Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Скрипник, Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2011
Назва видання:	Народна творчість та етнологія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43356
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності / Г. Скрипник // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 8-13. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-43356
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-433562013-04-27T03:03:48Z Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності Скрипник, Г. 2011 Article Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності / Г. Скрипник // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 8-13. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43356 39(474.5)(093)“19” uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
format	Article
author	Скрипник, Г.
spellingShingle	Скрипник, Г. Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності Народна творчість та етнологія
author_facet	Скрипник, Г.
author_sort	Скрипник, Г.
title	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності
title_short	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності
title_full	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності
title_fullStr	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності
title_full_unstemmed	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності
title_sort	сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2011
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43356
citation_txt	Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності / Г. Скрипник // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 8-13. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT skripnikg sučasnalitovsʹkaetnologíâtradicíjnítanovíaspektidoslídženʹukontekstípostradânsʹkoíêvroíntegracíjnoírealʹností
first_indexed	2025-07-04T01:44:15Z
last_indexed	2025-07-04T01:44:15Z
_version_	1836678859388354560
fulltext	ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 Етнологічна наука як важливий сегмент гуманітарис- тики в пострадянських країнах зазнала докорінних зміс- тових і теоретико-методологічних змін, трансформацій пріоритетних дослідницьких напрямів, детермінованих постанням (унаслідок розпаду політичної радянської сис- теми) нових суспільно-політичних реальностей – неза- лежних держав. Звісно, як джерельна, так і інтерпретацій- на база наукових студій у Російській Федерації – право- наступниці колишньої метрополії – та гуманітарні дис- курси новопосталих країн істотно відрізняються, передусім через суб’єктивний фактор – відмінні дослідницькі підхо- ди, мотивовані державно-ідеологічними установками та національно-ментальними характеристиками авторів. Так, у низці сучасних публікацій деяких російських уче- них помітні спроби ідеалізувати національну політику СРСР, ігноруючи невигідні факти минулого й замовчуючи масштабне винищення інтелігенції в союзних республі- ках, зокрема, в Україні – селянської верстви (шляхом спровокованого владою Голодомору), деструктивні наслідки тотальної русифікації для розвитку національ- них культур та ідентифікаційних процесів тощо. Натомість у гуманітаристиці країн, що виникли в пострадянський час, спостерігається істотне оновлен- ня й розширення джерельної бази досліджень завдяки введенню до наукового обігу нових або маловідомих за часів СРСР фактів дискримінації національних культур, заборонених відомостей про соціально-економічні, політичні та історичні події радянської доби (які дефор- мували як господарсько-виробничі системи й матері- ально-побутові середовища, так і етносоціальні струк- тури, етнопсихологічні та морально-етичні засади спільнот кожної республіки). Для науковців-гуманітаріїв пострадянських держав подібними стали також проблеми, пов’язані з вивченням негативних впливів на їхні суспільства та національні куль- турні цінності глобалізаційних процесів. Із цього погляду чимало з актуалізованих дослідницьких напрямів литов- ської етнології суголосні пріоритетним етнологічним студі- ям в Україні, бо народи та культури обох країн мають багато спільного як у непростій історичній минувшині бездержавного періоду, так і в складному сучасному сус- пільно-політичному перебігові життя, у специфіці функціо- нування національних складових культури за нових євро- інтеграційних реалій та глобалізму, в особливостях іденти- фікаційних і націоконсолідаційних процесів. І перед литов- ськими, і перед українськими дослідниками постала нагальна потреба вивчення етнокультурного розвитку багатоетнічного за складом населення порубіжжя, приро- ди і причин регіонально-сепаратистських тенденцій та пошуку демократичних і гуманних шляхів їх подолання. З огляду на схожість пострадянської соціокультурної реальності представлена в часопису добірка перекладів статей відомих литовських етнологів уможливить озна- йомлення українських учених-гуманітаріїв з домінуючи- ми в Литві етнологічними теоріями та розмаїттям тема- тики