Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності
The article, based on the field ethnographical material and ethnological researches, reveals the forms of rural community religious life in the 20th century. According to the author, the religious life is expressed in three main forms: 1) rituals performed in the rural community by inhabitants thems...
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Народна творчість та етнологія |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43365 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності / Й. Мардоса // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 59-63. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-43365 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-433652013-04-27T03:04:19Z Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності Мардоса, Й. Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви The article, based on the field ethnographical material and ethnological researches, reveals the forms of rural community religious life in the 20th century. According to the author, the religious life is expressed in three main forms: 1) rituals performed in the rural community by inhabitants themselves; 2) religious activities of the rural community in which priests take part; 3) collective participation of rural community in the church ceremonies. The article deals with these forms of community religious life, their functions and their place in the life of people, village and parish, as the main structural element оf the church. Straipsnyje, remiantis lauko tyrimų medžiaga, etnologų darbais nagrinėjamas XX a. kaimo bendruomeninis religinis gyvenimas. Religiniame gyvenime autorius išskiria tris svarbiausios jo formas: 1) savarankiškai kaimo bendruomenėje gyventojų atliekamos apeigos; 2) religinė kaimo veikla, kurioje dalyvauja kunigai; 3) kolektyvinis kaimo gyventojų dalyvavimas bažnytinėse apeigose. Straipsnyje nagrinėjamos šios religinio gyvenimo formos, jų funkcijos ir vieta žmonių, kaimo, parapijos, kaip svarbiausio Bažnyčios struktūrinio elemento, gyvenime. 2011 Article Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності / Й. Мардоса // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 59-63. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43365 [394+267–058.244](474.5)“19” uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви |
| spellingShingle |
Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви Мардоса, Й. Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності Народна творчість та етнологія |
| description |
The article, based on the field ethnographical material and ethnological researches, reveals the forms of rural community religious life in the 20th century. According to the author, the religious life is expressed in three main forms: 1) rituals performed in the rural community by inhabitants themselves; 2) religious activities of the rural community in which priests take part; 3) collective participation of rural community in the church ceremonies. The article deals with these forms of community religious life, their functions and their place in the life of people, village and parish, as the main structural element оf the church. |
| format |
Article |
| author |
Мардоса, Й. |
| author_facet |
Мардоса, Й. |
| author_sort |
Мардоса, Й. |
| title |
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності |
| title_short |
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності |
| title_full |
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності |
| title_fullStr |
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності |
| title_full_unstemmed |
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності |
| title_sort |
общинне релігійне життя литовського села у хх столітті: питання народної релігійності |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43365 |
| citation_txt |
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті: питання народної релігійності / Й. Мардоса // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 59-63. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнологія |
| work_keys_str_mv |
AT mardosaj obŝinnerelígíjnežittâlitovsʹkogoselauhhstolíttípitannânarodnoírelígíjností |
| first_indexed |
2025-07-04T01:44:45Z |
| last_indexed |
2025-07-04T01:44:45Z |
| _version_ |
1836678890958880768 |
| fulltext |
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
У кожній країні існує як офіційна, так і народна релігія,
що ґрунтується на тих самих символах і способах вира-
ження віри, які етнологи визначають як адаптацію цер-
ковного вчення до місцевих умов [20, p. 291]. Тому етно-
логічний дискурс народної релігії охоплює не лише
вивчення самої релігії, але й дослідження форм її адапта-
ції до народної культури. Існування такої народної релі-
гійності визнає і католицька церква, яка у своїх докумен-
тах розглядає сутність її форм і способів про яву. Так, у
виданому у Ватикані «Liaudiškojo pamaldumo ir liturgijos
vadovas: Principai ir gairės» («Довідник народної релігій-
ності й літургії: принципи і віхи») зазначено, що в реаль-
ному житті результатом симбіозу християнства з народ-
ною культурою є притаманна соціальній чи етнічній
групі народна побожність (релігійність), яка відображає
регіональну самобутність [9, p. 17]. Народна релігійність
є виявом відношення індивіда або колективу до релігій-
них обрядів, ритуалів, літургійних засобів. Однак, попри
те, що народна релігія базується на християнській універ-
сальності, на її реальний прояв в окремій культурі діють
етнічні чинники, тому тлумачення релігійних істин може
містити регіональні й общинні образи [14, p. 161].
Об’єкт дослідження – общинне релігійне життя
литовського села у ХХ ст., у якому з’являється самобут-
ня інтерпретація християнських догм і вимог, ґрунто-
ваних на літургійній церковній практиці.
