Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили

For the first time in the history of the Ukrainian folkloristics the author researches the records of legends made by sanctifier Petro Mohyla at the beginning of the 17th century mainly in Kyiv suburbs. The author focuses on authenticity of the texts, their links to the traditional legendry and hag...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Іваннікова, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2008
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	З архівів, колекцій та рідкісних видань
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43267
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили / Л. Іваннікова // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 1. — С. 69-75. — Бібліогр.: 2 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-43267
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-432672013-04-23T15:49:18Z Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили Іваннікова, Л. З архівів, колекцій та рідкісних видань For the first time in the history of the Ukrainian folkloristics the author researches the records of legends made by sanctifier Petro Mohyla at the beginning of the 17th century mainly in Kyiv suburbs. The author focuses on authenticity of the texts, their links to the traditional legendry and hagiography as well as methods of recording. 2008 Article Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили / Л. Іваннікова // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 1. — С. 69-75. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43267 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З архівів, колекцій та рідкісних видань З архівів, колекцій та рідкісних видань
spellingShingle	З архівів, колекцій та рідкісних видань З архівів, колекцій та рідкісних видань Іваннікова, Л. Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили Народна творчість та етнографія
description	For the first time in the history of the Ukrainian folkloristics the author researches the records of legends made by sanctifier Petro Mohyla at the beginning of the 17th century mainly in Kyiv suburbs. The author focuses on authenticity of the texts, their links to the traditional legendry and hagiography as well as methods of recording.
format	Article
author	Іваннікова, Л.
author_facet	Іваннікова, Л.
author_sort	Іваннікова, Л.
title	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили
title_short	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили
title_full	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили
title_fullStr	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили
title_full_unstemmed	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили
title_sort	легенди та перекази кінця хvi - початку хvіі ст. в записах петра могили
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	З архівів, колекцій та рідкісних видань
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43267
citation_txt	Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили / Л. Іваннікова // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 1. — С. 69-75. — Бібліогр.: 2 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT ívanníkoval legenditaperekazikíncâhvipočatkuhvíístvzapisahpetramogili
first_indexed	2025-07-04T01:39:28Z
last_indexed	2025-07-04T01:39:28Z
_version_	1836678559514492928
fulltext	ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ КІНЦЯXVI - ПОЧАТКУ XVII СТ. В ЗАПИСАХ ПЕТРА МОГИЛИ Людмила ІВ А Н Н ІК О В А Петро Могила (21.12.1596 (03.01.1597) — 1.(14.)01.1647) — видатний церковний та культурно-освітній діяч, богослов, письмен ник і видавець, митрополит Київський і всієї України-Русі (1633—1647), засновник Киє- во-Могилянської академії — походив із мол давської княжої династії, син Симона Моги ли, володаря Валахії й Молдавії. Виховувався він у Львівській братській школі, вищу освіту здобув у Сорбонні (університет у Парижі). Деякий час служив у Війську Польському. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври. Дбаючи про освіту, рівноварту євро пейській, відкрив 1631 р. лаврську богословсь ко-філософську школу, а 1633 р. об’єднав її з Братською в колегію, яка згодом стала першою в Східній Європі академією. Петро Могила відродив лаврську друкарню і, організувавши навколо себе гурток талановитих письмен ників, видавав найкращі у світі (на той час) книжки, які й досі є неперевершеними зразка ми української поліграфії («Служебник» (1639), «Катехизис» (1643), «Требник» (1646)). Петро Могила своєю діяльністю охопив усі сторо ни тодішнього церковного життя, Лавра при ньому була найбільшим культурно-релігійним центром України. Він також відновив з руїн усі православні святині Києва, боровся за ут вердження православ’я не лише в Україні, але й в усьому світі — складений ним «Катехизис Православної Церкви» був затверджений усі ма східними патріархами як найголовніша книга для всіх християн Східної Апостольської церк ви. За часів Петра Могили було проведено пер ші в Україні археологічні розкопки. На початку X V II ст., після прийняття унії 1596 р., особливо загострилася в Україні бо ротьба за православну віру проти уніатів та католиків. Саме цей період духовного життя Української православної церкви відображе ний в народних оповіданнях, переказах та ле гендах, записаних Петром Могилою протягом 1626—1631 років (переважно в Києві) і вперше опублікованих 1887 р. у виданні «Архив Ю го- Западной России» (Ч. 1. — Т. 7. — C. 4 9 — 132) під назвою «Собственноручные записки Петра Могилы. 1) Сказания Петра Могилы о чудесных и замечательных явлениях в Церкви Православной (Южно-Русской, Молдо-Вла- хийской и Греческой)». Це 65 християнських легенд, переказів та оповідань, в яких розпові дається про чуда, які Господь творив для вро- зумлення єретиків — католиків та уніатів — і для угвердження православної віри. Значна кількість цих творів присвячена чудам, які від бувалися в Києво-Печерській лаврі. 13 легенд, записаних Петром Могилою, у перекладі В. Крекотня було надруковано 1984 р. в академічному виданні «Українська література X V II ст.» (с.. 4 2 0 —430). Саме ви давці серії назвали ці твори легендами, однак із самих текстів зрозуміло, що мають вони документально-історичний зміст і всі ознаки оповідань або меморатів, оскільки записані часто від очевидців подій (деякі навіть ука зують на чуда, що відбулися з самим Петром Могилою) із вказівкою на точну дату і місце подій, з посиланням на присутніх при тому історичних осіб — митрополитів, бурмістрів, нащадків князів Острозьких тощо: ([Про урядника-злодія]; [Про роздавання милос тині]; [Про Леонтія Карповича]; [Про робіт ника, засипаного землею]; [Про утаєні гроші]; [Про пустельника]; [Про орача та його госпо даря]). На історичність оповідань Петра М о гили й правдивість подій, зображених у них, вказують згадки таких видатних осіб, очевид ців і оповідачів, як митрополит Іов Борецький, архімандрити Єлисей Плетенецький, Леонтій Карпович, дружина князя Олександра Ост розького, Захарій Копистинський, Лаврентій Зизаній, Станіслав Потоцький та ін. Деякі оповіді записані від батьків Петра Могили (про чуда, пов’язані з мощами мч. Іоана Со- ISS N 0130-6936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ* 1/2008 мавського та про те, чому слуга батьків Мо гили став ченцем). Петро Могила назвав ці оповіді «сказаннями», очевидно, спираючись на їх історичну правдивість. Ще 25 оповідей у перекладі В. Шевчука надруковані як додаток до монографії А. Жу ковського «Петро Могила й питання єдності церков» (К., 1997. — С. 257—275) під наз вою «Петро Могила. [Київські чуда]». Біль шість із них мають умовні заголовки, подані сучасними видавцями, але деякі називав сам Петро Могила: «О обращеніі княгині Корец- кой к православной вірі блаженным