Теорія модусу в сучасній лінгвістиці
Визначено статус модусу як метакатегорії, основних модусних категорій — евіденційності, персуазивності, епістемічності та характеристики відповідних модусних смислів: евіденційних, персуазивних, епістемічних. Запропоновано новий в історичній лінгвістиці погляд на модус як дискурсивну категорію, що в...
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут української мови НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Українська мова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/42843 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Теорія модусу в сучасній лінгвістиці / О. Ніка // Українська мова. — 2011. — № 2. — С. 19-29. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-42843 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-428432013-04-09T03:04:33Z Теорія модусу в сучасній лінгвістиці Ніка, О. Дослідження Визначено статус модусу як метакатегорії, основних модусних категорій — евіденційності, персуазивності, епістемічності та характеристики відповідних модусних смислів: евіденційних, персуазивних, епістемічних. Запропоновано новий в історичній лінгвістиці погляд на модус як дискурсивну категорію, що віддзеркалює в тексті результат когнітивного процесу мовця у вигляді його ставлення до джерела інформації і способу її отримання, ступенів достовірності мовця щодо повідомлюваного, до епістемічних понять. Визначено когнітивно-епістемічну специфіку модусу. The author establishes the status of the modus as a metacategory, defines its main categories — evidential, persuasive, epistemic and characterizes the corresponding modus meanings: evidential, persuasive and epistemic. For the first time in historical linguistics the modus is presented as a discursive category reflecting in the text the result of the cognitive process of the speaker through his or her attitude towards the source of information and the way it is received, the trustworthiness level of the information, the speaker’s to the epistemic notions. The author defines the cognitive-epistemic peculiarities of the modus. 2011 Article Теорія модусу в сучасній лінгвістиці / О. Ніка // Українська мова. — 2011. — № 2. — С. 19-29. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 1682-3540 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/42843 811.161.2 uk Українська мова Iнститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Дослідження Дослідження |
| spellingShingle |
Дослідження Дослідження Ніка, О. Теорія модусу в сучасній лінгвістиці Українська мова |
| description |
Визначено статус модусу як метакатегорії, основних модусних категорій — евіденційності, персуазивності, епістемічності та характеристики відповідних модусних смислів: евіденційних, персуазивних, епістемічних. Запропоновано новий в історичній лінгвістиці погляд на модус як дискурсивну категорію, що віддзеркалює в тексті результат когнітивного процесу мовця у вигляді його ставлення до джерела інформації і способу її отримання, ступенів достовірності мовця щодо повідомлюваного, до епістемічних понять. Визначено когнітивно-епістемічну специфіку модусу. |
| format |
Article |
| author |
Ніка, О. |
| author_facet |
Ніка, О. |
| author_sort |
Ніка, О. |
| title |
Теорія модусу в сучасній лінгвістиці |
| title_short |
Теорія модусу в сучасній лінгвістиці |
| title_full |
Теорія модусу в сучасній лінгвістиці |
| title_fullStr |
Теорія модусу в сучасній лінгвістиці |
| title_full_unstemmed |
Теорія модусу в сучасній лінгвістиці |
| title_sort |
теорія модусу в сучасній лінгвістиці |
| publisher |
Iнститут української мови НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Дослідження |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/42843 |
| citation_txt |
Теорія модусу в сучасній лінгвістиці / О. Ніка // Українська мова. — 2011. — № 2. — С. 19-29. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
| series |
Українська мова |
| work_keys_str_mv |
AT níkao teoríâmodusuvsučasníjlíngvísticí |
| first_indexed |
2025-07-04T01:10:10Z |
| last_indexed |
2025-07-04T01:10:10Z |
| _version_ |
1836676715196186624 |
| fulltext |
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 2 19
УДК: 811.161.2
Оксана Нiка (м. Київ)
ТЕОРIЯ МОДУСУ В СУЧАСНIЙ ЛIНГВIСТИЦI
© О. I. НIКА, 2011
Визначено статус модусу як метакатегорії, основних модусних категорій — евіденцій-
ності, персуазивності, епістемічності та характеристики відповідних модусних смис-
лів: евіденційних, персуазивних, епістемічних. Запропоновано новий в історичній лінгвіс-
тиці погляд на модус як дискурсивну категорію, що віддзеркалює в тексті результат
когнітивного процесу мовця у вигляді його ставлення до джерела інформації і способу її
отримання, ступенів достовірності мовця щодо повідомлюваного, до епістемічних по-
нять. Визначено когнітивно-епістемічну специфіку модусу.
Ключові слова: модус, евіденційність, персуазивність, епістемічність, староукраїн-
ська літературна мова, дискурс-аналіз.