Основні завдання: розглянути зміст обрядів і звича-
їв, яких представники сільської громади дотримували-
ся самостійно; розкрити особливості релігійної діяль-
ності села, у якій ббралиеруть участь ксьондзи; устано-
вити характер і зміст колективної участі мешканців
села в церковних ритуалах. З метою вивчення змісту
обрядів і звичаїв общинної релігії, а також їхнього зна-
чення в житті людей, скористаємося відомостями, які
автор отримав під час проведених етнографічних екс-
педицій наприкінці XX ст. – на початку XXI ст. по всіх
етнографічних регіонах Литви, а також напрацювання-
ми інших дослідників.
Народну релігію в Литві послідовно не досліджували.
Причиною цього був пізній розвиток литовської етно-
логії, яка почала формуватися на початку XX ст., а
перші наукові інституції утворилися тільки після
Першої світової війни. Питання, що стосувалися хрис-
тиянства, уважали складовою народної творчості, тому
їх досліджували фольклористи. У радянський період
побудови атеїстичного суспільства проблеми народної
культури, пов’язані з релігією, оцінювали негативно –
їх не вивчали. Тому все, що стосувалося народної релі-
гійності й етнології релігії, почали обговорювати лише
з останнього десятиліття XX ст., після відновлення неза-
лежності Литви [14, p. 159–161; 18, p. 44–62].
Передумови релігійного життя села
Релігійне життя села базувалося на функціонуванні
парафії як найголовнішого організаційного структурно-
го елементу Церкви. Система парафій у Литві сформува-
лася в XVII–XVIII ст. [11, p. 573]. Основними структурни-
ми одиницями парафії стали села, які поступово набули
статусу релігійної громади. Громади володіли також
ділянками землі, придатної для сільськогосподарських
робіт чи іншого призначення. Угіддя, якими користува-
лася сільська громада, мали межі, установлені впродовж
кількох століть. Уже в XIV ст. існували межо ві позначки
селянських земель [6, p. 98], тому, імовірно, були і від-
мітки меж громадських володінь. У ХVІ ст. провели най-
більшу реформу в історії села – «Valakų reformą»
(«Волочна поміра»), після якої межі сільських полів
установили остаточно. Чітко визначена територія сіл
була відправною точкою її сакралізації, адже в міфічній
свідомості кожний обжитий людьми простір мав магічні
кордони. Наприклад, М. Еліаде зауважував, що «оборон-
ні споруди поселень і міст спочатку повинні були обері-
гати їхніх мешканців від лихих сил» [5, p. 35]. Тому зро-
зуміло, чому після вкорінення християнства почалася
сакралізація сільського простору. Найголовнішою його
святинею стали хрести – на території кожного села їх
Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті:
питання народної релігійності
Jonas Mardosa. Lithuanian Rural Community Religious Life in the 20th Century: Folk Religious Issues. The article,
based on the field ethnographical material and ethnological researches, reveals the forms of rural community religious life in the
20th century. According to the author, the religious life is expressed in three main forms: 1) rituals performed in the rural
community by inhabitants themselves; 2) religious activities of the rural community in which priests take part; 3) collective
participation of rural community in the church ceremonies. The article deals with these forms of community religious life, their
functions and their place in the life of people, village and parish, as the main structural element оf the church.
Keywords: folk religious, church, rural community, Cross Days, May litanies, field consecration, mass.
Jonas Mardosa. Lietuvių bendruomeninis religinis kaimo gyvenimas XX amžiuje: liaudiško religingumo klausimai.
Straipsnyje, remiantis lauko tyrimų medžiaga, etnologų darbais nagrinėjamas XX a. kaimo bendruomeninis religinis gyvenimas.
Religiniame gyvenime autorius išskiria tris svarbiausios jo formas: 1) savarankiškai kaimo bendruomenėje gyventojų atliekamos
apeigos; 2) religinė kaimo veikla, kurioje dalyvauja kunigai; 3) kolektyvinis kaimo gyventojų dalyvavimas bažnytinėse apeigose.
Straipsnyje nagrinėjamos šios religinio gyvenimo formos, jų funkcijos ir vieta žmonių, kaimo, parapijos, kaip svarbiausio
Bažnyčios struktūrinio elemento, gyvenime.
Raktiniai žodžiai: liaudies religingumas, bažnyčia, kaimo bendruomenė, kryžiaus dienos, gegužinės litanijos, laukų
šventinimas, mišios.
