Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)

Статтю присвячено оглядові документальних архівних матеріалів, у яких відображено життя та діяльність Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) впродовж 1920-х рр. Здійснено аналіз документів, віднайдених у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, зокрема секретних щотижневих зведен...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Преловська, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Schriftenreihe:	Український археографічний щорічник
Schlagworte:	Археографія, джерелознавство
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40906
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929) / І. Преловська // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 40-82. — Бібліогр.: 152 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40906
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-409062013-01-30T12:05:25Z Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929) Преловська, І. Археографія, джерелознавство Статтю присвячено оглядові документальних архівних матеріалів, у яких відображено життя та діяльність Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) впродовж 1920-х рр. Здійснено аналіз документів, віднайдених у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, зокрема секретних щотижневих зведень Секретного відділу ГПУ УСРР про таємні операції щодо організації церковних розколів у середовищі Православної церкви в Україні. Статья посвящена обзору архивных материалов, в которых отображены жизнь и деятельность Экзарха Украины митрополита Михаила (Ермакова) в 1920-х гг. Осуществлен анализ документов, выявленных в Отраслевом государственном архиве Службы безопасности Украины, в частности секретных еженедельных сводок Секретного отдела ГПУ УССР о тайных операциях по организации церковных расколов в среде Православной церкви в Украине. The article gives an overview of archival materials which reflect the life and work of the Ukrainian Exarch Metropolitan Mykhail (Yermakov) in 1920s. The author publishes the documents from the State Archive of the Security Service of Ukraine, in particular the secret information of NKVD about the operation to organize divisions in the Orthodox Church in Ukraine. 2010 Article Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929) / І. Преловська // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 40-82. — Бібліогр.: 152 назв. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40906 uk Український археографічний щорічник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Археографія, джерелознавство Археографія, джерелознавство
spellingShingle	Археографія, джерелознавство Археографія, джерелознавство Преловська, І. Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929) Український археографічний щорічник
description	Статтю присвячено оглядові документальних архівних матеріалів, у яких відображено життя та діяльність Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) впродовж 1920-х рр. Здійснено аналіз документів, віднайдених у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, зокрема секретних щотижневих зведень Секретного відділу ГПУ УСРР про таємні операції щодо організації церковних розколів у середовищі Православної церкви в Україні.
format	Article
author	Преловська, І.
author_facet	Преловська, І.
author_sort	Преловська, І.
title	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)
title_short	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)
title_full	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)
title_fullStr	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)
title_full_unstemmed	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)
title_sort	документи органів безпеки усрр щодо життя та діяльності екзарха україни митрополита михаїла (єрмакова) (1862–1929)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Археографія, джерелознавство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40906
citation_txt	Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929) / І. Преловська // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 40-82. — Бібліогр.: 152 назв. — укр.
series	Український археографічний щорічник
work_keys_str_mv	AT prelovsʹkaí dokumentiorganívbezpekiusrrŝodožittâtadíâlʹnostíekzarhaukraínimitropolitamihaílaêrmakova18621929
first_indexed	2025-07-03T23:06:12Z
last_indexed	2025-07-03T23:06:12Z
_version_	1836668916510752768
fulltext	40 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Ірина ПРЕЛОВСЬКА (Київ) ДОКУМЕНТИ ОРГАНІВ БЕЗПЕКИ УСРР ЩОДО ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ЕКЗАРХА УКРАЇНИ МИТРОПОЛИТА МИХАЇЛА (ЄРМАКОВА) (1862–1929) Вивчення біографій діячів Православної Церкви в Україні новітнього періоду завдяки історико-документальним дослідженням у сучасній ук- раїнській церковній і світській історіографії вже стало окремим напрямком1. Але подальше просування історичного знання завжди пов’язане з пошуком нових документальних джерел. На початку 1990-х рр. почався процес повер- нення з забуття майже знищеної в радянський період традиції вивчення цер- ковної історії, яка змогла відродитися у ХХ ст.2. Великий інтерес викликає малодосліджений досі життєпис митрополи- та Михаїла (Єрмакова), який був призначений тимчасовим керуючим Київ- ською єпархією у складні часи становлення радянської влади в Україні та протистояння тихонівського і обновленського церковних управлінь, автора декларації лояльності Православної Церкви в СРСР до радянської влади, яка практично була аналогом “Декларації” митрополита Сергія (Страгород- ського) для українських “тихонівських” єпархій. 1 Початковий варіант цієї статті було опубліковано: Преловська І. Дослідження біографії екзарха Михаїла (Єрмакова): методологічні аспекти вивчення життєписів діячів Православної церкви в Україні // Лаврський альманах. – К., 2007. – Вип. 17. – С. 118–128. 2 Поданий перелік не вичерпує історіографії проблеми: Білокінь С. Православні єпархії України 1917–1941 рр. // Історико-географічні дослідження на Україні: Зб. наук. праць. – К., 1992. – С. 100–120; його ж. НКВС і Українська автокефальна православна церква (з історії судових процесів у 30-х рр.) // Церква і національне відродження. – К., 1993. – С. 102–117; Зінченко А. “Це влада не від Бога, а від дракона”: ДПУ-НКВС проти свободи совісті // Вітчизна. – К., 1991. – № 4. – С. 157–163; його ж. Чи була відокремле- на церква від держави в 20-ті роки? // УІЖ. – К., 1992. – № 1. – С. 104–114; Ігнатуша О. Православні Церкви в Україні у 20-х рр. ХХ ст. та взаємини між ними // Український церковно-визвольний рух і утворення української автокефальної православної церкви: Матер. наук. конф. (Київ, 12 жовт. 1996 р.) / Ред. А. Зінченко. – К., 1997. – С. 121–138; його ж. Реакція Російської Православної Церкви на модернізаційний виклик новоєвро- пейського суспільства: український аспект (ХІХ – початок ХХ ст.) // Наукові праці істо- ричного факультету Запорізького держ. ун-ту. – Запоріжжя, 2002. – Вип. ХV. – С. 88–98; його ж. Зміни канонічного статусу православної церкви в Україні (1918–1930-ті рр.): від автономії до екзархату // Там само. – 2006. – Вип. ХХ. – С. 198–207; Пащенко В. Держава і православ’я в Україні: 20–30-ті рр. ХХ ст. – К., 1993. – 188 с.; та ін. 41 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Текст цієї “Декларації” було віднайдено українськими дослідниками в Державному архіві Полтавської області (ДАПО) серед документів архівно- го фонду Лубенського окружного адміністративного відділу м. Лубни Лу- бенської округи (фонд № Р-2126)3. Український історик С. Білокінь зазна- чає, що з появою цієї сергіївської “Декларації”, яку було “малодушно” про- дубльовано митрополитом Михаїлом (Єрмаковим) 4 листопада 1927 р., по- чався процес “глибоко небезпечний для морального здоров’я Церкви”4. В УРСР процес здійснення історіографічних досліджень був більш складним, ніж в інших республіках СРСР, оскільки, крім необхідного для радянських дослідників включення в тексти марксистсько-ленінських посту- латів про релігію і церкву, в УРСР потрібно було додатково жорстко дистан- ціюватися від “українського буржуазного націоналізму і клерикалізму”. Нині існує досить розгалужена система пошуку інформації не тільки в наукових публікаціях або конфесійних виданнях, а й в інтернет-мережі, де з’явилося багато православних сайтів і цілих порталів, де є більш-менш достовірні версії біографій усіх відомих церковних діячів ХХ ст., в т. ч. і в Україні5. Але в процесі пошуку біографічних відомостей виникли інші про- блеми для здійснення подальших історіографічного і джерелознавчого дослі- джень історії православ’я в Україні 1920-х – 1930-х рр. По-перше, через істотні втрати документальних джерел поки що важко більш детально уточнити хронологічні і територіальні межі діяльності цер- ковних ієрархів у їхній святительській діяльності й у справі адміністратив- ного керування єпархіями в умовах руйнації синодального способу керу- вання церковним життям, нового радянського адміністративного розподілу в УСРР, а також появи внаслідок обрання на Всеросійському Помісному Соборі 1917–1918 рр. Св. Патріарха Московського і всієї Росії як головного церковного чільника та іще й в умовах встановлення радянської влади спо- чатку в Росії, а потім і в Україні. По-друге, через слабку розробку теоретичного питання щодо появи об- новленства як впливової сили, його напрямків, змін у назвах, взаємного пере- ходу ієрархів з однієї церковної структури в іншу виникає досить складна 3 Ігнатуша О. Зміни канонічного статусу православної церкви в Україні... – С. 203; Киридон А. Декларація патріаршого екзарха України митрополита Михаїла (4/17 листопада 1927 року): проекція історіографічна // Історія релігій в Україні: Науко- вий щорічник. – Львів, 2010. – Кн. 1. – С. 431–437. 4 Білокінь С. О. Анатолій Жураковський і київські йосифляни. Документальне до- слідження. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – С. 62. 5 Очевидно, що перелік цих сайтів дуже великий і постійно поповнюється новою інформацією, тому вважаємо за потрібне вказати тільки деякі, найбільш цікаві поси- лання на біографію митрополита Михаїла (Єрмакова). Див.: Киевские Митрополиты (1918–1940 гг.) // archiv.orthodox.org.ua/page-568.html - 42k; Михаил (Ермаков), митро- полит Киевский, Экзарх Украины // www.ortho-rus.ru/cgi-bin/ps_file.cgi?2_4173 - 14k; Русская православная церковь XX век. Архив. Документы истории // www.pravoslavie.ru/ arhiv/060905000099 - 46k - 25 авг 2006 і т. д. 42 Ірина ПРЕЛОВСЬКА ситуація у справі пошуку інформації щодо цієї проблеми. Це стосується й питання уточнення титулів і церковного сану в контексті тодішньої церков- но-політичної ситуації в підрадянській Україні. Наприклад, виникає питан- ня: упродовж якого часу Антоній (Храповицький) (1863–1936) іменувався “Митрополит Київський і Галицький” після того, як він опинився наприкінці 1919 р. в еміграції і залишався там до самої смерті в м. Белграді (Югосла- вія) у 1936 р.? У доповіді доцента Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету, м. Москва (РФ) (далі – ПСТГУ) свящ. Олександра Мазиріна на конференції “Життя і діяльність митрополита Антонія (Храповицького)” у Свято-Троїцькій духовній семінарії в м. Джорданвілі (6–7 жовтня 2006 р.) повідомляється про відмову московського патріарха Тихона (Беллавіна) і його наступника священномученика митрополита Петра (Полянського) визнати звільнення митрополита Антонія (Храповицького), а також про офі- ційну заборону новопризначеному Екзархові архієпископові Михаїлу (Єрма- кову) іменувати себе “Митрополитом Київським і Галицьким”6. Цю ж тему автор розвинув у публікації про заміщення Київської кафедри в 1920-ті рр., що була підготовлена як розширений варіант вищевказаної доповіді і опублі- кована в часописі ПСТГУ7. У цьому ж ключі є інше повідомлення в книзі В. Косика про Російську церкву в Югославії у 1920-х–1940-х рр.8. Незважаючи на те, що автор нама- гався зібрати маловідомі дані про перебування митрополита Антонія (Хра- повицького) в еміграції, його наступника на Київській кафедрі Михаїла (Єрмакова) він згадав тільки один раз, та й то в контексті заповіту митропо- лита Петра (Полянського)9. По-третє, дотепер немає публікацій щодо джерел про юридичний ста- тус Українського екзархату в складі Російської церкви як у часи його появи за Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихона (Беллавина) у 1921 р., так і в подальший період аж до його ліквідації в 1990 р. у зв’язку із проголо- шенням Української православної церкви і наданням їй Св. Патріархом Московським і всієї Руси Олексієм ІІ відповідної Грамоти10. По-четверте, на сьогодні неопрацьованим залишається питання щодо впливу “Декларації” митрополита Сергія (Страгородського) 1927 р. і реак- ції на цей документ в українських православних і взагалі церковних колах, 6 Конференция “Жизнь и деятельность митрополита Антония (Храповицкого)” в Свято-Троицкой духовной семинарии в Джорданвиле (6–7 октября 2006 г.) // Вестник ПСТГУ. История Русской Православной Церкви. – М., 2007. – Вып. 1 (22). – С. 137. 7 Мазырин Александр, иерей. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы // Там само. – Вып. 2 (23). – С. 58–67. 8 Косик В. Русская церковь в Югославии (20–40-е гг. ХХ века). – М., 2000. – 287 с. 9 Там само. – С. 36. 10 Текст цієї Грамоти разом з її зображенням див.: Неправда московських анафем. – К., 1999. – С. 252–253. 43 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... процесу поширення її тексту серед вірян, зацікавлення центральних радянсь- ких і місцевих українських органів влади у впровадженні цього документа, його використання в оперативній роботі спецслужб11. Дослідження тексту схожої “Декларації” митрополита Михаїла (Єрмакова) тільки тепер стало об’єктом наукових студій12. З іншого боку, саме ставлення до “Декларації” митрополита Сергія є дуже важливим визначальним фактором в усіх без винятку джерелах. Навіть суто конфесійні видання жорстко поділяються на тих, хто гостро критикує і відкидає цей “союз з Антихристом” (наприклад, “Істинно-Православна Цер- ква”)13, і тих, хто цілком підтримав цей документ як головну засаду побудо- ви нових церковно-державних відносин в СРСР. Вимагає дослідження питання щодо статусу кафедральних храмів київ- ських екзархів після націоналізації і передачі автокефальній громаді вели- кого кафедрального Софійського собору, Митрополичого будинку, а також виникає проблема археологічних розкопок на території сучасного Націо- нального заповідника “Софія Київська” з метою пошуку й ідентифікації поховання митрополита Михаїла (Єрмакова) у 1929 р.14. У спробах знайти відповідь на ці та інші питання виникає проблема не тільки пошуку більш докладних біографічних відомостей, а й їхньої автен- тичності, а особливо моральних оцінок, що властиві авторам мемуарів, з яких часто черпається інформація. Недавно вийшли друком спогади проф. І. М. Нікодимова15, але прекрасно надруковані спогади зі зворушливими деталями й описами практично не містять об’єктивних даних і навіть дату- вання згаданих подій. Метою написання статті є введення в науковий обіг маловідомих фактів з виявлених у Галузевому державному архіві Служби безпеки України доку- ментальних джерел, що стосуються життя і діяльності патріаршого екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) в період керівництва ним “тихо- 11 Декларация Митрополита Сергия 29 июля 1927 г. // Русская православная Цер- ковь и коммунистическое государство. 1917–1941: Документы и фотоматериалы. – М., 1996. – С. 224–228. 12 Киридон А. Декларація патріаршого екзарха України митрополита Михаїла... – С. 431–437. 13 Білокінь С. О. Анатолій Жураковський і київські йосифляни. Документальне до- слідження. – 117 с.; Осипова И. И. “Сквозь огнь мучений и воды слез…”. Гонения на Истинно-Православную Церковь. По материалам следственных лагерных дел заклю- ченных. – М., 1998. – 432 с., илл. та ін. 14 Преловська І. Поховання на території Софії Київської у ХХ столітті (Додаток) // Нікітенко Н. Під покровом Святої Софії. Некрополь Софійського собору в Києві. – К., 2000. – С. 79–94; Стародуб А. Митрополит Михаїл (Єрмаков) (1862–1929): деякі ас- пекти останнього періоду діяльності та обставини смерті // Наукові записки. Зб. праць молодих вчених Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Гру- шевського НАНУ. – К., 2002. – Т. 9. – С. 442–479. 