Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи

Автор досліджує причини та перебіг Кенґірського повстання 1954 р. Жорстоко придушений, цей виступ став проявом кризи радянського табірного режиму, спричинивши реорганізацію виправно-трудової системи у СРСР....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Бондарук, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2009
Назва видання:	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:	З історії спецслужб
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41466
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи / Л. Бондарук // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2009. — № 2 (33). — С. 168-195. — Бібліогр.: 110 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-41466
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-414662013-02-27T03:02:26Z Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи Бондарук, Л. З історії спецслужб Автор досліджує причини та перебіг Кенґірського повстання 1954 р. Жорстоко придушений, цей виступ став проявом кризи радянського табірного режиму, спричинивши реорганізацію виправно-трудової системи у СРСР. Автор исследует причины и ход Кенгирского восстания 1954 г. Жестоко подавленное, выступление стало проявлением кризиса советского лагерного режима, ставши причиной реорганизации исправительно-трудовой системы в СССР. The author investigated the causes and course of Kenhir uprising of 1954, being cruelly suppressed it demonstrated the crisis of camp system of the USSR and caused reorganization of penitentiary system. 2009 Article Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи / Л. Бондарук // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2009. — № 2 (33). — С. 168-195. — Бібліогр.: 110 назв. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41466 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З історії спецслужб З історії спецслужб
spellingShingle	З історії спецслужб З історії спецслужб Бондарук, Л. Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
description	Автор досліджує причини та перебіг Кенґірського повстання 1954 р. Жорстоко придушений, цей виступ став проявом кризи радянського табірного режиму, спричинивши реорганізацію виправно-трудової системи у СРСР.
format	Article
author	Бондарук, Л.
author_facet	Бондарук, Л.
author_sort	Бондарук, Л.
title	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи
title_short	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи
title_full	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи
title_fullStr	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи
title_full_unstemmed	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи
title_sort	кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	З історії спецслужб
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41466
citation_txt	Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи / Л. Бондарук // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2009. — № 2 (33). — С. 168-195. — Бібліогр.: 110 назв. — укр.
series	З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
work_keys_str_mv	AT bondarukl kengírsʹkepovstannââkproâvkriziradânsʹkoítabírnoísistemi
first_indexed	2025-07-03T23:46:21Z
last_indexed	2025-07-03T23:46:21Z
_version_	1836671441989271552
fulltext	168 Лариса Бондарук* (Київ) Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи Автор досліджує причини та перебіг Кенґірського повстання 1954 р. Жорстоко придушений, цей виступ став проявом кризи радянсь- кого табірного режиму, спричинивши реорганізацію виправно- трудової системи у СРСР. Ключові слова: Кенґір, повстання, ОУН, націоналісти, табір, в’язні. Повстання, що відоме як Кенґірське, спалахнуло поблизу великого селища міського типу Джезказґан — районного центру Караґандинської області Казахської РСР. Кенґір роз- ташований за декілька кілометрів північніше Джезказґана, на річці Каракенґір. На початок 1950-х рр. до складу Степлаґу МВС СРСР вхо- дило 9 табірних відділень. В’язні працювали на будівництві Кенґірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, збагачувальної фабрики й об’єктів соцкультпобуту селища Кенґір (майбут- нього міста Джезказґан), видобували руду у шахтах і кар’є- рах, розташованих поблизу1. До 1952 р. управління групи джезказґанських таборів перебувало в однойменному селищі, але на початку того року було переведене у Кенґір. Очолював його полковник О. Чечев2. Повстання відбулося у третій зоні Степлаґу, на південно- східній околиці селища Кенґір. Тут розміщувалися три табірні пункти: 1-й — жіночий, 2-й і 3-й — чоловічі (від жі- ночого відділялися господарським двором). В’язні 3-го табір- ного відділення працювали на будівництві семи об’єктів: ДОЗ, * Бондарук Л.В. — здобувач кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету. 1 500 безіменних // Визначні українські жінки: матеріали і гутірки для юначок СУМА. – Нью-Йорк: СУМА. Головна управа, 1967. – Ч. 24. – С. 17. 2 Яковлев Б.А. Концентрационные лагеря СССР / Ин-т по изучению истории и культуры СССР (Мюнхен) / Яковлев Б.А. – Мюнхен, 1955. – 253 с. (Исследования и материалы: Сер.1; Вып. 23). – С. 111–113. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 169 цегельний і хлібозаводи, збагачувальна фабрика, клубна пло- ща, 6-й і 10-й квартали (спорудження житлових будинків)3. На 10 червня 1954 р. у зоні утримували 20698 ув’язне- них — 16677 чоловіків і 4021 жінку. Українців налічувалося 9596 осіб (46,3%), прибалтів — 4637 осіб (22,4%), росіян — 2661 осіб (12,8%). Більшість в’язнів — 14785 осіб (71,4%) — були засуджені за «зраду Батьківщини» (стаття 58-I «а» і «б»), 1421 осіб (6,8%) — за бандитизм, 1202 (5,8%) — за шпигун- ство, 1140 (5,5%) — за участь в антирадянських змовах, «троцкістсько-бухаринських агентів» було 78 осіб (0,3%)4. У третій зоні Степлаґу перебувало 5617 ув’язнених, із них — 3203 чоловіків, 2414 жінок; 72% із загального числа були засуджені за «зраду Батьківщини»; у 44,7% (2512 осіб) термін ув’язнення становив 25 років примусових робіт; більше половини в’язнів народилися після 1920 р.5 Склад політичних ув’язнених, серед яких найбільше було україн- ських націоналістів, визначив характер Кенґірського повстання. Перші прояви опору в’язнів у Кенґірі спостерігалися на- прикінці 1953 р. – на початку 1954 р. Степлаґ зажив сумної слави як один із найбільш жорстоких таборів, у зонах якого було встановлено режим терору6. Влада була незадоволена становищем у концтаборах. У постанові ЦК КПРС від 12 березня 1954 р. «Про основні завдання МВС» наголошувало- ся, що міністерство незадовільно виконує «важливу державну справу з перевиховання в’язнів». Було ухвалене рішення про поліпшення цієї роботи7. У квітні 1954 р. на партзборах 3 Алланиязов Т., Наймушина О. «…Неповиновение надо пресечь». К истории восстания заключённых 3-го отделения Степного лагеря МВД СССР (16 мая – 26 июня 1954 года). Документы. Факты. Сужде- ния / Турганбек Алланиязов, Олеся Наймушина. – Алматы: Фонд XXІ век, 2004. – С.22. 4 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 171–173. 5 Там же, л. 189. 6 Дашкевич Я. Кенгірське повстання 16 травня – 26 червня 1954 р. // Україна в минулому. – Вип. 3. – К.; Львів, 1993. – С. 115. 7 Государственный архив города Жезказган (далі – ГА ГЖ), ф. 468 П, оп.39, д. 50, л. 41, 85. 