Єзекіїлем Скитским», «Мученія преподобного отца на шого Аввакума скитника Святой Горы, быв шее от нечестивых турков в Солунском граді, в літо 1628 місяця ок...». Таким чином, лише половина оповідей, власне, ті, що стосуються Києво-Печерської лаври та її околиць, пере кладені українською мовою, решта ж — про події в Молдавії, Греції (на горі Афон), у Польщі залишилися поза увагою. Усі ці твори мають чіткі ознаки фольклорно го тексту, хоча й записані церковнослов’янською мовою, але наближеною до розмовної, в якій багато українських слів. Важливою ознакою фольклорного тексту є оповідальний стиль, цілком витриманий Петром Могилою. Із християнськими легендами споріднюють їх характерні сюжети — про необхідність дава ти милостиню, про старця, що сховав гроші і, не висповідавши свій гріх, помер нерозкаяним; про старця, що піддався нашіптуванню дия вола і вирішив їсти м’ясо в піст; про зцілення біснуватого в Успенському соборі Києво-Пе- черської лаври; про зцілення різних людей або врятування багатьох од смерті через молитву віруючих; про кару Божу за глум над святи ми мощами або над ченцями. Наприклад, оповіді про Віленського архімандрита, старця Леонтія Карповича, можна цілком зарахува ти до монастирських легенд. На основі таких легенд, що спочатку передавалися з уст в уста, від покоління до покоління, згодом писалися древні Патерики. Вони мали повчальний зміст і певні ознаки притч. Ці легенди, як зазначає Р. Кирчів, «особливо культивуються в монас тирських середовищах, а також розходять ся серед простого люду, фольклоризуються і набирають специфічних рис»1. Вийшовши з-за монастирської брами і пройшовши процес фольклоризації, вони поверталися в монас тир і записувалися книжниками як правдиві свідчення про «житія» певних святих. Такий «кругообіг» спостерігається й досі в різних релігійних середовищах — у досить вузькому колі побутують меморати про різні чуда, що з часом перетворюються на легенди. То до якого ж жанру фольклору належать оповіді, записані Петром Могилою? Ключ до вирішення цього питання дає своєрідна пас портизація текстів, яку сумлінно подавав свя титель. Здебільшого він точно вказував, коли, де і від кого була записана та чи інша оповідь. На документальність фактів, що притаманна меморату, вказує така паспортизація: «Свя щенник Потоцкій Іоанн, Церкви святого Ми- хаїла сказал мі тоє»; «Слишах же се аз, Петр Могила, архімандрит святой великой і чудот ворной лаври Г Іечерской Кієвской от многих достовірних свідетелей, ізряднєє [особдиво] же от православнаго митрополита кієвскаго Кір Іова Борецкого, сущого самовидца сему чуде- си, і от братії святия Межигорекія обителі»; «Повіда нам єдин от воїнов запорожскіх, іже наріцаются козаци, іменем Андрій Хулак Ла- гута, сий Черкаскаго града житель»; «Повіда же ми се Станіслав Хоменцкий, наслідник села того і господин тоя жени, самовидец сий тому чудеси, в літо 1630, місяца сентября, 6 дня» (про жінку, що вмерла, жнучи на Спаса); «Сам же сей князь Курцевич в літо 1629, місяца А в густа, 15 дня, в праздник Успенія Богоматері сущу єму в монастирі Печерском, усти своїми пред всіми тогда сущими повіда ми чудо сіє» (про зцілення сліпого князя Павла Курцевича від мощей Марка Печерського); «Се же повіда ми сам сей Станіслав Потоцкий, подкоморий тогда бивший, нині же кашталян каменецкій сущий, в літо 1631, місяця апріля, 29 дня, в граді Потоку, на погребенії Стефана Потоцка- го, воєводи Брацлавскаго» (про те, як один із єретиків, поглумившись над святими мощами, збожеволів). До таких меморатів, записаних від очевидців подій, Петро Могила ставився благоговійно, як і до самого чуда, для нього це був історичний документ, тому, записуючи, він фіксував усі подробиці події. Велику повагу викликають такі примітки: «Сам же сей Симе он Байбуза в літо 1630, місяця апріля, 16 дня, в монастирі Печарском сий, повіда ми сіє Божіє на нем бившеє благодіяніє» (с. 101) або ж: «Се же чудо всі воїни тамо бившії, відіша і, возврат- шесь от Задніпрія, ніциї от них [деякі з них] (с ними же бі самовидец і Казимир Тишкевич, воєводич Мінский) повідаху нам» (с. 102). Строга документація названих фольклор них текстів виявляє не лише ставлення Петра Могили до них, як до історичних свідчень, але й те, що навіть у середовищі української еліти X V II ст. фольклор уже цінувався як історичне джерело. Звичайно, розглядаючи ці тексти, ми не можемо стверджувати, що вони записані без посередньо з уст оповідачів (та й можливості такої тоді не було), до того ж і паспортизація їх свідчить, що все це записував Петро Мо гила з пам’яті, з певним інтервалом часу (як правило, не менше року): «Сіє же чудо і донині множество людій самовидці бившії, повіству- ют. Но убо і аз [але і я] от родителей моїх, са мовидцев бившіх, се повідающих, слышах, і сам же онаго Уяздовскаго, аще і вельми мал тогда бих, відав, памятствую» (про те, як біс вийшов з чоловіка після молитви коло мощей Іоана Сочавського); «Слишах же се аз, Петр Могила, архімандрит святой великой і чудот ворной лаври Печерской Кієвской от многих достовірних свідетелей»; «Сіє же от многих достовірних мужей благородних, самовидцев сему бивших, слишав, написах в пользу пра вовірних». Оповідання про випадок, що тра пився в Києві 1614 р. (як земський писар був покараний лютою смертю за те, що відібрав озеро в Межигірському монастирі (с. 53—54)), було записане «в літо 1629, місяця січня, 26 дня», тобто через 15 років після згадуваної події! Але все це не применшує значимості й документальності оповіді, бо надзвичайно серйозно ставився митрополит до питань віри й оповідачами своїми завжди обирав «свідків достовірних, благородних», бажано — очевид ців чуда. З і своєрідної паспортизації видно, що оповідачами Петра Могили були й прості люди, але все-таки переважно ченці та духовенство: «ігумен печерський Сильвестр повідав», «від братії печерської», «Філофей Кизаревич, на місник наш, повідав мені», «Повідав нам Ян Древецький, скарбний Київський», «повідав нам Ісакій Боришкевич, єпископ Луцький», «Повідав нам Олександр Велогорський». Ряд оповідей записав святитель 10 травня 1628 р. від київського католицького єпископа Богус- лава Бокші-Радошевського — про врятуван ня молитвою робітника, засипаного землею, та коня, навіть про смерть комонника [конюха], що знущався над святими мощами, тощо. Усі ці чуда сталися із самим єпископом. Петро Могила зазначає не лише дату, місце, особу, від якої записана оповідь, але й обставини, що спричинили її виникнення: «Сію ж повість біс- коп, наказуя єдиною [одного разу] своего мні- ха Бернардина, іже ругашеся мощем святим, і поношая єму, пред всіми нами повіда і рече єму: «Не хули святих, да не і ти, як же сей, зло нічто постр£ждеши» (с. 73). Від католика Яна Піглавського записано також декілька опові дей про кару Божу над тими єретиками, що глумилися над мощами в Лаврі. Достовірність цих оповідей не викликає жодного сумніву. До таких належать і свідчення Петра Могили про чуда, які трапилися з ним: перетворення води у вино під час освячення дому 28 липня 1629 р. в с. Рубежівка (с. 113—114); зцілення самого святителя миром, що витікало з мироточивих глав від дизентерії (с. 120—121); про чудотвор ну ікону Турівську, від якої відчув святитель дивні пахощі після молебню (с. 91). Щоправда, Петро Могила не цурався й тих оповідей, які побутували в народі здавна — їх лише умовно можна назвати достовірними, вони мають усі ознаки легенд, на що вказує паспортизація записувача: «Повість от древ ніх мужей в том селі содержится», — пише 1 8 в \ 0130-6936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ* 1/2008 він, подаючи ряд легенд, пов’язаних з історією села Мідіні на Поліссі поблизу Пінська і про татарські напади, про розорення церкви св. Миколая та про чуда, пов’язані з її відбу довою (с. 59). Іноді Петро Могила записував