З досвіду народного будівництва на Слобожанщині

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Гудченко, З.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2011
Schriftenreihe:	Народна творчість та етнологія
Schlagworte:	З експедиційних матеріалів
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43392
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині / З. Гудченко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 95-103. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-43392
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-433922013-04-28T03:08:33Z З досвіду народного будівництва на Слобожанщині Гудченко, З. З експедиційних матеріалів 2011 Article З досвіду народного будівництва на Слобожанщині / З. Гудченко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 95-103. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43392 728.6(477.54/.62) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З експедиційних матеріалів З експедиційних матеріалів
spellingShingle	З експедиційних матеріалів З експедиційних матеріалів Гудченко, З. З досвіду народного будівництва на Слобожанщині Народна творчість та етнологія
format	Article
author	Гудченко, З.
author_facet	Гудченко, З.
author_sort	Гудченко, З.
title	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині
title_short	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині
title_full	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині
title_fullStr	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині
title_full_unstemmed	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині
title_sort	з досвіду народного будівництва на слобожанщині
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2011
topic_facet	З експедиційних матеріалів
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43392
citation_txt	З досвіду народного будівництва на Слобожанщині / З. Гудченко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 95-103. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT gudčenkoz zdosvídunarodnogobudívnictvanaslobožanŝiní
first_indexed	2025-07-04T01:46:23Z
last_indexed	2025-07-04T01:46:23Z
_version_	1836678994329600000
fulltext	Під час етнографічної експедиції науковців Національного музею народної архітектури та побуту України на Слобожанщину 1 колеги з Валківського краєзнавчого музею порадили звернутися за інформацією про народне бу- дівництво регіону до Олександра Федоровича Ляшенка (1932 р. н.), який мешкає в селі Ро- гівка Валківського району Харківської облас- ті. Цей чоловік, незважаючи на тяжкі недуги (недавня втрата зору, істотна втрата слуху, інші внутрішні хвороби), зберігає чудову пам’ять, оптимістичний настрій, бажання залишити свої знання нащадкам. Ще коли він бачив білий світ, то записував у зошит свої спогади стосовно традиційної культури на Валківщині, щоб передати їх музейним працівникам, аби не пропав дорогоцінний досвід. Ми мали нагоду особисто поспілкуватися з Олександром Фе- доровичем і зафіксувати розмову на диктофон. Його розповідь і лягла в основу публікації. Сподіваємося висловити цим глибоку пошану Майстрові, життєлюбу, патріоту, людині, на- діленій талантом жити радісно, з любов’ю до всього, що він бачив, чув і що творив своїми руками. Народився і провів молоді роки Олександр Федорович на хуторі Манжаліївка Нізяків- ської сільради поблизу села Рогівка. До Дру- гої світової війни і після неї українське село значною мірою зберігало традиційний громад- ський устрій. Як і в давнину, молодь сходилася вечорами: «Було заведено так. Я почав паруб- кувати рано. Тоді музики не було дуже, одна балалайка. Сидить, бренчить на балалайці, а ті танцюють, і дівчата й хлопці. Ну, а ми ж були ще пацани. І коло того двору, де збира- лася вулиця, ми зайдемо через другий двір, тоді ж тини ще були, та крізь тини сидимо й дивимось та слухаєм, що балакають та як тан- цюють, як балалайка бренчить, поки узнали хлопці, що ми сидимо, та нас за вуха відтягли від тину. Більше ми й не ходили. А тоді вже підріс, став сам ходити на вулицю. В нас ком- панія