170 Лариса Бондарук Степлаґу обговорювалися питання трудової дисципліни, вис- ловлювалися побажання для розрядки обстановки якомога швидше покращити умови утримання8. Зокрема, зазнача- лося про недостатню забезпеченість майном і харчуванням, грубе ставлення охоронців, безпідставне запроторення в’язнів до штрафних ізоляторів9. На 1954 р. ситуація у Кенґірі дедалі загострювалася. Її можливі наслідки вже були відомі з повстань у Воркуті та Норильську влітку 1953 р. Переміщення в’язнів, як форма придушення спротиву, що невпинно зростав у всіх концтабо- рах, виявилося неефективним засобом. Якщо раніше така практика була успішною, то незабаром вона стала основною причиною поширення руху опору у місцях ув’язнення. Почи- наючи з 1952 р. управління Степлаґу наголошувало на необ- хідності ізоляції українських і прибалтійських націоналістів від решти в’язнів, водночас зауважуючи, що зробити це прак- тично неможливо через їх величезну кількість10. Протести в’язнів Степлаґу розпочалися ще 1953 р. Так, 8 листопада відбувся масовий перехід чоловіків-в’язнів у жі- ночу зону, що супроводжувалося непокорою адміністрації табору; 25 грудня на знак протесту на роботу не вийшло 160 політв’язнів; на початку квітня протягом 4–5 днів на роботу не виходило понад 2 тис. в’язнів; 14–15 квітня у 2-й зоні не вийшли на роботу всі ув’язнені, протестуючи проти побиття в’язня Травника11. Узимку 1953 р. охорона тричі відкривала вогонь12. Щоб стримати повстанські настрої, що зароджувалися серед полі- тичних в’язнів, 22 квітня 1954 р. з Новосибірського ВТТ і з таборів Колими прибув етап у складі 494 кримінальних зло- чинців13. Їх розмістили у третьому табірному підрозділі, де 8 ГА ГЖ, ф. 468 П, оп. 39, д. 50, л. 56. 9 Там же, д. 2, л. 34, 39–40. 10 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 2616, л. 21. 11 ГА ГЖ, ф. 468 П, оп. 39, д. 2, л. 45–46. 12 Там же, л. 324. 13 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 75. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 171 перебували в’язні, засуджені за «контрреволюційну діяль- ність», здебільшого «націоналісти». За свідченнями Р. Тама- риної, адміністрація табору намагалася кримінальників-по- бутовиків, що вважали себе великими патріотами, зіштовх- нути з політв’язнями, які в їхніх очах були «фашистами»14. 15 травня 1954 р. вартовий Кенґірського табору Калімудін відкрив вогонь з автомата по ув’язнених, унаслідок чого на місці загинуло 13 осіб (згодом ще 5 помруть від ран) і 33 було поранено. Протягом 16–18 травня солдати і працівники табору побили 35 в’язнів. У сутичках з ув’язненими легких ушкоджень зазнали 2 табірних працівників. Лише через 2– 3 місяці після придушення Кенґірського повстання слідство встановить, що «у застосуванні зброї потреби не було»15. Причинами масової непокори політв’язнів, як зазначено у документах слідчої справи № 84, були незаконне застосуван- ня зброї у період 1950–1954 рр., а також у ніч із 16 на 17 травня 1954 р., безпідставне утримання під вартою у штраф- ному ізоляторі, нестерпні умови утримання16. Увечері 16 травня 1954 р. група політичних в’язнів (по- над 60 осіб) на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіру- ком17 подолала загорожу між 3-ю і 2-ю зонами, розгромила штрафний і слідчий ізолятори третього табірного відділення Степлаґу, звільнила людей, зруйнувавши огорожу між табір- ними пунктами18. О 22-й год. того ж дня у бунтівну зону ввійшли війська, унаслідок чого 13 чоловік було вбито, 43 поранено (із табірного персоналу поранень зазнали 10 осіб). Уранці 17 травня протести тривали, тому адміністрація вида- ла наказ про застосування зброї проти порушників19. Того ж 14 Тамарина Р.М. Щепкой в потоке… / Руфь [Мееровна] Тамарина; Томское обл. ист.-просвет., правозащит. и благотв. об-во «Мемори- ал» // Музей обществ.-полит. истории ХХ в. – Томск: Водолей, 1999. – С.191–192. 15 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 60. 16 ГА ГЖ, ф. «Коллекция документов из следственного дела 84», л. 64. 17 Там же, л. 113. 18 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 126. 19 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 19, л. 2. 172 Лариса Бондарук дня за фактом повстанських та інших кримінально-карних дій ув’язнених 3-ї зони Степлаґу було порушено криміналь- ну справу20. Передбачаючи наростання руху опору 19 травня 1954 р. для зустрічі з в’язнями у ході службового розслідування конфлікту у Степлаґ прибули заступник начальника ҐУЛАҐ генерал-лейтенант В. Бочков, міністр внутрішніх справ Ка- захської РСР Губін і заступник начальника управління про- куратури СРСР О. Самсонов. Щоб вгамувати непокору в’язнів, вони повідомили про указ Президії Верховної Ради СРСР і наказ міністрів МВС, юстиції та прокуратури «Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів». Після трьох днів пере- говорів чиновники пообіцяли розслідувати розстріли 17–18 травня21. В’язні вийшли на роботу, але працювали погано. «Західні українці і литовські націоналісти разом із чечено-інгу- шами виходили на роботу лише з метою зв’язку з в’язнями рудника, де також перебували їхні люди», — свідчать документи22. Ув’язнені націоналісти готувалися до масштабного повстання. Знаючи про мету привезення у табір кримінальників, ліде- ри політв’язнів — колишні члени ОУН і УПА — провели переговори з їх лідерами. Націоналісти нагадали їм, як протя- гом багатьох років у концтаборах захищали політичних в’яз- нів від сваволі адміністрації і кримінальників, переконали, що цього разу знову перевага на їхньому боці (2600 проти 650), тому краще спільно діяти проти табірної адміністрації. «Події відбувалися незворотно. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було не діяти, інакше він розпався б і почалася внутрішня війна», — писав О. Солженіцин23. 20 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 19, л. 1–3. 21 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 272. 22 Там же, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 18. 23 Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. – Т. 3. – Москва: Инком НВ, 1991. – С. 197–198. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 173 Учасник Кенґірського повстання угорський лікар Ференц Варконі-Лебер стверджував, що «дії шестиста новоприбульців були вмонтовані до плану пов- стання, саме вони повинні були його розпочати»24 . Запідозривши про домовленість між політв’язнями та кри- мінальниками, табірна адміністрація 23 травня вивезла по- над 400 останніх в інші місця ув’язнення, а зруйновані ого- рожі між зонами відновила25. Це було прямим порушенням домовленостей, досягнутих під час переговорів із табірним начальством і стало приводом до початку виступу. Проте офіційно датою початку Кенґірського повстання вважається 16 травня, коли в’язні вперше вчинили опір сваволі адміні- страції. У документах зазначено, що з того дня весь контин- гент ув’язнених Кенґіра (6500 осіб) відмовився вийти на роботу26. До них приєдналися 12 тис. в’язнів, що працюва- ли на рудниках за 20 км від цього селища27. У ніч на 24 травня політв’язні почали повстання. За їх ініціативою ті кримінальники, які залишилися, вибили ко- лодою отвір у заборі до жіночої зони. Слідом за криміналь- никами, «щоб їх угамувати», у жіночу зону ввійшли пол- ітв’язні. Усю адміністрацію в’язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, звели барикади, виставили охо- рону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор у пам’ять про загиблих28. Примітно, що прапор саме таких кольорів символізував визвольну боротьбу ОУН і УПА. Таким чином, група політв’язнів з 3-го табірного пункту та кримінальниками, що до них приєдналися, прорвалися че- 24 Варконі-Лебер Ф. Допоки одного дня… //http://www.rukhpress. com.ua/008815/prіnt.phtml 25 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 48. 