розповіді про події, які відбувалися багато років тому, а не від очевидців. Таке, приміром, оповідання про викритого злодія: «В літо 1629 місяця генв. 14 [дня] сущим нам в весі нашей монастирстей, наріцаємій Забілоччє, повідаша нам людіє села онаго, яко в літо 1619 в сем- птеврії місяці, в весі тогда Бутовичевой, нині же Соколовской, нарицаємій Осовце, бі нікто урядник іменем Ірицько...» (с. 52); «І Іовіда- ша нам братія святия лаври Печерскія Кієв- скія, яко при архімандриті Єлисеї Плегенец- ком єдиною прійде келар [економ] к нему і повіда єму...» (с. 55). Ці записи, не з перших уст, що пройшли вже процес фольклоризації, вражають своїм народним колоритом, певни ми мовними кліше, вони наповнені образами й символами, характерними для фольклорної прози, використанням звичних формул, узятих із казок, легенд та переказів: «В літо 1629 в граді Білоцерковском Я ну Піглавскому роди ся дщи [донька]. По обичаю же, баба, воспрі- ємши отрочй, пупок уріза, но не добре связа. Не внємши ж се [не помітивши цього], баба, положи отроча в коритце» (с. 99). Захоплює казковість оповіді про пустельника, а також її безпосередній зв’язок з житієм Марії Єгипет ської, певні кліше з якого органічно вплетені в цю легенду: «Абіє [одразу] духом позна при ход чоловіческій і нйча в пустиню вспять бі гати [втікати]. Они же, ви дівше і познавши, яко пустинножитель єсть, начаша гнати по нем, вопіюще: «Не бігай от нас, чоловіче Бо жий, но пождав помилуй нас, яко христіяне єсми от путі заблуждени», — і повідаша, от коєго града суть. Он же слишав, яко христіяне суть, ста». І далі: «Ста на молитву, і они по по- веленію єго, сташа. Повели же їм, стояще, не взирати сімо і овімо, них нань [ні туди, ні сюди, ані на нього], точію [лише] с благоговенієм долу очі іспустивше, на землю зріти, послуша- юще молитви. Молящимжесь їм, єдин от них, не стерпів, возрі нань, і віді єго не на землі сто яща, но на воздусі, простерті руці к небесам імуща, стопи же єго вишше колін їх на воздусі біху стояще» (с. 86). Цей уривок — вражаюча паралель до житія Марії Єгипетської: «Ког да этот человек издали увидел, что Зосима приближается к нему, то поспешно побежал в глубь пустыни. Но Зосима как будто забыл и свою старость, и утомление от пути и бросил ся догонять беглеца. Тог поспешно удалялся, но Зосима бежал быстрее, и когда нагнал его настолько, что можно им было услышать друг друга, то возопил со слезами: «Зачем ты, раб Бога Истинного, ради Коего поселился в пус тыни, убегаешь от меня, грешного старца? 1 1о- дожди меня, недостойного и немощного [...], помолись за меня и ради Господа Бога [...] преподай мне благословение»; «С этими сло вами она обратилась на восток; возведши очи кверху и подняв руки, она начала молиться [...] «Призываю Бога во свидетели, — рассказы вал он, — что через некоторое время припод нял глаза и увидал ее поднявшуюся на локоть от земли; так она стояла на воздухе и моли лась»2. Портрет пустельника нагадує казко вого міфологічного героя: «Видіша от пустині мужа святоліпна, брадйта, власи долгі імуща, в одежді от лик сплетенной, долгота єя ниже колін, рукави же по локтей, в личавих обувен до полголеней, і плетенних обущех, на главі же такожде личанний, якоже іноческій, і плетений подкапок, на руці же секіру імий — ідяще». Поданий текст записаний від монахів, яким розповіли мисливці, що заблудили в Орільсь- кій пустелі і там нібито бачили пустельника: «Се же они самовідци чотири в оброці суще в монастирі Печерском в літо 1600, повіда ша братії, братія же, от них слишавшії, пові даша нам, ми же записахом во славу Божію» (с. 88). Очевидно, прагнучи прикрасити свою оповідь і сподобатися ченцям, і ще й для того, щоб вона здавалася достовірнішою, оповідачі використали кліше, поширені в християнських легендах того періоду. Цей компільований, але надзвичайно поетичний текст і записав Петро Могила 1620 р., через 20 років після описаної події! Для