«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Яблонська, Т.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2008
Schriftenreihe:	Україна. Наука і культура
Schlagworte:	Пам'ять. Мистецтво. Час
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40896
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо» / Т. Яблонська // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 390-397. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40896
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-408962013-01-28T12:06:05Z «Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо» Яблонська, Т. Пам'ять. Мистецтво. Час 2008 Article «Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо» / Т. Яблонська // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 390-397. — укp. 0206-8001 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40896 uk Україна. Наука і культура Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Пам'ять. Мистецтво. Час Пам'ять. Мистецтво. Час
spellingShingle	Пам'ять. Мистецтво. Час Пам'ять. Мистецтво. Час Яблонська, Т. «Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо» Україна. Наука і культура
format	Article
author	Яблонська, Т.
author_facet	Яблонська, Т.
author_sort	Яблонська, Т.
title	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»
title_short	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»
title_full	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»
title_fullStr	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»
title_full_unstemmed	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»
title_sort	«життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Пам'ять. Мистецтво. Час
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40896
citation_txt	«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо» / Т. Яблонська // Україна. Наука і культура. — 2008. — Вип 34. — С. 390-397. — укp.
series	Україна. Наука і культура
work_keys_str_mv	AT âblonsʹkat žittâtakeskladneŝovitrimatijogobezkrasinemožlivo
first_indexed	2025-07-03T23:05:42Z
last_indexed	2025-07-03T23:05:42Z
_version_	1836668884333101056
fulltext	Òåòÿíà ßáëîíñüêà: «Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо» Ùойно пішла молода мистецт� вознавка — дипломниця Київського художнього інституту. Пише про мою творчість за останні десять років і, судячи з її запитань, розбирається слабо. Просить роз� повісти про те, про інше. Я захопи� лась і багато чого їй наговорила. Вона щось там записала. А мої думки знов десь розсіялись і розлетілись. А, можливо, вони цікаві ще комусь? І я задумалась — чи не записати самій все те, про що я розказувала? Адже те, що пише художник, нехай і ма� ленький, багато цікавіше, ніж мірку� вання найрозумніших мистецтвоз� навців. Все ж таки це першоджерело. Всіх дивує, чому в шістдесяті роки я раптом круто звернула вліво, до ет� нографічної декоративності, а тепер знов повернулась до «традиційного» живопису? Чому мене так мотало? Я також думала про це і постараюсь по� яснити, до чого прийшла. До війни, під час навчання в інституті, я багато та серйозно пра� цювала над живописом. Саме над живописом. Починала насправді ро� зуміти значення тону та цілісність живої живописної поверхні, ма� теріальність кольору та передачу кольоро�повітряного середовища. Тобто, починала опановувати бага� тий арсенал живописної мови. Війна завадила мені закріпитися в цьому. Більш ніж трирічна перерва в роботі різко відкинула назад. Всі тонкощі чис� то живописних відчуттів були втрачені. Тут варто було б знову довго й уважно працювати з натури, щоб відновити ці забуті і по справжньому ще не за� корінені відчуття, але було вже не до того. Вже не до навчання. Повоєнне піднесення духу, молодість, упев� неність в собі, маса задумів. Пішли картина за картиною. Успіх за успіхом. Щоправда, у деяких своїх робо� тах я потроху почала відновлювати забуте відчуття живописності. Але ще несміливо й навпомацки. Найбільше — у картині «Перед стар� том». Свіжість чистого зимового повітря, світіння молодих облич мені хотілося передати саме через живо� пис, через фарбу. Пам’ятаю, хотілося добитись оксамитово�ніжної по� верхні всього полотна, щоб відчуття від нього було схожим на відчуття від вкритої легким пушком, свіжої на мо� розі матової щоки молодої дівчини. Було все те ж забуте під час війни почуття живописної єдності, живо� писної матеріальності, якого я праг� нула досягти в інститутських поста� новках. Це почуття було ще не� сміливим, підсвідомим, воно не було підкріплено ані переконанням, ані творчим досвідом. Картина «Перед стартом», як ка� жуть, «прозвучала» на одній з по� 390 воєнних всесоюзних виставок. Вона навіть була висунута на здобуття державної премії. До мене вже при� ходили репортери й фотографи. Ось�ось мала вийти постанова. Вже нібито все було вирішено. І раптом поворот на 180 градусів — постанова про журнали «Звезда» та «Ленин� град», про оперу Мураделі. Лист Жданова. Удар по «формалізму». Нищівний удар, від якого й міцніші го� лови захиталися, не те що моя. Захи� тався навіть богатир Дейнека, навіть Сергій Герасимов, навіть Фаво� рський. А що казати про мене — зовсім молоду жінку, яка щойно ста� ла на самостійний шлях? Я ще не зовсім збилася зі шляху, я все ж трималась! Картину «Перед стартом» зняли з підрамника, і вона тривалий час валя� лась в підвалах музею українського мистецтва. І замість премії картина отримала якісь лайливі епітети. Якісь «рецидиви формалізму, імпресіоніз� му», і так далі. Смішно, але факт. І всі мої картини, і етюди — теж. «Хоча та� лановито, але…». І скрізь ці «але». Сергій Григор’єв, який раніше го� ворив: «Ми, ліві…», поправішав також якраз на 180 градусів. В інституті по� чалось «полювання на відьом». Наші з Олексієм Олексійовичем Шовкунен� ком живописні постановки різко за� суджувались на кафедрі також за імпресіонізм. Жах. Не можна було й натякнути студентам про імпресіо� ністів. Як перепало Гельману за те, що він показав студентам чудову книгу про Родена! Не про Бурделя або хоча б Майоля, а про Родена! Ви� никло нове поняття «підножний пей� 391 Òåòÿíà ßáëîíñüêà. 1950 ð. заж», що означає натуралістичне, до найменшої дрібниці виписування всіх деталей в пейзажі на першому плані. Не віриться, що все це було! Шкода, що не вели щоденників! Все це, звичайно, діяло. Як не крути, а сталінська епоха. Але ж я була ще не до кінця наляканою. Мене рятували любов до життя та захоп� леність ним. Картину «Хліб» я писала з повною віддачею, із серцем, спов� неним любові до цих жінок, до зерна, до сонця. Тоді я справді вірила в те, що імпрес� іонізм шкідливий, що він тягне художника до по� верхового фіксування вражень та заважає вирішенню великих твор� чих завдань. Я навіть цілком щиро написала відповідну статтю до мос� ковської газети «Совет� ская культура». Мені цю статтю, як я тепер думаю, до кінця життя так і не пробачив Сергій Гераси� мов, хоч я пізніше ніби й реабілітувалась своїми творами та виступами. Цю статтю прийняли як зра� ду. Мені й тепер соромно за неї, але тоді я була абсолютно переконаною в своїй правоті. Працюючи над карти� ною «Хліб», я найбільше намагалась передати за� хоплення життям, переда� ти правду життя. Ні про яку самодостатню «живо� писність» я не думала. Пам’ятаю, в той час до мене завітала група львівських ху� дожників на чолі з Григорійчуком. Спочатку розмова йшла про «за� взятість» головної героїні, про те, що я за своїм духом дуже на неї схожа, а потім заговорили про «кольори та вальори». Я пам’ятаю, яким смішним, наївним та провінційним мені це тоді здалось! До чого тут «кольори та вальори»? Чи потрібно щось, окрім правдивого зображення життя? Я не усвідомлювала, що все ж в картині 392 ÒÅÒßÍÀ ßÁËÎÍÑÜÊÀ Òåòÿíà ßáëîíñüêà. 