У лінгвістиці теза про суб’єктивність у мові та мовленні була розви-
нена в дослідженнях Ш. Баллі [2], який визначення модусу і дик-
туму виводив із фундаментальної властивості людської психіки про-
тиставляти план „я” (план суб’єктивний, індивідуальний, частковий,
властивий реченню-висловленню як результат мисленнєвої діяльнос-
ті суб’єкта-мовця) плану „не-я” (плану онтологічному, об’єктивному,
загальному), Е. Бенвеніста [3], який „еgо” мовця і суб’єкта, матеріалі-
зоване та індивідуалізоване у процесі творення висловлення, увираз-
нив у „відбитках присутності” мовця.
Із розвитком когнітології актуалізується дослідження модусу, що
відображає не денотат, а досвід людини, її знання, міркування, уявлен-
ня про світ. Розрізнення інтенсіоналу та екстенсіоналу в логіці (Р. Кар-
нап, Б. Рассел) і лінгвістиці (Ю.С. Степанов, Н.Д. Арутюнова та ін.)
поглиблює вивчення інтенсіональної семантики (поняттєвої, сигніфі-
кативної, смислової), на відміну від екстенсіональної (ре фе рен ційної,
предметної, денотативної). Акцент на вивченні інтенсіоналу, що перед-
бачає поняттєву, сигніфікативну, смислову співвіднесеність, мотивував
увагу до інтенсіональних контекстів, недескриптивних слів (логічних
зв’язок, кванторів, локаційних (дейктичних) маркерів, перформативів,
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 220
Нiка О.I.
модусних дієслів), певних синтаксичних структур, що увиразнювали
суб’єктивну інтерпретанту.
У працях із теорії референції, семантичних предикатів, інтенсіо-
нальності, прагматики та ін. звернення до природних мов, лінгвістична
інтерпретація мовлення відкрили нові аспекти в досліджуваних логі-
кою явищах, актуалізували підходи до логічного аналізу модусу в лінг-
вістиці. Інтеграція лінгвістики і логіки доводить, що модальні логіки
знаходять продовження в лінгвістичній аргументації, акцентується
увага на теоретичних „розширеннях” теорії „можливих світів”: „інди-
відних концептах” Р. Карнапа [13: 267], епістемічному суб’єкті Я. Хін-
тікки [21: 229]. У центрі дослідження не абстрактні модальності у ви-
гляді логічних виведень чи абстрагованих урахувань позиції мовця, а
сфера модальної інформації, що увиразнює епістемічний суб’єкт. Ас-
пекти вивчення „можливих світів”, як вони склалися в модальній логі-
ці, відзначаються в їх проекції на мовну концептуалізацію для пропо-
зиційних настанов, інтенсіональних контекстів.
Інтенсіональна сфера увиразнюється у співвідношенні модусу до
диктуму, у модальній рамці речення, висловлення, що накладається на
дескрипцію (пропозицію), у шифтерах як рухливих показниках ви-
словлення, у сукупності різних мовних засобів, що характеризують
суб’єктивні аспекти повідомлюваного. Релевантність цих показників
речення-висловлення визначалася мовцем, тому їх аналіз комплемен-
тувався прагматикою.
Отже, увага дослідників зосереджена на продуктивних напрямках
вивчення модусу: функціонально-семантичних полях модальності, ін-
тенсіональності, пропозиції і модальній рамці, актуалізації, логічному
аналізі мови, лінгвопрагматиці, дискурсології, а також на уви разненні
авторської дослідницької позиції („евіденційність” Р. Якоб сона, „семан-
тичні примітиви” А. Вежбицької).
В українській лінгвістиці вивчення модусу ґрунтується на функ-
ціональній теорії, опрацьованій у роботах І.Р. Вихованця [5-7], К.Г. Го-
роденської [7; 8], Н.В. Гуйванюк [9; 10], М.Я. Плющ [16], А.П. Загнітка
[12] та ін. Окрема увага приділена диференціації модусу, уточненню
модусних категорій, співвідношенню модусу і диктуму у структурі
українського речення [22], соціальним категоріям модусу в текстах
епістолярного жанру [19].