нас зрозуміло одне: чим більше від далена оповідь від свого першоджерела, тим більше вона нагадує фольклорний твір, має сильний елемент узагальнення, переходить в іншу сферу, в якій відбувається певна міфоло- гізація сюжету. Звичайно, такі твори можна сміливо називати легендами про чуда. Іноді Петро Могила компілював ряд по чутих оповідей в єдиний вичерпний сюжет, пишучи власний твір, який одночасно був і фольклорним, і авторським. Це стосується оповідей про церкву в селі Медіні поблизу Пінська (с. 5 9 ~ 60), про покару воїна Граже- вича за глум над святими мощами (с. 73—75): «Повіда же ми се ігумен Печерскій Сильвестр, іже слиша самого сего Гражевича, повідающа сіє, на себі бувшеє чудо, ізряднєє же от братій печерскіх — мнозі бо самовидці сему сущії» (с. 75). Записи з пам’яті, переказані з яскрави ми подробицями, свідчать про великий талант Петра Могили як письменника, вихованого на фольклорній традиції. Образна, яскрава, з усіма подробицями оповідь, неначе автор сам був очевидцем згадуваних ним подій — це також характерна риса народних оповідачів, тобто один із способів передавання фольклор ної традиції. Цікаво, що, записавши з пам’яті текст, Петро Могила інколи пригадував ще якісь подробиці розповіді і записував їх на бере гах рукопису (це теж одна з характерних рис народних оповідачів, коли вони відтворюють давно забуті тексти). Такі примітки подані в контексті оповіді про смерть київського зем ського писаря Василія Воронича, що відібрав монастирське озеро (с. 53—54), та про кару Божу на воїна-католика, що відірвав палець від святих мощей (с. 110—111). Наприклад, смерть Василія Воронича спочатку описана коротко: «Созва ігумена і с іними гріхи і сей ісповіда пред ним і, с плачем прощенія прося, возврати їм єзеро і сіті свої і пищу, тамо риба- рей ради привезенную, монастиреві дарова, і тако умре» (с. 54). Згодом слова «і тако умре» були закреслені П. Могилою, а на берегах ру копису було дописано розгорнуту замітку про хворобу і смерть Воронича, від якої збереглася лише кінцівка: «во первих, біснованіє, і тбліка [така] мука єго бі, яко взєм ложку еребрсну ізгризе і пояде, по еєм же огневица велія обде- ржа єго, по ісповіданії же і причащенії Божес твенних Таїн, ума ізступив, умре» (с. 54). А ось подробиці про божевілля воїна: «Поідоша же с подкоморым всі в Кіевскій град, і отрок он [той] пбйде піш езаді. Єгда же бі прямо мо настиря святого Николи Пустинного, мрак темен нападе нань і, аки ізумився, хождаше, і кріпляшеся [намагався] іти к Кієву, і не можй- ше» (с. 111). На полях рукопису проти цього місця приписано: «видів і се: против єму ідуть мужіє ниції [якісь], скрежещуще зуби нань і прещйюще єму, да возвратиться і взятое да возвратить» (с. 111). Невідомо, чи були витворені ці деталі на родною фантазією пізніше, чи сам Петро М о гила зі своєї пам’яті відтворив їх. Типовими для фольклорної прози є легенди про покарання грішників, які зневажають пра вославні свята — Великдень, Різдво, Благо віщення, Преображення. Чимало їх записано в X I X —X X ст. Часто такі сюжети можна почу ти й тепер. Не виключено, що казковий мотив про бідного чоловіка, який був змушений сіяти на Великдень, бо в інші дні працював на пана (за що отримав милість від Господа — великий врожай), має коріння саме в цих легендах. Але перекази, що фіксував Петро Могила, мають яскраво виражений політичний підтекст, при чина їх виникнення — національно-релігійний гніт, якого зазнавали українці в X V I -X V I I I ст. У записках святителя знаходимо три оповіді на цю тему: 1) Пані-католичка примушує селян жати в день Преображення ще й насміхається з їхнього свята. З а це грім з ясного неба спа лює всі її ниви (с. 102); Жінка пішла в поле жати на Спаса (в день Преображення) — там і вмерла від того, що чорний вихор залетів їй під одежу (с. 103); Пан примусив православ них священиків святкувати католицьке Р із дво і, коли вони