Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010)
Високий академічний світ галицької столиці – княжого Львова, а заодно всієї соборної України й цілого всесвіту втратив, услід за Ярославом Дашкевичем, ще одну зірку першої величини. 24 червня 2010 р. опісля 18.00 год. у лікарні помер, відійшовши у вічність, Ярослав Ісаєвич. Завершив свою земну стежи...
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2010
|
| Назва видання: | Український археографічний щорічник |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40946 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) / В. Пришляк // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 740-753. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-40946 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-409462013-02-13T03:09:18Z Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) Пришляк, В. Miscellanea Високий академічний світ галицької столиці – княжого Львова, а заодно всієї соборної України й цілого всесвіту втратив, услід за Ярославом Дашкевичем, ще одну зірку першої величини. 24 червня 2010 р. опісля 18.00 год. у лікарні помер, відійшовши у вічність, Ярослав Ісаєвич. Завершив свою земну стежину видатний український історик, учень і продовжувач справи патрона наукової установи академіка Івана Крип’якевича, довголітній директор академічного Інституту українознавства його імені, академік Національної академії наук України, голова Національного комітету істориків України. 2010 Article Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) / В. Пришляк // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 740-753. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40946 uk Український археографічний щорічник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Miscellanea Miscellanea |
| spellingShingle |
Miscellanea Miscellanea Пришляк, В. Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) Український археографічний щорічник |
| description |
Високий академічний світ галицької столиці – княжого Львова, а заодно всієї соборної України й цілого всесвіту втратив, услід за Ярославом Дашкевичем, ще одну зірку першої величини. 24 червня 2010 р. опісля 18.00 год. у лікарні помер, відійшовши у вічність, Ярослав Ісаєвич. Завершив свою земну стежину видатний український історик, учень і продовжувач справи патрона наукової установи академіка Івана Крип’якевича, довголітній директор академічного Інституту українознавства його імені, академік Національної академії наук України, голова Національного комітету істориків України. |
| format |
Article |
| author |
Пришляк, В. |
| author_facet |
Пришляк, В. |
| author_sort |
Пришляк, В. |
| title |
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) |
| title_short |
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) |
| title_full |
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) |
| title_fullStr |
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) |
| title_full_unstemmed |
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) |
| title_sort |
ярослав дмитрович ісаєвич (7.ііі.1936–24.vi.2010) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Miscellanea |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40946 |
| citation_txt |
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010) / В. Пришляк // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 740-753. — укр. |
| series |
Український археографічний щорічник |
| work_keys_str_mv |
AT prišlâkv âroslavdmitrovičísaêvič7ííí193624vi2010 |
| first_indexed |
2025-07-03T23:11:43Z |
| last_indexed |
2025-07-03T23:11:43Z |
| _version_ |
1836669263634497536 |
| fulltext |
740
MISCELLANEA
* * *
Ярослав Романович Дашкевич відійшов у Вічність 25 лютого 2010 р. на 84-му
році життя у своєму скромному помешканні на вул. Зеленій. Його велич у дуже
промовистий спосіб увиразнили громадська панахида й парастас за упокій душі у
приміщенні Товариства охорони пам’яток історії та культури за участі священиків
Української Греко-Католицької і Вірменської Апостольської Церков. Через два дні,
коли у зимовому Львові стояла похмура, незвична для цієї пори року дощова пого-
да, багатотисячна скорботна громада похоронною процесією з храму Пресвятої
Тройці до Личаківського кладовища востаннє прощалася з цією Великою Люди-
ною, блискучим Ученим, жертовним Громадянином і великодушним Учителем.
Вічная йому пам’ять!
Ігор Скочиляс (Львів)
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.ІІІ.1936–24.VI.2010)1. Високий академічний
світ галицької столиці – княжого Львова, а заодно всієї соборної України й цілого
всесвіту втратив, услід за Ярославом Дашкевичем, ще одну зірку першої величини.
24 червня 2010 р. опісля 18.00 год. у лікарні помер, відійшовши у вічність, Ярослав
Ісаєвич. Завершив свою земну стежину видатний український історик, учень і про-
довжувач справи патрона наукової установи академіка Івана Крип’якевича, довго-
літній директор академічного Інституту українознавства його імені, академік На-
ціональної академії наук України, голова Національного комітету істориків Украї-
ни. Постать в українській, європейській та світовій історичній науці за останнє
півстоліття – відома, знана і авторитетна. До історії української культури увійшов
передовсім як непересічний знавець історії книги та друкарства, чий інтелектуаль-
ний засяг та енциклопедична ерудиція викликали щирий подив і велику пошану.
Вся багатовікова культурна спадщина людської цивілізації від середньовіччя до сьо-
годення була під силу Ісаєвичу, бо рідко можна було зустріти вченого, який би мав
такий неординарний, такий питомо свій погляд на те чи інше явище, подію чи факт.
Ярослав Ісаєвич народився 7 березня 1936 р. в селі Вéрба Дубнівського повіту
Волинського воєводства (тепер Дубнівському районі Рівненської області) у вчи-
1 Біографічні й автобіографічні штрихи з життєпису Я. Д. Ісаєвича див.: Покли-
кання. Ярославу Ісаєвичу – 50 // Жовтень. – 1986. – № 3 (497). – С. 132; Isaievych Yaroslav
// Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London, 1988. – Vol. 2. – P. 356; Ільницький М.
Ярослав Ісаєвич: історик на тлі доби // Україна: культурна спадщина, національна
свідомість, державність: Зб. наук. праць. – Львів, 1998. – Вип. 5. – С. 9–15; Стеблій Ф.
Ісаєвич Ярослав Дмитрович // Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича АНУ.
Наукова діяльність, структура, працівники. – Львів, 2001. – С. 211–212; Даниленко В. М.
Ісаєвич Ярослав Дмитрович // Енциклопедія історії України: У 5 т. – К., 2005. – Т. 3: Е – Й.
– С. 536–537; Ільницький М. Історик як покликання // Дзвін. – 2006. – № 3 (737). –
С. 133–135; Онищенко О., Дубровіна Л. Академік Ярослав Дмитрович Ісаєвич – україн-
ський історик, культуролог, енциклопедист // Україна: культурна спадщина… – Львів,
2006–2007. – Вип. 15. – С. 7–13; Ісаєвич Я. Pro domo mea // Там само. – С. 14–25; Кози-
рєва Т. Україна попрощалася з Ярославом Ісаєвичем // День. – 2010. – № 112. – 30 черв.
– С. 2; Пришляк В. Академік // Український тиждень. – 2010. – № 27 (140). – 2–8 лип. –
С. 52–54; Яковенко Н. Долаючи “підлі часи”// Там само. – С. 55; Стеблій Ф. Незабутній
літописець України // День. – 2010. – № 134–135. – 30–31 лип. – С. 11; Середа О. Пам’я-
ті Ярослава Ісаєвича // Критика. – 2010. – Ч. 7–8 (153–154). – Липень–серпень. –
С. 46; Портнов А. Історик і його традиція // Там само. – С. 4; etc.
