Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)

Минулий 2010 рік непоправно осиротив українську історичну науку. Підступна смерть забрала з собою трьох визначних діячів, які, без сумніву, були окрасою сучасної вітчизняної історіографії. У лютому відійшов у вічність Ярослав Дашкевич, чий незаперечний моральний та науковий авторитет визнавали навіт...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Брехуненко, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Schriftenreihe:	Український археографічний щорічник
Schlagworte:	Miscellanea
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40947
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010) / В. Брехуненко // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 753-762. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-40947
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-409472013-02-13T03:10:05Z Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010) Брехуненко, В. Miscellanea Минулий 2010 рік непоправно осиротив українську історичну науку. Підступна смерть забрала з собою трьох визначних діячів, які, без сумніву, були окрасою сучасної вітчизняної історіографії. У лютому відійшов у вічність Ярослав Дашкевич, чий незаперечний моральний та науковий авторитет визнавали навіть відверті опоненти. Потім обірвалося життя Ярослава Ісаєвича, вишуканий енциклопедизм якого не залишав жодного сумніву в унікальності вченого. А наприкінці року смерть своїм чорним крилом зачепила схід України, відібравши в нас 27 грудня Анатолія Бойка з його гідним подиву подвижництвом на ниві дослідження історії Південної України. 2010 Article Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010) / В. Брехуненко // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 753-762. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40947 uk Український археографічний щорічник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Miscellanea Miscellanea
spellingShingle	Miscellanea Miscellanea Брехуненко, В. Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010) Український археографічний щорічник
description	Минулий 2010 рік непоправно осиротив українську історичну науку. Підступна смерть забрала з собою трьох визначних діячів, які, без сумніву, були окрасою сучасної вітчизняної історіографії. У лютому відійшов у вічність Ярослав Дашкевич, чий незаперечний моральний та науковий авторитет визнавали навіть відверті опоненти. Потім обірвалося життя Ярослава Ісаєвича, вишуканий енциклопедизм якого не залишав жодного сумніву в унікальності вченого. А наприкінці року смерть своїм чорним крилом зачепила схід України, відібравши в нас 27 грудня Анатолія Бойка з його гідним подиву подвижництвом на ниві дослідження історії Південної України.
format	Article
author	Брехуненко, В.
author_facet	Брехуненко, В.
author_sort	Брехуненко, В.
title	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)
title_short	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)
title_full	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)
title_fullStr	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)
title_full_unstemmed	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)
title_sort	анатолій васильович бойко (4.ііі.1960 – 27.хіі.2010)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Miscellanea
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/40947
citation_txt	Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010) / В. Брехуненко // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 753-762. — укр.
series	Український археографічний щорічник
work_keys_str_mv	AT brehunenkov anatolíjvasilʹovičbojko4ííí196027híí2010
first_indexed	2025-07-03T23:11:46Z
last_indexed	2025-07-03T23:11:46Z
_version_	1836669266677465088
fulltext	753 MISCELLANEA має свій початок і кінець. Усі, хто працював поруч, хто знав Ярослава Ісаєвича, хто хоч раз із ним спілкувався, певно, мають подякувати долі за цю можливість. Символ і метр української історії та культури не творив за принципом “і нашим, і вашим”, а завжди умів знайти і таки знаходив ту пресловуту золоту середину й тому завжди був наймудріший, був правдивим українським академіком. Він навіки залишився гідним учнем Івана Крип’якевича – учня Михайла Грушевського, – учня Володими- ра Антоновича – справжніх синів рідної землі, для яких Україна завжди була серце- виною не лише в науці, але й у житті. У самому центрі Львова – центрі Європи, на вершечку купола каплиці Боїмів від початку XVII ст. сумує скульптурний образ Христа Засмученого. Ніби символ наших незворотних і непоправних втрат. Коли в суботу 26 червня 2010 р. на Лича- кові, неподалік поховання Володимира Івасюка, насипали свіжу могилу і встанови- ли хреста, то осиротіле, заплакане і розгублене від раптової втрати товариство Інституту українознавства згромадилося там укупочці, як те виписане, вкарбоване Ісаєвичем в історії братство/Confraternitas, і трепетливими голосами притишено за- тягнуло “Журавлів” – тужливу пісню на слова і мелодію Богдана і Левка Лепких, що давно стала