15 Никодимов И. Н. Воспоминание о Киево-Печерской Лавре (1918–1943 гг.). – 3-е стереотипн. изд. – К., 2005. – С. 162–168. 44 Ірина ПРЕЛОВСЬКА нівськими” парафіями в УСРР і відповідного вимушеного співробітництва з карними органами влади. З початку 1990-х рр. дослідникам в Україні стали доступні матеріали з Центрального державного архіву вищих органів влади і керування України, м. Київ (далі – ЦДАВО України), де є фонд № 3984 “Українська автокефаль- на церква. Відділ керівничий”. Фонд містить величезний обсяг матеріалу про діяльність Української автокефальної православної церкви впродовж 1918–1929 рр. Частково було вже здійснено публікацію документів обох Соборів УАПЦ16. У цьому фонді збереглися документи церковних з’їздів автокефалістів, списки їх делегатів, особові справи священно- і церковнослужителів, поста- нови, матеріали до публікацій друкованого органу УАПЦ “Церква і життя”, офіційні та приватні епістолярії й інші матеріали, які стали предметом для дослідження і публікації17. Разом з тим, ніхто з дослідників ще не виявив архівного фонду, що ком- пактно містив би документи Українського екзархату 1920-х – 1930-х рр. 16 Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року: Документи і матеріали / Упор. Г. Михайліченко, Л. Пилявець, І. Преловська. – К.; Львів, 1999. – 560 с.; Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17–30 жовтня 1927 р. Документи і матеріали / Упор. С. Білокінь, І. Преловська, І. Ста- ровойтенко. – К., 2007. – 698 с. 17 Див., напр.: Ігнатуша О. Документи державних архівів України з історії Україн- ської автокефальної православної церкви (1917–1930 рр.) // Архіви України. – 1994. – № 1–6. – С. 44–56; його ж. До характеристики архівних джерел з історії православної церкви та міжцерковних відносин в Україні: 20–30-ті рр. ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 60–69; його ж. Реєстраційні документи релігійних громад як масові джерела до ви- вчення історії церкви в Україні (20–30-і рр. ХХ ст.) // Наукові праці історичного факульте- ту Запорізького держ. ун-ту. – Запоріжжя, 2004. – Вип. ХVІІ. – С. 265–280; Киридон А. Джерела з історії Української Православної Церкви (1930–1936 рр.): спроба реконст- рукції // Історична пам’ять: Наук. зб. – Полтава, 2004. – № 2. – С. 20–38; її ж. Докумен- ти ЦДАВО України з історії Української православної церкви на чолі з митрополитом Іваном Павловським (1930–1936 роки) // Історичний журнал: Науково-громадське полі- тичне видання. – 2004. – № 12. – С. 55–62; Преловська І. До питання про вивчення джерел з історії Української Церкви нової і новітньої доби // Актуальні проблеми сучас- ного джерелознавства: Матер. укр.-рос. наук. семінару. – К.; СПб., 1999. – С. 87–90; її ж. Джерела з історії Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору 14–30 жовтня 1921 р. // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2001. – Т. 7. – С. 71–77; її ж. До проблеми дослідження архівних матеріалів з історії УАПЦ 1920– 1930 рр. // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2002. – Т. 8. – С. 256– 260; її ж. Дослідження джерел з історії Української автокефальної православної церкви 1920–1930-х рр.: досягнення і перспективи // Український археографічний щорічник. – К., 2006. – Вип. 10/11. – С. 51–72; її ж. Документальні матеріали з історії соборної діяльності Української автокефальної православної церкви (1921–1930) – Української православної церкви (1930–1937): джерелознавчий аналіз // Там само. – К., 2009. – Вип. 13/14. – С. 127–158 та ін. 45 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... У ЦДАВО України існує фонд № 4648, але це матеріали канцелярії Україн- ського екзархату після 1944 р. до початку 1980-х рр., та й то в складі зданої до архіву документації уповноваженого в справах релігії і церкви по УРСР. Канцелярія Українського екзархату існувала у 1920-х рр. і була навіть офіцій- но зареєстрована органами влади, але проіснувала недовго18. Деяку інфор- мацію про діяльність архієрейської канцелярії й особисто митрополита Михаїла (Єрмакова) вдалося знайти в різних архівосховищах м. Києва про- сто як складову частину документів у різних справах, що ніколи не були віднесені до спецфондів, але й досі не складено реєстру з її документів. Особливу увагу всіх, хто цікавиться церковною історією новітньої доби в Україні, завжди привертав Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБ України), де, здавалося б, мають бути знайдені оста- точні відповіді на всі питання, що тривалий час цікавили багатьох. З почат- ку 1990-х рр. були здійснені дослідження нововідкритих архівно-криміналь- них особових справ раніше засуджених і реабілітованих осіб, у т. ч. церков- них діячів. Дослідники вже почали друкувати публікації окремих документів з ГДА СБ України. Виявлено окремі справи діячів екзархату, але їх загальний тема- тичний огляд є тільки в роботі католицького автора О. К. Соколовського. Йому вдалося знайти велику кількість архівно-кримінальних справ та інших матеріалів щодо церковних діячів усіх напрямків 1920-х–1930-х рр., у тому числі Українського екзархату. Щоправда, спеціальної статті про митрополита Михаїла (Єрмакова) він чомусь не написав, але в інших статтях умістив інформацію про діячів Українського екзархату у 1920-х–1930-х рр.19. Титул “митрополит Київський і Галицький” було впроваджено вже після утворення Київської губернії в 1796 р., а слідом за тим Київської першо- класної єпархії в 1797 р., яка з очевидних причин вважалася найстарішою в Російській православній церкві й очолював яку обов’язково митрополит. Санкт-Петербурзьку та Московську єпархії також очолювали митрополити, але то були архієреї столичних єпархій. Київськими митрополитами до початку революційних подій початку ХХ ст. в Україні були Феогност (Лебедєв) (1830–1903), Флавіан (Городець- кий) (1840–1915) і Володимир (Богоявленський) (1848–1918) – митрополит Київський і Галицький, священно-архімандрит Києво-Печерської лаври, док- тор богослів’я, член Св. Синоду, у 1991 р. канонізований Російською право- славною церквою. Унаслідок політики Св. Синоду щодо призначення кан- дидатур на Київську кафедру склалася ситуація, коли практично весь єписко- пат Російської церкви в Україні на чолі з митрополитом Володимиром (Бо- гоявленським) складався з росіян. 18 Білокінь С. Розгром Київського єпархіального управління // Київська старови- на. – К., 1999. – № 1(325). – Січень–лютий. – С. 89–106. 19 Соколовський Олександр Климентій. Церква Христова 1920–1940. Пересліду- вання християн в СРСР. – К., 1999. – С. 1, 15–19, 33, 44–46, 48–49, 58, 63–64 та ін. 46 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Відомий політолог Карлтонського університету Богдан Боцюрків наво- дить такі дані: в Україні за даними перепису 1897 р. на Правобережній Ук- раїні росіяни складали 4,3% усього населення, з них 48,5% священнослужи- телів і ченців, на Лівобережжі – відповідно 13,3% і 31,3%, на Півдні Украї- ни – 21,4% і 64%20. Причиною такої політики, ймовірно, було старання убез- печити церковне життя від впливів т. зв. “українського сепаратизму”, особ- ливо в церковному житті. Уперше цей спосіб призначення Київського митрополита був поруше- ний унаслідок надзвичайних подій – убивства митрополита Володимира (Богоявленського) у січні 1918 р., що, за однією з версій, скоїли російські солдати з більшовицької армії під командуванням М. Муравйова. Всеросій- ський Помісний Собор 1917–1918 рр. по закінченні Синодальної доби вже обрав нового предстоятеля Російської церкви – Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихона (Беллавіна). Але за період з січня по травень 1918 р. питання про заміщення Київської кафедри так і не було вирішене. 5–7 травня 1918 р. за гетьмана Павла Скоропадського відбувся Київ- ський єпархіальний з’їзд. Митрополитом Київським і Галицьким він обрав архієпископа Харківського й Охтирського Антонія (Храповицького)21. Що- правда, обставини скликання і проведення цього з’їзду настільки обурили ту групу духовенства і мирян, які обстоювали ідею автокефалії Української церкви, що це посилило протистояння в церковному середовищі, оскільки архієпископ Антоній вже давно зажив собі сумної слави “україножера” і “українофоба” своїми демонстративними виступами проти вживання україн- ської мови в церкві. У період боротьби російського більшовицького уряду за встановлення радянської влади в Україні, чим були викликані інтервенція і кількаразове захоплення Києва більшовицькими військами в 1918–1919 рр., стан Право- славної Церкви безупинно погіршувався. Коли ця влада остаточно закріпи- лася в Україні в 1920 р., то єпископат, що знаходився в “канонічному зв’яз- ку” з московським патріархом, опинився у безвихідному становищі. Тільки під тиском обставин архієреї, священики і миряни змушені були поступово переходити на іншу систему відносин між церквою і владою за тим зразком, що вже був відпрацьований у радянській Росії, починаючи з жовтневого перевороту 1917 р. і відомого ленінського декрету. Ще на початку ХХ ст., з наростанням революційних настроїв у Російській імперії, у складі Російської православної церкви, до якої входили право- 20 Bohdan R. Bociurkiv. The Rise of the Ukrainian Autocephalous Ortodox Church, 1919–22 // Church, Nation and State in Russia and Ukraine / Ed. Geoffrey A. Hosking. – London, Macmillan, 1990. – P. 228–249. 21 Ільченко І. Вибори митрополита Київського і Галицького на Київському елекцій- ному єпархільному з’їзді (травень 1918 р.) // Пам’ять століть. – К., 1998. – № 4. – С. 46– 50; Старовойтенко І. Вибори Київського митрополита Антонія // Український церков- но-історичний журнал. – К., 2006. – № 2 (6). – С. 61–70. 47 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... славні єпархії України, виникли течії обновленського характеру. Згодом цей рух, що отримав несподіваний напрямок розвитку після 1917 р., і став нази- ватись “обновленським”. У цьому русі український націоналістичний напрямок був представле- ний рухом за автокефалію Української церкви 1917–1921 рр. На І Всеукраїн- ському Православному Церковному Соборі УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р. цей рух закінчився утворенням Української автокефальної церкви. Саме в пері- од активної роботи автокефалістів з організаційного оформлення УАПЦ і скликання Собору 13 серпня 1921 р. до Києва прибув новопризначений патріарший екзарх архієпископ Михаїл. Михаїл (в миру Єрмаков Василь Федорович; 31 липня 1862 р. – 30 берез- ня 1929 р.) народився в м. Санкт-Петербурзі, закінчив Київське реальне училище в 1881 р. Потім за порадою відомого своїми тлумаченнями Єванге- лій преосвященного ректора Київської академії єпископа Михаїла (Лузіна) (згодом єпископа Курського) вступив до 5-го класу Київської духовної семіна- рії22. Після навчання в Київській духовній академії упродовж 1883–1887 рр., яку він закінчив зі ступенем кандидата богослів’я, 19 червня 1887 р. Василь Єрмаков прийняв чернечий постриг з ім’ям Михаїла (ймовірно, в пам’ять преосвященного Михаїла Курського), а 28 і 29 червня того ж року був ви- свячений у ієродиякона й ієромонаха. У вересні 1887 р. ієромонах Михаїл був призначений викладачем Священного Писання в Київській духовній семінарії. З серпня 1890 р. він був призначений виконувачем обов’язків інспектора Санкт-Петербурзької духовної академії. У 1891 р. Михаїл був підвищений в сан архімандрита. З 1893 р. він – ректор Могилівської, пізніше – Волинської духовних семінарій. 31 січня 1899 р. митрополит Київський і Галицький Іоаникий (Руднєв), митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Антоній (Вадковський), митрополит Московський і Коломенський Володимир (Богоявленський), ар- хієпископ Новгородський і Староруський Феогност, архієпископ Тверський і Кашинський Димитрій, єпископ Гурій, єпископ Орловський і Севський Никанор, єпископ Таврійський і Сімферопольський Миколай, єпископ Са- ратовський і Царицинський Іоанн висвятили його во єпископа Новгород- Сіверського, вікарія Чернігівської єпархії23. Саме у православних джерелах прийняття єпископського сану є настільки важливою подією, що такі дати в життєписах зберігаються особливо ретельно і заслуговують довіри. У 1899–1903 рр. Михаїл – єпископ Ковенський, вікарій Литовської єпархії, потім – єпископ Омський і Семипалатинський. У 1905–1921 рр. зна- ходився на Гродненській єпископській кафедрі з резиденцією в м. Ковно, з 6 травня 1912 р. – архієпископ Гродненський і Брест-Литовський. Саме в 22 Стародуб А. Митрополит Михаїл (Єрмаков) (1862–1929): деякі аспекти остан- нього періоду діяльності та обставини смерті... – С. 457. 23 Михаил (Ермаков), митрополит Киевский, Экзарх Украины // www.ortho-rus.ru/ cgi-bin/ps_file.cgi?2_4173 - 14k 48 Ірина ПРЕЛОВСЬКА цей період відбулися події, що пов’язані з його нагородженням за різно- манітні заслуги. Серед нагород була дорогоцінна панагія, яку він одержав 14 травня 1911 р., і діамантовий хрест на клобук (1915 р.). Оригінали листування між обер-прокурором Св. Синоду Володимиром Саблєром (Десятовським) і Михаїлом (Єрмаковим) збереглися в Києві, в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. В. Саблєр надіслав 2 листи (від 29 квітня і 6 травня за ст. ст.) у м. Гродно, де була резиденція архієпископа Гродненського і Брест-Литовського, з повідом- ленням про нагородження діамантовим хрестом з нагоди дня народження Його Імператорської Величності Миколи ІІ24. Залишилася без уваги дослідників ще одна деталь з історії нагород: у 1912 р. архієпископ Михаїл надіслав Церковно-історичному й археологіч- ному товариству при Київській духовній академії кілька експонатів. Члени цього товариства спочатку письмово подякували Михаїлу за цінні експона- ти для музею25, а потім на засіданні від 8 вересня 1912 р. ст. ст. обрали його почесним членом товариства, виписавши відповідний диплом від 27 жовт- ня 1912 р. (за ст. ст.). З якихось причин цей диплом не був відісланий адре- сатові і не згадується серед його відзнак і нагород26. Вдалося знайти тільки одне повідомлення щодо його діяльності в пе- ріод Першої світової війни: “У лютому 1915 року, коли ворожі війська уві- йшли в межі Гродненської єпархії і зайняли Красноставський монастир, архі- єпископ Михайло щодня в м. Гродно здійснював богослужіння в місцевому соборі, а 14 лютого в самий розпал артилерійського бою прибув у Північно- Східне управління і тут під пострілами ворога відправив урочисте бого- служіння, обійшов усі укріплення, окропив їх святою водою, благословив захисників укріплень і звернувся до них з полум’яною надихаючою промовою. Перед зайняттям німцями м. Гродно переїхав у Москву”27. У Москві він проживав у митрополичих покоях Чýдова монастиря, служив у московських храмах, особливо на М’ясницькій вулиці, де служили евакуйовані грод- ненські священики. У 1917–1918 рр. він брав участь у Всеросійському По- місному Соборі в Москві28, був учасником передсоборної наради, де обгово- рювався проект майбутнього документа про порядок обрання московського 24 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. 13. – Спр. 6526–6527. 25 Там само. – Ф. 225. – Спр. 591. – Арк. 1. 26 Там само. – Ф. 160. – Спр. 1710. – Арк. 1. На дипломі вміщено зображення Київської духовної академії в рамці і на цьому фоні надруковано текст про обрання Високопреосвященнійшого Михаїла, Архієпископа Брест-Литовського і Гродненсько- го на підставі § 5 та 9 Статуту товариства почесним членом. На бланку є відтиск печат- ки товариства та підписи. 27 Михаил (Ермаков), митрополит Киевский, Экзарх Украины // www.ortho-rus.ru/ cgi-bin/ps_file.cgi?2_4173 - 14k 28 Цыпин Владислав, прот. История Русской Церкви. 1917–1997. – М., 1997. – Т. 9. – С. 28. 