Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників

Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників

У статті висвітлюються основні тенденції вивчення селянського повстансько-партизанського руху на території України 1921 р. у сучасній вітчизняній історіографії. Простежено особливості організації, розгортання, спаду та неперервності повстанського партизанського руху 1921 р. у працях сучасний історик...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2010
Автор: Щербатюк, В.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
Теми:
Історіографічні та джерелознавчі дослідження
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41777
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників / В. Щербатюк // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 301-336. — Бібліогр.: 131 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-41777
record_format dspace
spelling irk-123456789-417772013-03-03T03:07:52Z Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників Щербатюк, В. Історіографічні та джерелознавчі дослідження У статті висвітлюються основні тенденції вивчення селянського повстансько-партизанського руху на території України 1921 р. у сучасній вітчизняній історіографії. Простежено особливості організації, розгортання, спаду та неперервності повстанського партизанського руху 1921 р. у працях сучасний істориків. В статье освещаются основные тенденции изучения крестьянского повстанческо-партизанского движения на территории Украины 1921 г. в современной отечественной историографии. Прослежены особенности организации, развития, спада и непрерывности повстанческого партизанского движения 1921 г. в работах современных историков. This article covers the status of researches of the Ukrainian peasant insurrectionary-partisan movement in 1921 in the modern Ukrainian historiography. The interpretation of the features of organization, development, decrease and continuity of the insurrectionary-partisan movement in 1921 in the works of the modern Ukrainian historians. 2010 Article Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників / В. Щербатюк // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 301-336. — Бібліогр.: 131 назв. — укр. XXXX-0112 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41777 uk З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історіографічні та джерелознавчі дослідження
Історіографічні та джерелознавчі дослідження
spellingShingle Історіографічні та джерелознавчі дослідження
Історіографічні та джерелознавчі дослідження
Щербатюк, В.
Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
description У статті висвітлюються основні тенденції вивчення селянського повстансько-партизанського руху на території України 1921 р. у сучасній вітчизняній історіографії. Простежено особливості організації, розгортання, спаду та неперервності повстанського партизанського руху 1921 р. у працях сучасний істориків.
format Article
author Щербатюк, В.
author_facet Щербатюк, В.
author_sort Щербатюк, В.
title Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
title_short Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
title_full Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
title_fullStr Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
title_full_unstemmed Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
title_sort повстансько-партизанський рух селян україни 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2010
topic_facet Історіографічні та джерелознавчі дослідження
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41777
citation_txt Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників / В. Щербатюк // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 301-336. — Бібліогр.: 131 назв. — укр.
series З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ
work_keys_str_mv AT ŝerbatûkv povstansʹkopartizansʹkijruhselânukraíni1921rtajogoharakternírisiupracâhsučasnihvítčiznânihdoslídnikív
first_indexed 2025-07-04T00:06:03Z
last_indexed 2025-07-04T00:06:03Z
_version_ 1836672682259644416
fulltext 300 Олег Бажан, Олександр Лахно ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ Володимир Щербатюк* Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників У статті висвітлюються  основні  тенденції  вивчення  селянського повстансько-партизанського руху на території України 1921 р. у  сучасній вітчизняній  історіографії. Простежено особливості організації, розгортання, спаду та неперервності повстанського партизанського руху 1921 р. у працях сучасний істориків. Ключові слова: селяни, повстансько-партизанський рух, повстанці, історіографія. Після  інтернування залишків  армії  Української  Народної Республіки розпочався якісно новий етап національно­визволь­ ної боротьби. На думку керманичів УНР, тепер перемогти біль­ шовиків можна було, лише поєднавши дії армії та повстанців. Передбачалася трансформація державних і військових органів УНР у підпільні організації, через які продовжувалася б збройна * Щербатюк В.М. — кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії  держави  і  права  Київського  національного  університету внутрішніх справ. Упродовж 1985 р. особливо жорстоких переслідувань заз­ нала РРВ ЄХБ, до складу якої входили багатодітні матері, чолові­ ки котрих за віру в Бога були неодноразово засуджені до різних термінів позбавлення волі. У згаданий період почастішали ви­ падки допитів дітей віруючих без присутності батьків, погро­ зи позбавити батьківських прав. Траплялися випадки побиття дітей за релігійними мотивами (м. Орджонікідзе, м. Київ). Ареш­ ти активістів церковної опозиції об’єднання ЄХБ припиняться лише наприкінці 1988 р. Таким чином, наведені вище факти свідчать, що радянські спецслужби впродовж 1960–1980­х рр. використовували розга­ лужену систему карально­репресивних технологій з обмеження та ліквідації опозиційного руху в середовищі віруючих церкви євангельських християн­баптистів. Проте це лише загартову­ вало опозиціонерів та спонукало їх до самопожертви. Бажан О., Лахно А. Мероприятия советских спецслужб по ограничению оппозиционного движения в среде евангельских христиан-баптистов в 1960–1980-х гг. На основании материалов «самиздата», мемуарной литературы, доку- ментов органов государственной власти по делам религии показано вмешательство правящего режима во внутреннюю жизнь церкви евангельских христиан-баптистов на протяжении 1960–1980-х гг., продемонстрирован механизм репрессий относительно оппозиции в евангельско-баптистском движении в УССР. Ключевые слова: евангельские христиане-баптисты, репрессии, рели- гиозное диссидентство. Bazhan O., Lakhno O. Repressive measures of Soviet secret services towards restriction of oppositional movement in the Church of the Evangelical Christian-Baptists in 1960th–80th. Based on materials of «Samvudav», memoirs, archival documents in the cases of religion, the interference of ruling regime in the internal life of Church of the Evangelical Christian-Baptists in 1960 th –80 th were inves- tigated. The authors showed how the mechanism of repression against opposition in Evangelical-Baptists movement in the UkSSR had worked. Key words: the Evangelical Christian-Baptists, repressions, religious dissidence. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 303302 Володимир Щербатюк реданими у фільмокопіях з архіву  Національної бібліотеки  у Варшаві (Польща) до ЦДІА України у м. Львові, — В. Сідак3. Щодо антибільшовицької боротьбі в Україні та зміни стратегії керів­ ництва УНР наприкінці 1920 р. й у 1921 р. ідеться в публікаціях Т. Плазової4 та в її дисертаційному дослідженні5, яке стало ва­ гомим внеском в історіографію проблеми. Привертають увагу праці В. Василенка6, Н. Ковальової7, Я. Мотенка8 та ін. Селянсько­повстанському  рухові  зазначеного  часу  в кон­ тексті досліджуваних питань приділили увагу у своїх студіях О. Ганжа9, Ю. Кульчицький10, Я. Малик та О. Береза11, В. Ревегук12, 3 Сідак В. Повстансько­партизанський  штаб  Державного  центру  УНР  в еміграції (1921 р.). – К., 1995. – 66 с.; Розвідка і контррозвідка України. 1917–1921 рр.: Зб. док. і мат. / За ред. В. Сідака. – К., 1995. 4 Плазова Т.І. З історії створення Українського партизансько­повстансько­ го штабу // Держава та армія (Львів). ­ 2000. – № 408. – С. 66–72; Її ж. Повстанський рух в Україні в 1920–1921 рр. // Там само. – 2001. – № 431. – С. 48–54; Її ж. Діяльність Українського партизансько­повстанського шта­ бу  (Огляд  джерел  та  історіографії)  //  Наукові  зошити  істор.  ф­ту Львівського нац. ун­ту ім. Івана Франка. ­ Вип. 5/6. ­ Л., 2003. – С. 188–196. 5 Плазова Т.І. Український партизансько­повстанський штаб та його участь в організації  антибільшовицької боротьби  в Україні  (1920–1921 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 20.02.22 / Національний ун­т «Львівська політех­ ніка». – Л., 2005. – 187 с. – Бібліогр.: с. 161–176. 6 Василенко В. Підготовка  антибільшовицького  повстання в  Україні  у 1921 р. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2008. – № 1/2. – C. 138–196. 7 Ковальова Н.А. З історії селянського повстанського руху на Катерино­ славщині  у  1921 р. // Наукові  праці  істор.  ф­ту  Запорізького  держ. ун­ту. – Запоріжжя, 2004. – Вип. XVII. – С. 112–117 8 Мотенко Я. Селянський повстанський рух у Харківській губернії (1921 р.) // Вісник «Харківський політехнічний інститут». – 2008. – № 37. 9 Ганжа О.І. Українське селянство в період становлення  тоталітарного режиму (1917–1927). – К.: Ін­т історії України НАН України, 2000. – 208 с. 10 Кульчицький Ю. Шаблі з плугів: Український повстанський рух у виз­ вольних змаганнях. – Л.: Ін­т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – 260 с. 11 Малик Я., Береза О. Запровадження радянського режиму в українсько­ му селі. – Л.: Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 391 с. 12 Ревегук В.Я.  Повстанський рух  на  Полтавщині.  