народною: “Чуєш, брате мій…”, пісню, болісне звучання якої вібрує в наших душах понад вік звуками прощання, оплакування незліченних українських утрат по всьому білому світу. Прощалися зі своїм довголітнім керівником, якого поважали, любили і яким пишалися, бо мали ким. Він був також і моїм Учителем. Людиною, яка довго житиме в серці, споминах та науці, бо, мабуть, ніколи не вдасться позбутися почуття порожнечі у тому місці душі, яке він займав. Незрадлива і світла йому пам’ять. Володимир Пришляк (Луцьк) Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010). Минулий 2010 рік непоправно осиротив українську історичну науку. Підступна смерть забрала з со- бою трьох визначних діячів, які, без сумніву, були окрасою сучасної вітчизняної історіографії. У лютому відійшов у вічність Ярослав Дашкевич, чий незаперечний моральний та науковий авторитет визнавали навіть відверті опоненти. Потім обі- рвалося життя Ярослава Ісаєвича, вишуканий енциклопедизм якого не залишав жодного сумніву в унікальності вченого. А наприкінці року смерть своїм чорним крилом зачепила схід України, відібравши в нас 27 грудня Анатолія Бойка з його гідним подиву подвижництвом на ниві дослідження історії Південної України. Велике, як відомо, бачиться на віддалі, але вже сьогодні цілком очевидно, на- скільки багато важили ці вчені для українського інтелектуального середовища. Зреш- тою, це добре відчувалося задовго до трагічних подій. Визнання – рідкісний, як на українські реалії, випадок – щасливо прийшло до всіх трьох ще за їхнього життя. До всього їх шанували не тільки у вузькому науковому колі. Ім’я кожного з них було добре відоме всім, хто так чи інак цікавився українським минулим. Анатолій Бойко назавжди золотими літерами вписав своє ім’я в історію україн- ської гуманітаристики тим, що створив потужну, добре знану наукову школу дослі- дження Степової України XVIII–ХІХ ст., донедавна найзанедбанішої ділянки в українській історіографії. Досить лише назвати підготовлені ним та його учнями такі фундаментальні видання, як “Джерела з історії Південної України XVIII–ХІХ ст.” (видано 10 томів), “Усна історія Степової України” (11 томів), “Старожитності Степо- вої України” (14 випусків), “Запорізька спадщина” (12 випусків), “Південна Украї- 754 MISCELLANEA на XVIII–ХХ ст.” (9 книг), численні монографії та статті. А систематичні від 2000 року археографічні експедиції по Запорізькій, Миколаївській, Донецькій, Хер- сонській областях та Криму! А десятки представницьких наукових конференцій! Так, на жаль, повелося, що аж до 1990-х рр. історія Степової України була фактично віддана на відкуп російській історіографії. Брутальна ліквідація Катери- ною ІІ останньої Запорозької Січі (1775) незбагненним чином провела у свідомості українських істориків дивний ціннісний вододіл між попередньою та наступною історією краю. На рівні підсвідомого з’явився стереотип сприйняття останньої як чогось уже нібито “не свого”, навіть “чужого”, що знеохочувало до систематичних студій. Своєрідним вакуумом скористалася конкурентна наукова та ідеологічна поту- га. І, слід віддати належне, доволі вміло. Маючи на меті за допомогою “історичних” аргументів обґрунтувати нібито органічну російськість регіону, вона постаралася вкорінити відповідні переконання на рівні свідомості широкого загалу. Пішла гуля- ти концепція “Новоросії” з педалюванням на начебто “пустельності” теренів аж до ліквідації Нової Січі та на цивілізаторській місії Росії. Подібні погляди в різних варіантах – від фальцетних до помірковано великодержавницьких – і під різними приправами – від квасного російського патріотизму до марксизму та постмодерніст- ських потуг – постійно транслювалися в українське суспільство, а подеколи транс- люються й нині. Українців вперто привчали дивитися на минуле краю, та й України загалом, чужими очима, сприймати свою історію як похідну від історії російської. Як у Шевченка – “Німець скаже: “Ви моголи”. “Моголи! моголи!”. При ближчому ж знайомстві із проблемою стає очевидним, що успішність на- віювання “новоросійського комплексу” трималася передусім на кричуще слабкій розробленості практично всіх ключових питань історії Степової України. Тим більше, що актуалізована донедавна джерельна база – основа основ будь-якого досліджен- ня – була до смішного вузькою й сама по собі не давала змоги сформувати адекватні уявлення. А відтак науковоподібні конструкції про неосвоєність та незалюдненість краю до останньої чверті XVIII ст., про його питому неукраїнськість, натомість но- воросійськість виглядали не такими вже й уразливими, створюючи широке поле для різних ідеологічних маніпуляцій, чим і скористалися. На такому ось науковому та ідеологічному тлі розгорнув у Запорізькому уні- верситеті свою діяльність Анатолій Бойко. До всього закладати підвалини власної наукової школи довелося у злиденні для всієї української науки 1990-ті рр. в умовах хронічного безгрошів’я та злиднів у прямому розумінні слова. Тим вагомішими з висоти сьогодення виглядають результати докладених зусиль, які кардинально зміни- ли