49 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... патріарха. Після Берестейської угоди (березень 1918 р.) частина єпархії, якою керував Високопреосвященнійший Михаїл (Єрмаков), виявилася на тери- торії відновленої Польської держави. У Москві з початку 1921 р. він керував Донським монастирем. Св. Пат- ріарх Московський і всієї Росії Тихон (Беллавін) у червні 1921 р. призначив його тимчасовим заступником митрополита Київського і Галицького з на- данням повноважень патріаршого екзарха в Україні. Є повідомлення, що він брав також участь у засіданнях Священного Синоду під головуванням Св. Патріарха Тихона в першій половині 1921 р.29. Питання про призначення екзархів на ті великі складові частини Росій- ської церкви в Україні й у Польщі, що після територіального розпаду Росій- ської імперії 1917 р. відокремилися від неї, є малодослідженими. Очевидно, що поки що не представлено ніяких документів про створення цих екзар- хатів у церковно-адміністративному і територіальному аспектах. Отже, йдеть- ся про особисті повноваження двох архієреїв, що відповідними указами були зведені патріархом Тихоном у сан митрополита з наданням додаткових по- вноважень екзарха в умовах небезпеки проголошення церковної автокефалії кожної з цих частин. На цих територіях, до їх входження до складу Росій- ської імперії (Україна у ХVІІ ст., Польща – у ХVІІІ ст.), існували свої право- славні центри і осередки. Для тієї частини Російської церкви, що залишилася на території Другої Речі Посполитої, такі повноваження були надані Георгієві (Ярошевському) (1872–1923). На початку 1920-х рр. він емігрував до Італії і вже звідти на запрошення польського уряду прибув до Польщі в серпні 1921 р. Архієпи- скоп Георгій (Ярошевський) був призначений екзархом Православної церк- ви в Польщі з наданням їй прав широкої автономії Указом Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихона (Беллавіна) від 28 вересня /11 жовтня 1921 р. і наказом № 1424 Священного Синоду Російської православної церкви від 28 вересня 1921 р. У сан митрополита архієпископ Георгій був зведений патріархом 30 січня 1922 р. У чомусь схожою була ситуація й в Україні. Після того, як митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький) залишив Київ у грудні 1919 р. разом з денікінськими військами, емігрувавши за кордон, справами з управ- ління Київською єпархією в найтяжчий для неї час керував єпископ Назарій (Блінов). Саме йому довелося вирішувати проблеми відносин із представ- никами різноманітних урядів у Києві протягом 1919–1921 рр., вести перего- вори з прихильниками автокефального руху в Україні, взагалі рятувати ті православні парафії, що залишилися вірними московському патріархові30. 29 Там само. – С. 66. 30 Опубліковано довідник усіх персональних складів українських урядів цього часу із світлинами і картами міста Києва: Кучерук О. Київ 1917–1919. Адреси. Події. Люди: Художнє видання. – К., 2008. – 156 с.; іл. 50 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Повідомлення про наказ щодо призначення Михаїла (Єрмакова) патрі- аршим екзархом України було опубліковано у збірнику “Актів...” на тій же сторінці, де і текст наказу про призначення патріаршим екзархом у Польщі Георгія (Ярошевського)31. Але з якихось причин сам текст цих наказів укла- дачем збірника Михаїлом Губоніним не був опублікований, – він подав тільки заголовки документів. О. Мазирін повідомляє про те, що М. Губонін “помил- ково думав, що Високопреосвященний Михаїл відразу ж був призначений патріархом Тихоном у Київ як правлячий митрополит”32. Виходячи з “По- ложення про тимчасове вище управління Православної Церкви на Україні”, прийнятого Всеукраїнським Собором 9 липня 1918 р. і затвердженого Всеро- сійським Помісним Собором постановою від 20 вересня 1918 р., О. Мазирін наводить уривок з листа патріарха Тихона архієпископу Євлогію (Геор- гієвському) від 16/29 липня 1921 р., в якому говориться про те, що “на про- хання київських єпископів до Києва послано тимчасового заступника як Екзарха Українського в сані митрополита […] Михаїла Гродненського...”33. Надалі юридична нерозробленість і відсутність опублікованих докумен- тів з питань канонічної території, церковно-правового статусу Українського екзархату призвели до серйозних наслідків, причому не в радянський пері- од, коли територія УРСР збігалася з кордонами екзархату, а в час розпаду СРСР і проголошення Української держави. Метою надання надзвичайних повноважень, підвищення київського митрополита в сан Патріаршого екзарха у 1920-ті рр. було прагнення збе- регти хоча б ту частину парафій, що залишалася вірною московському пат- ріархові, оскільки швидкими темпами відбувалися зростання і подальша реєстрація радянською владою обновленських і автокефальних громад. Щоправда, ситуація в Україні для Московської патріархії не завжди була зрозумілою через брак інформації, оскільки на початку 1920-х рр. її існу- вання виявилося під загрозою через арешти самого патріарха та намагання влади передати всю церковну владу обновленському Вищому церковному управлінню. Зберігся текст Звернення Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихо- на (Беллавина) до вірних в Україні про збереження єдності Православної церкви від 23 липня 1921 р.: “Божией милостью патриарх Московский и всея России смиренный Тихон возлюбленным о Господе чадам правосл[ав- ной] Церкви на Украине. Благодать Вам и мир от Бога Отца и Сына нашего Иисуса Христа”. Далі патріарх пише про те, що “с глубокой скорбью извести- лись мы, что нестроения и распри, имеющие теперь место в общественной жизни нашей многострадальной родины, отразились в церковной жизни на 31 Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти: Сборник документов: В 2-х ч.: 1917–1943 / Сост. М. Губонин. – М., 1994. – С. 179. 32 Мазырин Александр, иерей. Вопрос о замещении Киевской кафедры... – С. 60. 33 Там само. 51 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Украине. Враги векового единения православных украинцев со всей Рос- сийской Церковью произвели рознь и вражду между членами православной Церкви на Украине, сказавшуюся в нарушении церковной дисциплины и самовольном насильственном введении в некоторых храмах богослужения на украинском языке”34 . Російський патріарх керувався не тільки власними міркуваннями, а й рішеннями київського Синоду/Собору єпископів (засідання від 19–20 трав- ня 1921 р.) та Київського союзу парафіяльних церков “временным замести- телем отсутствующего по нынешним обстоятельствам Киевского митропо- лита Высокопреосвященнейшаго Антония [Храповицкого] назначить бого- любезнейшаго нашего Архиепископа Гродненскаго Михаила, со званием нашего Патриаршего Экзарха на Украине, с возведением его в сан митрополи- та и предоставлением Ему прав, принадлежащих митрополиту Киевскому. Примите же с любовью посылаемого к вам собрата нашего Высокопреосвя- щенного митрополита Михаила, и да не будет между верующими вражды и разделения, особенно в такое время, когда наша дорогая родина переживает и без того тяжкие испытания, и когда церковь является прибежищем скор- бящих. Да исполнятся на вас слова Господа нашего Иисуса Христа: «Да будут все едино, как ты, Отче, во Мне и Я в Тебе, так и они да будут в Нас едино» (Іоан. 17–21). Бог мира и любви да пребудет со всеми Вами. Тихон, Патриарх Московский и всея России. 10/23 июля 1921 г. (День памяти пре- подобного Антония Печерского)”35. Таким чином, 13 серпня 1921 р. до Києва прибув призначений на місце митрополита Київського і Галицького патріарший екзарх всієї України Ми- хаїл (Єрмаков). Метою надання надзвичайних повноважень, тобто підви- щення в сан митрополита і призначення його патріаршим екзархом, було прагнення московського патріарха приборкати швидкозростаючий українсь- кий церковний рух за автокефалію Церкви в Україні, який почався після Лютневої революції. Первісний склад учасників цього руху був представлений в основному українцями, що повернулися з фронту і взяли активну участь у виборах Ук- раїнської Центральної Ради, проведенні мітингів і зборів, у т. ч. єпархіаль- них з’їздів, які відбулися в українських єпархіях улітку 1917 р. Після прова- лу спроби проголосити автокефалію на 2-й сесії Всеукраїнського Собору у 1918 р. Всеукраїнська православна церковна рада (далі – ВПЦР) на чолі з капеланом Олександром Маричевим залишила Собор на знак протесту і після того припинила своє існування. 34 Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року... – С. 503. 35 Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року... – С. 504. Засвідчену копію цього звернення виявив О. Ігнатуша у Запорізь- кому архіві: Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст.). – Запоріжжя, 2004. – С. 332. 52 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Створення нової Всеукраїнської православної церковної ради відбулось у квітні 1919 р. і було пов’язано з новим етапом українського церковного руху за автокефалію, що тепер активно поповнювався представниками білого духівництва й основною метою ставив скликання Всеукраїнського Право- славного Церковного Собору. Навесні 1919 р. цей рух очолили протоієрей Василь Липківський і діяч київського земства мирянин Михайло Наумович Мороз, який як голова ВПЦР та організатор майбутнього Всеукраїнського Собору УАПЦ запросив прибути на цей Собор як делегата новопризначено- го екзарха України. У відповідь митрополит Михаїл написав йому таке: “Приношу Вам и сотрудникам Вашим благодарность за любезное приглашение принять уча- стие в работах созываемого Вами 1/14 сего октября Всеукраинского собора на правах члена сего Собора [...] я, как православный Епископ, во имя исти- ны и справедливости, долгом своим почитаю нижеследующий ответ на Ваше приглашение. Если бы я согласился принять звание и обязанности члена созываемого на 1/14 октября Собора, то этим самым я признал бы: во-пер- вых, что возглавляемый Вами Совет есть действительно законный «высший правящий орган Украинской Православной Церкви»; во-вторых, что сия Рада, пребывающая на территории деятельности Православной Украинской Цер- кви, управляемой законно поставленными Епископами, действительно имеет право управлять делами этой Церкви; в-третьих, что сия Рада, созывая со- бор без благословения местных Епископов, поступает действительно «в согласии», как Вы пишете, «с правилами Св. Апостолов». Никто из уважаю- щих каноны Православной Церкви не согласится искренно признать упомя- нутые действия возглавляемой Вами Рады правильными и законными – по- сему и я, к сожалению, принять Ваше приглашение не нахожу возможным в виде высказанных соображений, и недавно бывший в г. Киеве Церковный Собор/Синод Епископов всея Украины постановил августа 28/10 сентября, чтобы никто из Епископов, пастырей и пасомых не принимал участие в за- седаниях созываемого Радой на 1/14 октября Собора. Однако, скорбя всей душой в том, что часть клириков и мирян Украинской Православной церкви прервала общение со своими Епископами и что вследствие сего произошли печальные нестроения в церковной жизни на Украине, я почитаю своим свя- щенным долгом употребить все усилия для восстановления нарушенных церковного мира и единения всех чад Украинской Православной Церкви” (28 сентября/11 октября 1921 г.)”36. 19 жовтня 1921 р. екзарх все-таки прибув на засідання Собору УАПЦ у кафедральний собор Софії Київської як гість і був зустрінутий співом “Испол- ла еті деспота” як годиться зустрічати православного владику. На питання щодо участі в Соборі і, зокрема, в справі хіротонії кандидатів від Собору на 36 Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року... – С. 39–40. 53 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... єпископів для УАПЦ він заявив, що не уповноважений вести переговори від імені усього єпископату і розмовляти в офіційній обстановці, і хотів зали- шити засідання Собору. Члени Собору попросили його залишитися. Один з найстарших делегатів М. Левицький зі сльозами на очах просив не відмо- вити їм у хіротонії кандидатів у єпископи для УАПЦ і не відмовляти їм, як батько не відмовляє дітям. Але екзарх висловив свою думку про неканонічність цих зборів і зали- шив засідання37. Таким чином митрополит Михаїл (Єрмаков) відмовився благословити цей Собор і сприяти висвяченню єпископів для церкви, що виходила з московської юрисдикції38. Цим епізодом закінчується історія активних відносин між керівними органами УАПЦ, яку після цього Собору і до жовтня 1927 р. очолив митрополит Василь Липківський, і Українським екзархатом. Проблема керування Київською єпархією митрополитом Михаїлом по- лягала в тім, що в цей час за кордоном знаходився попередній митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький), що не склав із себе повно- важень митрополита, а виїхав з Києва в грудні 1919 р. разом з денікінськи- ми військами39. Збереглося повідомлення – Св. Патріарх Тихон у 1922 р. писав Михаїлу (Єрмакову) до Києва, що прийняв рішення: митрополитові Антонієві (Храповицькому) “не слід повертатися в Київ”. На одному з російських інтернет-сайтів з’явилося повідомлення в руб- риці “Архів. Документи історії”, де йдеться про вирішення цього питання на засіданні Св. Синоду єпископів України від 5 вересня 1922 р.40. Повідомля- ється, що “у цей же день відбулося засідання Св. Синоду єпископів України під головуванням митрополита Михаїла (Єрмакова). Це засідання заверши- ло роботу наради українських єпископів, що почалася 1 вересня і тривала кілька днів. Через втечу митрополита Антонія (Храповицького) і митропо- лита Платона (Рождественського) на Київську кафедру був призначений митрополит Михаїл (Єрмаков), а на Одеську і Херсонську – архієпископ Феодосій (Феодосієв). Було вирішено, що поминання Св. Патріарха Тихона буде здійснювати на своїх богослужіннях тільки митрополит Михаїл, у всіх же інших випадках повинно поминатися ім’я Екзарха України митрополита Михаїла. Синод затвердив нову, спрощену систему єпархіального керуван- ня: «Єпархія поділяється на більшу або меншу кількість вікаріатств, при 37 Там само. – С. 142–169. 38 Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні… – С. 139. 39 Евлогий, митроп. Путь моей жизни. Воспоминания Митрополита Евлогия (Геор- гиевского) изложенные по его рассказам Т. Манухиной. – М., 1994. – 621 с.; Никон [Рклицкий], архиеп. Жизнеописание блаженнейшего Антония, митрополита Киевского и Галицкого. – Нью-Йорк, 1971. – Т. 1; 1957. – Т. 2. Перевидано: його ж. Митрополит Анто- ний [Храповицкий] и его время. 1863–1936. – Нижний Новгород, 2004. – Т. 1. – 716 с. 40 Русская православная церковь XX век. Архив. Документы истории // www.pravoslavie.ru/arhiv/060905000099 - 46k - 25 авг 2006 54 Ірина ПРЕЛОВСЬКА всіх єпископах організуються духовні правління з виборних представників кліру і мирян, справи розподіляються між єпископами за вказівкою керую- чого єпархією і порозумінням з місцевими умовами». Синод підтвердив рішення наради про те, що «уживання тієї або іншої богослужбової мови залежить від парафіян»”. Важливо було б з’ясувати, як складалися стосунки митрополита з інши- ми православними церковними напрямками. Крім УАПЦ, назву “Українська Православна Церква” в Україні у 1920-х рр. одночасно мали ще “Всеукраїн- ський Союз Релігійних Громад Православної Автокефальної Синодальної Церкви” (“синодальці”), що нараховував 2235 парафій, або 25%, і “Україн- ська Православна Автокефальна Церква з канонічно спадкоємною ієрархією” (“Соборно-єпископська”), що нараховувала 418 парафій, або 5% від загаль- ної кількості зареєстрованих в УРСР41. Питання відносин митрополита Михаїла (Єрмакова) з українськими обновленцями поки що зовсім не досліджено. Вдалося знайти тільки одне повідомлення про відносини між екзархом Михаїлом і полтавським прото- ієреєм Феофілом Булдовським, що залишив УАПЦ через незгоду з неканоніч- ним поставленням митрополита Василя Липківського на Першому Всеук- раїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ в жовтні 1921 р. Церква, зареєстрована як “Українська Православна Автокефальна Цер- ква з канонічно спадкоємною ієрархією”, була утворена на засіданні Собо- ру православних єпископів у м. Лубни на Полтавщині 4–5 червня 1925 р., де були присутні 5 єпископів, висвячених архієреями тихонівської орієнтації або обновленськими ієрархами. Колишні члени руху за автокефалію Павло (Погорілко) і Феофіл (Булдовський), а також єпископ Іоаникій були про- відниками обновленських церковних угруповань, відомих як “погорілків- щина”, “булдовщина”, “іоаникіївщина”. Їхні парафії були зареєстровані в основному на Поділлі, Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині та ін. У 1923 р. прот. Феофіл Булдовський був висвячений у єпископа Лубен- ського і Миргородського. Його хіротонію здійснив єпископ Полтавський Гри- горій (Лісовський). З цього приводу він звертався до Екзарха України митро- полита Михаїла (Єрмакова) і дістав згоду, незважаючи на те, що Феофіл був одруженим. Після розірвання шлюбу і постриження в ченці 1/14 січня 1923 р. відбулася хіротонія Феофіла (Булдовського) на єпископа Лубенського і Мир- городського з метою нейтралізації впливу УАПЦ на Полтавщині, де були поширеними ідеї українізації Церкви. Однак надалі діяльність єпископа Феофіла почала набувати характеру, небезпечного для канонічного церковного порядку: до нього стали зверта- тися священики-українофіли з інших єпархій з проханням прийняти їх під свій омофор. Архієреї, права яких були порушені втручанням єпископа 41 Ігнатуша О. Православні Церкви в Україні у 20-х рр. ХХ ст. та взаємини між ними… – С. 121–138. 