Збройна  боротьба  в умовах  непу  [Електронний  ресурс]:  режим доступу:  http:// poltava­ repres.narod.ru/povstan/gonta.htm боротьба за незалежність країни, залучивши в повній мірі се­ лянський повстанський рух, організаційно оформивши його у всеукраїнське повстання. Історик П. Стегній влучно зазначив, що з 1921 р. у повстанстві злилися два чинники — стихійний селянський спротив більшовикам та організаційна діяльність повстанських установ Державного центру (ДЦ) УНР1. Більш ширшому розумінню розгортання селянського пов­ станського руху 1921 р. сприятиме огляд стану його висвітлен­ ня у сучасній історіографії, що й ставить за мету автор. Мета досягається виконанням ряду завдань, зокрема, дослідити здо­ бутки сучасної історіографії у контексті організації повстансь­ ко­партизанським  штабом  селянського  повстансько­парти­ занського руху; висвітлити масштабність повстанського руху — виявлення кількості загонів та повстанців із порівнянням да­ них, що їх наводять дослідники, виділення територій найбіль­ шого розмаху повстанського руху; висвітлення на основі фахо­ вих досліджень розвитку повстанського руху в окремих регіо­ нах та виокремити діяльність активних партизанських загонів і  керівників  селянсько­повстанського  руху;  проаналізувати спроби реконструкції вченими репресивної політики більшо­ вицької  влади  стосовно  українського  селянства  та неузгод­ женість дій в організації загального повстання 1921 р., поразку збройного рейду армії УНР в Україну тощо. Проблемі селянського повстанського руху в Україні 1921 р. та питанням організації загального повстання своє досліджен­ ня, виконане на матеріалах ЦДАВО, ЦДАГО України та обласних державних архівів, присвятив І. Срібняк2, а за документами, пе­ 1 Стегній П.А. Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921– 1923 рр.  (на матеріалах  петлюрівського руху):  Дис. …  канд.  іст. наук: 07.00.01 / Кременчуцький держ. політех. ін­т. – Кременчук, 2000. – 230 с. 2 Срібняк І.В. Військова діяльність  уряду  УНР  в екзилі  (1921–1923 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.02 / Київський ун­т ім. Тараса Шевченка. – К., 1995. – 216 с.; Його ж. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована ар­ мія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921–1924 рр.). – К.; Філадельфія, 1997. – 187 с.; Його ж. Діяльність Партизансько­повстанського штабу при Головній команді військ УНР у 1921 р. // Укр. істор. журн. – 2001. – № 5. – С. 107–120. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 305304 Володимир Щербатюк 1921 р. є нижньою хронологічною межею досліджень, тому вик­ лад матеріалу, окрім того, що торкається питання повстансь­ кого руху в зазначений рік, більше стосується наступних років. У частині праць сучасних авторів висвітлюються лише окремі аспекти повстанського руху 1921 р. Біографічні видання К. За­ вальнюка23 та Р. Коваля24 розкривають повстанський рух че­ рез  персоналії  повстанців,  зокрема  отаманів.  Щоправда,  ос­ танній рік Української революції 1917–1921 рр. в повстансько­ му русі автори не виокремлюють, події 1921 р. лягли в контекст викладу всього матеріалу. Наявність на території України, де швидкими темпами ут­ верджувалася радянська влада, широкого антибільшовицько­ го повстанського руху й збереження за кордоном частин зброй­ них сил УНР, котрі могли б повести наступ на територію УСРР для підтримки місцевих повстанських сил, стало головним під­ ґрунтям для започаткування та діяльності спеціального орга­ ну Державного центру УНР в екзилі — повстансько­партизансь­ кого  штабу  (ППШ),  метою якого  було  організувати  збройну боротьбу за відновлення суверенної української державності. Одними з головних організаторів і керівників ППШ, котрий дис­ локувався на території Польщі, у Тарнові, а згодом — у Львові, були відомі військові діячі УНР — генерал­хорунжий Ю. Тютюн­ ник та полковник Ю. Отмарштайн. В. Сідак, досліджуючи діяль­ ність ППШ, доречно підкреслив, що його було створено зі зго­ ди голови польської держави Ю. Пілсудського, зацікавленого у продовженні боротьби проти радянської Росії на території Ук­ раїни25. Зауважимо, що при цьому польська сторона погодила­ ся на порушення умов мирного договору з РРСФР та УСРР від 18  березня  1921  р.,  який  забороняв  існування  на  території Польщі антирадянських збройних угруповань. Водночас, слід 23 Завальнюк К.В. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персо­ наліях (20­і роки XX ст.): Наук.­довід. вид. – Літин, 2005. – 352 с. 24 Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – 616 с.; Його ж. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – К., 2001. – 288 с. 25 Сідак В. Повстансько­партизанський штаб Державного  центру УНР в еміграції (1921 р.). – С. 8. П. Стегній13, Я. Файзулін14, Я. Мотенко15 та  ін. У дослідженнях Г. Георгізова16,  Ю. Котляра17,  О. Полянського18,  публікаціях Р. Подкура19, О. Стадник20, П. Тригуба21, у дисертації П. Стегнія22 13 Стегній П. До питання про діяльність 9­го повстанського району в 1921 році // Наукові записки Ін­ту політичних і етнонаціональних дослід­ жень. – Вип. 9. – К.; Полтава: АСМІ, 1999. – С. 106–109; Його ж. До пи­ тання про створення,  діяльність та  ліквідацію Всеукраїнського  пов­ станського комітету (1921 р.) // Грані. – 2000. – № 2 (10). – С. 39–43. 14 Файзулін Я.М. Другий Зимовий похід в контексті української національ­ но­визвольної боротьби 1917–1921 рр.: Дис. … канд. іст. наук: 09.00.12 / Київський нац. ун­т ім. Тараса Шевченка. – К., 2008. – 236 с. 15 Мотенко Я.В. Селянський рух в Харківській губернії  (1917–1921 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський нац. пед. ун­т ім. Г.С. Ско­ вороди. – Х., 2005. – 195 с.; Його ж. «Куркульство» як активний учасник селянського руху в Харківській губернії (1917–1921 рр.) [Електронний ресурс]: Проблеми історії та археології України: Зб. мат. міжнар. наук. конф.  до  100­річчя  XII  Археолог.  з’їзду  в  м. Харкові  25–26  жовтня 2003 р. – Х.: Схід.­регіон. центр гум.­осв. ініціатив, 2003. – C. 167–170. Режим доступу:  http://www­history.univer.kharkov.ua/old/hiao/pdf/ 12_syezd/Motenko.pdf; Його ж.  Селянський  повстанський  рух  у  Хар­ ківській губернії (1921 р.) // Вісник «Харківський політехнічний інсти­ тут». – 2008. – № 37. 16 Георгізов Г.М. Українське селянство  доби  непу: динаміка  політичних настроїв та свідомості: Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Ін­т історії Ук­ раїни НАН України. – К., 2008. – 205 с. 17 Котляр Ю.В. Селянство Півдня України: доба нової економічної полі­ тики (1921–1929 рр.). – Одеса, 2004. – 354 с. 18 Полянський О.А. Український  рух опору в 1921–1939 рр. – Тернопіль, 2004. – 63 с. 19 Подкур Р.  Повстанський рух  та опозиційні  політичні угруповання  в інформаційних  документах органів  ЧК–ГПУ (початок  20­х рр.)  //  З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2000. – № 2/4. – С. 390–397. 20 Стадник О.О. Подільське село в роки НЕПу. Соціально­економічний та громадсько­політичний  розвиток  (1921–1928 рр.):  Дис.  …  канд.  іст. наук: 07.00.01 / Вінницький держ. пед. ун­т ім. Михайла Коцюбинсько­ го. – Вінниця, 2007. – 250 с. 21 Тригуб П.М. Південноукраїнське  село  в період  переходу від політики воєнного комунізму до нової економічної політики (1921 – перша поло­ вина 1923 рр.) // Наукові праці МФ НаУКМА. – Миколаїв, 1999. – Т. 2. – С. 43–51. 22 Стегній П.А. Селянські повстання в правобережній частині УСРР у 1921– 1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху). – 230 с. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 307306 Володимир Щербатюк території, окресленої лініями річок Прип’ять і Дніпро, залізни­ цею Черкаси–Вапнярка і далі до Ямполя, р. Дністер, кордон із Польщею. Очолював групу підполковник армії УНР Ю. Морда­ левич. Третьою повстанською групою (Чернігівська, Полтавсь­ ка губернії та північ Катеринославщини) командував отаман Левченко, загін якого нараховував 600 багнетів і 100 шабель. Четверта повстанська група на чолі з отаманом Бровою, загін якого (300 шабель і 100 багнетів) оперував у центральній час­ тині Катеринославщини, була розгорнута у Південній Україні. До  району  п’ятої  повстанської  групи  входили  Харківщина  й Донбас. Тут діяло кілька нечисленних загонів отаманів Зінчен­ ка, Скворцова­Лекси, Білецького та Коваля. Враховуючи незнач­ ну активність повстанських загонів уенерівського напряму у цьому регіоні, керівника цієї групи ППШ не призначав26. І. Срібняк детально вивчив перебіг формування структури повстанських районів у подальших працях27. Показавши стан розвитку партизанського руху в межах кожної повстанської гру­ пи та вплив ППШ на подальше його розгортання, автор дійшов правомірного висновку, що однією з причин піднесення селян­ ського повстанського руху в Україні першої половини 1921 р. стала цілеспрямована робота екзильного уряду УНР з організа­ ційно­оперативного керівництва цим рухом28. При висвітленні початку діяльності партизансько­повстан­ ського штабу як національного центру протибільшовицького руху опору на с. 128 дисертаційного дослідження І. Срібняк заз­ начає: «Незважаючи на те, що через військові невдачі об’єднаних польсько-українських збройних сил у війні 1920 р. перемож- ницею вийшла більшовицька Росія, прихований опір новій владі в Україні не вщухав». 26 Срібняк І.В. Військова діяльність уряду УНР в екзилі (1921–1923 рр.). – С. 143, 148–149. 27 Срібняк І.В. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована армія УНР у табо­ рах Польщі і Румунії (1921–1924 рр.); Його ж. Діяльність Партизансь­ ко­повстанського штабу при Головній команді військ УНР у 1921 р. 28 Срібняк І. Військова діяльність уряду УНР в екзилі (1921–1923 рр.). – С. 166. підкреслити вплив польської сторони на ППШ, що часто нега­ тивно відображалося не лише на його діяльності, а й на органі­ зації повстансько­партизанського руху в Україні. Оскільки ППШ включив повстанський рух селян України у механізм проведення спеціальних операцій, то для історіографії селянського повстанського руху 1921 р. важливим є огляд його організації. На основі конкретно­історичного матеріалу вдалу спробу висвітлити керування селянсько­повстанськими заго­ нами та підпільними групами з боку ППШ та й сам процес ста­ новлення і діяльності в 1921 р. цієї організації здійснили у своїх окремих працях В. Сідак, І. Срібняк, Т. Плазова. П. Стегній у дру­ гому  підрозділі  другого  розділу  дисертації  розглянув  весь спектр політичних організацій, які прагнули очолити повстан­ ський  рух, проаналізував  повстанську  діяльність  ДЦ  УНР  та відповідних його установ і, перш за все, ППШ. І. Срібняк  у  своєму  дисертаційному  дослідженні  звернув увагу на заходи ППШ організаційного характеру, метою яких було надати партизансько­повстанському рухові в Україні за­ гального і планомірного характеру. Зокрема, у третьому розділі («Створення та діяльність партизансько­повстанського штабу як  національного центру  протибільшовицького  руху  опору» [с. 128–170]) автор доречно підкреслив, що територію України було розподілено на чотири повстанські фронти, реорганізова­ ні на початку весни 1921 р. у п’ять повстанських груп і 22 пов­ станські райони. Начальники груп і районів керували всім пар­ тизанським рухом у доручених їм місцевостях, координуючи діяльність  загонів  і  міських  повстанкомів.  Так,  перша  пов­ станська група оперувала в Миколаївській, Одеській, Херсон­ ській губерніях, на півдні Поділля та у західній частині Катери­ нославщини. Ця територія на заході обмежувалася р. Дністер, на півдні — Чорним морем, на сході — р. Дніпро  і на півночі лінією Ямпіль–Вапнярка–Черкаси. 