1951 ð. «Хліб» живописна задача, сама по собі або підсвідомо, вирішилась — поєднання теплого зерна, синіх спідниць, білих хусток та сорочок створювало живописну гру, та, крім того, якраз незадовго до «Хліба» я пи� сала картину «Перед стартом», одно� часно писала «У парку» і ще не до кінця забула живописні відкриття імпресіоністів, яких я відкидала. Картина мала небачений успіх на виставці, в результаті — сталінська премія. Чудову за силою правдивого відчуття, за красою живопису картину Пластова «Жнива», що експонувалась разом з «Хлібом», було визнано гіршою за мою! А в картині Пластова тільки відро з холодною водою і те, як спрагло п’є її спітнілий їздовий в кумачевій со� рочці, дорожче за всю мою творчість. Коли дивишся картину Пластова, пече в горлі від полови, що відлітає з моло� тарки, а у мене, все ж таки — плакат. Після «Хліба» я вже цілком забула всі живописні задачі. Життя, життя, життя! З’явилися усякі колективні творіння на чолі з Єфановим та Йоган� соном, Налбандянівські опуси! А я зай� малась «справжнім мистецтвом». Не� винні сюжети на зразок «Весни» (до речі, критик Портнов, котрий недавно на старості літ виїхав до Америки, на� полегливо радив мені назвати її «Ми ви� магаємо миру!», інакше, мовляв, не прозвучить). «Весна» — вже падіння у всьому. Це вже чистий фотографізм, натуралізм та повна пасивність. І — та� кож премія! Ну як не повірити, коли тебе так хвалять? Ну як тут не забути про «кольори та вальори»? «Вещуньина с похвал вскружилась голова». На той час багато було написано всіляких «грипочків», дитячих сюсюкаючих картинок. І здавалось — все добре, «ху� дожньо». На жаль, нема живопису в картині «Ранок». А за задумом вона не� погана. Надихнув мене на неї Євген Во� лобуєв. Всі мої минулі відчуття наглухо затяглись. І Волобуєв, тоді мій сусід по майстерні, говорив, що я абсолютно не здатна зрозуміти, що таке живопис. А тут почалася «відлига». Роз� вінчали культ особи. Почалось по� жвавлення в мистецтві. Відчула і я глухий кут в своїх картинках на «ди� тячу тематику». Відчула і я потребу в активній творчості. Допомогло За� карпаття, його надзвичайно цікава школа живопису. Як свіжо сприйма� лись у нас роботи Ерделі, Коцки, Ма� найла, Шолтеса, Глюка, Бокшая! Яку живу течію влили вони у наше мис� тецтво! Як активно стали виступати на наших виставках! На жаль, дуже швидко і їм перепало від ждановських постанов. Але зараз не про це. На мене дуже вплинуло їхнє мистецтво, особливо коли я ясно відчула не� обхідність вибиратися з глухого кута. Виставка Манайла в Києві та її гучний успіх дуже глибоко запали в душу. А я що роблю? Якось ми з Арменом, Вади� мом Одайником та його дружиною ви� рушили автомобілем Вадима писати до Закарпаття. Зупинились жити в селі Апша Солотвинського району. При� кордонна зона. Румунські села. Диво� вижна народна архітектура, барвисті костюми. Працювали багато, дуже ак� тивно. Тієї весни й почалося в мене нове творче піднесення. Ще раніше я їздила до Вірменії, ближче познайомилася з її художника� ми. Мені всі вони тоді здавались геніями порівняно з нашою українською сірою масою (окрім Закарпаття). «ÆÈÒÒß ÒÀÊÅ ÑÊËÀÄÍÅ...» 393 394 ÒÅÒßÍÀ ßÁËÎÍÑÜÊÀ Òåòÿíà Íèë³âíà ßáëîíñüêà ç äî÷êàìè Îëåíîþ òà Ãàÿíå Почалося захоплення національ� ною формою в мистецтві. Повальне. Виплив лубок, всілякі народні кар� тинки, народне мистецтво всіх видів, паперові квіти та інше. Я щиро вірила в те, що знайшла, нарешті, справжню точку опори. У той час багато було розмов про «самовираження», про пошуки свого «я», і мені здавалось, що і я, зрештою, скажу «своє слово». Якось в одному з сіл на Житомир� щині я побачила стару, врослу в землю хату, «часів Шевченка» — кажуть за� вжди про такі хати. Коло хати сиділа така ж стара та самотня її господиня. Вона радо погодилась показати її все� редині. Я очікувала, що й тут буде по� хмуро і була приголомшена, коли поба� чила цілком протилежне — чисто вибілені стіни були прикрашені рушни� ками, яскравими квітами з фарбованої стружки, яскравими паперовими віяла� ми. І все це — з тонким декоративним смаком. Хата сяяла молодістю, була сповнена радості. А