Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва

Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2007
1. Verfasser: Пуцко, В.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2007
Schriftenreihe:Скарбниця української культури
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/42758
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва / В. Пуцко // Скарбниця української культури: Зб. наук. пр. — Чернігів, 2007. — Вип. 8. — С. 200-207. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-42758
record_format dspace
spelling irk-123456789-427582013-04-06T03:03:32Z Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва Пуцко, В. 2007 Article Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва / В. Пуцко // Скарбниця української культури: Зб. наук. пр. — Чернігів, 2007. — Вип. 8. — С. 200-207. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. 1996-1502 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/42758 uk Скарбниця української культури Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Пуцко, В.
spellingShingle Пуцко, В.
Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва
Скарбниця української культури
author_facet Пуцко, В.
author_sort Пуцко, В.
title Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва
title_short Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва
title_full Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва
title_fullStr Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва
title_full_unstemmed Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва
title_sort князь володимир мономах – меценат сакрального мистецтва
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2007
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/42758
citation_txt Князь Володимир Мономах – меценат сакрального мистецтва / В. Пуцко // Скарбниця української культури: Зб. наук. пр. — Чернігів, 2007. — Вип. 8. — С. 200-207. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.
series Скарбниця української культури
work_keys_str_mv AT puckov knâzʹvolodimirmonomahmecenatsakralʹnogomistectva
first_indexed 2025-07-04T01:06:04Z
last_indexed 2025-07-04T01:06:04Z
_version_ 1836676457722544128
fulltext 200 Â. ÏÓÖÊÎ Êíÿçü Âîëîäèìèð Ìîíîìàõ – ìåöåíàò ñàêðàëüíîãî ìèñòåöòâà Син Всеволода Ярославича, онук Ярослава Володимировича Мудрого – Володимир- Василь Всеволодович Мономах (1053–1125) належить до числа найвидатніших людей давньої Русі-України. Як політичний діяч він був пройнятий турботою про єдність Руської землі, вів тривалу боротьбу з половцями; відомий як письменник, твори якого внесені до Лаврентіївського літопису1. Особі Володимира Мономаха та його літературній спадщині, крім студій та розвідок, присвячені й монографії2. Одначе, здається, майже не привертала до себе увагу меценатська діяльність князя, простежити яку зовсім не просто, бо годі було б сподіватися на те, що збереглося достатньо як історичних свідчень, так і власне пам’яток церковного будівництва, не кажучи вже про начиння храмів. Тож чи варто взагалі порушувати питання стосовно ролі Володимира Мономаха у розвитку духовної культури? Володимир Мономах, охрещений ім’ям Василія, як відомо, протягом свого життя послідовно князював у Переяславі (1073–1076), у Чернігові (1076–1077), у Смоленську (1077–1078), знову у Чернігові (1078–1094), знову у Переяславі (1094–1113) й, нарешті, у Києві (1113–1125). Така своєрідна “міграція” знаходить пояснення в тодішній політичній ситуації3. Певною мірою її документують і вислі печатки різних типів4. Саме в межах означених князівств і