30 червня 1921 р. у Кишиневі було створено штаб південної групи на чолі з генштабу підпол­ ковником Стефанівим. Командуючим групою став генерал­хо­ рунжий А. Гулий (Гулий­Гуленко). Друга повстанська група, в яку на початку весни 1921 р. було реорганізовано північний повстанський фронт, діяла в межах Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 309308 Володимир Щербатюк вої. Зокрема, авторка оцінює його роботу як «унікальну», про­ те тут же зазначає, що не весь її масив можна сприйняти так беззастережно31. По-друге, поширення службових зловживань та морально­ політичного  розладу  управлінських  кіл  ДЦ  УНР  спричинило виникнення навесні 1921 р. таємної організації військовослуж­ бовців армії УНР під назвою «Українське військове товариство» (УВТ;  керівник  —  полковник  Ю. Отмарштайн),  метою якого було «збереження здорового ядра армії». По-третє, встанов­ лення  контролю  поляків над  ППШ.  Цьому,  зазначав  В. Сідак, сприяло намагання С. Петлюри всіляко підкреслити свою полі­ тичну лояльність до Ю. Пілсудського. Як наслідок — у структу­ рі штабу працювали співробітники, влаштовані туди польськи­ ми спецслужбами. По-четверте, складні і суперечливі стосунки між українськими та російськими антирадянськими силами. У цьому контексті В. Сідак наводить приклад розвитку стосунків між ППШ та антибільшовицькою російською організацією на чолі з відомим діячем партії есерів Б. Савінковим, простежує окремі її осередки на території України32. По-п’яте, украй об­ межене співробітництво ППШ з іншими українськими організа­ ціями, що ставили за мету відновлення державності, зокрема з УВО,  адже  ППШ мав  повсякчас  підкреслювати лояльність  до Польщі, а діяльності УВО, навпаки, була притаманна яскраво виражена антипольська спрямованість. По-шосте, активність більшовицьких органів держбезпеки, які, користуючись дипло­ матичними можливостями, розгорнули діяльність, спрямовану на розклад української еміграції та агітацію в її середовищі до співпраці й за повернення до УСРР, що завдало відчутного удару повстанському  рухові33.  І,  по-сьоме,  часті  випадки  порушень правил конспірації, режиму збереження державної та військової таємниці посадовими особами й військовослужбовцями армії УНР. Як доказ, В. Сідак наводить відомості з рапорту Ю. Тютюн­ ника на ім’я С. Петлюри, де висловлювалося занепокоєння, що 31 Плазова Т. Указ. праця. – С. 18. 32 Сідак В. Указ. праця. – С. 18–20 33 Там само. – С. 37.  Як на наш погляд, це твердження вимагає уточнення. Нев­ доволене владою більшовиків селянство поновило повстансь­ ку активність із весни 1920 р., у першу половину наступного, 1921 р., селянський повстанський рух дедалі посилювався. Нев­ доволення селян новою владою було настільки очевидним, що «прихованим» його назвати аж ніяк не можна. Та й сам І. Сріб­ няк далі цитує витяг із телеграми головнокомандувача більшо­ вицькими військами в Україні М. Фрунзе від 27 березня 1921 р., посилаючись на документи фонду 15 (Управління командую­ чого всіма збройними силами України та Криму) Російського державного військового архіву (РДВА): «Щоденні розгроми радянських установ, залізничних станцій, телеграфних контор […] складів і заводів […] до цього часу є головним гальмом у всіх заходах більшовиків зміцнити свою владу в Україні». Відтак, уважаємо, що скоріш за все автор мав на увазі підпільні організації,  які  займалися  підтримкою  та  організацією  пов­ станського руху, адже нижче він детальніше зупинився на них. Позитивно оцінюючи спроби ППШ очолити селянський пов­ станський рух, спрямувавши його у русло загальноукраїнського повстання проти більшовиків, В. Сідак критично відгукується про  діяльність  зазначеної  організації,  зокрема  щодо  впливу негараздів її внутрішнього життя на підпільно­повстанський рух. Можемо виокремити з його роздумів кілька обґрунтованих, як на наш погляд, негативних моментів впливу. По-перше, це перенесення на процес керування повстанським рухом особис­ тих політичних амбіцій вищих цивільних та військових керів­ ників УНР29, адже, як зазначає автор, між членами військового керівництва УНР точилася відверта боротьба за контроль над повстанським рухом. Особливо негативну роль відігравав шеф армійської контррозвідки М. Чеботарів. Деструктивним було й втручання в поточну оперативну роботу штабу С. Петлюри30. Дещо відмінну й стриману оцінку М. Чеботаріва та його діяль­ ності від наведеної вище знаходимо в дослідженнях Т. Плазо­ 29 Сідак В. Указ. праця. – С. 13. 30 Там само. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 311310 Володимир Щербатюк станським рухом» слід розуміти створення на території окупо­ ваної ворогом країни підпільних політичних і військових струк­ тур, які б, використовуючи всі доступні легальні та нелегальні засоби, перетворили розрізнені осередки опору існуючому ре­ жиму на боєздатні центри, котрі, спираючись на свою конспі­ ративну мережу, могли б підняти на боротьбу якомога більше населення. Повстанський рух є суто військовою акцією, а своєю стратегічною метою має підготовку масової боротьби, спрямо­ ваної на повалення існуючого режиму. Цікаво, що партизанську боротьбу Т. Плазова розглядає як один із багатьох засобів до­ сягнення цієї мети поряд із диверсіями, політичними акціями, саботажем, терактами, антирежимною агітацією тощо39. Роз­ робка  теоретичних питань партизанського руху виходить за межі нашого дослідження, проте ми дозволимо собі додати, що й диверсії, і терористичні акти, і політичні заходи та інше мо­ жуть бути тактичною складовою військових дій партизанів, які поряд із грамотною організацією й керівництвом, підтримкою з боку місцевого населення забезпечують ефективність  дій і зростання партизанського руху. На наш погляд, таке зростання відбулося у першій половині 1921 р.  І. Срібняк конкретизував масштаби  тогочасного пов­ станського руху. Зокрема, він зазначає, що, за радянськими да­ ними, протягом 1921 р. на території всіх губерній країни діяло 464 місцевих та мігруючих партизанських загонів. У час підне­ сення руху (травень–червень 1921 р.) кількість повстанців, за­ реєстрованих розвідвідділами червоних, становила не менше 10 тис. осіб40. Дослідники А. Зінченко і Л. Петров станом на тра­ вень 1921 р. називають дещо іншу цифру. Так, у великих пов­ станських загонах в Україні налічувалося 5600 осіб, у дрібних — 7100  осіб41.  Тобто,  за  їхніми  підрахунками,  чисельність пов­ станців у травні 1921 р. на території України становила 12700 осіб. Я. Файзулін і В. Скальський, використавши радянські офіційні 39 Плазова Т. Указ. праця. – С. 57. 40 Срібняк І. Указ. праця. – С. 129. 41 Зінченко А., Петров Л. Селянство Поділля у повстанському русі 1919– 1926 рр. // Сучасність. – 1997. – № 12. – С. 79. газети «Рідний край» і «Українська трибуна» друкували накази головного отамана, схеми розташування повстанських загонів і штабів, що призвело до їх розгрому більшовиками34. Відтак, висновок автора виглядає цілком логічним: робота з підготовки широкого антирадянського повстання в УСРР роз­ горнулася за наявності внутрішніх ускладнень серед провідни­ ків УНР в еміграції та відсутності надійних союзників, що вкупі із зовнішніми чинниками створювало досить несприятливі умо­ ви для успішної реалізації задуманого35 . У цьому контексті П. Стегній зазначає, що у повстанському центрі УНР склалося три групи впливу: 1) С. Петлюри—М. Чебо­ таріва; 2) Ю. Тютюнника; 3) Є. Коновальця—Ю. Отмарштайна, які  по­різному розуміли перспективи  подальшої боротьби36. Відтак відсутність єдиного бачення давалася взнаки на органі­ зації повстанського руху в Україні. Додамо, що П. Стегній, ще одним негативом, який значно впливав на повстанський рух, визначав політичні амбіції Ю. Тютюнника37. Однак, не всі істо­ рики дотримуються цієї думки. Так, О. Шатайло знімає ряд зви­ нувачень із Ю. Тютюнника, які йому пред’являють інші дослід­ ники, зокрема щодо провалу Листопадового рейду й розгортан­ ня загального повстання. Автор зазначає, що ці задуми опини­ лися під загрозою внаслідок неузгодженостей у стратегічному плануванні, адже навіть тоді, коли війська вже вирушили в Ук­ раїну, 1 і 2 листопада у Тернополі відбулась нарада комдивів армії УНР, на якій було ухвалене рішення перенести загальне повстання на весну 1922 р.38 Про розгортання та масштаби повстанського руху в Україні 1921 р. знаходимо  відомості  в  дослідженнях  ряду  істориків. Однак спочатку звернімо увагу на визначення цього руху, що його подала Т. Плазова. Так, авторка стверджує, що під «пов­ 34 Сідак В. Указ. праця. – С. 38. 35 Там само. – С. 39. 36 Стегній П.А.  Селянські  повстання  в  Правобережній  частині УСРР  у 1921–1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху). – С. 13. 37 Там само. 38 Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. – Л.: Світ, 2000. – 144 с. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 313312 Володимир Щербатюк ба46. Ці дані є дещо відмінними від пізніших підрахунків дослід­ ника47. Так, через три роки наукових пошуків кількість повстан­ ців, що брали участь в антибільшовицьких селянських загонах на Харківщини 1921 р., збільшилася на 278 осіб і становила 3449 осіб. Збільшення відбулося завдяки врахуванню ще одного пов­ станського загону махновського спрямування. Спираючись на архівні матеріали Харківського губернського відділу ДПУ, Я. Мо­ тенко називав 1921 р. вже не 45, а 46 повстанських формувань, з яких 21 — махновські й 25 — уенерівські. Найчисельнішими махновської орієнтації дослідник назвав загони отаманів Каме­ нюка (700 кавалеристів), Медичева (300 піхотинців) і Маслака (200 кавалеристів), з уенерівських — отаманів Волоха (265 кава- леристів), Білецького (100 кавалеристів) й Остапенка (80 кава­ леристів).  Махновських  повстанців  у  Харківській  губернії  в 1921 р. нараховувалося 2367 осіб, а уенерівських — 1082 особи. Масштаби повстанського руху 1921 р. на Катеринославщині дослідила Н. Ковальова. Посилаючись на офіційні дані, автор зазначає, що на 7 липня 1921 р. в губернії діяло сім активних повстанських формувань загальною чисельністю 650 осіб. Зрос­ тання влітку 1921 р. у Катеринославській губернії повстансько­ го руху зумовило збереження в регіоні воєнного становища. На основі  даних  катеринославської  губернської  надзвичайної комісії дослідниця твердить, що  на 1 серпня тут діяло шість значних повстанських загонів, але вже у середині серпня їх кіль­ кість зросла до дванадцяти чисельністю понад 900 осіб48. Розвиток повстанського руху на Полтавщині 1921 р. висвіт­ лив Я. Ревегук. Зокрема, на початку 1921 р. тут виник глибоко законспірований Український окружний повстанський комітет Полтавщини, який за допомогою листівок звернувся до насе­ лення із закликом до повстання проти радянської влади. Автор 46 Мотенко Я.В. Селянський рух в Харківській губернії (1917–1921 рр.). – С. 14. 