Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА

Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА

Рец. на кн.: «Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / Упор. Роман Нєдзєлько. Студії і матеріали. – Варшава: Ін-т національної пам’яті, 2007. – Т. 12. – 223 с.»....

Full description

Saved in:
Bibliographic Details
Date:2010
Main Author: Стемпєнь, С.
Format: Article
Language:Ukrainian
Published: Інститут історії України НАН України 2010
Series:З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Subjects:
Рецензії
Online Access:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41769
Tags: Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / С. Стемпєнь // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 379-397. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-41769
record_format dspace
spelling irk-123456789-417692013-03-03T03:08:35Z Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА Стемпєнь, С. Рецензії Рец. на кн.: «Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / Упор. Роман Нєдзєлько. Студії і матеріали. – Варшава: Ін-т національної пам’яті, 2007. – Т. 12. – 223 с.». 2010 Article Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / С. Стемпєнь // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 379-397. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41769 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Рецензії
Рецензії
spellingShingle Рецензії
Рецензії
Стемпєнь, С.
Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
description Рец. на кн.: «Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / Упор. Роман Нєдзєлько. Студії і матеріали. – Варшава: Ін-т національної пам’яті, 2007. – Т. 12. – 223 с.».
format Article
author Стемпєнь, С.
author_facet Стемпєнь, С.
author_sort Стемпєнь, С.
title Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА
title_short Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА
title_full Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА
title_fullStr Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА
title_full_unstemmed Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА
title_sort кресова книга праведних. 1939–1945. про українців, які рятували поляків від винищення з боку оун і упа
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2010
topic_facet Рецензії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41769
citation_txt Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / С. Стемпєнь // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 379-397. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
work_keys_str_mv AT stempênʹs kresovaknigapravednih19391945proukraíncívâkírâtuvalipolâkívvídviniŝennâzbokuouníupa
first_indexed 2025-07-04T00:05:33Z
last_indexed 2025-07-04T00:05:33Z
_version_ 1836672650464722944
fulltext РЕЦЕНЗІ Ї 379378 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ Станіслав С. Стемпєнь* Дотепер польські та українські історики у дослідженнях, при­ свячених Другій світовій війні, головну увагу звертали на висвіт­ лення героїзму чи мартирологію своїх співвітчизників, а в текс­ тах про міжнаціональні взаємини акцент робили на конфліктних ситуаціях, залишаючи поза розглядом ті конкретні ініціативи по­ ляків чи українців, що мали на меті припинити взаємну боротьбу й зменшити політичне протистояння1. Відтак питання гуманітар­ Кресова книга праведних. 1939–1945. Про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА / Упор. Роман Нєдзєлько. Студії і матеріали. – Т. 12. – Варшава: Ін-т національної пам’яті, 2007. – 223 с. Kresowa księga sprawiedliwych. 1939–1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA, opracował Romuald Niedzielko. Studia i materiały. – T. 12. – Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej, 2007. – 223 s. * Стемпєнь С. — доктор, директор Південно­Східного Наукового Інсти­ туту у Перемишлі (Польща). 1 Останніми роками з’явилися певні спроби в представленні деяких ас­ пектів  співпраці  польського  й  українського  визвольних  рухів.  У польській  історіографії  на  увагу  заслуговують,  наприклад,  праці: Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993; Idеm. Kontakty polsko- ukraińskie na tle problemu ukraińskiego w polityce polskiego rządu emigracyjnego i podziemia (1939–1944) // Dzieje najnowsze. – Warszawa, 1981. – № 1/2; Motyka G., Wnuk R. «Pany i rezuny»: Współpraca AK-WiN i UPA 1945–1947. – Warszawa, 1997 та  ін. З українських варто згадати: Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія крайова: Протистоян­ ня в Західній Україні (1939–1945 рр). – К., 2009, а також її польський переклад: UPA i AK w Zachodniej Ukrainie (1939–1945). – Warszawa, 2009. токолів трійки Харківського облуправління НКВС за 1937 р. За­ суджених поділено на групи за місцем роботи на момент арешту або характером судимостей, що дає змогу дослідити, з яких сфер «вилучали»  неблагонадійних  або  хто  з  «кримінальників»  був найбільш небезпечний для режиму. У  другій  частині  книги дослідників  зацікавлять  і  розсекре­ чені відомчі матеріали партійних зборів в органах НКВС та міліції, що  проводилися  під  час  і  після  припинення  масової  каральної операції. Ці архівні знахідки ілюструють не лише контрольова­ ний Москвою фінал репресивної кампанії та повернення НКВС у межі його компетенції, а й розпочатий згодом процес реабілітації. Промовці на презентації та учасники дискусії, зокрема старші наукові співробітники Інституту історії України НАНУ кандидати історичних  наук Валерій Васильєв  і  Роман  Подкур,  відзначили високий  професійний  рівень  підготовленого  міжнародним  ко­ лективом  істориків  нового  видання,  наголосивши  на  унікаль­ ності деяких архівних знахідок. Важливим здобутком праці стало те, що завдяки опублікова­ ним документам можна на ширшій джерельній базі провести по­ рівняльний аналіз «куркульської операції» з  іншими