55 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Лубенського в їхню юрисдикцію, звернулися до Москви, до патріарха Тихо- на, зі скаргою на єпископа Феофіла, обвинувачуючи його у протиканоніч- них діях і розпалюванні сепаратистських настроїв у церковному середовищі. Розкольницькі дії єпископа Феофіла викликали різку відсіч з боку Свя- щенноначалія. Екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков) скликав Со- бор архієреїв для суду над Феофілом (Булдовським), але той відмовився з’яви- тися на його засідання. Суд, у якому взяли участь 13 єпископів, проходив заочно у грудні 1924 р. Булдовський та інші діячі “Лубенського розколу” 25 грудня 1924 р. були позбавлені сану і відлучені від Церкви. Проте Феофіл і його однодумці не зважили на рішення архієрейського суду і продовжили свою діяльність. Феофіл (Булдовський) оголосив себе “митрополитом”42. Митрополит Михаїл (Єрмаков) керував Київською єпархією із серпня 1921 р. до свого першого арешту 5 лютого 1923 р. Цей невеликий період його діяльності в Києві, коли організовувалися обновленські та автокефальні парафії, чомусь ніде не висвітлений. Серед матеріалів фонду № 5 ЦДАВО України “Народний Комісаріат внутрішніх справ України” вдалося знайти цікавий документ, автором якого був сам Михаїл. Документ був зареєстро- ваний 3 листопада 1921 р. під вхідним № 9337 у канцелярії керуючого спра- вами НКВС. Цей документ являє собою заяву з проханням дати дозвіл на скликання в 1922 р. Всеукраїнського Церковного Собору з представників Українського екзархату. На написання цієї заяви митрополита Михаїла уповноважили архієреї Українського екзархату, що зібралися на Собор у серпні 1921 р.43. Інформа- цію про проведення цього архієрейського Собору підтверджує і прот. Вла- дислав Ципін, який повідомляє про те, що з 28 серпня 1921 р. митрополит у Києві проводив без перерви засідання Собору єпископів України44. У цій заяві митрополит писав: “Виконуючи це доручення, я прошу Народний Комі- саріат внутрішніх справ Української Радянської Соціалістичної Республіки дозволити єпископам українських єпархій Київської, Чернігівської, Поділь- ської, Волинської, Одеської, Полтавської, Кременчуцької, Катеринославської і Сімферопольської скликати на 28 травня наступаючого 1922 р. в м. Києві Всеукраїнський Собор, на обговорення якого будуть запропоновані питан- ня: 1) про мову богослужіння й про переклад Св. Писання і богослужбових книг на українську мову; 2) про організацію церковно-релігійного життя в парафіяльних громадах, і 3) ті питання, що можуть виникнути в час відкриття Собору й про які місцева радянська влада завчасно буде інформована”. До цієї заяви додавалася ще одна про скликання Собору, адресована Київському Губернському Виконавчому Комітетові. Під заявою стоїть осо- 42 Русская православная церковь XX век. Архив. Документы истории // www.pravoslavie.ru/arhiv/060905000099 - 46k - 25 авг 2006 43 ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 2189. – Арк. 50–52зв. 44 Цыпин Владислав, прот. История Русской Церкви. 1917–1997... – Т. 9. – С. 69. 56 Ірина ПРЕЛОВСЬКА бистий підпис: “Митрополит Михаїл, Екзарх України”45. Очевидно, що Ек- зарх дотримувався умов свого призначення, не вказуючи в титулі назву Київ- ської кафедри, яку він очолював тимчасово, але виникає питання: наскільки УСРР в даному випадку збігалася з “Україною”? Однією з головних причин скликання цього Собору була та, що в сере- дині 1922 р. після арешту патріарха Тихона митрополит Михаїл виявився дещо у двозначному становищі: він був екзархом патріарха, відстороненого від керування Церквою російськими обновленцями, і тому могло бути по- ставлене питання про його особисті повноваження. В умовах загрози захоплення влади обновленцями митрополитові Михаїлові була потрібна нова санкція, що підтверджувала б його права46. Однак через протидію єпархіальних архієреїв Українського екзархату цей Собор так і не був скликаний, оскільки замість очікуваних 400 делега- тів прибуло десь 70–80 осіб. Делегати звернулися до присутніх єпископів з побажанням, аби вони оголосили про те, що “Українська Церква відтепер стала на шлях автокефалії”. Нарада єпископів (“Священний Синод єписко- пів всієї України”) відмовилась від обговорення питання про автокефалію, вказавши на те, що воно належить до компетенції Всеукраїнського Собору. 5 вересня 1922 р. Синод ухвалив через тривалу відсутність митрополи- та Антонія (Храповицького) вважати тимчасово керуючим Київською єпар- хією Михаїла, екзарха України47. Однак згодом патріарх Тихон анулював цю постанову і надіслав відповідний акт на ім’я Полтавського єпископа Гри- горія (Лісовського) у відповідь на його запит. У такий спосіб формально митрополитом Київським і Галицьким залишався Антоній (Храповицький), що давно вже перебував за межами СРСР, а митрополит Михаїл залишався тимчасовим керуючим Київською єпархією. Особисту канцелярію митрополита було створено, але через кілька днів її було ліквідовано, а самого митрополита заарештовано. Збереглася руко- писна копія офіційного листа з цієї канцелярії до єп. Канівського Василія (Богдашевського) від 19 січня/1 лютого 1923 р.48. У цьому листі повідом- ляється про те, що канцелярію було зареєстровано керівничим відділом Київського губвиконкому 29 січня 1923 р. за № 345 і вона тимчасово розмі- щується в залі колишнього Свято-Володимирського братства (на розі Стрітенської і Стрілецької вулиць біля Софійського собору), що необхідно повідомити духівництву і мирянам Канівської єпархії. На цю адресу пропо- нувалося надсилати всі повідомлення щодо церковно-релігійного життя єпархії. У фондах ІР НБУВ є також документ: “Склад особистої Канцелярії Митрополита Михаїла, Екзарха України, що керує Київською єпархією. 45 ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 2189. – Арк. 50зв, 52зв. 46 Мазырин Александр, иерей. Вопрос о замещении Киевской кафедры... – С. 61. 47 Там само. – С. 62. 48 ІР НБУВ. – Ф. 191. – Спр. 41. – Арк. 1–1зв. 57 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... 1) секретар Олексій Браїловський; 2) прот. Євгеній Капралов; 3) прот. Ми- кола Поройков; 4) прот. Феодосій Павловський; 5) прот. Олександр Ходзиць- кий”49. Про відкриття і реєстрацію цієї канцелярії відділом керування Київ- ського губвиконкому Рад селянських і червоноармійських депутатів було навіть видане спеціальне посвідчення за № 1255 від 29 січня 1923 року50. Але влада хоча і дозволила зареєструвати канцелярію митрополита Михаї- ла, все одно ставилася до нього як до “контрреволюціонера” і взяла його в чекістську “розробку”. За спостереженнями ГПУ, він був глибоко віруючою людиною, орієнтованою на молитву, мав неширокий суспільно-політичний кругозір і зовсім не підходив на роль церковного лідера. У Центральному державному архіві громадських організацій України, м. Київ (далі – ЦДАГО України) в кількох примірниках збереглося по- відомлення агента ГПУ такого змісту: “В одном из покоев наместничьего дома помещается Экзарх Всея Украины тишайший Митрополит Михаил. Живет он почти не подавая признаков архипастырского существования, так что в общем ходе лаврской жизни влияния его не сказывается вовсе... како- во бы ни было внешнее положение митр. Михаила, отношение его к делам Управления останется всегда неизменным. Оно вытекает из свойств его на- туры, представляющей собой ярко выраженный образец созерцательного, а не активного характера. Человек глубокого религиозного настроения, замк- нутый в себе самом, молитвенник и монах по призванию, он уделяет лишь незначительное внимание чуждым его духовному составу, практическим деловым вопросам. Лаврская братия любит его за простоту, доброту и не- притязательность. Церковные круги, отдавая должное его личным качествам, упрекают его в безынициативности, неавторитетности и безгласности в де- лах управления; о чьем-либо исключительном или даже преимуществен- ном влиянии на него тем не менее ничего не слышно. Чтобы восполнить характеристику какими-небудь штрихами из области сплетен, нелишне упо- мянуть, что молва приписывает Михаилу пристрастие к вину в молодости, оставшемуся будто бы до сих пор”51. Після арешту митрополита Михаїла 5 лютого 1923 р., кілька днів зго- дом, 8 лютого 1923 р. були дані пояснення причин цього арешту уповноваже- ним представництвом ГПУ НКВС УСРР на Правобережній Україні: “Видали- ти його було необхідно будь-що, тому що він, користуючись своїм авторите- том і «канонічною» владою, зривав підготовчу роботу і самий з’їзд Всеукраїн- ських Обновленських груп у Києві 12 лютого 1923 р., а також гальмував 49 Там само. – Ф. 160. – Спр. 1713. – Арк. 1. 50 Там само. – Спр. 1711. – Арк. 1. 51 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 45504 фп. – Арк. 5, 11. Тексти на обох аркушах ідентичні. Опубліковано: Білокінь С. Розгром Київського єпархіального управ- ління… – С. 89–90; його ж. О. Анатолій Жураковський і київські йосифляни. Докумен- тальне дослідження... – С. 34–35. 58 Ірина ПРЕЛОВСЬКА роботу ГПУ по розколу духівництва Київської губернії і Правобережжя”52. Але за 2 тижні до арешту митрополит склав таємне розпорядження. Відповід- но до постанови патріарха Тихона, він передав керування Київською єпар- хією в порядку наступності єп. Білоцерківському Димитрію (Вербицько- му)53, єп. Уманському Макарію (Кармазіну), єп. Богуславському і Липовець- кому Георгієві (Делієву), єп. Звенигородському вікарієві Київської єпархії Олексію (Готовцеву). Цей документ був датований 9/22 січня 1923 р. і підпи- саний самим митрополитом. У ЦДАГО України збереглася архівно-кримінальна справа за обвину- ваченням “Єрмакова Михайла (так! – І. П.) Федоровича”, тільки на внутрішній обкладинці позначено, що це особиста справа “Екзарха України Михаїла Єрмакова”54. Незважаючи на те, що він був заарештований 5 лютого 1923 р., до справи потрапили матеріали оперативної розробки за попередні роки, зокрема реєстраційна картка “служителя культу” № 684 від 8 вересня 1922 р. На питання в картці: “К какой из определившихся церковных группиро- вок себя причисляет или состоит оффициально”, відповів: “До православ- но-слов’янської самостійної Церкви на Україні”. Постійним місцем прожи- вання він вказав Києво-Печерську лавру (Цитадель, 9), оскільки всі при- міщення на Софійському подвір’ї були націоналізовані радянською владою у 1919 р., у т. ч. великий кафедральний Софійський собор і резиденція київ- ських митрополитів з ХVIII століття – Митрополичий будинок. Києво-Печерську лавру 15 грудня 1924 р. було передано Всеукраїнсько- му обновленському Синодові з 3-ма архімандритами і 60 ченцями після арешту митрополита Михаїла55. Але досі не здійснено дослідження проблеми пере- бування Києво-Печерської лаври під керівництвом обновленських структур. В результаті проведення радянської антирелігійної політики і загальної націоналізації церковних і монастирських територій і споруд через 2 роки у Лаврі було відкрито культурно-історичний заповідник “Всеукраїнське му- зейне містечко”. Підставою для цього стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР “Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним заповідником і про перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко” від 29 вересня 1926 року56. 52 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 45504 фп. – Арк. 44зв. Опубліковано: Білокінь С. Розгром Київського єпархіального управління… – С. 96; його ж. О. Анато- лій Жураковський і київські йосифляни. Документальне дослідження... – С. 47. 53 Про цей факт О. К. Соколовський повідомляє в довідці про єпископа Білоцерків- ського Димитрія (Вербицького): Соколовський Олександр Климентій. Церква Христова 1920–1940... – С. 33. Текст документа опубліковано: Білокінь С. О. Анатолій Жураков- ський і київські йосифляни. Документальне дослідження... – С. 47–48. 54 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 45504 фп. 55 Цыпин Владислав, прот. История Русской Церкви. 1917–1997... – Т. 9. – С. 115. 56 Див. перелік публікацій про Всеукраїнське музейне містечко (ВММ): Білокінь С. Український музей (факсимільне перевидання). Зб. 1. – К., 1927. – С. 214. Текст постанови 59 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... В архівно-кримінальній справі виявлено машинописну копію з перлюст- рованого чекістами листа московського патріарха Тихона митрополитові Михаїлові (Єрмакову) від 16 березня 1922 р., в якому він писав: “Митропо- литові Антонієві, мабуть, краще б відмовитися від Києва. Ви ймовірно чули, що на Карловицькому закордонному соборі випустили послання із закли- ком до відновлення династії Романових. А днями стало нам відомим звертан- ня Владики Антонія до Генуезької конференції, щоб більшовиків не запрошу- вали і не визнавали, а щоб російським емігрантам давали зброю і добро- вольців для здійснення. Довелося за такі політичні виступи закрити Вище Закордонне Церковне Управління, тим більше, що і потреби в ньому особ- ливої немає. Закордонні парафії підлеглі митрополитові Євлогію [Георгієв- ському]...”57. Незважаючи на лаконізм документа, у постанові, підписаній уповноваже- ним 3-ї групи V відділу ПП ГПУ УРСР Миколою Ляшком 25 січня 1923 р., зазначені причини арешту: “Розглянувши наявні матеріали на гр-на Єрма- кова М. Ф. – екзарха України, і приймаючи в увагу, що по наявному матері- алі зазначений гр-н досить викритий у тім, що проживаючи в межах УРСР, він не тільки не примирився з існуючою впродовж 5 років Робітничо-Се- лянською Владою, але систематично проводить роботу, спрямовану до її скинення, вважав би: завести слідчу справу за обвинуваченням гр. Єрмако- ва М. Ф. у злочині, передбаченому ст. 57 КК УРСР. Довідка: гр-н Єрмаков знаходиться на волі”58. В архівно-кримінальній справі є розпорядження від московських обнов- ленців з вказівкою здати справи і залишити керування Київською єпархією. Перший документ – це офіційний лист від “Вищого церковного управління у справах Православної Російської церкви” від 23 січня 1923 р. за № 73 (Москва, Самотьока, Троїцьке подвір’я) Високопреосвященнійшому Михаї- лові, Екзархові Київському: “Постановою Президії ВЦУ від 17 листопада 1922 р. Ви, Ваше Високопреосвященство, звільнені від керування Київською Єпархією зі звільненням на спочинок з призначенням місцем проживання ВУЦВК та РНК УСРР – С. 213–214. Див. бібліографію щодо ВММ за публікацією: Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам’ятки Золотоверхого Києва // Сакральні споруди в житті суспільства: історія і сьогодення. Матеріали Другої міжнар. наук.-практ. конф. “Софійські читання”, м. Київ, 27–28 листопада 2003 р. Присвячується 70-річчю утворення Софійського заповідника (1934–2004). – К., 2004. – Вип. 2. – С. 40; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. – Мюнхен, 1970. – С. 110–111. Пор.: Дубровський В. Історично-культурні заповідники та пам’ятки України. – Харків, 1930; Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. – К., 1930; Наукові установи та організації УСРР. – Харків, 1930; Лінка- Геппенер Н. В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929–1939 рр. / Передм. та ком. С. Білоконя // Лаврський альманах. Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Зб. наук. праць. – К., 2003. – Вип. 11 та ін. 57 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 45504 фп. – Арк. 3. 58 Там само. – Арк. 18. 