47 Див.: Мотенко Я. Селянський повстанський рух у Харківській губернії (1921 р.). – С. 15. 48 Ковальова Н. З історії селянського повстанського руху на Катеринос­ лавщині у 1921 р. – С. 113. документи, наводять дані, що протягом 1921 р. в Україні діяли 464  місцевих  і  мігруючих партизанських  загонів,  а  загальна кількість  повстанців  становила  понад  40 тис.  осіб42.   Значно більшу їх чисельність на момент підписання Ризького мирного договору подав О. Полянський — зауважуючи, що підрахунки приблизні, він наводить цифру близько 150 тис.43 Із посилан­ ням на О. Полянського, цю ж кількість подає Т. Плазова44. Масштаби повстанського  руху  в  Україні  1921 р.  дослідив В. Василенко, який, керуючись відомостями ППШ та документа­ ми Галузевого державного архіву Служби безпеки України, наз­ вав 42 значних повстанських загони. Дані цього автора перегу­ куються з відомостями В. Сідака. Так, дослідники переконують, що загін отамана Семена Заболотного, що діяв у районі Ольго­ поля й Балти, налічував до 6000 багнетів і шабель, мав на озбро­ єнні 6–8 гармат, кулемети. 3000 повстанців отамана Ілька Стру­ ка оперували у районі Коростеня, Житомира, Козятина. Загін отамана Брови перебував під Новомосковськом і Павлоградом, маючи до 3000 багнетів, близько 1000 шабель, 27 кулеметів і кілька гармат. У розпорядженні отамана Ю. Мордалевича (Радо­ мишльський повіт на Київщині) було 1220 багнетів, 1200 — у повстанському формуванні Бондарчука, Завгороднього й Хма­ ри на Черкащині і близько 1000 — у загоні Удовиченка на Пол­ тавщині. Так звана Надбузька повстанська дивізія (4000 осіб) діяла у Гайсинському та Уманському повітах45. Чисельність повстанців на початок 1921 р. на Харківщині підрахував Я. Мотенко, розділивши їх на дві групи: ті, що підтри­ мували махновську ідеологію та прихильники УНР. Зокрема, у зазначений час у Харківській губернії діяло 45 повстанських за­ гонів: 20 махновського й 25 — уенерівського спрямування. Зага­ лом в антибільшовицьких формуваннях брали участь 3171 осо­ 42 Файзулін Я., Скальський В. Перелоги Української революції: Другий Зи­ мовий похід Армії УНР. – К.: Вид­во ім. Олени Теліги, 2008. – С. 13. 43 Полянський О. Український рух опору в 1921–1939 рр. – С. 12. 44 Плазова Т. Указ. праця. – С. 147. 45 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання  в Україні  у 1921 р. – С. 144–145. Див. також: Сідак В. Указ. праця. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 315314 Володимир Щербатюк вицькими джерелами; ППШ не завжди міг отримати достовірну інформацію; чисельність повстанських загонів постійно зміню­ валася під впливом різних чинників, у першу чергу внаслідок зміни ставлення селянства до політики радянської влади, а та­ кож унаслідок певних організаційно­тактичних особливостей самих повстанських формувань, котрі не мали, як правило, пос­ тійного складу і нерідко зменшувалися чи збільшувалися за­ лежно від ситуації51. В. Сідак уточнив, що за офіційними радян­ ськими даними тільки на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 повстанських груп. Основними районами поширення руху опору були Київщина, Східна Волинь, Поділля, Катеринослав­ щина, Полтавщина, ряд південних місцевостей України52. Більш детально про розвиток повстанського руху на Київ­ щині 1921 р. йдеться в дослідженні В. Щербатюка53. Зокрема, зазначається, що на початок літа 1921 р. місцеві повстанці мали на  озброєнні до  40  кулеметів. Значного  розмаху  селянський повстанський  рух  набув  у  Чигиринському  (Холодний  Яр), Уманському, Таращанському, Канівському, Звенигородському, Київському, Чорнобильському, Радомишльському, Білоцерків­ ському повітах. У районі Ставища активно діяв 8­й повстансь­ кий штаб на чолі з Якубовським. Повсталі проводили теракти проти комісарів, керівників комнезамів, партпрацівників. Уліт­ ку 1921 р. більшовики змушені були визнати небезпеку, яку для радянської влади на Правобережжі становив повстанський рух. Зокрема,  особливу активність  на  Київщині  виявляли  загони отаманів Струка, Орлика, Яблучка й Лісовика54. І. Білас, посилаючись на доповідну записку головнокоман­ дувача всіма збройними силами Російської Республіки Л. Каме­ нєва на ім’я В. Леніна від 9 лютого 1921 р. про стан боротьби з повстанцями, здійснюючи суспільно­політичний та історико­ 51 Сідак В. Указ. праця. – С. 40–41. 52 Там само. – С. 40. 53 Щербатюк В.М. Боротьба селян України проти більшовицької агресії та режиму 1917–1923 років // Вісник Черкаського ун­ту: Серія: Істо­ ричні науки. – Черкаси, 2008. – Вип. 133/134. – С. 114–120. 54 Там само. – С. 117–118. підкреслює, що на квітень невдоволення більшовиками досяг­ ло критичної межі, селянство дедалі більше усвідомлювало, що здобути кращу долю можна лише поваливши більшовицький режим і збудувавши власну державу. Розмах  селянсько­повстанського  руху  у  першій  половині 1921 р. дослідник визначив на основі радянських документів. Зокрема, у квітні 1921 р. на обліку в органах радянської влади перебувало 19 загонів, в яких налічувалося 540 піших і 61 кін­ ний повстанець при трьох кулеметах (це без дрібних загонів махновців, які відбилися від своїх основних сил під час рейду Н. Махна Полтавщиною). Проте Я. Ревегук переконаний, що ці дані занижені, адже загони виникали стихійно й так само швид­ ко зникали, зазнавши втрат, або їх учасники розходилися по домівках, щоби сіяти хліб чи збирати врожай. Крім того, зв’я­ зок між Полтавою й повітами та волостями не був стабільним, інформація  до губернського центру не завжди доходила і не відображала  справжнього воєнно­політичного  становища  на Полтавщині. Так, лише у Зіньківському повіті у травні 1921 р. налічувалося 9 повстанських загонів отаманів Л. Христового, М. Мандика, І. Штаба, Антоненка, Турчина, Тимошенка, Кундія, Листопада, Бея. Їх усіх чекісти вважали «петлюрівцями»49 . Наші  підрахунки  щодо  активності  повстанства  у  липні 1921 р., здійснені на основі даних бюлетеня секретно­інформа­ ційного  відділу  при  РНК  УСРР  № 151  від  18  серпня  1921 р., свідчать, що у зазначений місяць в Україні діяло 66 партизансь­ ких загонів чисельністю 6200 кавалеристів і 750 піхотинців при 65  кулеметах50.  Тобто,  у  липні 1921 р.  налічувалося  близько 7000 повстанців. Звісно, що під час найбільшого розмаху руху, у травні–червні, цифра була значно більшою. Утім, слід погодитися з В. Сідаком, що кількість партизансь­ ких загонів і загальну чисельність повстанців встановити вкрай важко, адже далеко не всі відомості були зафіксовані більшо­ 49 Ревегук В.Я. Повстанський рух на Полтавщині. Збройна боротьба в умо­ вах непу... 50 Галузевий державний архів Міністерства оборони України (далі – ГДА МО України), ф. Р.3773, оп. 19823, спр. 16, арк. 108. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 317316 Володимир Щербатюк у травні 1921 р. повстання тут було в розпалі59. У боротьбі з чер­ воними особливо виділялися загони Лиха, Хмари та Комарчика загальною чисельністю 1500 осіб при 12 кулеметах, а також Галь­ чевського­Войнаровського (150 осіб, 8 кулеметів), Заболотного та Кошового (750 козаків при 8 кулеметах). Окрім того, діяли ряд дрібних загонів, які на той час також становили значну силу60. На наш погляд, цінність дослідження не лише в його узагальню­ ючому характері щодо повстанського руху на Поділлі, а й у фак­ тологічній конкретиці. Зокрема, автори описали одну з яскра­ вих сторінок історії подільського повстанства 1921 р. — виступ на початку лютого селян Могилівського та Ямпільського пові­ тів. Тоді  в результаті впровадження продрозкладки до зброї взялися 12 тис. хліборобів на Ямпільщині й 5 тис. на Могилівщи­ ні. Характерно, що виступу були притаманні чіткі організаційні завдання: відтіснити червоних від кордону й дати змогу петлю­ рівцям, які перебували в Румунії, перейти в наступ на Поділля та підняти загальне повстання по всій Україні. І хоч автори спеці­ ально не наголошують на зв’язках повстанців Поділля з урядом УНР та ППШ, усе ж виокремлені ними цілі й завдання виступу переконують, що певні контакти мали б бути. Для придушення повстання більшовицька влада змушена була задіяти регулярні війська — частини 24­ї Залізної дивізії. У ході 12­денної бороть­ би червоні спалили село Оленівку, проти селян було застосова­ но артилерію. Незважаючи на відчайдушний опір виступ було придушено, а його керівників та ще 300 повстанців страчено61. На описі діяльності загонів отаманів Заболотного, Ю. Мор­ далевича, Хмари, Струка, Орлика (полковника Карпенка), Ли­ сиці та інших в умовах найбільшого піднесення селянсько­пов­ станського руху 1921 р. зосередила увагу Т. Плазова62. Незважаючи на те, що Х з’їзд РКП(б) (березень 1921 р.) за­ початкував нову економічну політику й замість реквізиції зер­ 59 Зінченко А., Петров Л. Селянство Поділля у повстанському русі 1919– 1926 рр. – С. 79. 60 Там само. 61 Там само. – С. 78. 62 Плазова Т. Указ. праця. – С. 90–96, 99–100. правовий аналіз репресивно­каральної системи в Україні 1917– 1953 рр., відзначав активність селянсько­повстанського руху 1921 р. в Радомишльському повіті, західніше Києва та в Тара­ щансько­Звенигородському і Гайсинсько­Уманському районах. У  наведеному  дослідником  документі  значилося,  що  загони повстанців налічували від 100 до 250 осіб, а загальна їх чисель­ ність  становила  близько  2500 бійців55. Виходячи  з цих цифр можемо припустити, що на зазначених територіях діяло від 10 до 25 загонів. Автор, здійснюючи спробу детального висвітлен­ ня механізму функціонування репресивно­каральної системи в Україні як головного знаряддя більшовицького режиму в бо­ ротьбі  з  національно­визвольним  рухом,  на  основі  широкої джерельної бази зробив висновок, що російським більшовикам завжди було вигідно таврувати національно­визвольну бороть­ бу українського народу як «бандитизм», видаючи себе за «ми­ ротворців та носіїв щастя» й маючи за мету будь­що зберегти «єдину, неподільну Росію»56. Дослідження сучасних вітчизняних істориків, архівні доку­ менти свідчать, що Київщина була одним із найбільших регіо­ нів селянсько­повстанського руху в Україні доби Української революції 1917–1921 рр. та й в наступні роки, яскравим прик­ ладом організації й активного збройного опору селян загарб­ никам. Такий висновок подано в узагальнюючому дослідженні В. Щербатюка57. Про Київщину як про один із найповажніших центрів повстанства всієї України писав і П. Стегній58. Упевнено можемо констатувати й те, що одним із найбільш активних  регіонів  повстанського  руху  1921 р.  було  Поділля. А. Зінченко й Л. Петров на основі архівних даних твердять, що 55 Білас І. Репресивно­каральна система в Україні. 1917–1953: Суспільно­ політичний та історичко­правовий аналіз: У 2 кн. – Кн. 1. – К.: Либідь; Військо України, 1994. – 432 с. 56 Там само. – С. 75. 57 Щербатюк В.М.  