741
MISCELLANEA
тельській родині. Його батько, Дмитро Григорович, який походив зі священицької
родини (корінням із Черкащини, Чигиринщини – Шевченкового краю), був учите-
лем української та англійської мов, учнем Михайла Туган-Барановського. Замолоду
поринув у вир визвольних змагань 1917–1921 рр., ставши членом Української Цен-
тральної Ради та одним із сподвижників Михайла Грушевського. Як дипломат УНР
та радник з економічних питань, на міжнародній арені разом з Грушевським відстою-
вав право новопосталої української республіки на мирних конференціях та конгре-
сах 1918–1920 рр. у Парижі, Люцерні та інших містах, спільно з ним підписав низ-
ку документів, у тому числі протест проти окупації Східної Галичини Польщею2.
Майже сто років тому тоді стара добра Європа, як, зрештою, і тепер, без всякого
жалю і зайвих сентиментів здала Україну “на відкуп” та у сферу впливу її північно-
му агресивному сусідові. Батька йому час від часу “випоминали”, особливо ж у
1970-х – 1980-х радянських роках після публікації в діаспорі відомої світлини, на
якій Дмитро Ісаєвич поруч із Михайлом Грушевським у колі українських делегатів
на міжнародному з’їзді у швейцарському Люцерні 1919-го. Згодом так складеться,
що син Дмитра Ісаєвича стане одним із учнів й талановитих співпрацівників най-
успішнішого представника львівської історичної школи, наукового метра – Івана
Крип’якевича в академічному Інституті суспільних наук. А в 1993 р. цей інститут
уже під орудою Ярослава Ісаєвича отримає високе ім’я його учителя.
Родина матері Наталі (з дому Чабан, походила зі стрийського передмістя Лани
Долішні), учительки початкової школи, теж належала до числа українських патрі-
отів, бо її рідний брат Михайло за прикладом десятків тисяч галицьких хлопців
пішов добровольцем у січові стрільці й був вояком УГА3. Сестра ж Олена (у чер-
нецтві сестра Амалія) у післявоєнній Польщі рятувала греко-католицький чин сес-
тер-служебниць4.
Виростав на батьківщині матері – у підкарпатському місті Стрию, куди родина
перебралася з Волині в 1944 р., де в школі № 5 здобув середню освіту. З родинного
гнізда виніс велику любов до книжки, а також чіткі патріотичні орієнтири, які впевне-
но провадили його життєвими дорогами в наступні роки. 1952 р. вступив на історич-
ний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закін-
чив у 1957 р. Зацікавлена пошукова праця у бібліотеках та архівах, вроджена допитли-
вість і виплеканий талант дослідника дали йому змогу ще в студентські роки закла-
сти живильне підґрунтя для подальшої наукової праці. Від другого курсу спеціалізу-
2 Цвенгрош Г. В обороні основ українства // Молода Галичина. – 1992. – № 139
(6710).– 28 листоп. – С. 2; Cvengroš G. La République Démocratique Ukrainienne – la
République Française (1917–1922). – Lviv, 1995. – P. 125–126, 141–147, 263 etc.; Шапо-
вал Ю. Дмитро Ісаєвич: повернення в історію // Літературна Україна. – 1997. – 3 квіт. –
С. 7; його ж. Дмитро Ісаєвич: повернення в історію // ПРОΣФΩNНМА. – Львів, 1998. –
С. 671–688; Головченко В. Дебют новітньої української дипломатії на Паризькій мирній
конференції 1919 р. // Київська старовина. – 2003. – № 6 (354). – С. 15–16; Осташко Т. С.
Ісаєвич Дмитро Григорович // Енциклопедія історії України: У 5 т. – К., 2005. – Т. 3: Е – Й.
– С. 536; Литвин М. “Нашій справі дуже допомогла величезна енергія й сама особа
Грушевського…” (Маловідомий виступ Дмитра Ісаєвича на конференції Соцінтерну
1919 р.) // Україна: культурна спадщина... – Вип. 15. – С. 664–674.
3 Ісаєвич (Чабанівна) Н. Стрий і Перемишль. Картка споминів // Україна: куль-
турна спадщина... – Вип. 15. – С. 883–897.
4 Гриців Я. [Ісаєвич Я.] Сестра Амалія Чабан // Перемишль і Перемиська земля
протягом віків. – Львів, 1996. – Вип. 1. – С. 349–351.
742
MISCELLANEA
вався на кафедрі історії південних і західних слов’ян під опікою знаного дослідника
аграрної історії Центрально-Східної Європи професора Дмитра Похилевича5. Дип-
ломна робота з історії ранньомодерного Дрогобича XVІ–XVIII століть, яку він підго-
тував під керівництвом доцента, а згодом професора Ярослава Кіся, уже мала так
багато архівного матеріалу та нового бачення соціокультурного простору маґде-
бурзького міста, що невдовзі переросла в кандидатську дисертацію, яку молодий
вчений, не маючи й 25-ти років, успішно захистив у січні 1961 р.6.
Ярослав Дмитрович пропрацював неповний рік старшим лаборантом кафедри
історії південних і західних слов’ян в alma mater, після чого у березні 1958 р. пер-
спективного Ісаєвича професор Крип’якевич узяв під своє крило – запросив до праці
в Інститут суспільних наук АН УРСР, який тоді розміщувався в одній з колишніх
старих будівель НТШ у Львові (нині на вул. Винниченка, 24)7. У цьому визнаному
академічному осередку Я. Ісаєвич чесно і віддано пройшов великий шлях від мо-
лодшого наукового співробітника до директора інституту. У передмові до ювілей-
ної збірки праць “Україна давня і нова” 1996 р. Я. Ісаєвич справедливо відзначав
надзвичайно сердечну і товариську атмосферу, яка тоді там панувала: “У відділі
історії України, яким керував сам професор Крип’якевич, зібралися такі історики,
як Євген Яцкевич, Степан Білецький, Володимир Огоновський, Григорій Коваль-
чак, Олесь Карпенко, Микола Кравець, Юрій Сливка, Феодосій Стеблій, Володи-
мир Грабовецький. Пізніше в цей колектив прийшли Ярослав Дашкевич, Михайло
Івасюта, а також Степан Трусевич і Володимир Борис, які були проскрибовані з
університету. І відділ, і інститут у цілому були досить нетиповим для тих часів ост-
рівцем, де більшість колег довіряли один одному. Я згадую з певною ностальгією
роки, які були для українського народу і української культури в цілому важкими,
але почуття оптимізму й впевненості у слушності своєї позиції додавала властива
інститутові атмосфера співпраці, взаєморозуміння і взаємодопомоги. Всупереч на-
ступові примітивізму, навіть – не боюся вжити цього слова – здичавіння звичаїв і
падіння рівня наукових установ наші старші колеги і вчителі намагалися зберегти і
продовжити ті традиції справжньої інтелігентності і наукової порядності, які вони
успадкували від попереднього покоління діячів української культури”8.
Докторську дисертацію “Історія друкарства на Україні та його роль у міжсло-
в’янських культурних зв’язках (XVI – перша половина XVII ст.)” успішно захистив
у 1978 р. у Московському університеті9, оскільки в Україні через всілякі перепони
5 Ісаєвич Я. Дмитро Леонідович Похилевич – дослідник, педагог, людина на тлі
доби // Центральна і Східна Європа в XV–XVIII століттях: питання соціально-економіч-
ної та політичної історії. До 100-річчя від дня народження проф. Дмитра Похилевича /
За ред. Л. Зашкільняка і М. Крикуна. – Львів, 1998. – С. 61.
