Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)

Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)

6 листопада 2009 р. в Москві пішов з життя всесвітньо відомий російський візантиніст – академік Російської академії наук Геннадій Григорович Літаврін, з ім’ям якого пов’язаний розвиток як повоєнної радянської, так і сучасної російської візантиністики....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2010
Автор: Гордієнко, Д.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Назва видання:Український археографічний щорічник
Теми:
Miscellanea
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40944
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009) / Д. Гордієнко // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 720-723. — Бібліогр.: 1 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-40944
record_format dspace
spelling irk-123456789-409442013-02-13T03:10:02Z Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009) Гордієнко, Д. Miscellanea 6 листопада 2009 р. в Москві пішов з життя всесвітньо відомий російський візантиніст – академік Російської академії наук Геннадій Григорович Літаврін, з ім’ям якого пов’язаний розвиток як повоєнної радянської, так і сучасної російської візантиністики. 2010 Article Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009) / Д. Гордієнко // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 720-723. — Бібліогр.: 1 назв. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40944 uk Український археографічний щорічник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Miscellanea
Miscellanea
spellingShingle Miscellanea
Miscellanea
Гордієнко, Д.
Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)
Український археографічний щорічник
description 6 листопада 2009 р. в Москві пішов з життя всесвітньо відомий російський візантиніст – академік Російської академії наук Геннадій Григорович Літаврін, з ім’ям якого пов’язаний розвиток як повоєнної радянської, так і сучасної російської візантиністики.
format Article
author Гордієнко, Д.
author_facet Гордієнко, Д.
author_sort Гордієнко, Д.
title Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)
title_short Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)
title_full Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)
title_fullStr Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)
title_full_unstemmed Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009)
title_sort геннадій григорович літаврін (1925–2009)
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2010
topic_facet Miscellanea
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40944
citation_txt Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009) / Д. Гордієнко // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 720-723. — Бібліогр.: 1 назв. — укр.
series Український археографічний щорічник
work_keys_str_mv AT gordíênkod gennadíjgrigorovičlítavrín19252009
first_indexed 2025-07-03T23:11:34Z
last_indexed 2025-07-03T23:11:34Z
_version_ 1836669253685608448
fulltext 720 MISCELLANEA місце серед інших національних історіографічних шкіл. Перед українською істо- ричною наукою на сьогодні стоїть і проблема вписання історії України у світовий контекст, і саме професор Ігор Шевченко у своїх працях й подав зразок такого по- гляду. Ігор Шевченко був одружений тричі (з Оксаною Драй-Хмарою, Маргарет Бентлі та Ненсі Петтерсонг), однак усі шлюби закінчились розлученням. В останні дні його доглядали доньки Катерина та Елізабет та троє онуків, а також велика кількість студентів та колег. У латиномовній епітафії Ігор Шевченко сказав про себе: “Протягом довгого життя він засвідчив дуже багато смертей; власної, проте, не боявся”... До останніх днів Ігор Шевченко вірив у науку, залишався сповненим нових ідей та проектів... Похований професор Ігор Шевченко на кладовищі Mount Auburn в Кембриджі. Дмитро Гордієнко (Київ) Геннадій Григорович Літаврін (1925–2009). 