із двох хуторів: наш Манжеліївка хутір називався, а нижче по горі до ярка – Верчин- кивка, хоть Верчинки звалися. І ото ті хлопці приходили – в нас дівчат було багато, і гуляла вулиця – десь чоловік до двадцяти, бувало, коли й більше… Зимою – в хатах… вечорни- ці: “Пішли на вечорниці у ту хату чи в іншу”. Музики не було ніякої, тоді співали. Було, ви- йдем увечорі отак, – скрізь співали своє. Спі- вали в однім хуторі, в другім, третім, співали один з перед одного… Де луче співають, туди більше йдуть. Як змагання, співи були. Бувало й у хатах на вечорницях зійдуться, співають. А другий раз, що скучно, ігри влаштовують. Було на Меланки, дівчата гадають, коли вийде заміж. Виходе у двір, сапог наділа у халяву тільки, а тоді через голову – махне ногою, са- пог злітає з ноги… А тоді дивиться, куди но- сок повернутий. – “Ага, оце в ту сторону мені виходить заміж”. А тоді начинали гадать, як женихів звати. Писали на клаптиках імена му- жиків. І тоді дівчата виходять, у шапку пере- мішують і витягують скручену у рулончик бу- мажечку, якась читає: “Га-га-га, мого Михайло звати. Мого – Петро”. Сміха було повно. Це все робилося для сміха». Дружина Марія Романівна додає: «Грав на гармошці, сам навчився. І скіки в його гар- мошок тих було – то поламалась, то ще що- небудь. А оце якось каже: “Так би заграв, та поламана гармошка”. Каже: “Ну, де та сопіл- ка? Може б я навчився на ній грати?”. Це вже коли осліп». У Олександра Федоровича не сильний, але приємний голос, яким він володіє вправ- но, вільно – ніби річка тече. Він наспівав деякі релігійні пісні, згадуючи, як у радянські часи з ДОСВІДУ НАРОДНОГО БУДІВНИЦТВА НА СЛОБОЖАНЩИНІ Зоя Гудченко УДК 728.6(477.54/.62) 96 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 святкували Різдво, Великдень. Дітей тоді за- ставляли в свята ходить до школи: «На 8 го- дин у школу, а ми в 3 години ночі вставали й ходили рожествовать. Нас люди ждали коло дворів: “Зайдіть, зайдіть”, бо ми харашо спі- вали. Рожество тоді було у двох видах – для малих (до 10–12 років) і для дорослих. Малі тільки рожествували, а дорослі робили звізду і ходили з звіздою. … Щедрівок було дві – хлоп’яча й дівча- ча. І це вчили ми. У мого батька була комора, простора. В коморі була полиця – вся застав- лена церковними книжками. Дід був вірую- чий і батько теж признавав. І була невеличка книжечка, і січас в мене в глазах – десь 15 см ширини і 20 довжини. В ній – оці обичаї: і Ро- жество, й щедрівки, і христувати, й посипати. Ше ходив дід мій і батько, і мені передали. І я учив його з братом двоюрідним. Тітка читала з книжки, а батько співав, а ми за батьком по- вторяли. Так учили. А тепер не вміють люди ні щедрувати, рожествувати, ніхто не ходе по- сипати. Ходять, так говорять, хто що приду- має, скажуть 10 слів та й усе. Щас уже отпало все… Грошей тоді не давали, а тільки пряни- ки, пироги (і то самопечене); бублики, варени- ки виносили. Це на Пасху ходили христувать: Христос воскрес! Де був Спаситель На хресті прибитий, Там страх був великий. Там земля страхалась, Камнем розпадалась. Під тим хрестом Ісусова мати стояла, Свого сина звеселяла: – А ти, син мій красний, Всьому свєту ясний. А там пташечки літали Весело співали. А ви, люди, звеселіться, Христу Богу поклоніться. Будьте здорові, з праздником, з Велико- днем! 22 роки Олександр Федорович прожив на хуторі, а тоді одружився, купив хату й оселив- ся в Рогівці. Світла радість дитинства, тради- ції та творчий потенціал роду наснажували все його подальше життя: «В мене натура така, я на що гляну, те й зроблю: і плотником, і столя- ром, і по-каменщицьки, і по кришах, я на все… В мене дуже широкий огляд». Село Рогівка витягнулося попід лісом дов- гою вулицею, яка з півночі розгалужується двома гілками, утворюючи вигін. Одна гілка далі завертає до автостради на захід, друга, коротенька, закінчується глухим кутом. Ву- лиця з двох боків забудована індивідуальними садибами. Найстаріші дві-три хати спорудже- ні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., решта – у другій половині ХХ ст. Одна з таких давніх хат, що належить М. А. Хворосту (1949 р. н.), збудована була ще його дідом. Будівля рублена, обмазана й побілена. У плані поділяється приблизно нав- піл. Уздовж чільного боку був піддашок на стовпчиках, частина якого зашита. «Чулан» є ніби «розподільчим вузлом» між усіма примі- щеннями. Праворуч двері ведуть у хатину, яка займає половину будівлі, ліворуч – у комір- чину, збільшену за рахунок обшитої частини піддашка. У хаті – два поздовжніх сволоки, на одному з яких вирізьблено хрест. Хата була первісно під соломою, мала призьбу. Ще на- прикінці 1970-х років у дворі були розташовані сарайчик, погрібник, велика плетена всторч і обмазана з двох боків клуня. Цікавою подро- бицею роду є те, що прабабка господаря чума- кувала. На межі садиби росте ряд величезних старих ясенів, які свідчать про те, що місце са- диби заселене давно. Хутори, про які згадував Олександр Фе- дорович Ляшенко, майже повністю покинуті. Більшість колишніх садиб зруйновані, і густі хащі поглинули їх, не можна навіть пройти до руїн. На згадуваному вже хуторі Манжелі- ївка ще не розвалилися дві покинуті садиби. На одній збереглася стара хата з піддашком спереду на стовпчиках: три стовпчики, а далі до рівня стовпчиків зашитий дошками виступ експедиційні матеріали сіней. Уздовж затилля – притула під односхи- лим дашком. На причілку і на чолі – по два вікна, що освітлюють велику хату з двома по- здовжніми сволоками. Неподалік – покинута, але вціліла садиба: хата причілком до вулиці на відстані близько шести метрів, повітка проти хати, віддалена на значну відстань, огорожа вертикального пле- тіння, повалені ворота, дощана хвіртка. Госпо- дарський двір від чистого відгорожений лісою. На цьому ж хуторі вціліла й велика хата на дві половини початку ХХ ст., з високими стінами та круговим сполученням приміщень. Уздовж чола був піддашок, середня частина якого підкреслена ґаночком з дашком проти входу. Ось такі матеріальні рештки традиційної забудови одного з куточків Слобожанщини. Але ж за ними стоїть давня будівельна куль- тура багатьох поколінь населення козацького краю. Розповідь Олександра Федоровича яскра- во висвітлює ті риси народного будівництва, які не завжди можна побачити зовні, оскіль- ки вони пов’язані з технологією, обрядовістю, взагалі досвідом, набутим майстром протягом життя. «Колись сади були в основному із диких дерев. Тоді були ліса кругом. І тут, у нас були дерева такі, що вдвох не обнімеш, вікові дерева були і ліса здорові. Люди давно тікали відкі- лясь і вибирали місця, щоб ліс і вода була. Наш хутір звався Манжеліївка. В ньому було 38 дворів, і розтягнувся він десь на 1 кі- лометр. Нижче нашого були інші: по ярку тут, по горі до півсотні дворів було, і внизу в ярку були хати. У нас тільки 6 дворів живе, а то сто- ять пусті, бур’янами заростають. Січас нема й сліду деяких хуторів. Їх позносили. Повтікали всі – хто в город, хто куди… В старину хата ставилася в основному від воріт метрів за 15 і вікнами у двір, глуха стіна на садок, ну, і бокові вікна були. Хати вкрива- лися соломою, рідко де залізом, тільки у дуже багатих людей. … Після – під черепицею, а в основно- му під соломою. Строїлися хати без єдиного гвоздя, все на кілках та на диблях. Задума- ли хату робити – розбивають її розмір на дві частини. Тоді робили хати під один хва- сон, ще й за мою пам’ять. Заходили зразу на крильце, з крильця в сіни, із сіней – у чулан, а двері в хату зразу налєво метра півтора від стіни. Чулан не накривався – ні потолка, ні- чого, так, криша під соломою була. І для чого чулан? – Це була кладова. В ньому весь ін- вентар: сапки, лопати, вила й граблі хранили- ся, діжки ставили, а то жлукта в основному з товстих дерев видовбували, з мукою жлукта у чулані. У вуглу від садка стояла кровать дерев’яна для оддиха. Тоді люди додержува- лися режиму: до дванадцяти чи до часу ро- блять, два часа перерив у їх, по обідали і од- дихають. Тоді встають і роблять до смерку. І крім інвентаря, в чулані, як входити наліво, двері у хату, а направо в углу нарубані дрова