6 Исаевич Я. Д. Город Дрогобыч в XVІ–XVIII вв.: Автореф. дисс. … канд. ист. н. –
Львов, 1961.
7 Ісаєвич Я. Іван Крип’якевич – історик і організатор наукового життя // Україна:
культурна спадщина… – Львів, 2001. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції,
науці, суспільстві. – С. 11–13; його ж. Зі спогадів про Івана Крип’якевича та його синів
Петра, Богдана й Романа // Там само. – С. 655.
8 Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996. – С. 13–14.
9 Його ж. История книгопечатания на Украине и его роль в междуславянских
культурных связях (XVІ – первая половина XVII вв.): Автореф. дисс. ... докт. ист. наук. –
М., 1978.
743
MISCELLANEA
це зробити було практично неможливо. Від 1985 р. очолював відділ історико-куль-
турних пам’яток інституту, за сумісництвом – викладав: був доцентом Львівського
університету ім. Івана Франка (1967–1969), професором Івано-Франківського педа-
гогічного інституту ім. Василя Стефаника (1981–1983), згодом – Києво-Могилянської
академії. В Івано-Франківську, наприклад, читав надзвичайно цікавий авторський
курс лекцій з історії української культури на старших курсах історичного факульте-
ту, куди з великим захопленням студенти молодших курсів інколи спеціально втіка-
ли зі своїх пар, щоб “послухати Ісаєвича”.
Ще з 1974 р. Ісаєвича з родиною на один академічний рік неодноразово запро-
шував Гарвард, але годі тоді було львівському безпартійному науковцеві подолати
“залізну завісу”. Організація у вересні 1986 р. Міжнародного симпозіуму “Іван
Франко і світова культура” у Львові, де Ісаєвич чудово впорався із роллю ученого
секретаря оргкомітету, все ж посприяла його вільному виходові у світ. Нарешті, у
1988–1990 рр. Я. Ісаєвич – професор-гість відділу славістики і науковий співробіт-
ник Українського наукового інституту Гарвардського університету у США.
Новий гарвардський професор, напевно, ніколи того не сподіваючись, став
одним із чільних організаторів науки в незалежній Україні. На хвилі національно-
демократичного відродження 10 листопада 1989 р. “вільними голосами” на відкри-
тих зборах колектив обрав Я. Ісаєвича директором Інституту суспільних наук. Яро-
слав Дмитрович понад усе цінував у науці прагнення до об’єктивності. Дуже знако-
вим для вченого було його одне з перших інтерв’ю на посаді директора Інституту
суспільних наук, який він згодом перетворив на Інститут українознавства імені Іва-
на Крип’якевича. Обраний “вільними голосами” директор і вчений Ісаєвич тоді
скрушно, але справедливо і слушно зауважив про те, що “ми вже досить мали тої
науки, яка служила наперед заданим тезам”, і потрібно намагатися бути об’єктив-
ним в історичних студіях10.
У 1990 р. Ісаєвич став членом-кореспондентом АН УРСР, а 25 листопада 1992 р.
Академія наук України обрала його своїм академіком зі спеціальності “культуроло-
гія”. У 1995 р. йому присвоєно звання професора зі спеціальності “історія Украї-
ни”, наступного року удостоївся звання “Заслужений діяч науки і техніки України”.
П’ять років (1993–1998) очолював відділення історії, філософії та права НАН
України і як академік-секретар аж надто часто здійснював подорожі до золотовер-
хого Києва. Взагалі, у його манерах, спілкуванні, часом навіть, на перший погляд,
зовнішній розгубленості чи помітній картавинці в голосі було щось непідробно своє –
якесь НТШівське, навіть більше – ВУАНівське, бо був переконаним, крім того, ще й
з роду-племені – соборником.
Щиро обґрунтовував потребу багатьох дослідників історії та культури україн-
ського народу в міжнародній організації. Тому не дивно, що був серед тих активних
25 науковців із 12 країн у Геркуланумі поблизу Неаполя на конференції “Історія
української культури: проблеми і перспективи” та установчих зборах Міжнародної
асоціації україністів11. Обраний президентом МАУ на Другому міжнародному кон-
гресі, що проходив у Львові в серпні 1993 р., очолював її упродовж 1993–1999 рр.,
успішно провівши львівський та два наступні конгреси МАУ в Харкові та Одесі.
10 “…І правда вас врятує” (розмову з Я. Ісаєвичем записав С. Курпіль) // Молода
Галичина. – 1990. – 13 листоп. – С. 2.
11 Ісаєвич Я. Заснована Міжнародна асоціація україністів: Нотатки учасника //
Жовтень. – 1989. – № 12 (542). – С. 110–112.
744
MISCELLANEA
У рідному Львові поруч з іншими стояв біля витоків відродженого НТШ. Вдум-
ливу розвідку про рецепцію поглядів Т. Шевченка на рідну історію опублікував у
першому ж томі “Записок НТШ”12 – відновлених в Україні за редакцією Олега
Купчинського, науково вартісних і на той час незаслужено призабутих в ріднім краї.
Згодом, правда, стався прикрий конфлікт із керівництвом НТШ через інститутське
приміщення на тій самій вул. Винниченка, 24, що загалом, на щастя, не відобрази-
лося на науковій співпраці, але Бог усім суддя.
Ісаєвича знали і шанували в науковому світі. Його майже магічне ім’я відчиня-
ло багато дверей як у Польщі, США, Канаді, так і в Росії. Його поважали і любили
польські, литовські та білоруські історики. Він одним із перших уміло рецензував
їхні найцікавіші праці та розвідки, прокладаючи мости між спорідненими історіо-
графіями13. Від 2000 р. очолював Український національний комітет істориків. По-
над двадцять років Ярослав Ісаєвич – голова і член оргкомітетів багатьох міжна-
родних і національних наукових форумів, учасник XVIII–XX Міжнародних конгре-
сів історичних наук у Монреалі (1995), Осло (2000)14 та Сіднеї (2005). Виступав із
доповідями в Альбертському, Токійському, Мельбурнському, Варшавському та інших
університетах світу. 1993 р. обраний honoris causa – почесним доктором Гроднен-
ського університету ім. Янки Купали15, а в 2007 р. – почесним професором Во-
линського університету ім. Лесі Українки16. 1994 р. обраний іноземним членом
Польської Академії наук, 2005 р. – Польської Академії мистецтв і знань, 2003 р. –
Української Вільної Академії Наук у США, у 2000 р. – нагороджений відзнакою
міністра культури і народного мистецтва Республіки Польща “Заслужений діяч
культури”, 2002 р. – лауреат Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів “За вагомий
внесок в українську історичну науку та розширення і поглиблення її горизонтів”.
2003 р. в урочистих шатах львівської опери його визнали “Галицьким лицарем” у
номінації “науковець”. У 2007 р. нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня
та відзнакою Президента України “За заслуги” ІІІ ступеня.