йoнас Мардоса
УДК [394+267–058.244](474.5)“19”
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
60 Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви
було кілька. Деякі хрести ставили в садибах, інші – на
сільських майданчиках, перехрестях, при дорозі й навіть
у полі. Важливу роль відводили загальним хрестам [3,
p. 57]. Напередодні релігійних свят їх прикрашали квіта-
ми й вінками. На території села також розміщували
цвинтарі, що мали сакральний характер, і де встановлю-
вали багато хрестів. Таким чином, села поступово набу-
вали ознак християнського простору, святість якого
постійно підтримували обрядами релігійного змісту, які
проводили біля хрестів. Останні були формою вияву
релігійних почуттів людей, їх уважали засобом, що
гарантував общині життєздатність. У другій половині
XIX – перших десятиліттях XX ст., під час розподілу
вуличних сіл на хутори, нова система поселень створю-
валася в межах попередньої території села [3, p. 51–55].
Отже, розміщення садиб у межах колишньої території
змінилося. Тому в селі общинне релігійне життя входило
до санкціонованої Церквою літургійної практики не
одне століття. У розумінні людей саме обряди, виконува-
ні на території села, мали забезпечити вдале господарю-
вання і добробут. Відтак соціальні, господарські, особис-
тісні інтереси членів сільської громади тісно переплели-
ся з християнською практикою, і виконання в селі
спільних релігійних обрядів було одним з обов’язків
парафії. Для дослідження сільського релігійного життя
нами виокремлено три основні його форми: 1) обряди,
які самостійно виконували члени сільської громади;
2) релігійна діяльність села, у якій брали участь ксьон-
дзи; 3) колективна участь жителів села в церковних
обрядах [15, p. 138].
1. Обряди, які самостійно виконували члени
сільської громади
До обрядів, які сільська громада виконувала само-
стійно, належать хода навколо хрестів у Хресні дні
перед святом Господнього Вознесіння і Травневі бого-
служіння – спів церковних літаній у селянських помеш-
каннях або біля головного хреста в селі.
Обряд Хресних днів жителі села проводили три дні
поспіль перед святом Господнього Вознесіння та 25 квітня
на день Святого Марка. Хресні дні (молебні) – це колек-
тивна молитва і спів псалмів біля хрестів. Святкування
Хресних днів перед святом Господнього Вознесіння запо-
чатковане у Франції близько 470 року, коли єпископ
св. Мамерт наказав своїм парафіянам здійснювати обря-
ди покаяння, поститися і, ідучи публічною процесією, три
дні просити Господа відвести від Франції біду, яка на той
час охопила країну. У 511 році Орлеанський синод нака-
зав проводити хресну ходу щороку по всій Франції, а
також звелів три дні до свята Вознесіння Господнього
поститися й утримуватися від важкої роботи. Під час
наступних століть звичай хресних процесій у Хресні дні
поширився і на інші європейські країни [10, p. 170; 22,
p. 135–136]. Починаючи з тридцять шостого дня після
Пасхи, Хресні дні у Франції тривали протягом трьох днів.
У перший день молилися за сінокіс, у другий – за жнива,
у третій – за посів озимих або збір винограду. У давнину
процесія обходила поля; у деяких місцевостях у перший
день освячували криниці або джерела; дорогу, по якій від-
бувалася хода, устилали гілками або квітами; в інших
місцевостях, окрім криниць, освячували й вулики, поси-
паючи їх освяченою сіллю [27, c. 46–47].
Отже, Хресні дні, що виникли без установленої літур-
гії, мали явні ознаки народної релігійності і в цьому
вигляді поширилися в Литві. Перша згадка про них дато-
вана 1525 роком, з м. Вільнюса цю традицію перейняли
всі литовські церкви. У сільських парафіях процесії ходи-
ли із церкви до цвинтарів чи до хрестів, Хресні дні посту-
пово почали святкувати в селі без участі ксьондза [22,
p. 135–136]. Общинна організація Хресних днів спричи-
нила виникнення розмаїття форм самих процесій, які в
окремих етнографічних регіонах різнилися в часі про-
ведення і у звичаях. На сході Литви ходили до хрестів
частіше після сніданку, на заході – після обіду, на півден-
ному заході – на світанку. Під час обряду було прийнято
співати загальну літанію всім святим. У Західній
(Жемайтія) і Східній Литві (Аукштайтія) разом з літані-
єю співали псалом «Пане Царю», що мало захистити
врожай та життя людей від природних стихій, тому текст
псалма змінювали залежно від характеру лиха, яке
загрожувало на даний момент [16, p. 99–100].
