Назавжди разом – під одним дахом

Рецензія на книгу: Олена Степанiв – Роман Дашкевич: Спогади, нариси / Упор. Г. Сварник, А. Фелонюк. – Львiв, 2009. – 638, XLVIII c., iл.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Вальо, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Назва видання:	Український археографічний щорічник
Теми:	Рецензії, огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40937
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Назавжди разом – під одним дахом / М. Вальо // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 670-677. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40937
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-409372013-01-30T12:07:37Z Назавжди разом – під одним дахом Вальо, М. Рецензії, огляди Рецензія на книгу: Олена Степанiв – Роман Дашкевич: Спогади, нариси / Упор. Г. Сварник, А. Фелонюк. – Львiв, 2009. – 638, XLVIII c., iл. 2010 Article Назавжди разом – під одним дахом / М. Вальо // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 670-677. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40937 uk Український археографічний щорічник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії, огляди Рецензії, огляди
spellingShingle	Рецензії, огляди Рецензії, огляди Вальо, М. Назавжди разом – під одним дахом Український археографічний щорічник
description	Рецензія на книгу: Олена Степанiв – Роман Дашкевич: Спогади, нариси / Упор. Г. Сварник, А. Фелонюк. – Львiв, 2009. – 638, XLVIII c., iл.
format	Article
author	Вальо, М.
author_facet	Вальо, М.
author_sort	Вальо, М.
title	Назавжди разом – під одним дахом
title_short	Назавжди разом – під одним дахом
title_full	Назавжди разом – під одним дахом
title_fullStr	Назавжди разом – під одним дахом
title_full_unstemmed	Назавжди разом – під одним дахом
title_sort	назавжди разом – під одним дахом
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Рецензії, огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40937
citation_txt	Назавжди разом – під одним дахом / М. Вальо // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 670-677. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.
series	Український археографічний щорічник
work_keys_str_mv	AT valʹom nazavždirazompídodnimdahom
first_indexed	2025-07-03T23:10:34Z
last_indexed	2025-07-03T23:10:34Z
_version_	1836669194379198464
fulltext	670 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ Марія ВАЛЬО (Львів) НАЗАВЖДИ РАЗОМ – ПIД ОДНИМ ДАХОМ Iз трьох фундаментальних праць, підготовлених до друку наприкiнцi життя визначним українським істориком Ярославом Романовичем Дашке- вичем, йому пощастило побачити i потримати в руках лише першу, присвя- чену його батькам – легендарним світочам Січового Стрілецтва й визволь- них змагань за незалежність i соборність України 1914–1920 рр. – хорунжiй УСС i чотаревi УГА Олені Степанiв та творцеві артилерії УНР генерал-хо- рунжому Романові Дашкевичу1. Два наступні видання “Листування Юра Меженка з Ярославом Дашке- вичем (1945–1969)” i збірник документів “«Особые папки» Сталіна i Молото- ва про національно-визвольну боротьбу в Захiднiй Українi у 1944–1948 рр.” (підготовлений у спiвавторствi з Василем Куком) побачили cвiт уже після смерті Ярослава Романовича, завершуючи унікальний знаковий для нього та України підсумок наукової дiяльностi велетрудного і героїчного його життя2. Ці праці, як багато інших публiкацiй вченого останнiх п’яти рокiв, ясна рiч, не могли увiйти до бiобiблiографiчного покажчика, виданого до його 80-рiччя і, як і всi попереднi, захоплюють традицiйною для його праць вiдвагою творчої й громадянської позицiї, притаманної йому з перших крокiв його наукової, полiтичної та суспiльної дiяльностi. Кожна з названих праць заслуговує на пильну увагу та окреме й глибоке вивчення. Однак перша з них, яку, як сказано, її автор i науковий керiвник та редактор ще встиг притулити до грудей i зiгрiти теплими долонями, напев- но, була йому особливо дорогою, бо ж вiдчув полегшу від сповненого перед найдорожчими людьми свого синівського обов’язку – об’єднати під “дахом” одного видання збирані ним упродовж усього життя матеріали про них, а крім того, заспокоїти свою десятиліттями невтихаючу й приховувану “від чужого ока” тугу за ними, за родинним теплом і затишком, яких його позба- вили складні умови їхнього та загалом тодішнього життя. 