досліджень, а також сприятиме глибшому пізнан- ню загальносвітових практик безконфліктного міжет- нічного співжиття і механізмів вироблення коректної державної етнополітики, розумінню наслідків впливів глобалізації на національні спільноти та їхні культури. Соціокультурна ситуація сучасної Литви (територіально й чисельно невеликої країни з тримільйонним населенням, яка 1990 року першою вийшла зі складу СРСР і за складних політичних та економічних обставин зуміла не лише відно- вити свою політичну незалежність, але й інтегруватися до європейського світу, ставши у 2004 році членом Євросоюзу) значною мірою детермінована політичними подіями й потрясіннями соціально нестабільного ХХ століття. Хоча не слід ігнорувати також історичних перипетій попередніх епох, які теж впливали на формування характерної етнона- ціональної структури й культурно-цивілізаційного профілю сучасного литовського суспільства. Щодо цього М. Беспам’ятних зауважує, що «Литва пройшла тисячолітній історичний шлях, половина якого припадала на унії, союзи і окупації», що не могло не позначитися на етнічній та етно- культурній характеристиці країни. Загальновідомо, що в політичній історії литовців були періоди помітних у європейському вимірі піднесень і успі- хів – вони створили потужну державу у Європі – Велике князівство Литовське (далі – ВКЛ), що вело боротьбу проти експансії Тевтонського ордену і західної християн- ської цивілізації. Оскільки політична еліта ВКЛ не зуміла зробити литовську мову офіційною мовою державного управління, освіти та вищих верств суспільства, то вона продовжувала функціонувати лише в нижчих прошарках. Боротьба литовців із сусідніми державами (з різними руськими князівствами, татарами, Швецією тощо), з якими перетиналися геополітичні інтереси ВКЛ, зумови- ла не лише переможні, а й трагічні сторінки історії країни і народу. Наслідком цих історичних баталій, як зазначає А. Андріяускас, стало явище культурного синкретизму в литовській культурі, яка протягом століть «піддавалася впливу далеких і близьких культур і з’єднала як елементи культур християнського Заходу, так і східних слов’ян, караїмів, татар, євреїв і інших народів Сходу. Хоча в піз- ньому середньовіччі ВКЛ офіційно об’єдналось з Польщею і формально стало частиною західного християнського світу, у консервативній селянській культурі, за свідченням багатьох єпископів і місіонерів, до кінця ХVІІ ст. повністю панувала давня язичницька балтійська релігія. А багато її рудиментів збереглося до початку ХІХ ст., коли міцно закріпився католицизм як ідеологічна опозиція соціаль- ному і політичному тиску з боку Російської імперії і насильницькому насадженню православ’я». Особливо помітний вплив на етнонаціональний склад населення та соціокультурну ситуацію у Литві Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності Ганна Скрипник УДК 39(474.5)(093)“19” ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 9 мало буремне ХХ століття: зокрема, ідеться про депор- тації литовців радянською владою у 1940 та 1944–1954 роках та міграційні процеси після проголошення неза- лежності Литовської республіки. Усе ж, порівняно з іншими балтійськими державами, національний склад населення сучасної Литви є більш моноетнічним (згідно з переписом 2001 року литовці домінують в етнічному складі населення, становлячи 83,5% загальної чисельності). Водночас у країні представ- лені й національні меншини, найбільшими серед яких є поляки (6,7%), росіяни (6,3%), білоруси (1,2%) та україн- ці (0,7%). З проголошенням незалежності (1990) докорін- но змінилося геополітичне положення Литви, яка із захід- ного порубіжжя СРСР перетворилася в східне периферій- не пограниччя об’єднаної Європи. Унаслідок створення нової геополітичної реальності та неминучої за цих умов трансформації ідентитету перед литовським народом, як слушно зазначає М. Беспам’ятних, виникає необхідність не лише збереження своєї етнокультурної тотожності, але й пошуку нової колективної ідентичності, осмислення своєї культури як культури цивілізаційного порубіжжя, оскільки як історична, так і сучасна Литва розташована в регіоні Центральної Європи – сфері цивілізаційного роз- межування і взаємодії між Сходом і Заходом. Інтегруючись у європейський соціокультурний про- стір і зазнаючи потужного інформаційного тиску, втор- гнення західних моделей масової культури, експансії міжнародного капіталу, Литва відчуває реальну загрозу бути цивілізаційно поглинутою і втратити свою тожса- мість. На думку дослідників, негативні моделі глобалі- зації та її наслідки накладаються на деструктивні постколоніальні реалії (деформація національної свідо- мості, відсутність у висліді депортацій і репресивної політики колоніальних режимів генетичної еліти, руй- нація селянського способу життя), що актуалізує проб- лему протидіяння глобалізаційним загрозам витіснен- ня національного контексту культури стандартними зразками європейської маскультури. «Наше суспіль- ство, – пишуть В. Рудайтене та Є. Рачене, – що довго перебувало