Ритуал закликання зими пастухами в Литві

The article describes the winter calling ritual performed by Lithuanian herders. In this article author tries to formulate a new hypothesis of the Muslim-Tatar origin of this ritual.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Мікштайте-Чичюркене, Р.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2011
Назва видання:	Народна творчість та етнологія
Теми:	Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43369
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Ритуал закликання зими пастухами в Литві / Р. Мікштайте-Чичюркене // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 86-90. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-43369
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-433692013-04-27T03:04:30Z Ритуал закликання зими пастухами в Литві Мікштайте-Чичюркене, Р. Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності The article describes the winter calling ritual performed by Lithuanian herders. In this article author tries to formulate a new hypothesis of the Muslim-Tatar origin of this ritual. Straipsnyje analizuojamas Lietuvos piemenų atliekamas žiemos šaukimo ritualas. Jame keliama hipotezė, kad jis galėjo būti perimtas iš musulmonų tikybą išpažįstančių totorių. 2011 Article Ритуал закликання зими пастухами в Литві / Р. Мікштайте-Чичюркене // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 86-90. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43369 398.332.4(474.5) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності
spellingShingle	Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності Мікштайте-Чичюркене, Р. Ритуал закликання зими пастухами в Литві Народна творчість та етнологія
description	The article describes the winter calling ritual performed by Lithuanian herders. In this article author tries to formulate a new hypothesis of the Muslim-Tatar origin of this ritual.
format	Article
author	Мікштайте-Чичюркене, Р.
author_facet	Мікштайте-Чичюркене, Р.
author_sort	Мікштайте-Чичюркене, Р.
title	Ритуал закликання зими пастухами в Литві
title_short	Ритуал закликання зими пастухами в Литві
title_full	Ритуал закликання зими пастухами в Литві
title_fullStr	Ритуал закликання зими пастухами в Литві
title_full_unstemmed	Ритуал закликання зими пастухами в Литві
title_sort	ритуал закликання зими пастухами в литві
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43369
citation_txt	Ритуал закликання зими пастухами в Литві / Р. Мікштайте-Чичюркене // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 86-90. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT míkštajtečičûrkener ritualzaklikannâzimipastuhamivlitví
first_indexed	2025-07-04T01:45:00Z
last_indexed	2025-07-04T01:45:00Z
_version_	1836678906764066816
fulltext	ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 Розведення та випасання худоби в багатьох європей- ських народів, особливо в гірських регіонах, вважаєть- ся одним з основних занять. Литва – це край землероб- ської культури, де тваринництво є допоміжною галуз- зю господарства. Ще в першій половині ХХ ст. в Литві пастухували діти. Особливо важкою була доля найма- них пастухів. За даними Віталіса Моркунаса, у міжво- єнний період служити починали 5–15-річні хлопчики (упродовж 6–9 років) і 5–14-річні дівчата (упродовж 7–10 років) [17, p. 22–23]. Дослідження побуту пастухів дозволяє стверджувати, що соціальний статус дитини, яка пастухувала, був нижчим, ніж у непрацюючих під- літків або дорослих людей. Випасання худоби на пасо- вищах, розташованих за межами садиби, та ставлення громади до дітей зумовлювали специфічне становище пастуха [15, p. 35]. У сприйняті багатьох людей, які займалися цією