26 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960 / Под ред. акад. А. Н. Яковлева; сост. А. И. Кокурин, Н. В. Петров. – Москва: МФД, 2000. – С. 268. 27 Силуети непокірних… / Лист Михайла Сороки // Визвольний шлях. – 1973. – № 4/5. – С. 384–390. 28 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 2616, л. 89. 174 Лариса Бондарук рез другий пункт і господарський двір до жіночої зони. Як згадувала одна з очевидців тих подій, коли «блатні» відступи- ли з господарського двору, його зайняв каральний взвод, тоді політв’язні з 2-ї і 3-ї зон з’єдналися через пролом, бо там вже не було наглядачів і влади адміністрації. Почулися постріли на господарському дворі, тоді прорвалися у жіночу зону. Свідок стверджував, що «на цей раз це не були жадібні здобичі блатні, а друзі долі, жінки заховали їх»29. У телеграмі міністру внутрішніх справ СРСР С. Круглову йшлося, що контингент 3-го табірного відділення 25 травня 1954 р. на роботу не вийшов, а відмову від роботи мотивував так: «Чому заклали повністю стіну у жіночу зону, навіщо забрали побутовий контингент, адже побутовики нам не заважали, а допомагали»30. Цей документ також підтверджує домовленість між політв’яз- нями та кримінальниками. Як стверджувала Марта Кравері, наміри кримінальників щодо жінок не були агресивними — під час повстання не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування. Поступово змінювалося мислення ув’язнених і стосунки між ними. Це пов’язувалося переважно з тим, що засуджені за 58-ю статтею користувалися авторитетом у кримінальників. Зі зростанням рівня організованості політв’язнів вони послідовніше чинили опір адміністрації і кримінальному середовищу та шанобливо ставилися до жінок31. Для розслідування застосування зброї 17–18 травня 1954 р. в’язні утворили свою комісію. До її складу ввійшли Капітон Кузнєцов (звільнений уранці 18 травня із СІЗО, який 29 Дашкевич Я. Кенгірське повстання 16 травня – 26 червня 1954 р. – С. 126. 30 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 634–635. 31 Кравери М. Кризис Гулага. Кенгирское восстание 1954 года в доку- ментах МВД / Пер. с ит. С. Логиша / Марта Кравери // Cahіers du Monde russe. – 1995. – № 36-3 (juіllet–septembre). – P. 324. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 175 сам зголосився керувати комісією), Ваґаршак Батоян, Семен Чинчаладзе, Олексій Макєєв, Любов Бершадська і Марія Шиманська. Ця ж група й керувала повстанням із 17 травня по 26 червня 1954 р.32 Щоправда, за іншими джерелами, стверджується, що табірна комісія на чолі з К. Кузнєцовим була обрана для переговорів і зв’язку з представниками МВС та прокуратури33. Капітон Кузнєцов — найбільш суперечлива постать Кен- ґірського повстання. Він народився 1913 р. у с. Медянико- вому Саратовської губернії. Безпартійний, мав вищу освіту. Працював агрономом райсільгоспвідділу Ростовської області. У травні 1942 р., як командир полку Червоної армії, неодно- разово відзначений орденами і медалями, потрапив у німець- кий полон. У жовтні того року за рекомендацією зондерфюре- ра Райтера був призначений комендантом Перемишльського табору військовополонених. По війні (1948 р.) за співпрацю з німцями та участь у каральних операціях проти радянських партизанів був засуджений на 25 років34. 29 грудня 1953 р. К. Кузнєцов був заарештований за не- легальну відправку на волю — до коханої жінки (дружина загинула від рук німців, а четверо дітей виховувалися в інтер- наті) і до сина — листів із критикою табірних порядків35. Вони збереглися в архівних справах. В одному з листів до сина К. Кузнєцов зазначав, що у тилу німців організовував саботаж і диверсії, за що його разом із 14 однодумцями майже 3 роки тримали у тюрмах і концтаборах. А тепер, — писав він з обуренням, — його, ветерана війни, знову тримають в ув’язненні, та ще й звинувачують у тому, що приречений німцями до смерті він залишився живим36. У листі до коха- ної жінки К. Кузнєцов писав, що став хворим, старим, по- 32 ГА ГЖ, ф. «Коллекция документов из следственного дела 84», л. 69. 33 Там же, л. 263. 34 Там же, л. 265. 35 Формозов Н. Кенгир: 40 дней и 50 лет / Николай Формозов // 30 октября. – 2004. – № 44, 45. 36 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 4099, л. 285. 176 Лариса Бондарук сивів і полисів, що умови утримання в’язнів жахливі, а також зауважив: найгірше, що розстріли в’язнів у радянських конц- таборах проводять комуністи з ветеранами війни, які захища- ли Батьківщину37. З огляду на біографію К. Кузнєцова і приєднання у табо- рі до нечисленної групи комуністів, після обрання його голо- вою комісії повсталих в’язнів українські націоналісти, як свідчить О. Солженіцин, не мали до нього довіри38. 24 травня представники націоналістичного конспіративного центру, який організував Кенґірське повстання, порушили перед К. Кузнєцовим питання щодо переобрання комісії найближ- чим часом. 24 травня в’язні на чолі зі Слученковим, Кнопмусом та Іващенком зламали огорожу у сусідню зону, а в ніч з 24 на 25 травня агітували по бараках не виходити на роботу39. 25 травня понад 4 тис. в’язнів третього табірного відділення Степлаґу відмовилися вийти на роботу. Міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і генеральний прокурор СРСР Р. Ру- денко у доповідній записці Раді Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці»40. 27 травня розпочалися переговори із повстанцями Кенґі- ру. Разом із начальниками табору, політвідділу, парткому сюди прибули начальник управління з нагляду за місцями ув’язнення прокуратури СРСР Вавилов, заступник міністра внутрішніх справ СРСР С. Єгоров, начальник ҐУЛАҐ МВС І. Долгих. Комісія в’язнів на чолі з К. Кузнєцовим розпочала переговори в їдальні у присутності близько двох тисяч ув’яз- нених. Біля Кузнєцова були представники націоналістично- го конспіративного центру, які тримали ситуацію під конт- ролем. В’язні поставили перед владою вимоги: 37 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 4099,Там же, л. 282–284. 38 Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. – Т. 3. – С. 216. 39 ГА ГЖ, ф. «Коллекция документов из следственного дела 84», л. 113. 40 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 618–619. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 177 а) притягти до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, а також розслідувати всі факти відкриття вогню, що мали місце у 1954 р.; б) не застосовувати репресії до членів комісії ув’язнених і не проводити відправку етапів до кінця розслідування, ліквідувати слідчий ізолятор і штрафний барак; в) зменшити термін ув’язнення засудженим на 25 років, а також змінити ставлення до сімей в’язнів, засуджених за ст. 58; г) скасувати заслання для осіб, звільнених зі спецтаборів; д) встановити оплату праці ув’язнених на рівні із вільно- найманими робітниками, підняти шкалу заліків до 5 днів і запровадити восьмигодинний робочий день; е) скасувати вироки табірних судів за ст. 58; ж) дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок; з) обмежити право адміністрації у питаннях робочої дис- ципліни, стягнень із в’язнів, запроторення у СІЗО лише з санкції прокурора; и) встановити пільгові умови для заліків жінок; к) приїзд у табір члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК, до чого ніхто на роботу не вийде41. 28 травня 1954 р. начальник ҐУЛАҐ МВС СРСР І. Дол- гих видав наказ № 101 про поліпшення умов утримання ув’язнених, дотримання законності і відновлення порядку у третьому табірному відділенні Степлаґу. 28–29 травня в’яз- ням по радіо оголосили про поступки: зняти замки з дверей і ґрати з вікон житлових бараків, їдалень, санітарних при- міщень; ліквідувати слідчий ізолятор як невідповідний при- значенню; враховуючи особливі умови роботи у Джезказґ- ані, переглянути шкалу нараховування заліків робочих днів ув’язненим, надати протягом трьох днів нові правила на затвердження керівництву МВС СРСР; у місячний термін виготовити бланки книжок із заліків робочих днів, запов- нити їх і видати в’язням; ужити заходів для своєчасної ви- 41 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 620–621. 178 Лариса Бондарук дачі зарплати ув’язненим; забезпечити вчасне виведення і забирання в’язнів із роботи, не допускаючи затримок їх як біля вахти житлової зони, так і на виробничих об’єктах; протягом семи днів облаштувати кімнати для особистих по- бачень ув’язнених із рідними, а також ввести в дію вказів- ки МВС СРСР щодо цього питання; у жіночому табірному пункті облаштувати кімнати гігієни; протягом одного тиж- ня вивісити у житлових бараках в’язнів правила внутріш- нього розкладу; забезпечити восьмигодинний безперервний відпочинок ув’язнених42. Виконано було також інші вимоги політв’язнів: відповідно до наказу міністрів внутрішніх справ та юстиції, голови Комі- тету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР і генерально- го прокурора СРСР від 13 травня 1954 р. «Про порядок звіль- нення ув’язнених, які стали душевно хворими або захворі- ли тяжкою невиліковною недугою» протягом одного місяця оформити справи на в’язнів, що підпадають під дію цього наказу, і направити їх у суд на предмет дострокового звільнен- ня від покарання; начальнику і керівному складу табору встановити прийом ув’язнених з особистих питань; з усіх заяв, що надходитимуть, уживати заходів і про результати інформувати заявників; поліпшити роботу спецвідділу для прийому від ув’язнених заяв до вищих інстанцій і своєчас- ного їх направлення адресатам; відповідно до наказу МВС СРСР, міністерства юстиції і прокуратури СРСР від 5 травня 1954 р. про виконання указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 р. «Про дострокове звільнення від пока- рання засуджених за злочини у віці до 18 років», оформити справи на осіб, що підпадають під дію цього документа, і направити їх у суд на предмет дострокового звільнення або скорочення термінів покарання; керівництву табору спільно з адміністрацією госпоргану покращити трудове використан- ня ув’язнених, ужити заходів щодо своєчасного забезпечення бригад матеріалами, інструментами, а також забезпечити 42 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 53–56. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 179 дотримання техніки безпеки43. З цих часткових поступок влади на вимоги повсталих кенґірських в’язнів стає очевид- ним той незадовільний стан, в якому вони перебували до свого виступу. 25 травня 1954 р. відбулася реорганізація комісії. На збо- рах у справі її переобрання вирішальну роль відіграли політ- в’язні — члени ОУН і УПА, які делегували своїх однодумців. Так, від жіночої зони членами комісії стали українки Лідія Супрун і Ганна Михайлевич. Лідія Супрун народилася у 1904 р. в Одесі. До ув’язнення вона проживала у с. Бідків Надвірнянського району Станіславської області, до війни пра- цювала вчителькою. Засуджена в 1945 р. за ст. 54-1 «а» і 54-11 із застосуванням указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.04.1943 р. до 15 років каторжної праці. Причиною покарання вказано, що «Супрун, проживаючи на окупованій німцями території, доб- ровільно вступила в члени ОУН, де мала псевдо “Орел”. За завданням станичного керівника для УПА збирала серед насе- лення продукти харчування, підготувала двох жінок в члени ОУН, вивчивши з ними 10 заповідей ОУН. При відступі німецьких військ займалася збором інформації про радянську армію і передава- ла її у підпільний центр ОУН. Її син, Володимир Супрун, у 1944 р. пішов з німцями у складі дивізії СС»44. Ганна Михайлевич народилася 1927 р. у с. Славськ на Дрогобиччині, закінчила сім класів. У 1945 р. була засуд- жена за ст. 54-1 «а» із застосуванням указу Президії Вер- ховної Ради СРСР від 19.04.1943 р. до 20 років каторги. Причиною покарання вказано, що у 1943 р. вступила в чле- ни ОУН, з 1944 р., за завданням організації, носила естафе- ти у села, у вересні 1944 р. була районовою ОУН — старшою сільської мережі 13 населених пунктів (жіноча сотня ОУН)45. Від другого табірного пункту замість В. Батояна і С. Чин- чаладзе в комісію обрали Омеляна Суничука (греко-католиць- 43 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 53–56. 44 Там же, л. 17. 45 Там же, л. 16. 180 Лариса Бондарук кий священик і капелан УПА46), Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова (табірне ім’я — Гліб), а від 3-ї зони — вірменина Артавазда Авакяна. Реорганізована комісія в’язнів складала- ся з 10 осіб: К. Кузнєцов, Е. Слученков, Ю. Кнопмус, М. Ши- манська, Л. Супрун, Г. Михайлевич, О. Макєєв, А. Авакян, О. Суничук, Семкін. Проте її чисельність не була сталою, адже конспіративний центр часто надсилав нових людей для роботи і контролю за ходом повстання. К. Кузнєцов виступав за згортання виступу і вихід на роботу, його погляди підтримували і деякі члени комісії. Знаючи все це, українські націоналісти свідомо залишили К. Кузнєцова головою комісії — щоби надати повстанню менш виразний антирадянський та антиросійський характер і тим самим у майбутньому вберегти від репресій та помсти каральної системи якомога більше його активних учасників. К. Кузнєцову навіть виділили особисту охорону, аби трима- ти його під постійним наглядом і не дати втекти з табору47. У матеріалах слідства йдеться: «Навіть так званий “голова комісії” Кузнєцов — і той охоро- няється злочинцями, не тому, що Кузнєцову хочуть забезпечи- ти життя, а з бритвою в руці примушують бути організатором їх розгулу»48 . А. Кропочкін у спогадах зазначав: «Зрозуміло, що страйк затіяли “західники”, “бандерівці” — так ми їх називали, росіяни… І після заклику до страйку настало певне заціпеніння, і перша думка: “Чим усе це скінчиться?”. Їм, із двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, бага- то “москалів”, відбули хто половину з десяти, хто завершував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками, то заручниками. Потім воно так і сталося»49. 46 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 21. 