Процесією під час Хресних днів керували більш набож-
ні селяни. Порядок відвідування хрестів залежав від
домовленостей між жителями села. Найчастіше почерго-
во відвідували всі хрести, і якщо поряд містився цвинтар,
то там і завершували хресну ходу. Жінки приносили квіти
й вінки для оздоблення хрестів, хоча переважно молодь їх
прикрашала напередодні Хресних днів. Зміст обряду був
схожим упродовж усіх днів, але після Першої світової
війни традиція почала занепадати, і громада задовольня-
лася одноденною процесією. Проте дотримання посту й
утримання від важкої роботи три дні поспіль перед свя-
том Господнього Вознесіння здебільшого дотримувалися
і після Першої світової війни. За народними уявленнями,
порушення вимог каралося: тих, хто працює і не дотриму-
ється посту, може спіткати нещастя в господарстві.
Також історично давньою була і служба Божа, яку
проводили в Хресні дні й у день Святого Марка. Ця тра-
диція започаткована Папою Римським Ліберієм у 325–
366 роках, коли він звелів у день Святого Марка молити
Господа про благословення на майбутній урожай [10,
p. 169–170]. Порівняно з хресною ходою перед святом
Господнього Вознесіння, цей обряд практикували
нечасто. Проте він зберігся в народній релігійності: ще
в перших десятиліттях XX ст. в цей день сільське насе-
лення (переважно чоловіки) ходило молитися до хрес-
тів або на цвинтар, у такий спосіб сподіваючись подо-
лати різні небезпеки. Отже, хоча святкування Хресних
днів було проявом релігійності жителів (і їх підтриму-
вала Церква), заборони й вимоги, ґрунтовані на магіч-
них діях, об’єднували християнські й сільськогосподар-
ські прагнення людей, що підтримувало необхідність і
життєздатність Хресних днів. Однак після Першої світо-
вої війни хресна хода в день Святого Марка відбувалася
лише в окремих селах, а Хресні дні перед святом
Господнього Вознесіння завершили своє існування
після «совєтизації» Литви – у 1940 році.
Співи Травневих літаній. До середини XX ст., а подеку-
ди й довше, у селах існувала традиція співати у травні
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
61
молебні – літанії. У католицькій літургії Травневі богослу-
жіння, присвячені Пречистій Діві Марії, у Європі з’явилися
в середині XIX ст., коли Папа Римський 1822 року узако-
нив традицію, яка виникла ще у XVIII ст. У Литві співи
Травневих літаній започаткували 1853 року в кафедраль-
ному соборі м. Сейни (нині територія Польщі), а у
Вільнюському кафедральному соборі – 1884 року [22,
p. 6]. Відповідно до літургії Церква встановила ранішні
або вечірні співи церковних особ ливих молебнів та псал-
мів упродовж травня, з-поміж яких найголовніша літа-
нія – Пречистій Діві Марії [4, p. 125]. Проте для людей, які
жили у віддалених селах, було складно ввечері збиратися
в церкві, тому одночасно із церковним обрядом почала
формуватися традиція співу літаній по селах. Для цього в
більшій кімнаті будинку, а іноді і в стодолі, люди облашто-
вували маленький вівтар з образом Пречистої Діви Марії.
Таких вівтарів мешканці ставили в селі чимало, аби задо-
вольнити релігійні потреби всіх членів громади.
Травневих літаній також співали біля сільських хрес-
тів, і перші відомості про відповідні обряди, які проводи-
ли в селі, датовані 1863 роком. У Центральній Литві
(район Кедайняй), у контексті подій повстання проти
царської Росії, згаданий спів молебнів біля хрестів на
околицях села [19, p. 213]. Імовірно, що саме в такий
спосіб у селах формувалася ця форма обряду, але у XX ст.
найвідомішим місцем проведення обряду стали домаш-
ні вівтарі. Можливо, поширенню обряду співів біля хрес-
тів завадили політичні обставини. Після повстання
1863 року, упродовж ще не одного десятиліття, існувала
встановлена царською владою заборона організовувати
будь-які церковні процесії, ходу і спів псалмів поза церк-
вою [24, p. 33], тому здійснення богослужінь у помеш-
каннях жителів менше суперечило позиції влади.
По селах, після закінчення робіт по господарству,
Травневих літаній співали ввечері. Співи зазвичай вів
господар (або більш голосисті сусіди). Співи літаній –
релігійна дія, окрім якої в обрядах винятково важливими
були їх комунікаційні й соціальні функції. В обрядах
брали участь молодь і дорослі жителі села, хоча матері
приводили із собою також дітей. Комунікаційні функції
обрядів особливо важливими були для молоді: щодня
протягом місяця існувала можливість зустрітися з одно-
літками, поспівати, поспілкуватися, а у вихідні – навіть
потанцювати. Отже, релігійні обряди укріпляли благочес-
тиві почуття людей, були важливим засобом для вихован-
ня молоді, підкреслювали духовну єдність односельців.