Більшою мірою в українській лінгвістиці опрацьована проблемати-
ка модальності: в аспектах співвідношення об’єктивного і суб’єк тивного,
інтерпретації комунікативно-модальних характеристик речення, вислов-
лення (І.Р. Вихованець, Н.В. Гуйванюк), моделювання функціонально-
семантичних полів суб’єктивної модальності (В.М. Ткачук), досліджен-
ня комунікативної модальності (С.Т. Шабат, С.В. Хар ченко), вивчення
семантико-синтаксичного спектру модальних значень (А.М. Ага фо но-
ва, Н.П. Гальона, В.А. Чолкан). На матеріалі українських текстів новіт-
ні напрями представлені в дослідженнях модальної граматики дискур-
су [4].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 2 21
Теорiя модусу в сучаснiй лiнгвiстицi
Отже, теоретичною основою для з’ясування специфіки категорії
модусу стали: розрізнення екстенсіоналу та інтенсіоналу, їх вираження
мовними засобами (Ю.С. Степанов, Н.Д. Арутюнова); розуміння від-
носності поділу модальності на об’єктивну/суб’єктивну (О.М. Пєшков-
ський, О.С. Мельничук, І.Р. Вихованець), їх деактуалізація у прагмати-
ці (Ю.С. Степанов); визначення текстотвірного характеру (І.Р. Гальперін,
Г.Я. Солганик, З.Я. Тураєва, І.В. Смущинська); характеристика модусу
як складної категорії (Т.В. Булигіна, Т.В. Шмельова, Н.Ю. Павловська,
В.Д. Шинкарук); розгляд модусу в концептах інтелектуалізації україн-
ської літературної мови (Л.І. Шевченко).
Характеристики суб’єктивного модусу співвіднесені з позицією
мовця, який сприймає та оцінює явища дискурсивного світу, тому мо-
дус атрибутує спосіб опрацювання інформації у процесі відбиття у
мові і мовленні дійсності крізь свідомість мовця, що перетворює модус
на антропоцентричну категорію, яка виражає різні типи відношень
між висловленням мовця до дійсності чи до повідомлюваного. Отже,
вона передбачає зв’язки із суб’єктним фокусом у мові і текстах, що ло-
калізують, диференціюють модусні смисли.
Висвітлення модусу як дискурсивної категорії ґрунтується на тео-
рії „можливих світів”, що активно використовується у модальній логі-
ці й дискурсології, а також у постульованих прагмалінгвістикою та
дискурсологією принципах реального використання мови з погляду
суб’єкта, феноменології як методологічній основі дискурсивного ана-
лізу, що релятивізує текст, дискурс із погляду індивідуальної свідомос-
ті та інтерактивності, інтерсуб’єктності. Відповідно, акцентується ува-
га на ситуативності модусних смислів, функціональній амбівалентності,
що відповідає принципу реального використання мови суб’єк том. У
цьому разі дискурс розуміється як мотивована дискурсивною ситуаці-
єю мовленнєва діяльність; текст — результат мовленнєвої діяльності,
складник дискурсу, в якому експлікується модус.
Модус є когнітивною ознакою, оскільки вербалізує в тексті ре-
зультат когнітивного процесу мовця, який оцінює, виявляє певні ха-
рактеристики дискурсивної ситуації, що постулюється ним як актуалі-
зована (категорія локації), розглядається крізь призму знання мовця
(категорія епістемічності), її реальності/ірреальності (категорія мо-
дальності), ступеня впевненості щодо встановлюваних ним відношень
(категорія персуазивності), як і відомості про неї, що ґрунтується на
власних перцептивних характеристиках чи переосмислена мовцем че-
рез свідомість „іншого” (категорія евіденційності).
На цій основі визначено поняттєво-термінологічне співвідно-
шення модусу і модальності, оскільки обидва терміни прийшли в лінг-
вістику з логіки для інтерпретації диктуму (пропозиції), проте модус
позначає ширше поняття, ніж модальність. Для уникнення тер-
мінологічної невпорядкованості та синонімічності доцільно визнача-
ти модус як метакатегорію, а модальність — як одну з модусних кате-
горій, що позначає реальність/ірреальність повідомлюваного до
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 222
Нiка О.I.
дійсності з погляду мовця і перебуває у взаємозв’язках з іншими кате-
горіями.
Отже, різнорідність характеристик, об’єднаних терміном „модус”,
конституює його як метакатегорію, яка структурована модусними ка-
тегоріями, що експлікуються чи представлені імпліцитно.
На нашу думку, основними модусними категоріями є евіденцій-
ність, персуазивність, епістемічність, що реалізуються в модусних
смислах прямої та непрямої евіденційності, категоричної і проблема-
тичної достовірності, епістемічних модусних смислах „знання”, „влас-
на думка” та ін.
Термін „евіденційність” увів у науковий обіг Р.О. Якобсон [23], по-
значивши ним шифтери як рухливі показники висловлення. За нашою
концепцією, категорія евіденційності характеризує модус як результат
когнітивного процесу мовця, спрямованого на співвіднесення вислов-
люваного з власним сприйняттям, із повідомленням „іншого” і харак-
теризує його з оцінного погляду.
Відповідно до протиставлення „я — інший” проектуються різні
способи отримання інформації, за якими диференціюються основні
модусні смисли: пряма і непряма евіденційність та адекватні засоби їх
вираження. Основними лексико-синтаксичними засобами вираження
евіденційності є складнопідрядні речення з підрядним з’ясувальним,
де евіденційний модус (евіденційна рамка) виражена предикатами на
позначення мовлення, а також парантези (ксенопоказники) з вказів-
кою на джерело інформації.
