, мимовільна «фрейдист�
ська» обмовка) журналісти сприйняли
як мужню самохарактеристику й
відповіли доброзичливим сміхом…
Íàäðóêîâàíà â «Äçåðêàë³ òèæíÿ» íàïåðåäîäí³ ìèíóëèõ âèáîð³â äî Âåðõîâíî¿ Ðàäè Óêðà¿íè,
ñòàòòÿ öÿ íå âòðàòèëà àêòóàëüíîñò³. Íà æàëü.
56 ²ÂÀÍ ÄÇÞÁÀ
|