6 листопада 2009 р. в Москві пішов з життя всесвітньо відомий російський візантиніст – академік Російської ака- демії наук Геннадій Григорович Літаврін, з ім’ям якого пов’язаний розвиток як по- воєнної радянської, так і сучасної російської візантиністики. З 1987 р. Г. Літаврін був відповідальним редактором редколегії найавторитетнішого російського візан- тинознавчого часопису “Византийский временник”, тоді ж він очолив Секцію історії Візантії (нині – Центр з вивчення візантійської цивілізації), був віце-президентом Міжнародної асоціації візантиністів, головою оргкомітету XVIII Міжнародного конгресу візантиністів, що відбувся в серпні 1991 р. в Москві. Геннадій Григорович Літаврін народився 6 вересня 1925 р. у с. Абай Уймон- ського аймаку Ойротської автономної області Західно-Сибірського краю (нині – Усть- Коксинський район Алтайського краю). 1951 р. Г. Літаврін закінчив історичний факультет Московського університету по кафедрі історії середніх віків. Він був уч- нем таких відомих вчених, як Є. Веселий, А. Неусихін, С. Сказкін, керівником його дипломної і кандидатської робіт була З. Удальцова, яка загалом відігравала одну з провідних ролей у відродженні радянської візантиністики в повоєнний період. 1954 р. Г. Літаврін успішно закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію, а 1973 р. – докторську. У сферу наукових інтересів Г. Літавріна входили ледь не всі фундаментальні проблеми історії Візантії та середньовічної Болгарії, його праці вирізняються ши- ротою дослідницького кругозору і водночас глибиною розкриття тем зі скрупульоз- ним опрацюванням найдрібніших деталей. Насамперед слід виділити книгу “Как жили византийцы” (1974), в якій чітко поданий погляд Літавріна на візантійську цивілізацію, вперше на високому науковому рівні і водночас цікаво й доступно для широкого читача розгорнуто цілісну панораму способу життя “ромеїв”. Книга на- була великої популярності й була перевидана 1997 р. в серії “Візантійська бібліоте- ка”. У передмові до нового видання вчений визнав, що через майже чверть століття, які проминули після написання книги, “перечитывая уже полузабытый мною текст, я убедился в том, что теперь немало акцентов расставил бы иначе”. Він зазначив, що тепер уже не схильний поділяти погляди тих дослідників, які змальовують істо- рію Візантії похмурими фарбами. Його насамперед цікавить питання не про те, чому загинула Візантія, але про те, звідки вона брала сили, щоби протягом тисячі років вижити, перебуваючи майже безперервно в екстремальних умовах. 721 MISCELLANEA За своїм значенням для історичної науки серед наукового доробку Г. Літавріна особливо вирізняються дві праці: “Болгария и Византия в XI–XII вв.” (М., 1960) та “Византийское общество и государство в X–XI вв.” (М., 1977). Так, в останній із зазначених праць Г. Літаврін переконливо спростував тезу про “державне закріпа- чення” селян у Візантії. Так само й монастирська земельна власність формувалась, як показував дослідник, не лише з імператорських пожертвувань, а й власним шля- хом – через купівлю, обмін тощо. Вагомим є внесок Г. Літавріна й у джерелознавство історії Візантії. Це насам- перед його російськомовні переклади різноманітних візантійських (грецьких) пи- семних пам’яток. Для вітчизняної науки особливе значення мають супроводжувані розлогими науковими коментарями переклади “De administrando imperio”, “Кекав- мен. Советы и рассказы Кекавмена”, а також дослідження Бертинських анналів та частини 15-го розділу II Книги “De cerimoniis” Константина VII Порфірогенета, де описані прийняття руської княгині Ольги цим імператором. І саме завдяки перекла- ду цього уривка зазначений пасаж Константина Порфірогенета з “De cerimoniis” широко введений у вітчизняну науку. Окрім джерелознавчого опрацювання та перекладу текстів Константина Пор- фірогенета, Г. Літаврін присвятив цілу низку публікацій дискусійній у науці про- блемі місця і часу хрещення княгині Ольги. Щодо локалізації цієї події Г. Літаврін чітко зазначив Константинополь місцем хрещення руської княгині. Що ж до часу, то вчений започаткував досить жваву і тривалу дискусію в науці, запропонувавши версію про дві поїздки княгині Ольги в Константинополь (у 946 та 955 рр.). І попри те, що дана концепція зазнала досить серйозної критики, ціла низка питань, які порушив учений у контексті розгляду цієї проблематики, залишаються актуальни- ми й на сьогодні. Загалом питання русько-візантійських відносин займають особливе місце в науковому доробку Г. Літавріна. Власне у цій сфері вчений ішов у руслі російської школи візантиністики – розгляду історії Візантії з позицій і в дотичності до історії Русі, що було започатковано і розроблено ще В. Васильєвським, учнем якого й був, за власним визнанням, академік Г. Літаврін. Інтерес до Русі проявився ще в дитячі роки, коли Г. Літаврін у 12-річному віці вивчив відповідні розділи праці С. Соловйова, а тому й темою дипломної роботи були “Русско-византийские отношения в IX–X вв.”