під впливом русифікації, прикритої понят- тям двомовності, не в стані чинити опір впливу інших мов. Дедалі частіше губиться дух рідної мови, і ми пере- стали усвідомлювати відмінність свого і чужого». Відтак проблеми збереження національної культури і мови стали пріоритетом державної політики, а питання вивчення ідентитету – провідними для литовських куль- турологів та етнологів. Про це свідчить не лише інститу- алізація самого напряму досліджень – створення в Інституті культури, філософії і мистецтва Сектору литов- ського ідентитету, але й фундаментальні дослідження із цієї царини. Ідеться передусім про узагальнюючу працю «Зміна ідентичності в сучасній Литві» (Вільнюс, 1996), у якій порушено проблеми трансформацій історичного, гендерного, національного і державного ідентитету (А. Валантеюс, В. Канопене, І. Йуозелюнене, Є. Крукаускене) та пошуку засобів конструювання адек- ватної новим реаліям сучасної тотожності. Соціокультурна динаміка й ціннісні засади ідентитету литовського суспільства віддзеркалюються в низці ґрун- товних монографій, як то: «Європа і ми», «Європа, що об’єднується: ціннісний аспект»; ці ж проблеми фокусу- ються в дослідженнях С. Юнкявічюса «Виміри відміннос- тей: цінності литовців в європейському контексті» і А. Савицької «Постматеріалізм і глобалізація: специфіка ціннісних змін у пост комуністичному суспільстві»; вони відображені в колективній монографії, опублікованій 2006 року, «Литва у світі, що глобалізується», а також у численних публікаціях інших авторів – Л. Астри, Г. Береснявічюса, В. Беряніса, Ю. Грігаса, А. Самалавічюса. Упродовж останніх десятиріч у Литві актуалізована потреба теоретичної рефлексії над культурним контек- стом сучасного поліетнічного населення литовських порубіжних регіонів. Зокрема, вивченню литовської культури та ідентитету на литовсько-білорусько-поль- ському пограниччі присвячено дослідження В. Савукінаса, Л. Сутінене, Є. Крукаускене та інших; а проблеми націо- нального ідентитету в контексті цивілізаційного порубіж- жя висвітлюються в працях А. Андріяускаса, зокрема в його монографії «Профілі культури, філософії і мисте- цтва. (Схід – Захід – Литва)». А. Андріяускас виявляє еле- менти орієнталізму в литовській культурі, які збереглися в мові, міфології, літературі, творах мистецтва і які на різних історичних етапах конструювали національну ідентичність литовців. На його думку, орієнталізм став своєрідною формою самозбереження литовської аутен- тичності в часи історичних випробувань і не втратив цього значення і за сучасних глобалістичних викликів. Важливою складовою спектра етнологічних студій у пострадянській Литві є етногенетичні дослідження та розвідки з історії етнології та теорії етнічності, що стали предметом наукових інтересів низки литовських учених (Ваціса Мілюса, Яніни Моркунене, Ірми Шидішкене, Вітіса Чюбрінскаса, Петраса Кальнюса, Ірени-Регіни Мяркене, Ауксуоле Чяпайтене, Дарюса Даукшаса). З основними дискурсами сучасної етнології з теорії етнічної належності та концепціями етнічності дослід- ників Литви ознайомлює представлена у виданні розвід- ка Віди Савонякайте, царина наукових зацікавлень якої стосується історії національної етнології, економічної антропології та антропології мистецтва, культурної спадщини та теорії науки. Опираючись на теоретико- методологічну базу європейських учених проблеми етнічності, науковець аналізує специфіку використання литовськими етнологами й антропологами домінуючої у світовій науці етнологічної термінології і сутності понять «етнічна належність», «етнічна тотожність». Вона висвітлює розширення сфери та еволюцію етноло- гічних пошуків національних учених, яка ілюструє тен- денцію переходу від студій регіональної та локальної культурної специфіки у її часопросторовому вимірі, від превалюючих донедавна наукових зацікавлень етноге- незом та етнічною історією народу до актуалізації вивчення суспільної свідомості, культурних уподобань і ціннісних імперативів, способу життя та етнічної тотож- ності. Пріоритетними в литовському науковому дискур- сі, на її погляд, є студіювання типології етнічності (ситу- ативної, примордіальної, інструменталістської) та гро- мадянської належності, культури та етносвідомості литовських мігрантів, транснаціоналізму тощо. Малодосліджену проблему з’ясування співвідношення соціокультурного та біогенетичного складників етнічності за допомогою медико-біологічних досліджень порушує на Ганна Скрипник. Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтергаційної реальності ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 10 литовському матеріалі (відомостей Центру медичної гене- тики та клініки Вільнюського університету (район Сантарішкес)) Дарюс Даукшас у розвідці про генетичний аспект етнічної належності. Базуючись на даних про результати застосування генеалогічного методу для вста- новлення спадкових захворювань, на виявленій законо- мірності щодо схильності деяких расових та етнічних груп населення до певних хвороб, автор дійшов висновку, що «не лише генетика, але й популярні знання про неї роблять свій внесок до розуміння етнічної належності як концепції матеріалізованого феномену». Автор не заперечує і ролі суб’єктивного фактора як детермінанти маніфестованої етнічності, зауважуючи, що з огляду на матеріальні аспек- ти етнічної належності, які проявляються в різних формах і бюрократичних практиках, вона «не є лише об’єктивним явищем». Водночас Дарюс Даукшас застерігає щодо абсо- лютизації ролі суб’єктивно-ситуативних виявів етнічної належності («Тож це особисте рішення, усупереч твер- дженням Ф. Барта, не є єдиним, але й таким, що вимагає об’єктивного підтвердження») і вказує на двоїсту (соціо- культурну й біологічну) природу етнічності. Студіюючи етногенетичні витоки народів, сучасні дослідники використовують, окрім традиційних та визна- них в етнологічній науці джерел, як-то артефакти давньої матеріальної (житлового та сакрального будівництва, одягу, промислів, ремесел, харчових продуктів, побутово- го начиння, мистецьких виробів) та пам’ятки духов ної культури (звичаїв і обрядів, уснопоетичної творчості й лінгвістики, релігійних культів і сак ральної символіки), ще й етномузичні зразки національної пісенності, що дозволяє розширити спектр досліджень, доповнити аргу- ментацію та ґрунтовніше узасаднити висновки. Саме такий підхід до з’ясування походження литовців та своєрідності їхньої культури застосовує Ромуалдас Апанавічюс – відомий дослідник з етномузикології та етнічної історії Литви, який виокремлює в етнічній музи- ці дві типологічно відмінні сфери: одноголосся та багато- голосся. Застосовуючи порівняльний, ретроспективний та системний методи аналізу національно-музичного мислення литовців, науковець прагне осягнути особли- вості їхнього етногенезу та витоки етнокультури. Наявність у литовській етнічній музиці поруч з одного- лоссям також багатоголосся, яке не має близьких іншоет- нічних паралелей і, на думку дослідника, істотно відрізня- ється від одноголосної музики східнобалтійської та сусід- ньої слов’янської культури, дозволяє йому зробити при- пущення про невідомий етнічний субстрат у складі пів- нічнозахідних литовців, що вплинув не лише на музичну традицію народу, але й на їхні етнічні характеристики. Хронологічні рамки цього етнічного субстрату, що спри- чинився до багатоголосся литовської етномузики, Р. Апанавічюс відносить до дуже давніх часів – утворення культур індоєвропейської шнурової кераміки наприкінці ІІІ тис. до н. е. та фіно-угорської гребінчасто-ямної керамі- ки в ІV–ІІ тис. до н. е. Це справді оригінальна наукова гіпотеза вченого, яка виявляє паралелі литовського бага- тоголосся і віднаходить його витоки серед віддалених етнічних культур, а отже, проливає світло на етногене- тичні процеси й етнічну історію давніх предків литовців. Водночас видається дещо категоричним твердження Р. Апанавічюса про відсутність аналогій багатоголосного співу в етнічних традиціях близьких східнослов’янських культур. Зауважимо, що багатоголосся є невід’ємною ознакою української етномузичної культури. Складний спектр проблем культурного генезису бал- тійських народів, їхня генетична закоріненість у ширших міжкультурних спільностях Східної Європи давньої доби порушується також у розвідці Вітаутаса Туменаса – дослід- ника семіотики міфо-поетичних образів у народному мистецтві та ідентитету литовського народу. Застосовуючи компаративістські методи до висвітлення етнокультур- них реалій, зокрема текстильної орнаментики литов- ських народних тканих поясів, він постулює ідею про тяглість традиції трипільської або давньоєвропейської культури на литовських землях; про культурну спадкоєм- ність давніх європейців, прабалтів, праслов’ян та сучас- них балтів і слов’ян у сфері орнаментики й символіки. Дослідник дійшов важливого висновку про віднос- ність самобутності народних традицій національних культур і про наявність культурних паралелей у рамках метаетнічних спільнот Східної Європи доби енеоліту. Сучасне соціокультурне життя світу характеризується назагал двома основними тенденціями: глобалізацією та етнізацією, що парадоксально поєднуються й розви- ваються на тлі цілих континентів і локальних етнічних громад. Уніфікація культур і традицій, нівеляція етніч- них відмінностей у планетарному масштабі супроводжу- ється водночас відродженням місцевих і регіональних ідентичностей, які декларують прагнення до само- визначення і своєї політичної формалізації. Ці тенденції аналізуються в публікації Петраса Кальнюса на прикла- ді етнорегіональної групи Литви – жемайтів, котрі замешкують одну з п’яти етнографічних областей респу- бліки. Жемайтія – регіон, який у складі Великого князів- ства Литовського до кінця ХVІІІ ст. мав політичну авто- номію, досі має добре розвинений жемайтський діалект та вирізняється наявністю подвійної литовсько-жемайт- ської етносвідомості. З огляду на цю історичну традицію жемайти в часи «співочих революцій» країн Балтії кінця ХХ ст. та з проголошенням незалежності Литви розгор- нули