масовими кампаніями НКВС і репресіями проти партійно­державних еліт. Водночас серед «білих плям»,  які ще залишаються для  наступ­ них дослідників, упорядники нового видання та рецензенти на­ зивають більш повне опрацювання архівних документів і статис­ тичної звітності органів прокуратури УРСР. Під час роботи над збірником лише частково опрацьовано документи обласних і рес­ публіканської прокуратур, військових трибуналів військ НКВС і Військової колегії Верховного Суду СРСР, які містять матеріали слідства,  протоколи  допитів,  очних  ставок  та  судові  вироки  у справах співробітників НКВС УРСР. Їх так само треба досліджу­ вати й уводити в науковий обіг. РЕЦЕНЗІ Ї 381380 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ жаль, лише з праведників. Утім, власне ці останні є «сіллю бать­ ківської землі». Говорячи  про  українсько­польський  конфлікт  на  Волині  і Східній Галичині, у жодному  випадку не можна ототожнювати антипольські  виступи  з  позицією  всього  українського  народу. Вони відбулися лише на теренах колишньої Польської держави, де в міжвоєнний час мешкала 5­мільйонна українська громада. На те, що у польській та українській історіографії поширена заг­ розлива тенденція ототожнення окреслених діянь із цілими на­ родами  (наприклад,  замість  писати АК,  ендеція,  УПА  й  ОУН  — пишуть  «поляки», «українці»),  використовуючи  позаправовий принцип збірної відповідальності, ми вже звертали увагу у на­ ших публікаціях3. Більшість народу, близько 25 мільйонів етніч­ них  українців,  проживала  на  території  Центральної  та  Східної України,  де,  окрім  повалення  радянської  влади  й  запанування на цих землях німецької окупаційної адміністрації, не доходило до антипольських виступів, хоча в таких регіонах, як Житомир­ щина чи Поділля,  куди  дійшли  похідні  бандерівські  й  мельни­ ківські групи, польське населення становило значний відсоток місцевих мешканців. Слід також наголосити, що пропаговані ОУН націоналістичні настанови не охопили всього українського сус­ пільства, навіть на землях, що традиційно були під впливом цієї організації, а саме західноукраїнські терени. У науковій літературі треба дуже коректно використовувати спеціальну  термінологію,  тобто  вживати  назви  конкретних організацій, партій, угруповань, збройних формувань чи навіть локальних спільнот, котрі вчинили злочинні дії. Якщо це немож­ ливо з’ясувати, то слід писати у формі припущення (наприклад: «правдоподібно українське або польське підпілля», «факти зас­ відчують, що це швидше за все був відділ УПА... або... АК», урешті «серед нападників були мешканці такого чи іншого села»). Окрім того, треба додати, що проти ідентифікації УПА й ОУН з україн­ ським народом говорить і факт, що ці організації не мали абсо­ лютного мандату репрезентувати народ, отриманого у правовий 3 Див., напр.: Stępień S. Akcja «Wisła»: Propozycje do podręczników szkolnych i materiałów pomocniczych dla nauczycieli // Akcja «Wisła» / Pod red. J. Pisu- lińskiego. – Warszawa, 2003. – S. 204. них позицій і відважного опору репресіям, чинниками яких була національна належність, перебували за рамками наукових інте­ ресів. Безперечно, у дотеперішній польській та українській істо­ ріографії бракує досліджень, присвячених порятунку українця­ ми  поляків,  яким  загрожувало  знищення  з  боку  українського підпілля, а також рятуванню поляками українців, на яких чату­ вала не менша небезпека польського насильства. Тому слід усі­ ляко вітати дослідницькі зацікавлення Ромуальда Нєдзєлька  з Інституту національної пам’яті у Варшаві, що були вперше реалі­ зовані у публікації під назвою «О Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA» («Про  українців,  які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА»), в додатку до якої автор умістив список поляків, котрі рятували українців2. Необхідно пам’ятати, що трагізм ІІ світової війни полягав не лише в мільйонах убитих і поранених на фронтах вояків чи у ве­ личезних жертвах серед цивільного населення, але також у тому, що  водночас  на  жертви  агресії  перетворилися  колишні  сусіди іншої національності, які до війни загалом жили у злагоді, вза­ ємно допомагаючи один одному в повсякденних справах і польо­ вих роботах, і які, до того ж, нерідко були пов’язані родинними стосунками.  Як  далеко  повинні  були  зайти  пропагандистські доктрини, щоби попри родинно­сусідські зв’язки й моральні ім­ перативи  розпалювати  та  скеровувати  ненависть  проти  одно­ сельців­іновірців. Звичайно, у випадку поляків і українців мож­ на дискутувати на тему: «Хто розпочав?», але тут обидві сторо­ ни ніколи не дійдуть згоди. Так, справді, відповідь на це питан­ ня не розв’яже  проблеми,  адже не з’ясовує  причин, чому  люди вірять, що етнічні чистки можуть допомогти відродженню втра­ ченої державності або поліпшити  долю  власного народу. Чому не хочуть пам’ятати, що після вчиненого злочину не лише вони, а й наступні покоління (мовляв, «в ім’я яких боролися») успад­ кують,  інколи на віки, провину попередників. На щастя, жоден народ у світі не складається із самих злочинців, так само, як, на 2 Перше обговорення цієї книжки ми здійснили в рецензійному матеріалі: Stępień S. Splamieni winą – oczyszczeni cnotą // Biuletyn Ukrainoznawczy / Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu. – Przemyśl, 2007. – № 13. – S. 279–291. РЕЦЕНЗІ Ї 383382 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ викликає застережень, одначе стосовно очевидних або потенцій­ них  винуватців  репресій та злочинів  такої  певності  немає.  По- перше, не завжди вони були знані жертвам, часто інформація про них надходила від третіх осіб, які також, своєю чергою, не були добре  обізнані.  