Селянський  повстанський  рух  на  Київщині  1917– 1923 рр.: сучасна історіографія проблеми // Укр. істор. журн. – 2010. – № 3. – С. 192. 58 Стегній П.А. Указ. праця. – С. 11. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 319318 Володимир Щербатюк канців Москви й Петроґрада. Це доручення ЦК РКП було прого­ лошене «бойовим завданням більшовицької партії», для вико­ нання якого створювалася щоденна нарада з п’яти осіб — го­ лови губвиконкому (керівник), секретаря губпарткому, голів продкомгуба,  предгубчека  і  начальника  місцевої  військової частини. І. Білас із метою роз’яснення повноважень новоство­ реної структури вдало зазначив, що їй надавались, як ішлося в документі, «найширші повноваження» для виконання постав­ лених задач із залученням за потреби партійного й радянського апарату. Щоденно о 1800 нарада мала подавати звіт про вико­ нану роботу вищим організаціям. Такий підхід партійно­радянських органів лише сприяв ак­ тивізації  опору  з  боку  українського  селянства.  У  відповідь більшовики посилили репресивні заходи: заручництво, ареш­ ти, реквізиції, військову силу та конфіскації тощо. Тактику ра­ дянської влади щодо штучного прискорення класового розша­ рування селян і розпалювання антагонізму на селі висвітлив В. Сідак66. Зокрема, він підкреслив, що впровадженню цієї полі­ тики на селі сприяла постанова РНК УСРР від 29 січня 1921 р., підписана головою РНК Х. Раковським і командувачем зброй­ ними  силами  радянської  України  М. Фрунзе,  де  у  п. 2  наго­ лошувалося: «Всебічно сприяти процесу розшарування села шляхом збільшення числа комітетів незаможників, посилення і пог- либлення їх праці». 1 квітня 1921 р. Х. Раковський підписав нову інструкцію, де конкретизувався механізм відбору заручників. Дослідник до­ речно  виокремив  постанову  РНК  УСРР  від  19 квітня  1921 р. (підписана В. Чубарем), згідно з якою при військових загонах створювалися революційні трійки, які мали права ревтрибу­ налів, їх діяльність не регламентувалася юридичними проце­ дурами, а рішення виконувалися беззастережно67. 66 Див.: Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії). – К.: Видав. дім «Альтерна­ тиви», 1998. – 320 с. 67 Сідак В. Указ. праця. – С. 242–244. на більшовицький уряд обклав хліборобів податком, влада, як і в попередні роки, продовжувала чинити насилля над селянст­ вом. Ю. Котляр на прикладі південних регіонів України підкрес­ лив, що продподаток запроваджувався з урожаю 1921 р., а зерно 1920 р. й надалі забирали через розверстку63. Досліджуючи про­ цес переходу українського села до непу П. Тригуб зазначив, що на початку 1921 р. в Україні ще проводилася політика воєнного комунізму. На місцях відбувалося розкуркулення заможної час­ тини сільського населення (вересень 1920 – квітень 1921 рр.), в якої відбирали продукти харчування, одяг та предмети до­ машнього вжитку, причому одну чверть вилученого відправля­ ли Червоній армії, іншу — радянським службовцям, а решту — комнезамам64. С. Кульчицький, аналізуючи закономірності розвитку Украї­ ни у перше десятиліття радянської влади, наводить уривок із промови В. Леніна наприкінці жовтня 1921 р.: «На весну 1921 р. виявилося, що ми зазнали поразки у спробі штурмовим способом […] перейти до соціалістичних основ виробництва і перерозподілу». Історик зазначає, що впровадження непу було викликане неспроможністю комуністичного розподілу шляхом реквізиції продукції селянських господарств65. Однак потреба у хлібі для жителів російських міст, і, у першу чергу, Петроґрада й Москви, та розверстка на врожай 1920 р. змушували радянську владу посилювати реквізиційні методи, у чому переконують докумен­ ти, наведені І. Біласом. Так, з телеграми головам губернських виконкомів, секретарям губернських парткомів щодо приско­ рення реалізації продрозкладки від 18 травня 1921 р. дізнає­ мося про прискорення відправки зібраних продуктів для меш­ 63 Котляр Ю.В. Селянство Півдня України в період нової економічної полі­ тики (1921–1929 рр.). – С. 17. 64 Тригуб П.М. Південноукраїнське  село  в період  переходу  від політики воєнного комунізму до нової економічної політики (1921 – перша по­ ловина 1923 рр.). – С. 43. 65 Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К.: Основи, 1996. – С. 152. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 321320 Володимир Щербатюк повітом тієї ж губернії. Дослідниці слід було б уточнити й те­ риторію поширення впливу зазначеного повстанкому. На наш погляд, найбільш повно таку інформацію містить дослідження Р. Коваля72, про це маємо відомості і у працях Н. Гулі та Н. Лав­ ріненка73, В. Щербатюка74. Зокрема, в останній ідеться, що те­ риторія військово­політичної організації Холодного Яру не була сталою, в основному охоплюючи Чигиринський і східну части­ ну Черкаського повітів. Під її впливом перебували повіти Пів­ денної Київщини, значні простори Полтавської й Херсонської губерній. Автор відзначив, що у 1921 р. організація обіймала Чигиринський, Олександрійський, Єлизаветградський, Звени­ городський, частину Уманського повітів, а опорною базою був Холодний Яр (урочища в околицях Чигирина) та Мотронинсь­ кий монастир75. Діяльності повстанських загонів Холодного Яру проти більшовиків у 1921–1922 рр. присвятив своє досліджен­ ня Д. Красносілецький76. На території УСРР за підтримки ППШ формувалися коорди­ наційно­керівні органи антирадянської повстансько­підпільної боротьби. В. Сідак зазначає, що за участі емісарів ППШ у Києві у березні 1921 р. виник Всеукраїнський центральний повстан­ ський комітет (ВЦПК, Центрповстанком, у багатьох джерелах зустрічається також скорочення Цупком). Керівну п’ятірку Цуп­ кому очолював досвідчений громадський  і політичний діяч, 72 Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – С. 194–222. 73 Гуля Н., Лавріненко Н. Холодний Яр на історичній карті України // Чер­ кащина в контексті  історії  України: Мат.  Першої наук.­краєзн.  конф. Черкащини, присвяч. 50­річчю утворення Черкаської обл. – Черкаси, 2004. – С. 224–232. 74 Щербатюк В.М. Пошукові експедиції як спосіб дослідження селянського повстанського руху доби Української революції 1917–1921 років (За результатами пошукових експедицій організації «Витоки» Національ­ ної спілки краєзнавців України) // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2009. – № 5. – С. 166–173. 75 Щербатюк В.М. Указ. праця. – С. 168–169. 76 Красносілецький Д. Антибільшовицький рух повстанських загонів Хо­ лодного Яру в 1921–1922 рр. // Наукові записки: Зб. наук. пр.: Серія: Історичні науки. – 2009. – № 12. – С. 140–149. Ю. Котляр на прикладі південних регіонів України, розкри­ ваючи їх специфіку, наголосив на психологічному неприйнятті селянством  деспотичного  характеру  більшовицької  влади, будь­якого насилля, підкресливши усвідомлення селянами сво­ єї сили. Дослідник переконаний, що поведінка селянина­влас­ ника виражалася у збереженні традицій пращурів­бунтарів і в боротьбі за землю68. Оскільки конфіскація майна та інше насил­ ля, як правило, здійснювалося комуністами, членами комнеза­ мів та ревкомів за сприяння міліції й військових частин69, то у селян щодо них формувалося відповідне ставлення. Висновки Ю. Котляра можна застосувати й до селянства ін­ ших регіонів та й усієї України загалом. Так, наприклад, згаду­ вані А. Зінченко і Л. Петров переконливо довели, що насилля й розправи не зупинили селян Поділля. Повстанський рух 1921 р. тривав, заходи правлячого режиму озлоблювали селян, які весь час поповнювали рух людьми, підтримували його провіантом, фуражем, одягом тощо70. У першій половині 1921 р. на теренах України, крім парти­ занських загонів, широко створювалися і підпільні повстанські організації. Т. Плазова однією з найпотужніших на рубежі 1920– 1921 рр. називає Холодноярську, очолювану колишнім членом УЦР полковником С. Панченком. Центром Холодноярського пов­ станкому авторка визначила Черкащину, а його плив, як пише дослідниця,  відчувався  далеко  поза  цією територією71.  Таке твердження потребує деякого уточнення. Тогочасну Черкащи­ ну ми аж ніяк не можемо назвати центром Холодноярського повстанкому, адже він базувався в урочищах Холодного Яру та навколишніх селах, що входили до Чигиринського повіту Київ­ ської губернії, північна частина якого межувала з Черкаським 68 Котляр Ю.В. Селянство Півдня України: доба нової економічної полі­ тики (1921–1929 рр.). – С. 15. 69 Котляр Ю.В. Повстанство. Селянський рух на Півдні України. – Мико­ лаїв; Одеса, 2003. – С. 86. 70 Зінченко А., Петров Л. Селянство Поділля у повстанському русі 1919– 1926 рр. – С. 78. 71 Плазова Т. Указ. праця. – С. 90. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 323322 Володимир Щербатюк Створення координаційних осередків в Україні не припи­ нялося. В. Сідак зазначає, що у серпні 1921 р. виникла Козача рада, котра при розгортанні повстання мала узгоджувати дії повстанців  на  території  Київської,  Подільської,  Волинської, Миколаївської та Одеської губерній79. Уже у вересні рада діяла як центр підготовки загального повстання на Київщині, Волині, Миколаївщині та Одещині, а її головою було обрано службовця білоцерківської кооперації Павла Гайдученка (Ґонту)80. У більшості праць стверджується, що після ліквідації ВЦПК його функції перебрала Козача рада, проте існують суперечливі відомості щодо назви, часу заснування, сфери впливу та полі­ тичної орієнтації цієї організації. Прояснити ситуацію намага­ ється П. Стегній, акцентуючи увагу на версіях радянської (праці О. Кучера і Д. Ґолінкова) та зарубіжної (І. Мазепа) історіографії (остання, на його думку, найбільш вірогідна). Так, згідно з пер­ шою, нову Козачу раду було створено 5 серпня 1921 р. в м. Біла Церква активістами Всеукраїнського повстанкому, яким уда­ лося уникнути арештів: М. Лозовиком, М. Симаком (він же Сущ і Дубок) та емісаром С. Петлюри й агентом 6­ї польської армії Т. Бессарабенком. С. Петлюра затвердив її як центр підготовки повстання в кількох губерніях Правобережжя. Згідно ж із вер­ сією І. Мазепи, всеукраїнського масштабу Національна козача рада існувала в Києві, мала контакти з Тарновом і повстанським штабом. Ця організація була викрита в липні 1921 р. П. Стегній пише, що дослідник В. Верига у книзі «Листопадовий рейд» в основному повторив версію І. Мазепи, але використав і радянсь­ ку. Зокрема, вчений пояснив існування двох козачих рад — до арештів у липні і нової, створеної у серпні 1921 р. М. Лозови­ ком  та  ін. Більшість  дослідників  визначають  Козачу раду як організацію уенерівської орієнтації, проте П. Стегній твердить про її про гетьманський характер81. 79 Сідак В. Національні спецслужби в період революції 1917–1921 рр. (не­ відомі сторінки історії). – С. 241. 80 Там само. – С. 246. 81 Стегній П.А. Указ. праця. – С. 11;  Щербатюк В.