широку панораму національних вимог – від куль- турно-охоронних до декларування гасел політичного регіоналізму, що передбачають протистояння принци- пам централізованого управління країною. П. Кальнюс простежує трансформацію етнонаціонального простору країни й виявляє спроби політичної кодифікації регіо- нальних тотожностей окремими етнографічними група- ми. Зокрема, якщо донедавна жемайти привертали увагу литовської національної спільноти, передусім завдяки своїй культурній самобутності, як об’єкт куль- турної спадщини і наукового дослідження, то нині вони в особі окремих своїх лідерів позиціонують себе як суб’єкт етнополітичного процесу. Зростання локальної самосвідомості детерміноване також змінами соціокультурного й політичного контек- стів, процесами глобалізації та вестернізації останніх десятиріч. У Литві це засвідчує така статистика: у 1990 році локальна ідентифікація домінувала у 25 % респондентів, а в 1999-му – у 51 %. Подібне зростання ролі крайової, регіонально-територіальної самосвідомос- ті (на противагу загальногромадянській), певною мірою характерна і для України. ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 11 Отже, проблема подолання регіоналізму та плекання загальнонаціональної ідентичності литовців життєво важлива з погляду консолідації суспільства і зміцнення державної незалежності. Безконфліктне буття полікуль- турної литовської спільноти, що характеризується наяв- ністю в складі населення національних меншин і субет- нічних груп, узасаднюється на реалізації країною політи- ки етнокультурного плюралізму, який має як традиційні, так і відносно нові тенденції та прояви. Розробка теми взаємостосунків титульної нації та меншин і субетнічних груп здійснюється в етнологічних дослідженнях із соці- ально-філософських позицій – як проблема пошуку шля- хів реалізації в суспільстві засад культурного плюралізму. Етнологічна наука в Литві пройшла в своєму розвитку складний шлях від фактографічно описових до глибоких теоретичних студій європейської міри. Ґрунтовний істо- ріографічний огляд розвитку етнологічних студій у Литві за матеріалами періодичних і продовжуваних спеціалі- зованих видань міжвоєнного, радянського та постра- дянського періодів подано у вміщеному в часопису дослідженні Раси Паукштіте-Шакнене. Учена виявляє особливості становлення предметної сфери науки; простежує її розмежу вання із суміжними дисциплінами, зокрема з фольклористикою; вказує на специфіку і прикладний характер завдань, які етнологія виконувала в різні історичні періоди. На думку Р. Паукштіте-Шакнене, інституційне оформлення етноло- гії як окремої науки логічно датувати часом заснування в 1924 році Інституту етнології при Вільнюському універ- ситеті: дослідниця аналізує публікаційні матеріали періо- дичних і серійних видань міжвоєнного та радянського періодів («Наш фольклор», «Праці фольклору», «Скарбниця литовського фольклору», «Риси литовської етнографії», «Історія», «Літопис історії Литви», «З історії литовської культури», «Археологічні та етнографічні дослідження в Литві», «Етнографічні дослідження в Литві» (з 1999 р. – під новою назвою «Етнологічні дослідження в Литві 1992, 1993, 1995 рр.), «Краєзнавство», «Народна творчість», «З литовської історії культури» тощо), які від- дзеркалюють зміни соціокультурних і суспільно-політич- них пріоритетів у країні за різних політичних режимів, ілюструють розширення дослідницьких сфер науки, її міждисциплінарних зв’язків з фольклористикою, історією таі соціокультурною антропологією. Р. Паукштіте-Шакнене відзначає покращення умов публікаційної професійної діяльності етнологів та роз- ширення можливостей для розвитку науки за постра- дянських часів, вказує на започаткування спеціалізова- них періодичних і продовжуваних видань, які маніфес- тують новий рівень поступу науки та її суспільної ролі («Литовська етнологія», згодом перейменована на «Литовська етнологія. Студії із соціальної антропології і етнології», «Народна культура», «Етнографія», «Культура стародавніх балтів», «Гуманітарні науки в новій Європі», «Культурна спадщина Північної Литви» тощо). Водночас, на думку автора, у республіці, попри поважний науковий етнологічний доробок, досі ще не сформувалася самостійна й цілком автономна етноло- гічна інституція як необхідна передумова повноцінно- го розвитку етнології та її належної репрезентації в гуманітаристиці й суспільстві. Представлені в часопису історіографічні огляди роз- витку етнологічних студій країни мають своє логічне продовження в розвідці про наукову діяльність Пране Дундулене, написаній Алдоною Васіляускене – дослід- ницею литовського католицького руху та Литовської католицької наукової академії, литовсько-українських історико-культурних взаємин, Першого та Другого литовського статуту. Алдона Васіляускене дбайливо зібрала й систематизу- вала як біографічний матеріал, так і дані про наукову та викладацьку діяльність відомого етнолога Литви Пране Дундулене. Ця дослідниця – автор численних монографій і підручників