належить шукати сліди меценатської діяльності цієї незвичайної особистості. Невідомо, чи вів князь церковне будівництво до 1100 р., зокрема, коли досить тривалий час князював у Чернігові, а отже мусив мати безпосереднє відношення до спорудження царгородськими будівничими в 1080–1084 рр. у північно-східній частині дитинця невеличкої чотиристовпної двоповерхової церкви- усипальні, віднайденої у 1985 р.5 Верхнє приміщення було прикрашене стінописом. Від підлоги залишилися численні уламки керамічних плиток з поливою жовтого, зеленого та чорного кольорів. Чернігівський храм-усипальня не типовий для Русі так само, як і для Візантії, але є своєрідним відгуком на східну християнську традицію, котра знайшла продовження в Болгарії ХІІ–ХІІІ ст.6 Одначе подібна церква Одалар- джамі, споруджена в ХІ чи ХІІ ст., відома-таки в самому Константинополі7. Залишається нез’ясованим, чи не була вона усипальнею родини імператора Костянтина Мономаха, до якої належала й мати князя Володимира Мономаха. Писемні джерела про це нічого не повідомляють. В Іпатіївському літописі під 6606 (1098) р. міститься повідомлення про те, що Володимир Мономах заклав кам’яну церкву святої Богородиці в Переяславі на княжім Ïëàí ³ ðåêîíñòðóêö³ÿ öåðêâè-óñèïàëüí³ íà ×åðí³ã³âñüêîìó äèòèíö³ (çà Â.Ï. Êîâàëåíêîì ³ Ï.Î. Ðàïïîïîðòîì). 1080–1084 ðð. 201 дворі, а також “заложи ... городъ на Въстри”8; далі, під 6609 (1101) р., йдеться про те, що той же князь заклав у Смоленську кам’яну церкву святої Богородиці, єпископію9. Проте єпископською ця церква стала лише від 1136 р., коли була заснована Смоленська єпархія. В 1101 р. Смоленське князівство разом з Переяславським належало Володимирові Мономаху, котрий одержав у 1093 р. після смерті свого батька Всеволода також і Ростово-Суздальську землю. Майже одночасно він розпочинає будівництво великих церков у Суздалі та Смоленську, в межах існуючої на той час Переяславської єпископії. Смоленський Успенський собор довелося добудовувати вже князю Ростиславу Мстиславичу, онукові Володимира Мономаха; ця споруда, освячена в 1150 р., проіснувала до 1674 р.10 Суздальська церква, як стало зрозумілим після досліджень 1995–1996 рр., дійсно була орієнтована на відтворення типології Успенського собору Києво-Печерського монастиря, хоча споруджена з певними відмінами11. Вона відремонтована в 1148 р., а потім в 1194 р. і проіснувала до 1222 р., коли на її місці звели частково існуючий досі собор Різдва Богородиці, прикрашений стінописом в 1233 р.12 Неможливо заперечувати, що Володимир Мономах насправді був найбільш видатною особистістю з усіх князів, пов’язаних з Переяславом13. Під його владою крім власне Переяславської землі опинилися величезні волості. Стольне місто заходами митрополита Єфрема було належно прикрашене багато оздобленими храмами, про що, зокрема, повідомляє літопис з приводу освячення в 1090 р. церкви архангела Михайла, згадуючи при цьому про закладені церкви – надвратну Федора Стратилата та Андрія Первозваного біля воріт14. Князь Володимир Мономах, як вже зазначено, в 1098 р. закладає кам’яну церкву Богородиці на княжому дворі. Залишки цієї споруди звичайно вбачають у невеличкій (20 × 12 м) тринавній чотиристовпній розташованій у княжій частині дитинця церкві. Під час її розкопок в 1958 р. знайдено багато керамічних плиток й уламки круглого віконного скла15. В межах Переяславського князівства у засновано- му в 1098 р. місті на Острі невдовзі, ймовірно-таки заходами князя Володимира Мономаха, побудована невеличка церква з однією великою напівкруглою апсидою, відома як “Остерська