М. Селянський повстансь­ кий рух на Київщині 1917–1923 рр. ... – С. 197. колишній  есер  Іван  Чепілко.  Із  часом  виникли  підпільні  гу­ бернські, повітові, міські, сільські повстанкоми, які розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп77. Дещо по­іншому трактує виникнення ВЦПК В. Василенко, зазначаючи, що до його створення 18 березня 1921 р. призвела місцева ініціатива. На противагу В. Сідаку В. Василенко стверд­ жує, що ця подія стала несподіванкою для ППШ. Більше того, на думку В. Василенка, український та закордонний повстанські центри певний час паралельно розповсюджували вплив на те­ риторію України, що не додавало ефективності їх організацій­ ним заходам. Водночас, дослідник акцентував увагу, що все ж Цупком був визнаний ДЦ УНР вищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні, провідником ідей і вико­ навцем завдань ППШ, та навіть отримав затверджені головним отаманом  і начальником ППШ уповноваження з дорученням об’єднувати повстанські організації й партизанські загони на теренах України, зв’язуючи їх між собою і з Головною командою. Важливо, що В. Василенко вказав на зростаючий авторитет ор­ ганізації. Зокрема, дослідник зазначає, що підлеглість Цупко­ му  також  визнала  Військова  організація  січових  стрільців (ВОСС, керівник — галичанин О. Думін), яка була заснована у квітні 1921 р. при 2­й київській школі червоних старшин і праг­ нула охопити впливом армійські частини Київського військо­ вого округу78. За твердженням П. Стегнія, у радянській та закордонній лі­ тературі йшлося про існування двох всеукраїнських повстансь­ ких органів. «Другим Цупкомом» був повстанський центр над­ дніпрянських  осередків  Української  військової  організації (УВО), що  визнавав зверхність  ВЦПК, будучі його складовою частиною. На думку П. Стегнія, аналіз діяльності ВЦПК свідчить, що він виконав головне своє завдання — об’єднати й очолити повстанські сили України. Проте ліквідація у липні 1921 р. зве­ ла нанівець його працю. 77 Сідак В. Указ. праця. – С. 241. 78 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання  в Україні  у 1921 р. – С. 142, 143. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 325324 Володимир Щербатюк його піднесення припало на літо87. І. Срібняк переконаний, що у цей же час партизансько­повстанський рух в Україні набув рис усезагального88. А. Зінченко і Л. Петров на прикладі Поділ­ ля твердять, що наприкінці травня окреслилася тенденція до згуртування повстанців в єдину організацію та координації дій. Так, наприклад, у результаті злиття загонів Лиха, Хмари й Те­ рещенка виникло з’єднання, що налічувало 1600 кіннотників і 500 піших повстанців. Водночас, на Поділлі з’явилися нові ота­ мани: Іскра, Шевчук, Демченко, Нечипоренко, Клим. У краї по­ ширювалися прокламації від керівництва УНР, підписані коман­ диром  з’єднання  Бондарчуком.  До  його  складу  входили  1­й кінний козацький полк отамана Терещенка й 3­й кінний пов­ станський полк отамана Хмари, створені за взірцем регуляр­ них військ89. Беручи до уваги розмах повстансько­партизанського руху на Правобережжі можна переконливо стверджувати, що саме ця територія 1921 р. стає центром боротьби проти комуністич­ ного режиму за повернення до влади уряду УНР. Ряд дослідни­ ків наголошують на підтримці уенерівської ідеї селянами Ліво­ бережжя,  як,  наприклад,  Я. Мотенко,  котрий  навів  яскравий приклад,  коли у  березні 1921 р.  делегати  селянської  конфе­ ренції Куп’янського повіту Харківської губернії ухвалили резо­ люцію з вимогою визнання України незалежною народною рес­ публікою90. Та все ж саме повстанство Правобережжя відігра­ вало провідну роль у боротьбі. О. Ганжа пояснює це близькіс­ тю кордону та зменшенням чисельності повстанських загонів на Лівобережжі після розгрому в серпні 1921 р. армії Н. Махна. Зокрема, дослідниця зазначає, що сусідні держави були зацікав­ лені в дестабілізації обстановки в Україні, підтримували пов­ станські загони, дозволяючи їм відходити на свою територію 87 Плазова Т. Указ. праця. – С. 108. 88 Срібняк І. Указ. праця. – С. 149. 89 Зінченко А., Петров Л. Селянство Поділля у повстанському русі 1919– 1926 рр. – С. 79. 90 Мотенко Я.В. «Куркульство» як активний учасник селянського руху в Харківській губернії (1917–1921 рр.). – C. 169. Сучасні історики одностайно сходяться на думці, що в 1921 р. широкий партизансько­підпільний рух антирадянської спря­ мованості був одним із провідних чинників військово­політич­ ної та соціальної обстановки в УСРР, а найбільші зіткнення пов­ станців і їх супротивників відбувалися на Київщині, Поділлі, у районі Холодного Яру82. На підтвердження такого висновку на­ ведемо відомості начальника секретно­інформаційного відділу при РНК УСРР Таніна за липень 1921 р.: «Розвідуправ […] вказує на посилення діяльності повстансь- кого центру на Правобережжі. Робота петлюрівських органі- зацій на Правобережній Україні […] носить напружений характер [що свідчить. — В. Щ.] про наближення часу пов- стання на Україні»83. Відтак має рацію І. Срібняк, стверджуючи, що саме на ці регіо- ни ППШ спрямовував головну увагу, саме сюди відряджалися більшість зв’язківців і старшин­організаторів, спрямовувалися кошти та зброя84. В. Сідак, підтримуючи цю думку, називає при­ чини посиленої уваги ППШ: керівництво штабу вбачало більшу активність повстанського руху на Правобережжі у вищій націо­ нальній свідомості місцевого населення, переважанні серед се­ лянства дрібних власників, котрі вороже ставилися до соціальних експериментів більшовиків85. У 1921 р. повстанський рух стано­ вив значну небезпеку для пануючого режиму. О. Ганжа засвід­ чує це тим фактом, що половина питань військового характеру, котрі розглядалися вищими партійними органами радянської України (політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У) в 1921 р., присвячу­ валися саме боротьбі з повстанством, яке на кінець 1920 р. три­ мало під контролем практично всю сільську місцевість86. Цілком очевидно, що у першій половині 1921 р. визвольний рух в Україні набирав сили. На думку Т. Плазової, наймасовіше 82 Сідак В. Указ. праця. – С. 338; Плазова Т. Указ. праця. – С. 102; Срібняк І. Указ. праця. – С. 149. 83 ГДА МО України, ф. Р. 3773, оп. 19823, спр. 16, арк. 256. 84 Срібняк І. Указ. праця. – С. 149. 85 Сідак В. Указ. праця. – С. 240. 86 Ганжа О. Указ. праця. – С. 129, 141. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 327326 Володимир Щербатюк Верхапівський, Богатиренко, Цвітковський та ін. Підтримуємо думку автора, що цей крок підштовхнув значну частину пов­ станців скласти зброю. Однак інтерпретація словосполучення «перехід отаманів», що його вживає в тексті дослідник, наштов­ хує на думку, що останні, амністувавшись, узяли сторону ра­ дянської влади (чи то відкрито співпрацюючи з нею, чи то за власним бажанням сприяючи ліквідації повстанського руху). На наш  погляд,  більш  точним  є  словосполучення  «сприйняття амністії», «погодження на амністію», адже для частини отаманів піти на цей крок означало відмовитися від дальшої боротьби, а не співпрацювати з колишнім ворогом. Та й сама процедура амністування не вселяла великих сподівань на «прощення» з боку режиму, у чому згодом переконаються багато колишніх отаманів. Припускаємо, що саме це спонукало отамана Чорного Ворона втекти з­під варти вже після згоди на амністію96, адже після того, як керівники повстанських загонів складали зброю, передбачалася відсилка їх до вищих інстанцій, як зазначалося, «для остаточного амністування перед центром». На основі ар­ хівних документів В. Щербатюк показав, що повітові структури, які на місцях вели боротьбу з повстанським рухом, хоч і обіцяли амністованим безпеку, проте у рішеннях цілком залежали від висновків вищих владних органів97. Так, у дослідженні наводи­ ться протокол № 40 звенигородської повітвійськнаради (від 23 липня 1921 р.), яка, розглядаючи питання «о применении ам­ нистии к добровольно явившимся бандитам (колишнім отама­ нам — В. Щ.) Ярошенко, Иванову, Чёрному Ворону», постанови­ ла «амнистировать Ярошенко (если есть на то решение губсове­ щания), об остальных двух запросить по прямому проводу губ­ совещание»98. Проте більшовики переважно не дотримувалися власних обіцянок. Зокрема, на засіданні зазначеної повітвійськ­ наради її голова Єфремов затвердив рішення: 96 ГДА МО України, ф. Р. 3773, оп. 19823, спр. 12, арк. 247 зв. 97 Щербатюк В.М. Отаман Квітковський в селянській війні доби Українсь­ кої революції 1917–1921 років (за матеріалами періодичних видань, документів архівів, наукових досліджень) // Ґілея: Зб. наук. пр. (Київ). – 2009. – Вип. 21. – С. 44–50. 98 ГДА МО України, ф. Р. 3773, оп. 19823, спр. 16, арк. 222. після невдалих боїв, а також використовувати її для підготовки нових рейдів91. Масовий  загальнонаціональний  характер  повстанського руху, що розгорнувся в Україні весною — на початку літа 1921 р., змусив більшовицьку владу стягнути для боротьби з ним значні сили. З цього приводу В. Сідак зазначає, що поразка УНР та Вран­ ґеля дозволила більшовикам кинути проти українських пов­ станців  регулярну  армію.  За даними розвідки  ППШ,  у серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійських дивізії, окрема прикордонна дивізія особливого відділу КВО (3 бригади), технічні частини, аероплани, 23 броне­ потяги тощо92. О. Ганжа, продовжуючи цю тему, уточнює, що на боротьбу з повстанським рухом в Україні було спрямовано найбільш боєздатні більшовицькі війська — корпус червоного козацтва В. Примакова, 25­ту Чапаївську, 44­ту стрілецьку І. Ду­ бового, 9­ту кавалерійську Г. Котовського, 51­шу стрілецьку ди­ візію В. Блюхера тощо93. Окрім того, проти повстанців діяли й збройні формування органів внутрішніх справ та держбезпеки. Застосування впродовж літа 1921 р. регулярних військ при­ звело до розпорошення повстанських загонів. І. Срібняк зазна­ чає, що відтепер повстанці почали діяти невеликими групами по 15–70 осіб, деякі загони взагалі припинили своє існування, інші тимчасово відмовилися від активних бойових дій. Знач­ них втрат зазнало й підпілля в містах94. Дослідник зазначає, що заарештований голова ВЦПК І. Чепілко на допиті видав київсь­ ку міську, уманську, звенигородську повітові повстанські орган­ ізації95. Тоді ж було ліквідовано холодноярський окружний по­ встанком. За короткий час агенти НК–ДПУ вбили кількох парти­ занських ватажків. І. Срібняк стверджує, що після проголошен­ ня  Москвою  амністії  на  неї  перейшли  отамани  Мордалевич, 91 Ганжа О. Указ. праця. – С. 147. 92 Сідак В. Повстансько­партизанський штаб Державного  центру УНР в еміграції (1921 р.). – С. 41. 93 Ганжа О. Указ. праця. – С. 141. 94 Срібняк І. Указ. праця. – С. 149–150. 95 Там само. – С. 150. Див. також: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 1092, оп. 2, спр. 11, арк. 19. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 329328 Володимир Щербатюк самих же селян. На підтвердження історик навела одну з інст­ рукцій київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом, датовану 30 травня 1921 р., де відверто вказувалося, що «ос­ новною метою створення інституту відповідачів є не негайний розгром бандитизму шляхом репресій, а внесення розбрату та розколу на селі». Далі авторка роз’яснює, що одним із найбільш поширених методів нацьковування селян один проти одного було запровадження винагороди за повідомлення про тих, хто сприяв повстанцям. Причому, вона виділялася з конфісковано­ го у місцевих селян майна104. І. Білас, підсумовуючи боротьбу правлячого  режиму  проти  повстансько­партизанського  руху влітку  1921 р., цитує витяг  із  «Короткого огляду  боротьби з бандитизмом на території України в липні 1921 р.», де пред­ ставники радянської влади визнавали зміцнення свого стано­ вища і відзначали досягнуті успіхи105. Отже, ряд сучасних вітчизняних дослідників наголошують, що загальна ситуація в Україні на кінець літа 1921 р. не сприяла проведенню збройного повстання. Однак, як зауважив І. Сріб­ няк, ППШ продовжував здійснювати комплекс заходів опера­ тивно­організаційного характеру з підготовки широкого висту­ пу проти радянської влади106. Навіть незважаючи на те, що, за В. Василенком, нагода для всенародного повстання, яке плану­ валося на травень–червень 1921 р. із розрахунку на ініціативу місцевих організацій та максимально високу активність селян перед жнивами, була безповоротно втрачена107. Перебуваючи у цілковитій залежності від поляків, головний отаман військ УНР С. Петлюра відмовився затвердити план Ю. Тютюнника про початок  повстання  у  травні–червні  1921 р.108,  відтак  виступ було відкладено до пізньої осені, коли передумов для його ус­ пішного розвитку вже не було. На думку В. Василенка, підго­ 104 Ганжа О. Указ. праця. – С. 143. 105 Білас І.Г. Репресивно­каральна система в Україні. 1917–1953: Суспіль­ но­політичний та історично­правовий аналіз. – Кн. 2. – С. 106–109. 106 Срібняк І. Указ. праця. – С. 151. 107 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання  в Україні  у 1921 р. – С. 141. 108 Там само. – С. 145. «Просить губсовещание применить меры к удалению из пределов Звенигородского уезда бывших атаманов Пугача, Бойко, исходя из тех соображений, что требовавшаяся от них работа ими исполнена и дальнейшее пребывание их в уезде нежелательно»99. Звідси досить логічним виглядає висновок, що колишні ота­ мани з досвідом повстансько­партизанської боротьби були не­ бажаними для радянської влади не лише у рідних місцях, а й в інших куточках України — як правило, їх знищували. Не минула ця доля й колишнього отамана, члена Козачої ради Квітковсь­ кого (Цвітковського), якого розстріляли в 1923 р.100 В. Сідак підкреслює, що у липні 1921 р. радянська влада знач­ но посилила удари по повстансько­підпільному руху, знищуючи партизанські загони, викриваючи підпільні групи та їх керівні органи в містах101. Щодо втрат повстанців, І. Срібняк наводить дані, що тільки за липень 1921 р. загинуло 26 отаманів і 1189 партизанів; у полон потрапило 9 ватажків і 1537 бійців; скорис­ талися амністією 27 отаманів і 473 партизана102. На основі доку­ ментів Галузевого архіву МО України В. Щербатюк встановив, що у липні 1921 р. в результаті боротьби з повстанським ру­ хом було нейтралізовано 54 отамани і 3709 повстанців. Зокре­ ма, у справі 16 фонду Р. 3773 (оп. 19823) ідеться, що 19 отаманів пішли на амністію, 30 було вбито, 5 заарештовано. За липень радянська влада здійснила 95 військових операцій, із них час­ тини  ВУНК  —  40,  міліція  —  29,  загони  незаможників  —  14, (решту 12, очевидно, регулярні війська — В. Щ.). Т. Плазова  звернула  увагу,  що  у боротьбі з  повстанством більшовики зробили ставку на репресивні заходи щодо учас­ ників  повстанського руху  та  селянства  загалом.  Дослідниця зазначає,  що  влітку  1921 р.  було  ліквідовано понад  6000  по­ встанських груп і загонів103 . О. Ганжа твердить, що режим нама­ гався максимально придушити повстанський рух селян руками 99 ГДА МО України, ф. Р. 3773, оп. 19823, спр. 16, арк. 225. 100 Щербатюк В.М. Указ. праця. – С. 48. 101 Сідак В. Указ. праця. – С. 42. 102 Срібняк І. Указ. праця. – С. 151. 103 Плазова  Т. Указ. праця. – С. 53. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 331330 Володимир Щербатюк всі приготування до всеукраїнського повстання до 1 вересня 1921 р., а його початок пов’язувався зі збройним виступом час­ тин армії УНР. Однак, далі автор зазначає, що 31 серпня на нара­ ді вищого командного складу у присутності С. Петлюри Ю. Тю­ тюнник усе ще узгоджував план виступу112. У результаті три групи армії УНР — Волинська (800 бійців, командир — Ю. Тютюнник, він же здійснював загальне керів­ ництво), Бессарабська (бл. 300 осіб, командир — А. Гулий­Гу­ ленко), Подільської (400 бійців, командир — М. Палій) — висту­ пили лише наприкінці жовтня 1921 р. Похід повстанської армії УНР жовтня–листопада 1921 р. в історіографії отримав назву Листопадового  рейду,  або  Другого  зимового  походу.  Незва­ жаючи на те, що після 1991 р. їй приділено значну увагу, ця тема потребує подальшого дослідження. Певною мірою підготовка походу, його хід і наслідки пред­ ставлено  у  спогадах  учасників  та  спеціальних студіях113.  Цю тему висвітлювали С. Литвин114, Я. Файзулін115, вона відтворе­ на в колективних дослідженнях Я. Файзуліна та В. Скальсько­ го116, Р. Коваля, В. Рога, П. Стегнія117 та ін. У контексті поруше­ них питань листопадового походу армії УНР та ряду аспектів, що із ним пов’язані, торкнулися В. Сідак118, І. Срібняк119, Т. Пла­ 112 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання  в Україні  у 1921 р. – С. 148–149. 113 Другий Зимовий похід, або Листопадовий рейд. – К.: Вид­во ім. Олени Теліги, 2006. – 246 с.; Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Ба­ зар: [Зб. спогадів]. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1995. – 238 с. 114 Литвин С. Другий Зимовий похід армії Української Народної Республі­ ки // Воєнна історія. – 2002. – № 5/6. 115 Файзулін Я. Зимовий похід 1921 року: історіографія та джерельна база // Вісник Київ. нац. ун­ту імені Тараса Шевченка: Українознавство. – К., 2006. – Вип. 10. – С. 41–45. 116 Файзулін Я.,  Скальський  В. Перелоги  Української  революції:  Другий Зимовий похід Армії УНР. – С. 1–13. 117 Коваль Р.М., Рог В.О., Стегній П.А. Рейд у вічність. – К.: Діокор, 2001. – 126 с 118 Сідак В. Повстансько­партизанський штаб Державного центру УНР в еміграції (1921 р.); Його ж. Національні спецслужби в період революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії). 119 Срібняк І. Указ. праця. товка  інтернованих частин армії УНР до  збройного виступу, визначення загальної кількості учасників походу, забезпечен­ ня їх зброєю та спорядженням, як, урешті, і остаточне узгоджен­ ня планів та часу переходу кордону залежали від позиції польсь­ кого уряду. Польща ж не переймалася закулісними домовленос­ тями  з українською  політичною еміграцією настільки,  щоби беззастережно порушувати умови цілком вигідного для неї між­ державного договору з РСФРР та УСРР109. На думку Т. Плазової,  зволікання  з початком  повстання у травні–червні 1921 р. заздалегідь прирекло на невдачу майбут­ ній похід армії УНР в Україну та спробу підняття загального по­ встання110. Однак, враховуючи думки вчених, зауважимо, що не­ зважаючи на значні втрати серед повстанців улітку 1921 р. та зволікання  з  виступом  у  травні–червні,  всеукраїнське  пов­ стання все ж могло мати успіх наприкінці серпня – у вересні, коли  радянська  влада,  незважаючи  на  проголошену  заміну продрозкладки продподатком, не поспішала відмовлятися від силових методів збору продовольства. До того ж, і продпода­ ток лягав великим тягарем на плечі селянства. Саме ці факто­ ри могли стати каталізатором повстанського руху, якби пла­ нований  похід  армії  УНР  відбувся  щонайпізніше  у  вересні 1921 р. Цю ситуація розумів Ю. Тютюнник, який у серпні був змушений удатися до погроз щодо ухвалення власного рішен­ ня про початок антибільшовицького повстання в Україні в разі подальших зволікань із виконанням зобов’язань, узятих на себе польською стороною111. Матеріали дослідження В. Василенка переконують, що на­ віть упустивши момент найвищого піднесення повстанського руху, усенародний виступ в Україні все ж планувався на вере­ сень 1921 р., адже ППШ розіслав командувачам повстанськи­ ми групами накази головного отамана, що вимагали завершити 109 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання  в Україні  у 1921 р. – С. 150. 110 Плазова Т. Указ. праця. – С. 53. 111 Сідак В. Повстансько­партизанський штаб Державного центру УНР в еміграції (1921 р.). – С. 52–53. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 333332 Володимир Щербатюк Переважна більшість істориків вважають, що під час Другого зимового походу армії УНР в Україні не вдалося підняти повстан­ ня124. Однією з причин було те, що збройний похід, як сигнал до початку виступу, зазнав поразки. Так, С. Литвин наводить тверд- ження дослідників історії рейду про те, що успіх загального пов- стання в Україні забезпечувався б не приходом військ УНР, а, перш за все, рухом місцевих повстанців. Попри підкреслення позитивних характеристик походу, свої спостереження вчений звів до одного із висновків, що його поразка негативно вплинула на український визвольний рух загалом, загальне повстання під- няти не вдалося, а повстанська боротьба почала занепадати125. Однак  в  історіографії  селянського  повстанського  руху 1921 р. маємо й іншу думку. Так, О. Шатайло не погоджується, ніби  виступ  в  Україні  під  час  походу  повстанської  армії  не відбувся126. На  підтвердження  автор  нагадує,  що  водночас  із походом армії УНР успішно діяли повстанці Південної Київщи­ ни, у районі поширення впливу холодноярської повстанської організації — Черкаський, Чигиринський, Кам’янський, Смілян­ ський та інші повіти. На Уманщині виступив полковник П. Де­ рещук, який розгромив червоноармійців поблизу містечка Та­ лянки, а далі, об’єднавшись з отаманом Іщенком, повстанці взя­ ли під контроль Звенигородщину й поширили свій вплив на Таращанщину127. Погодьмося з дослідником, що Київщина була готова до загального повстання, однак очевидно й те, що у цьо­ му  регіоні  воно  таким  не  стало.  Тобто,  можемо  підтримати О. Шатайла в тому, що повстання в окремих місцевостях відбу­ лося, проте воно не переросло у загальне навіть у межах своїх регіонів, не кажучи вже про всеукраїнський масштаб. Про зростання під час походу повстань в Україні говорить і Р. Подкур, який посилається на висновки органів НК–ДПУ УСРР, 124 Див. напр.: Файзулін Я.