Про Травневі богослужіння як особливу подію в релігій-
ному житті села свідчить той факт, що навіть в екстре-
мальних умовах вони були найголовнішою формою релі-
гійної діяльності серед тих людей, які їх практикували на
засланні, адже стали важливою основою для виживання
в Сибіру [17; 18, p. 125–130]. Після Першої світової війни,
услід за розселенням селян по хуторах, літаній співали в
сім’ях, тому богослужіння набуло нового релігійного й
соціального змісту. Після відновлення незалежності
Литви звичай співати по селах Травневих літаній частко-
во відновився, найбільше – у Північно-Східній Литві. За
радянських часів літаній співали в церквах; нині ці обря-
дові дійства проводять біля хрестів.
2. релігійна діяльність села, у якій брали
участь ксьондзи
До цієї діяльності відносять освячення ниви й колядуван-
ня ксьондза. З огляду на їх походження та мету, – це різні
релігійні обряди. Ксьондз під час освячення ниви поєдну-
вав зусилля людей, спрямовані на отримання господар-
ської та іншої користі, із церковними релігійними цілями.
Водночас колядування ксьондзів ґрунтувалося на ідеї пере-
давання церковної благодаті обійстю. Отже, у першому
випадку маємо взаємостосунки села й Церкви, що виника-
ли «з низів», заснованих на народній релігійності, у друго-
му – Церква свої соціальні функції виконувала у відповід-
ній громаді та в окремих родинах через форми діяльності,
тісно пов’язані з народною релігійністю. Однак зауважимо,
що кожна зі сторін у стосунках переслідувала свою мету.
Якщо діяльність ксьондза не відхилялася від основних
канонів Церкви, то мешканці села мали власні повсякденні
мотиви, які, перебуваючи в змістових рамках народної
релігійності, іноді могли суперечити церковному вченню.
Освячення ниви. З погляду теології, освячення ниви в
церковній практиці проявляється як одна з форм сакра-
ментальних дій, призначених для вигнання злих духів [2,
p. 466]. Проте на обряд освячення ниви люди покладали
чимало сподівань, хоча й не нехтували елементами
магії. Відомостей про виникнення цього обряду в Литві
немає. Тому можна припустити, що в XIX ст. колективне
освячення ниви мало бути досить поширеною практи-
кою, адже після повстання 1863 року цей обряд, як і
процесії, царська влада заборонила. Наприклад, за про-
ведення обряду освячення ниви генерал-губернатор
наказав відправити в монастир на три роки
Смільгяйського декана** Грачевічуса (Паневезький
округ) [1, p. 255]. Більше етнографічного матеріалу про
цей обряд зафіксовано після Першої світової війни, коли
традиція ще побутувала. У 1940-х роках обряд освячення
ниви був найпоширенішим у Південно-Східній Литві.
У Північній Литві, після Першої світової війни, його
майже забули, хоча подекуди на теренах країни він трап-
лявся ще й на початку встановлення радянської влади.
Елементи цього обряду, його форма та періодичність у
різних регіонах Литви різнилися. Спільною була мета –
захистити ниву від усякого зла через благословення й
освячення (ця формула включена в молитву освячення).
Основну увагу під час обряду приділяли землі-годуваль-
ниці, але одночасно освячували й інші об’єкти, важливі
для життя людей. Церемонія освячення залежала від
розміщення полів, набожності селян і навіть від особис-
тих рис характеру ксьондза та інших обставин. Тому в
одних місцевостях процесія на чолі зі ксьондзом обходи-
ла всі поля, в інших – ксьондз їхав у повозці, а за ним зі
співами йшли люди. Іноді спочатку односельці молилися
біля хреста, освячували воду в криницях (а подекуди в
озерах і річках), а потім ішли в поле.
В обряді дію святої води мав посилити знак хреста.
Іноді ксьондз переходив поле навхрест, або люди зі ксьон-
дзом ходили по полю так, щоб утворився знак хреста.
* Декан – старша духовна особа в католицькій церкві
[прим. перекладача].