По-друге,  траплялося,  що  винуватці  ототожню­ валися  з  раніше  задіяними на  даних  територіях  відділами,  що «вже промаршували» і їх ідентифікація була утрудненою чи вза­ галі неможливою. По-третє, нападники зазвичай, бажаючи схо­ вати  свою  ідентичність,  використовували  у  практиці  різного роду «камуфляжі». По-четверте, «страх має великі очі» — відтак психологічно завдані кривди приписувалися «більшим і числен­ нішим» злочинцям, а нерідко тим, від котрих уже раніше зазна­ вали певних прикростей, ідентифікуючи їх як ворогів. Нарешті, по-п’яте, час робить своє: розпізнавання українських відділів зі сторони польського підпілля, особливо польських мешканців так званих східних окраїн було слабким, для того, аби виказати вину­ ватців, нерідко використовувалися почуті відомості. Існує також загальна тенденція приписування всього «бандерівцям», хоча у Західній  Україні  існували  також  інші  (і  не  тільки  українські) збройні угруповання. Деколи за «бандерівців» із провокаційною метою видавали себе радянські партизани (насамперед із загонів НКВД),  котрі  вдавалися  до  грабунку  й  убивств,  особливо  коли були  добре  напідпитку  чи  мали  «спецзавдання»  розпалювати польсько­український конфлікт4. За «бандерівців» приймали та­ кож звичайних сільських грабіжників, котрих під час і після війни не бракувало не лише на теренах з етнічно мішаним населенням, а й у Центральній Польщі, наприклад у Келецькому воєводстві, де етнічних українців майже не було. Наступне принципове питання щодо  праці Р. Нєдзєлька  ле­ жить  у  площині  виявлення  автором  певної  інформації  про  ук­ раїнців, які рятували поляків. Із публікації довідуємося, що він занотував випадки рятування поляків аж у 500 місцевостях. Ким  були  українці,  які  рятували  поляків  від  рук  своїх  зем­ ляків? Найчастіше — донедавніми сусідами, часто друзями або ж навіть родичами, траплялося також, що й нападниками, воя­ 4 Див. докладніше:  Chmielarz A. Ukraińskie tropy: Dokumenty // Karta. – Warszawa, 1991. – № 4. – S. 132–135. спосіб чи через демократичні вибори. Були це (на відміну від АК, яка мала  повноваження від  легітимного польського уряду) уг­ руповання  партійного  характеру,  як,  наприклад,  на  території Польщі — Національні збройні сили чи Гвардія (пізніше Армія) людова.  Спробу  отримати  мандат  від  імені  народу  українське підпілля здійснило щойно у липні 1944 р., створивши Українську головну визвольну раду, до якої, окрім ОУН, увійшли представ­ ники легальних передвоєнних політичних партій, громадських організацій  і  церковних  інституцій.  Проте, наслідки  війни  вже були визначені, й, окрім того, частина діячів ОУН не визнала цьо­ го  представництва, залишившись на позиціях тоталітаризму  й «провідної ролі» своєї партії. Р. Нєдзєлько розпочав надзвичайно важливу роботу не лише з історичного, а також суспільно­психологічного та етичного пог­ лядів, постановивши опублікувати доступні вже тепер записи й реляції, котрі свідчать про те, що окрім загального тиску націо­ налістичного середовища, і навіть репресій українського зброй­ ного підпілля стосовно своїх земляків, котрі рятували польське населення на етнічно мішаних землях, чимало українців удава­ лося до таких гуманітарних дій, іноді розплачуючись за це влас­ ним життям. Завдання автора не було  простим, адже  площина польсько­українських відносин упродовж ІІ світової війни й пер­ ших  повоєнних  років  замовчувалася  та  навіть  приховувалася понад 60 років. Багато свідків тих випадків, поляків і українців, на сьогодні вже відійшли у Вічність. За комуністичних часів таких осіб переслідували, здійснюючи натомість ідеологічну індоктри­ націю міфу «панської Польщі» (в Україні/УССР) чи образу «гайда­ мацьких головорізів» (у Польщі/ПНР). Тому назагал свідки тих подій не розповідали своїм дітям та онукам про власні гідні вчин­ ки. Чимало з них після закінчення війни змушені були залишити місця постійного проживання чи навіть емігрувати (з огляду на цілком  вірогідні  репресії  комуністичного  режиму).  Тому  впро­ довж післявоєнного десятиліття дослідники польсько­українсь­ ких відносин не мали можливості почути їхні розповіді, а сьогодні багатьох із цих свідків уже немає серед нас. Автор  рецензованої  публікації  перебував  у  надзвичайно складній ситуації. Здебільшого  він  спирався  на посередні  дже­ рела, вірогідність яких щодо порятованих і тих, хто рятував, не РЕЦЕНЗІ Ї 385384 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ диву, героїчний доказ українського патріотизму, залишившись відданими моральним постулатам християнства, а також слову перестороги одного з найвидатніших українських духовних про­ відників митрополита Андрея Шептицького, який уже на почат­ ку  свого  владицтва  на  галицькому  митрополичому  престолі  у 1908 р., після вбивства намісника Галичини Анджея Потоцького, з обуренням промовляв: «Злочинами не служиться народові: злочин, сповнений в ім’я патріотизму, є злочином не лиш перед Богом, але і проти власної суспільності, є злочином проти вітчизни. [...] яко Русини мусимо піднести як найголосніший протест проти самої гадки, що можна святій справі народній служити закривавленими руками. Ні! Ні! — ради Бога ні! Народові служиться любов’ю, працею, пожертвуванням; народові слу- житься святістю, чеснотою, а далеко від тої праці хай сто- ять ті, що її в безодню крови і болота пхають. Протест обу- рення і відрази з нашої сторони мусить бути сильніший, тим голосніший, тим загальніший, чим більше в противнім случаю ми могли би бути наражені на ту страшну небезпе- ку, що декому з нашої молодіжі злочин може видаватися геройством. А та небезпека дійсно грозить для того, бо в наших часах чимраз більше — на жаль — людей, котрі в політиці хотять бути вільними від християнської етики; від відкинення християнської етики до відкинення всякого мо- рального закону лиш один крок, — крок над пропастю»6. Про  свою  позицію  митрополит  Андрей Шептицький  нагаду­ вав неодноразово. Наприклад, 1932 р., у відомому «Слові до україн­ ської