діяльністю, пастухування було найваж- чим періодом їхнього життя [19, p. 11]. В опублікованій 1999 року статті Регіни Мяркене «Atmosferos “valdymo” būdai Lietuvoje XX a. pirmojoje pusė- je: etnokultūrinio tapatumo savybės» («Способи «управлін- ня» атмосферою в першій половині ХХ ст. у Литві: влас- тивості етнокультурної тотожності») розглянуто спосо- би приборкування дощу, граду і грози, які, на думку авторки, у Литві в ХХ ст. мали зв’язок із християнським світосприйняттям [13, p. 208–222]. У запропонованій статті досліджується обряд викликання снігу, а також висувається гіпотеза про вплив духовної культури татар-мусульман на культуру населення Литви, яке спо- відує християнство. Даних про ритуал закликання зими, що його викону- вали пастухи, досить мало. Одним з найвичерпніших опублікованих джерел є оприлюднена 1930 року у виданні «Mūsų tautosaka» («Наш фольклор») стаття Юргіса Елісонаса «Ožio ceremonijos» («Цапині церемо- нії») [6, p. 117–126]. Цій темі в міжвоєнний період були присвячені також праці Баліса Бурачаса [2, p. 1023; 3, p. 4] та Антанаса Мажюліса [12, p. 225–226). У другій половині ХХ ст. їх доповнили локальні інформаційні описи Ельвіри Глямжайте-Дулайтене [7, p. 201–202], Юозаса Шляваса [20, p. 85–86]. На цю тему опублікова- но також ряд статей узагальнюючого характеру [4, p. 258–259; 16, p. 104–105]. Наявний матеріал дозволяв по-різному інтерпретувати ритуал закликання зими та висувати ті чи ті припущення щодо його походження. Під час опрацювання теми були використані матеріа- ли, що зберігаються в зібраннях рукописів відділу етно- логії Інституту історії Литви (далі – IIES) та Інституту литовської літератури і фольклору (далі – LTR), а також матеріали, зібрані авторкою цієї статті 2009 року під час етнографічних експедицій до Північно-Східної Литви. Вони дали можливість заглибитися в деякі дета- лі ритуалу. Також використовувалася дуже важлива праця дослідника культури міжвоєнної Східної Литви і Західної Білорусі Станіславаса Крічинскіса «Lietuvos totoriai. Istorinės ir etnografinės monografijos bandymas» («Татари Литви. Спроба історичної та етнографічної монографії»), опублікована 1938 року та перевидана 1993-го [9]. Описані ним магічні способи впливу на погоду спонукали авторку ще раз проаналізувати риту- али закликання зими, що їх виконують литовські пас- тухи, та висунути дещо несподівану гіпотезу. Загальні риси ритуалу закликання зими Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. сезон випасання худоби звичайно тривав від Юрієвого дня (Jurginių) (23 квітня) до дня Всіх святих (Visų Šventųjų) (1 листопада) [17, p. 145, 169], проте, якщо осінь була теплою, його продовжували до першого снігу або силь- ніших заморозків. Пастухи з нетерпінням чекали на закінчення випасу, тому що пізньої осені, коли ставало холодніше, без теплого одягу та взуття робота ставала нестерпною. Очікуючи на перший сніг, пастухи спостерігали за яви- щами природи, а для того, щоб викликати його, виконува- ли різні обряди. Найпопулярніший з них – водіння білого цапа або барана навколо берези. За даними джерел кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., єдиною мотивацією, чому виконувався цей ритуал, було прагнення, щоб випав сніг і закінчилося випасання. Можливо, у дієвість обряду вірили не тільки діти. Про необхідність виконання ритуалу нага- дували або старший пастух, який наглядав за ними [3, p. 4], або господарі [IIES, b. 2337, l. 17]. Діти знали від стар- ших пастухів або батьків, як треба його виконувати [IIES, b. 2337, l. 17]. Е. Глямжайте-Дулайтене дослідила, що най- частіше старший з гурту пастухів (або бешкетник) залазив на дерево і закликав швидше вести цапа [7, p. 201]. Ритуал відбувався