Йoнас Мардоса. Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті:
питання народної релігійності
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
62 Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви
В одних селах святою водою символічно кропили поля, в
інших – освячували кути поля, реалізовуючи в такий спо-
сіб ідею захисного кола, або з пагорба символічно кропи-
ли на всі сторони. Загалом в обряді спостерігаємо комп-
лексність: через благословення Матері Землі, яка годує
сім’ю впродовж року, і захист врожаю реалізовується ідея,
яка зрозуміла і мотивована як з погляду релігії, так і з
погляду господарського й життєвого змісту. Усупереч
думці теологів, що, користуючись сакраментальними
діями, не варто сподіватися на їхню надзвичайну поміч [2,
p. 467], ксьондзи освячували ниву, тому що потребу в
їхніх діях зумовлювали сподівання віруючих. Також обряд
освячення ниви сприяє інтеграції особи в громаду, оскіль-
ки, беручи в ньому участь, жителі зміцнювали свою соці-
алізованість і підтримували громадські зв’язки. Зазвичай,
по завершенні обряду в полях чи садибах, відбувалося
спільне частування мешканців села.
Колядування ксьондза. Основна мета колядування –
зміцнювати духовний зв’язок Церкви із селом і родина-
ми віруючих. Звичаї пастирського колядування ще в
XVII ст. закріпили церковними документами [23, p. 328],
у яких акцентовано увагу на релігійній і соціальній сут-
ності відвідування осель віруючих. Візити ксьондза
також відповідали очікуванням сільської громади, тому
все, що мало стосунок до колядування, односельці обго-
ворювали разом, оскільки від прийому ксьондза зале-
жав престиж села в очах цілої парафії. По завершенні
колядування важливе значення мав збір пожертв на
потреби парафії, для ксьондзів і церковних служителів.
Церковний канон передбачав відвідування осель
парафіян в період після Різдва [4, p. 107], проте час для
колядування вибирали по-різному. Найчастіше коляду-
вали від Різдва до свята Трьох Королів, проте в деяких
місцевостях – після дня Всіх Святих (1 листопада), а
подекуди й після Нового Року [8, p. 227]. Про день
колядування ксьондз повідомляв під час проповіді, а
після Першої світової війни цю новину розповсюджу-
вали й церковні служителі, які ходили по селах і роз-
носили речі для релігійних потреб [25, p. 225].
Звичаї колядування залежали від самого ксьондза,
його чеснот, особистих стосунків із селянами, а також
від установлених традицій у парафії та амбіцій вірую-
чих. Для села колядування було не лише святом, але й
клопотом, пов’язаним з очікуванням поважних гостей.
Готуючись, господиня поралася і прибирала в хаті, діти
мали нагоду повторити або вивчити основи віри, про
які ксьондз зазвичай запитував. Для заможних селян,
які готували для колядників обід або вечерю, якість
їхнього прийому була також і засобом для утвердження
авторитету господаря в селі. У Західній Литві задля
пригощання декана запрошували навіть жінок з міста,
які вміли «куховарити по-панськи» [7, p. 222].
Обряд колядування зник на зламі 60–70-х років XX ст.,
коли радянська влада заборонила діяльність ксьондзів
за межами церкви. Пізніше ксьондзи колядували тільки
за індивідуальним запрошенням. Після прийняття неза-
лежності ця традиція частково відродилася, хоча і втра-
тила масовий характер, адже з’явилося чимало секуляр-
них сімей, які не вітали візитів ксьондза.
3. Колективна участь сільської громади
в церковних обрядах
Усебічна діяльність Церкви була однією із сил, що
інтегрували суспільство. І суспільство підтримувало
таке актуальне соціальне призначення релігії, тому що
до середини XX ст. село було релігійним, а авторитет
Церкви люди не піддавали сумніву. Тому, окрім регу-
лярного відвідування церкви, жителі села іноді проси-
ли ксьондзів провести особливі сільські богослужіння.
Сільські богослужіння. Час виникнення сільських
богослужінь невідомий, але після Першої світової
війни їх постійно практикували в більшості литовських
земель. У мотивах їх розвитку простежується очевидне
послаблення народної побожності, тому що колись іні-
ціатива завжди виходила від сільської громади. Таким
чином, колективна участь жителів села в богослужінні
дозволяла селу заявити про себе як про вагомий струк-
турний елемент своєї парафії. Такий аспект був важли-
вий для Церкви, яка постійно прагнула розширити свій
релігійний і соціальний вплив на суспільство.
У 40–50-х роках XX ст. чимала кількість сіл уже не
замовляла окремого богослужіння, проте в Південно-
Східній Литві цю службу проводять і нині.