молоді», скерованому, власне, до членів ОУН, він писав: «Розуміється, що любов не може йти в парі з ненавистю, бо ненависть чим більше звужена, тим більше з любови робить еґоїзм. Можна своїх прав боронити і своїх прав до- ходити, але не шляхом ненависти до других людей. [...] Ви [...] в жертві йдете часом так далеко, що Ви не лише себе готові посвятити, але й готові посвятити чуже добро і за- гально-національні цінности. А це вже не є прикмета, а пересада, що може знищити до самої суті ту прикмету, з якою лучиться. Чуже добро і чуже щастя повинно бути свя- 6 Нива (Львів). – 1908. – l травня. – Ч. 9. – С. 285–286. Передано за тогочас­ ним українським правописом, як і інші цитати з джерельних текстів. ками  УПА,  які  не  погоджувалися  з  рішеннями  регіональних військових командирів щодо знищення польських земляків. Пе­ реважно  у  донесеннях  та  інших  джерелах  не  занотовано  їхніх прізвищ, відтак ці люди залишилися невідомими. Шкода, що ав­ тор, принаймні в деяких випадках, не спромігся встановити іден­ тичність осіб, які виступали на захист поляків. Ідеться насампе­ ред про греко­католицьких і православних душпастирів. Це було можливо — наприклад, із православним священиком с. Башуки Кременецького  повіту  (с. 63),  ім’я  якого  можна було  з’ясувати, спираючись на архів Польської автокефальної православної цер­ кви у Варшаві або відвідавши сучасну парафію у тому ж таки селі, де, безперечно, ще є живі свідки, котрі можуть пам’ятати духовну особу часів війни. У багатьох випадках існували також детальні опрацювання  подій  у  конкретних  місцевостях.  У  наведеному вище  випадку  справа була  гідна  уваги  хоча  б  тому,  що  одного православного священика за допомогу полякам українське під­ пілля вбило разом із родиною. Із греко­католицькими духовни­ ми справа ще простіша, адже з першої половини XIX ст. влада цієї церкви майже щорічно видавала «Епархіяльні шематизми», що містили  докладні  дані  про  парафії  й  духівництво  (окремо  для кожної єпархії)5. Автор інформує про 384 особи української національності, які були страчені українським підпільним рухом за порятунок поля­ ків від репресій зі сторони того ж таки підпілля. Число це могло бути й більшим. В Україні, на жаль, до цього часу таких дослід­ жень не проводилося, а в Польщі — лише частково, відтак існу­ ють розбіжності, котрі засвідчують, що таких осіб могло бути від 1 до 5 тис. (див. с. 10, примітка 12 рецензованої книжки). На жаль, найчастіше вони гинули через обвинувачення «у зраді українсь­ кого народу», а насправді ж вони продемонстрували гідний по­ 5 У сучасній Україні вони перевидані у вигляді збірників, що містять усі тогочасні річники шематизмів у перекладі англійською  мовою (див.: Blazejowskyj D. Historical Šematism of the Archeparchy of L’viv (1832–1944). Vol. I–II. – Kyiv, 2004; Idеm. Historical Šematism of the Eparchy of Przemyšl, including the Apostolic Administration of Lemkivščyna (1828–1939). – L’viv, 1995; Idеm. Historical Šematism of the Eparchy of Stanislaviv (1885–1938). – L’viv, 2002. РЕЦЕНЗІ Ї 387386 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ На  початку 1944 р.  А. Шептицький  видав  пастирський лист «Мир о Господі», де в ім’я етики та християнської любові, а та­ кож  почуття  національної  гідності  українців  категорично  зак­ ликав до припинення вбивств10. А. Шептицький до кінця життя залишався послідовним у своїх поглядах щодо ганебної ролі на­ сильства у стосунках між людьми. Р. Нєдзєлько  у  рецензованій  праці  встановив  прізвища  896 українців, що рятували поляків від смертельної небезпеки. Див­ ним натомість  видається подана в  додатку  до  вступу  таблиця, де зазначено 1341 особу. Автор не пояснює, на підставі яких дже­ рел встановив таку кількість, посилаючись на інформацію з поль­ ського журналу «Na rubieży» («На рубежі»), і пише, наприклад: «Ришкова Воля, ґміна Вязівниця — село, де українське населення переважало польське, бл. 1800 мешканців. У 1945 р. частина українців разом із греко-католицьким свя- щеником Теодорем Левицьким попереджала поляків про напади УПА» (с. 189)11. Якою була ця частина українців — невідомо. Напевно, менше, ніж половина, адже тоді, мабуть, було б написано «більшість ук­ раїнців». Могло це бути як 10%, так і 40% мешканців якогось ве­ ликого села, де переважало українське населення, а за таких об­ ставин «праведних українців могло бути навіть кількасот». Завдяки такому поводженню з джерелами, згідно з інформа­ цією  автора, українці врятували понад 2500 поляків. З упевне­ ністю можна стверджувати, що врятованих було значно більше. 10 Докладно про це писав відомий польський історик Ришард Тожецький (1925–2003 рр.) у ст.: Metropolita Andrzej Szeptycki // Znak (Kraków). – 1988. – T. XL (9). – S. 55–63; Idеm. Postawa metropolity // Więź (Warsza- wa). –  1988.  –  T. XXXI  (7/8).  –  S. 99–115.  Див.  також:  Heydenkorn B. Polityczna działalność metropolity Szeptyckiego // Zeszyty Historyczne. – Paryż, 1985. – № 72. – S. 104–106. Велике ангажування А. Шептицького у  справи нормалізації  польсько­українських відносин  під час  війни підтвердив Владислав Сила­Новицький, який від імені польського еміг­ раційного уряду контактував із митрополитом у 1941–1942 рр. (див.: Spotkałem się z Szeptyckim: Z Władysławem Siłą-Nowickim rozmawia Mirosław Sycz // Więź. – 1988. – T. XXXII (9). – S. 103–107). 