. Усвідомлення того факту, що основний масив джерел з зазначеної проблематики складається з візантійських па- м’яток, шляхом “з варяг у греки” вчений фактично і прийшов до Візантії, а згодом ним же й повернувся назад, чим певною мірою повторив науковий шлях і дискурс свого духовного вчителя В. Васильєвського. З зазначеної проблематики доробок Літавріна вирізняється своїм всеохопним характером та безперечною науковою новизною. Особливо цікавили його питання, пов’язані з найбільш дискусійними аспектами візантійсько-руських відносин у пе- ріод християнізації Русі. Власне, вже одна з перших праць вченого й була присвяче- на цій проблематиці (“Записка греческого топарха”. – М., 1957). Найкраще ж харак- теризують погляди вченого на природу русько-візантійських стосунків написані ним відповідні розділи до тритомного видання “Истории Византии” (“Византия и Русь в IX–X вв.”, “Русско-византийские отношения в XI–XII вв.”. – Т. 2. – М., 1969). Так, Г. Літаврін обґрунтував думку, що вже через географічну віддаленість двох держав якогось практичного втілення політичного чи воєнного тиску з боку імперії 722 MISCELLANEA на Русь не могло бути. Вчений чітко зазначив, що у відносинах двох країн “насту- пальною” стороною завжди залишалася Русь. Таким чином між Руссю і Візантією відбувався активний діалог, насамперед у культурній і церковній сферах. У цьому ж контексті варто виділити і праці, присвячені останній русько- візантійській війні 1043 р. (“Пселл о причинах последнего похода русских на Кон- стантинополь” (1967), “Война Руси и Византии в 1043 г.” (1972) та ін.), в яких Г. Літаврін досить переконливо довів, що розгортання цього конфлікту було зумов- лено цілою низкою причин, включаючи династичні. Останні представниці Маке- донської династії – сестри Зоя і Феодора були пов’язані з київським двором через свою тітку Анну, тому Ярослав міг виступати як оборонець їхніх законних прав у династичному конфлікті у Візантії після сходження цієї династії з політичної арени. Але загалом війна була викликана крутим поворотом у політиці Константинополя щодо Києва у той період, коли імператорський трон посів не споріднений з Рюри- ковичами Константин ІХ Мономах, який прийшов до влади лише через одруження з імператрицею Зоєю і намагався послабити руський вплив при візантійському дворі. Важливою і значною за доробком сферою наукових зацікавлень Г. Літавріна була історія середньовічної Болгарії. Саме цій темі було присвячено кандидатську дисертацію: “Борьба болгарского народа против византийского ига”, якою вчений фактично й відновив у радянській науці інтерес до південнослов’янської тематики періоду середньовіччя. Вагомою, особливо за багатоплановістю дослідницького об’єкта, працею була монографія Г. Літавріна “Болгария и Византия в XI–XII вв.”. Монографія викликала значний резонанс і спричинилася до жвавої дискусії в науці. У подальшому науковий інтерес Г. Літавріна переміщувався в глибину віків – до історії Першого Болгарського царства, а далі – до процесів становлення давньобол- гарської державності (“К проблеме становления Болгарского государства” (1981)). На початку 1980-х рр. Г. Літаврін очолив колектив учених з дослідження се- редньовічної історії слов’ян. Робота проводилась насамперед у напрямку історії формування слов’янських держав, результатом чого стала фундаментальна моно- графія “Раннефеодальные государства на Балканах XI–XVII вв.” (М., 1985), підго- товлена за редакцією Г. Літавріна. Продовженням цієї ідеї було цілісне досліджен- ня історії формування ранньофеодальних держав на теренах Центральної і Півден- но-Східної Європи (“Раннефеодальные государства и народности (южные и запад- ные славяне в VI–XII вв.)”, М., 1991). Насамкінець варто зазначити, що саме Г. Літаврін був ініціатором фундамен- тального “Свода древнейших письменных известий о славянах” (М., 1991. – Т. I: I–VI вв.; М., 1995. – Т. II: VII–IX вв.), який за повнотою охоплення і глибиною дже- релознавчого опрацювання залишається неперевершеним у світовій науці з цієї про- блематики. До останнього часу академік Г. Літаврін продовжував активне наукове життя. Він з гордістю зазначав помітний сплеск інтересу в сучасній Росії до історії Візантії і упевнено проголошував, що ніколи вітчизняна візантиністика не відійде від роз- робки фундаментальних проблем візантійської цивілізації. У цьому зв’язку зазна- чимо, що українська візантиністика переживає лише етап становлення, тому науко- вий доробок, життєвий і творчий шлях академіка Г. Літавріна можуть бути добрим зразком для подальших поколінь учених. Зрозуміло, що перед українською візанти- ністикою стоять власні завдання, пошуки власного наукового дискурсу, власних відповідей практично на всі питання русько-візантійських відносин, неупередже- ний погляд на них крізь призму історії Русі-України. 723 MISCELLANEA З відходом з життя таких титанів візантиністичної науки, як Ігор Шевченко та Геннадій Літаврін, перед молодими науковцями стоїть завдання тримати той висо- кий рівень науки, на який її підняли ці корифеї, більше того – збагатити їхній науко- вий доробок, що, безперечно, залишається актуальним. Дмитро Гордієнко (Київ) Ярослав Романович Дашкевич (13.ХІІ.1926 – 25.ІІ.2010). Мені було б важко розпочати писати про Ярослава Романовича як про історика, обходячи його особу як людини. Загальновідомо, що існує міт про Дашкевича як про жорстку некомуні- кабельну особу нордійського типу. Цей міт ходить за ним з повоєнних 1940-х рр., народившись під час «зачистки» Галичини у погромницьких обговореннях його пер- сональних справ. Але колись я вичитав із збірки індійських казок доволі цікаву річ, як сліпці вперше в житті вийшли на слона. Один доторкнувся до його живота й сказав, що слон – це діжка. Другий охопив його ногу й вирішив, що слон як колона. Нарешті, третьому дістався хобот, і він упевнився, що слон схожий на змію. Мої життєві враження підказують, що Ярослав Дашкевич був – ніжною людиною. Що можу сказати іншого, якщо мені випав свій досвід. Коли я ходив без роботи, регу- лярно телефонували й розпитували, де я стою, двоє класиків – Григорій Кочур (зва- ний з легкої руки Еміля Крюби “метр Ґреґуар”) і Ярослав Дашкевич. На академії пам’яті останнього у Києві (25 лютого 2011 р.) Василь Ульяновський пригадав свою з ним розмову, коли Дашкевич висловився в тому сенсі, що закував свою душу в металеві обладунки. Фіксую це, бо не маю певності, що Василь Іринархович це відтворить на письмі. Загалом я маю від Ярослава Романовича чимало вражень різного роду, а на руках, як нарахував, 73 його листи. Не в тім річ, що ніби багато. В Едварда Трияр- ського, кажуть, близько 500. Тобто є сила текстів, що складають поважний додаток до видань його праць. Нещодавно вийшов у світ корпус Дашкевичевого листування з Юром Меженком, і, як на мене, це листування чи не з самого початку признача- лось для видання як коментар до їхньої доби1. Для них обох було однаково важливо документувати поточні події, що проходили на їхніх очах, і давати їм свою об’єктивну оцінку. Для повноти картини передбачався хіба кваліфікований доповнювальний коментар, що й сталося. Листи до мене трохи інакші. Тривали сутужні роки, коли Ярослав Романович друкував свої ґрунтовні студії у зразкових паризьких вірменознавчих виданнях. Я мав у Києві можливості, найубогіші з убогих, – бібліографічні пам’ятки товари- ства книголюбів. Але ні я не втрачав такої можливості, щоб там надрукуватися, ані не відмовлявся від неї Дашкевич. 6 лютого 1974 р. я доволі нахабно писав йому: “Ви питаєте про перспективи видання й відповідність Ваших статей нашому задумові. Звісно, Ваш матеріал цілком прийнятний. Щоправда, деякі зауваження до статей можна було б зробити. Ви пи- шете, що з Карматанянца був «відомий книголюб», але його книгозбірню не харак- теризуєте ні словечком. Говорите, що вивчав його видання Е. Шюц, але в списку літератури його робіт нема. Чи правильно «мхітаристи» (а не «мгітаристи»)? На якому факультеті навчався Павенцький? в яких роках? (чи збереглися особисті справи 1 Листування Юра Меженка з Ярославом Дашкевичем (1945–1969) / Упор. Р. Дзю- бан, Г. Сварник. – Львів, 2009. – 374 с.; іл.

Схожі ресурси