з етнології; її перу належать праці про литовську народну культуру, зокрема землеробство та агротехніку; а як професор-викладач з етнографії Прибалтики та східних слов’ян Вільнюського університе- ту, засновниця кафедри етнології Вільнюського універси- тету вона зробила помітний внесок у підготовку вчених- народознавців та організаційне становлення науки. Алдона Васіляускене у своїй публікації також узагаль- нила відомості про факти увіч нення пам’яті професора Пране Дундулене; про перевидання її праць та встанов- лення й відкриття пам’ятних дощок, видання поштових марок, іменних ювілейних медалей, публікацію епісто- лярного матеріалу, монографій і збірників на пошану. Однією з найактуальніших наукових проб лем у посткомуністичних країнах стало об’єктивне вивчення стану та форм побутування народної релігійності. У численних публікаціях науковців цих країн наголо- шується на помітному зростанні релігійності в суспіль- ному житті, аналізуються зовнішні, переважно кількіс- ні, показники релігійної належності, натомість глибин- ні індивідуально-психологічні вияви релігійності, осо- бистісні зв’язки людини з релігією залишаються не поміченими дослідниками. Тим-то набуває більшої наукової ваги і значення розвідка Дангуоле Свідінскайте, коло наукових інтересів якої охоплює антропологію релігії, проблеми морально-психологіч- них її засад. Науковець розглядає на литовському мате- ріалі роль священнослужителів – релігійних авторите- тів в утвердженні та втіленні канонів віри, розкриває її значення як морально-соціальної норми, розмежовує та висвітлює соціальні й етнокультурні вияви релігій- них почуттів. Оригінальним і маловивченим аспектом досліджуваної проблеми стало не лише з’ясування ролі релігійних інституцій у поширенні віри, але й виявлен- ня засобів позитивного її резонування в сучасній Литві. Як у православному, так і в католицько-християнсько- му середовищі основним та найпопулярнішим культом народної релігійності є культ Діви Марії, який широко вшановується не лише в престольних святах, але й у родинних звичаях та обрядах. Про еволюцію форм вша- нування Богородиці в Литві (від поклоніння Діві Марії в чернечих громадах до побутових різновидів її вшануван- ня – обітниці, паломництво до святих місць, релігійні обряди введення, поклоніння Пресвятій Діві у весільних ритуалах Північної Литви) ідеться в дослідженні Раси Рачюнайте-Паужуолене. Для українського читача розвід- ка цікава як висвітленням маловідомих фактів про неле- гальні форми вшанування Пресвятої Діви за радянських часів, так і предметним порівняльним матеріалом з ана- Ганна Скрипник. Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтергаційної реальності ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 12 логічними реаліями української народної релігійності, адже поклоніння Богородиці в Україні, як і в Литві, спер- шу впроваджувалося з ініціативи чернечих громад, а зго- дом поширилося в сільських громадах, розвиваючись і передаючись від покоління до покоління в родинах. У вміщеній у номері статті Йонаса Мардоси, коло наукових інтересів якого охоплює общинні традиції села та побутову релігійність його мешканців, також порушується народно-релігійна тематика – зокрема, розглядається релігійне життя литовського села у ХХ ст. Автор виокремлює три основні форми сільського общинно-релігійного життя минулого століття, що засновані на самобутній інтерпретації християнських догм, узасаднених на літургійній церковній практиці: обрядовість, що виконується самостійно сільською гро- мадою; релігійна діяльність села, у якій беруть участь ксьондзи; колективна участь села в церковних обрядах. Народна релігійність (обряди Хресних Днів, співи травневих ліктаній, освячення ниви та колядування ксьондза, сільські богослужіння) розглядається ним в еволюції, крізь призму характерних для Литви змін ідеологій, соціально-економічних систем та суспільної свідомості різними політичними режимами у ХХ ст. Українським дослідникам народної релігійності розвідка представляє цікаві фактологічні дані й наукові спостереження, що дозволяють розширити знання про географію функціонування подібних до українських релігійних обрядодій, поглибити їх інтерпретаційну основу, виявити локальну своєрідність. Малодослідженій в етнографії темі висвітлення сакральних функцій пам’яток малої народної архітектури (меморіальні придорожні пам’ятники з образами святих – скульптура, живопис, графіка), які всупереч переслідуванням радянської доби збереглися в Литві (а також на західноукраїнських землях) присвячена розвідка «Образи святих на узбіччі: традиції та інновації» литовської вченої Скайдре Урбонене. Стаття дослідниці, сфера наукових інтересів якої охоплює проблеми народної релігійності й сакральної спадщини, соціокультурного вираження та функцій пам’яток малої культової архітектури, розкриває роль та сутність змісту святих образів; тяглість і трансформацію цієї народнорелігійної монументалістики в литовському селі ХХ – початку ХХІ ст. С. Урбонене