11 Тут і далі усі цитати з польськомовних публікації подаю у власному перекладі українською мовою. те не лише для християнина, але й для людини, як такої. І нарушувати це добро не вільно нікому. Бо найкраща ціль не освячує лихих засобів. А маєте ще й ту хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення річей надто часто хочете наки- нути іншим, навіть часом засобами насильства і сліпого терору. Мало у Вас того, що давніші покоління називали толєранцією. [...] Чиж ми помилялися думаючи, що поза атмосферою свободи, свобідної добровільної власної волі, нема для людей ані добра, ані щастя, ані будуччини, або думаючи, що це знак слабости чоловіка, коли він не може іншого переконати і мусить його аж змушувати? Чи кличі, що відбирають свободу, можуть свободу принести? [...] На склоні мого життя закликаю Вас: застановіться над моїми словами, двічі-тричі їх прочитайте, передумайте глибше їхнє значіння! Бо не дай Боже, щоби хаос і зло, яке гряде, заста- ло нас у такому розбиттю, в якому сьогодні находимося!»7. Найбільш характерним був  пастирський лист від  21 листо­ пада 1942 р. «Не убий», в якому митрополит виразно закликав: «Дивним способом обманюють себе і людей ті, що полі- тичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звіль- няла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людський природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки в приватно- му житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного про- тивника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви»8. До цієї справи митрополит А. Шептицький повертався у пас­ тирських листах 1943 р., в яких закликав вірних полишити шлях, що його обрали радикальні угруповання, та рятували життя й майно польського населення9. 7 Андрей Митрополит. Слово до української молоді. – Л., 1932. – С. 4–5. 8 Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність: Документи і ма­ теріали 1899–1944. – Т. ІІ: Церква і суспільне питання. – Кн. 1: Пастирсь­ ке вчення та діяльність / За ред. А. Кравчука. – Л., 1998. – С. 225. Польсь­ кий переклад у кн.: Metropolita Andrzej Szeptycki. Pisma wybrane / Red. Szeptycka M.H., Skórka M. OSBM. – Kraków, 2000. – S. 405–417. 9 Див.: Письма­послання митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації. – Ч. ІІ. – С. 416–425. РЕЦЕНЗІ Ї 389388 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ тового. Хлопців зі шпиталю тої ночі викрали. Німці лютилися, але не могли нічого зробити”»13 . І подібних випадків з одного та іншого боків було чимало. Правду кажучи, не справа рецензента доповнювати рецензо­ вані публікації. Та мені все ж таки хотілося б привернути увагу автора до  тієї  цінної  інформації,  яка  іноді  міститься у  малоти­ ражних регіональних виданнях. Наприклад, Марія Кендра у своїй праці «Zarys dziejów Baligrodu (od roku 1918)» («Нарис історії Ба­ лігрода (від 1918 р.)» стверджує: «Для висвітлення позиції українців варто взяти до уваги поведінку одного з членів УПА, який зі своїм командиром з’явився у помешканні однієї з польських сімей (йдеться про здійснену УПА 6 серпня 1944 р. пацифікаційну акцію, під час якої розстріляно близько 40 поляків. — С. С.). “Про- водир” мав список, згідно з яким шукав батька мешканки Балигорода, яка пізніше описала це. Через те, що у списку батька не було, він вирішив забрати сина господаря. Тоді ж з горища задумав зійти інший син, зацікавлений приходом до хати незнайомців. Натомість бандерівець, що стояв біля дверей, не впустив його, одночасно не дав можливості ввійти до хати й сусідові (також полякові), сказавши їм сховатися. Це їх і врятувало. Одначе коли забраного сина провадили на місце страти через район щільної забудови, член УПА, котрий ішов за приреченим на смерть, тихим голосом його попередив про розстріл і сказав йому тікати. Той послухав- ся й таким чином урятував собі життя. Не дозволив також розстріляти польського священика (о. Юзефа Мезіна) ук- раїнський священик (Мирослав Олешко. — С. С.)»14 . Далі авторка акцентує увагу на почутті колективної солідар­ ності мешканців описаного містечка. Після згаданої репресивної акції  УПА  польські  сім’ї,  які  залишилися  живими,  намагалися знайти притулок у довколишніх лісах. «Тут, — пише М. Кендра, — зустріли сусідів-українців, котрі боялися адекватних дій із боку польських партизанів. Домовилися [поляки й українці], що коли з’являться бан- дерівці, українці будуть стверджувати, що всі тут є україн- 13 Чернецький А. Спомини з мого життя. – К., 2001. – С. 120–121. 14 Kędra M. Zarys dziejów Baligrodu (od roku 1918). – Przemyśl, 1985. – S. 10. Заради справедливості заслуговують на згадку й ті українці, котрі попереджали й рятували поляків від репресій із боку нацистсь­ ких окупантів, робили це також особи, які у перший період війни перебували на службі у німців. Також звичайні українці, на селі чи в місті, нерідко, дізнавшись про заплановані німцями облаву або пацифікацію, застерігали й переховували поляків, через що, без сумнівів, наражалися на німецькі репресії, як також на осуд із боку антипольськи налаштованих земляків. Згадуючи пацифікацію села Кашице біля Перемишля, прове­ дену німцями у травні 1940 р. із залученням української поліції, Броніслава Валчак стверджувала: «Юзек (чоловік Б. Валчак — С. С.) з братом Владиславом втікли. Вони мали за плотом добрих сусідів-українців, які попередили їх. Казали — утікайте, бо буде облава»12 . Вважаю,  що  такі випадки  автор  повинен  узяти під  увагу.  В українській літературі можна також відшукати інформацію щодо поляків, які рятували українців перед загрозою репресій гітле­ рівського окупанта. Один із чільних українських політиків між­ воєнної доби Антін Чернецький, серед іншого, зауважував у своїх споминах: «За ранених у шпиталі німці були певні, бо хоч украї- нець був директором шпиталю (д-р М. Свистун), то в шпи- талі, крім українців, працювали ще польські монахині і медсестри та лікар-поляк д-р Мостовий. Власне ці поляки в тайні перед д-ром Свистуном і українськими монахиня- ми підготували втечу українських підпільників. Одного вечора прийшов до мого мешкання знайомий лікар д-р Мостовий, колишній директор тернопільського шпиталю, і в глибокій таємниці сказав мені: “Ваші хлопці вже підлікувалися і нині — завтра можуть їх німці забрати. Скажіть вашим, хай вночі їх заберуть. Ми все приготовили. Служби мають тільки наші польські медсестри. Директор