Спільне богослужіння для жителів села проводили
щороку. Організовували службу більш набожні й ініціатив-
ні селяни. Питання, які стосувалися проведення сільського
богослужіння, виносили на обговорення сільських гро-
мад [12, p. 138; 13, p. 257]. Іноді за організаційну роботу
брався староста села. Іноді організатори богослужіння
радилися зі ксьондзом, узгоджували й збирали із сільської
громади гроші, за які ксьондз погоджувався проводити
службу. У більшості випадків з бідних односельчан грошей
не брали – витрати спільно відшкодовували заможніші
селяни. До церкви зазвичай приходили представники з
кожного двору, переважно господарі. Очевидно, що в про-
ведені богослужіння проявлялися почуття солідарності
громади, поглиблювалися актуальність у стосунках між
людьми й релігійні аспекти ставлення до сусідів. Однак
траплялися випадки ігнорування сімей, котрі порушили
декалог, – їх не запрошували до організації відправи. Під
час підготовки до богослужіння сільська громада часто
обговорювала питання спільної учти після служби.
Традиційний спосіб проведення гостини був такий: усі
учасники приносили страви і спільно частувалися в того
сусіда, який мав велике приміщення, а в теплу погоду – на
природі. Таким чином, участь у сільському богослужінні
надавала сусідам додаткової можливості неформального
спілкування. Загалом етнографічний матеріал засвідчує,
що спільну участь сусідів у церковних обрядах можна роз-
цінювати як один із засобів побороти соціальне відчужен-
ня, яке виникло при диференціації селянства.
Молодіжні богослужіння. За етнографічними дослі-
дженнями, у богослужіннях брала участь молодь, яка
досягла повноліття. Ці богослужіння ввійшли в систему
колективної участі жителів села в церковних обрядах,
проте не набули масового характеру. У першій половині
XX ст. їх проводили в травні, рідше – у червні (зазвичай у
Південній Литві). Ця традиція також засвідчує про важли-
вий приклад співпраці громади села із Церквою, оскільки
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
63
обидві сторони були зацікавлені в релігійному вихованні
молоді й підтримували прагнення останньої наслідувати
приклад старших односельців. Проте молодь радше нада-
вала перевагу не релігійним, а комунікаційним функціям
богослужіння. Хоча службу організовували більш набож-
ні представники сільської молоді, їм допомагала біль-
шість членів громади. Молодіжні богослужіння також
потребували фінансів. Молодь могла дати гроші лише на
проведення служби, але потрібно було ще й організувати
забави, які відбувалися після неї. Ж. Шакніс натрапив на
факти функціонування цих богослужінь навіть у контек-
сті обрядів ініціації молоді, тому він відніс їх до системи
весняних молодіжних обрядів [21]. Проте зауважимо, що
в молодіжних богослужіннях релігійні прагнення були
основним аргументом їх замовлення. Тому невипадково,
коли радянська влада різними засобами впливала на сві-
тогляд молоді, коли почалася секуляризація суспільства і
в часи, коли зменшилася кількість молодих людей по
селах, наприкінці 60-х років XX ст. молодіжні богослужін-
ня зовсім зникли.
У сільській громаді водночас проводили й інші дії
релігійного характеру: колективне прибирання сіль-
ського кладовища, освячення хрестів і могил, спільна
участь у храмовому святі – atlaidai («атлайдай»), спілку-
вання під час релігійних і сімейних свят або на похоро-
нах. Майже до середини XX ст. Церква, використовую-
чи глибоку релігійність селян і завдяки своїй соціаль-
ній діяльності, була особливою формою організації
суспільства, а вищеза значені форми релігійного життя
села – публічним виявом цього явища [15, p. 147].
Отже, розглянуті форми общинної релігії виявлялися
в безпосередній взаємодії сільської громади із Церквою.
Протягом багатьох століть соціальне й релігійне життя
переплелося: сформувалися обряди, що ґрунтувалися на
народній релігійності, зміст яких не суперечив релігій-
ним цілям Церкви. Найзмістовнішими були обряди, які
їх самостійно проводила сільська громада, тому вони
найдовше побутували на селі. Постійною діяльністю
ксьондзів упродовж XX ст. було відвідування ними осель
віруючих (колядування). Рідше траплялася колективна
участь мешканців села в церковних обрядах.
На поєднанні релігійних прагнень Церкви і життєво-
господарських потреб сільської громади базувалося
внутрішнє релігійне життя села, соціальні і культурні
стосунки між людьми, виховувалася самосвідомість
сільської громади, що тривало в Литві до середи ни
XX ст. Політичні, соціальні, демографічні й особливо
важливі для вірування та релігійних традицій зміни у
світогляді суспільства, які почалися в радянський час,
визначили ерозію колективних обрядів, і лише частина
з них залишилася або відродилася після встановлення
незалежності Литви.
1. Alekna A. Žemaičių vyskupas Motiejus
Valančius. – Čikaga, 1975.
2. Bartkus F., Alekna A. Dievas ir žmogus.
Katalikų tikėjimo tiesos, dorovės reikalavi-
mai ir sielai pašvęsti priemonės. – Roma,
1953.