1 Олена Степанiв – Роман Дашкевич: Спогади, нариси / Упор. Г. Сварник, А. Фе- лонюк. – Львiв, 2009. – 638, XLVIII c., iл. 2 Листування Юра Меженка з Ярославом Дашкевичем (1945–1969) / Упор. Р. Дзюбан, Г. Сварник. – Львів, 2009. – 374 с.; іл..; “Особые папки” Сталiна і Молотова про нацiонально-визвольну боротьбу в Захiднiй Українi у 1944–1948 рр.: Збiрник документiв / Упор. Я. Дашкевич, В. Кук. – Львiв, 2010. – 594 с. 671 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ В одному з останніх інтерв’ю Я. Дашкевича журналістові Б. Залізня- кові на запитання, хто з батьків – мати чи батько – мав більший вплив на нього, відповів: “Впливали однаково. Батьки – військові обоє. Я отримав дисципліноване, спартанське виховання. Потім з боку батька це була велика організаційна робота з «Лугами». Власне, батькова діяльність дала мені ро- зуміння ролі і значення організації. Від мами – нахил до наукової роботи”3. І ні слова про тугу за ними, яка супроводила його від раннього дитинства до похилого віку. Свідченням цього можна вважати і ті досить рідкісні прориви публі- кацій про матір або батька, що фіксуються в його біобібліографії, почавши з 1960-х рр., які, попри ніч тоталітаризму, все-таки вдавалось йому здійсню- вати. Але в них була лише допустима в ці роки правда про ту чи іншу подію або етап їхнього життя, оскільки немислимим був не тільки будь-який спа- лах емоційності з приводу військових подвигів його матері чи батька в час їхніх бойових дій, а й навіть передрук спогадів про них з багатої галицької і чужої преси 1930-х рр. Більше того, такими стриманими, історично регла- ментованими увійшли ці матеріали і до рецензованого збірника. Навіть те- пер, в останні місяці життя, вчений не героїзував і не романтизував їхньої діяльності, дотримуючись строгого документалізму зібраних у двох розді- лах праці нарисів, спогадів, статей, есе та інших матеріалів, присвячених Олені Степанівні та Романові Дашкевичу. Забігаючи дещо наперед, скажемо, що, попри опубліковані матеріали, наприклад, у першому розділі, нам бракує цілої низки публікацій або хоча б їхніх фрагментів про подвиги Олени Степанівни в час оборони Маківки 1915 р., що відображені у спогадах учасників цієї оборони та опубліковані у виданій 2005 р. праці Д. Лукіяновича “Маківка. Гора стрілецької невмирущої сла- ви”. Зокрема, ідеться про участь Олени Степанівни у кровопролитних баг- нетних атаках 29 квітня і травня 1915 р., які довелось молодим січовикам- добровольцям вести проти двох добірних полків (149-го і 309-го) російських солдатів, що на той час зайняли січові позиції. Щоправда, у рецензованому збірнику опубліковано спогад Олени Степанівни про бої 29 квітня 1915 р. Однак він також поданий авторкою у стриманій, не емоційній формі. Про ще кровопролитніші бої травня вона, мабуть, не залишила спогаду. Можна зрозуміти авторку, якій у 1920-х – 1930-х рр., певне, важко було згадувати ці страшні бої, зокрема багнетні атаки, в яких вона вела свою чоту разом із сотнею Осипа Семенюка. У цій ситуації справжнім та неочікуваним подарунком шановного авто- ра читачеві можна вважати те, що першою публікацією збірника, скромно названою “Замість передмови”, виявились чудові, хоч і вельми стислі, спо- гади Ярослава Романовича про матір, батька і про себе поруч з ними, почав- ши від найраніших років усвідомлення себе до 1941 р., тобто до підлітково- 3 Залізняк Б. Україна, і в ній Дашкевич // Дзвін. – 2010. – № 1. – С. 101. 