стан історіографічного освоєння історії Степової України по всіх параметрах: актуалізована джерельна база, археографічні публікації, розробка прикладних про- блем, концептуальне осмислення, популяризація наукових знань. Як науковець Анатолій Бойко сформувався на історичному факультеті Дніпро- петровського університету, де здобував фах історика в 1981–1986 рр. і вчився в ас- пірантурі (1986–1989). Пригадую, як ще у студентські роки майбутнього вченого тягнуло до історії Степової України. Хіба незвіданим чином спрацював поклик крові, адже Анатолій походив із Запоріжжя, з родини колишніх запорозьких козаків. У гуртожитку, де провів студентські та аспірантські роки, міг годинами торочити про Степ, Хортицю, відгомін запорозької спадщини в сучасній традиції Запорізького краю. Провоковані Анатлієм Бойком дискусії створювали навколо нього особливу 755 MISCELLANEA ауру, доповнену кремезною статурою, незмінною “морячкою” (служив-бо на Чор- номорському флоті), врешті, здатністю тішити всіх кумедними ситуаціями, вигаду- вати які був неабиякий мастак. Під час таких розмов у його свідомості, очевидно, й викристалізувалося бажання підперти свої низові спостереження науковими розвід- ками. Як відомому на факультеті ерудитові (рідко хто зі студентів міг загнати Ана- толія в кут), спробувати себе в науці йому, як то кажуть, сам Бог велів. Першим науковим керівником Анатолія Бойка стала доцент Тамара Ліповська, автор блискучих лекцій з історії Росії XVI–XVIII ст. Вибір першокурсника, очевид- но, робився на підставі двох чинників: першокласної майстерності викладача, а також того факту, що історія батьківського Запорізького краю останньої чверті XVIII ст. була вмонтована до цього курсу. Згодом здібного студента взяв до себе професор Дмитро Пройда, який підтримав перспективного хлопця, а головне – взяв до аспіран- тури, що у 1980-ті рр. значило непорівняльно більше, ніж сьогодні. Однак найпо- тужніший інтелектуальний вплив, за визнанням самого Анатолія Бойка, мав на ньо- го професор Микола Ковальський, маститий вчений, фундатор дніпропетровської джерелознавчої школи. Саме М. Ковальського Анатолій Бойко вважав своїм духов- ним батьком і крізь усе своє коротке життя проніс теплі синівські почуття до нього. Поле наукових зацікавлень початківця в науці хронологічно вибивалося з ра- мок школи (XVI–XVII ст.). Тому він так і залишився на сусідній кафедрі, де були фахівці, які спеціалізувалися з ближчої до його уподобань епохи – ХІХ ст. Та й моральний бік справи не давав формально піти від пані Тамари. Оскільки ж двері кабінету й душі М. Ковальського були відкриті однаково для всіх, незалежно від спеціалізації, Анатолій Бойко “варився” в середовищі його студентського кола. Стар- ша генерація – Юрій Мицик, Ганна Швидько, Сергій Плохій – була для нього неза- перечним авторитетом. Ті якраз набирали наукову висоту, перетворювалися на “важ- коваговиків” й відіграли у становленні майбутнього вченого дуже важливу роль. А декого останній ще й умудрявся ненароком втягнути у свої кумедні ситуації. Досі гуляє слава, як на першому курсі Анатолій Бойко в душовій гуртожитку вручив на- милену мочалку Ю. Мицикові (ще не відаючи, хто це), щоб той добряче потер йому спину. До честі Ю. Мицика, який саме нагодився освіжитись опісля гри у футбол, спроби студента завершилися успіхом, що за мить трусонуло гуртожитком куди силь- ніше за будь-який землетрус. Теплі людські та фахові стосунки з Ю. Мициком, С. Плохієм, Г. Швидько збереглися в Анатолія Бойка назавжди. Це генерувало не один успішний науковий проект, спільний чи індивідуальний. А Ю. Мицик у 2000-ні рр., коли Анатолій Бойко налагодив у Запоріжжі активну едиційну діяльність, буквально завалив його своїми працями (зрештою, всі були видані), очевидно, віддя- чуючи за той випадок у душовій. З молодшою генерацією учнів М. Ковальського Анатолій Бойко ладнав легко й невимушено. Спілкування з ним, інтелектуальне й дружнє, зазвичай провокувало вибух творчого натхнення та, що не менш важливо, розвіювало хандру. Він весь час фонтанував ідеями, радів з кожного успіху, кпинив над дріб’язковими виправдання- ми чиєїсь наукової повільності чи недостатньої твердості в житті. Знамените “грець із ними, нам своє робити” влучно, як ніщо інше, передає сутність його вдачі. Не існувало такої проблеми, яка б збивала його наповал. Найяскравіше така доволі рідкісна риса стала йому у пригоді у зрілому віці, скривдженому смертоносною хворобою. 