Модусна категорія персуазивності характеризує результат когні-
тивного процесу мовця, спрямованого на вираження модусних смис-
лів, що передають ступені достовірності, впевненості чи невпевненос-
ті мовця щодо повідомлюваного в тексті. Диференціація ка тегоричності
і проблематичності частіше вербалізується за допомогою лексико-
граматичних засобів (модальних дієслів, прислівників, часток, паран-
тетичного/непарантетичного, предикативного/непредикативного ви-
користання, особливостей словопорядку та ін.), що не виключає
імп ліцитний модус.
До основних модусних категорій зарахована епістемічність, яку
розуміємо як результат когнітивного процесу мовця, спрямованого на
відображення в тексті знань, інференції, власної думки. Складність по-
няття епістемічності, зв’язок епістемічних смислів із персуазивними,
евіденційними визначає полівалентність засобів їх вираження, проте
основним засобом вираження цієї категорії виступають епістемічні діє-
слова, а також перцептивні дієслова в епістемічному значенні та ін.,
особлива роль надається пресупозиції і контексту. Вузьке розуміння
модусу знання в лінгвістичних традиціях Н.Д. Арутюнової [1: 123]
спирається на семантико-прагматичні особливості висловлення, проте
повнішої інтерпретації епістемічність набуває в дискурсі.
Взаємозв’язок між основними модусними категоріями простежу-
ється у співвідношеннях категоричної персуазивності з повним і до-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 2 23
Теорiя модусу в сучаснiй лiнгвiстицi
стовірним знанням, відсутність або неповнота якого передбачає про-
блематичну достовірність повідомлюваного, що конкретизується з
погляду засвідченості її мовцем, авторитетності цитованого джерела та
ін. Специфіка різновидів дискурсу за сферами і характером комуніка-
ції позначається на характеристиці модусу: так, епістемічність має зна-
чення для ефективності аргументації, бо впевненість і категоричність
висловлюваного мовцем виражає високу достовірність, що справляє
вплив на адресата.
Проаналізовані нами основні категорії персуазивності, евіденцій-
ності та епістемічності взаємодіють з іншими категоріями модусу: мо-
дальністю, що характеризує реальність/ірреальність повідомлюваного
з погляду мовця, та оцінністю подій чи висловлень, що стали об’єктом
авторської аксіології.
Отже, модус конституюється різними модусними категоріями та
узагальнює репрезентовані ними вияви суб’єктивного. Комунікативно-
дискурсивна парадигма лінгвістичного знання визначає нові пріоритети
дослідження мови, що відкриває можливості комунікативно-дис кур-
сивного аналізу в історичній площині дослідження, зокрема з’я суванню
сутності, характеристик, типів і засобів вираження модусу як історич-
ної категорії, встановленню модусних смислів у дискурсивному мас-
штабі.
Історична мотивація модусу спирається на теоретичне визначен-
ня поняттєвої категорії, за допомогою якої „передаються в самій мові
поняття, що існують у певному суспільному середовищі” [14: 93]. Сут-
ність модусу як поняттєвої категорії, тобто когнітивної, виявляється в
тому, що вона пов’язана з аспектами буття і його відображенням у мов-
ній свідомості, що визначає належність її до кола центральних, а також
передбачає мотивацію історичної змінюваності, спричиненої перетво-
реннями в соціумі.
У зв’язку з цим виявляється взаємозалежність комунікативної
лінгвістики і когнітології, оскільки аналіз модусу як поняттєвої катего-
рії стосується важливих аспектів людського буття і представлення
його у свідомості і в мові: „ці поняття не описуються за допомогою
мови, а виявляються в ній самій, в її лексиці і граматичному ладі” [Там
само]. Відповідно, комунікативно-дискурсивна парадигма лінгвістич-
ного знання зумовлює дослідження діахронічної специфіки модусу як
результату взаємодії комунікації і когніції.
Безперечно, комунікативна функція мови, як і модус, є ахронічни-
ми, інша річ — межі їх прояву в різні історичні періоди. Отже, для ре-
конструкції модусу в давній мові визначаємо особливості цієї категорії,
що забезпечують урахування історичної змінюваності: її поняттєвий ха-
рактер і суб’єктивність. Мотивація історичної змінюваності, яка є на-
слідком змін, що відбуваються в суспільстві, визначає одну з важливих
характеристик розуміння модусу в діахронії, атрибутує модус як істо-
ричну категорію. Характеристика цієї категорії залежить від історично
мотивованих зумовленостей: моделі пізнання, епістеми, що встановлюють
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 224
Нiка О.I.