д-р Свистун нічого не знає. Я поляк, але не думаю українців віддавати німцям. Німці і так нас не розсудять (підкреслення моє. — С. С.). Я зараз пішов до Союзу кооператив і дав знати про це нашим підпільникам, замовчуючи прізвище д-ра Мос- 12 Wielgosz J.E. Kaszyce 7 marca 1943 r.: Okupacja i pacyfikacja. – Kaszyce, 2002. – S. 68. РЕЦЕНЗІ Ї 391390 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ дані публікації містять інформацію стосовно порятунку україн­ цями польського населення, якому загрожувало знищення з боку українського збройного підпілля. Слід також наголосити, що позиція українського населення стосовно  репресивних  акцій  УПА  проти поляків  була  неодноз­ начною й далекою від суцільного схвалення. Засвідчують це, зок­ рема, і написані по роках спомини одного з українських парти­ занів, уміщені в першому томі серії «Закерзоння». Знаходимо там, між іншим, такий фрагмент: «Мій батько, як завжди, був закритий у собі. Дивився, переживав, мовчав, терпів. Маючи за найбільший автори- тет Івана Франка, не занадто прихильно дивився на наш рух. Не підтримував такої форми боротьби, яку ми обрали, бачив її слабкі місця. Вади творять люди, а люди як люди: між ними чесні й нечесні. Немило було йому, що на почат- ку кущевою боївкою командувала в Тудорковичах нечесна людина — “Перун”, цей, як можна було б навіть сказати, бандит, став командиром, бо в Угринові районовим був тоді його кревняк “Вода”»17. Конкретнішу, хоча й  анонімну щодо  винуватців  і  потенцій­ них жертв, інформацію знайдемо у спогадах іншого вояка УПА — Івана Матійця. Згадуючи час перебування під арештом у Грубе­ шові, він писав: «З Волині походив міліціянт Янек. Як з поляками було там гаряче, його переховувала там українська родина (виді- лення моє. — С. С.), тож він не ставився до нас погано, він часто брав мене з собою, ідучи по харчі на столівку. Там просив подати собі їсти, але віддавав мені»18. Польсько­українські змагання на різних територіях відбува­ лися з неоднаковою динамікою — чи то на Волині, чи то у Східній Галичині. Волинь за часів царату була особливо занедбаною щодо господарського розвитку та освіти, тут не було обов’язкового нав­ чання, рівень української національної свідомості був слабким, а православна церква — майже цілком зросійщеною. Крім того, 17 Закерзоння: Спомини вояків УПА / Ред. Б. Гук. – Варшава, 1994. – Т. 1. – С. 119. 18 Закерзоння: Спомини вояків УПА. – Т. 2. – С. 88. цями, а якщо натраплять на них польські партизани, поля- ки мали захистити українців. Спільна доля об’єднувала про- стих людей»15. Наведений М. Кендрою останній фрагмент є звітом, що поба­ чив світ у виданій у Польщі кілька десятиліть тому праці під наз­ вою  «Pionierzy. Pamiętniki osadników bieszczadzkich» («Піонери. Щоденники бещадських поселенців») (Rzeszów, 1975, s. 62–63). Як видно, обидві  ці  праці Р. Нєдзєльку  невідомі. Щоправда, він згадує про події в Балігроді й ставлення місцевих українців, а  також  про  греко­католицького  пароха,  але  його  прізвище (Олешко) подає перекрученим (Оленько), хоча це легко було з’я­ сувати за згаданими вище греко­католицькими єпархіальними шематизмами. Позицію  іншого  греко­католицького  священика  занотував польський дослідник Анджей Потоцький, який у книзі «Bieszczad- zkie losy. Bojkowie i Żydzi» («Бещадські долі. Бойки і євреї») (Rzes- zów; Krosno, 2000) писав: «У цьому ж 1945 р. УПА увела в ліс поляка з Терки Фран- цішка Яжину. Його дружина, також полька, пішла до греко- католицького пароха Леона Сальвіцького з проханням, аби заступився за її чоловіка. Священик Сальвіцький, вислу- хавши жінку, удався до лісу. Його заступництво допомогло звільнити викраденого цілим і неушкодженим»16. Вадою праці Р. Нєдзєлька є те, що він зовсім не скористався українською літературою, бодай тією, що видавалася у Польщі, як, наприклад, спогади Омеляна Пелченя «Dziewięć lat w bunkrze» («Дев’ять років у схроні») (Lublin, 1991) або п’ятитомна серія «За­ керзоння. Спомини вояків УПА» (Варшава, 1994–2005) за редак­ цією Богдана Гука. Вони містять інформацію про «інший бік ме­ далі»,  тобто порятунок  поляками українців,  яким загрожувала небезпека з боку польського підпілля, адже ця проблема також цікавила автора, у рецензованій книжці навіть є додаток під за­ головком «Поляки — з допомогою до українців». Крім цього, зга­ 15 Kędra M. Zarys dziejów Baligrodu (od roku 1918). – S. 10–11. 16 Potocki A. Bieszczadzkie losy. Bojkowie i Żydzi. – Rzeszów; Krosno, 2000. – S. 104. РЕЦЕНЗІ Ї 393392 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ «текстової антології», а не з матеріалами, що походять зі  влас­ них досліджень. Без сумніву, певним виправданням для автора буде  факт  оприлюднення  ним  загальної  цікавої  інформації  й, окрім  цього,  в  окремих  випадках  інформації,  що  надзвичайно важко надається до верифікації (а то й узагалі вона неможлива). Однак у більшості випадків усе ж таки залишається можливість звернутися до оригінальних джерел, у тому числі й архівних. Тим більше,  що  Р. Нєдзєлько  частково  використав  доступні  у  вар­ шавських сховищах матеріали (Архів нових актів, архіви Інсти­ туту національної пам’яті та осередку «Карта»). Попри зрозумілі труднощі, автор мав би послідовно прямувати до опису окремих випадків  науковою  мовою,  без  надмірного  цитування,  що,  без сумнівів,  дозволило б уникнути  емоційної нарації, характерної для осіб, які у мемуарах викладають власний трагічний досвід, тим більше, що деякі із цитованих матеріалів мають виразну бе­ летристичну форму, включно з діалогами. Отже,  як  уже  згадувалося  вище,  існує  цілком  реальна  мож­ ливість для верифікації й уточнення списку греко­католицьких і православних священників, які рятували поляків від репресій із боку українського збройного руху, а також тих, що були за це упівцями замордовані. Ґрунтуючись на греко­католицьких єпар­ хіальних  шематизмах  (в  міжвоєнному  періоді  з’явилися  також аналогічні офіційні публікації православної церкви), а передусім друкованих та архівних матеріалах, можна встановити не лише імена, прізвища, але й вік, дату прийняття священства, цивіль­ ний стан, а також перебіг парафіяльної служби цих осіб. Емоційного забарвлення публікації надає також багаторазо­ ве,  без  жодних  авторських  коментарів  згадування  про  накази ОУН своїм членам убивати власних матерів, сестер, жінок і дітей за те, що вони були польської національності. Не виключено, що, можливо, якийсь виродок допустився такого вчинку щодо жінки, але дуже вже сумніваюся, аби при цьому він керувався «патріо­ тичними»  мотивами.  