на узліссі чи в полі; часто необхідною умовою вибору місця була береза, що росла неподалік. Він не мав точно встановленої дати: його виконували на Всіх святих Ритуал закликання зими пастухами в Литві Regina Mikštaitė-Čičiurkienė. Winter Calling Ritual of Lithuanian Herdsmen. The article describes the winter calling ritual performed by Lithuanian herders. In this article author tries to formulate a new hypothesis of the Muslim-Tatar origin of this ritual. Keywords: governing of atmosphere, winter calling ritual, herders, interaction of cultures. Regina Mikštaitė-Čičiurkienė. Piemenų žiemos šaukimo Ritualas Lietuvoje. Straipsnyje analizuojamas Lietuvos piemenų atliekamas žiemos šaukimo ritualas. Jame keliama hipotezė, kad jis galėjo būti perimtas iš musulmonų tikybą išpažįstančių totorių. Raktiniai žodžiai: atmosferos valdymas, žiemos šaukimo ritualas, piemenys, kultūrų sąveika. регіна Мікштайте-Чичюркене УДК 398.332.4(474.5) ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 87 або приблизно за тиждень після цього свята, ближче до дня Святого Мартина (Šv. Martyno dienos) (11 листопада). За джерелами інших авторів важко встановити, у який час доби він тривав, а за нашими даними, у середині ХХ ст. він відбувався після того, як корови лягали по завершенню обіднього доїння, або перед тим, як худобу відправляли додому [IIES, b. 2337, l. 8)]. Для виконання ритуалу найчастіше обирали білого цапа/козу, а в деяких місцевостях – барана/вівцю. Після того, як овець перестали випасати разом з коро- вами, для виконання обряду обирали телицю. Інший важливий реквізит ритуалу – дерево. Серед багатьох дерев пастухи віддавали перевагу березі; найімовірні- ше, через білий колір її стовбура. За твердженням фольклористки Броне Стунджене, «семантично образ берези часто здається більш мотивованим, якщо мати на увазі її білий колір та традиційні твердження, що в багатьох місцях це дерево символізує особливе світін- ня, блиск» [18, p. 50]. Ось як а пояснила це одна інфор- мантка: «Біла береза означає білий сніг» [IIES, b. 2337, l. 18]. За даними етнографічних досліджень, якщо поруч не було берези, то обирали будь-яке інше дерево, наприклад ялівець [IIES, b. 2337, l. 14]. Як засвідчують джерела різного характеру, дійство, що його виконували пастухи, можна розділити на кілька основних моментів. Починалося воно з того, що учасни- ки осіняли себе хрестом. Потім старший пастух залазив на дерево і виголошував проповідь, після цього тварину водили навколо дерева. Загалом ролі розподілялися так. Головною дійовою особою обряду ставав найдосвідчені- ший, найспритніший та красномовний пастух, старший за віком, часто такий, що випасав уже не перший рік. Найменш почесна роль випадала наймолодшому, тому, хто пастухував уперше (як правило, це була дівчинка). Наприклад, у Північно-Східній Литві маленька учасниця обряду мала повзати навколішки, схопивши барана зубами за хвоста [LTA 1722/109], іноді вона мала штов- хати тварину ззаду [IIES, b. 2337, l. 9]. Ритуал розпочинався, коли старший пастух осіняв себе хрестом. Пастуха, який залазив на дерево для виголошування проповіді, Ю. Елісонас називав «kuni- gu» – «ксьондз» [6, p. 121]. Він мав володіти даром імп- ровізації. Зміст проповіді був однаковий на всьому ареалі поширення обряду: перелік труднощів, що їх зазнали пастухи, сподівання якнайшвидше закінчити сезон випасання й повернутися додому. Для того, щоб прохання було переконливим, «під час проповіді, пере- раховувалися лиха всіх пастухів, озвучувалося прохан- ня до Бога і наказ цапові також просити, щоб швидше прийшла зима» [2, p. 1023]. Проповідь, за даними наших досліджень, найчастіше виголошувалася під час ведення тварини навколо берези. Як