Разом з дружиною – Ольгою Ісаєвич надзвичайно багато зробили для органі-
зації та роботи українсько-американського благодійного фонду “Сейбр – Світло”,
який сприяє безкоштовному поширенню та обміну книг в Україні та за її межами.
З батьківським теплом і ніжністю ставився до доньок Тетяни і Лесі та з особливою
чуйністю до дружини, Ольги Володимирівни, в останні роки переймався її здоров’ям.
Не забував і про вічне. У родинному селі Верба біля Дубна на Рівненщині, де слу-
12 Його ж. Минуле, сучасне і майбутнє народу: проблема спадкоємності україн-
ської культури в творчості Шевченка // Записки НТШ. – Львів, 1990. – Т. ССХХІ: Праці
філологічної секції. – С. 47–56.
13 Його ж. Україна і Литва: сторінки взаємин [Рец.:] I. Jonynas. Istorios baruose
[Йонінас І. На ниві історичної науки. – Вільнюс, 1984] // Жовтень. – 1987. – № 8 (514). –
С. 125.
14 Його ж. ХІХ Міжнародний конгрес істориків в Осло // Український історичний
журнал (далі – УІЖ). – 2001. – № 1. – С. 159–160.
15 Микитів Б. В академіка Ісаєвича ще одне почесне звання // Високий замок. –
1993. – 17 серп. – С. 2.
16 Мислива-Бунько І. Ярослав Ісаєвич прочитав лекцію на тему Волині у ВДУ
ім. Лесі Українки // Наш університет. – 2007. – № 4 (15). – С. 5; Вербич В. Волинський
феномен // Сім’я і дім (Луцьк). – 2007. – № 14 (537). – 5–11 квіт. – С. 5.
745
MISCELLANEA
жив Богу і людям його дід-священик Григорій Ісаєвич, який на зламі століть, у 1900 р.,
збудував церкву, вже онук, за покликом серця та власним коштом, зокрема з науко-
вої премії Антоновичів, більше десятиліття допомагав зводити новий православ-
ний храм, який цього року, можливо, влітку, мають посвятити.
Хто знав його ближче, не могли не запримітити його великого працелюбства.
Про нього ходили легенди, що навіть під час обіду він інколи писав собі на коліні.
Витончена ерудиція, глибокий і проникливий розум, відкритість ученого насправді
по-доброму вражали. Його улюбленим і основним дітищем упродовж майже півсто-
ліття залишалася історія рідної культури. На цю тематику в його багатолітньому
доробку – понад 700 наукових праць, зокрема 15 монографій, численні розділи в
колективних дослідженнях, статті в українських та закордонних наукових часопи-
сах17. Першою блискучою монографією Ісаєвича 1966 р. про культурно-просвітниць-
ку та громадську діяльність українських православних братств18, задуманою і на-
писаною під патронатом Івана Крип’якевича, свого часу зачитувалася і захоплюва-
лася майже вся інтелектуальна Україна. В умовах тоталітарної кон’юнктури моло-
дий історик, зрозуміло, через цензуру з відомих причин не міг, наприклад, у тексті
назвати імені “гетьмана обох боків Дніпра” 1700 р., хоча наведеною цитатою з ви-
явленого архівного документа “до нас в Батурин в потребах” прозоро натякнув на
“ясновельможного” Івана Мазепу. Й таких прикладів тоді було доволі. Упродовж
десятків років обрана тематика не залишалася поза увагою дослідника. Символіч-
ним стало і новітнє видання в Едмонтоні (Канада) виправленого і доповненого англо-
мовного варіанта книги “Добровільні спілки: світські братства в ранньомодерній
Україні”19, яка поряд з іншими монографічними та енциклопедичними публікація-
ми вченого у західноєвропейських та північноамериканських виданнях стала важ-
ливим засобом формування уявлень світової інтелектуальної спільноти про україн-
ську минувшину.
Ще на початку 1990-х рр. написав цілісний розділ для підручника “Культура
українського народу”20. Проте апогею намагався досягти разом з колегами з очолю-
ваного ним же відділу історії середніх віків та іншими львівськими дослідниками у
другому томі “Українська культура XIII – першої половини XVII століть” задуманої
і ним також фундаментальної п’ятитомної академічної праці “Історія української
культури”. Авторському колективу, згуртованому Ісаєвичем, вдалося висвітлити
розвиток освіти, мистецтва й літератури, стан наукових знань в Україні упродовж
17 Ярослав Ісаєвич: Бібліографічний покажчик / Упор. М. Боянівська. – Львів, 1999;
Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук Украї-
ни. Бібліографія праць наукових співробітників. 1990–2001 / Упор. О. Аркуша. – Львів,
2001. – С. 133–155; Ярослав Ісаєвич. Бібліографія 1999–2005 / Упор. Л. Горішня та
Б. Пікулик. – Львів, 2006; Бібліографія Ярослава Ісаєвича / Укл. Ю. Ясіновський // Ук-
раїна: культурна спадщина... – Вип. 15. – С. 26–42.
18 Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст. –
К., 1966.
19 Idem. Voluntary Brotherhood: Confraternities of Laymen in Early Modern Ukraine. –
Edmonton; Toronto, 2006; [рец.:] Середа О. // Вісник НТШ. – 2006, осінь-зима. – Ч. 36. –
С. 59–60.
20 [Ісаєвич Я.] Державність і культурні традиції в XVII–XVIII ст. // Культура україн-
ського народу: Підручник для студентів гуманітарних факультетів вузів. – К., 1994. –
С. 93–128.
746
MISCELLANEA
XIII – першої половини XVII ст. Особливу увагу приділено рукописній книзі, ви-
никненню та поширенню друкарства, добре проаналізовано культурно-національ-
не відродження наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. У цьому томі розгля-
нуто ренесансні явища в культурному національному житті та простежено процес
формування стилю бароко в різних видах мистецтва. Нарешті визначено місце Ук-
раїни в міжнародних культурних зв’язках й окреслено внесок українського народу
до скарбниці європейської та світової культурної спадщини21. Долучився академік
своїми статтями і до третього тому, присвяченого минувшині української культури
за козацько-гетьманської доби22.
Понад усе дослідник любив книгу. Саме у книгодрукуванні, на думку Я. Ісаєвича,
культура є найбільше зінтегрованою. Книжки були ніби суттю його життя. Недарма
професійно займався історією книги. Ще замолоду легко і вдало спопуляризував
постать Юрія Котермака (Дрогобича) та першу книжку цього українського автора –
“Прогностичну оцінку поточного 1481 року маґістра Юрія Дрогобича з Русі докто-
ра мистецтв і медицини славетного Болонського університету”23. Йому інколи спере-
сердя могли закинути, що в радянські часи “вип’ячував” своїми розвідками друка-
ря-“москвитина” Івана Федорова, а він уперто і послідовно відчитував його україн-
ський слід24. Разом з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском здійснили своє-
рідний науковий подвиг – уклали у двох книгах каталог стародруків, виданих в Ук-
раїні XVI–XVIII cт., який отримав добру оцінку в усіх поцінувачів цих унікальних
пам’яток духовної культури минулих часів25. В одній із його останніх великих підсум-
кових праць – “Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми”, що вийшла
друком у 2002 р., зроблено вдалий зріз динаміки новітнього українського видання з
усіма проявами трагедії, злету, ідеологічного тиску у ХХ ст. та невтішних реалій
сучасності – початку ХХІ ст., коли українська книжка фактично опинилася на задвір-
ках, без серйозної державної підтримки, оскільки тоді на одну українську книжку
припадало тридцять російських. Підсумовуючи, наприкінці студії академік-книж-
ник скрушно, зате слушно відзначив: “Є щось спільне для всіх, таких відмінних
21 Історія української культури: У 5 т. – Т. 2: Українська культура XIII – першої
половини XVII століть. – К., 2001. – 847 с.