в ній — самотня, почорніла бабця. Ні, це не проти� річчя. Краса цієї хати підіймала цій бабці тонус, давала можливість жи� ти. Інакше — смерть. Туга й смерть. Мені тоді спало на думку, я й тепер в це вірю, що мистецтво — не «надбу� дова», воно — такий самий «базис», як і засоби матеріального існування. Життя таке складне, що витримати його без краси людині неможливо. Щоб людині вижити, все в природі має бути використане, в тому числі й краса. Це не «з жиру». Це поряд з хлібом. Це — розслаблення, відпочи� нок. А без розслаблення неможливе й напруження, неможливо зібратися з силами для боротьби за життя. Думки, які виникли в мене у зв’яз� ку з цим випадком, закріпили мою віру в те, що народне мистецтво — це основа для творчості. Тоді ж розпочалось загальне за� хоплення монументальним мистец� твом. Серйозно говорили про те, що станкова картина помирає. Лише узагальнюючі образи, лише синтез почуттів та думок, узагальнюючі фор� ми, стилізація. З’явилась картина За� дорожного «На місці минулих боїв» та інші. І я в своїх пошуках також нама� галась висловити загальні думки, знайти великі, місткі образи. Все це було б добре, адже за суттю воно і є добре, але в мене це дійшло до штучної стилізації. Хоча не всі мої речі цієї серії такі вже невдалі. Деякі й тепер є дороги� ми для мене. Це ті, в основі яких було живе відчуття — «Вдови», «Віконце», «Чайна», «Літо». Деякі ж із них «ство� рювались» за програмою і надто «за� стилізовані». Мені тоді здавалося: чим яскравіше — тим краще. Яскравості звичайних олійних фарб мені не вис� тачало. Як я раділа, коли дістала з друкарні рожеву фарбу неймовірної інтенсивності — родамін! Напевне в цьому захопленні було й щось добре. Адже захоплення було щирим. Напевне найкращі роботи цьо� го періоду чогось варті. Але взагалі, як мені тепер здається, той напрямок був хибним. Це був виток вбік, у пошуках виходу з глухого кута, в який завели мене 50�ті роки. Я забула про можли� вості живопису і стала на шлях зовнішньої декоративності. Цей шлях простіший, більш на поверхні. На кінець 60�х мене потягло вже дещо «вглиб». «Безіменні висоти», «ÆÈÒÒß ÒÀÊÅ ÑÊËÀÄÍÅ...» 395 «Відпочинок», «Коло синього моря» — це вже шлях до виходу з декора� тивізму. У мене виникла потреба в живих відчуттях. Подорож до Італії у 1972 році знов перевернула мою свідомість. Мистецтво раннього італійського Відродження вразило мене найви� щою духовністю та щирістю. Ніякого наслідування будь�чого, а чисте прагнення висловити свої задуми якомога краще, в міру власних сил і таланту. Мені тоді здалось абсолютно неправильним для художника�про� фесіонала шукати опори у народно� му мистецтві так, як це розуміла я — у зовнішньому наслідуванні його за� конів, прийомів, стилістики. Більшість моїх творів «декоративно� го» періоду здались мені позбавлени� ми гарного смаку, а, головне, дуже претензійними, написаними «в пошу� ках себе», «свого стилю», «самовира� ження». Після подорожі до Італії я дійшла висновку, що у своїй твор� чості художник ніколи не повинен дбати про власну оригінальність, про «самовираження» і т.д., чим наповнені були, в основному, пошуки худож� ників 60�х років. Порівняно з висо� ким, щирим та чистим мистецтвом П’єро делла Франческа, Мазаччо, Гоццолі, Гірляндайо, Мантеньї наші пошуки здались мені самозакоханим кривлянням. Все західне мистецтво, з яким я тоді познайомилась у Венеції на Бієнале, здавалося якоюсь нісенітницею. Аби оригінально, аби виділитись, довести, що ти талано� витіший, винахідливіший за інших. Шокувати, епатувати. Навіщо? У ви� хорі «ізмів», що постійно змінюються, мимохідь блиснути своїм «я»? В го� нитві за оригінальністю вже давно немає мистецтва. Заперечується все. Невже мистецтво справді непот� рібне? Все тлінь, все розклад? По� рожнеча і навіть щось — по той бік порожнечі. Все — нісенітниця. Абсурд. Невже це так? Все ж таки хочеться вірити, як вірив Сент�Екзю� пері, у необхідність для людей чогось духовно