закономірності у співвіднесеннях форми свідомості з соціокультурною
традицією.
Крізь призму дискурс-аналізу та історичної реконструкції уточ-
нюється специфіка застосування дискурс-аналізу в історико-мовному
дослідженні, взаємозв’язок когнітивного і комунікативного аспектів.
Ми врахували той факт, що дискурс аналізується, по-перше, як
один із можливих світів (лінгвістична традиція Е. Бенвеніста, продо-
вжена у працях Ю.С. Степанова та ін.), по-друге, з погляду соціальних
характеристик (дискурсивна формація, епістема, за М. Фуко). Осно-
вою „археології знання” є сукупність текстів, регламентований дискурс
[20], тоді як Е. Бенвеніст називав дискурсом мовлення, невіддільне від
мовця, „привласнюване” мовцем, тому й дискурс набуває особистісних
характеристик „я-мовця”. Розвиток цієї ідеї під впливом теорії „мож-
ливих світів” продовжив Ю.С. Степанов [17], який співвідніс дискурс
з особливим можливим альтернативним світом у світі мови, що кон-
струюється особливою граматикою, лексиконом, правилами слововжи-
вання, синтаксисом, семантикою та власним ідеальним адресатом,
тому кожен дискурс — це один із „можливих світів”. Залежність дис-
курсу від змінних когнітивних характеристик користувачів мови і від
контексту представили Т. ван Дейк і В. Кінч у когнітивній теорії дис-
курсу [11].
Обидва аспекти, що розглядають особливості індивідуалізованого
чи історично узагальненого дискурсу, взаємодоповнюють один одного.
Так, для дослідження староукраїнських текстів другої половини ХVІ
— першої половини ХVІІ ст. має значення традиційна епістема, що в
цьому випадку трактується як оновлена традиція і накладає відбиток
на дискурс загалом. У тексті ж прочитується позиція автора, що харак-
теризує його суб’єктивний модус.
Дискурсивний статус модусу є інваріантним визначенням, що роз-
криває сутність цієї складної категорії, багатоманітність і різноплано-
вість її вираження у мовленнєвій діяльності, тому визначення модусу
як дискурсивної категорії є основним, прийнятим у цьому досліджен-
ні. Ця кваліфікація не заперечує його як текстотвірної категорії, а
розширює межі дослідження.
Для повного та адекватного аналізу модусу як дискурсивної кате-
горії враховуються різні аспекти: по-перше, характеристика з погляду
процесуальності мовленнєвої діяльності, діалогічності, що визначає
загальну специфіку дискурсивного аналізу; з іншого боку, дискурсив-
ність відкриває для дослідника можливості „зчитування”, інтерпрета-
ції модусу, оскільки аналіз будь-якого тексту, а тим більше писемної
пам’ятки, виявляється недостатнім без реконструкції сукупності куль-
турних, соціальних та ін. зумовленостей її виникнення, функціонуван-
ня, сприйняття сучасниками.
Дискурс-аналіз логічно застосовувати до тих писемних пам’яток
певного періоду, на основі дослідження яких є реальним реконструю-
вати мовленнєву діяльність з огляду на її ситуативну зумовленість.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 2 25
Теорiя модусу в сучаснiй лiнгвiстицi
Історичні обмеження дискурсу певним чином мотивовані тим, що
його витоки пов’язані з вивченням саме усного мовлення, з діалогіч-
ністю, яка випливає з такого розуміння об’єкта дослідження. Із цієї
причини в лінгвістиці певний період домінувало положення, що дис-
курс як „мовлення, занурене в життя”, не застосовується до писемних
пам’яток, бо їх зв’язок із соціокультурною ситуацією не встановлю-
ється безпосередньо. Утім, мотивація давнього тексту широким куль-
турним контекстом, акцент на учасниках історичного процесу вже
апробовані в історичній семіотиці (Ю.М. Лотман, Б.А. Успенський).
В історичній лінгвістиці комплексний аналіз категорії модусу,
основних модусних смислів ще не був предметом спеціальної розвід-
ки. Основою для всебічного і повного аналізу модусу слугували істо-
ричні праці про: формування різновидів комунікативної модальності
(О.С. Мельничук), розвиток засобів вираження суб’єктивної модаль-
ності, зокрема модальних часток (К.С. Симонова), на матеріалі писем-
них пам’яток староукраїнської мови. В еволюційному співвідношенні
аналізувалися різновиди модальності, вираженої за допомогою спосо-
бу дієслова, модальних слів (С.С. Вауліна, М.В. Ляпон), вставних слів
і конструкцій (В.О. Іцкович, Н.Ю. Павловська), „структур мовлення”
(Є.С. Отін) на основі староросійських текстів.