672 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ го віку. Яка ж це світла й радісна, чи не вперше розкрита буквально перед смертю, феєрія спілкування автора з найріднішими людьми – не окремо, а поруч з ними. Зокрема, коли в першому, яке запам’яталось йому, помеш- канні побачив матір, що відпочивала на терасі у шезлонгу, а батька – у квіту- чому городчику, де той займався своєю улюбленою справою – пасікою; коли через споглядання постатей батьків, а з роками і через ознайомлення з їхніми архівними пам’ятками (оглядання альбомів з фотографіями, книжок з дар- чими написами, портретів) та через знайомство з колом їхніх друзів, у його свідомість входила і утверджувалась думка про особливість їхніх доль і ха- рактерів та про правомірність, хоч тоді ще й незбагненність, логіки їхнього життя. Мати, зрозуміло, завжди мусила бути поруч з ним, у зв’язку з необхідні- стю лікування його від нападів астми. Однак часте відвідування парохії діду- ся і бабусі Степанівих, мандри із сільськими хлопцями доступними їм око- лицями, радість спільного з ними купання в річках і спостерігання та пізна- вання сільської праці давали йому заряд нових сил для науки у школі, а також для роботи в “Луговому городі” Львова та участі у святкових показах спортивних досягнень луговиків. Лише одного разу “дістав” від матері ще в першому класі, бо задовго забарився біля шкільного озерця, спостерігаючи жаб. А поза тим мати проводила його щоденно до української школи ім. Шевченка на вул. Супінського (нині Коцюбинського, 23) біля Академічного дому. З нею часто бував у гімназії сестер Василіянок на Длуґоша (нині Ки- рила і Мефодія), де вона викладала географію, і знайомився з директором школи – відомим вченим Василем Щуратом – та з іншими вчителями й о. катехитом, а гімназистки задивлялись на нього: який-то син в Олени Сте- панів. З матір’ю також ходив у часті турпоходи, починаючи з гуцульських Косова, Кутів і Шешор та кінчаючи лемківським Щавником, де лікувався, і останнім українським селом на Лемківщині – Шляхтовою, де був букваль- но напередодні війни. Вже тоді у вікнах хати війта-українця були повиби- вані шибки. У глибокому духовному зв’язку юний автор перебував і з батьком, хоч знав, що, крім юридичної практики в канцелярії на вул. Коперника, 5, його батько “жив лише Лугами”, організовуючи парамілітарне виховання молоді не тільки навколишніх сіл Львова, а й цілої Галичини, охопивши цим ви- школом щонайменше сто тисяч учасників. Ці батькові успіхи були справж- ньою гордістю сина. Після останнього з’їзду і спортивних показів “Лугів” у Львові весною 1939 р. та (у відповідь на них) бешкетів польських студентів уже майже з передвоєнного Львова батькові довелось розпрощатися з дру- жиною та сином і податись у вимушену еміграцію на Лемківщину. Олена Степанів не припускала думки про еміграцію і вирішила залишитись із си- ном у Львові. Вона, як і батько, давно покинула усяку політичну діяльність, і ще з юних років Ярославу запам’ятались батькові слова про політику “як брудну справу”. 673 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ Вже тяжко хворий, наче передчуваючи близький відхід, свій спогад ав- тор скромно назвав “чернетками”, підкресливши, що наступної чернетки конспекту спогадів “ніколи не буде написано у вигляді мемуарів”. Тому ре- комендував читачам збірника, крім згаданого першого етапу спогадів, до- повнювати їх матеріалами збірника. Окремо подякував упорядникам праці знаному в Україні та за рубежем архівістові і вченому – завідувачці відділу ЛННБ України ім. В. Стефаника Галині Сварник та науковому працівникові Львівського відділення ІУАД ім. М. Грушевського НАНУ Андрієві Фелонюку “за їхню бездоганну, справді муравлину працю над текстами збірника, підбором фотографій, над науко- вим апаратом”, вважаючи, що зроблене заслуговує на те, щоб “йти межи люди”. Справді, на яку оптимістичну ноту здобувся Ярослав Романович у свій важкий час, розкриваючи нероздільність життя й діяльності матері й батька і свого життя з ними. І яким шляхетним жестом попрощався зі своїми співро- бітниками й упорядниками збірника. Наступна велика і дуже розгорнута археографічна передмова дає де- тальний виклад змісту книжки, а також внеску упорядників у розшуки ма- теріалів, їх опрацювання, а, за потреби, включення доповнюючих статей. З розшуканих Галиною Сварник в архіві Легіону Українських Січових Стрільців, що зберігається у Національній бібліотеці у Варшаві, необхідно вирізнити унікальні “Записки старшого десятника Олени Степанівни”, в яких, виконуючи свої обов’язки за призначенням, вона скрупульозно зафік- сувала надзвичайно цінну хроніку воєнних походів і дій сотні Михайла Ба- рана у складі Легіону УСС, почавши від виїзду з Ґоронди біля Мукачева на