47 Там же. 48 Там же, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 96. 49 Кропочкин А.Е. Воспоминания бывшего каторжника СЛ-208 // По- живши в ГУЛАГе: Сб. воспом. / Сост. Солженицын А.И. – Москва: Русский путь, 2001. – С. 396–397. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 181 Реальне керівництво виступом узяв на себе конспіратив- ний центр, що складався з українських і прибалтійських націоналістів. Повсталі свідомо оберігали справжніх лідерів від ризику. Колишні члени ОУН не дозволили ввійти у керів- ництво Михайлові Сороці — одному з провідних оунівців, людині, яку вважали ідейним патріархом політв’язнів у ра- дянських концтаборах. «Михайло Сорока до комісії не ввійшов. Однак своїм табірним досвідом, своїми порадами Сорока був неоцінимий. На повстан- ня він дивився скептично, воно, на його думку, не матиме успі- ху, якого ждала ця чесна патріотична молодь. Як і бувало, на такі протести Москва має одну відповідь — кулі!», — вважає Й. Кульчик50. Основна робота і відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито. Про те, в якій мірі хід повстання контролювали українські націоналісти, О. Солженіцин писав: «Чи ввійшли в цю комісію головні справжні натхненники пов- стання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), вочевидь, зали- шилися самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який із 1941 р. воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенґірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мов- чазним спостерігачем від того штабу»51. Особа М. Келлера є дуже цікавою. Коли бійця УПА Васи- ля Пендрака спіймали партизани С. Ковпака, то хтось висло- вився, що попався єврей з УПА. В. Пендрак миттєво зреагу- вав і назвався «Гершем Келлером» родом із с. Аненберг Славського району Дрогобицької області (колись він особисто знав цього єврея). Таким чином, він уберіг від репресій рідних і знайомих, а також друзів по боротьбі, які його за таким іменем не знали. Насправді, як вважає М. Формозов, В. Пенд- рак родом із с. Огерці, з місцевості Ліско (нині територія 50 Кульчик Й. Чайки Кінґіру / Йосип Кульчик. – Львів: Край, 2000. – С. 72. 51 Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. – Т.3. – С. 206. 182 Лариса Бондарук Польщі)52. У документах слідства йдеться, що 1944 р. за участь в ОУН–УПА за ст. 58-1 «а» і 58-11 КК РРФСР Кел- лер був засуджений на 10 років виправно-трудових таборів (ВТТ), удруге (у 1948 р.) табірний суд Карлаґу за ст. 2 указу Президії Верховної Ради СРСР від 4.06.1947 р. виніс йому 10-річний вирок — за крадіжку державного майна, а втретє (1950 р.) він був засуджений за ст. 59-3 КК РРФСР — «за вбивство у таборі кухаря»53. Матеріали слідства також свідчать про те, що Кенґірським повстанням керував конспіративний центр націоналістів (пе- реважно українських), якому підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи — військовий, безпеки і пропаганди. Члени конспіративного центру були засекречені, і прізвища всіх так і не були встановлені. Його представляли п’ять в’яз- нів: І. Кондратас, Віктор «Ус», О. Суничук, Вахаєв, Келлер54. Іозас Кондратас народився в 1913 р. у с. Кінка Попилянсь- кої волості у Литві. Мав вищу юридичну освіту. Належав до організації литовських націоналістів. Уперше засуджений 1941 р. Особливою нарадою при НКВС СРСР на 8 років ВТТ, удруге — 19.08.1951 р. судовою колегією з кримінальних справ Кокчетавського облсуду за ст. 58-10 ч. 1 КК РРФСР на 10 років ВТТ. Українець Віктор Скірук мав табірне псев- до «Ус». Народився він 1929 р. у с. Мстишин Луцького району Волинської області. Освіта 8 класів. За участь в ОУН і УПА 24 липня 1948 р. військовим трибуналом військ МВС був засуджений за ст. 54-1 КК УРСР на 25 років ВТТ55. Комісії політв’язнів підпорядковувалися відповідальні чергові у табірних пунктах: 1 т/п — М. Шиманська, 2 т/п — Фіш, 3 т/п — Гончаров, а також групи постачання на чолі з М. Шиманською і санітарів, очолювана А. Авакяном56. Передбачаючи розправу, в’язні готувалися до оборони. Воєнний відділ очолив «Келлер». До складу відділу входили 52 Формозов Н. Ук. соч. 53 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 15. 54 Там же, л. 18. 55 Там же, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 145–147. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 183 лабораторія з виготовлення вибухових речовин на чолі з Ло- бастовим, хімічна лабораторія з видобутку водню під керів- ництвом Релена. У кожному табірному пункті було призна- чено командира пункту опору і керівника штабу: 1 т/п — З. Ібраґімов, В. Іващенко, 2 т/п — Лежава, Вахаєв, 3 т/п — Задорожний, Долгополов, 4 т/п — Варуняк, Драк. Усі вони мали у своєму підпорядкуванні командирів корпусів, бараків, секцій, бригад, контрольних постів, ударних бригад із че- ченців57. Відділ безпеки, який очолив Е. Слученков, було створено для виявлення агентів табірної адміністрації, яких вона мала серед в’язнів. У документах слідства в назві цього відділу друге слово («безпека») — скрізь українською мовою. Оче- видно, це збережено для доказу того, що відділ створювався за взірцем служби безпеки УПА. Він мав три підрозділи — комендатура і поліцейська дільниця (очолював В. Іващен- ко), розшукове бюро (входили Віктор «Ус», Мельников, Хар- танович), тюрма (очолив Рябов). Литовець Іозас Кондратас керував усіма прибалтійськими націоналістами й, будучи юристом за фахом, організував бюро збору скарг про злочи- ни у Степлаґу, яке підпорядковувалося комісії в’язнів. У цьому бюро йому допомагав Геннадій Литвинов58. Від 24 травня 1954 р. урядова комісія, до складу якої ввійшли керівники ҐУЛАҐ і прокуратури СРСР, почала по радіо і через гучномовці вмовляти в’язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. У відповідь на ці заклики конспіративний центр 1–2 червня 1954 р. утворив відділ пропаганди на чолі з Ю. Кнопмусом59, у розпорядженні якого були радіовузол (в’язні готували свої радіопередачі і виступи; Сапрін, А. Кострицький, Ліпко, Курсаков, Шахва- тов, «Борис Олексійович», Котенко), рупористи (виголошува- ли заклики до солдатів не підкорятися табірній адміністра- 56 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 18. 57 Там же. 58 Там же. 59 Там же, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 42. 184 Лариса Бондарук ції і не вбивати невинних людей; Комаров, Касимов, Пескін, Гриневич, Зель, Гончаров), художники (малювали бюлетень, карикатури; Бойко, Коротин), друкарі (випускали листівки; Шилівський, Густів, Судороженко), розповсюджувачі листі- вок (розкидали їх за зону за допомогою повітряних зміїв; Зехов, Соболєв, Ямало-Чото, Худенко), агітатори (Грикало, Бакастов, Соніч, Король), священики (відправляли богослу- жіння, вінчали закоханих; Куява, Бережний, Григорій, Зора)60. Повстанці виготовили повітряну кулю для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: «Ганьба берієвському свавіллю!», але при злеті вона згоріла. Під керівництвом відділу пропаганди політв’язні запустили за допомогою повітряних зміїв за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовами загальним накладом понад 600–700 екземплярів61. За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випуска- ли плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Уночі вони по радіо зверталися до солдатів із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги62. Документи слідства свідчать, що під керівництвом Віктора Скірука та за вказівкою Келлера і Слученкова із матеріалів, що зберігалися на господарському дворі, в’язням-охоронцям Степлаґу було пошито взуття і форму на взірець одностроїв УПА63. Для охорони конспіративний центр відбирав в’язнів із числа прибалтійських націоналістів і вояків УПА, їм допо- магали ударні загони з чеченців, про які згадувалося у струк- турі воєнного відділу64. Очевидно, що всі в’язні були погано 60 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 18. 