22 Ісаєвич Я. Видавничі осередки і друкарні. Репертуар видань та їх оформлення //
Історія української культури: У 5 т. – Т. 3: Українська культура другої половини XVII –
XVIIІ століть. – К., 2001. – С. 743– 813.
23 Його ж. Юрій Дрогобич [= Життя славетних: Серія біограф. творів. – Вип. 16]. –
К., 1972.
24 Його ж. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів,
1975; його ж. Преемники первопечатника. – М., 1981; його ж. Першодрукар Іван Федо-
ров і виникнення друкарства на Україні. – 2-е вид., переробл. і доп. – Львів, 1983; Вида-
шенко М. Б., Ісаєвич Я. Д., Мацюк О. Я. Місцями Івана Федорова на Україні: Путівник. –
Львів, 1982; Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова. – Львів, 1989.
25 Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків,
виданих на Україні. – Книга перша (1574–1700 рр.). – Львів, 1981; Пам’ятки книжково-
го мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. – Книга друга. Частина перша
(1701–1764 рр.). – Львів, 1984; Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків,
виданих на Україні. – Книга друга. Частина друга (1765–1800 рр.). – Львів, 1984; [рец.:]
Жолтовський П. Із глибини віків // Жовтень. – 1982. – № 11 (457). – С. 127–128.
747
MISCELLANEA
між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і при-
свячених Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої української
нації”26. Автор, якому не все одно, якому не байдуже, якому справді боліла доля
книги рідною мовою, у післямові висловив тиху надію, що, можливо, загрозливу
ситуацію, яка склалася нині, значною мірою врятує електронна, віртуальна книга,
створена на основі комп’ютерних технологій, що вже активно виступає надійним
помічником традиційної книги, хоча й ніяким чином її не замінить.
Великий заділ учений мав в археографії та джерелознавстві. Його монографія
“Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI –XVIII ст.” одразу й
надовго стала класичною студією у цій царині. На основі раніше не знаних відомо-
стей про українську культуру, виявлених у наших та закордонних, передусім поль-
ських, архівах та рукописних відділах бібліотек, у ній фахово і комплексно схарак-
теризовано джерела про культурно-освітню діяльність братств, розвиток освіти,
видання і розповсюдження книжок27. Цьому передувала низка розвідок і статей,
серед яких – і публікації у відомому збірнику “Історичні джерела та їх використан-
ня”28. Вперше виявлений ним у Ґданській бібліотеці Польської Академії наук
німецькомовний опис українських міст – Львова і Києва ґданського купця XVI ст.
Мартина Ґруневеґа суттєво розширив джерельну базу з нашої давньої урбаністи-
ки29. Багато доклався він і до популяризації відомого твору про Україну Гійома
Левассера де Боплана30. Для українського джерелознавства Я. Ісаєвич по суті відкрив
та по-новому прочитав записки данського дипломата початку XVIII ст. Юста Юля31
та нотатки німецького офіцера на російській службі, ад’юнкта Академії наук у Санкт-
Петербурзі Георга Юнкера, який спершу перебував біля головнокомандувача росій-
ської армії фельдмаршала Бурхарда фон Мініха для ведення журналу воєнних дій, а
надалі у 1740-х рр. займався перебудовою бахмутських і торських соляних заводів
на Подонні32. Працював Ярослав Ісаєвич також і в ділянці спеціальних історичних
26 Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. –
С. 419; [рец.:] Пришляк В. А людині – книга // Розбудова держави. – 2002. – № 7–12
(115–120), липень–грудень. – С. 60–61.
27 Ісаєвич Я. Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–
XVIII ст. – К., 1972.
28 Його ж. Джерела про суспільно-політичну і культурну діяльність братств Ук-
раїни в XVI–XVIII ст. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1969. – Вип. 4. –
С. 37–47.
29 Його ж. Найдавніший історичний опис Львова // Жовтень. – 1980. – № 10 (497). –
С. 105–114; його ж. Мартин Груневег і його опис Києва // Всесвіт. – 1981. – № 5. –
С. 204– 211.
30 Його ж. Боплан і його “Опис України…” // Жовтень. – 1981. – № 4 (438). –
С. 52–53; Ісаєвич Я. Д., Смолій В. А. Передмова // Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох
провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь
Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К.; Cambridge,
Mass.,1990. – С. 5–17.
31 Ісаєвич Я. Д. Юль Юст // Радянська енциклопедія історії України. – К., 1972. –
Т. 4. – С. 546.
32 Исаевич Я. Д. Г. Ф. В. Юнкер и его описание Украины // Славяно-германские
культурные связи. – М., 1969. – С. 201–208.
748
MISCELLANEA
дисциплін, постійно цікавився бібліографією, започаткувавши в незалежній Україні
її новий фаховий формат33. А його розвідка про козацькі прапори34 тоді була однією
з перших у цій царині; незважаючи на значний поступ сучасного історичного прапор-
ництва, вона залишилась актуальною й донині. Вибудувана на архівних джерелах,
такою ж майже універсальною, довідково-інформативною залишилася для спеці-
алістів його рання скрупульозна розвідка з історичної метрології35.
Княжа доба, особливо ж Галицько-Волинське князівство – його передісторія,
історія та культурна спадщина – були одними з улюблених тем Ярослава Ісаєвича.
Його знамениті “Червенські гради” назавжди прояснили і остаточно зняли в сучасній
історичній географії дискусійне питання про західний кордон Київської держави36.
Він не лише готував до друку перше та друге видання монографії свого вчителя37,
але й ще раніше публікував власні розвідки з цієї тематики, що стала особливо по-
пулярною в ювілейний 1999 р. утворення Галицько-Волинської держави38. Був твердо
переконаний, що навіть за умови, якщо щасливо віднайдуться тлінні останки коро-
ля Данила у Холмі на Даниловій горі, то не слід їх похапцем перевозити в Україну,
бо тоді Холм втратить значення другої, після Галича, столиці першого українського
королівства та місця останнього спочинку славного володаря з династії Романо-
вичів і засновника цього міста. В інститутських планах Ісаєвича залишилиося ви-
дання енциклопедичного довідника та колективної монографії “Галицько-Волин-
ське князівство”.