60 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Вам м. Холмогори Архангельської губернії. Повідомляючи про це, ВЦУ пропонує Вашому Високопреосвященству після здачі справ з керування Єпархією негайно відбути до м. Архангельська у розпорядження місцевого єпархіального керівництва”59. Другий лист за змістом – це супровідний документ до першого, котрий свідчить про те, що київське керівництво обновленців було в курсі, що відбу- вається, і зі свого боку підтримувало рішення про відсторонення Екзарха, прийняте в Москві. У листі Київського єпархіального управління від 30 січня 1923 р. за № 46 на ім’я “Високопреосвященнійшого Митрополита Михаїла” говориться, що Київське єпархіальне управління, “препровождая при сем” відношення ВЦУ від 23/І-1923 р. за № 73, “просить Його Високопре- освященство у 3-денний термін здати справи єпархіальному управлінню і виїхати відповідно до розпорядження ВЦУ”60. Лист підписаний головою Київського єпархіального управління обновленців свящ. М. Бережним, свящ. Борисом Кротевичем та синодальним уповноваженим ВЦУ. Ці листи по тер- мінах дивним чином збіглися з рішенням влади заарештувати екзарха Ми- хаїла за опір діям обновленців в Україні. Після арешту допитував митрополита той же слідчий, що готував доку- менти про арешт. У протоколі допиту від 6 лютого 1923 р. є анкета з біографіч- ними даними, зазначено дату і причину приїзду: “Прибув в Україну 13 серп- ня 1921 р. за призначенням Синоду і ВЦС на прохання Київського Союзу пастирів і парафіяльних громад”61. Обвинувачення слідчого зводилося до того, що митрополит не запобіг заворушенням, що сталися при прийманні храмів у Києві представниками обновленських груп. Михаїл відповів, що 6 лютого 1923 р. збирався випустити таку відозву з метою запобігти ексце- сам, але не встиг. У протоколі допиту від 8 лютого 1923 р. митрополит по- відомив слідчому про невизнання ним рішення ВЦУ “антонінівців”, тобто обновленців на чолі з митрополитом Антоніном (Грановським), усунути його, і що вважає ВЦУ неканонічним за “самочинне захоплення влади без благо- словення патріарха і Собору”62. Документи з цієї архівно-кримінальної справи демонструють неприхо- ване бажання влади якомога швидше передати справу до Москви. 5 лютого 1923 р. уповноважений Микола Ляшко вже написав текст висновку, хоча потім ще були допити 6 і 8 лютого. В обвинувальному висновку справи ска- зано, що громадянин Єрмаков “є завзятий і глибоко відданний прихильник патріарха Тихона, що не рахувався з усуненням останнього, відкрито стоїть на його боці, вважаючи обвинувачення патріарха Радянською Владою в пе- решкоджанні вилученню церковних коштовностей походом Радвлади про- ти церкви, зайнявши з перших же кроків обновленського церковного руху в 59 Там само. – Арк. 25. 60 Там само. – Арк. 24. 61 Там само. – Арк. 32–33. 62 Там само. – Арк. 38–38зв. 61 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Київській губернії і на правобережній Україні явно непримиренну і завзято- ворожу позицію, завдяки своєму впливові й авторитетові серед духівництва сприяв організації міцного контрреволюційного тихонівського фронту, який використовував у своїй боротьбі з обновленськими впливами для контрре- волюційної агітації, поширення чуток («переодягнені жиди», «комуністи») [...] Митрополит Михаїл не вжив ніяких заходів для ліквідації цієї агітації, він благословляв і заохочував подібних проповідників. Такі дії [...] призве- ли до низки ексцесів [...] при передачі Губліквідкомом храмів обновленським групам, зокрема в Покровському монастирі”63. Висновок уповноваженого ГПУ був однозначний: “Вважаючи, що по- дальше перебування Митрополита Михаїла в Києві спричинить посилення контрреволюційного тихонівського фронту, поширення чуток про церковні обновленські течії, що пов’язуються цим фронтом з органами Радвлади, поводження Митрополита Михаїла розкладницьки діє на масу і може в май- бутньому спричинити цілий ряд ексцесів. Вважав би за необхідне вислати Митрополита Михаїла до Москви в розпорядження ГПУ РСФРР”64. Питан- ня було вирішено швидко. У листі від повноважного представника на Пра- вобережній Україні НКВС ГПУ від 8 лютого 1923 р. за № 2591, що був на- правлений до Москви в ГПУ РСФРР, начальникові Секретного відділу Сам- сонову, наводиться перелік уже сформульованих обвинувачень. Як обґрунтування для арешту зазначено таке: “Видалити його було не- обхідно будь-що, тому що він, користуючись своїм авторитетом і «каноніч- ною» владою, зривав підготовчу роботу і самий з’їзд Всеукраїнських Обнов- ленських груп у Києві 12 лютого 1923 р., а також гальмував роботу ГПУ по розколу духівництва Київської губернії і Правобережжя. Додаємо, що поста- новою ВЦУ від 17 листопада 1922 р. Митрополит Михаїл був звільнений від керування Київською Єпархією”65. У Москві його помістили до Бутирської в’язниці (корпус 8, камера № 39), причому кілька разів продовжували термін його перебування там. Усі документи по продовженню подавала якась співробітниця 6-го відділення СВ ГПУ Якимова. У квітні 1923 р. з’явилися повідомлення про те, що в Бутирській в’язниці Михаїла відвідувала його рідна сестра Ольга Федорів- на Вєстли. Саме вона почала діяти, намагаючись прискорити вирішення його питання. Сам Михаїл у записці на ім’я слідчого Агранова попросив особис- того побачення із сестрою, наполягаючи на тому, що через хворобу вух по- гано чує при загальних побаченнях через ґрати66. Очевидно, саме численні прохання О. Ф. Вєстли якось уплинули на швидкість проведення слідства і вирок. Спочатку у своєму листі на ім’я про- 63 Там само. – Арк. 39. 64 Там само. 65 Там само. – Арк. 42–42зв. 66 Там само. – Арк. 51. 62 Ірина ПРЕЛОВСЬКА курора від 5 травня 1923 р. вона просила “відпустити брата на поруки і доз- волити йому перебування в монастирі, а також дозволити передати йому їжу і білизну”67 . Далі вона знову звернулася з проханнями полегшити пере- бування брата у в’язниці, дозволити йому заслання на поселення в Турке- стан (Ташкент, Самарканд), де можна мати постійну медичну допомогу68. У справі віднайдено кілька листів на ім’я начальника ГПУ за липень 1923 р. із проханням “звільнити з Бутирки її хворого старого брата Михаїла під підписку про невиїзд”69. Невідомо, чи вплинули клопоти сестри або обставини так склалися, але в справі з’явилася довідка від 10 серпня 1923 р. адмінчастини 17-ї московської тюремної лікарні про те, що “ув’язнений Єрмаков М. Ф. прибув на лікуван- ня в лікарню 2 серпня” разом з випискою з протоколу засідання комісії НКВС про адмінзаслання від 13 липня 1923 р., з якої видно, що ув’язнений підля- гає висилці в Туркестан на 2 роки за ст. 69 і 73 КК70. Про те, що митрополита Михаїла (Єрмакова) збиралися вислати після перебування в Бутирській в’язниці, свідчить текст “Висновку в справі № 17378 гр. Єрмакова М. Ф., обвинувачуваного в а[нти]/р[адянській] діяль- ності. Арештований 5 лютого 1923 р. Утримується в Бутирській в’язниці ГПУ. По реєстрації ГРУ не проходив”. Цей “Висновок” датований 7 травня 1923 р. Текст цього документа підготувала та ж співробітниця 6-го відділення Секретного відділу ГПУ Якимова, що вже рекомендувала “Єрмакова М. Ф. направити в концтабір терміном на 2 роки за злочини по ст. 69 і 73 КК. Справу припинити і здати до архіву відділення СВ ГПУ”71. Усі, хто підпи- сав цей висновок, були згодні з пропозицією, але на цьому аркуші є ще 3 резолюції. Якась Андреєва дописала від руки: “60 років у табір не можна. Вислати в Наримський край на 2 роки. Андреєва”. Ще хтось дописав: “у Березів на 2 роки”. Третій автор резолюції пропонував Михаїла направити до Архангельського концтабору72. Остаточне рішення у справі митрополита Михаїла (Єрмакова) було прий- нято 13 липня 1923 р. по доповіді відомого в Росії “фахівця” з розкладання Церкви Євгена Тучкова. В архівно-слідчій справі зберігся оригінал виписки з протоколу судового засідання Колегії ГПУ про слухання справи № 17378 за обвинуваченням Єрмакова М. Ф. Колегія ГПУ ухвалила: “Висла- ти до Туркестану терміном на 2 роки. Справу здати до архіву 6 відділення Секретного відділу ГПУ”73. 67 Там само. – Арк. 57–57зв. 68 Там само. – Арк. 62, 63, 65. 69 Там само. – Арк. 68, 69. 70 Там само. – Арк. 66. 71 Там само. – Арк. 70. 72 Там само. 73 Там само. – Арк. 71. 63 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... До 1925 р. митрополит Михаїл перебував в ув’язненні, пізніше – у заслан- ні в Ташкенті74. У 1925–1926 рр. проживав у Москві без права виїзду, потім – знову у засланні в м. Прикумську Терської області (Північний Кавказ). Про те, що в листопаді 1925 р. він був на допиті, свідчить публікація ієрея О. Мази- ріна, де наводиться цитата з протоколу допиту митрополита Михаїла (Єрма- кова) з посиланням на справу № Н-3677 у Центральному архіві ФСБ РФ75. У заповіті митрополита Петра (Полянського), датованому 6 грудня 1925 р., екзарх Михаїл згадується як другий кандидат у його наступники на місце місцеблюстителя патріаршого престолу76. Сам текст цього заповіту опублі- кований разом з посиланнями на відповідні джерела77. Петро (Полянський) писав: “Якщо ж цьому митрополитові Сергію (Страгородському) не буде змоги здійснити це, то до тимчасового виконання обов’язків Патріаршого Місцеблюстителя приступити Високопреосвященнійшому Михаїлу (Єрма- кову), Екзарху України...”. Але за кілька днів до арешту митрополита Петра Михаїл відмовився від виконання цих обов’язків78. У березні 1926 р. єпископи в Україні підписали загальне повідомлення Екзархові України митрополитові Київському і Галицькому Михаїлу проти григоріанського розколу в Російській православній церкві. Серед тих, хто підписав цей документ, були архієп. Канівський Василь (Богдашевський), єп. Богуславський і Липовецький Георгій (Делієв), єп. Сквирський і Берди- чівський Афанасій (Молчанівський), єп. Радомишльський і Чорнобильський Сергій (Куминський), єп. Черкаський і Чигиринський Філарет (Лінчевський), єп. Білоцерківський Димитрій (Вербицький). 12 березня 1926 р. надійшло послання 8-ми архієреїв українських єпархій на чолі з митрополитом Михаїлом на ім’я митрополита Сергія (Страгород- ського) такого ж змісту79. 12 березня 1926 р. було прийнято загальне звер- нення українських православних ієрархів до місцеблюстителя патріаршого престолу в Москві митрополита Сергія щодо питання осуду організаторів нового церковного розколу Тимчасового Вищого церковного управління, що підписали сам митрополит Михаїл (Єрмаков), єпископи Костянтин (Дья- ков), Онуфрій (Гагалюк), Антоній (Панкєєв), Стефан (Андріяшенко), Ма- карій (Кармазін), Григорій (Лісовський), Василь (Богдашевський) і Борис (Шипулін)80. У цей час в Росії розпочався процес підготовки відомої “Декларації” митрополита Сергія (Страгородського). В одній з архівно-кримінальних 74 Цыпин Владислав, прот. История Русской Церкви. 1917–1997... – Т. 9. – С. 116. 75 Мазырин Александр, иерей. Вопрос о замещении Киевской кафедры... – С. 60. 76 Цыпин Владислав, прот. История Русской Церкви. 1917–1997... – Т. 9. – С. 137. 77 Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского... – С. 421–423. 78 Цыпин Владислав, прот. История Русской Церкви. 1917–1997... – Т. 9. – С. 141. 79 Там само. – С. 144. 80 Про ці документи згадано в роботі: Ігнатуша О. Інституційний розкол право- славної церкви в Україні... – С. 340–341. 64 Ірина ПРЕЛОВСЬКА справ, що знаходяться в ЦДАГО України (справа за обвинуваченням Г. Д. Не- веровича) є повідомлення про те, що у червні 1926 р. один з учасників “контр- революційного угруповання” Должанський одержав листа від Михаїла (Єрмакова) з Москви з пропозицією скласти проект декларації для легалі- зації Православної Церкви в масштабі України. На допиті Неверович пока- зав, що “скласти проект він просив київських єпископів і духівництво. На- скільки знаю, до цього листа поставилися холодно, як київські верхи органі- зації, так і духівництво, що йде за ними. Ніякого проекту, здається, ніхто не складав, а потім пішла висилка Михаїла Єрмакова до Прикумська і питання відпало саме собою”81. Таким чином, стає очевидним, що переговори між владою і церквою почалися давно і в 1926 р. на порядок денний стало питання про офіційне визнання Православною церквою радянської влади і СРСР як своєї “батьків- щини” в церковному сенсі. Внаслідок напруженої праці карних органів по розкладанню церкви стали можливими проекти зі створення і публікації текстів “декларацій лояльності” в Москві і в Києві. Але метою “фахівців” з церковного питання в карних органах була та, щоб і місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський), і тимчасово керуючий Київською єпархією екзарх Михаїл (Єрмаков) начебто незалежно один від одного написали однакові за змістом, але різні за формою декларації і розповсюдили б їх у підпорядкова- них парафіях. У ГДА СБ України є повідомлення про те, що при ліквідації органами влади нелегального Собору тихонівського єпископату України у вересні 1926 р. з’ясувалося, що цей Собор мав тісний зв’язок з керівництвом тихонівської верхівки в СРСР в особі заступника місцеблюстителя патріаршого престо- лу митрополита Нижегородського Сергія (Страгородського) й екзарха Ук- раїни митрополита Михаїла (Єрмакова). Цей зв’язок здійснювався за допомогою спеціального кур’єра, причому більшість єпископів України не знали його прізвища і називали його клич- кою “Пожежний”. У результаті проведеної розробки ним виявився “тихонів- ський полтавський піп” Микола Піскановський. 24 грудня 1926 р. Пісканов- ський, згідно з пропозицією ГПУ, був таємно заарештований і доправлений до Харкова. На допиті він показав, що дійсно був кур’єром для зв’язку Со- бору з московськими релігійними діячами і зробив 9 поїздок у різні міста (Москва, Ярославль, Нижній Новгород) з актами цього Собору82. Спецслужби УСРР не тільки активно впливали на церковну ситуацію, а й досить успішно спрямовували хід подій. Наприклад, є щотижневе зве- дення від 13–19 березня 1927 р. під заголовком: “Глухівці загрожують екзар- хові Михаїлу Єрмакову”. З тексту повідомлення випливає, що на Глухівщи- ні 1 березня 1927 р. під керівництвом агента ГПУ відбувся з’їзд тихонівців, 81 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Спр. 66923 фп. – Т. 3. – Арк. 22. 82 ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 370. – Ч. 1: 1927 р. – Т. 1. – Арк. 1–13зв. 65 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... що хотіли засудити “тихонівщину” і закордонних ієрархів. На з’їзді було 70 настоятелів і 200 мирян. Було винесено резолюцію з вимогою до вищої ієрархії легалізувати православну церкву в УСРР. У заключній частині резо- люції зазначено, що в разі, якщо екзарх Михаїл не благословить починання глухівців, то вони визнають колегію, призначену митрополитом Крутиць- ким Петром (Полянським) у резолюції від 1 лютого 1926 р. Було обрано комітет з 10 осіб, який 14 березня послав до екзарха Михаїла (Єрмакова) делегацію для надання інформації і виявлення його точки зору83. У цьому ж повідомленні говориться про те, що в Полтаві 16 березня 1927 р. помер ар- хієпископ Григорій (Лісовський), “активний тихонівець”. Перед тим 26 лю- того 1927 р. заступник місцеблюстителя митрополит Серафим звів його у сан митрополита84. З щотижневих зведень чекістів УСРР за період з 29 травня по 5 червня 1927 р. відомо, що митрополит Михаїл заборонив у священнослужінні тихо- нівського єпископа Павла (Кратірова), який повернувся із заслання, за те, що той відмовився визнати Сергія Нижегородського заступником місце- блюстителя патріаршого престолу85. Після виходу “Декларації” митрополита Сергія чекісти зафіксували ті чутки, що циркулювали в тихонівському середовищі УСРР. Про митрополита Михаїла говорили, що він одержав запрошення Сергія приєднатися до віднов- леного Синоду, на що дав згоду, але при виконанні визначених умов: 1) по- вернення його в Україну, 2) дозвіл на організацію при ньому нового єпархі- ального управління і 3) повернення усіх раніше висланих єпископів. Через останній пункт нібито влада не дала дозволу на його приїзд в Україну86. Повідомлення про появу т. зв. “відозви про легалізацію” митрополита Сергія (Страгородського) стало темою для щотижневого зведення Секрет- ного відділу ГПУ УСРР за № 34/44 за період з 21 по 27 серпня 1927 р.: “Днями митрополит Сергій НИЖЕГОРОДСЬКИЙ звернувся до духівницт- ва і віруючих тихонівської орієнтації із спеціальною відозвою про легаліза- цію. Відозва, опублікована в «Известиях» за № 188 від 15 серпня, викликала серед активу всіх релігійних угруповань багато […] розмов. […] Реакційна частина тихонівського духівництва відозву зустріла вороже87, буцімто «Сер- гій сам себе висік». Актив крикливих фанатиків (рос. – «клікуш». – І. П.) м. Харкова поширює чутки про близький кінець світу. За їхніми словами, антихрист уже прийшов і спокусив святих отців церкви. Деякі з крикливих фанатиків грозять духівництву, яке підтримає СЕРГІЯ, «видрати патли». Ло- яльно налаштована до радвлади частина тихонівського духівництва відозву 83 Там само. – Арк. 150–150зв. 84 Там само. – Арк. 150зв. 85 Там само. – Т. 2. – Арк. 118. 86 Там само. – Т. 3. – Арк. 169. 87 Про вороже ставлення представників тихонівського духівництва див. Соколов- ський О. К. Церква Христова 1920–1940... – С. 36. 