М. Другий Зимовий похід в контексті українсь­ кої національно­визвольної боротьби 1917–1921 років. – С. 14. 125 Див.: Литвин С. Другий Зимовий похід армії Української Народної Рес­ публіки. – С. 13. 126 Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. – С. 87. 127 Там само. – С. 86. зова120. Ґрунтовністю відзначається дисертаційне досліджен­ ня Я. Файзуліна121. Похід здійснювався з розрахунку на масове антирадянське повстання  селянства  на  теренах  УСРР, тому  командувач  по­ встанською  армією  УНР  Ю. Тютюнник  напередодні  виступу наказав усім п’яти повстанським групам в Україні оголосити загальний виступ і діяти згідно з інструкцією, що її було видано 15 серпня 1921 р. Зокрема,  друга повстанська група отамана Орлика мала знищити залізничні лінії на півночі Правобереж­ жя, аби перетнути комунікації червоних частин із Києвом та не  допустити  їх відходу  на північ. Третій  повстанській групі отамана Левченка, яка діяла на Північному Лівобережжі, нака­ зано було підірвати залізничний міст у Кременчуці, заволодіти Полтавою та здійснити рейд на Харків, щоби знищити радянсь­ кий окупаційний центр в Україні. П’ята повстанська група ота­ мана Брови діяла на Півдні України й мала перерізати шляхи сполучення між Україною та Доном, узяти Катеринослав, виса­ дивши в повітря мости через Дніпро. Погодьмося із Т. Плазовою в тому, що для українського на­ селення цей рейд, насамперед, мав свідчити, що боротьба за національну  незалежність  триває,  а  більшовицька  влада  не настільки вкоренилася в Україні122. Без перебільшення може­ мо твердити, що в Україні чекали цього походу. Так, П. Стегній, досліджуючи  селянські  повстання  у  правобережній  частині УСРР  протягом  1921–1923 рр.,  переконує  в  активізації  пов­ станського руху в деяких регіонах України. Однак тут же додає, що більшість їх усе ж не знала про виступ повстанської армії123, що свідчило про недостатню організацію повстання внаслідок ряду причин, у тому числі й завдяки провалам у підпільній ме­ режі влітку 1921 р. 120 Плазова Т. Указ. праця. 121 Файзулін Я.М. Другий Зимовий похід в контексті української національ­ но­визвольної боротьби 1917–1921 років... —  236 с. 122 Плазова Т. Указ. праця. – С. 146. 123 Стегній  П.А.  Селянські повстання  в  Правобережній  частині  УСРР  у 1921–1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху). – С. 12. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р. ... 335334 Володимир Щербатюк Із поразкою Другого зимового походу масштаби партизансь­ ко­повстанської боротьби, що тривала в Україні, значно зменши- лися. На думку Р. Подкура, невдача рейду Ю. Тютюнника 1921 р., жорсткі репресивні заходи ВУНК, впровадження в життя непу спричинили поступове згортання повстанського руху131. Отже, можемо підсумувати, що незважаючи на велику актив­ ність повстансько­партизанського руху в Україні 1921 р., він так і не переріс у загальноукраїнське повстання. Упущення найбільш сприятливого моменту для початку виступу (травень–червень) у поєднанні з жорстокими репресіями радянської влади, оголо­ шенням загальної амністії повстанцям, порушенням режиму збе­ реження державної таємниці в ППШ щодо повстансько­парти­ занської боротьби на території України, неузгодженістю  дій, поразкою збройного походу армії УНР, ранньою зимою, перехо­ дом радянської влади до нової економічної політики прирекли на провал підготовку й розгортання загального всеукраїнського повстання проти більшовицької влади. Як на наш погляд, сучас­ на вітчизняна історіографія ще не всі аспекти повстансько­пар- тизанського руху 1921 р. висвітлила в достатній мірі. Неподола­ ними залишаються й пануючі в українському суспільстві стерео­ типи в оцінках повстанства. Відтак зазначена проблема вимагає подальшого наукового дослідження й популяризації. Щербатюк В. Повстанческо-партизанское движение крестьян Украины 1921 г. и его характерные черты в работах современных отечественных исследователей В статье  освещаются  основные  тенденции  изучения  крестьянского повстанческо-партизанского  движения  на  территории  Украины 1921 г. в современной отечественной историографии. Прослежены особенности организации, развития,  спада  и непрерывности  по- встанческого партизанского движения 1921 г. в работах современ- ных историков. Ключевые слова:  крестьяне,  повстанческо-партизанское  движение, повстанцы, историография. 131 Подкур Р.Ю. Збройний виступ як радикальна форма опору радянській владі в УСРР в 1920­ті – на початку 1930­х рр. (за матеріалами ВУЧК– ГПУ) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. наук. пр. – К.: Ін­т історії України НАН України, 2005. – Вип. 31. – С. 97. що характеризували тогочасні виступи як «політичний банди­ тизм» з чітко організованою структурою, конкретними цілями та завданнями і реальною підтримкою серед населення128. В. Василенко також відзначає активність партизанських за­ гонів у листопаді 1921 р., підкреслюючи, що загони отаманів Хмари, Литвинчука, Святенка та Орлика навіть долучилися до сил, які здійснювали Другий зимовий похід. Одночасно з рейдо­ вими групами проводили допоміжні акції повстанці отаманів Заболотного (в районі Балти, Ольгополя), Шепеля (між Брацла­ вом і Вінницею), Лиха (поблизу Липівця), Брови (у районі Кре­ менчука), Гайового і Орлика (під Києвом). Проте, зазначає дослід- ник, на появу в Україні пізньої осені національної армії очікували, з одного боку, знесилені та розпорошені повстанські формуван­ ня, а, з іншого, добре підготовлені ворожі армійські підрозділи129. Привертають увагу підрахунки, зроблені на основі анкетних даних козаків і старшин, розстріляних 22 і 23 листопада 1921 р. у м. Базар Волинської губернії. Зі страчених більшовиками учас­ ників Волинської групи повстанської армії вихідці із селян ста­ новили 76,6%. Із них найбільше представників Подільської гу­ бернії — майже третина від загальної кількості (30,3%). Серед повітів перед  ведуть  Кам’янецький  (8,16%)  та  Ямпільський (7,58%). Другою за представництвом загиблих була Київська губернія — 21,1%, серед повітів якої найбільшу кількість коза­ ків і підстаршин дала Уманщина — 4,95% від загальної кількості страчених у м. Базар. Розстріляні вихідці з Полтавщини стано­ вили 10% від загальної кількості жертв, Чернігівщини — 9,91%, Харківщини і Херсонщини — по 4,96%, Катеринославської гу­ бернії — 3,2%, Таврійської — 1,16%, Бессарабської — 0,87%130. Оскільки в Київській і Подільській губерніях повстанський рух був найбільшим, тому місцеві селяни більш активно поповню­ вали не лише повстанські загони, а й лави армії УНР. 128 Подкур Р.  Повстанський  рух  та опозиційні  політичні  угруповання  в інформаційних документах органів ЧК–ГПУ (початок 20­х рр.). – С. 392. 129 Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання  в Україні  у 1921 р. – С. 152. 130 Коваль Р.М., Рог В.О., Стегній П.А. Рейд у вічність. – С. 111. Інформаційно-аналітичні документи органів ДПУ УСРР ... 337336 Олена Лисенко вищому державно­партійному керівництву. Вони містили відо­ мості про політико­економічний стан і настрої населення, полі­ тичні тенденції, окремі події в місті й селі, у системі державного управління, партійних осередках, кооперації, церкві тощо. Пуб­ лікація даних документів, безперечно, створила умови для ар­ гументованого аналізу процесів і подій, демократизувала дос­ туп до їх змісту та можливості наукової інтерпретації. Виявлення оригінальних документів продовжує відігравати чи не головну роль у реконструкції історії доби СРСР, а їх вве­ дення в науковий обіг ліквідувало чимало «білих плям» та зруй­ нувало стійкі міфологеми радянської історіографії. У галузі вив­ чення державної політики більшовиків документи спецслужб дозволили  з’ясувати  механізм  її  реалізації,  виявити  методи здійснення  тотального  контролю за соціально­політичними, економічними та культурними процесами, способи їх корекції. Інформаційні матеріали органів  державної безпеки  —  це єдине у своєму роді джерело, яке використовувалося для пов­ сякденної реєстрації всього, що відбувається у житті населення та країни: настроїв і рухів, передусім політичних, але з істот­ ним і наростаючим доповненням інформацією з економічного та культурного життя. Інформаційний матеріал спецслужб був покликаний  відтворювати якнайповнішу  картину  ситуації у країні загалом, як у територіальному, так і часовому просторі. Однак важливо не забувати й про критичний підхід до ма­ теріалів ОДПУ СРСР–ДПУ УСРР, адже критеріями оцінки людей для чекістів служила їх лояльність до існуючого режиму («ан­ тирадянський» чи «контрреволюційний» елемент, «троцькіст», «шкідник» тощо). Відтак необхідно залучати для дослідження інші корпуси документів, оцінювати контекст історичних подій. Матеріали призначалися для інформування вузького кола осіб із вищого партійно­державного керівництва. Про це свід­ чить їх «наклад» — від 5–7 до 30–40 примірників1, а також гриф 1 Берелович А., Данилов В. Документы ВЧК–ОГПУ–НКВД о советской де­ ревне.  1918–1939  //  Советская  деревня глазами  ВЧК–ОГПУ–НКВД (1918–1939): Док. и мат.: В 4 т. – Т. 1: Советская деревня глазами ВЧК– ОГПУ. 1918–1922. – Москва: РОССПЭН, 1998. – С. 9. Олена Лисенко* Інформаційно-аналітичні документи органів ДПУ УСРР як джерело вивчення діяльності сільських активістів в умовах суцільної колективізації (кінець 1920-х – початок 1930-х рр.) У статті на основі документів органів державної безпеки досліджу- ються типи поведінки сільських активістів під час проведення суцільної колективізації в УСРР. Ключові слова:  селянство,  суцільна  колективізація,  активіст, сільрада, документи органів державної безпеки, ДПУ УСРР. Українська історична наука, позбувшись ідеологічних наша­ рувань радянської доби, почала інтегруватися у світовий науко­ вий простір. Вітчизняні історики, окрім вивчення політичних та соціально­економічних чинників розвитку суспільства, ак­ тивно досліджують і повсякденну сторону буття, участь «жи­ вої» людини в історичних подіях. Із цього погляду документи органів державної безпеки є унікальним матеріалом. Ідеться про інформаційні зведення й огляди, тематичні довідки та ана­ літичні доповіді, що направлялися радянською спецслужбою Shcherbatiuk V. Insurrectionary-partisan peasant movement in Ukraine in 1921 and its characteristic features of the modern Ukrainian scientists This article covers the status of researches of the Ukrainian peasant insur- rectionary-partisan movement in 1921 in the modern Ukrainian histo- riography. The interpretation of the features of organization, develop- ment, decrease and continuity of the insurrectionary-partisan move- ment in 1921 in the works of the modern Ukrainian historians. Key words: peasants, insurrectionary-partisan movement, insurgents, his- toriography. * Лисенко О.В. — аспірантка Інституту історії України НАН України.

Схожі ресурси