У 1990 р. разом з Романом Крип’якевичем, Іваном Бутичем та Федором Шев-
ченком підготував до передруку без купюр ще одне видання свого вчителя – моно-
графію “Богдан Хмельницький”. У передмові до перевидання чи не найголовнішої
книги свого наставника, праця над якою розпочалася ще з 1920-х рр., Я. Ісаєвич
зазначав, що давній приятель і сподвижник Крип’якевича – Іван Бутич, порівнявши
текст першої публікації з авторським оригіналом, відновив ряд місць, викреслених
під тиском цензури під час ідеологічного редагування 1954 р., усунув деякі з кон’юнк-
турних додатків. У деяких випадках врахували авторизований текст І. Крип’якеви-
33 Історія України: Бібліографічний покажчик 1993. – К.; Львів, 1997; Україно-
знавство: Реферативно-бібліографічний бюлетень 1993 / Відп. ред. Я. Ісаєвич. – К..;
Львів, 1997; та ін.
34 Ісаєвич Я. Д. Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) // УІЖ. –
1963. – № 1. – С. 85–87.
35 Його ж. Деякі питання української метрології XVI–XVIIІ ст. // Наук.-інформ.
бюлетень Архівного управління УРСР. – К., 1961. – № 2. – С. 3–13.
36 Його ж. Територія і населення “Червенських градів” (Х–ХІІІ ст.) // Український
історико-географічний збірник. – К., 1971. – Вип. 1. – С. 71–83; передрук: його ж. Чер-
венські гради // Волинь. – 1991. – № 1. – С. 15–20; його ж. До питання про західний
кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання. – К., 1971. – Вип. 6. –
С. 83–100.
37 Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. Про важкий шлях
до друку цієї студії у підцензурних 1970-х–1980-х рр. див.: Ісаєвич Я. Історія Галицько-
Волинської держави Івана Крип’якевича // Крип’якевич І. Галицько-Волинське князів-
ство. – 2-е вид., зі змінами і доповн. – Львів, 1999. – С. 8–13.
38 Исаевич Я. Д. Галицко-Волынское княжество в конце ХII – начале XIV в. // Древ-
нейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования, 1987 г. – М.,
1989. – С. 71–77; його ж. Галицько-Волинська держава. – Львів, 1999.
749
MISCELLANEA
ча з його інших праць39. Так було відновлено історичну справедливість. Тоді це
було якраз на часі. Тим паче, що у передмові до новітнього перевидання іншої праці
І. Крип’якевича – “Історії України” ще один його талановитий вихованець, профе-
сор Ярослав Дашкевич згадував, що спустошений і розчарований через цензурні
ножиці та “причісування” його фактично тридцятирічної праці, академік Крип’яке-
вич, коли 1954 р. йому уперше принесли і поклали на стіл у директорському кабі-
неті сигнальний примірник свіжовидрукуваної книги про Богдана Хмельницького,
із прикрої досади її навіть не розгорнув40.
Відчуваючи від часів Крип’якевича певну традицію, плекав у рідному інсти-
туті його імені козацьке джерелознавство. Спільно з Інститутом слов’янознавства і
балканістики Російської академії наук та Центром українських історичних дослі-
джень ім. Петра Яцика Канадського інституту українських студій, з якими львівський
інститут постійно підтримував давні приятельські стосунки, побачив світ перший
том документів із російських архівосховищ, передовсім із фондів РГАДА, до історії
запорозького козацтва доби гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного41.
Учений з великої літери, Ярослав Ісаєвич вільно, перфектно володів кількома
світовими мовами. Знав, любив і плекав рідну мову. Ще на першій хвилі національ-
но-демократичного відродження вказував на безграмотну неточність слововжитку
“пам’ятники” замість “пам’ятки” у назві інформаційно-методичного бюлетеня Ук-
раїнського товариства охорони пам’яток історії та культури, наголошуючи в суго-
лоссі зі своїм інститутським колегою-мовознавцем Дмитром Гринчишиним, що
часопис, присвячений вивченню та популяризації всіх культурних цінностей, має
носити назву “Пам’ятки України”42. У виступах і розмовах послідовно вживав питомо
українською “ріжне, ріжний”, вважаючи варіант “різне, різний” невдалою каль-
кою з російської. Так само як старожитні літописні українські топоніми: Крем’я-
нець – обов’язково з апострофом та наголосом на другому складі, а не сполонізова-
ний чи зрусифікований варіанти – Кременець; Дубенський район, Рівенська область
тощо. При нагоді завжди делікатно підправляв колег і учнів, коли вони свідомо чи
несвідомо вживали українські слова чи вислови неправильно.
Умів як ніхто цінувати взаєморозуміння. Бо саме таку атмосферу за його молодо-
сті колись в інституті плекав Крип’якевич. Такою вона була і за Ісаєвича. Зі своїми
колегами та особливо з учнями був відкритий і щедрий. І це стосувалося не лише
книжок, які завжди охоче дарував і позичав. У різні, навіть не дуже прості часи вів
довірливі та щирі розмови, завжди ділився сумнівами, умів переконувати. Закликав
бути принциповими, але водночас толерантними – як у науці, так і в житті. Для
39 Ісаєвич Я. Передмова // Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / Упор.
Р. І. Крип’якевич. – 2-ге вид., випр. і доп. – Львів, 1990. – С. 9.
40 Дашкевич Я. Іван Крип’якевич – історик України // Крип’якевич І. П. Історія
України / Упор. Б. З. Якимович. – Львів, 1990. – С. 13; передрук: Дашкевич Я. Іван Кри-
п’якевич – історик України // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики,
культури / Упор. М. Капраль, Г. Сварник, І. Скочиляс. – 2-ге вид., випр. й доп. – Львів,
2007. – С. 479.
41 Документи російських архівів з історії України. Т. 1: Документи до історії запо-
розького козацтва 1613–1620 рр. / Упор. Л. Войтович, Л. Заборовський, Я. Ісаєвич,
Ф. Сисин, А. Турилов, Б. Флоря. – Львів, 1998.
42 Гринчишин Д., Ісаєвич Я. Ще раз про слова “пам’ятка” і “пам’ятник” // Пам’ят-
ники України. – 1987. – № 3 (73). – С. 20–22.
750
MISCELLANEA
того, щоб когось переконати, вважав, що потрібно краще “розмовляти мовою Дзю-
би, а не мовою Донцова”.
У своєму інституті з 1992 р. – засновник і відповідальний редактор збірника
наукових праць “Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність” –
своєрідна спадкоємність місячника “Україна” – наукового часопису українознав-
ства, редагованого у 1914, 1924–1930 рр. Михайлом Грушевським43. В останні роки
Я. Ісаєвич відзначав, що якби тепер називали підрубрику збірника, то, можливо,
замість “державність” написали би “громадянське суспільство”, але тоді, на почат-
ку 1990-х, вірили, що держава – “альфа і омега” – є більш значущою, ніж грома-
дянська ініціатива.
П’ятому випуску цього збірника, що побачив світ аж 1998 р. і де публікувалися
історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєви-
ча, колеги та учні дали промовисту назву “Просфонема” – грецькою “звернення”
або “привітання”, запозичивши її з титульної сторінки книжечки, що побачила світ
у 1591 р. у друкарні Львівського братства, яку свого часу досліджував ювіляр.
Ярослав Дмитрович умів вибирати пріоритети. Думав про велике, про інших і
часто-густо в останню чергу – про себе. Так було і з тритомною історією Львова44.