засвідчують польові матеріали, діти-пастухи разом зі старшими промовляли: «Цені козу на берьозу. Дай, Бог, снегу і марозу» («Тягни козу на березу. Дай, Бог, снігу і моро- зу») [IIES, b. 2337, l. 10]. Інформант зазначає, що в тій місцевості було село старовірів, і, підгледівши за його мешканцями, пастухи повторювали за ними росій- ською мовою. Ті, хто пастухували в середині ХХ ст., не виголошували складних промов і не пам’ятають, щоб старшого з-поміж них називали ксьондзом. Пастухи просто зверталися до Бога, щоб швидше похолодало і вони могли поїхати додому [IIES, b. 2337, l. 14]. Ті, кому доводилося пасти худобу в 40–50-х роках ХХ ст., зовсім не згадують про коли-небудь виголошену проповідь. З відмиранням обрядовості ця частина церемонії, імо- вірно, перейшла в загальне звертання пастухів до тва- рини. У середині ХХ ст. в Північно-Східній Аукштайтії перед початком обряду всі пастухи зверталися до тва- рини з питанням, коли прийде зима [IIES, b. 2337, l. 2], потім водили її навколо берези. Інші виконавці ритуалу водили білого цапа або бара- на. За даними наших досліджень, для цього обирали сильніших пастухів, адже тварина зазвичай щосили опиралася. Тому зважали на її норов, часто обирали «спокійну, яка допускає до рук» [IIES, b. 2337, l. 2]. Це відбувалося в такий спосіб: два пастухи брали тварину за роги й тягли; одного (переважно молодшого й лег- шого або дівчину) садили на спину, щоб імітувати їзду верхи; ззаду ще один пастух штовхав або хапав твари- ну зубами за хвоста. Інформантка, яка сама брала участь в обряді, згадує, що їхала верхи на барані [IIES, b. 2337, l. 5]. Найганебнішою була роль у того, хто хапав зубами тварину за хвоста. За даними Е. Глямжайте-Дулайтене, ця тварина мала випорожнитися, інакше пророцтво не здійснилося б [7, p. 202]. Ю. Елісонас наводить ще одну умову: «Прикушуючи цапа за хвоста, слухали його мекання. Якщо цап мекає – кажуть, що швидко випаде сніг» [6, p. 120] ]. Як засвідчує цей дослідник, під час ритуалу часто знущалися з тварини: «Зловлять козу, кладуть їй на роги деревинку і підпалюють її» [6, p. 118]; іноді тварині погрожували: «Ти, цапе біловоло- сий, проси Бога, щоб сніг був, а якщо не буде, ми тебе відлупцюємо» [6, p. 118]. Експедиційні матеріали під- тверджують, що в околицях м. Зарасай цапа били й щипали, щоб він голосніше мекав, тобто краще просив снігу [IIES, b. 2337, l. 10]. У ритуалі водіння цапа інші пастухи брали участь як учасники процесії: «чотири пастухи, скрутивши дере- вини, як свічки, супроводжують його по двоє з обох боків» [6, p. 120], «інші два пастухи ідуть поряд із цапом і тримають ліхтарі, зроблені з деревинок, ніби свічки» [2, p. 1023]. Учасники процесії співали пісню, у якій вихваляли тварину та нагадували їй, чому все це відбувається. При цьому вони по черзі повторювали певні звуки («гм», «пір») [21, p. 39]. Варто зазначити, що під час ритуалу дотримувалися принципу ієрархії: першим текст промовляв найкмітливіший, а той, хто не міг належним чином вимовити повторів, зазвичай молодший, або хто пастухував перший рік, «діставав батогом по литках» [21, p. 39]. У зафіксованих піснях іноді повторюється текст: «Чорна корова – молоко біле, чи не диво?» Слухачі під березою мали відповісти: «Диво, диво, як не диво» [11, p. 179]. Аналізуючи ці тексти, Юргіта Маціяускене-Бонда першою звернула увагу на повторюване в них запозичення зі слов’янсь- ких мов – dyvai (буквально – дива́), тоді як у фольклорі Регіна Мікштайте-Чичюркене. Ритуал закликання зими пастухами в Литві ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 88 Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності південних слов’ян синонім цього слова – чудо – вжива- ється при бажанні вплинути