756 MISCELLANEA Вплив М. Ковальського не обмежувався абстраговано інтелектуальною сфе- рою. У великій пригоді стала така характерна риса Учителя, як цілковита відраза до всіляких бюрократичних процедур і перешкод. Давати “відповідь Чемберлену” він був неперевершений майстер, що може засвідчити будь-хто з учнів. У випадку з Анатолієм Бойком М. Ковальський придумав хитру комбінацію, як витончено на- тиснути на професора Д. Пойду, щоб той затвердив бажану для аспіранта й для науки тему з історії торгівлі Степової України останньої чверті XVIII ст., а не нав’я- зував явно “гнилу” тему про боротьбу в цьому регіоні з православним духівницт- вом. За порадою досвідченого антикон’юнктурника аспірант-початківець спершу з’їздив до Санкт-Петербурга, де в архіві нібито збирався шукати джерела з пропо- нованої Д. Пойдою проблеми, насправді ж провадив евристику за своєю улюбле- ною темою. Повернувшись, повідомив, що джерел катма. Однак це не розхолодило наукового керівника. Тоді М. Ковальський зробив хід конем – відправив Анатолія Бойка до професора Віталія Сарбея, з котрим був добре знайомий. Хай би що гово- рили про погляди В. Сарбея в пізніші часи, але у 1980-ті рр. він відіграв дуже пози- тивну роль, постійно координуючи “сумнівні” україноцентричні теми. Був свого роду “столичним дахом” для тих, хто на місцях хотів займатися справжньою нау- кою. Так сталося і цього разу. Авторитет В. Сарбея спрацював, і Анатолію Бойку в Дніпропетровську офіційно затвердили тему. Як дослідник Анатолій Бойко був органічним представником дніпропетровсь- кої джерелознавчої школи. Він сповідував глибокий пієтет до історичного джерела, так би мовити, джерельний фундаменталізм. Формування самодостатньої джерель- ної бази було для нього основою основ будь-якого якісного дослідження, ба навіть своєрідною “священною коровою”. Навіяне М. Ковальським переконання, що кон- цепції приходять і відходять, а джерело вічне як підстава для пізнання, стало науко- вим дороговказом для Анатолія Бойка. Цьому навчився сам, цьому навчав своїх учнів. З огляду на ділянку його наукових зацікавлень та невтішний стан, м’яко ка- жучи, актуалізованої джерельної бази це мало першорядне значення. Кандидатська дисертація “Торгівля Південної України (1775–1825)” ґрунтувалася переважно на не знаних раніше джерелах і сигналізувала про потужний потенціал вченого. Ще в студентські роки Анатолій Бойко заразився архівною евристикою. Дню- вав і ночував у Дніпропетровському обласному архіві. Використовував кожну наго- ду для поїздок до Москви, Петербурга, Херсона, Миколаєва, де відклалася основна маса джерел з його проблематики. Закарбувалося в пам’ять, як у далекому тепер 1983 р. довелося випадково стати свідком появи Анатолія на факультеті після чер- гової поїздки до Москви. Зустрівши по дорозі до аудиторії свого тодішнього науко- вого керівника Т. Ліповську, він на весь коридор кинувся із запалом розповідати про зроблене і знайдене. І ніякі нагадування про близьке закінчення перерви не могли його втихомирити. Невипадково пізніше, розправивши крила й відчувши снагу, Анатолій Бойко генерував чотири фундаментальні археографічні проекти, зав’я- зані на історії Степової України. До свого рідного міста новоспечений учений перебрався через прозаїчну про- блему, над якою і сьогодні сушить голову більшість з молодих науковців – відсутність житла. У Дніпропетровську, де він із суто наукових міркувань хотів залишитися, банально ніде було прихилити голову, а в Запоріжжі – батьківська хата. Відтак Ана- толій Бойко розпочинає викладати в Запорізькому педагогічному, який через кілька років отримав статус університету. Попри колосальне викладацьке навантаження, 757 MISCELLANEA його науковий запал не затухає, як це, на жаль, дуже часто з багатьма траплялося й трапляється в подібних обставинах. Брак належних умов, як-от: нормальна фахова бібліотека, представницький для дослідження обраної ділянки архів – не відляку- вав. Усього цього не було і в Дніпропетровську, що неабияк дивувало тих, хто дізна- вався, що школа М. Ковальського постала на фактично голому місці. Беручкий до роботи, в міру амбіційний, Анатолій Бойко був просто не здатен сидіти склавши руки, і в Запоріжжі під його орудою невдовзі виникає осередок дослідження історії Степової України XVIII–ХІХ ст. Значний вплив на тогочасну діяльність Анатолія Бойка справила зміна загаль- ної атмосфери в Україні. Національне відродження кінця 1980-х рр. виразно резо- нувало з його внутрішніми інтенціями й тим україноцентризмом, яким була про- сякнута школа М. Ковальського. Глибоке переконання в необхідності здобуття Ук- раїною незалежності та створення української України прийшло легко, ніби саме собою, прийшло раз і назавжди. Якось, вже у ХХІ ст., Анатолій Бойко щиро диву- вався, як могло так статися, що подібні думки не виникали у студентські роки. Зійшлися на тому, що на нашому прикладі добре вивчати специфіку поневолення розуму російською імперською машиною у 1970-тих –1980-тих рр. На хвилі національного відродження у 1988 р. відновила свою роботу Археогра- фічна комісія, брутально ліквідована під час сумнозвісних відомих нагінок на ук- раїнство в 1972 р. Напередодні першого установчого засідання київський клуб “Спад- щина” організував диспут, присвячений Михайлові Грушевському. Як і всіх нас, Анатолія Бойка вразив Ярослав Дашкевич, виступ якого не залишив жодних шансів очорнювачам найбільшого українського історика. А до плану роботи Археографіч- ної комісії увійшло наукове видання “Описів Катеринославського намісництва”, яке мав підготувати Анатолій Бойко. Коли ж у 1991 р. було створено Інститут українсь- кої археографії, він