високого. Інакше людина, за його словами, перетвориться на цивілізованого дикуна. Хочеться вірити в те, що мистецтво потрібне людям. Інакше нема сенсу в ньому працювати. І потрібне воно не лише для того, аби відпочити від турбот в боротьбі за існування, від суєти, а, головне, для духовного збагачення людини, щоб підтримувати і будити в ній людські почуття, почуття гармонії, єднання з природою, добра. Так, простіше, — «любові, добра й краси», як сказав Лермонтов. Саме так. Лише для цього й має існувати мистецтво. Вносити свою, хоча б мізерну лепту в цю, найважливішу для людства справу. Все інше — антигуманно, ан� тиморально, гріховно. Можливо, це надто наївно та спрощено? Але напевно, це найголовніше. Я зараз у це вірю. Під враженням від подорожі до Італії я написала свій «Вечір. Стара Флоренція». Ця картина є даниною цим моїм думкам і почуттям. Але в ній нема ще свободи, є вплив мистецтва старих майстрів. Новий полон. От біда — куди не підеш, скрізь полон. У картині «Льон» — Венеціанов. Де ж, врешті, я? Знову «самовираження»? Ні, просто хочеться якнайщирішого, свого слова, саме чистого. Напевно, його немає. Немає таланту. Але все 396 ÒÅÒßÍÀ ßÁËÎÍÑÜÊÀ одно десь хоч скількись, хоча б мінімально повинна ця щирість проявитись? Можливо, в етюдах? Тепер про повернення до дже� рел. Про живописність. Про те, що втратила, ніби назавжди. Вже на по� чатку 70�х років треба було вчити Га� юшу для вступу до художнього інсти� туту. Віддавати її до художньої шко� ли я не хотіла — вирішила вчити сама. Оля казала, що я не маю права вчити її живопису. Оскільки я на ньо� му не розуміюся. Мене це, звичайно, вкрай обурювало. Як це так? Що це за нахабство з її боку? Скрізь я чую цілком протилежне. Ще не стихли похвали моїм декоративним роботам від «передових художників». А похва� ли завжди приємні, навіть якщо ти в цих роботах і розчаровуєшся — лю� дина слабка. Отже, в очах більшості я — «одна з найталановитіших живо� писців», а на думку власної доньки — «нічого в живописі не розумію». Скандали і сварки. Але якось улітку я поряд з Олею писала в Седневі етюди й побачила колосальну різницю в підході до них. У мене все виходило дуже швидко, спритно й… порожньо. Якось ілю� зорно�декоративно. Оля, навпаки, працювала над кожним етюдом дуже напружено. Колір у неї був завжди вкрай матеріальним, і одночасно за� лишався кольором, фарбою. Повер� хня полотна була наповнена напру� женою вібрацією. Крім того, колір відрізнявся глибоким тоном, густи� ною. Я відчула величезну різницю між її міцними, матеріальними і вод� ночас кольоровими, вагомими робо� тами та моїми — легковажними, по� рожніми, зафарбованими. Почалися муки, сльози, зневіра у своїх силах. Оля пояснювала, сварила. І ось я рап� том стала прозрівати. Почали з’явля� тися давно забуті відчуття живого, ма� теріального, красивого живопису, коли несподівано фарба починає пе� ретворюватись на дорогоцінну плоть, залишаючись все одно фарбою, що активно грає на полотні. Це відчуття виникало не кожного разу, але все частіше. Я на нього чекала, добива� лась, і воно приходило. Нема нічого кращого за це відчут� тя. Це важко описати. Проте це — справжнє. Це дорогоцінний живо� пис. І як я шкодую, що давно його втратила, років 20–30 тому. У най� кращі, найактивніші роки свого жит� тя. Зараз мені здається: наскільки кращими, повноціннішими були б всі мої картини, якби вони були по�спра� вжньому написаними. Лише справж� ній живопис може дати живописному творові правдиву цінність. Якби я не забувала, не втрачала цього відчуття, то, можливо, і всі мої декоративно�етнографічні твори були б більш вагомими й справжніми. А, цілком імовірно, я б до них і не прийшла, і вся творчість розвивалась би якось інакше. Òåòÿíà ßÁËÎÍÑÜÊÀ, ê³íåöü 1970-õ ðîê³â. Òåêñò íàäàëà ðåäàêö³¿ äîíüêà Òåòÿíè Íèë³âíè ßáëîíñüêî¿ Ãàÿíå Àòàÿí. «ÆÈÒÒß ÒÀÊÅ ÑÊËÀÄÍÅ...» 397

«Життя таке складне, що витримати його без краси неможливо»

Institution

Ähnliche Einträge