Спочатку мала побачити світ друкована метрика рідного міста, а лише потім, з вели-
ким запізненням ювілейний збірник з нагоди 70-ліття вченого, що вийшов як 15-ий
випуск збірника “Україна” під назвою “Confraternitas” – “Братство”, що символічно
перегукувалося із заголовком першої монографії історика, присвяченої братствам,
та доопрацьованої англомовної версії студії.
У наукових консультаціях був неперевершеним, з часткою того здорового скеп-
тицизму, животворного скепсису, що далекого 1894 р. виплекав у своїй інавгураційній
лекції у Львівському університеті молодий професор з Києва Михайло Грушевський –
його великий попередник і учитель учителя. Біблійний вислів “Пізнайте правду, й
правда вас врятує”, який М. Грушевський зробив епіграфом до своєї багатотомної
“Історії України-Руси”, вживав доречно і з певним пієтетом. Віддавав перевагу думці
про пізнаваність історії. Хоча слушно вважав, що пізнання істини є лише безперер-
вним процесом наближення до неї. Знову ж таки услід за Грушевським полюбляв
повторювати його приказку, яку знав безпосередньо від свого батька – близького
співпрацівника Грушевського: “не що, а як?” (“аякже, пане-товаришу, – казав Гру-
шевський, – не що, а як?”).
У “докомп’ютерні” часи та ще донедавна добросовісно, у будь-якому варіанті:
від руки чи в машинописі – вичитував і правив аспірантські рукописи. Умів делікат-
но, але відверто й чесно вказати на неточності чи навіть нісенітниці в тексті. Вда-
вався до дотепних порівнянь, наприклад, дисертацію порівнював із панщиною, а
здобувача-дисертанта з кріпаком. Переконував, що дисертації треба якнайшвидше
завершити, щоб стати вільним, а вже тоді займатися справжньою наукою і видавати
добрі книжки.
До своїх учнів ставився вимогливо, намагався, щоб вони не опускали низько
планку в історичних студіях, доброзичливо підганяв, аби завершували роботу. По-
особливому цінував у них різнобічність наукових інтересів, бо сам був таким. На-
магався кожному дати раду і пораду. Його завжди цікаво було слухати. Хоча мав і
опонентів. Але він умів переконувати. Рідко хтось із них після аргументів Ісаєвича
43 Від редакційної колегії // Україна: культурна спадщина... – К., 1992. – Вип. 1. – С. 3.
44 Історія Львова: У 3 т. – Львів, 2006–2007. – Т. 1–3.
751
MISCELLANEA
не погоджувався з ним. До директорського кабінету Ярослава Дмитровича інколи
утворювалися черги, але після розмови з ним усі зазвичай виходили звідти про-
світленими та мало не окриленими.
Енциклопедист від Бога – від статей в радянських довідниках до новітньої “Ен-
циклопедії історії України” та “Енциклопедії сучасної України”, “Polskiego Słownika
Biograficznego”, російської енциклопедії “Книга” його гасла відзначаються науко-
вою вичерпністю та академічним лаконізмом. У престижній “Енциклопедії середніх
віків”, яка вийшла у французькій, англійській та італійській версіях, перу Ярослава
Ісаєвича належать статті про Україну, її історичні регіони та міста45. Одними з остан-
ніх публікацій Ярослава Дмитровича були доволі розлогі, як для довідкових гасел,
статті про рідний Львів, його братства, друкарні, постаті та інші старожитності, а
також про МАУ, яке свого часу очолював, міжнародні конгреси україністів та міжна-
родні конгреси істориків в “Енциклопедії історії України”46.
Пропускав час та історію через свій багатовимірний, багатогранний і потуж-
ний інтелект. З ним можна було порадитись в усіх питаннях з історичної минувши-
ни – від середньовіччя до новітньої доби. Він знав і, головне, відчував плин рідної
минувшини, був неперевершеним дискутантом на наукових форумах, уміло моде-
рував не однією конференцією чи семінаром. Годі було пошукати ліпшого українсь-
кого історика, який би так переконливо і конструктивно відстоював українську сто-
рону у складних багатолітніх дискусіях на тему “Україна – Польща: складні питан-
ня”, що стосувалися наболілої Волинської трагедії та інших питань міжвоєнного
періоду чи Другої світової війни47. Присвячені саме цій тематиці, за його редакції
побачили світ спеціальний випуск “України”48 та, як дуже конкретна відповідь на
однобокі шовіністичні писання польських авторів Владислава та Єви Сємашків, –
скрупульозне дослідження волинського краєзнавця Ярослава Царука про ті непрості
й трагічні події на Волині з передмовою академіка49. “Якби ми мали таких Царуків
45 Isaievych Ia. Daniel de Galicie. Galicie. Lviv. Podolie. Ukraine. Tchernikov. Volhynie //
Dictionnaire Encyclopédique du Moyen Age / Ed. A. Vauchez. – Paris, 1997. – T. 1–2; idem.
Černigov. Daniele di Halicz (1201–1264). Leopoli. Galizia // Dizionario enciclopedicio del
medioevo / Dir. A. Vauchez. – Parigi; Roma; Cambridge, 1998. – Vol. 1.– P. 378, 537, 1032,
1034; Vol. 3. – P. 1967–1968; idem. Čhernigiv. Daniel of Halycz. Galicia. Lviv. Podolia.
Ukraine. Volhynia // Encyclopedia of the Middle Ages / Ed. A. Vauchez. – Cambridge, 2000. –
Vol. 1–2.– P. 289–290, 407, 585–586, 879–880, 1154–1155, 1477–1478, 1531.
46 Ісаєвич Я. Д. Львів. Львівська братська друкарня. Львівська братська школа.
Львівська історична школа. Львівське братство, Свято-Успенське ставропігійське брат-
ство у Львові, Львівська ставропігія. Люткович Павло, Домжив-Люткович-Телиця Пав-
ло. Мартинович Ісидор. Мельник. Міжнародна асоціація україністів та міжнародні
конгреси україністів. Міжнародний комітет історичних наук (МКІН). Міжнародні конгре-
си істориків // Енциклопедія історії України: У 10 т. – К., 2009. – Т. 6: Ла – Мі. – С. 320–
340, 342, 349, 398–399, 531, 597, 700–704, 711–712, 714–726.
47 Polska – Ukraina: trudne pytania. – Warszawa, 1998–2009. – Т. 1–11; Україна –
Польща: важкі питання. – Варшава, 1998–2006. – Т. 1–5, 7–10.
48 Україна: культурна спадщина… – Львів, 2003. – Вип. 10: Волинь і Холмщина
1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння: Дослідження, до-
кументи, спогади.
49 Ісаєвич Я. З хроніки трагічного протистояння. Замість передмови // Царук Я.
Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного проти-
стояння. Володимир-Волинський район. – Львів, 2003. – С. 3–26.