66 Ірина ПРЕЛОВСЬКА зустріла з радістю. З нетерпінням очікує таких же кроків і з боку екзарха Михаїла ЄРМАКОВА, щоб легалізація торкнулася й України”88. Чекісти умістили до щотижневих звідомлень донесення від своїх інфор- маторів щодо того, як відгукнулися на цю публікацію в середовищі УАПЦ: “Актив автокефалістів відозві митрополита Сергія надає величезного зна- чення і вважає її першим кроком на шляху остаточної угоди тихонівців з Радвладою. [Колишній голова ВПЦР В. В.] Потієнко говорить: «...для нас це дуже погано. Тихонівці залишилися тихонівцями, тому що, написавши декларацію, вони так її обставили, що по змісту її виходить, що вони тільки виконують волю патріарха Тихона. Цією декларацією вони не засудили Тихо- на, а його авторитетом усе зробили. Комуністи і монархісти в національно- му питанні зійшлися, у соціальному розійшлися. Комуніст і монархіст ближчі один до одного, ніж кожний з них окремо до українців. Вимогою життя є якнайшвидше об’єднання комунізму з монархізмом. Брусилов в ім’я бать- ківщини пішов працювати в генштаб, а тихонівці, в ім’я батьківщини, бла- гословлятимуть на війну за СРСР. Цікаво, як приймуть декларативну церк- ву ті маси, соціально скривджені, на яких дотепер трималися тихонівщина (куркулі, торгівці і т.д.)». Архієпископ [Чернігівський УАПЦ І. Д.] Павлов- ський: «...Ціль влади відокремити тихонівську масу від тихонівських керів- ників. Актив тихонівців має виявити себе, а потім руками тихонівської маси буде викинутий. У загальному йде очищення атмосфери. Прийшов час ле- галізувати церкву, але поділивши її на частини». Деяка частина активу авто- кефалістів розцінювала декларацію Сергія в такому дусі: «...Прийшов час для влади встановити міцний зв’язок з церквою, тому що церква залишаєть- ся ще значним фактором і її відразу викинути не можна. Навпаки, у випадку війни і церква буде необхідна. Якби церква, відокремлена від держави, ви- знала б СРСР своєю батьківщиною, то це було б для влади великим плюсом. Зараз церкві потрібні права, а владі допомога, і на цьому вони зійдуться». Інша частина автокефалістів давала таку оцінку декларації СЕРГІЯ: «...Ти- хонівці уперлися і програли. Звичайно, тихонівці захищати влади не будуть, але все-таки в їхній декларації основною думкою проходить монархічна “єдина і неподільна”. Вони хочуть захищати “батьківщину”. Влада не вірить у їхню щирість, але використовує, наскільки це буде можливо». Актив угру- повання Собору єпископів так розцінював декларацію СЕРГІЯ: «...Тихонівці самі себе висікли. Своєю декларацією СЕРГІЙ пішов значно далі, ніж ми. Ми тільки визнали Радвладу, але ніколи не говорили, що “вороги Радвлади наші вороги, радість і успіхи її – наші успіхи, а невдачі – наші невдачі”. Цими словами СЕРГІЙ неначебто благословляє антирелігійну діяльність Радвлади. Подібна заява СЕРГІЯ викликає новий розкол у тихонівщині, відокремивши від неї найбільш реакційні елементи»”89. 88 ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 370. – Ч. 1: 1927 р. – Т. 3. – Арк. 136зв.–137. 89 Там само. – Арк. 137–138зв. 67 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Зі щотижневого зведення за 11–18 вересня 1927 р. випливає, що до Хар- кова приїздила делегація від тихонівського духівництва Чернігівщини з кло- потанням перед органами влади про легалізацію. Чекістами було зазначено, що легалізація митрополита Сергія в Москві до України ніякого відношен- ня не має, тому що Українська церква автономна. Головним винуватцем неле- гального становища тихонівщини в Україні є її єпископат на чолі з митропо- литом Михаїлом, що проводить дотепер антирадянську діяльність, і до ви- знання єпископатом своїх політичних помилок тихонівщина України легалізована не буде. Одержавши таку відповідь, ця делегація звернулася до керуючого Чернігівською єпархією єпископа Стефана (Проценка) з кате- горичною вимогою вжити негайних заходів до легалізації. У цей же день єпископ Стефан направив митрополитові Михаїлові таку телеграму: “Надзвичайно серйозне церковне становище на Чернігівщині вимагає невідкладної легалізації. Благословіть приступити. Єпископ Сте- фан”. Отримавши від митрополита Михаїла (Єрмакова) позитивну відповідь, єпископ Стефан з’явився до Чернігівського ГПУ із запитом про умови і мож- ливості легалізації Чернігівської єпархії на основі декларації митрополита Сергія (Страгородського). Чекісти основною умовою для легалізації назвали визнання тихонів- ським єпископатом України на чолі з екзархом Михаїлом своїх колишніх політичних помилок, виголошення осуду антирадянської лінії поведінки за- кордонного духівництва і припинення церковного поминання адміністра- тивно висланого єпископату. Делегація вирядила одного зі своїх членів у Москву до митрополита Сергія з клопотанням про призначення на Чернігів- ську кафедру Костянтина (Дьякова), що перебував на напівлегальному стано- вищі. Єпископ Стефан (Проценко) послав телеграму про те, що постановою митрополита Сергія доручається керування Чернігівською єпархією єп. Сумському Костянтину (Дьякову) і що потрібно зв’язатися з митрополи- том Михаїлом (Єрмаковим) безпосередньо90. З іншого щотижневого зведення за № 40/50 за період з 1 по 8 жовтня 1927 р. відомо, що на адресу митрополита Сергія (Страгородського) митро- полит Антоній (Храповицький) прислав брошуру – відповідь на послання Московського Синоду під назвою “Долой зло”91. У цій брошурі розглядало- ся питання про ставлення церкви до радянської влади на основі канонів Православної церкви. Радянську владу Антоній називає “безбожною” і “богопротивною”, намагається довести, що неможливо застосовувати до неї відомі канонічні положення церкви: “несть власти не от Бога” і “всякая душа властям предержащим да повинуется”. Сергій був названий у брошурі “шля- хетним мрійником”, який іще у 1917 р. плекав сподівання сполучити право- 90 Там само. – Арк. 185–185зв. 91 Там само. – Т. 4. – Арк. 13зв. 68 Ірина ПРЕЛОВСЬКА славне церковне життя з підпорядкуванням російської землі Радянській владі92 . Далі в цьому зведенні за 1–8 жовтня 1927 р. говориться, що з відома і згоди ГПУ один із секретних співробітників (с/с), “тихоновствующий цер- ковник” завів листування з келійником митрополита Антонія – ієромонахом Феодосієм. В одному з листів с/с запитав Феодосія про ставлення закордон- ного духівництва до декларації митрополита Сергія. Відповідь Феодосія можна звести до таких положень: 1) закордонний Собор єпископів не надав ніякого значення посланню Сергія і охочих дати підписку про припинення політичної роботи і боротьби із Радвладою не знайшлося; 2) митрополит Антоній і його прихильники чекають Помісного Собору, та й то за умови, що він не буде скликаний Сергієм, а збереться незалежно від його впливу93. Відповідь була написана с/с з урахуванням побажань ГПУ, а також він сам запропонував налагодити таке ж листування з іншими закордонними цер- ковниками. У тому ж щотижневому зведенні проходить чекістська оперативна інфор- мація про те, що у зв’язку з відмовою митрополита Антонія, який числиться дотепер митрополитом Київським і Галицьким, приєднатися до декларації Сергія, “київськими церковниками розпочата кампанія серед духівництва й єпископату України про призначення на Київську кафедру митрополита Михаїла (Єрмакова). Ініціативна група з київських церковників написала клопотання митрополитові Сергію про призначення митрополита Михаїла на Київську кафедру. Клопотання вже підписане всім тихонівським єписко- патом України і направлено митрополитові Сергію”94. У щотижневому зведенні з 9 по 15 жовтня 1927 р. є інформація про те, що 12 жовтня 1927 р. митрополит Михаїл, відбувши заслання, прибув із Прикумська до Харкова за викликом ГПУ. У попередній бесіді з чекістами він дав принципову згоду на складання відозви до віруючих і духівництва України в дусі декларації Сергія (Страгородського). Там же говориться про те, що до остаточного з’ясування питання щодо легалізації тихонівщини в Україні митрополит Михаїл знаходитиметься в Харкові95. Восени 1927 р. після приїзду до Харкова, а потім до Києва митрополита Михаїла (Єрмакова) відбулася “легалізація” церкви в Україні після видання його декларації. У вже згадуваній архівно-кримінальній справі Г. Неверо- вича говорилося, що “декларації та інші акти майже ніде в Києві не обнаро- дувалися, у селах, як, наприклад, у м. Радомишль Чорнобильської округи, вони читалися з випущенням тих місць, де йшла мова про лояльність до Радвлади, про що у 1928 р. повідомляв мені Волков”96. Впродовж 1927– 92 Там само. – Арк. 14. 93 Там само. – Арк. 15. 94 Там само. – Арк. 15зв. 95 Там само. – Арк. 36. 96 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Спр. 66923 фп. – Т. 3. – Арк. 33–34. 69 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... 1928 рр. митрополит Михаїл перебував у Харкові, служив у Ново-Троїцькій церкві. За інформаціями чекістів, частина “прогресивного” духівництва покладала на нього надії щодо поліпшення відносин із владою. Крикливі фанатики, навпаки, почали поширювати чутки, що “екзарх не справжній, а підставлений владою, щоб зміцнити авторитет єпископа Костянтина [Дья- кова]”97. ГПУ запропонувало митрополитові Михаїлу виробити проект відозви до віруючих і духівництва, що мала бути складена на основі декларації митро- полита Сергія (Страгородського), містити церковно-канонічну оцінку анти- радянських дій тихонівщини в Україні і відображати ставлення церкви до духівництва, що емігрувало. У свою чергу влада обіцяла опублікувати цю відозву в радянській пресі й організувати розсилання відозви по церковній лінії єпархіальним і вікарним єпископам із пропозицією прочитати вірую- чим з амвона у визначений термін98. З 6 по 12 листопада 1927 р. чекістами було складено щотижневе зведен- ня про те, що навколо екзарха в Харкові “активізувались реакційні кола” на чолі з якимсь священиком Селецьким: вони намагалися так вплинути на екзарха, щоб його декларація не була схожа на декларацію Сергія. Супереч- ка з Селецьким довела екзарха до нервового зриву, у результаті якого стався напад “грудної жаби”. Було вжито заходів до оточення його особами, бажа- ними для чекістів. З цією метою оброблено його “духовну дочку”, якусь Шуварську, удову київського лікаря, що оселилася в квартирі екзарха під виглядом економки. Крім того, чекісти вживали заходів до того, щоб екзарх запросив до себе келійника, який був секретним співробітником ГПУ. Ав- тор щотижневого зведення запевняв, що “через цих осіб, а також єпископа Костянтина, цілком можливо буде робити на екзарха потрібний нам вплив”99. Як випливає зі щотижневого зведення з 13 по 19 листопада 1927 р., митрополит Михаїл представив у ГПУ проект послання “до духівництва і пастви” у зв’язку зі звертанням його до влади з проханням про легалізацію. У цей проект чекістами були внесені деякі зміни і доповнення, прийняті Михаїлом (Єрмаковим) після прочитання. Сам текст проекту було датовано 17 листопада 1927 р.100. У щотижневому зведенні за 13–19 листопада 1927 р. наводяться тільки політичні витяги з цього проекту, в якому говориться, що 23 січня 1918 р. було прийнято Декрет про відділення церкви від держави, що викликало протести з боку духівництва. Деякі ієрархи втекли за кордон і залишили без піклування довірені їхньому керівництву єпархії, порушивши канони і прави- 97 ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 370. – Ч. 1: 1927 р. – Т. 4. – Арк. 52зв. 98 Там само. – Арк. 70зв. 99 Там само. – Арк. 118зв. 100На текст цієї відозви посилається О. Ігнатуша, який віднайшов цей документ у Державному архіві Полтавської області: Ігнатуша О. Інституційний розкол православ- ної церкви в Україні…– С. 345. 70 Ірина ПРЕЛОВСЬКА ла свв. Апостолів, почали політичне цькування законної радянської влади. “Одержавши легалізацію, ми повинні визнати, що на нас лягають і обов’яз- ки стосовно цієї влади. Ми цілком поділяємо слова в посланні Сергія про те, що СРСР – це наша громадянська батьківщина, радощі й успіхи якої – наші радощі й успіхи, а невдачі – наші невдачі”101. Далі автор запевняв: “Від імені нашої української православної староцерковної ієрархії і пастви сьогоденням заявляємо нашу покірність Соціалістичній Республіці у спра- вах, що не стосуються нашої релігійної совісті; ставимо собі в обов’язок... засвідчити перед Радянською владою нашу щиру готовність бути цілком законослухняними громадянами Радянського Союзу і не брати ніякої участі в яких-небудь організаціях, гуртках і заходах, що діють на шкоду Союзові”102. Митрополит Михаїл гарантує, що православна староцерковна ієрархія і паства не будуть “допускати бесід і проповідей, які б містили в собі полі- тичний елемент”; твердо обіцяє “не дати втягнути церкву в будь-яку полі- тичну авантюру” і нікому не дозволити “прикривати ім’ям церкви свої полі- тичні прагнення”103. Наприкінці тексту проекту послання Михаїл говорить про осуд церковних емігрантів: “Засуджуючи і забороняючи втручання духів- ництва в справи політичні, церква українська не має і не мала зовсім спілку- вання з духівництвом, що перебуває в еміграції, і у своїй діяльності цілком від нього незалежна. У 1922 р. св. Патріарх Тихон надіслав мені до Києва листа, що засудив митрополита Антонія Храповицького за відомий Карло- вацький Собор. У листі цьому патріарх висловив рішення, що митрополи- тові Антонієві «не слід повертатися до Києва». Собор єпископів українських під моїм головуванням того ж року ухвалив звільнити митрополита Антонія від посади митрополита Київського і Галицького і призначити вибори ново- го митрополита, а в подальший час компетентні органи церкви повинні по- дбати про найсуворіше розслідування обставин, що передували і супрово- джували запустіння єпархій, кинутих пастирями, що втікали, і архіпастиря- ми, що використовують своє церковне становище для нецерковних справ, для справедливого їхнього осуду”104. Далі в тексті щотижневого зведення за 13–19 листопада 1927 р. зазначе- но, що “по узгодженні послання з нами єпископ Костянтин [Дьяков] мав розмову з приводу його з митрополитом Сергієм, що повинен у зв’язку з цим поставити в Синоді питання про призначення Михаїла митрополитом Київським і Галицьким замість Антонія Храповицького”105. До цього що- тижневого зведення додаються проаналізовані чекістами витяги з перлюстро- ваних листів тих представників церкви, які були незгодні з такою лінією в декларації митрополита Сергія. 101ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 370. – Ч. 1: 1927 р. – Т. 4. – Арк. 138зв. 102Там само. – Арк. 139. 103Там само. 104Там само. – Арк. 139зв. 105Там само. 71 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Це, за класифікацією чекістів, “ультраправі тихонівці” Київської (лист Віктора Еланського) і Одеської (анонімний лист) груп106. У цих листах декла- рація названа “актом неправди і зрадництва”, тому що нею “зовсім відки- дається Христос і Його Церква”107. За словами автора, “одержавши легалі- зацію – ми продамо Христа, а Іуда вже не апостол, – так і ми позбавимося благодаті апостольства”108. Важливе повідомлення міститься в щотижневому зведенні за 20–26 ли- стопада 1927 р.: 23 листопада 1927 р., у день іменин Михаїла, Костянтин (Дьяков) отримав від митрополита Сергія (Страгородського) телеграму про призначення Михаїла (Єрмакова) митрополитом Київським, Галицьким і всієї України, із залишенням його екзархом України, яке було прийняте Михаї- лом з великим задоволенням109. Таким чином, за життя Св. Патріарха Московського і всієї Росії Тихона (Беллавіна) питання про надання колишньому архієпископу Брест-Литов- ському і Гродненському Михаїлу титулу митрополита Київського і Галиць- кого не вирішувалося. Можливо, причиною було те, що в еміграції активно діяв митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький). Тільки після смерті патріарха Тихона і остаточного зміцнення на своїх позиціях при новій владі тимчасового місцеблюстителя патріаршого престолу митро- полита Сергія (Страгородського) митрополит Михаїл нарешті став іменува- тися згідно з назвою кафедри, якою він керував з 1921 р. У щотижневому зведенні за 20–26 листопада 1927 р. чекісти наводять уривок з перлюстрованого листа “реакційного попа”, що був ченцем Києво- Печерської лаври, до “тихонівця” у м. Кременчуці з приводу ставлення до послання Михаїла, причому автор повідомлення щиро здивований поінфор- мованістю автора листа, тому що послання Михаїла майже нікому ще не відоме110. Там написано: “Отож чим має визначатися наше ставлення до Радвлади – радість його, щоб була і наша радість. От чого вимагає Черво- ний Кесар. Йому бракує податей, а й душу подавай...”111. У тім же блоці повідомлень є ще одне, де подається інформація про лист єп. Георгія до келійника екзарха Михаїла: “Мені обов’язково знати... про що писав обер-хуліган Косткевич, а також і зміст листа Жураковського, що по прочитанні вирвала з рук релігійна фанатичка, що привела його...” Далі чекіст повідомляє, що “у такий спосіб можна зробити висновок, що прихильники Михаїла не досить коректно збираються реагувати на діяль- ність своїх супротивників”112. 