божниця”, або “божниця святого Михаїла”, або “Юр’єва божниця”. Її датують близько 1100 р. Доля виявилася вельми неприхильною до цього храму: вже в 1152 р. нападники-князі “ту сдумавше разведоша Городокъ Гюргевъ, и пожго[ша] и [божницю] же святаго Михаила, верхъ б#ше надрубленъ деревом и то сгорh”16. Пізніше церкву майже всю розібрали, залишивши тільки вівтарну частину17. Залишки споруди прикрашають фрески, досліджені ще в той час, коли живопис був краще збережений, адже сьогодні далеко не всі зображення можуть бути простежені в подробицях18. Конху апсиди прикрашає постать Богородиці Оранти з архангелами, нижче – Євхаристія (в центрі – престол з ківорієм, який охороняють ангели в білих туніках з рипідами в руках), й нарешті, між вікнами – шість постатей святителів. Навколо рослинні орнаменти. Царгородська система розпису тут сполучена з високою майстерністю виконання, що безперечно свідчить про аристократичну приналежність замовника. Все ніби безперечно вказує на князівське середовище, коли не на особу саме Володимира Мономаха. Складніше визначити походження малярів, хоч вони, з огляду на майстерність, явно видаються усіма ознаками, властивими кращим Îñòåð. ³âòàðíà àïñèäà öåðêâè ñâ. Михайла (Юр’євої божниці). Близько 1100 р. 202 візантійським творам. М.О. Макаренко зауважив, що фрески Остерської (Юр’євої) божниці мають чимало спільного з києво-софійським стінописом, але неможливо не помітити також розбіжності, котрі мали бути на початку ХІІ ст. “Нині, – пише дослідник, – загальне вражіння від рештків розписи безрадісне і в розумінні їх цілості, а також і з погляду кольорових завдань. Здається тепер, що вся поверхня вкрита брунатно-червоними плямами то більш, то менш густими, інтенсивними силою фарби. Иноді між ними помічаємо вкраплення жовтої, зеленої, голубої та білої фарб. Коли-ж придивитися до розписи, то можна помітити певну і не погану розмальовку. Гра теплих тонів з холодними, уміло і художньо розміщених”19. З ім’ям Володимира Мономаха прийнято також пов’язувати спорудження київської церкви Спаса на Берестові, розташованої поблизу Печерського монастиря, з часом – родової князівської усипальні династії Мономаховичів. Це був великий шестистовпний хрестовокупольний храм, нартекс якого мав вежу і хрещальню, котрі виступали розвинутими ризалітами на південний і північний фасади, а з трьох боків до храму прибудовані притвори20. Від первісної споруди, ймовірно зведеної після 1113 р., залишилася лише західна частина – нартекс, а план церкви відомий завдяки розкопкам 1909 р. При реставраційних роботах в 1970 р. на західній стіні виявлено велику за розміром фреску початку ХІІ ст. із зображенням чудесного лову риби21. Не виключено її виконання тими самими малярами царгородського напрямку, котрі дещо раніше працювали над оздобленням остерської “божниці святого Михаїла”. Як відомо, князь Володимир Мономах потурбувався, аби урочисто освятити 1 травня 1115 р. щойно відбудовану церкву Бориса і Гліба у Вишгороді, а в 1117 р. заклав церкву Бориса і Гліба “на Льтh”, де в 1015 р. вбили князя Бориса22. Там ªâõàðèñò³ÿ, ôðàãìåíò. Ôðåñêà â³âòàðíîé àïñèäè öåðêâè ñâ. Ìèõàéëà â Îñòð³. Ïî÷. Õ²² ñò. Êè¿â. Öåðêâà Ñïàñà íà Áåðåñòîâ³. 1113–1125 ðð. Ðåêîíñòðóêö³ÿ Ã.Ì. Øòåíäåðà. ×óäåñíèé ëîâ ðèáè. Ôðåñêà öåðêâè Ñïàñà íà Áåðåñòîâ³. 1113–1125 ðð. Ðåñòàâðàö³éíå ïðîìàëþâàííÿ. 