Закарпатті 29 вересня 1914 р. через численні і важкі для переходу карпатські гори й перевали та села і містечка біля них до села Тухольки 12 грудня цьо- го ж року. Участь Олени Степанівни в наступальних та оборонних боях сотні проти численних добре озброєних сил ворога та ще й за надзвичайно тяж- ких територіальних і погодних умов, безумовно, загартувала її як вояка, стар- шого десятника, чотаря УСС, завдяки чому в 1915 р. вона стала одним з найяскравіших героїв оборони Маківки. А самовіддана боротьба ще кількох інших сотень Українського січового стрілецтва в карпатських боях, незва- жаючи на численні людські втрати, навіть за визначенням австрійського військового керівництва, відіграла важливу роль у поразці добірних росій- ських військ у карпатській кампанії: через Карпати їм так і не вдалося про- рватися в Європу. Крім згаданого, у першому розділі про Олену Степанівну опубліковано 54 спогади. З них вісім – це блискучі спогади авторки, написані неповтор- ним жіночим стилем та в різних жанрах: тут описи її дитинства, її діяль- ності в організації стрілецтва і непереборного бажання й рішення взяти участь у воєнних діях; кілька воєнних усмішок і спогад з російського поло- ну, записаний з її слів письменником Осипом Назаруком; два спогади про незабутніх військових подруг Ґандзю Дмитерко та Софію Галечко. 674 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ Спогади про Олену Степанівну подаються в рубриках за хронологією її життя: роки її навчання, служби в УСС та УГА і російський полон, педаго- гічна і кооперативна діяльність, воєнні та післявоєнні роки, роки ув’язнен- ня, посмертні спогади. Доповнює біографію Олени Степанівни також вдум- лива стаття Галини Сварник про маловивчену кооперативну діяльність Сте- панівни у другій половині 1930-х рр. З цих матеріалів десять публікуються вперше, інші – здебільшого передруки з галицької та зарубіжної періодики 1930-х рр. На основі всіх цих матеріалів вимальовується образ Олени Сте- панівни в усій її духовній силі й незбагненності як образ дівчини-жовніра з усмішкою Джоконди (фото якої облетіло чи не всі телеграфні агенції світу), що відзначалась досконалим військовим вишколом, безстрашністю в боях і дивовижною відданістю Січовим Стрільцям. Відомо, що вже після відбуття російського полону і повернення до Відня Степанівна була одним з керівників й активних учасників національного зриву українців у Львові, Самборі й Станіславові в листопаді 1918 р., воювала в УГА на золочівському напрямі українсько-польської війни, і лише її захворюван- ня на тиф змусило військову управу домогтися від неї згоди на демобілі- зацію. Однак і цей її образ залишався далеко не повним і не розкривав усієї правди про неї. Тому цей бік її участі у війні намагалися розкрити січовики- чоловіки. О. Назарук, наприклад, в одній з публікацій писав, що самі лише факти з її життя і діяльності ще “не розв’язують тайни душі сеї дівчини, не відповідають на питання, що саме було тою пружиною, котра пхнула сю гарну і симпатичну подільську квітку в кров, грязь і болото війни, в осін- ню плюту і студену мряку карпатських дебр і в неописану студінь, прониза- ну гострими вітрами, що бушують у полонинах, на полях і верхах Бескиду” (с. 131). Ставлячи це ж питання у спогадах про Степанівну, ще промовистіше характеризував воєнні умови навіть не жінок, а чоловіків її приятель-січо- вик Остап Луцький: “Чи можете уявити собі, що це значить день у день іти навантаженому піхотинцеві 30–40 кілометрів, ніч у ніч копати шанці, на- ступати і відступати, мерзнути на полі, голодувати, нести на собі відпові- дальність за кожний крок, за кожну постанову і за життя та смерть доруче- них тобі людей […], попасти в полон і не збожеволіти? Коли ви хоч трохи свідомі цеї долі, зважте, як тяжко приходилось побороти це все молодій дівчині” (с. 146). Однак чітку відповідь на ці питання дає сама Степанівна в одному з ранніх своїх спогадів, де писала: “Я була як камінь, на заказ батька, на сльо- зи матері, бо йшла сповняти свій обов’язок”. Не дивно, що згаданий її образ став безсмертним ідеалом для сотень і сотень тих українських дівчат і жінок, які брали участь у боротьбі УПА як зв’язкові, сестри милосердя або й учасниці боїв і згодом у страшних муках вмирали в катівнях КҐБ або роками мучились у сибірських ГУЛАГах. 