Роками  вивчаючи  українську  літературу, що стосується згаданого питання, не вдалося знайти жодної віро- гідної  інформації  щодо  вбивства  якимось  членом  українського визвольного руху близької йому людини за те, що та була, мов­ ляв, польської національності. Тому не можна, наприклад, виз­ навати за достовірні такі факти, що згадуються у повідомленнях у міжвоєнну пору регіон був сильно скомунізованим. Згадані чин­ ники  сприяли податливості  крайової  української  спільноти  на пропаганду з боку ОУН, яка провину за біди й нещастя місцевих українців покладала на поляків. Згодом, під час переселенської кампанії 1944–1946 рр., а також акції «Вісла», у деяких регіонах польсько­український антагонізм значно послабшав. Серед більшості сільських громад на етнічно мішаних землях «вигнання українців» із родинних осель та землі, що передавалася з покоління у покоління, викликало співчуття зжитих із ними польських сусідів, також селян. Згадуваний Оме­ лян Пелчень і його товариш Степан Сорочак могли чимало років переховуватися у схроні тільки дякуючи співчуваючим їхній долі знайомим полякам. Однією з таких була Анелія Круць з  Іскані, що одного разу так розповідала про переховуваних: «Ходила сьогодні вранці до сповіді. Мусіла висповідати- ся, що помагаю українським партизанам. І знаєте, що мені відповів священик? Сказав: “Не бійся, дитино! — це не гріх, бо в Євангелії говориться, хто голодному дає, тому Бог віддасть”. І ще сказав, що ці, хто за Батьківщину борються і вмирають, не є бандитами!»19. Той самий О. Пелчень подає також реальний приклад поря­ тунку поляком свого брата Антонія20, а з «іншої сторони» наво­ дить факт припинення офіцером із політичного виховання УПА самосуду над польським лісничим, якого підозрювали у вбивстві української родини21. Хотів би також порушити питання методологічного характе­ ру. Справа передовсім стосується способу використання автором вторинних джерел. Вибрав він назагал не найкращий метод зас­ тосування документації у справі поодиноких випадків порятун­ ку поляків — переважно через дослівне цитування уривків інших праць, без будь­якої спроби їх критичного опрацювання. Інколи ці цитати задовгі й подають другорядну щодо теми інформацію. Такий метод справляє враження, що маємо  справу з  читанням 19 Цит. за: Pełczeń O. Dziewięć lat w bunkrze. – Lublin, 1991. – S. 54. 20 Ibid. – S. 103. 21 Ibid. – S. 51. РЕЦЕНЗІ Ї 395394 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ дійсності  ці  події  мали  місце,  то  в  основі  могли  бути  звичайні сімейні  конфлікти  або  садистські  схильності  чоловіків,  а  не етнічні питання. Натомість у літературних джерелах зустрічаємо чимало фак­ тів,  що матерів,  жінок,  дочок  —  польок  самовіддано  захищали сини, чоловіки й батьки — українці, навіть ціною власного життя. Будучи за віровизнанням католичками й відвідуючи римо­като­ лицький костьол, ці жінки найчастіше розмовляли вдома польсь­ кою мовою, підтримували контакт із польською частиною роди­ ни. На Волині менше, але у Східній Галичині мішаних родин було настільки багато, що нерідко польками були матері греко­като­ лицьких парохів, діячів культури й політики. Наприклад, поль­ кою  та  відданою  католичкою  була  мати  Володимира  Стахіва, керівника  міністерства  закордонних  справ  в  уряді  Ярослава Стецька, створеного ОУН у 1941 р. у Львові. Ця жінка загинула, але вже після війни й від рук представника польського управлін­ ня громадської безпеки. Також слід дуже обережно підходити до так званих урочис­ тостей «свячення ножів». Запозичений образ «уманської різани­ ни» згодом поширювався й пропагувався мандрівними кобзаря­ ми  у  співаних козацьких  думах, а  також у  поезії  польських ро­ мантиків23. Використання його у контексті подій Другої світової війни й польсько­українського протистояння могло бути одним із методів так званої психологічної війни, що його застосовував пропагандистський апарат УПА задля залякування поляків. Адже 23 Слід додати, що в романтичній поезії часто зустрічаємо також згада­ ний вище мотив злочину щодо найближчої особи (сестра забиває сест­ ру,  жінка  –  чоловіка).  Польські й  українські поети  (Ю. Словацький, З. Красінський, А. Міцкевич, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш) не оминають таких сцен. Трапляється, що причиною злочину було націо­ нальне питання (це мала бути особиста жертва для поневоленого на­ роду). М. Костомаров у трагедії під назвою «Переяславська ніч» подає постать Марини Лисеківної, котра, керуючись патріотичними почут­ тями, видає на смерть свого чоловіка­поляка, але прагне згинути ра­ зом із ним — без нього не хоче жити у цьому світі. Маємо тут справу з духовними ваганнями й непевністю, справжньою любов’ю, а не з умис­ ним злочином щодо найближчої особи, котра якоюсь мірою мала бути причетною до «українських патріотів двадцятого століття». третіх осіб, які  нібито десь  там чули про такого роду  злочини, або ж інформація про які була оприлюднена у пропагандистських радянських виданнях минулих років чи в дуже плідній останні­ ми роками публіцистиці Віктора Поліщука та його попередника Едварда  Пруса.  