203 судилося в 1125 р. Володимирові Мономаху й померти: “на Лте, у милое церкве, юже созда потщаньем многим”, – як про це сказано у Лаврентіївському літописі. Характеризуючи померлого князя, літописець ще раз згадує про “церковь прекрасну”, побудовану “на Лтh”. Проте, в 1154 р. храм був спалений половцями і повідомлення про нього назавжди зникають зі сторінок руських літописів. Залишки церкви було віднайдено лише в середині XIX ст. в місті Бориспіль, закладеному в 1629 р. Досліджували їх у 1925 р. і особливо ґрунтовно – у 1950 р.23 Підсумовуючи сказане, належить зауважити, що сумна доля чекала всі церковні споруди, зведені Володимиром Мономахом: жодна з них не збереглася повністю, лише дві – частково, до того ж з фресками. Звичайно, йдеться про Остерську божницю та про київську церкву Спаса на Берестові. Можна не сумніватися в тому, що у київської князівської родини часом з’являлися вишукані за виконанням сакральні мистецькі твори царгородського походження, зокрема – ікони. Майже всі вони з часом зникли безслідно. Одначе зберігся переказ про те, як візантійський імператор (1042–1054) Костянтин ІХ Мономах, віддаючи доньку за сина князя Ярослава Мудрого, Всеволода, поблагословив її іконою Богородиці Одигітрії, очевидно відтворенням реліквії, котра знаходилася у столичному Влахернському храмі. Тому ікону цю привезено до Чернігова. З часом вона стала власністю сина князя Всеволода і візантійської принцеси – Володимира Мономаха, який залишив образ у Смоленську, де зображення Богородиці уславилося чудами. Історична доля цього твору не зовсім зрозуміла, але з того, що в ХІV ст. набувають популярності відтворення вже палеологівського взірця, доводиться зробити висновок про його втрату. Єдиним свідком про давню реліквію залишилися твори пластичного мистецтва24. Відома золота “Білгородська гривна” – амулет-змійовик діаметром 4,9 см, знайдений в 1877 р. на землі давнього Білгорода, на правому березі Ірпеню. Найбільш вірогідним власником цього ювелірного витвору, виконаного близько 1100 р., вважають сина Володимира Мономаха – Мстислава, від 1117 р. білгородського князя. Зрозуміло, що відтворити в золоті, на згаданій “гривні” мали, мабуть, саме той образ Богородиці, який найбільше вшановували у князівській родині, а треба зауважити, що іконографічно він цілком відповідає зображенню Холмської ікони Богородиці25. Цей твір царгородського походження кінця XI – початку ХІІ ст. донині зберігся в оригіналі26. Вже будучи київським князем, Мстислав Володимирович в 1129 р. заклав церкву св. Феодора, в якій його в 1133 р. і було поховано. Не виключено, що туди він міг подарувати й родинну ікону Богородиці. Нащадки князя влаштували при згаданій церкві монастир св. Феодора, відомий як Вотчий. Невдовзі тут кияни захопили князя Ігоря Ольговича, котрий міг молитися саме перед зазначеною іконою27. Про згадану сумну подію під 1147 р. докладно оповідає Іпатіївський літопис28. В тому самому літописі під 1259 р. міститься повідомлення про те, що князь Данило Галицький приніс до Холма ікони Спаса і Богородиці, які одержав у Києві від сестри Федори з монастиря Феодора29. Ці ікони начебто згоріли, але ікона Богородиці таки існує досі, і немає жодних підстав вважати, ніби вона іншого походження: такі елітарні іконописні твори, до того ж з такою рідкісною іконографією, не могли бути предметом масового виробництва. Все свідчить, що ікону радше за все замовлено Володимиром Мономахом у візантійській столиці і тому її так вшановували нащадки. Ювелірні твори з числа предметів особистого благочестя звичайно зберігаються якнайгірше, з огляду на цінність металу, з якого їх виготовлено. Щасливо вцілив лише загублений Володимиром Мономахом його золотий амулет-змійовик – славнозвісна “Чернігівська гривна” діаметром 7,4 см, знайдена