складали, щоб вони були сухі. Хазяйка да- леко по дрова не ходила: двері одкрила, про- йшла 3-4 метра і топе. Комини перегоражу- вали хату. Димарі робилися тоді хворостяні, із хворосту городили на сторч. Хата переді- ляється навпіл якраз по димарю: половина йде під хату жилу, а половина йде під чулан. Димар – одна стінка стоїть на стіні як раз від чулана, а ті стінки йдуть на горище. Димар робили просторий, в ньому так званий лаз, щоб хазяйка могла залізти всередину сама у димар з двома відрами. В одному відрові – вода, в другому – глина, щітка, щоб могла по- мазати димар до самого верха. Понад краями ширина димаря була 1 м × 1 м, шоб там могла повернутися жінка і мазати. Понад краями з двох стінок ставили щаблі, як городили, хоч шеліги їх звуть, або глиці, на 15 сантиметрів від стіни, з однієї сторони і з другої, такі, як рука, зав товшки. Знизу ж хазяйка не може дістати до верха. Помазала, скільки дістає, тоді однією ногою стає на щаблину, другою – на другу, піднімається вище, щоб дістала до самого верха помазати глиною димар. Дима- рі були і зверху хворостяні, не так, як січас, 98 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 один перед одного шоб луче, тоді красоту не дивилися. Коло димаря у чулані обов’язково в кажній хаті стояла драбина на горище. Гори- ща перегороджувалися на відсіки. Ставляли розпиляні брусся, сантиметрів на 30 вишини, і тоді в один відсік зерно насипалось, пшени- ця, в другий – жито, у третій – просо, в чет- вертий – гречка. То для зерна були відсіки на горищі. Як надумали робити хату, вибирали дуб- ки, де товсті, і закопували зразу по вуглах стояни (у двох видах робилося – на стоянах і на камнях). Вишукували здорові камні, ви- кладали камнями по вуглах і тоді посередині, шоб можна було положити підвалини, ну і брали “урівень”, шоб було рівно. І стояни теж так різали, у землю заганяли не менше, як на 70 сантиметрів, 40 – поверх землі. І тоді на ті стояни клали відвалини. Хати в основному робилися рублені, тепер роблять, як прихо- диться: і сторчові, а тоді тільки рублені. Тов- сте дерево розпилювалося навпіл і то по ву- глах зарізали замки, посередині видовбували дірки і витесували сокирою – диблі звали- ся, ширини сантиметрів 7-8, вишини санти- метрів 10-12. І тоді в ті дірки забивали цей дибель, і по стіні їх ставили декілька, можна було ставити й три – дивлячись, яка довжина хати – чим довша хата, тим більше диблів, тим міцніша стіна, – не давала нікуди вгибу. І так нижній положили брусок, дірки повидо- вбували, позабивали диблі, тоді верхній бру- сок ложать, теж розмічають: дибель стоїть, і в тому брускові видовбують дірку – як раз, щоб зайшов брусок на дибель і щоб брусок ліг на деревину щільно. А диблі держали, щоб не було шаткості, щоб не було похилу ні- куди. І так до самої клітки. Клітку зробили, у кожній деревині диб лі ствили, цвяхів не було. Клітку поставили, тоді начинають своло- ка ставити, товсті. Посередині видовбували паз сантиметрів 6-7. Це для того, шоб у цей паз уганяти доски у сволок, а на стіни ста- вили дошки прямо на брусок, хоть деревину, яка підходила по уровню стелі. Так стели- ли стелю. Коли сволока починали стягува- ти, то обов’язково на сволоку видовбували хрест сантиметрів 30 довжини (щоб по хаті не вдарила гроза). Сволок витягли (це своло- ковщина називається), тоді підв’язували по- середині сволока полотенце, ставили хліб на полотенце. Хліб пекли самі. Хлібину став- ляють пі дошвою донизу. Тоді полотенце те розв’язують і дивляться, як упаде хлібина на землю. Тоді були глиняні долівки. Якщо хлі- бина впаде підошвою так, як вона стоїть, на землю, значить у тій хаті буде хароша жизнь, якщо перевернеться догори підошвою, жизнь буде нещаслива у тій хаті. Було, що упаде, ще й покотиться, а тоді перевертається. То теж поганий признак. Окрім подовжнього, в хаті ставили ще й по- перечний свалок, десь від подовжнього санти- метрів на 25 нижче. Клали його на глуху стіну і на ту, що у двір, вони ж на замках, щоб не давали розходження, похилу стін. Як напечуть хліб у печі на капустяному