752
MISCELLANEA
хоч 50 на всю Україну!” – із захопленням відгукувався про цю подвижницьку пра-
цю людини, яка, збираючи свідчення “усної історії” про Волинську трагедію в рідно-
му краї, на велосипеді самотужки об’їздила цілий район. Хоча постійно наголошу-
вав, що захистом від усього фальшивого й негідного може стати лише прагнення
більшої поінформованості, бо варто більше знати й не бути упередженим. Для на-
шого порозуміння з поляками вважав невід’ємною моральність позиції, необхідність
зрозуміти інтереси інших народів. “Але наївно було б думати, що висновки істо-
риків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для потепління взаємин потрібні
не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання враховувати аргументи всіх
інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відно-
син можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнк-
турних політичних кампаній”, – зазначав учений50. Не можна не погодитися й з
іншою слушною думкою Ярослава Ісаєвича, який підкреслював, що за загибель
мирних людей “відповідають конкретні злочинці”, а не учасники українського по-
встанського руху в цілому. Так само за злочинну акцію деполонізації відповідальність
несуть безпосередні її ініціатори та виконавці зі складу ОУН і УПА, які належали
до конкретних повстанських загонів. Їх було б неправильно ототожнювати з усіма
вояками УПА, які вели боротьбу за незалежність України з озброєним противни-
ком51 . Взагалі, усі його історичні студії є чи не найліпшою ілюстрацією тої не зав-
жди досяжної для більшості гуманітаріїв золотої середини.
Був справді доброю знахідкою для журналістів, не раз друкувався на сторінках
оновленого журналу “Сучасність” та іншої інтелектуальної періодики52. Давав жур-
налістам цікаві інтерв’ю, бо було з ким і на будь-яку тему з української минувшини
поговорити і кого послухати53. Я. Ісаєвич став співавтором третьої книжки з “Бібліо-
теки газети «День»” – “Війни і мир”, до якої ввійшла його знакова стаття про траге-
дію 1943 р. під час Другої світової війни54.
Ісаєвич був величиною в академічному Львові, Україні, світі. Колись у вересні
1990 р. з певною часткою доброго гумору теперішній голова і подвижник НТШ
Олег Купчинський слушно висловився про те, що “у великій науці, поміж інших, у
Львові є три Ярослави (Мудрих): Дашкевич, Ісаєвич і з молодшої генерації – Гри-
цак, які можуть рівнятися один до одного”. Дуже шкода, що перша половина 2010
року забрала перших двох старійшин і їх уже нема серед нас. Бо все на цьому світі
50 Там само. – С. 14.
51 День. – 2003.– № 59. – 2 квітня. – С. 1.
52 Ісаєвич Я. Наші три відродження – не лише здобутки, а й втрати // Сучасність. –
1998. – № 12 (452). – С. 136–143; його ж. Селяни України: вчора і сьогодні // Сучасність. –
1999. – № 7–8 (459–460). – С. 125–127; його ж. Любіть Україну… Любіть Оклагому //
Сучасність. – 2000. – № 6 (470). – С. 90–93; його ж. Українське книговидання впродовж
століття: здобутки, втрати, перспективи // Сучасність. – 2001. – № 1 (477). – С. 107–116.
53 Ярослав Ісаєвич: Львову потрібна потужна ілюзія (розмовл. Т. Нагорна) // Дзер-
кало тижня. – 2007. – 30 черв. – № 25 (654). – С. 22; Не вистачає Єжи Гедройца та Яцека
Куроня! Небезпечна подачка екстремістам / Чому мовчать совісні поляки? Ексклюзивне
інтерв’ю з відомим українським істориком Я. Ісаєвичем // День. – 2009. – 1 серп. –
№ 133 (3053). – С. 1, 4.
54 Ісаєвич Я. 1943 рік у пам’яті поляків і українців // Війни і мир, або “Українці –
поляки: брати, вороги, сусіди…” (Бібліотека газети “День”). – К., 2004. – Кн. 3. –
С. 292–298.
753
MISCELLANEA
має свій початок і кінець. Усі, хто працював поруч, хто знав Ярослава Ісаєвича, хто
хоч раз із ним спілкувався, певно, мають подякувати долі за цю можливість. Символ
і метр української історії та культури не творив за принципом “і нашим, і вашим”,
а завжди умів знайти і таки знаходив ту пресловуту золоту середину й тому завжди
був наймудріший, був правдивим українським академіком. Він навіки залишився
гідним учнем Івана Крип’якевича – учня Михайла Грушевського, – учня Володими-
ра Антоновича – справжніх синів рідної землі, для яких Україна завжди була серце-
виною не лише в науці, але й у житті.
У самому центрі Львова – центрі Європи, на вершечку купола каплиці Боїмів
від початку XVII ст. сумує скульптурний образ Христа Засмученого. Ніби символ
наших незворотних і непоправних втрат. Коли в суботу 26 червня 2010 р. на Лича-
кові, неподалік поховання Володимира Івасюка, насипали свіжу могилу і встанови-
ли хреста, то осиротіле, заплакане і розгублене від раптової втрати товариство
Інституту українознавства згромадилося там укупочці, як те виписане, вкарбоване
Ісаєвичем в історії братство/Confraternitas, і трепетливими голосами притишено за-
тягнуло “Журавлів” – тужливу пісню на слова і мелодію Богдана і Левка Лепких, що
давно стала народною: “Чуєш, брате мій…”, пісню, болісне звучання якої вібрує в
наших душах понад вік звуками прощання, оплакування незліченних українських
утрат по всьому білому світу. Прощалися зі своїм довголітнім керівником, якого
поважали, любили і яким пишалися, бо мали ким.
Він був також і моїм Учителем. Людиною, яка довго житиме в серці, споминах
та науці, бо, мабуть, ніколи не вдасться позбутися почуття порожнечі у тому місці
душі, яке він займав. Незрадлива і світла йому пам’ять.
Володимир Пришляк (Луцьк)
Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010). Минулий 2010 рік
непоправно осиротив українську історичну науку. Підступна смерть забрала з со-
бою трьох визначних діячів, які, без сумніву, були окрасою сучасної вітчизняної
історіографії. У лютому відійшов у вічність Ярослав Дашкевич, чий незаперечний
моральний та науковий авторитет визнавали навіть відверті опоненти. Потім обі-
рвалося життя Ярослава Ісаєвича, вишуканий енциклопедизм якого не залишав
жодного сумніву в унікальності вченого. А наприкінці року смерть своїм чорним
крилом зачепила схід України, відібравши в нас 27 грудня Анатолія Бойка з його
гідним подиву подвижництвом на ниві дослідження історії Південної України.
Велике, як відомо, бачиться на віддалі, але вже сьогодні цілком очевидно, на-
скільки багато важили ці вчені для українського інтелектуального середовища. Зреш-
тою, це добре відчувалося задовго до трагічних подій. Визнання – рідкісний, як на
українські реалії, випадок – щасливо прийшло до всіх трьох ще за їхнього життя.
До всього їх шанували не тільки у вузькому науковому колі. Ім’я кожного з них було
добре відоме всім, хто так чи інак цікавився українським минулим.
Анатолій Бойко назавжди золотими літерами вписав своє ім’я в історію україн-
ської гуманітаристики тим, що створив потужну, добре знану наукову школу дослі-
дження Степової України XVIII–ХІХ ст., донедавна найзанедбанішої ділянки в
українській історіографії. Досить лише назвати підготовлені ним та його учнями
такі фундаментальні видання, як “Джерела з історії Південної України XVIII–ХІХ ст.”
(видано 10 томів), “Усна історія Степової України” (11 томів), “Старожитності Степо-
вої України” (14 випусків), “Запорізька спадщина” (12 випусків), “Південна Украї-
|