в 1821 р. на березі Білоусу поблизу Чернігова30. Виготовлення його умовно датують 1084–1094 рр.31 З чільного боку в медальйоні зображений на зріст лоратний архангел Михаїл в оточенні грецького напису, 204 на звороті – жіноча голова в центрі гадючих в оточенні слов’янського й грецького текстів. Якість пластичного виконання така, що виготовлення речі слід припустити лише у князівській золотарській майстерні, де мали працювати досвідчені візантійські ювеліри, і те могло бути саме в Києві. Особливу увагу варто звернути на бісерні написи, що наче імітують низання перлами. Унікальність твору з хрестильним ім’ям Володимира Мономаха (Василій) одначе не зашкодила його популярності, на що вказують, мідні відтворення32. Себто елітарні вироби могли “репродукувати” й поширювати в дешевих варіантах. В Новгороді, в соборній Софійській ризниці заціліли срібні сіони у вигляді увінчаних хрестом купольних ротонд33. Великий сіон досі продовжують сприймати як витвір, виконаний у Новгороді, цілком слушно датуючи першою чвертю ХІІ ст.34 Його безпосередній взірець – малий сіон має царгородське походження першої половини XI ст.35 Власне доказів на користь новгородського походження великого сіона насправді не наведено, їхня відсутність, ніби компенсується впевненістю в тому, що саме так має бути. Не лише іконографія, але й художній стиль, манера виконання, декоративні мотиви, нарешті техніка – все це вказує на причетність до виконання ніяк не місцевих новгородських, а ймовірніше елітарних царгородських майстрів. Варто придивитися уважніше до карбованих струнких постатей апостолів, моделювання яких з такою пластичною виразністю було складною справою. Треба “×åðí³ã³âñüêà ãðèâíà”. 1084–1094 ðð. Ñàíêò-Ïåòåðáóðã, Äåðæàâíèé Ðîñ³éñüêèé ìóçåé. Âåëèêèé ñ³îí Ñîô³éñüêîãî ñîáîðó â Íîâãîðîä³. Êè¿â, ïåðøà ÷âåðòü Õ²² ñò. Íîâãîðîäñüêèé äåðæàâíèé îá’ºäíàíèé ìóçåé- çàïîâ³äíèê. Àðõàíãåë Ìèõà¿ë. Ñâò. Âàñèë³é Âåëèêèé. Çîáðàæåííÿ íà êóïîë³ Âåëèêîãî ñ³îíó. 205 було мати значний досвід, щоб так впевнено вписати в медальйони погруддя, розташовані на поверхні купола. Прозорі ґратки верхньої частини арок вирізняються складною орнаментальною композицією східного походження, відтворення якої потребувало від золотарів доброго знання її структури. Перелік подібних особливостей можна продовжити, охопивши декор колонок, арок, розташування й форму “камінців” – вставок зі скляної пасти. Метою ювелірів і замовника було створити сіон розкішніше його раннього вишуканого взірця. Зображення в одному з медальйонів купола свт. Василія Великого – небесного патрона князя Володимира Мономаха вже сприймається як чітка відповідь на запитання про особу того, хто виказав бажання мати цей твір, створений ювелірами придворного кола36. Саме тут належить пригадати й “бісерні” супроводжуючі написи, властиві золотій “Чернігівській гривні”, приналежність котрої Володимирові Мономаху неможливо заперечувати. Відомо також, що князь мав намір створити у вишгородському храмі над раками мощів св. Бориса і Гліба “среде цркви терем серебьрен”, можливо за зразком того, котрий існував у базиліці св. Дмитрія в Салоніках, форми якого у вигляді октогону зберіг виконаний в 1059– 1061 рр. царгородський срібний ковчег-релікварій з карбованими зображеннями імператора Костянтина Х Дуки і Євдокії Макрамболітиси37. Давній агіографічний твір оповідає, що Володимир Мономах “сице умысли сътворити, да скуеть сребръмь и золотъм святhи рацh чьстьною и святою Христову мученику” [Бориса и Глеба], і при тому подає докладний опис витвору: “Се же преже сътвори, въ лhто 6610 (1102), а послhди, по пренесении, множаиша съдhла надъ святыима гробома. Исковавъ бо сребрьныя дъскы и святыя по нимъ издражaвъ и позолотивъ, покова воръ же серебромъ и золотьмь, съ хрустальныими великыими разнизании устрои, имущь връху по обилу злато, свhтильна позолочена, и на нихъ свhщh горящh устрои въину, и тако украси добрh, яко не могу съказати оного ухыщрения по достоянию довълнh. Яко многомъ приходящемъ и отъ Грьк и от инhхъ же земль, и глаголати: “никде же сицея красотr нhсть, а и многыхъ святыхъ ракr видhли есмы”38. Наведений опис золотарського витвору, виконаного напевно після урочистостей 1115 р., на превеликий жаль, не дозволяє з’ясувати, чи багато було спільного з відомими прикладами західноєвропейського золотарського оформлення рак для мощів святих у ХІІ ст.39 Тут зібрано й розглянуто нечисленні й розпорошені приклади меценатських вчинків князя Володимира Мономаха, хоча можна здогадуватися, що їх було значно більше. Але навіть у такому вигляді знаходимо нові штрихи для характеристики цього видатного можновладця Давньої Русі, котрий майже постійно перебуває в центрі політичного, церковного і культурного життя. На все у нього вистачає часу, уваги, можливості зробити особистий внесок. Він сприяв розвиткові літописання, наголошуючи історичну єдність князівського роду40. Можна гадати, що був також замовником численних книг (про це дає підстави говорити велика начитаність князя), хоча жодної з його іменем як власника не знаємо. Отже його меценатство цілком органічно долучається до інших напрямків діяльності, ніби доповнює їх як прояв благочестя. Володимир Мономах не був канонізований, але його вшановували як святого благовірного князя, який “украшеный добрыми нравы”. “Милостив же бяше паче мhры, поминая слово Господне, глаголющее: блажени милостивiи, яко ти помиловани будут; и блаженъ разумhваяй на нища и убога, яко въ день лютый избавит и Господь. Церкви зижа украшая; чтяшеть же излиха чернеческій чинъ и поповьскый. Велику же вhру стяжа къ Богу и сродникома своими, къ святыма мученикома Борису и Глhбу: темъ же и церковь прекрасну созда, на Лтh, во имя его, идh же святаго Бориса кровь прольяна бысть”41. Вимальовується цілком ідеальний образ, позбавлений будь-яких недоліків. Оцінка історика більш розважлива42. 1 Див.: Українські письменники: Біо-бібліографічний словник. – Т. 1: Давня українська література (ХІ– ХVIII ст.) / Уклав Л.Є. Махновець. – К., 1960. – С. 32–35; Лихачев Д.С. Владимир Всеволодович Мономах // 206 Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Вып. 1: XI – первая половина ХІV в. – Л., 1987. – С. 98– 102. 2 Ивакин И.М. Князь Владимир Мономах и его Поучение. – Ч. 1. – М., 1901; Орлов А.С. Владимир Мономах. – М.–Л., 1946. 3 Янин В.Л. Междукняжеские отношения в эпоху Мономаха и “Хождение игумена Даниила” // Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинского Дома) Академии наук СССР. – Т. ХVІ. – М.-Л., 1960. – С. 112–131. 4 Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси Х–ХV вв. – Т. 1: Печати Х – начала ХIII в. – М., 1970. – С. 16–17, 70, 170–171, 187–189. – № 25, 97–112. – Табл. 3, 10, 11, 35, 43, 44; Янин В.Л., Гайдуков П.Г. Актовые печати Древней Руси Х–ХV вв. – Т. 3: Печати, зарегистрированные в 1970–1996 гг. – М., 1998. – С. 41, 125–126. – Табл. 64, 65. 5 Коваленко В.П., Раппопорт П.А. Новый памятник византийского зодчества на Черниговском детинце // Южная Русь и Византия. – К., 1991. – С. 142–157. 6 Грабар А. Българските черкви-гробници // Грабар А. Избрани съчинения. – Т. 1. – София, 1982. – С. 38–52. 