відмовились, посадив їх до в’язниці — та враз розболівся і помер наглою смертю (с. 104—105); Пан примушував найми ISS N 0130-6936 • НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ* 1/2008 та орати в день Благовіщення, а коли той від мовився, сам став орати, щоб поглумитися над святом — і несподівано вихор чорний забрав і його, і сина, і воли (с. 123—124). І хоча скрізь св. Петро посилається на численних очевид ців цих подій (зокрема, на чоловіка жінки, що нагло загинула в день Преображення) і вказує конкретні села, де відбувалися події, все-таки розповіді ці фольклоризовані. Про це свідчить навіть стиль оповіді; «Наемник же возвратися в весь [в село]. Ідущу же єму, виді іс поля вихр темен, аки мрак, ідущ к господину єго; єгда же приіде, над ним воскрутився мало [пок рутившись трохи], невидим бысть. Воззрів же, наемник, ніже господина, ніже сина єго, ніже воли, ніже орало виді [ані пана, ні сина, ні волів, ні плуга не бачив] і пристрашен бив, побіже в весь і повіда всім бившеє. Людіє же, ізшедше на поле, нікого же обрітоша і даже [аж] до дне сего не обрітаєтся, яко погуби єго Бог як ругателя і презирателя благочестія і по веленій Єго преступника» (с. 124). Деякі оповідання, як зазначає сам Петро Могила, він брав не лише з усних, але й з пи семних джерел (про муки прп. отців Аваку- ма (с. 124—131) та Афанасія (с. 131—132), про чуда з мощами св. Іоана Сочавського тощо): «Написано же се єсть і в книгах митрополії Сочавской. Но убо и аз от родителей моїх, самовидцев бивших, се повідающих, слишах» (с. 81). Т і твори, що не пройшли шліфування у фольклорному середовищі, дуже нагадують житія святих. Досліджуючи записи митро полита, можна спостерігати процес переходу фольклорного тексту в літературний: спочатку був дійсний факт, що породив оповідання, яке поширювалося з уст в уста (чи то між простого люду, чи то між духовенства), обростало різни ми характерними для кожного фольклорного середовища деталями, набувало певного міс тичного змісту. Але згодом записане книжни ком літературною мовою ставало вже надбан ням літератури. При цьому записувач надавав йому зовсім іншого, книжного стилю, зміню вав форму, вставляючи характерні для агіогра фії формули на зразок: «Ненавидяй же дббра діявол, видя єго постническії подвиги і труди, покусись сластолюбієм побідити єго і вложив в помисл, яко ність гріх іноком їсти мяса», роз ставляючи певні акценти, вкладаючи в уста героїв тексти молитов, які вони могли творити чи так чи так, завершуючи оповідь неодмін но пастирським повчанням та славослів’ям: «Зріте убо, братіє, аще коліко может простих людей от всего сердца ку Богу молитва, колми паче ієрейская іли іноческая против озлобля ющих» (с. 53). Імовірно, що власне гак ство рювалися древні патерики, у тому числі зна менитий Києво-Печерський Патерик. У кінці кожного записаного тексту Петром Могилою викладена мета його запису — звичайно, не наукова, а релігійно-моральна: для прослав лення Бога і в честь Пресвятої Богородиці, що чудодіє для всіх, хто з вірою приходить; для прославлення угодників Києво-Печерських і всіх святих, для повчання ченців і мирян, а головне — для врозумлення єретиків і для ут вердження православної віри. Саме таке мала на меті й агіографічна література. Отже, фольклорні записи Петра Моги ли мають велику художню вартість і велику емоційну силу, відображають народно-хрис тиянський світогляд українців кінця X V I — початку X V II ст. Це свідчить про високий талант святителя і як письменника, і як носія фольклору. У його творах бачимо не лише поча ток української фольклористики (адже певною мірою витримані всі її принципи та методика), але й української археографії, нової українсь кої літературної мови. З усього видно, що свя титель був близький до народу, пастирем яко го він був, його фольклору і звичаїв (до речі, «Требник» Петра Могили також є джерелом відомостей про українську обрядовість X V I — X V II ст.). Навіть якщо серед них є авторські твори, то вони ґрунтуються на фольклорі та на народному світогляді. А хіба не так само тво рили українські письменники X I X ст.? Петро Могила вже в X V II ст. посіяв зародки нової української літератури, яка набула свого роз квіту аж через два століття. 