став науковим співробітником Дніпропетровського відділення. Пізніше ж очолив Запорізьке відділення інституту, відкрите під нього в 1999 р., коли всім стало зрозуміло, наскільки широкі перспективи відкриваються саме в Запоріжжі, для інтенсифікації студій з історії Степової України під орудою Анато- лія Бойка. Тут щасливо поєдналися дві обставини. З одного боку, наявність навколо Ана- толія Бойка талановитих вчених, виплеканих ним же, а з другого – свідома політика керівництва інституту на підтримку досліджень у різних куточках України. З пер- ших днів свого існування Інститут археографії взяв курс на об’єднання зусиль усіх, незалежно від місця проживання, хто спроможний ефективно долучитися до потуж- ного археографічного освоєння незнаних чи маловідомих масивів джерел з украї- нської історії. Дослідження минулого різних регіонів України на якісно розширеній джерельній базі одразу стало одним із пріоритетних напрямків діяльності інститу- ту. На зорі його становлення були створені відділення у Дніпропетровську та Львові, осередок у Чернігові, згодом додалися відділення у Запоріжжі, Харкові, осередки у Хмельницькому та Миколаєві. У Запоріжжі при створенні наукової школи не обійшлося й без специфічної посмішки фортуни, коли, як то кажуть, не було б щастя, так нещастя помогло. Доб- ре відомо, що молодим доцентам дуже важко “вибити” для себе аспіранта. Традицій- но в аспірантуру брали професори, завідувачі кафедр, навіть коли не горіли особли- вим бажанням. Не секрет, що одна з банальних причин полягала в тому, що за аспі- ранта зараховується 50 годин, відповідно чим більше їх, тим менше лекційне наван- таження. Але на якомусь етапі в Запорізькому університеті накопичилося багато 758 MISCELLANEA випускників аспірантури, які так і не спромоглися написати дисертації. Тоді пере- пало аспірантського пирога й доценту Анатолієві Бойку як не обтяженму подіб- ними аспірантами. І той свого шансу не змарнував. Бо брав до аспірантури лише тих, чию залюбленість у науку не розвіяли злидні 1990-х і хто був готовий вірою і правдою нести цей насправді тяжкий, як на українські умови, хрест. Позитивні на- слідки не забарилися. І сьогодні, наприклад, перші аспіранти Анатолія Бойка Ігор Лиман та Володимир Мільчев належать до чолівки дослідників історії Степової України. А тоді стали першими представниками майбутньої наукової школи й тягну- лися за своїм Учителем, бурхливе наукове зростання якого припало на другу поло- вину 1990-х рр. У 1998–2000 рр. одна за одною виходять ґрунтовні монографії Анатолія Бойка: “Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Аграрні відносини”, “Джерела з історії ярмарок Південної України останньої чверті XVIII – першої половини ХІХ століття”, “Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Аналіз джерел”. Ці дослідження віддзеркалювали бездоганне знання ним потенційної джерельної бази, високу культуру роботи з джерелами, уміння підібрати такий дослідницький інстру- ментарій, який дозволяв би всебічно досліджувати порушену проблему. До всього цього додалася й така рідкісна риса, як здатність до ефективної організаторської роботи в науці. Анатолій Бойко ніколи не був замкнутим в собі ані як людина, ані як науковець. Широчінь душі відбивалася на всьому. Були це дружні посиденьки в колі друзів чи знайомих, спілкування зі студентами, наукові контакти чи взаємини з тещею. Не пригадую, щоб колись “розкисав”, навіть у роки виснажливих змагань з жахливою хворобою. За будь-яких обставин не втрачав почуття гумору. Перейнятий ідеєю підго- товки й оприлюднення розвідок та збірників джерел з історії Степової України, відчу- ваючи, наскільки це здатне змінити історіографічні стереотипи в цій ділянці, а в ширшому розумінні запобігти перетворенню українців на біомасу без роду, без пле- мені, без талану, він шукав найменшої нагоди проштовхнути те чи інше видання. Спершу вдавався до ротапринтних публіацій. Якість жахлива, але на історіографічній долі, наприклад, розвідки “Запорізький зимівник останньої чверті XVIII ст.” (Запо- ріжжя, 1995) поліграфія ніяк не позначилася. У 1996 р. Анатолію Бойку вдалося переконати “Світову фундацію українських лікарських товариств” (Бостон, США) придбати для його команди різограф, що в ті часи здавалося невимовним щастям. Це сьогодні поліграфія на різографі виглядає кам’яним віком, а тоді, коли через суцільне безгрошів’я офсетний друк був для науковців недосяжною мрією, наявність різографа сприймалася чи не вершиною видавничого щастя. І пішло-поїхало. Прав- дами й неправдами роздобуваючи папір та фарбу, домовляючись то там, то там про оправу, Анатолій Бойко зі своїми учнями розгорнув бурхливу діяльність. Започат- ковується видання періодичного збірника “Південна Україна XVIII–ХХ ст.”, видав- ничих серій “Старожитності Південної України”, “Запорізька спадщина”, періодичне видання “Південна Україна XVIII–ХІХ століть”. Одному Богові відомо, звідки бра- лися кошти на папір, фарбу, оправу. Аспіранти й студенти залучалися до розкладан- ня видрукуваних на різографі аркушів – розкладальної машини не було. Тому в де- яких примірниках трапляються сторінки “догори дригом” чи не на своєму місці. Можливо, в очах деяких самозакоханих снобів це неприпустимий гріх, що дивним чином перекреслює навіть суто наукову вартість видання подібно до того, як для манірної панянки нищівною є форма мізинця на нозі хлопця, але нехай би вони 759 MISCELLANEA самі спробували без шеляга в кишені “проштовхнути” хоча б соту долю виданого тоді в Запоріжжі. У 1996 р. справдилося українське прислів’я “хто шукає, той знаходить”. Доля щасливо звела Анатолія Бойка з Валерієм Козиревим, колишнім випускником істо- ричного факультету місцевого педінституту, а нині примітним запорізьким підприєм- цем. Досягши певної висоти в бізнесі, В. Козирев відчув щемку потребу віддати данину колишній “alma mater”, а заодно й “учительці життя”. І це, як згодом з’ясу- валося, був не хвилевий потяг, як зазвичай у таких випадках буває, а органічний вияв внутрішнього “я”, підживлюваний глибоким місцевим патріотизмом, прита- манним цьому, на жаль, нетиповому представникові нашого сучасного підприєм- ництва. В. Козирев та А. Бойко швидко знайшли спільну мову. Перший, слід гадати, одразу переконався у щирому подвижництві другого: наявний науковий доробок та плеяда перспективних учнів виразно свідчили самі за себе. Меценатство В. Козире- ва надало процесові динамізму. Було започатковане фундаментальне серійне видання “Джерела з історії Південної України XVIII–XІX ст.”, яке нині визначає обличчя запорізької школи. З’явилася можливість видавати солідні монографії та збірники джерел, чим Анатолій Бойко та його учні негайно скористалися. З 2000 р. втілюєть- ся в життя ідея видання повного зібрання творів Дмитра Яворницького у 20-ти то- мах. Крім того, вболіваючи за повнокровний розвиток української науки та радіючи успіхам інших, Анатолій Бойко – широка душа – видає збірники джерел та моно- графічні праці, підготовлені Юрієм Мициком, Сергієм Леп’явком, Любов’ю Іван- никовою, Світланою Абросимовою та ін. 1997 р. Анатолій Бойко за фінансової та організаційної підтримки В. Козирева організовує на мальовничій Хортиці з десяток представницьких міжнародних кон- ференцій з історії запорозького козацтва, Південної України, джерелознавства. Організовує з драйвом, у чому зійшлися вдачі і його, і В. Козирева. Досі не можна без сміху згадувати, як відомий канадський історик Джон Перналь під час конфе- ренції “Боплан і Україна” просив матеріальної допомоги на 280 гривень (!). Бо ж тільки в такий спосіб меценатові було легше покрити учасникам конференції кошти подорожі (Перналь добирався зі Львова разом з Я. Дашкевичем). Майже відразу бурхлива діяльність Анатолія Бойка та його учнів вихлюпнула- ся за суто наукові рамки й стала чинником суспільного життя. У 1997 р. було ство- рено на чолі з А. Бойком Наукове товариство ім. Якова Новицького. Задум полягав у тому, щоб повернути із незаслуженого напівзабуття цього подвижника на ниві краєзнавства, етнографії, фольклористики Запорізького краю. Якова Новицького слід виводити з тіні “козацького батька” Дмитра Яворницького, предтечею якого він був. Мешканці Запоріжжя й області мали пишатися своїм визначним земляком, а заодно й козацьким минулим своєї землі, розчищати замулені джерела пам’яті, пригадати, чиїх батьків вони діти. Водночас можна було втерти носа Дніпропет- ровську, конкуренція у різних сферах з яким є справою честі для будь-якого запо- ріжця. Наприклад, футбольний матч “Дніпро” – “Металург” викликає в Запоріжжі такі емоції, які й не снилися манчестерцям чи римлянам. Зачепивши цю надто чут- ливу для запоріжців струнку, Анатолій Бойко зробив безпомилковий хід, і справа не обмежилася формальним створенням товариства. Втілюється проект видання п’яти- томника праць Якова Новицького. Цим проектом вдалося зацікавити довголітнього запорізького міського голову Є. Карташова, який забезпечив фінансову підтримку. На сьогодні вже побачили світ 4 томи, підготовка яких вимагала попередньої копіт- 760 MISCELLANEA кої евристики в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернад- ського та в рукописному відділі Інституту мистецтвознавства, етнології та фолькло- ристики ім. М. Рильського НАН України. У 2000 р. на “голому ентузіазмі” Анатолія Бойка та його команди започаткову- ються археографічні експедиції півднем України, які стали ще однією блискучою візитівкою запорізької школи. Щороку, попри все, відбувалося від п’яти до десяти експедицій селами кількох областей та Криму. На подібне в Україні не спромоглися ніде. Мабуть, тому, що так не горіли, як запорізькі хлопці. Щоб уможливити прове- дення експедицій, у хід пішло все: особисті знайомства, сякі-такі кошти від реалізо- ваної літератури, використання амбіцій голів сільрад тощо. І лише в 2008–2009 рр. зусиллями І. Юхновського та В. Верстюка вдалося отримати фінансування з боку Українського Інституту національної пам’яті. На сьогодні проведено вже 85 експе- дицій, під час яких було опитано велику кількість осіб літнього віку. Суто науковий бік справи, без