675 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ * * * Площа збірника, відведена Романові Дашкевичу, майже така сама, навіть на кілька сторінок більша за площу першої частини. Однак це – головно за рахунок доволі великих за розміром кількох публікацій. Найбільша з них “Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота”, що вийшла друком ще 1965 р. в Нью-Йорку у видавництві “Червона калина”, налічувала 205 сторінок. Нарис “Про Січових Стрільців” і спогад “Стрілецька артилерія Київських Січових Стрільців” у збірнику займають понад 30 сто- рінок. Натомість кількість особистих спогадів автора, як і про нього, по- рівняно з першою частиною збірника дещо менша. Серед перших вирізня- ються його спогади з 1914–1921 рр. “Дев’ять Різдвяних свят”, почавши з першого, радісного спогаду про Різдво в оселі батька – пароха села Туста- новичів (згодом об’єднаного з “великим” Бориславом) і до пізніших тяжких спогадів з часу служби в австрійській армії, згодом у Києві в 1918 р., в Луць- ку та Відні уже після програної війни. Одним з найбільших матеріалів цієї рубрики є професійно написаний нарис з історії села Тустановичів у час бурхливого розвитку бориславських нафтопромислів з характерними тоді соціальними і національними конфліктами серед селян. Уперше цей нарис був надрукований також у діаспорі у першому томі збірника “Дрогобиччина – земля Франкова” (1973). Інші спогади автора згруповані у тематичних руб- риках: “Січовий рух”, “Національно-визвольні змагання”, “Симон Петлю- ра”, “Лугова організація”. Тринадцять спогадів і нарисів про Романа Дашкевича подано в окремо- му розділі. Їх написали автори, які добре знали його життя і діяльність у різні періоди боротьби за незалежність і соборність України. Серед них ви- різняється нарис сина Ярослава “Генерал Роман Дашкевич”, а також стаття упорядника збірника Галини Сварник “Роман Дашкевич – редактор часо- писів «Січові вісті» та «Вісті з Лугу»”, де вперше, крім докладного змісту цих журналів, розглядається діяльність Р. Дашкевича як їхнього редактора. Із згаданого вже вище одного з останніх інтерв’ю Ярослава Романовича журналістові Б. Залізнякові запам’яталась відповідь вченого на питання журналіста про наукову, публіцистичну та загалом письменницьку спро- можність і якість праць і публікацій його батьків. У своїй, як завжди ко- роткій, конкретній відповіді Ярослав Романович підкреслював, що його бать- ки – і матір, і батько – писали багато і професійно, кожен згідно із власними зацікавленнями. Справді, їхні спогади і праці були різними за проблемати- кою та своєрідними за стилем, однак завжди основані на глибокому знанні предмета й фундаментальному його висвітленні. Такими були спогади й наукові праці Олени Степанівни. Такими були спогади й нариси Романа Даш- кевича. Та все ж у цьому відношенні на особливу увагу заслуговує згадува- ний нарис Романа Дашкевича “Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота”. На наш погляд, однією з причин публікації Рома- ном Дашкевичем такої розлогої розвідки на згадану тему було не тільки 676 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ бажання глибоко професійно висвітити свою роль як творця артилерії УНР і боротьбу на всіх фронтах за українську незалежність, а й те, що, вважаючи недостатнім висвітлення цієї боротьби українськими та іншими історика- ми, він вирішив залишити власні спогади і свідчення як очевидця і керівни- ка згаданих боїв. Тому у цьому нарисі-спогаді знаходимо дуже докладні, здебільшого унікальні за конкретністю, описи створених ним спочатку кількох артиле- рійських батарей, згодом бригад і корпусу та його участі в боях проти більшо- виків, що наступали на Україну, проти добірних полків денікінських офі- церів, що мали реалізувати проголошену гетьманом Скоропадським феде- рацію України з Росією, та проти польських військ, які прагнути загарбати українські землі. Саме за допомогою артилерії, очолюваної Романом Даш- кевичем, Київські Січові Стрільці, поєднані з частинами військ, вірних УНР, тричі здобували Київ, святкуючи в 