7 Вrunоv N. Die Odalar-Djami ver Konstantinopel // Byzantinische Zeitschrift. – Bd. 26. – 1926. – S. 352–372; Alpatov M. Die Fresken der Odalar-Djami in Кonstantinopel // Ibid. – S. 373–379; Schasmanu P. Die Grabung аn der Odalar Camii in Кonstantinopel l // Archaeologischer Anzeiger: Beiblatt zum Jahrbuch des Deutschen Archaelogischen Institute. – Bd. 50. – 1935. – S. 517–519. 8 Ипатьевская летопись / ПСРЛ. – Т. 2. – СПб., 1908. – Стб. 248. 9 Там само. – Стб. 250. 10 Воронин Н.Н., Раппопорт П.А. Зодчество Смоленска ХІІ–ХІІІ вв. – Л., 1979. – С. 25–33. 11 Зыков П.Л. К вопросу о реконструкции Суздальского собора конца XI – начала ХII в. // Средневековая архитектура и монументальное искусство: Раппопортовские чтения. – СПб., 1999. – С. 42– 45. – Рис. 1. 12 Раппопорт П.А. Русская архитектура Х–ХІІІ вв. Каталог памятников // САИ. – Вып. Е 1–47. – Л., 1982. – С. 59–60. – № 84. 13 Коринный Н.Н. Переяславская земля: Х – первая половина ХІІ века. – К., 1992. – С. 62–64. 14 Ипатьевская летопись. – Стб. 200. Про характер згаданої споруди див.: Малевская М.В., Раппопорт П.А. Церковь Михаила в Переяславле // Зограф. – Бр. 10. – Београд, 1979. – С. 30–39. 15 Брайчевский М.Ю., Аcеев Ю.С. Археологические исследования в Переяславе-Хмельницком // Краткие сообщения Института археологии АН СССР. – Вып. 81. – 1960. – С. 112–116; Раппопорт П.А. Русская архитектура Х–ХІІІ вв. – С. 35–36. – № 50. – Табл. 8; Иоаннисян О.М. О двух памятниках переяславского зодчества и об их месте и общей картине развития архитектуры Руси конца XI – первой трети ХІІ века (Киев, Чернигов, Переяславль, Новгород и Псков в их архитектурном взаимодействии) // Наукові записки з української історії. – Вип. 16. – Переяслав-Хмельницький, 2005. – С. 166. 16 Ипатьевская летопись. – Стб. 446. 17 Константинович М. Развалины Юрьевой божницы в с. Старогородке // Киевская старина. – 1896. – № 11. – С. 129–136; Макаренко Н. Древнейший памятник Переяславского княжества // Сборник статей в честь гр. П.С. Уваровой. – М., 1916. – С. 373–404; Раппопорт П.А. Русская архитектура Х–ХІІІ вв. – С. 38. – № 54. 18 Зуммер В.М. Юр’єва божниця // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – Кн. 15. – К., 1927. – С. 31– 43; Макаренко М. Старогородська “божниця” та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали. – К., 1928. – С. 205–223; Коринный Н.Н. Переяславская земля. – С. 226–231. 19 Макаренко М. Старогородська “божниця” та її малювання. – С. 214. 20 Каргер М.К. Древний Киев. – Т. ІІ. – М.–Л., 1961. – С. 374–391; Асеев Ю.С., Харламов В.О. Нові дослідження церкви Спаса на Берестові // Археологія Києва: дослідження і матеріали. – К., 1979. – С. 84–90; Штендер Г.М. Трехлопастное покрытие церкви Спаса на Берестове // Памятники культуры. Новые открытия. 1980. – Л., 1981. – С. 534–544; Раппопорт П.А. Русская архитектура Х–ХІІІ вв. – С. 22–23. – № 32. – Табл. 5. 21 Логвин Г. Возрождение фрески ХІІ века // Искусство. – 1971. – № 8. – С. 64–68; Пуцко В. Берестовська фреска і візантійська мистецька традиція // Пам’ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень. – К., 1996. – С. 39–41. 22 Ипатьевская летопись. – Стб. 280–282. 23 Каргер М.К. “Летская божница” Владимира Мономаха // Краткие сообщения Института истории материальной культуры АН СССР. – Вып. 49. – С. 13–20; Раппопорт П.А. Русская архитектура Х–ХІІІ вв. – С. 38. – № 53. 24 Докладніше див.: Пуцко В. Византийская икона Богоматери Одигитрии в Смоленске: опыт реконструкции // Zeitschrift für Balkanologie. – Bd. 29. – 1993. – S. 99–110. 25 Пуцко В.