на погоду [11, p. 179]. Дослідниця зазначає, що підкреслювана під час риту- ального співу пастухів чорна масть корови також не є випадковою, тому що в литовських загадках хмара часто постає як чорний бик/корова/телиця: «Juoda karvė dangų laižo» («Чорна корова небо лиже») [11, p. 179]. Згадки про чорну корову є також у віруваннях, пов’язаних із прогнозуванням погоди: «Jei genant namo pirma eina juoda karvė, ryt bus gražus oras, jei ne – negra- žus» («Якщо дорогою додому першою іде чорна корова, завтра буде гарна погода, якщо ні – погана»). Авторка розмірковує, що чорна корова в цих віруваннях анало- гічна чорній хмарі, і можна вважати, що в піснях пасту- хів вислови «juoda karvė» («чорна корова»), «baltas pie- nas» («біле молоко») не тільки були грою слів, але й мали магічне значення [11, p. 179]. Важливим був напрям руху під час водіння цапа та кількість пройдених кіл, яка залишилася без змін до часу зникнення ритуалу. За даними джерел різних періодів, тварину водили за рухом сонця – «kaip saulė teka» («як сонце сходить») [IIES, b. 2337, l. 15]. Проте авторці цієї статті вдалося знайти два джерела, де зазначено, що тварину вели задом наперед. Б. Бурачас пише, що «двоє пастухів тягнуть цапа, зав’язавши вербові налигачі на рогах» [2, p. 1023], «тричі його задом наперед обводили навколо берези» [IIES, b. 1051, l. 31]. Інформанти пере- важно розповідають, що ритуал виконувався тільки один раз і після цього очікували на результат. Якщо його не було, то обряд не повторювали. Приблизно в 30–40-х роках ХХ ст. ритуал закликання зими й водіння тварини перетворився на жарт, тому інформанти й згадують про це з усмішкою [IIES, b. 2336, l. 89]. Походження і значення ритуалу У 30-х роках ХХ ст. з’явилися перші дослідження про ритуал закликання зими, що його виконували пастухи осінньої пори. Ю. Елісонас, який у статті «Ožio ceremo- nijos» («Цапині церемонії») подав 19 його описів, обряд водіння цапа навколо берези трактував як слід минуло- го. Автор вважав, що діти-пастухи перейняли обряди, виконувані колись дорослими [6, p. 117–126]. Б. Бурачас у статті «Ožys dievų sniego išprašo» («Цап випрошує в богів сніг») розповідає, що восени литовці, женучи худобу назад до хлівів, жертвують богам цапа, дякуючи за надану можливість її вигодувати, а також просять для неї погожої зими, ситних кормів і захисту від хрестоносців (рицарів ордену хрестоносців, які нападали на Литву) [2, p. 1023]. У статті наводиться пісня про жертвоприношення цапа, яку записав 1865 року в околицях Кведарни ксьондз Тамулявічюс із міс- течка Вейвірженай у Жемайтії. Б. Бурачас пов’язує її з ритуалом закликання зими, що його виконували пас- тухи. Він зазначає, що це «відгомін обрядів і звичаїв далекого минулого, які перетворилися на народну гру» [2, p. 1023]. Зв’язки із зазначеною піснею акцентували й інші автори, котрі досліджували обряд «білого цапа». Антанас Мажюліс у статті «Rudeninė ožio švent» («Осіннє свято цапа») [12, p. 225–226] наводить пісню про жертво приношення цапа, на яку вказує також Б. Бурачас, тільки тут зазначено іншого її записувача (ксьондза Казімераса Яунюса) та інше місце фіксації (м. Швекшна). Пісню датовано ХІХ ст. Автор статті, посилаючись на «Литовську енциклопедію» [10, p. 147– 156], стверджує, що «ця пісенька жертвоприношення цапа якраз, здається, розкриває таємничу завісу, адже саме обряди закликання зими, що їх виконують пасту- хи дуже легко могли виникнути з обрядів жертвопри- ношення цапа на честь богів, а саме цап був улюб леною жертвою для богів» [12, p. 226]. Крім того, дослідник дійшов висновку, що вислови «ožį išvedė» («цапа виве- ли») та «ožį paliko» («цапа залишили») «походять із християнської сповіді і їх, мабуть, слід