61 Алланиязов Т., Наймушина О. «…Неповиновение надо пресечь». К истории восстания заключённых 3-го отделения Степного лагеря МВД СССР (16 мая – 26 июня 1954 года). Документы. Факты. Суждения. – С. 101. 62 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 219 63 Там же, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 29. 64 Там же, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 219. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 185 забезпечені одягом, тому охорону, на яку покладалася най- більша відповідальність, вирішили одягнути першочергово. Надзвичайний талант під час повстання проявив україн- ський політв’язень Анатолій Кострицький. Він народився в 1927 р. у місті Великий Токмак Запорізької області, осві- та — 7 класів. Засуджений 6.08.1949 р. військовим трибу- налом Таврійського військового округу за статтями 58-1 «а» і 182 ч. 1 КК РРФСР на 25 років ВТТ65. А. Кострицький був спеціалістом з радіоелектротехніки, він обладнав радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які встановив на бараках. Коли у червні 1954 р. зона табору була відключена від елект- ропостачання, А. Кострицький створив мініелектростанцію і переобладнав генератор. Він налагодив телефонний зв’язок між приміщеннями членів комісії і штабами повстання, об- ладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергу- вань66. Також А. Кострицький був автором схем самопалів і саморобних гранат, обладнав майстерню з виготовлення хо- лодної та вогнепальної зброї67. Збройові роботи тривали у таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива сутичка із військами. Як згадувала В. Космович, жінки брали активну участь у виго- товленні скляного порошку, наповнюванні пляшок піском і вапном для кидання в очі. Самі жінки на шиях носили хус- тинки з піском68. Усі повстанці брали активну участь у спо- рудженні барикад. Як свідчать документи, під час виступу комендант жіночої зони Зайдула Ібраґімов виводив жінок на будівництво загороджень69. Очевидці подій згадують, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й като- лицькі священики-в’язні. Греко-католицький ієрей Антон 65 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 145. 66 ГА ГЖ, ф. «Коллекция документов из следственного дела 84», л. 116. 67 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 133–134. 68 Космович Віра. Спогади. 21 жовтня 2004 р. Відеозапис, оригінал (із приватного архіву Л. Бондарук). 69 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 19, л. 37. 186 Лариса Бондарук Куява обвінчав кілька молодих пар, які раніше таємно листу- валися, а під час повстання зустрілися і вирішили побратися. Він цих шлюбів народжувалися діти Кенґірського повстання. Так, українка Ольга Лядська взяла шлюб з угорцем Ференцем Варконі. Після подій у Кенґірі доля розвела їх назавжди, але в Ольги народилася донечка Олена70. Жінки прикрашали табір, шили і вивішували прапори на дахах їдалень усіх трьох табірних пунктів. Ковалі день і ніч кували у кузнях ножі й «списи» з віконних ґрат, жінки робили «гранати» з пляшок, наповнюючи їх бензином або лабораторними хімікатами. Для звернення по допомогу до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенів- ського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали передавач, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його сигнали приймали у Караґанді й Алма-Аті71 . Михайло Сорока організував і керував хором, який вико- нував «Гімн Кенґірського повстання» на його власні слова і музику, пісню «Любіть Україну» на слова В. Сосюри, «Соко- ли, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей. Як згадує І. Пінчуков, у дні повстання в’язні почувалися вільними72. «Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам’яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, ре- петиції хору, концерти і готовність кожної хвилини — на бари- кади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! У них брали участь усі народності», — згадувала Е. Войцехович- Рафальська73 . Члени урядової комісії С. Єгоров, І. Долгих і Вавилов звітували 19 червня міністрові внутрішніх справ СРСР гене- 70 Варконі-Лебер Ф. Допоки одного дня… 71 500 безіменних // Визначні українські жінки: матеріали і гутірки для юначок СУМА. – С. 82–86. 72 Пінчуков Ігор. Спогади, 22 жовтня 2004 р. Оригінал, автограф (із приватного архіву Л. Бондарук). 73 Войцехович-Рафальська О. Нас було десять тисяч у Кенгірі… / Омеля- на Войцехович-Рафальська // Біль. – 1991. – Вип. 1. – С. 112. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 187 рал-полковнику С. Круглову, що в 1-му і 2-му табірних відді- леннях на роботу виходять усі, але ув’язнені виявляють велике зацікавлення до подій у 3-му табірному відділенні74. Чутки про події у 3-й зоні Степлаґу поширилися далеко за межі табору, області і республіки. Про це свідчили факти попередження родичів, що їхали на побачення до в’язнів. Влада у своїх повідомленнях до повсталих в’язнів перелічувала поступки, на які частково пішла, навіть звітувала про певні покаран- ня винних. Зокрема, в одному зі звернень ішлося, що солда- та охорони Калімудіна, який стріляв по колоні в’язнів 15 травня 1954 р., засуджено до 4 років позбавлення волі. Окрім того, влада застерігала, що масова непокора політв’язнів на- була «антирадянського характеру» зі всіма відповідними на- слідками75. Ці повідомлення про поступки режиму, вважає В. Козлов, а також можливість проводити службові розслі- дування і передача по них висновків у прокуратуру для при- тягнення винних до кримінальної відповідальності, свідчить про високий урядовий статус комісії76. Але жодні вмовлян- ня та обіцянки пільг і полегшень не діяли на повсталих. Багатозначними є факти, які прозвучали на партійних зборах первинної парторганізації 3-го табірного відділення Степлаґу, що відбулися за участю урядової комісії з Москви. У виступі одного з працівників адміністрації табору йшлося, що в’язні живуть впроголодь, що наглядачі за рахунок від- ходів харчоблоку вигодовують власних свиней, а під час повс- тання відверто кажуть, що «горять на цьому страйку, бо немає чим свиней годувати»77. Інший комуніст на зборах висловив жаль, що після Норильського повстання не прислу- халися до пропозиції вивести харчоблоки за межі зони, тоді кенґірські повстанці на штрафному пайку так довго не прот- 74 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 632–633. 75 ГА ГЖ, ф. 89 «Прокуратура города Жезказгана», оп. 3, д. 19, л. 166. 76 Козлов В.А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти. 1953–1985 гг. / Козлов Владимир Александрович. – Москва: ОЛМА- ПРЕСС, 2006. – С. 324. 77 ГА ГЖ, ф. 468 П, оп. 39, д. 2, л. 34. 