перебільшення, відповідав кращим світовим зраз- кам. Спершу було враховано світовий досвід створення джерел усної історії, яке віднедавна переживає бум у світовій науці. Анатолій Бойко не тільки вловив цю тенденцію, а й зумів реально втілити її в Україні, втерши носа тим, хто з праведним гнівом шпетить інших за нібито відірваність від нових віянь, а насправді закликає перейматися тим, що вже відгуло чи принаймні вигасає, сам при цьому у власних дослідженнях не застосовуючи рекламовані ідеї. Анатолій Бойко швидко зрозумів, що в українських умовах джерела усної історії покликані відіграти унікальну роль, адже традиційні документальні джерела доби радянського тоталітаризму занадто викривлено відбивають реалії, не кажучи вже про такі специфічні теми, як Голодомор-геноцид 1932–1933 рр., національно-виз- вольні рухи, Україна у Другій світовій тощо. Та й ті збереглися нерівномірно, а значну частину вивезено до Росії, і ймовірність їхнього використання стрімко на- ближається до нуля. Відтак, коли на Заході інтерв’ю використовуються головно для з’ясування комплексу явищ масової свідомості та особливостей історичної пам’яті, то в Україні їхня функція значно ширша. Тож у Запоріжжі скрупульозно підійшли до опрацювання правил створення та видання джерел усної історії. Було проведено дві наукові конференції з обговорення проектів, і в підсумку відфільтровано опти- мальні, як на сьогодні, методики, успішно реалізовані на практиці. І в такому підході – увесь Анатолій Бойко. Він не бив себе в груди, не кривив у снобістській посмішці вуста, не займався самоїдством і не навіював подібні уста- новки іншим, як це часто полюбляють робити ті, хто пнеться самотужки поставити себе на п’єдестал. Він не повчав, він учив своїм прикладом. Десять виданих у 2008– 2010 рр. томів збірника “Усна історія Степової України” – кращої агітки важко уявити. А про рівень осмислення проблеми та наукову вартість видання показово свідчить той факт, що до кожного з них додається електронний варіант інтерв’ю, що назавж- ди розв’язує руки досліднику для максимально точної інтерпретації записаного під час археографічних експедицій. При цьому Анатолій не прагнув негайних відзнак, не потребував академічних титулів, хоча міг би дати величезну фору багатьом ново- спеченим носіям останніх. Найвищою відзнакою для нього було усвідомлення на- гальної потреби для науки й України добре виконаної ним роботи. Перші ж ознаки визнання вагомості створення джерел усної історії з’явилися, як часто у нас буває, з-за кордону. Доки наші сноби не помічали феномена запорізьких археографічних експедицій, Британська бібліотека уклала в 2006 р. з А. Бойком угоду про створен- 761 MISCELLANEA ня електронного банку даних, завдяки чому електронні копії інтерв’ю з’явилися в її фондах і паралельно в Запорізькому обласному архіві. Чужою і неприйнятною для нього була ще одна дивна тенденція, яка оформи- лася в Україні під кінець 1990-х рр. і котру інакше не назвеш, як суміш непомірних амбіцій, комплексу меншовартості, відчуття чужості на цій землі та байдужості до долі українства. У певних колах розпочали культивувати переконання й активно навіювати його суспільству, що “просунутий” гуманітарій, особливо історик, – це той, хто ставиться до всього українського з погордою, скепсисом, самоїдством, у всьому бачить ущербність і вторинність. Слід ледь не “по-бузинівськи” увипуклю- вати негативи, позбавляти суспільство можливості черпати моральну наснагу в істо- ричних постатях, ганити козацтво, бо підсиділо стару еліту, а визвольні змагання, бо, бачте, не обійшлося без крові (ніби деінде було інакше). Тобто в усьому бачити “не те” й торочити про яловість дослідників з не свого кола. Тоді ти “той” і на голо- ву вищий за інших, хоча, як правило, ще нічого путнього не створив. Усім своїм доробком Анатолій Бойко з успіхом розвінчував цей занепадниць- кий стереотип. Він дивився на все українськими науковими очима. Він не копир- сався в помийницях, брудній білизні, тоді коли наріжні проблеми історії Степової України ніяк не прописані. Чудово розумів, до чого хилять “просунуті”, залишаючи концептуалізацію нашого минулого сусідам, а відповідно і вплив на душі. Він за- кладав підвалини для якісної концептуалізації і сам концептуалізував. “Джерела з історії Південної України XVIII–XІX ст.” вже нікому не обійти, як і “Усну історію Степової України”. А якими вартісними є спостереження Анатолія Бойка про те, що у свідомості дворянства Південної України (навіть російського походження) регіон не був органічною частиною Росії, тобто не був “Новоросією”, що нащадки запорозької старшини у другому коліні почали плекати свої українські корені (це відбилося навіть на одязі та манерах і було співзвучне хлопоманству Правобережжя та Лівобережжя). На одній із наукових конференцій заціпеніли з подиву співці імперського міфу про “Новоросію”, коли Анатолій Бойко тонко і зі смаком показав на реальних дже- релах ницість цього суто ідеологічного конструкту, а заодно продемонстрував, що в українській ситуації з актуалізованою джерельною