Г. Білгородська гривна // Старожитності Русі-України. – К., 1994. – С. 193–198. 26 Чудотворна ікона Холмської Богородиці: Повернення з небуття. – Луцьк, 2003. 27 Порівн.: Соловьева И.Д. К вопросу о иконографии “Богоматери Игоревской” // История и культура Ростовской земли. 1993. – Ростов, 1994. – С. 110–115. Всі відомі ікони Богородиці Ігорівської майже виключно російського походження не раніше кінця ХV – початку ХVІ ст. Не становить також винятку твір, котрий вважали оригіналом (Історія українського мистецтва. – Т. 1. – К., 1966. – 1л. 271). Але їх схема дуже віддалено скидається на Холмську ікону. 28 Ипатьевская летопись. – Стб. 349–354. Аналіз літописного повідомлення див.: Франчук В.Ю. Тема Ігоря Ольговича Чернігівського в давньоруському літописанні // Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі. – Чернігів, 1997. – С. 42–47. 207 29 Там само. – Стб. 844. 30 Твір має велику бібліографію. Див.: Плешанова И.И., Лихачева Л.Д. Древнерусское декоративно-приклад- ное искусство в собрании Государственного Русского музея. – Л., 1985. – С. 7, 191. – № 1. – Ил. 1, 2; Николае- ва Т.В., Чернецов А.В. Древнерусские амулеты-змеевики. – М. 1991. – С. 49–51. – № 1. – Табл. 1. 31 Рыбаков Б.А. Русские датированные надписи ХІ–ХІV веков // САИ. – Вып. Е 1–44. – М., 1964. – С. 19–20. – № 9. – Табл. ХХХІV:1–2. 32 Шугаєвський В. Мідяний змієвик Чернігівського Музею – повторення золотої “Чернігівської гривни” // Чернігів і Північне Лівобережжя. – С. 224–234. 33 Покровский Н.В. Иерусалимы или Сионы Софийской ризницы в Новгороде // Вестник археологии и истории, издаваемый Имп. С.-Петербургским археологическим институтом. – Вып. XX. – 1911. – С. 1–70. – Табл. І–II; Стерлигова И.А. Иерусалимы как литургические сосуды в Древней Руси // Иерусалим в русской культуре. – М., 1994. – С. 46, 55–57. – Ил. 1, 2. 34 Декоративно-прикладное искусство Великого Новгорода. Художественный металл ХI–ХV века. – М., 1996. – С. 116–123, 451–455. – № 3. 35 Стерлигова И.А. Малый сион из Софийского собора в Новгороде // Древнерусское искусство. Художественная культура Х – первой половины ХIII в. – М., 1988. – С. 272–286. 36 Спробу пояснити вибір зображення святителя тим, що складена ним літургія відправляється лише кілька разів на рік, що буцімто надає їй особливу символіку (Стерлигова И.А. Иерусалимы как литургические сосуды… – С. 56. – Прим. 18), неможливо вважати переконливою. Наведене твердження є цілковитою вигадкою, адже структура і символіка літургій св. Василія Великого і св. Іоанна Златоуста однакові. Про супроводжуючі написи великого сіона див.: Медынцева А.А. Грамотность в Древней Руси. По памятникам эпиграфики Х – первой половины ХІІІ века. – М., 2000. – С. 151–155. – Рис. 79–85. 37 Стерлигова И.А. Византийский мощевик Дмитрия Солунского из Московского Кремля и его судьба в Древней Руси // Дмитриевский собор во Владимире: к 800-летию создания. – М., 1997. – С. 255–275; Христианские реликвии в Московском Кремле. – М., 2000. – С. 115–118. – № 27. 38 Жития святых мучеников Бориса и Глеба и службы им / Приготовил к печати Д.И. Абрамович. – Пг., 1916. – С. 63. 39 Lasko Р. Агs Sасга. 800–1200. – Наrmondswerth. 1972. – P. 193–194,197, 242–244. – P1. 209–214, 293–296. 40 Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.–Л., 1947. – С. 92–93; Поппэ А.В. О записи игумена Сильвестра // Культура средневековой Руси. – Л., 1974. – С. 51–52. 41 Барсуков Н. Источники русской агиографии. – СПб., 1882. – Стб. 101–102. 42 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІІ. – Львів, 1905. – С. 81, 102–120.

Ähnliche Einträge