106Там само. – Арк. 140–141зв. 107Там само. – Арк. 140. 108Там само. – Арк. 140зв. 109Там само. – Арк. 158зв. 110Там само. 111Там само. – Арк. 159. 112Там само. 72 Ірина ПРЕЛОВСЬКА У щотижневому зведенні за 4–10 грудня 1927 р. автор висловлює подив із приводу того, що ще не опубліковане послання Михаїла уже відомо акти- вові тихонівців у всіх великих містах України. Далі уривок перлюстровано- го чекістами листа однієї київської релігійної фанатички, що було адресова- но митрополитові: “Як пастиреві, як батькові, розповіли ми вам побажання наші про долю церкви. Але не досяг голос наш до слуху вашого... Помили- лися ми у Вас. І Ви понадіялися «на князі, на сини людські», улаштовуючи долю Церкви Божої”113. У цей період чекісти зафіксували повідомлення про те, що екзарх Ми- хаїл виїжджав до Москви на кілька днів і повернувся звідти до Києва 22 грудня 1927 р. Основною метою поїздки було бажання одержати від митро- полита Сергія (Страгородського) вичерпну інформацію про стан церкви те- пер і узгодження плану легалізації тихонівщини в Україні. За спостережен- нями чекістів, екзарх Михаїл повернувся з Москви в “райдужному настрої і результатами поїздки задоволений”114. У грудні 1927 р. він був призначений членом Тимчасового патріаршого Синоду, утвореного Сергієм (Страгородським). “Декларації” 1927 р. митро- полита Сергія екзарх Михаїл не підписав, але що його ставлення до цього документа було позитивне, можна зрозуміти з опису конфлікту з представ- никами Істинно-Православної Церкви115. Дослідниця архівних документів з архівів держбезпеки Росії щодо репре- сій проти Істинно-Православної Церкви (ІПЦ) у Росії Ірина Осипова так описує цей момент: “Після виходу Декларації митр. Сергія група київських кліриків звернулася до митр. Михаїла (Єрмакова), що очолював єпархію, з Посланням. За словами свящ. Анатолія Жураковського, у ньому говорило- ся, що «шлях, запропонований митр. Сергієм, і його Декларація непра- вильні», що «в Декларації змішується життя світу і Церкви, усі радощі й уболівання життя світу, усі події Церква привласнює собі і, відповідно до Декларації, зобов’язується на них реагувати», але, за їхнім переконанням, «у Церкви свої радощі». Далі в Посланні стверджувалося, що духівництво «повинне ухилятися від участі в політичних і світських» справах, у зв’язку з чим клірики просили митр. Михаїла залишити цей шлях і не підтримувати митрополита Сергія. У відповідь митрополит Михаїл порвав «Послання» кліриків, не читаючи. Тоді в копіях це «Послання» було розіслано іншим архієреям, але від них відповіді не було”116. 113Там само. – Арк. 197. 114Там само. – Арк. 240. 115Осипова И. И. “Сквозь огнь мучений и воды слез…”. Гонения на Истинно-Пра- вославную Церковь… – С. 94. 116Там само. – С. 86. Аналіз і публікацію текстів звернень до митрополита Михаї- ла (Єрмакова) від київських йосифлян здійснено С. Білоконем: Білокінь С. О. Анатолій Жураковський і київські йосифляни. Документальне дослідження... – С. 64–72. 73 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Очевидно, що після приїзду з Москви митрополит Михаїл прагнув до якнайшвидшого вирішення проблеми легалізації. Як випливає з оператив- ного зведення за 18–24 грудня 1927 р., він звернувся в НКВС із клопотан- ням про видачу йому дозволу на скликання в Києві в середині січня 1928 р. наради тихонівського єпископату України для обговорення плану легалізації. Основними питаннями у зверненні були: 1) про ставлення до адміністра- тивно висланого єпископату; 2) про ставлення до автокефалії Польської церк- ви; 3) про ставлення до діяльності опозиційно налаштованих кіл тихонівщини і легалізації. Порядок денний було погоджено з чекістами. По зазначених питаннях, як сказано в оперативному зведенні, “ми [чекісти] маємо намір домогтися: 1) відсторонення усіх висланих єпископів і припинення їх поми- нання під час богослужіння; 2) припинення поминання Петра Крутицького; 3) невизнання польської автокефалії. Дозвіл на скликання наради НКВС дано”117. Далі у зведенні повідомлялося про підготовку репресій щодо київських ченців з боку екзарха Михаїла. У Харкові під підпискою про невиїзд пере- бували ченці Києво-Печерської лаври (4 особи), що проводили агітацію проти легалізації і митрополита Михаїла. Особливо активним був архімандрит Климент, що агітував не відвідувати тихонівську церкву “як таку, що впала в єресь”. Повідомлялося, що керівна верхівка на чолі з екзархом Михаїлом обурена подібною практикою і планує вжити репресивних заходів аж до зняття сану118 . У щотижневому зведенні за 1–7 січня 1928 р. було зазначено, що 24 січня 1928 р. відбудеться нарада тихонівського єпископату України. З листа анонімного активіста з Поділля чекісти зробили вибірку про висловлені побажання віруючих: 1) якнайшвидше скликання Всеросійського Помісно- го Собору з неодмінною участю всіх єпископів Російської і Української цер- ков і місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського); 2) обрання Всеро- сійського патріарха; 3) збереження автономії Української церкви при керу- ванні Собором Єпископів, очолюваним екзархом України; 4) возз’єднання з обновленцями через усенародне покаяння для очищення совісті і для того, щоб не говорили що “весь розкол відбувся через боротьбу за владу”119. У грудні 1927 р. Михаїл був призначений членом “Тимчасового Патрі- аршого Священного Синоду”, де він підписався як “Патріарший Екзарх Михаїл (Єрмаков), митрополит Київський, Галицький і всієї України”. Михаїл приїхав до Києва 30 грудня 1927 р. Зустріч була урочиста, на молебні в Малому Софійському соборі були присутні 63 священики і близь- ко 1000 вірян. Михаїл був зворушений і плакав. Його промова розчулила присутніх, багато хто не приховував сліз. Не було на молебні тільки против- 117ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 370. – Ч. 1: 1927 р. – Т. 4. – Арк. 240. 118Там само. – Арк. 240зв. 119Там само. – Т. 5. – Арк. 15–15зв. 74 Ірина ПРЕЛОВСЬКА ників легалізації. Тоді ж, у грудні 1927 р., митрополит Михаїл був присутній на обіді, що давав з цього приводу київський благочинний Володимир Іва- нович Воловик. У цьому обіді брали участь київські “тихонівці” – свящ. Олександр Ходзицький, Григорович, Бутовський, Кривицький, Литвинов та ін. Обід відбувся на квартирі Григоровича біля Бессарабки120. Михаїл одержав дозвіл від влади оселитися в столиці України – Харко- ві і приступив до організації Екзархату. За повідомленнями чекістів, відбув- ся остаточний поділ у тихонівському таборі: більшість прийняла факт при- єднання екзарха Михаїла до лінії митрополита Сергія. Повідомлялося, що одночасно росло невдоволення ультра-православних противників легалізації церкви, збільшувалася кількість розповсюджуваних анонімних відозв про- ти легалізації, де посилювалася агітація проти неї, всіляко дискредитували- ся провідні лідери політики церковної легалізації в УСРР. В оперативних зведеннях говорилося, що розпочалася кампанія особи- сто проти Михаїла, мовляв, він “п’яниця, розпусник, безхарактерний”121. Головним аргументом було те, що він “дешево продав свій ореол мученицт- ва, а Царство Боже за допомогою радвлади йому не побудувати”122. Щодо активного неприйняття частиною віруючих політики екзарха у тексті зведен- ня за 8–14 січня 1928 р. повідомляється про те, що фанатичні віряни м. Хар- кова надіслали Михаїлові анонімним листом клобук, зроблений з червоного паперу. Замість хреста на клобуку було вишито емблему Радвлади – серп і молот123. До того ж під час приїзду митрополита Михаїла до Києва від Киє- во-Печерської лаври не було жодного представника. Цікаві дані щодо ставлення до Михаїла одного з найвідоміших дорево- люційних архієреїв, останнього ректора Київської духовної академії є в щотижневому зведенні за 21–28 січня 1928 р. У перлюстрованому чекіста- ми листі архієпископа Василія (Богдашевського), що проживав у Києві, прак- тично не виходячи з будинку, повідомляється, що він “только что возвратил- ся с крестного хода, и чувство радости по поводу многого православного народа соединяется с чувством скорби ввиду «знаменитого документа», т. к. считает, что такие попытки улучшения положения церкви безуспешны”. В теж перлюстрованому НКВС листі архієпископ Василій писав, що в Києві “налицо церковное разделение” і що “в дальнейшем компромиссы умножатся и задушат всех”124. При зустрічі в Малому Софійському соборі екзарха Михаїла й архієпископа Василія останній так різко вичитав митро- полита, що з тим стався серцевий напад. 120ЦДАГО України – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. № 66923 – Т. 1: Дело по обвинению Голубева Е. Д. и др. – Арк. 184 (Витяг з протоколу допиту Воловика В. І. від 1 березня 1931 г.). 121ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 370. – Ч. 1: 1927 р. – Т. 5. – Арк. 16. 122Там само. – Арк. 16зв. 123Там само. – Арк. 38. 124 Там само. – Арк. 96–96зв. 75 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Архієпископ Василій (Богдашевський) у листі до сестри характеризу- вав Михаїла як “повну руїну”, серце якого в дуже поганому стані. “Не стес- няясь, я ему все сказал, но он, видно, неисправим и намерен следовать Сер- гиевской программе, котрая его погубит”125. В оперативному зведенні за 29 січня – 4 лютого 1928 р. йдеться про те, що 24–25 січня 1928 р. відбулася нарада тихонівського єпископату під голо- вуванням Михаїла (Єрмакова). На цій нараді були майже всі єпископи Ук- раїни в кількості 9 осіб. Були відсутні: єпископ Стефан (Проценко) через хворобу, архієпископ Василій (Богдашевський) під приводом хвороби. Основними питаннями, розглянутими на нараді, були: 1) відсторонення від керівництва єпархіями і припинення поминання всіх єпископів, підда- них адмінзасланню; 2) припинення поминання місцеблюстителя москов- ського патріарха митрополита Петра (Полянського). Прийнято постанови про те, які єпархії вважати вільними від керівництва. У випадку повернення цих єпископів вони можуть бути призначені на кафедри на розсуд екзарха. З приводу митрополита Петра було вироблено формулу поминання без зга- дування особисто митрополита Петра, а тільки правлячого єпископа й екзар- ха. Сам екзарх мав поминатися зао формулою, призначеною Московською патріархією126. На цій нараді були прийняті рішення про те, що згідно з канонами Пра- вославної церкви автокефалія, оголошена без згоди Церкви-Матері, до складу якої вона входила, вважається незаконною – Польська також. Митрополит Київський і Галицький має право й обов’язок відвідувати свою православну паству в Галичині127. Загальне рішення наради було таке: прочитати у всіх парафіях послання митрополита Сергія й екзарха Михаїла, довести до всіх парафій, що всі відозви і листівки, які з’являються без відома єпископів і благословення екзарха, є відозвами неправославними. Далі чекісти конста- тували, що Михаїл проживатиме в Києві, де буде знаходитися і його управ- ління. Для відкриття цього управління НКВС видає довідку про відсутність перешкод до діяльності. Формальних зречень від екзарха Михаїла поки не зареєстрували128. У щотижневому зведенні за 1–7 квітня 1928 р. є повідомлення з перлю- строваного листа єп. Афанасія (Молчанівського), якого той написав із заслан- ня одному з київських священиків: “Справа, почата митрополитом Сергієм і продовжувана Михаїлом, настільки грандіозна за своїм значенням і на- слідками, що порівняти її можна лише з такими великими подіями церков- ного життя, як ліквідація Петром патріаршества, як відновлення в 1917 році патріаршества, як виникнення Живої Церкви [...] Вирішувати таке важливе 125 Там само. – Арк. 97. 126 Там само. – Арк. 127–128. 127 Там само. – Арк. 128. 128 Там само. – Арк. 128–128зв. 76 Ірина ПРЕЛОВСЬКА питання, як відношення Царства Божого до держави в епоху Апостасії (відступництва. – І. П.), можна тільки церковним соборним розумом, а не бюрократичним методом тиску згори”129. Чекісти і далі відстежували процес розростання розколу в середовищі тихонівського духівництва. Відповідно до оперативного повідомлення від 15–21 квітня 1928 р. група київських тихонівців звернулася до екзарха Ми- хаїла з посланням, у якому вони обвинувачували його в “зраді істинного православ’я”, засуджували його послання від 4 листопада 1927 р.130. Дуже характерний уривок з цього листа: “Не може християнин усі ра- дощі й успіхи батьківщини вважати своїми радощами й успіхами, а всі не- вдачі – своїми невдачами. У громадянської батьківщини є свої земні радощі й уболівання, далекі від Бога. А іноді й противні йому [...] У посланні ми вбачаємо насіння великої спокуси і боїмося, що воно є початком низки дій, спрямованих на применшення церковної волі і гідності Церкви”131. Крім повідомлення оперативників про те, що 26 квітня 1928 р. митропо- лит Михаїл (Єрмаков) і архієпископ Костянтин (Дьяков) відбули до Москви на засідання патріаршого Синоду, далі у зведенні наводиться текст листа від митрополита Антонія (Храповицького) з Сербії, отриманого с/с під псев- донімом “Увідім”. Митрополит Антоній роздратовано писав: “Удивитель- но, что архиепископ Димитрий, стоявший всегда в стороне, присутствовал на этом совещании, и неужели же и он признал то, что написал митрополит Михаил? Это ужасно, уж святитель Сергий то хватил, а этот, т. е. Михаил, еще чище – просто как спьяна признал все, подмел своей наверно уже белой брадой всю пыль, смешанную с кровью святителя Владимира и множества других священномучеников […] Без стыда и угрызения совести присвояет себе те титулы, которых ему бы не ведать как свинье своего уха, впрочем, в бурю на море все легкие вещи плывут вверх”132. У повідомленні за період з 6 по 12 травня 1928 р. говориться про лист від опозиціонерів екзарха Михаїла, переданий йому перед від’їздом з Києва до Харкова і далі до Москви у церковних справах. Автори цього листа – о. Анатолій Жураковський, архім. Спиридон (Кисляков) і свящ. Лев Рох- лиць – вимагали “виправити поки не пізно свої помилки”, інакше Церква в Україні буде в такому ж становищі, як і в РСФРР і тоді опозиція змушена буде розірвати з екзархом Михаїлом усілякі відносини133. В оперативному зведенні за № 23/85 за 3–9 червня 1928 р. було повідом- лення про те, що 2 червня помер від розриву серця намісник Києво-Печер- ської лаври Філадельф (обновленець). В обновленських колах пропонували 129 Там само. – Т. 6. – Арк. 45. 130 Там само. – Арк. 91. 131 Там само. – Арк. 92зв. 132 Там само. – Арк. 120. 