188 Лариса Бондарук рималися б78. Представник урядової комісії І. Долгих на парт- зборах зазначив, що табори захопилися господарською діяль- ністю, а замість перевиховання в’язнів — дресирували їх, адже всі табірні будівлі призначені наче не для людей, а для тварин79. Проте у Москві вирішили, що вже годі чекати на мирне вирішення питання. 21 червня С. Круглов повідомив телег- рамою, що 24 червня прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ80. 24 червня 1954 р. у Кенгір С. Єгорову надійшла телеграма С. Круглова: «Обговоривши обстановку у Степовому таборі, комісія у складі Руденка, Сєрова і Круглова дійшла висновку, що непокорі в’язнів у 3-му табірному відділенні і кримінально-злочинній діяльності організаторів цієї непокори треба дати відсіч […]. Метою операції має бути — зламати опір»81. 26 червня з 3-ї години 25 хвилин до 4-ї години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, та повідомила про введення військ. Після цього у зону ввійшло 1600 солдатів із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-3482. Це був єдиний випадок використан- ня танків для придушення повстань у радянських таборах. Почалася кривава розправа. В’язні організували само- оборону, забарикадувавшись у шести бараках83. Гуркотіли танки, солдати кидали димові шашки, стріляли. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених. Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує: «Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святко- во вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат узялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не 78 ГА ГЖ, ф. 468 П, оп. 39, д. 2, л. 37. 79 Там же, арк. 40–41. 80 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 615. 81 Там же. – С. 622–623. 82 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 2616, л. 156. 83 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 641–642. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 189 зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкості й один за од- ним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного»84. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все життя запам’ятав, як його ціною власного життя відштовхнула від танка дівчина-українка85. Матеріали слідства значно занижують кількість жертв, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання при- душити Кенґірське постання із найменшими втратами86. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 осіб87, в інших — 37 убитих, 61 поранений, з яких 9 померло, 543 зазнали тілесних ушкоджень. Зі штурмуючих лише 40 солдатів було поранено88. Водночас, зазначається, що «у масовій непокорі 3-го табірного відділення Степлаґу брало участь 5392 ув’язнених, із них 43% жінок. Основну масу (72 %) в’язнів у табірному відділенні становили засуджені за зраду Батьківщини та інші тяжкі злочини (оунівці, прибалтійські на- ціоналісти)»89. На таку кількість повсталих офіційна кількість загиблих при придушенні повстання виглядає сумнівно, тож альтер- нативним джерелом слід вважати спогади учасників висту- пу у Кенґірі. Аналіз цих свідчень показує, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700. Цю ж цифру називає у мемуарах політв’язень Я. Цилинський90. Під час придушення Кенґірського повстання, за даними слідства, на території житлової зони табірного відділення, у 84 500 безіменних // Визначні українські жінки: матеріали і гутірки для юначок СУМА. – С. 82–86. 85 Урбанас Альфонсас. Спогади. 20 жовтня 2004 р. Відеозапис, оригі- нал (із приватного архіву Л. Бондарук). 86 ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960. – С. 636–637. 87 Там же. – С. 641. 88 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 278. 89 Там же, д. 1394, л. 52. 90 Цилинский Я.Я. Записки прижизненно реабилитированного / Ян Янович Цилинский. – Москва: АСТ, 1998. – С. 15. 190 Лариса Бондарук бараках, а також в ув’язнених вилучено 1577 металевих прутів і пік, 291 фінку, 68 саморобних шабель, 36 самороб- них гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кг товченого скла, 2113 одиниць інших видів ріжу- чих і металевих предметів91. Про решту конфіскату свідчить акт на знищення речо- вих доказів із кримінальної справи № 8492. Із метою компро- метації повстанців адміністрація концтабору пустила чутку серед населення, яке дізналося про виступ, що нібито війська стріляли холостими набоями, а в’язні самі повбивали один одного. Щоби уникнути розголосу силами військових вико- пали могили — близько 300 осіб поховали у зоні, решту — десь у степу93. «Нас по чотири пошикували у колону і у супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, — згадує Ганна Борецька. — Там на- поготові стояли “чорні ворони”. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізви- ща в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у “чорні ворони”, повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, роз- чавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей»94. Спогади очевидців, природно, різняться, оскільки кожен із них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій. Загиблих повстанців Кенґіру поховали у степу — так вважає інший учасник повстання Ілько Тафійчук: «Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не 91 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 280. 92 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 19, л. 190. 93 Карпенко В. Українці в Казахстані / Віталій Карпенко. – К.: Газе- та «Вечірній Київ», 2000. – С. 81. 94 Борецька Ганна. Спогади, 14 жовтня 2002 р. Оригінал, автограф (із приватного архіву Л. Бондарук). Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 191 ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, у зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивози- ли ховати у степ, де екскаваторами для цього викопали тран- шеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозе- рами разом із мертвими»95. Було заарештовано 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени комісії) проходили по справі, інші потрапили до тюрми. Тисяча ув’язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, були відправлені на Дальстрой і в Озерний табір96. У липні–серпні 1954 р. тривало розслідування причин виступу у Кенґірі. 29–31 серп- ня начальник слідчого відділення режимно-оперативного відділу Степлаґу МВС СРСР старший лейтенант Дерюгін склав обвинувальний висновок активістам повстання, які залишилися живими після його придушення. 31 серпня на- чальник режимно-оперативного відділу Степлаґу МВС СРСР капітан Васильєв його затвердив97. Попереднє слідство завер- шилося 29 серпня 1954 р. Справа № 84 («Справа про звинува- чення Слученкова, Келлера та інших») складалася із чоти- рьох томів, останній том містив речові докази (10 пакетів- підшивок)98. По слідчій справі № 84 проходили Енгельс Слученков, Герш Келлер, Віктор Рябов, Юрій Кнопмус, Капітон Кузнє- цов, Зайдула Ібраґімов, Валентин Іващенко, Віталій Скірук, Анатолій Задорожний, Анатолій Кострицький, Болеслав Геріньш, Марія Шиманська, Іозас Кондратас, яких було обви- нувачено у злочинах за статтями 59-2 ч. 1 «а», 59-3 і 58-14 КК РРФСР, ст. 2 указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за крадіж- 95 Тафійчук Ілля. Спогади, 5 вересня 2002 р. Оригінал, автограф (із приватного архіву Л. Бондарук). 