базою слід хоча б інколи загля- дати до архівів, а не прикривати лінощі психологічними атаками. Як випливає із самої російської документації, до 1830-х рр. навіть російські чинники не бачили “Новоросії” як окремого регіону і називали Степову Україну “Степом”, “Запоріж- жям”, “Запорізьким краєм”. Поняття “Новоросія” вживалося виключно як похідне від Новоросійської губернії і було приречене зникнути разом із зміною назви адмі- ністративної одиниці. Однак у 1830-х рр. із появою проекту “великої російської нації” був створений фантом нібито самодостатньої “Новоросії”. Тож про яку органічну “новоросійську свідомість”, що виникає буцім в останній чверті XVIII ст., може йти мова? Ще одного нищівного удару було завдано Анатолієм Бойком за наслідками аналі- зу аргументів дворян Степової України українського походження щодо надання спад- кового дворянства на зламі XVIII–ХІХ ст. Більшість апелювала в першу чергу до… Березневих статей 1654 року, за якими московський цар визнав права і привілеї козаків та шляхти. У цьому сенсі спостереження Анатолія Бойка щодо кількісної переваги серед дворянства Степової України останньої чверті XVIII ст. вихідців з Лівобережної та Правобережної України багато важать. 762 MISCELLANEA Отак зусиллями Анатолія Бойка та його учнів, яким він цілеспрямовано давав розробляти різні аспекти історії Степової України (достоту як свого часу Михайло Грушевський – загальноукраїнські проблеми), вже закладено підвалини зміни опції сприйняття цього величезного українського регіону. До всього він ніколи не опус- кався до того, щоб накидати концепцію згори і вже під неї маніпулювати джерела- ми. Висновки та узагальнення спиралися в нього на міцний джерельний фундамент і добре “грали” на історичному матеріалі. Звідси прискіплива увага до таких фунда- ментальних питань, як закономірності продукування джерельної бази, руху фондо- утворення, співвідношення сучасних зібрань та їхнього первісного складу. Цього ж самого вимагав від своїх учнів, які буквально не виходили з архівів. На жаль, Анатолію Бойку не судилося завершити свою фінальну монографію з історії Степової України останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст., яка мала уза- гальнити довголітні дослідження й підбити логічний підсумок джерелознавчим пошукам. Смертоносна хвороба, яка підкосила його на злеті, зробила свою чорну справу. Майже сім років він щоденно боровся з нею. І як боровся! Чи не найкраще про його внутрішню налаштованість свідчить той факт, що саме він є автором гасла проекту науково-популярних книг “Про Україну з гонором і гумором” – “Годі скигли- ти! Шануймося!” Саме на 2003–2010 рр. припадає розквіт наукової та організатор- ської діяльності Анатолія Бойка. І це при тому, що мусив лікуватися ЩОДЕННО, а в лікарні ночував чи не частіше, ніж удома. Він рятувався наукою, наснажувався нею у двобої з долею. І дуже важливо, що саме в цей час, ще за життя, він упіймав птаха життєвої удачі й відчув визнання. У 2000-ні рр. Анатолій Бойко став відомим і шанованим, що важливо, й поза науковим середовищем. У Запоріжжі до нього зверталися за порадою та з пропози- ціями як до незаперечного авторитета. Вчений зумів зацікавити дослідженнями своєї школи міську та обласну влади. Унікальний випадок. Український історик був підтри- маний і першою, і другою, зокрема й фінансово. До честі запорізьких керівників, вони не тільки говорили красиві фрази, а й діяли. Якщо міський голова Євген Карта- шов доклав зусиль до фінансування п’ятитомника праць Якова Новицького, то облас- на рада виділила з бюджету кошти на видання 10-ти томів “Усної історії Степової України”. На обох рівнях зросло зацікавлення козацькою історією, запорозькою спадщиною. Заступник міського голови Юрій Каптюх виявився щирим патріотом Вознесенівки, колишнього козацького села, нині району Запоріжжя. Власне Возне- сенівка дала старт історії Олександрівська/Запоріжжя. Ю. Каптюх під науковим супроводом Анатолія Бойка створив музей історії Вознесенівки, активно підтриму- вав ідею появи в місті пам’ятників отаманові Азовського козацтва Йосипу Гладко- му (урочисто встановлений 14 жовтня 2010 р.) та гетьману Петрові Сагайдачному (планується відкрити в 2011 р.). Колишній однокласник Анатолія Бойка, а нині влас- ник рекламної агенції “Тандем” Віктор Текуч наважився на видання “Творів” Дмитра Яворницького у 20-ти томах. Побачило світ вже 4 томи, незабаром вийде п’ятий. Врешті, стараннями небайдужих людей, у першу чергу В. Козирева, Є. Карташо- ва, В. Кривошиї, міська рада виділила родині Бойків трикімнатну квартиру, й та змог- ла переїхати з дідівської хати, вже старої та вогкої, до пристойного помешкання. Це неабияк наснажило Анатолія Бойка, особливо той факт, що практично всі добрі зна- йомі допомогли, хто чим міг, “просунути” відповідне рішення. А недавнє 50-річчя вченого відзначалося на міському рівні, що теж додало сил на протидію хворобі. Однак вона виявилася сильнішою… Віктор Брехуненко (Київ)

Анатолій Васильович Бойко (4.ІІІ.1960 – 27.ХІІ.2010)

Institution

Ähnliche Einträge