виводити з куль- ту цапа, де цапині свята, які справляють пастухи, є від- блиском давніх обрядів жертвоприношення цапа, тому що представники старшого покоління ще пам’ятають залишки обрядів» [12, p. 226]. У другій половині ХХ ст. з’явилося більше дослі- джень, присвячених цьому обряду. Походження і зна- чення ритуалу вивчала Даля Урбонавічене. В опубліко- ваній 1997 році статті «Vasaros ciklo lietuvių etnochoreo- grafija» («Литовська етнохореографія літнього циклу») вона гіпотетично пов’язує водіння й биття цапа з при- несенням у жертву худоби під час осіннього свята вро- жаю [23, p. 41]. Посилаючись на дані з особистого архіву Йонаса Вайшкунаса, авторка повторює ці при- пущення також і в монографії «Lietuvių apeiginė etnocho- riografija» («Литовська обрядова хореографія») [22, p. 376–381]. Лібертас Клімка називає розглядуваний ритуал закликанням зими, зважаючи на символіку білого кольору: біла береза, білий цапик – отже, скоро скрізь усе буде білим [8, p. 333–335]. Він пов’язує риту- ал водіння цапа з жертовним поклонінням силам при- роди, стверджуючи, що це подяка за всі блага осені, а також порівнює обряд зі звеличуванням цапа в піснях дорослих. Автор указує на джерела, що засвідчують культуру Пруссії XVI ст. , а ще на опубліковану Тамулявічюсом пісню, де подаються відомості про осін- нє жертвоприношення цапа. Після хрещення Литви це важливе осіннє свято, на думку Л. Клімки, збіглося з днем Святого Мартіна. Дуже важливий у минулому ритуал перетворився на дитячу гру. Автор звернув увагу на поширені в усій східній частині Литви ігри пастухів із цапиком. Ю. Маціяускене-Бонда в статті «Lietaus ir sniego šaukimas bei nuvarymas lietuvių vaikų folklore» («Закликання та проганяння дощу й снігу в литовському дитячому фольклорі») [11, p. 177–179] подає зовсім нове тлумачення церемонії водіння цапа. Вона першою повела мову про елементи магії, відзна- чила білий колір, який мав символічне значення в цьому ритуалі: біла коза/баран/береза → білий сніг. Аналізуючи давні балтійські джерела, у яких згадуєть- ся про жертвоприношення цапа або барана, можна запропонувати чимало інтерпретацій функціонального значення обряду. З іншого боку, культурна трансляція може відбуватися не тільки вертикально або горизон- тально, але й шляхом міграції [14, p. 6–9]. Пошуки похо- дження ритуалу водіння білого цапа можна продовжити ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 89Регіна Мікштайте-Чичюркене. Ритуал закликання зими пастухами в Литві в культурах інших етносів, зокрема татар. Прибула до Литви більш ніж шістсот років тому татарська людність подарувала литовській культурі чимало явищ зі своєї духовної та матеріальної спадщини. За даними багатьох дослідників, татари жили відокремлено. На думку Тамари Байрашаускайте, «від остаточної інтеграції, повного ототожнювання себе з литовським суспіль- ством татар вберегли внутрішні зв’язки, які сприяли розумінню суспільством, а також самими татарами, від- мінності їх етнічного походження і віросповідання. Ця відмінність заважала інтенсивному проникненню чужих впливів до організації релігійного життя, традицій і зви- чаїв татар» [1, p. 220]. Отже, литовське населення мало значно менше можливостей для переймання звичаїв етнічної групи, яка сповідувала іслам. Проте це припу- щення спростовують етнографічні описи татар. Станісловас Крічинскіс, який ретельно дослідив зви- чаї цієї спільноти, зазначав, що в татар є звичай, пов’язаний з городництвом і сільським господарством. Автор зазначає, що з метою викликання дощу біля річки жертвують чорного барана, а ясної погоди на пагорбі – білого. В околицях Ашмяни** до обряду долучаються навіть православні селяни, які вірять у магічну силу мусульманських