простежує збереженість і змінюваність за різних політичних систем ролі й топографічної локалізації капличних придорожніх стовпів з образами святих; ілюструє зменшення ваги релігійних сюжетів та появу нових тенденцій – наділення придорожної та придворової монументалістики новими смислами: увічнення пам’ятних дат та героїчних подій в історії народу. Антропологія навколишнього середовища й ландшафту – це відносно новий напрям у сучасних етнологічних студіях, що віддзеркалює розширення теоретико-методологічної бази та інтерпретаційних меж досліджень усталених реалій завдяки перевазі міждисциплінарних підходів. Саме в такому культурно- антропологічному ракурсі виконана розвідка «Ландшафт і його теоретичні інтерпретації» докторанта Лорети Мартіненайте – дослідниці культурної та природничої спадщини. Важливими аспектами її студії стали розкриття концепцій ландшафту в світовій та литовській науці; історіографічний огляд наявних у сучасній гуманітаристиці теоретичних трактувань ландшафту як інтегративної спадщини – результату співдії людини й природи; окреслення відносин етнокультурної групи з довкіллям і їх висліду – символічної трансформації природного середовища. Науковець акцентує увагу на інтерпретаційних особливостях литовської історіографії, подає існуючі класифікації ландшафтів, указує на зумовленість їх реальних смислів соціальними, історичними, економічними та культурно-цивілізаційними чинниками. Дослідниця слушно підсумовує, що ландшафт – своєрідне «життєве сере довище» етносу, важливий фактор утвердження в просторі, який формує символічні образи- уявлення про групу, котра замешкує цей простір. Важливою складовою сільського ландшафту Литви є присадибні квітники як частина природного культурного комплексу, яка, на думку Л. Мартіненайте, мала безпосередню пов’язаність із литовською етнічною самобутністю й ідентичністю. Опираючись на сучасні литовські концепції ландшафту, дослідниця увиразнює його роль в етноідентифікаційних та етнотворчих процесах. У сучасному глобалізованому світі вияви традиційної культури набувають трансформованих форм і сенсів, змінюються функції етнокультури, яка дедалі більше втрачає побутово-профанні якості та набуває сакрально- символічного характеру й ознак. Проте і за сучасних умов, незважаючи на руйнацію патріархального селянського способу життя, у литовському соціумі продовжує домінувати бережливе ставлення до національної традиційності, фольклору та міфології, а етнічні компоненти культури сприймаються як основа формування національного ідентитету. Природні зміни пріоритетів у культурній сфері, спричинені євроінтеграційними викликами та процесами вестернізації на початку ХХІ ст., розглядаються частиною інтелігенції країни як втрата національної самобутності, що веде до загибелі цілої нації. Подібні апокаліптичні дискурси (узасаднені на традиціоналістських концепціях національної культури й національного ідентитету, що моделюються винятково на основі етнічного змісту) однак мають своїх опонентів, у тому числі й серед наукової еліти. На думку останніх, за нових геополітичних умов не можна редукувати національний ідентитет до ототожнення особистості чи спільноти лише з власне етнічною культурою. Нині актуалізується потреба реінтерпретації національної символіки, переосмислення етнічних культурних символів та історичної минувшини з позицій їх модернізації, відповідності їх смислів запитам сучасного світу. Кілька матеріалів, репрезентованих у часопису, розкривають окремі з окреслених проблем ставлення до етнічних цінностей і етнокультури в литовському суспільстві та їх наукове осмислення й інтерпретацію. Звісно, у сучасному інформаційному суспільстві докорінних змін зазнала не лише етнокультура – принципово новими стали й шляхи трансляції етнокультурних знань, у системі яких помітне місце ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 13 посіли електронні засоби масової інформації, інтернет- мережі тощо. Проблема ролі, місця та шляхів трансмісії етнокультури за сучасних умов також знайшла своє висвітлення на литовському матеріалі – у репрезентованому часопису подано розвідку про зміст і форми подачі та інтерпретації литовського весільного обряду в Інтернеті. Її автор – Ірма Шидішкене – аналізує якість і наукову інформативність розміщених в Інтернеті дописів про весілля, оцінює їх сприйняття користувачами та реальні запити й уподобання останніх. Дослідниця справедливо вказує на домінування штучних маскультурних, сурогатних взірців і вигаданих нововведень, що видаються упорядниками порталів як елементи національної традиції; акцентує ситуативно- прагматичний, прикладний характер запитів користувачів щодо традиційних аспектів весільної обрядовості, їх зацікавленість суто зовнішніми атрактивними її проявами. Ідеться про незадовільний науковий рівень інтернет-матеріалів, про актуалізацію малоестетичних, маргінальних виявів обряду, нехтування його значимими суспільно-виховними контекстами тощо. Зауважимо, що подібних висновків дійшли й українські