Утім, ситуативна маркованість, альтернації „я — інший” мотиву-
ють доцільність і необхідність дискурс-аналізу текстів, що уможлив-
лює інтерпретацію модусу як дискурсивної категорії, встановлення
взаємозв’язку між мовленнєвими і мовними категоріями. Останнє на-
буває ваги у зв’язку з історичними співвідношеннями мова/мовлення,
оскільки „все діахронічне в мові є таким лише через мовлення” [18:
125].
Підставами для дискурсивного аналізу писемних пам’яток слугу-
ють: апробація лінгвотекстологічного методу в історичній лінгвістиці,
що репрезентують праці В.Г. Скляренка, В.В. Німчука, В.Ю. Франчук,
М.М. Пещак, М.І. Зубова та ін.; легітимізація дискурсу в історії мови,
ілюстрацією чого є дослідження художнього дискурсу в історії фран-
цузької мови і культури (В.Б. Бурбело), філософського дискурсу дав-
ньогрецької мови (А.С. Шадчина); достовірність і повнота історичної
реконструкції дискурсу, що враховує результати та висновки різнога-
лузевих досліджень.
Доцільність застосування дискурс-аналізу до текстів ХVІ —
ХVІІ ст. також мотивована активізацією слів дишкурсъ, дискурсъ,
діскурсъ, дишкуровати, дішкуровати, дискуровати, що підтвердили пи-
семні пам’ятки, „Словник української мови ХVІ — першої половини
ХVІІ ст.” (CУМ VII: 28–29): єстъ каждого Хрїстїа(н)ского Казнодhи
пови(н)ност, нє дишкурсы о нєпон#ты(х) вhры тає(м)ни(ц) скры то-
ст#(х) строити, алє воли и приказа(н)#(м) Бw(з)ски(м) просты(х) и
нєуки(х) людє(и) оучити (Єв’є, 1616 УЄ Єв. 6 ненум.).
Історична реконструкція мовленнєвої діяльності на основі тек-
с ту як її результату, когнітивного процесу мовця, який постулює
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 226
Нiка О.I.
суб’єктивний модус, перебуває в колі реальної проблематики, що
пов’язана, з одного боку, з традиціями дискурсивного аналізу, спрямо-
ваного на вивчення усного мовлення в режимі on-line, з іншого, – з іс-
торичними обмеженнями, що ускладнюють теоретичне моделювання в
діахронії.
У зв’язку з цим доцільно визначити теоретичні основи для харак-
теристики певного історичного періоду з погляду маніфестації умов,
обмежень і можливостей мовного спілкування в термінах „дискурсивна
формація”, „дискурсивна практика”, „епістема” (М. Фуко, Ж.-Ф. Ліо-
тар), встановити основні характеристики дискурсу: його історичність,
процесуальність, діалогічність, з’ясувати соціокогнітивні характеристи-
ки авторів текстів. В історичній площині дискурс передбачає характер-
ну для дискурсології релятивізацію залежно від мовця і розуміння дис-
курсу як відповідності форми свідомості соціокультурній традиції. Ці
продуктивні ідеї набувають ваги для історико-мовного дослідження,
екстраполюючи процесуальність (дискурс будується), визначеність в
історичному часі (дискурс — фрагмент історії) та еволюцію, прочитану
у вигляді руху епістем, зміни дискурсивних практик та ін.
За нашими спостереженнями, модусні смисли у староукраїнській
літературній мові і текстах другої половини ХVІ — першої половини
ХVІІ ст. віддзеркалюють оновлену традиційну епістему. Під цим кутом
зору визначено основи діахронічного дослідження модусу, що посту-
лює його історичну змінюваність, залежність ступеня та різноплано-
вості вияву від певного періоду, типу епістеми, співвідношень суспіль-
ного та індивідуального.
Так, характерне для цього часу домінування традиції, авторитету,
частотність цитування, що продовжують традиційну епістему, узго-
джується з виявленням особливостей модусу як когнітивно-
епістемічної категорії, яка конституює тогочасного мовця як суб’єкта
пізнавального процесу, експлікує результат його діяльності у вигляді
оцінок дійсності та повідомлюваного. Загалом зміни, які відбулися у
мовній свідомості людини другої половини ХVІ – першої половини
ХVІІ ст., припускають можливість визначення у тому чи тому об’єкті
різних аспектів, інших оцінок, що продовжує відкриття „я” в епістеміч-
ному розумінні, створюючи стереоскопічність, поліфонію тексту. Ця
ситуація знайшла відображення у мовній свідомості полемістів, які в
новочасних умовах зосередилися на пошуку дієвих форм переконуван-
ня, на підкресленні індивідуальної відповідальності у питаннях віри,
особистої причетності до обстоювання легітимності своєї віри, що під-
креслювало роль суб’єктивного модусу в текстах цього періоду [15].