1Кирчів Р. Донаукові зацікавлення ук раїнським фольклором та етнографією j І Н Т Е . — 2005. — № 1. — С. 40. 2 Жития святых, на русском языке, изло женные по руководству Четьих-Миней св. Димитрия Ростовского. — Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Л ав ры, 2003. — Кн. 8. — С. 10 -1 1 ,1 2 . For the first time in the history of the Ukrainian folkloristics the author researches the records of legends made by sanctifier Petro Mohyla at the beginning of the 17th century mainly in Kyiv suburbs. The author focuses on authenticity of the texts, their links to the traditional legendry and hagiography as well as methods of recording. УСНІ ДЖЕРЕЛА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО ЛІТОПИСУ Галина К И Р ІЄ Н К О Галицько-Волинський літопис — унікаль на пам’ятка давньоруської літератури X III ст. На жаль, він зберігся в одному лише списку. Певно, це і стало однією з головних причин того, що надзвичайно важливий для розуміння літературного процесу твір так і залишаєть ся маловивченим у літературознавчому плані. Щ е менш досліджений він на предмет усних джерел. Хоча всі дослідники давньоруської літератури наголошують на тісному зв’язку пам’ятки з народнопоетичною традицією, далі констатації цього факту у студіюванні Галиць ко-Волинського літопису справа майже не про сувається. Така неувага до унікальної пам’ятки з боку науковців пов’язана, ймовірно, з тим, що через відсутність записів фольклору Давньої Русі будь-яке дослідження народнопоетичних джерел твору тогочасного красного письменс тва буде досить гіпотетичним. Натомість іс торія науки знає чимало прикладів відкриттів за, здавалося б, фатального браку фактів. Тому дослідження усних джерел Галицько-Волинсь кого літопису є не лише актуальним, а й мож ливим навіть за таких несприятливих умов. Теми пошуку усних джерел Галицько- Волинського літопису торкався свого часу М. Грушевський. Він дійшов висновку, що, окрім книжних творів, літописець «очевидно, йшов також і за взірцями світської дружинної повісті і героїчної поезії» [1; с. 151]. Учений був переконаний, що Галицький літопис «дійсно не літопис, а повість в повнім значенні цього слова на зразок київських воїнських повістей X II ст., тільки в небувалім розмірі: цілого півстоліття» [1; с. 144]. Він зробив спробу виділити цю повість із «сірої маси літописних записок» [1; с. 5]. Крім того, М. Грушевський зауважив, що подекуди літописець, щоб підсилити емо ційне враження, вдається до ритмізації текс ту, наслідуючи невідомі нам епічні взірці. Він спробував віднайти в тексті Літопису подібні місця. Так, учений розбив на рядки прокляття на Жирослава, вважаючи його ритмізованим, а також висунув припущення, що й інші міс ця, особливо описи битв, написано за епічними взірцями. М. Грушевський пише: «Цілком пев но, що коли б ми мали перед собою більше тих героїчних епопей, ми б бачили на кожнім кроці, як виведені в тих літописних оповіданнях осо би рухаються і говорять по епічних взірцях і як самі сі оповідання сповідають словами і ситуа ціями героїчного епосу» [1; с. 67]. Утім, далеко не всі вчені у визначенні дже рел Галицько-Волинського літопису роби ли акцент саме на фольклорних творах. Так, О. Орлов назвав серед його джерел компіля тивні хронографи, до яких входили хроніки Георгія Амартола та Малали, «Олександрія»о й «Історія Іудейської війни» Иосифа Флавія. Він вважав, що ці праці мали серйозний вплив на характер викладу, стиль, зображуваль ні засоби Галицько-Волинського літопису [2;

Легенди та перекази кінця ХVI - початку ХVІІ ст. в записах Петра Могили

Репозитарії

Схожі ресурси