3. Butkevičius I. Lietuvos valstiečių gyven-
vietės ir sodybos. – Vilnius, 1971.
4. Čibiras K. Liturgika. – Kaunas, 1942.
5. Eliade M. Šventenybė ir pasaulietišku-
mas. – Vilnius, 1997.
6. Gudavičius E. Žymenys ir ženklai
Lietuvoje XII–XX a. – Vilnius, 1980.
7. Končius I. Žemaičio šnekos. – Vilnius,
1996.
8. Kudirka J. Lietuviškos Kūčios ir
Kalėdos. – Vilnius, 1993.
9. Liaudiškojo pamaldumo ir liturgijos
vadovas: Principai ir gairės // Bažnyčios
žinios. – 2003. – Nr 11. – P. 16–21.
10. Lietuvių enciklopedija. – Bostonas,
1958. – T. 13.
11. Lietuvių enciklopedija. – Bostonas,
1960. – T. 21.
12. Mačiekus V. Kaimo sueigose svarstomi
klausimai, sprendimų priėmimas ir vykdy-
mas // Etnografiniai tyrinėjimai Lietuvoje
1988 ir 1989 metais. – Vilnius, 1990. –
P. 136–146.
13. Mačiekus V. Kai krivulė po kaimus
keliavo // Sintautai, Žvirgždaičiai. –
Vilnius, 1996. – P. 238–262.
14. Mardosa J. Religious ethnology and
trends in studies of folk religion in
Lithuania // Ethnology of Religion.
Chapters from the European History of a
Discipline / еd. G. Barna. – Budapest,
2004. – P. 159–174.
15. Mardosa J. Kaimo religinio gyvenimo
formos ir funkcijos XX a. pirmojoje
pu sėje // Etninė kultūra ir tapatumo
išraiška. – Vilnius, 1999. – P. 138–149.
16. Mardosa J. Kryžiaus dienos XX a.:
krikščioniška ir žemdirbiška tradicija //
Lietuvių katalikų mokslų akademijos
Metraštis. – 2002. – T. XXI. – P. 89–106.
17. Mardosa J. Lietuvių tremtinių Sibire
gegužinės pamaldos (XX a. penkto dešim-
tmečio vidurys – šešto dešimtmečio pabai-
ga) // Florilegium Lithuanum. – Vilnius,
2010. – P. 151–160.
18. Mardosa J. Rytų Lietuvos ir Vakarų
Baltarusijos verbos: Liaudiškojo pamaldu-
mo raiška XX a. antrojoje pusėje – XXI a.
pradžioje. – Vilnius, 2009.
19. Milius V. Kryžiai ir koplytėlės lietuvių
liaudies papročiuose // Lietuvių katalikų
mokslų akademijos Metraštis. – 1997. –
Т. XI. – P. 207–216.
20. Rodriguez-Becerra S. Antropological
studies of religion in Spain // Ethnology
of Religion. Chapters from the European
History of a Discipline / ed. G. Barna. –
Budapest, 2004. – P. 288–350.
21. Šaknys Ž. Pietvakarių Lietuvos jauni-
mo sudėtinės mišios // Liaudies kūryba. –
Vilnius, 2002. – P. 93–96.
22. Vaišnora J. Marijos garbinimas
Lietuvoje // Lietuvių katalikų mokslo aka-
demijos leidinys. – 1958. – Nr 5.
23. Valančius M. Raštai. – Vilnius, 1972. –
T. II.
24. Vėbra R. Lietuvos katalikų dvasininkija
ir visuomeninis judėjimas (XIX a. antroji
pusė). – Vilnius, 1968.
25. Vitauskas A. Plotkų ir komunikantų
išnešiojimas ir vartojimas // Gimtasai
kraštas. – 1938. – Nr 1–2 (17–18). –
P. 225–229.
26. Мардоса Й. Религиозные практики
как средство адаптации в экстремальных
условиях жизни: литовские ссыльные в
Сибири (1945–1960 гг.) // Социально-
психологическая адаптация личности в
изменяющемся обществе. Материалы
Международной научно-практической
конференции (г. Балашов, 19–20 марта
2009 г.). – Балашов, 2009. – C. 125–130.
27. Покровская Л. В. Народы Фран-
ции // Kaлендарные обычаи и обряды
в странах зарубежной Европы.
Весенние праздники. – М., 1977. –
C. 30–48.
Література
Йoнас Мардоса. Общинне релігійне життя литовського села у ХХ столітті:
питання народної релігійності
Переклад з литовської Беатріче Белявців
|