96 ГА РФ, ф. 9414, оп. 1, д. 228, л. 282. 97 Там же, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 91, 147. 98 ГА ГЖ, ф. «Коллекция документов из следственного дела 84». 192 Лариса Бондарук ку державного і громадського майна», ст. 2 ч. 2 указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про посилення охорони особистої власності громадян»99. Суд над активістами Кенґірського повстання проходив із 21 липня по 8 серпня 1955 р. у Джезказґані. Головував член Верховного суду Казах- ської РСР Тлеґенов, народними засідателями були Шейн, Татімов, секретарем — Владимирова. Як записано у вироку, Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващен- ка було засуджено до 10 років ув’язнення, а згідно з указом від 13 січня 1953 р. «Про заходи для зміцнення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед в’язнів у вип- равно-трудових таборах» — до вищої міри покарання, розст- рілу100. Точно відомо, що 18 вересня 1956 р. розстріляли Г. Келлера і Ю. Кнопмуса, який перед смертю встиг передати записку з повідомленням, що їх зрадив К. Кузнєцов. За інформацією М. Формозова, Е. Слученков відсидів у таборах аж до 1980-х рр.101 За вироком, Ібраґімова, Задорожного, Кострицького, Геріньша, Шиманську, Кондратаса «на під- ставі ст. 49 вважати засудженими згідно зі ст. 59 п. 3 до 10 років ув’язнення, окрім Шиманської, якій на підставі ст. 51 знизити термін до 5 років»102. А. Кострицького було звільне- но у травні 1957 р. Помер він 19 вересня 1995 р. у с. Ярців на Івано-Франківщині103 . Із трьох жінок, що входили до складу комісії політв’язнів, засуджено було лише М. Шиманську. Л. Супрун загинула під час придушення повстання, Г. Михайлевич перевели до тюрми, як і В. Скірука104 . Із приречених на розстріл вижив лише В. Скірук. Він написав прохання про помилування на ім’я голови Верховної ради К. Ворошилова, яке було задово- 99 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 91. 100 ГА ГЖ, ф. «Коллекция документов из следственного дела 84», л. 111–123. 101 Формозов Н. Ук. соч. 102 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 294. 103 Формозов Н. Ук. соч. 104 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д.19, л. 86. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 193 лене. Проте звільнили його лише через 10 років — у 1966 р. Він повернувся у Луцьк, де й помер 13 січня 1998 р.105 К. Кузнєцов, попри смертний вирок, не був розстріляний. Одразу після придушення повстання протягом 27–29 червня він за власним бажанням написав на ім’я заступника міністра внутрішніх справ СРСР С. Єгорова і членів комісії МВС та прокуратури повідомлення, де повністю видав усіх організато- рів Кенґірського повстання, детально описав його хід, а також вказав, що головними організаторами виступу були україн- ські націоналісти. Щодо свого головування у комісії в’язнів під керівництвом і повним контролем конспіративного цент- ру, К. Кузнєцов писав: «Мені довелося грати неблагородну роль артиста, але не ма- ріонетки… Визнаю свою провину в тому, що брав участь у пов- станні і був головою комісії, і, не зважаючи на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу»106. І далі: «Я не заперечував наполегливості націоналістів бути при- сутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і про- куратури… Залишався в комісії з метою добитися того стано- вища, яке було після другого протесту в’язнів, намагався знай- ти шляхи для виходу в’язнів на роботу, а також прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі, про що повідомив вам через прокурора Степлаґу Нікологорського»107. У жовтні 1954 р. справу К. Кузнєцова було переглянуто й відправлено на дорозслідування (згодом слідство визнало його звинувачення у співпраці з німцями в роки війни недове- деним). 8 серпня 1955 р. виїзна сесія Верховного суду Казах- ської РСР засудила його до розстрілу як керівника комісії повсталих в’язнів, але у вересні 1955 р. К. Кузнєцов потрапив під амністію. 30 листопада це рішення було замінене на 25 105 Скірук Віталій. Спогади, 18 квітня 1996 р. Оригінал, автограф (із приватного архіву Л. Бондарук). 106 ГА РФ, ф. 8131, оп. 32, д. 3777, л. 21, 26, 37–38. 107 Там же. 194 Лариса Бондарук років ув’язнення у ВТТ, він був переведений до Карлаґу. У листопаді 1957 р. справу К. Кузнєцова було закрито, а у квітні 1960 р. він вийшов на волю і оселився в м. Анапа Кустанай- ського краю Казахської РСР108. Протягом наступного часу, після 1956 р., Степлаґ агонізу- вав. Ув’язнені ходили без номерів на одягу і спали у бараках із незаґратованими вікнами. Нових засуджених за ст. 58 у цей табір більше не направляли — контингент Степлаґу по- повнювався завдяки переведенню сюди в’язнів з інших та- борів. Улітку 1961 р. табір було закрито109. Кенґірське повстання тривало 42 дні — від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що воно було придушене, політ- в’язні здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм кенґірських повстанців — яскра- вий приклад незламності, прагнення до волі. О. Солженіцин стверджував, що якщо Кенґірському страйку можна приписати у чомусь силу, то сила була — в єдності»110. Ув’язнені українці стали гідним прикладом згуртованості для представників інших поневолених націй і народів у бо- ротьбі за права людини і нації. Кенґірське повстання стало одним із найяскравіших проя- вів кризи табірної системи СРСР, спричинивши серйозні зміни в каральній системі. Відбулася реорганізація виправно- трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час виступу. Посту- пово розпочався демонтаж величезної мережі концентрацій- них таборів, що змінювало роль МВС в економіці країни. ҐУЛАҐ як «економічна імперія» міг вижити тільки за умови посилення терору і беззаконня, однак це суперечило потребам 108 ГА ГЖ, ф. 89, оп. 3, д. 4099, л. 258–259, 273. 109 Цилинский Я.Я. Записки прижизненно реабилитированного. – С. 34–36. 110 Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. – Т. 3. – С. 207. Кенґірське повстання як прояв кризи ... табірної системи 195 бюрократичного апарату. Відтак було здійснено повну реорга- нізацію системи: протягом кількох років на волю вийшли дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори скасовували- ся; в’язні, що відбували термін у ВТТ, переводилися до коло- ній, а особливо небезпечні — до в’язниць. Основною метою примусових робіт оголосили перевиховання ув’язнених, а не їх трудову експлуатацію. Лариса Бондарук. Кенгирское восстание как проявление кризиса советской лагерной системы. Автор исследует причины и ход Кенгирского восстания 1954 г. Жестоко подавленное, выступление стало проявлением кризиса советско- го лагерного режима, ставши причиной реорганизации исправи- тельно-трудовой системы в СССР. Ключевые слова: Кенгир, восстание, ОУН, националисты, лагерь, заключённые. Larisa Bondaruk. Kenhir uprising as the demonstration of crisis of Soviet camp system. The author investigated the causes and course of Kenhir uprising of 1954, being cruelly suppressed it demonstrated the crisis of camp system of the USSR and caused reorganization of penitentiary system. Key words: Kenhir, uprising, the OUN, nationalists, camp, prisoners.

Кенґірське повстання як прояв кризи радянської табірної системи

Репозитарії

Схожі ресурси