1917–1919 рр. проголошення Централь- ною Радою незалежності України, згодом підтвердження цієї незалежності Урядом УНР і проголошення Акту злуки Наддніпрянської України з Захід- ною Україною. Суто документальні описи цих подій пройняті гордістю й радістю автора, його гармашів і всього війська за здобуті перемоги. Чи не найсильнішими є дуже докладний і розлогий опис Р. Дашкевичем однієї з головних у тодішніх визвольних змаганнях Січового стрілецтва битв, а саме битви під селом Мотовилівкою, розташованим на шляху до Києва, проти полків денікінських офіцерів, як пише автор, “бодай уп’ятеро сильніших від Січових Стрільців”. Цей опис воєнної події, що тривала всього один день від ранку до пізньої ночі, з точки зору обдумування її стратегії сотником січовиків Федем Чер- ником і військової тактики її проведення – Романом Дашкевичем, можна вважати класичним щодо докладності, – наче знятим на кіноплівку. І хоча у перемозі січовиків чи не головну роль відіграло керівництво гарматними батареями Романа Дашкевича, опис жахливого побоїща, де загинуло до 1000 денікінських офіцерів і лише 17 січовиків із сотниками Ф. Черником та М. За- гаєвичем, автор нарису подає по-військовому скупо, суто інформативно, го- ловну увагу приділяючи організації військових частин для продовження походу на Київ. Ще до 1920 р. Р. Дашкевич зі своєю артилерією бився на різних фрон- тах боротьби за українську незалежність, допоки провід УНР і старшин ук- раїнського війська не було інтерновано до Польщі. Однак ще до того решткам українського війська і самому Р. Дашкевичу тяжкого морального удару завдала зрада отамана Волоха, що зі своїми гай- дамаками напав на державні інституції, пограбував державну скарбницю і подався до більшовиків. Тоді з грудей автора нарису вирвався проклін “отих татарських людей – по цілій Україні, чи це люди темні, шкурники, які хо- тять тільки наживи, грабунку, чи це волохи, хоменки, які кричали українській армії “слава” […], коли ж побачили, що москалі, все одно червоні чи білі, 677 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ сильніші від України”, побігли до них з поклоном, щоб заслужити ласку в них. Та не дослужились, а погинули від рук ворога. Зазначимо, що поняття “татарських людей” увійшло ще до дитячої свідо- мості Р. Дашкевича з часу проживання в Тустановичах, розташованих непо- далік славної карпатської фортеці “Тустань”, здобутої страшним татарином “Шолудивим Буняком”, іменем якого лякали неслухняних дітей. Хоч, з іншо- го боку, історичні корені цього поняття набагато глибші, сягаючи монгольсь- кої навали на Україну і численних зрад тодішніми і пізнішими “татарськи- ми людьми”. Тож після вимушеного розпуску корпусу Січового стрілецтва і його ар- тилерійської потуги та гармашів сумним було розставання Р. Дашкевича з ним. Це підкреслено самою формою, яку обрав для оповіді автор нарису, чи не поіменно прощаючись з командирами батарей, відновлюючи в пам’яті історію боїв кожної з них. З гармашами, з огляду на їхню велику кількість, він прощався безіменно, однак вкладаючи у це всю свою душу і любов до них, наче прощаючись із самим собою, з тими двома роками кривавих боїв за незалежність України, які провів разом з ними. Розходилися гармаші, “несучи із собою спомин, що жили у своїй вільній Українській державі [...] Несли тугу за волею, за вільною Україною, у якій жили. Розійшлися. Про- сили Бога, щоб дозволив їм бути ще вояками вільної України, а коли ні, то бодай, щоб дозволив умерти вільними у своїй державі”. Р. Дашкевичеві здійснити цю мрію не судилось. Помер у самоті на чу- жині. І лише завдяки старанням сина його тлінні останки з військовими по- честями перепоховали в рідну землю, де ще з 1963 р. вічним сном спочива- ла його дружина. У березні 2010 р. до них приєднався і син, щоб назавжди бути разом. Усебічну інформативність збірника, крім великих блоків фотоматері- алів до двох розділів, забезпечує досконало опрацьований науково-допомі- жний апарат, який складається із словника рідковживаних і застарілих слів, іменного та географічного покажчиків. 678 РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ

Назавжди разом – під одним дахом

Репозитарії

Схожі ресурси