Альтернація модусу в полемічному дискурсі другої половини
ХVІ — першої половини ХVІІ ст. засвідчує протиставлення „я” „іншо-
му”, яке виражалося в постійному усвідомленні себе на фоні свідомос-
ті іншого, що зумовило виявлення спектру різнопланових модусних
смислів у діалозі, в сукупності діалогічних відношень (автор полеміч-
ного тексту — його опонент, автор — читач, автор — Бог) у прозовому
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 2 27
Теорiя модусу в сучаснiй лiнгвiстицi
тексті, представленому у вигляді листа, послання, казання, теологіч-
ного трактату.
Розрізнення сфер „я” і „не-я”, що накладалися на інтенційну сут-
ність полеміки, були асоційовані з діалогічністю як основним принци-
пом дискурсу, пов’язані з розвитком діалогічної форми писемної кому-
нікації, поглибленням діалогічних відношень у прозовому тексті.
Відповідно до дискурсивної ситуації парадигма діалогічності розкри-
вається текстово — у теологічному діалозі та діалогічних відношеннях
у структурі тексту, а також у діалозі культур, релігій.
Референція, рефлексія, аксіологія віддзеркалюються в ієрархізації
когніцій, що мотивують дискурсивні епістемічні трансформації, коли
віра атрибутується з фактом знання, логічним спростуванням і обґрун-
туванням, раціональним виведенням „істинності знання” — за інфе-
ренційністю, власною думкою та ін. Апелювання до розуму, книжності,
освіченості, апробування силогістики до питань віри засвідчило новий,
дискурсивно мотивований принцип „церква+освіченість”, що визначи-
ло інтелектуальні інтенції українських книжників, засадничий прин-
цип інтелектуалізації літературної мови.
У цьому разі історичність модусу репрезентує традиційну оновле-
ну епістему, відображає специфіку значень, характерних для певного
періоду, історичної форми свідомості, реалізується в авторському ви-
борі та селекції, що вмотивовує модус як епістемічно-когнітивну кате-
горію.
Загальна тенденція, що ґрунтується на дослідженні модусу як іс-
торичної категорії, віддзеркалює ступені формування спеціалізованих
засобів для її вираження в цей період, співвідношення синтетичних та
аналітичних способів, варіативність, інтерпретовану з погляду преди-
кативного/непредикативного, непарантетичного/парантетичного ви-
користання, особливостей словопорядку та ін. Ця тенденція конкрети-
зується у зростанні значення епістемічних дієслів, які виражають
оцінку мовцем дії/події чи висловлюваного, а також в активізації мо-
дальних слів на позначення сумніву, невпевненості, припущення. Це
підтверджується висновком про розвиток засобів, зокрема модальних
дієслів, прислівників, часток на їх позначення.
Розширення евіденційного модусу пов’язане із засвідченістю мов-
ця, його оцінкою джерела повідомлюваного, збільшенням „вертикаль-
ного контексту”, що узагальнено у вигляді репертуару лексико-гра ма-
тичних засобів, зокрема у конструкціях переповідності, па рантетичному
використанні сполучників та їх впливі на модифікацію значення.
Особливості дослідження модусу як історичної категорії зумовлю-
ють: встановлення характеру і способу творення текстів, що співвідно-
ситься з динамікою староукраїнської літературної мови („простої
мови”); реконструкцію суб’єктивного модусу в діахронії; ви світлення
аспектів модусу в контексті інтелектуалізації староукраїнської літе-
ратурної мови; обґрунтування актуалізації прямої евіденційності та
інтерпретованої мовцем непрямої евіденційності, протиставлень
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 228
Нiка О.I.
достовірність/недостовірність, знання/незнання відповідно до типу
діалогічних відношень у староукраїнських текстах; визначення реле-
вантності висновків комунікативної та когнітивної лінгвістики в істо-
ричній площині дослідження.
Отже, цілісність концепції модусу передбачає характеристики
основних модусних смислів на основі аналізу екстра- та інтралінгваль-
них чинників, які зумовлюють їх формування і функціонування, вра-
ховує взаємозв’язок дослідження мовної та мовленнєвої (дискурсив-
ної) категорій.
Модус аналізується крізь комунікативно-дискурсивну призму, що
виходить за межі речення, висловлення в текстовий, дискурсивний ви-
мір і легітимізує дискурсивний аналіз в історичній площині, а діахро-
нічна реконструкція ілюструє універсальність когнітивної і комуніка-
тивної концептуалізації світу, удосконалює методику використання
дискурс-аналізу в історії мови. Обґрунтування модусу як комплексної
проблеми дослідження суб’єктивності зумовлює визначення в тексті
когнітивних характеристик мовця у вигляді референції, рефлексії, ак-
сіології актуалізованої ситуації, що підтверджує статус модусу як дис-
курсивної категорії, а також когнітивно-епістемічної категорії.
1. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка, событие, факт. — М. : Наука,
1988. — 341 с.
2. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. — М. : Изд-во иностр.
лит., 1955. — 416 с.
3. Бенвенист Э. Общая лингвистика /пер. с фр. — М. : Прогресс, 1974. — 448 с.
4. Брицин В.М. Модальна граматика дискурсу як один із напрямів семантико-
синтаксичних досліджень // Мовознавство. — 2006. — № 2–3. — С. 101–110.
5. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. — К. : Наук.
думка, 1992. — 222 с.
6. Вихованець І.Р. Граматика української мови : Синтаксис. – К. : Либідь, 1993. — 368 с.
7. Вихованець І.Р., Городенська К Г.. Теоретична морфологія української мови: Акаде-
мічна граматика української мови. — К. : Пульсари, 2004. — 400 с.
8. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. — К. : Наук. думка, 1991. — 192 с.
9. Гуйванюк Н.В. Слово — Речення — Текст : Вибр. праці. — Чернівці : Чернівецький
нац. ун-т, 2009. — 664 с.
10. Гуйванюк Н.В. Синтаксис релігійних повчань // Науковий вісник Чернівецького на-
ціонального університету імені Юрія Федьковича : збірник наук. праць / наук. ред.
Б.І. Бунчук — Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2010. — Вип. 506–508: Слов’янська
філологія. — С. 17–27.
11. Дейк Т. ван. Макростратегии // Т.А. ван Дейк. Язык. Познание. Коммуникация /пер
с англ. — М. : Прогресс, 1989. — С. 41–67.
12. Загнітко А.П. Теорія сучасного синтаксису: монографія. — Донецьк : ДонНУ, 2006. —
378 с.
13. Карнап Р. Значение и необходимость. Исследование по семантике и модальной логи-
ке. — М. : Изд-во иностр. лит., 1959. — 382 с.
14. Мещанинов И.И. Члены предложения и части речи. — Л. : Наука, 1978. — 386 с.
15. Ніка О.І. Модус у староукраїнській літературній мові другої половини ХVІ — першої
половини ХVІІ ст. — К. : Київський національний університет імені Тараса Шевчен-
ка, 2009. — 444 с.
16. Плющ М.Я. Категорії суб’єкта і об’єкта в структурі простого речення. — К. : Вища
школа, 1986. — 176 с.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 2 29
Теорiя модусу в сучаснiй лiнгвiстицi
17. Степанов Ю.С. Альтернативный мир, дискурс, факт и принцип причинности // Язык
и наука конца 20 века. — М. : Российский гуманитарный ун-т, 1995. — С. 35–73.
18. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики / пер. з фр. – К. : Основи, 1998. — 324 с.
19. Телеки М.М. Соціальні категорії модусу в текстах епістолярного жанру / М.М. Теле-
ки, В.Д. Шинкарук. — Миколаїв, 2007. — 168 с.
20. Фуко М. Археология знания : пер. с фр. — К. : Ника-Центр, 1996. — 208 с.
21. Хинтикка Я. В защиту невозможных возможных миров // Хинтикка Я. Логико-
эпистемологические исследования. — М. : Прогресс, 1980. — С. 228–244.
22. Шинкарук В.Д. Категорії модусу і диктуму у структурі речення : монографія /
В.Д. Шинкарук. — Чернівці : Рута, 2002. — 272 с.
23. Якобсон Р.О. Шифтеры, глагольные категории и русский глагол // Принципы типо-
логического анализа языков различного строя. — М. : Наука. Главн. ред. вост. л-ры,
1972. — С. 95–113.
25. СУМ — Словник української мови ХVІ ст. — першої половини ХVІІ ст. : у 28 вип. /
НАН України, Ін-т українознавства імені І. Крип’якевича / Д. Гринчишин та ін.
(відп. ред.). — Львів, 1994–2006. — Вип. 1–13.
Oksana Nika (Kyiv)
THEORY OF MODUS IN THE MODERN LINQUISTIKS
The author establishes the status of the modus as a metacategory, defines its main categories
— evidential, persuasive, epistemic and characterizes the corresponding modus meanings: ev-
idential, persuasive and epistemic. For the first time in historical linguistics the modus is pre-
sented as a discursive category reflecting in the text the result of the cognitive process of the
speaker through his or her attitude towards the source of information and the way it is re-
ceived, the trustworthiness level of the information, the speaker’s to the epistemic notions.
The author defines the cognitive-epistemic peculiarities of the modus.
Key words: modus, evidentiality, persuasiveness, epistemicism, Old literary Ukrainian lan-
guage, discourse analysis.
|