молитов. За словами автора, «коли вро- жаю загрожувала посуха, татари в околиці у складчину купували чорного барана. [...] В умовний день надвечір натовп татар, тримаючи барана за роги, суне на берег річки або річечки. Там мусульмани, стоячи рядами, під керівництвом мулли або муедзина співають молитву “tekbirą” (“текбіра”). Мулла одягнений у вивернутий одяг, що має назву džubą (“джуба”). Православні селяни, що беруть участь в обряді, стоять окремим гуртом і часто хрестяться й моляться. Після цього один з татар ріже барана» [9, p. 216]. Ще 1937 року чорних баранів жертвували і в Литві, у розташованих біля самого Вільнюса татарських селах Нямежис, Сорок Татар; біло- го барана жертвували рідше, проте такі випадки трапля- лися в Нямежисі. Жертвоприношення барана відоме і в інших поселеннях татар, розташованих неподалік від Литви, а також серед волзьких татар і османських турків [9, p. 215–217]. Автор пов’язує ці обряди з часами шама- нізму і стверджує, що вони походять від давніх вірувань, які збереглися і з поширенням ісламського культу, тому що для середньоазійських племен погода була такою ж важливою, як і для сучасних тюрків-землеробів [9, p. 218]. Ця проблема була актуальною і для дітей-наймитів із селянських родин у першій половині ХХ ст., особливо для тих, які страждали від холоду, голоду, недосипання, жорстокого ставлення господарів [15, p. 28–36]. Тому литовці, білоруси, поляки й росіяни, що сповідували католицьку або православну віру, водячи білого цапа або барана навколо берези, прагнули дочекатися снігу. Аналогії знаходимо також і в ритуалі, що його викону- ють татари. Як і татари, представники зазначених вище спільнот послуговувалися способом симільної * На території Білорусі, білоруська назва – Ошмяни [прим. перекладача]. магії (обряд коло річки = дощ; обряд на пагорбі = ясна погода; обряд коло берези = сніг; жертвується білий баран/цап = сніг; жертвується білий баран = ясна погода; жертвується чорний баран = дощ). На відміну від татар, у литовських пастухів ритуалом керував старший, авторитетний пастух, який прагнув швидше закінчити сезон випасання. Таке вираження сили впли- ву пастуха пояснює й І.-Р. Мяркене. Вона зазначає, що записані в першій половині ХХ ст. вірування про грозу і Perkūną (Пяркунаса), який її викликає, колись функціо- нували серед дорослих, а згодом дедалі частіше пере- ходили до сфери вірувань дітей і підлітків [13, p. 217]. Щоправда, жертвоприношення стало лише імітацією. Важко повірити, що пастухам у той час було дозволено приносити справжню жертву. Взаємозв’язок між жертвоприношенням тварини та магічним обрядом впливу на погоду (а не з календар- ним святом), на нашу думку, є більш переконливим. Це дозволяє висунути гіпотезу, що ритуали сучасних пас- тухів, найімовірніше, пов’язані з культурою давніх кочівників. Це підтверджує спостереження С. Крічинскіса про росіян-старовірів, які брали участь у ритуалі татар-мусульман. Детальніші відомості про церемонію водіння цапа (а в Південній Аукштайтії, яка межує з місцями проживання татар, – барана), що були зафіксовані під час етнографічних експедицій, надали інформанти росіяни. Яку саме тварину обирали для обряду, імовірно, не мало вирішального значення і серед татар. Адже татари з Новогрудка із цією метою жертвували бика або корову [9, p. 219]. Татари, які поселилися в Литві, не тільки були вправ- ними воїнами, але й займалися тваринництвом – роз- водили корів, овець і кіз, що давали сировину для татар- чинбарів [9, p. 130]. Вони, очевидно, від предків зберег- ли також обряд, завдяки якому намагалися змінювати погоду. Можливо, беручи участь у такому магічному ритуалі татар-мусульман, представники християнського населення Литви могли виробити обряд, що відповідав природним умовам цього краю і потребам пастухів. Підтвердження цих припущень можна отримати шля- хом проведення детальніших досліджень за межами Литви з одночасним аналізом звичаїв татар, які мешка- ють у Литві й сусідніх державах. ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011 90 Формовияви литовської етнокультури. Міжетнічні зв’язки та паралелі в народній традиційності 1. Bairašauskaitė T. Lietuvos totoriai XIX amžiuje. – Vilnius, 1996. 2. Buračas B. Ožys dievų sniego išprašo // Naujoji romuva. – 1930. – Nr 17. 3. Buračas B. Piemenėliai šaukia žiemą // Ateitis. – 1943. – Nr 292. 4. Dundulienė P. Lietuvių šventės: tradici- jos, papročiai, apeigos. – Vilnius, 1991. 5. Dundulienė P. Lietuvių etnografija. – Vilnius, 1982. 6. Elisonas J. Ožio ceremonijos // Mūsų tautosaka. – 1930. – T. 2. – P. 117–126. 7. Glemžaitė-Dulaitienė E. Kupiškėnų senovė: etnografija ir tautosaka. – Vilnius, 1958. 8. Klimka L. Tautos metai. – Vilnius, 2008. 9. Kričinskis S. Lietuvos totoriai. Istorinės ir etnografinės monografijos bandymas / іš lenkų kalbos vertė Tamara Bairašauskaitė. – Vilnius, 1993. 10. Lietuviškoji enciklopedija. – Kaunas, 1934. – T. 2. 11. Macijauskaitė-Bonda J. Lietaus ir sniego šaukimas bei nuvarymas lietuvių vaikų folklore // Tautosakos darbai. – Vilnius, 2006. – T. XXI. – Р. 169–182. 12. Mažiulis A. Rudeninė ožio šventė // Ateitis. – 1938. – Nr 4. 13. Merkienė I.-R. Atmosferos «valdymo» būdai Lietuvoje XX a. pirmojoje pusėje: etnokultūrinio tapatumo savybės. Etninė kultūra ir tapatumo išraiška. Etnologiniai tyrinėjimai Lietuvoje 1992, 1993 ir 1995 metais // Mokslo aidai. – Vilnius, 1999. – Р. 208–222. 14. Merkienė I.-R. Gyvulių ūkis XVI–XX a. Etninės patirties ištakos. – Vilnius, 1989. 15. Mikštaitė-Čičiurkienė R. Kai kurie piemenų kasdienybės bruožai XIX a. рabaigos – XX Aukštaitijoje // Liaudies kultūra. – 2009. – Nr 3. – P. 28–36. 16. Milius V. Žiemos šaukimo ceremonijos. Lietuvių etnologijos bruožai. – Vilnius, 1964. 17. Morkūnas V. Nuo tamsos ligi tamsos. – Vilnius, 1977. 18. Stunžienė B. Medžių simbolika dain- ose // Darbai ir Dienos. – Kaunas, 1996. – T. 3 (12). 19. Šaknys Ž.-B. Kalendoriniai ir darbo papročiai Lietuvoje XIX a. рabaigoje – XX a. antrojoje pusėje. – Vilnius, 2001. 20. Šliavas J. Žeimelio apylinkės. – Kaunas, 1985. 21. Tuskenytė O. Ožkos vedimas aplink beržą // Anykščiai. – 1992. – Nr 3. 22. Urbanavičienė D. Lietuvių apeiginė etnochoriografija. – Vilnius, 2000. 23. Urbanavičienė D. Vasaros ciklo lietuvių etnochoreografija // Liaudies kultūra. – місто, 1997. – Nr 5. – P. 35–46. Література IIES – Lietuvos istorijos instituto Etnologijos skyriaus rankraštynas (зібрання рукописів відділу етнології Інституту історії Литви). LTA – Lietuvių literatūros ir tautosakos instituto rankraštynas (зібрання рукописів Інституту литовської літератури і фольклору). Джерела Переклад з литовської Аушряле Тараненко Висновки Ґрунтуючись на проведених авторкою статті під час етнографічних експедицій 2009 року дослідженнях, на відомостях рукописних і опублікованих джерел, на пра- цях інших авторів, які характеризують ритуал закликан- ня зими, проводячи порівняння з даними С. Крічинскіса, який вивчав татарську культуру, а також з даними інших учених, можна висунути нову гіпотезу походження обря- ду закликання зими. На підставі аналізу його форми і структури, а також того факту, що в ритуалі татар-мусуль- ман брали участь християни, можна дійти висновку, що з метою впливати на зміну погоди литовці, поляки, росіяни могли виробити новий ритуал, який відповідав природ- ним умовам Литви і потребам пастухів.

Ритуал закликання зими пастухами в Литві

Репозитарії

Схожі ресурси