Рецензент  не  знайшов  жодного  сліду  згаданих убивств чи хоча б сліду такого наказу в архівних документах, як і  жодної  інформації  про  відповідний  судовий  процес  у  такій справі після війни в Польщі або Україні. Замордовані люди все ж таки мали найближчих родичів по польському боці, які по війні, без сумніву, нагадали б про себе, довідалися б про життя своїх матерів, сестер, тіток чи бабусь. Загалом у деяких польських спогадах можемо знайти прізви­ ща вбивць та їхніх жертв, але ця інформація настільки неконкрет­ на,  що  важко  однозначно  кваліфікувати  її  суто  як  «вбивство  з національних мотивів».  Цінність  цих  публікацій  знижує  також той факт, що автори надають їм белетристичну форму з частими й довгими діалогами. Нерідко особи — учасники цих розмов — гинули у перебігу описуваних подій і вочевидь не могли відтво­ рювати цих діалогів — отже, вони не що інше як літературна ви­ гадка. Значна частина надзвичайно емоційних надрукованих спо­ минів писалася через кілька десятиліть після подій, що також не сприяло вірогідності. До вбивств найближчих родичів у мішаних родинах, без сумніву, доходило у часі польсько­українських сути­ чок, але чи вбивці керувалися лише національними мотивами? Вірогідно, були  це  звичайні  побутові  вбивства, які  завжди  ма­ ють місце в кожному суспільстві та періоді й у жодному разі не мають нічого спільного з національністю. Наприклад, команду­ вач найбільшого загону польської самооборони у Пшебражі на Волині  Генрик  Цибульський  у  своїх  споминах  подає  прізвища двох українців, які, на його думку, мали вбити власних дружин­ польок22. Під час убивства у 1942 р. були вони німецькими полі­ цаями, а вже після вбивства вступили до лав УПА. То чи не втекли вони до українських партизанів, аби уникнути судового процесу або помсти зі сторони родини замордованої жінки? Г. Цибульсь­ кий про ці випадки згадує на основі почутої інформації. Якщо в 22 Див.: Cybulski H. Czerwone noce. – Warszawa, 1966. – S. 65, 104. РЕЦЕНЗІ Ї 397396 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ виміри даного явища, щоби у випадку окремих фактів не писати про всезагальність подій. Попри  всі  викладені  вище  зауваження  й  побажання,  іноді, можливо, і дискусійні, слід визнати, що праця Р. Нєдзєлька має важливе значення для польської історіографії польсько­українсь­ ких  стосунків  періоду  ІІ світової  війни  та  перших  повоєнних років. Рецензована публікація становитиме основу для подаль­ ших досліджень, які, водночас верифікуючи вірогідність поданих автором відомостей і збагачуючи нас новими знаннями, сприяти­ муть беземоційному пізнанню складної дійсності тих років. Вели­ кою заслугою автора праці є те, що він зайнявся реєструванням гуманітарних  учинків  пересічних  людей.  Людей,  які  моральні питання ставили вище, аніж національні проблеми чи нав’язува­ ну їм доктриною інтегрального націоналізму модель патріотизму. Саме тому  існує  нагальна потреба продовження розпочатої Ромуальдом Нєдзєльком справи, надзвичайно важливої для зро­ зуміння польсько­українських стосунків періоду ІІ світової війни й перших повоєнних років. Це має бути спільний дослідницький проект, над  яким працюватимуть  історики  Польщі  та України, адже з’ясування всіх аспектів польсько­українських взаємин кон­ че необхідне для розуміння вітчизняної історії як поляками, так і українцями. в 1943–1947 рр. ножі міг посвятити хіба що священик, який ціл­ ком втратив віру. У цьому випадку так само, як і щодо згаданих вище «вбивств матерів», відсутня будь­яка вірогідна інформація безпосередніх свідків подібних «макабричних містерій». Неодно­ разово  згадувані  у  часопису «Na rubieży»  та  інших публікаціях особистого характеру, такі звістки походять від «третіх осіб», або ж узагалі маловірогідні. Оповідає про них, наприклад, хтось, хто під час війни мав лише кілька років і не завжди зрозуміло, яким чином опинився під час такого «дійства» у «пащі лева», тобто в українській церкві. Або ж інший «свідок», який, нібито, випадково проходив уночі біля церкви та, зацікавлений світлом усередині, видерся по дошці до високо розташованого вікна й, мовляв, спо­ кійно спостерігав за цією «упівською врочистістю»24. Не заперечуючи непоодиноких фактів надзвичайно бруталь­ ного поводження українського підпілля з польською людністю25, що у багатьох випадках не шкодувало навіть жінок і дітей, зав­ данням історика, проте, є не піддаватися емоціям, але верифіку­ вати наявну інформацію, а також ретельно оцінювати кількісні 24 Чим іншим міг бути акт посвяти зброї, що віддавна застосовувався у різних арміях. Зброя в такому випадку розумілося оборонно (дефен­ зивно), а не офензивно (наступально): мала вона бути оборонним зна­ ряддям від завойовників. У міжвоєнній Польщі зброю і військове спо­ рядження, а саме автомати, фундовано суспільством у 1938–1939 рр., як дар для Війська польського на випадок нападу з боку гітлерівської Німеччини. 25 На дуже  істотну  проблему у  цій царині  звернув свого часу у  Польщі увагу  Ґ. Мотика,  пишучи, що  в  більшості  випадків на  брутальність убивств впливали не садистські нахили,  а брак вогнепальної зброї у нападників (див.: Motyka G. Próba spojrzenia na postępowanie z ciałami ofiar konfliktu. Walki polsko-ukraińskie w latach 1943–1948 // Kultura i Społeczeństwo. – Warszawa, 1998. – T. XLII, № 3. – S. 113–124). До речі, брутальність боротьби на Волині та у Східній Галичині загалом не була більшою, аніж у випадку так званої галицької різанини 1846 р., коли польські хлопи, під’юджувані австрійською владою, не лише по­звіря­ чому вбивали польську ж шляхту, включно з жінками й дітьми, а й та­ кож глумилися над трупами жертв (див., напр.: Dembiński S. Rok 1846: kronika dworów szlacheckich zebrana na pięćdziesiątą rocznicę smutnych wypadków lutego. – Jasło, 1896; Kieniewicz S. Ruch chłopski w Galicji w 1846 roku. – Wrocław, 1951).

Similar Items