133 Там само. – Арк. 161зв. 77 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... зайнятися справами Лаври самому митрополитові. Висували в намісники Лаври кандидатуру архімандрита Михаїла, який категорично відмовився134. Відповідно до інформації в щотижневому зведенні за № 31/93 за період з 29 липня по 4 серпня 1928 р. у Києві під головуванням екзарха Михаїла відбувся Малий Собор тихонівців, що проходив 25–26 липня 1928 р. Учас- никами цього Собору були єпископи Пахомій Чернігівський, Костянтин Харківський, Сергій Полтавський, Анатолій Одеський, Варлаам Бершад- ський, Оверкій Житомирський, а також мешканці Києва – Димитрій, Філа- рет і Георгій. Основним було питання про перерайонування тихонівських єпархій в Україні відповідно до нового цивільного адмінподілу. Собор прий- няв проект, що був попередньо погоджений з чекістами – приступити до реорганізації, але остаточне рішення прийняти на Соборі єпископів. Автор оперативного повідомлення писав, що в середовищі тихонівців відзначається невдоволення малими темпами легалізації, незважаючи на опублікування декларації митрополита Михаїла. Згадувалися обіцянки вла- ди передати тихонівцям частину відібраних на користь обновленців і авто- кефалістів православних храмів, зареєструвати єпархіальні управління. Але ці надії не виправдалися135. Про те, що не всі єпископи погодилися з пропонованою в декларації політикою, свідчить щотижневе зведення за 12–18 серпня 1928 р., де пові- домлялося, що, незважаючи на проведену Михаїлом лінію, Коростенський єпископ Леонтій, всупереч письмовому розпорядженню екзарха й умовлян- ням архієпископа Житомирського Оверкія, відмовився припинити поминання висланих єпископів і підносити за богослужінням ім’я Михаїла. Архієпископ Оверкій звернувся до екзарха з рапортом, де пропонував порвати стосунки з Леонтієм і позбавити його сану. Серед тихонівців поширювалися копії листів “висланих на Соловки архієпископів Іларіона Троїцького і Петра”, які при- слав у Харків Борис Шипулін136. Особливу увагу чекістів у цей момент було прикуто до опозиційно налаш- тованих священиків. У зведенні № 43/105 за 21–27 жовтня 1928 р. говорить- ся, що частина київської опозиції, яка займала до останнього часу вичіку- вальну позицію, днями виступила проти екзарха Михаїла. “Опозиціонери в особі попів [Анатолія] Жураковського і [Лева] Рохлиця подали Михаїлові звернення, в якому заявляли про припинення з ним усякого зв’язку за мотива- ми незгоди з політикою екзархату. Кому думає підпорядкуватися опозиція, в заяві не зазначено. Очевидно – єпископові Димитрію Ленінградському. Оформлення групи Жураковського у відкритий розкол може підштовхнути інших київських опозиціонерів на подібні виступи”137. 134 Там само. – Ч. 1: 1928 р. – Т. 12. – Арк. 71. 135 Там само. – Т. 8. – Арк. 107. 136 Там само. – Т. 9. – Арк. 15. 137 Там само. – Т. 10. – Арк. 120. 78 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Про подальшу долю опозиціонерів повідомляється у щотижневому зве- денні № 46/108 за 11–17 листопада 1928 р. Відповідно до оперативних по- відомлень, надії опозиції не виправдалися. “Віруючі Покровської церкви, де служить опозиція, відмовилися її підтримувати і вигнали своїх попів- опозиціонерів. У результаті опозиція залишилася без храмів. 9 листопада Жураковський і Рохлиць звернулися до відділу культів із проханням про передачу їм якої-небудь церкви для служіння. На пропозицію відділу дати докладні дані опозиція подала заяву, де коротко виклала причини розхо- дження з тихонівщиною. Вони іменують себе «Дрєвлє-Апостольська Со- борна Церква», стверджують, що різниця зі слов’янами і тихонівцями поля- гає в тім, що вони не перебувають у спілкуванні з ієрархами Православної церкви Сергієм і Михаїлом, тому що ті порушили канони Православної Церкви, у спілкуванні будуть з Димитрієм [єпископом] Гдовським, що про- живає в м. Ленінграді, стосовно радвлади вони знаходяться на платформі лояльності. Відділ культів за нашою вказівкою відповів ухильно, запропо- нувавши організувати п’ятидесятку”138. Автор щотижневого зведення так висловлюється щодо майбутнього опозиції: “Не заперечуючи проти виникнення опозиції, ми ніяких церков їм не дамо, тому що передача храмів від «легалістів» може шкідливо відбити- ся на нашій подальшій роботі з тихонівщиною. Ми через агентуру дали вказівки опозиції, щоб вони захоплювали тихонівські церкви, не чіпали обновленські храми і розкладали тихонівщину далі. Серед тихонівців існує думка, що не потрібно вживати будь-яких заходів проти опозиції і не давати їй приводу для агітації, у цьому дусі обробляється Михаїл Єрмаков. Подіб- на тактика екзархистів стосовно опозиції для нас невигідна, тому що це по- м’якшує і послаблює внутрішню боротьбу в середовищі тихонівщини. Тому нами через агентуру вжито заходів до ліквідації подібної примиренської тактики”139. У наступному щотижневому зведенні № 47/109 за 18–24 листопада 1928 р. увагу чекістів було звернено на стан здоров’я архієпископа Василя (Богда- шевського), котрий значно погіршився. За даними інформатора, архієпис- коп вів украй закритий спосіб життя і майже нікого не приймав. Агентурні дані говорять, що він примирився зі становищем церкви і підкорився екзар- хові Михаїлові і про розкол сказав, що це “буря у склянці води”140. У цьому ж зведенні висловлено занепокоєння у зв’язку з частковою лега- лізацією тихонівщини, у результаті якої виникла тенденція до повернення в тихонівщину єпископів з Лубенського Собору. З метою ліквідації подібних настроїв чекісти вжили заходів до того, щоб прихильники возз’єднання з екзархом Михаїлом зрозуміли, що таке возз’єднання “без принизливого пока- яння” неможливе. 138 Там само. – Т. 11. – Арк. 12зв. 139 Там само. – Арк. 13зв. 140 Там само. – Арк. 40зв. 79 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... Знаючи, що екзарх дасть різку відсіч лубенцям, які бажають з ним з’єдна- тися як рівні з рівним, співробітники ГПУ дозволили главі Лубенського Собору архієпископові Феофілу послати з числа прихильників возз’єднан- ня спеціальну делегацію до Михаїла. Така делегація 6 листопада 1928 р. в кількості 4 осіб була послана. Михаїл зустрів делегацію суворо, жодному з її членів благословення не дав і навіть руки не простягнув. Делегати проси- ли приділити їм хоча б півгодини часу на переговори, але він їх практично виставив за двері. Схвильований келійник екзарха став умовляти делегацію піти до інших вікаріїв, які перебували в Києві. Вони вирушили до Георгія (Делієва), Ди- митрія (Вербицького) і Філарета (Лінчевського), де їх прийняли. Єпископи сказали, що вони Михаїлом не задоволені, тому що він скомпрометував їх своєю декларацією, що він дуже слухняний, що віруючі Києва також проти Михаїла, чекають єпископа з Ленінграда; з об’єднанням треба почекати, тому що ніхто не знає, що буде з екзархом і його прихильниками, радили деле- гації твердо стояти на своєму шляху, не ходити ні до обновленців, ні до автокефалістів. Результат дуже втішив автора щотижневого зведення: “керів- ники лубенців тепер мають намір використовувати результати переговорів в активній агітації проти тихонівців”141. Однак опозиційні настрої підсилювалися, і навіть у ГПУ не могли відсте- жити всі виниклі у зв’язку з горезвісною декларацією осередки незадово- лення. У щотижневому зведенні № 48/110 за 25 листопада – 1 грудня 1928 р. повідомляється про поширення листівок якимись “ультра-православними”, де містився критичний розбір питання про визнання радвлади віруючими християнами, говорилося про жахливість самого факту визнання радвлади і її сатанинської політики з боку єпископату142, докладно описувалися всі жахи впровадження в життя нових комуністичних заповідей143. Цікаву інформацію щодо декларації митрополита Михаїла вдалося одер- жати з показань на допиті Пантелєєва Михайла Миколайовича в Київському ГПУ від 16 лютого 1931 р. Він показав, що “видання покійним митрополитом Михаїлом своєї декларації йшло вже уторованим шляхом, і це видання могло як бути, так і не бути, тому що Церква єдина і на Україні вона лише авто- номна, а не автокефальна. Особисто з митрополитом Михаїлом я не зустрі- чався, але чув, що на прямо поставлені йому питання про декларації він затя- то мовчав, а більше плакав, розуміючи, мабуть, яке зло приносить Церкві роз- кол. Своєю невимогою читання декларації в київських церквах він трохи при- мирив настрій, тому що читання викликало б серед простого народу багато питань, нерозумінь, заплутувань, непотрібних суперечок і нових поділів...”144. 141 Там само. – Арк. 42зв.–43. 142 Там само. – Арк. 60. 143 Там само. – Арк. 62. 144 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 66923. – Т. 1: Дело по обвинению Голубева Е. Д. и др. – Арк. 198об.–199 (Показания Пантелеева Михаила Николаевича по вопросу декларации Сергия и Михаила от 16 февраля 1931 г.). 80 Ірина ПРЕЛОВСЬКА Наприкінці 1928 р. митрополитові Михаїлу було дано дозвіл переїхати в Київ. Він оселився в одному з приміщень Михайлівського Золотоверхого монастиря, де згодом і упокоївся. Щодо обставин смерті і поховання митро- полита Михаїла (Єрмакова) велику наукову цінність має публікація україн- ського історика Андрія Стародуба, що оприлюднив надруковану 1932 р. у Варшавській синодальній друкарні 16-сторінкову брошуру, присвячену тільки одній події – похованню митрополита Михаїла в Києві біля собору Св. Софії145. Текст брошури у публікації супроводжує науковий апарат (передмова і коментарі до документа), який сам по собі багато дає для вивчення обста- вин життя і діяльності митрополита Михаїла. За припущенням А. Староду- ба, автором брошури міг бути архієпископ Алексій (Громадський) (1872– 1943)146. Основний опис подій, що безпосередньо зв’язані з обставинами смерті і поховання митрополита Михаїла, здогадно належать ключникові Софійського собору прот. Олександру Должанському або навіть декільком очевидцям147. Автор брошури припускає, що митрополит Михаїл пережив тяжкі хви- лини в зв’язку з опублікуванням своєї декларації на користь радянської вла- ди, що наробила багато шуму і спричинила навіть його осуд. Він тяжко за- недужав і став нездужати хронічно148. Останні служби божі митрополит Ми- хаїл правив 25 грудня 1928 р. у день Різдва Христового в Малому Софійсько- му соборі, а на новий 1929 рік – у Свято-Троїцькій церкві. Автор брошури говорить про слабкість хворого митрополита, через яку він не мав змоги служити на свято Богоявлення Господнього в Києво-Братському монастирі149. На свято Трьох Святителів митрополит служив у Трьохсвятительській церкві колишнього єпархіального 2-го жіночого училища з нагоди храмово- го свята. Перед святом Стрітення він стояв у Софійському соборі, а літургію в день Стрітення Господнього служив у Андріївському соборі, де парафіяни Стрітенської церкви відзначали своє храмове свято. У “прощену” неділю владика, відчувши, що слабшає, служив у Малому Софійському соборі і після Літургії просив прощення в пастви. Він збирався читати там же великий канон Андрія Критського, але вже не зміг, і тільки в п’ятницю, 1-й тиждень Великого Посту здійснив чин “Пасії”, причому через задишку кадіння храму перед читанням Святого Євангелія не зробив, окадив тільки святий вівтар та іконостас. Після спові- 145 Стародуб А. Митрополит Михаїл (Єрмаков) (1862–1929): деякі аспекти остан- нього періоду діяльності та обставини смерті... – С. 442–479. 146 Назва брошури: А. А. Памяти Высокопреосвященного Митрополита Михаила Ермакова. – Варшава, 1932. – 16 с. // Стародуб А. Митрополит Михаїл (Єрмаков) (1862– 1929): деякі аспекти останнього періоду діяльності та обставини смерті... – С. 456–472. 147 Там само. – С. 455. 148 Там само. – С. 461. 149 Там само. 81 Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України... дей Михайлівського архімандрита Іони митрополит Михаїл під час тижня торжества Православ’я відслужив у Малому Софійському соборі Літургію і після неї відслужив молебень “про навернення заблукалих”, і це було його останнє служіння на цій землі150. У п’ятницю 16/29 березня йому стало гірше. Лікар констатував мозко- вий удар, у результаті якого настав параліч лівої частини тіла. У суботу 17/30 березня о 12-ій годині 50 хвилин владики Михаїла не стало. До цього моменту в Київ устигли приїхати заздалегідь сповіщені єписко- пи, багато хто з духівництва і парафіян. Після необхідних приготувань архі- єпископ Димитрій з тими представниками духівництва, що зібралися, відслу- жив першу панахиду і благословив читання над тілом покійного екзарха Святого Євангелія, причому сам прочитав прощальну бесіду Христа Спаси- теля. Після панахиди секретар екзарха прот. Олександр Браїловський спові- стив про смерть митрополита Михаїла Московську патріархію і всіх архі- єреїв України. Він же клопотався перед світською владою про дозвіл похо- вати покійного архіпастиря біля вівтарної стіни Малого Софійського собо- ру, на що дозвіл був даний, причому не було заперечень проти поховання навіть у самому соборі151. У неділю 18/30 березня 1929 р. у всіх церквах Києва служились заупо- кійні обідні і панахиди, а біля труни покійного було так багато народу, що довелось установити чергу з тих, що бажали прикластися до руки покійно- го святителя. О 4-й годині дня призначено було перенесення останків по- кійного до Малого Софійського собору. Прибули архієреї, зібралося безліч духівництва і народу, що заповнив Михайлівську і Софійську площі. На дзвіницях Софійській і Златоверхо-Михайлівській почався поховаль- ний передзвін. (До слова сказати – останній, тому що саме в 1929 р. було прийнято постанову про заборону дзвонів у містах, після чого дзвони на київських храмах були зняті і відправлені на переплавку). Усю ніч у Малому Софійському соборі служились панахиди при вели- чезному скупченні людей, й у понеділок 1 квітня 1929 р. було прочитано великопісні “часи” і відслужено Літургію Св. Іоанна Златоустого з вечір- нею, що відслужив єпископ Філарет. Він же виголосив перед панахидою велику промову, у якій говорив про вагу хреста, покладеного на рамена по- кійного святителя Михаїла у справі керування Українською православною церквою. О 1-ій годині дня братія Києво-Печерської лаври на чолі з настоя- телем архімандритом Гермогеном відслужила панахиду. Після відспівування труну з тілом спочилого митрополита Михаїла ви- несли із собору, обнесли навколо храму і принесли до могили. Після приготу- вань труну екзарха України було запечатано його печаткою, опущено у при- готовлений склеп і замуровано. На могилі було запалено невгасиму лампад- 150 Там само. – С. 462. 151 Там само. – С. 468. 82 Ірина ПРЕЛОВСЬКА ку на поставленому запрестольному хресті, що виявився за горнім місцем бокового вівтаря Священномученика Макарія, митрополита Київського152. Таким чином, завдяки останнім пошукам російських і українських дослідників біографія Патріаршого екзарха України митрополита Київського і Галицького Михаїла (Єрмакова) поповнилася новими відомостями. Такі дослідження стали можливими завдяки доступу науковців до архівних фондів служб безпеки Російської Федерації і України, що й дало змогу значно просунутися у вивченні подробиць діяльності церковних ієрархів 1920-х – 1930-х рр. Запровадження до наукового обігу нових архівних та історіогра- фічних джерел дозволить розширити уявлення про ті процеси, які відбува- лися в Україні у 1920-х–1930-х рр. в ході змін у церковно-державних відно- синах, розгортання політичних репресій проти церковних ієрархів, духів- ництва і вірних усіх церковних напрямів. Ірина Преловська (Київ). Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяль- ності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929). Статтю присвячено оглядові документальних архівних матеріалів, у яких відобра- жено життя та діяльність Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) впродовж 1920-х рр. Здійснено аналіз документів, віднайдених у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, зокрема секретних щотижневих зведень Секретного відділу ГПУ УСРР про таємні операції щодо організації церковних розколів у середовищі Пра- вославної церкви в Україні. Ключові слова: документальні джерела, архів, митрополит Київський і Галицький Михайло (Єрмаков), церковні розколи в Україні 1920-х – 1930-х рр. Ирина Преловская (Киев). Документы органов безопасности УССР относительно жизни и деятельности Экзарха Украины митрополита Михаила (Ермакова) (1862–1929). Статья посвящена обзору архивных материалов, в которых отображены жизнь и деятельность Экзарха Украины митрополита Михаила (Ермакова) в 1920-х гг. Осуще- ствлен анализ документов, выявленных в Отраслевом государственном архиве Службы безопасности Украины, в частности секретных еженедельных сводок Секретного отде- ла ГПУ УССР о тайных операциях по организации церковных расколов в среде Право- славной церкви в Украине. Ключевые слова: документальные источники, архив, митрополит Киевский и Га- лицкий Михаил (Ермаков), церковные расколы в Украине 1920-х – 1930-х гг. Iryna Prelovska (Kyiv). The Documents of Security Forces of the USRR about the Life and Activity of the Ukrainian Exarch Metropolitan Mykhail (Yermakov) (1862–1929) The article gives an overview of archival materials which reflect the life and work of the Ukrainian Exarch Metropolitan Mykhail (Yermakov) in 1920s. The author publishes the documents from the State Archive of the Security Service of Ukraine, in particular the secret information of NKVD about the operation to organize divisions in the Orthodox Church in Ukraine. Key words: documentary sources, archive, the metropolitan of Kyiv and Galicia Mykhail (Yermakov), church divisions in Ukraine in 1920–1930s. 152 Там само. – С. 471.

Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862–1929)

Institution

Ähnliche Einträge