дослідники аналогічної проб лематики, яка є складовою загальнішої теми: «Етнокультура в сучасному культурно-інформаційному просторі». Визначальною особливістю литовського культурно- національного відродження в ХІХ ст., подібно як і в Україні, було опертя його не на інституційну, не на шляхетську, а на етнічну культуру та уснопоетичну творчість народу зокрема. На межі ХІХ–ХХ ст. дієвими засобами пробудження етносвідомості й розвитку етнокультурного ідентитету литовців стали фестивалі аматорських хорів і Свята пісні. З’ясуванню ролі цих форм колективної творчості й самовираження в етнооб’єднавчих і націоконсолідаційних процесах як у минулому, так і за часів незалежності присвячена стаття Аушри Забелене – дослідниці етнокультурного розвитку та національної ідентифікації. У розвідці в історичній ретроспективі простежується значення фольклорної культури, зокрема пісенно-танцювальної творчості, у збереженні і зміцненні національної самосвідомості та ідентитету литовців, спадкоємності поколінь і тяглості етнічних традицій. У рамках культурантропологічних студій та актуалізації кроскультурних досліджень у Литві набувають нових інтерпретацій артефакти традиційної культури, зокрема, із царини народної календарної обрядовості, релігійності та звичаєвості. Саме на основі порівняльно-історичного методу вивчення календарної обрядовості, господарської діяльності та традиційного харчування литовців Регіна Мікштайте-Чичюркене розглядає ритуал «закликання зими» литовськими пастухами і висуває гіпотезу про його запозичення від переселенців – татар, які традиційно займалися тваринництвом і володіли магічними навичками «управління атмосферою». Порівнюючи подібні обрядодії місцевої людності (пастухів) та татар- мусульман із сусідніх населених пунктів, дослідниця дійшла висновку про наявність прямих аналогій у формі, змісті та структурі ритуалу, практикованого мусульманською і християнською людністю краю, а отже, про взаємовпливи культурних формовиявів, детерміновані життєво-виробничими потребами та природно-кліматичними умовами. Гендерні студії, вивчення соціальних і культурних аспектів функціонування статі, що посіли помітне місце в сучасному доробку світової гуманітаристики, також знаходять належну увагу науковців Литви. Репрезентоване видання вміщує розвідку Жильвітіса Шакніса (відомого дослідника проблем міжетнічної та міжконфесійної толерантності, антропології віку, литовських національних груп Латвії, Польщі та Білорусі) про календарно-обрядову культуру (у якій науковець розкриває традиційну для литовців відмінність жіночого та чоловічого культурного простору на прикладі календарної обрядовості річного циклу) та залучення до неї різновікових та різностатевих груп молоді. Участь і різна активність молоді в календарних обрядодіях, за висновками дослідника, була детермінована ритмікою сезонних робіт і перспективою шлюбних сезонів, моделювала впродовж року взаємовідносини між хлопцями й дівчатами, розподіл господарських обов’язків, сприяючи соціалізації та енкультурації молоді. Етнокультурна і політична історія литовців є повчальна й цікава для української етнічної спільноти як яскравий приклад народу, що зміг репродукувати енергію збереження своєї тотожності, культури та мови, повноцінне виконання якою соціокомунікативних функцій на загальнонаціональному рівні видавалося неможливим ще на початку ХІХ ст., а вже в кінці того ж століття вона перетворилася на мову освіти й базовий фактор формування ідентитету та культурної спадкоємності нації, що невпинно торує шлях у прийдешнє, чітко маркуючи віхи минулого й позначуючи контури нових викликів і перспектив. Сподіваємося, що репрезентовані в часопису розвідки викличуть зацікавлення не лише науковців- гуманітаріїв, але й ширшого кола українства. Ганна Скрипник. Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтергаційної реальності Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства / пер. з англ. І. Андрущенка. – К., 2008. Беспамятных Н. Н. Этнокультурное пограничье и белорусская идентич- ность: проблемы методологии анализа кросс-культурных взаимодействий. – Минск, 2007. Безопасность и международное сотрудничество в поясе новых границ России / под ред. Л. Б. Вардомского и С. В. Голунова. – М.; Волгоград : НОФМО, 2002. Касаткина Н. Стратегии аккультурации в группах этнических меньшинств Литвы / Н. Касаткина // Русские граждане Литвы. Материалы конфе- ренции «Проблемы русских Литвы в гражданском обществе Литвы». – Вильнюс, 1999. – С. 69–90. Личность, культура, этнос: современная психологическая антропология. – М., 2001. После империи: исследования вос- точноевропейского пограничья. Сбор- ник статей / ред. И. Бобков, С. Наумова, П. Терешкович. – Вильнюс, 2005. Русские граждане Литвы. Материалы конференции «Проблемы русских Литвы в гражданском обществе Литвы». – Вильнюс, 1999. Література

Сучасна литовська етнологія: традиційні та нові аспекти досліджень у контексті пострадянської євроінтеграційної реальності

Репозитарії

Схожі ресурси