листі, розставляли його на цей поперечний сволок. І такий добрий хліб був, що й за вуха не відтягнеш. Коли клітку зробили, починали ставити крокви. Їх теж приганяли. Як крокви стави- ли, нарізали глиці, на тій деревині косий за- різ. Крім зарізу, робилося сідло. І в крокві теж зарізали – і так, що кроква сідає прямо у те сідло. Упор дає, і вона нікуди не руха- лася. А вгорі на одній крокві вирізався по товщині крокви чіп, десь 4-5 см товщини, а на другій крокві вирізалося гніздо для входу цього чопа, і заганяли в гніздо чіп, тоді свер- дельцем просвердлювалася дірка крізь обидві деревини і робили дубові кілки товщиною 3 см, довжиною 20 см і заганяли той кілок у де- ревину, щоб якраз входив до кінця деревини кілок. Ото було таке кріплення. І нижче десь на півтора метра чи на два, дивлячись, яка ширина хати, бантини ставили, які держали крокви, щоб не було ніякого розходження і щоб держало гарно дах. Бантини – брусок витесували товщини десь 10 см, довжини, щоб хватило від крокви до крокви (2-2,5 ме- три). Теж просвердлювали дірки у крокві і бантині і закріплювали тими ж кілками, що експедиційні матеріали були вже готові натесані. Це було замість цвяхів. І так поставили крокви, тоді по крок- вах починали латати лати. Лати – маяки з де- рева, можна класти під солому, можна робити з будь-якого дерева, зав товшки сантиметрів 7-8, як рука. І теж кладе на крокву, свердель- цем просвердлює дірку, хоч свердлять іще на землі лати за розмірами, щоб попадало на крокву, а крокву тоді вже на місці свердлять, прикладають лату і свердлять дірку у крокві по цій же дірці, що у латі, і кріпили кілка- ми. Кілки не заганяли повністю, виглядало з деревини сантиметрів 5-6. Коли латами об- латають цю хату, тоді на проміжки лата від лати – 40 сантиметрів – рубали ліщину (і не розчухували, так той хворост з гіллям за- кладали). Чим густіше закладені проміжки, тим легше було крити соломою. Солому клали тільки житну. Старалися, щоб жито було ви- соке. Для чого? Молотили тоді вручну ціпом. Звозили усе в клуню з поля, молотили там ці- пами зимою і одбирали околот із жита. Ста- рались не перебивати дуже солому – колосся пооббивали, а солома ціла, довга була. І цей околот в’язали в снопи: з соломи робили пере- весло – крутили один край, тоді один край під руку, а той крутне, тоді повертали – і так робили перевесла, і тими перевеслами в’язали снопи товщиною сантиметрів 20. Тоді тими снопами обв’язували кришу. Начинали внизу: знизу по кроквах до бантин прив’язували цей околот до нижньої бантини, прив’язували ж теж соломою – перевеслами. Обв’язали хати околотом, тоді вже роб лять чинки. Рядову житну солому розстеляли посеред двору тов- щиною сантиметрів на 30 і ширини 1 м 20 см, щоб була, як грядка цибулі. Воду заготовляли бочками. Водою поливали з поливалки, щоб ця розстелена солома намокла. Коли намокла солома, іде один по цьому чинкові граблями і прибиває, розправляє, щоб було рівненько, прибиває її до ніг і так далі – далі по всьо- му чинкові… Ото збив і притоптує ж обо- ма ногами. І робили батіг: звичайна палка, на краю прив’язували кусок верьовки метра півтора. І цей батіг підсувають на землі, а ве- рьовка зверху. Рукою просувають, він знає довжину цієї палки, находить край, тоді ве- рьовку цю зачіпає за палку, обкручує і під- діває туго до себе цю солому. Палку зачепив і зверху кінець продіває, хоч зав’язує на ці ж верьовки. Як невисока хата, то з довгими ви- лами держаками наштрикує цей батіг з соло- мою, піддіває й подає. Там уже стоїть крив- щик. Той бере чинок, повертає, як хоче, і по околоту зразу починає стелити перші чинки. Один край він притоптує поза латою поверху, а другий край повністю лягає на околот. І це весь перший ряд пройшов, тоді починає дру- гий ряд класти, залишаючи 30 см від ниж- нього і так само він поступово притоптує, і виходить товщина соломи на даху десь 40 см. Так іде до верха. А якщо хата висока, то ставили в двері “журавель” і ним зачіпляли: за один край “журавля” чіплялась верьовка, за другий край – солома, що подавалась з батогом. Так використовували “журавель” – поворотник для високої хати. І так до верха. Нагорі сходиться: та сторона відціля, та від- тіля, він утоптує, тоді вже зверху накладає товстий шар соломи рівномірно, притоптує, і кожний шар соломи, як положив, грабелька- ми розчісує, щоб не було поперечної соломи, щоб не затримувалась в дощ вода. Розчісував грабельками кожний поданий куль соломи, виходила тоді дуже гарно розчесана криша. Вгорі він накладає, звужує, розчісує, і солома не промокала в дощ. Так крилися хати. Строїли хати наймані в основному досвід- чені плотники, бо такі люди не вміли робити з кріпленням диблів, кілків, замків. Замки теж різні були. Я міг би зробити деревину з кусків на цілий кілометр довжини, і вона б ні у бік не пішла, і не розірвав би її. Замки такі робилися. Є замки косі із чопом і з зарізом. Є замки і на кілках, то там дуже складні за- різи, і він зачіпає – деревина за деревину, а тоді кілок заганяє. Частіше прості замки робили, які легші. А складні замки робилися у дуже багатих людей, які дужче платили. Я раніше колекціонував замки, диблі. Вуглові замки у мене є. 100 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 Коли починали будувати хату, під глуху стіну обов’язково клали гроші, більше сріб- ні, на стояк під хату. А як закінчили хату, обов’язково освячували – в несвячену хату не заходив ніхто. Хати строїлися тоді перед у двір вікнами, і в одній половині від сіней широ- ка присьба була – 1,5-2 метри ширини. Літом дещо збирали і складали там: чи квасолі нарве піде на вгороді та туди положе, чи що інше… Із сіней 2 виходили в чулан. Хати обов’язково мазали глиною і білили. Сам хазяїн не помаже хати. Це було постійно і в усіх. Сьогодні строїться чоловік і об’являє на який день: “Приходьте мазати хату!”. І люди сходяться: і мужики, і молодь, і бабки йдуть. Бабки мажуть, мужики місять глину. Раніше місили глину самі ногами: викопують яму, обставляють дошками, щоб не розходилось, насипають глину. Далі стали місити кіньми. Мужики подають глину, носять, а баби ма- жуть – один зовні, другий зсередини. Об- мазали клітку, а тоді на горищі накладають глину. Роблять стілаж, бо так високо пода- вати глину. На стілажі другий стоїть чоловік, подає на горище ту порцію, що йому подали знизу. Перед тим, як накладать, хазяїн і ха- зяйка беруть грахвін горілки, печуть пироги і виносять людям: наливають по чарці, дають по пирогу. Випили, тоді залазять на горище і починають мазати його. Це такий був закон. Комини ставляли в хатах, обов’язково була піч, плита з лежанкою, де старики спали. Ко- мини обов’язково красилися глиною красною. Тоді їздили у Валки, купували такі грудки, як м’ячі круглі, як кулак завбільшки. Ото той м’ячик куплять, тоді розводять з водою і об- мазують комини. Вони були красні в кожнім дворі. Хату білили і всередині, і зовні білою крейдою. А кругом вікон (віконниць тоді не було) обводили красною або чорною обвод- кою, щоб виділялось вікно. В старих хатах ві- кна були дуже малі (сантиметрів 25), 6 шибок. Малювання на стінах не було, а на сволоках видовбували або випалювали хрест. Як хату построять, їдуть до церкви, запро- шують батюшок. Ті приїдуть, хату освятять, їм зав’яжуть там хлібину, хустку нав’яжуть. Сараї теж робили. Держать корову там чи овець. Робили так, щоб було тепле і під со- ломою. Комори будували тільки на стоянках, десь півметра від землі. І стояни ставили на 2 метра один від одного і по краях, і посередині. На ті стіни клали підвалини, тоді стіни. Стіни так само робили, як і в хаті, на диблях. І так само й верх робився. А підлога настелялася в коморі всередині. Різали дубки, вручну ро- били товщиною 5-6 см дубові доски і стели- ли прямо по цих, що були положені всередині підвалин. Дош ки приганяли одна до одної, просвердлювали дірку в одній і в другій, і ко- лок же робили. І знов же ці дошки приганяли на кілках. Кілки – в палець товщини, 6-7 см довжини, дивлячись яка комора. Якщо неве- лика, то ставили 3 кілка, десь від краю стіни на 1 метр, тоді посередині і з другої сторони на 1 метр. Якщо більша комора, то було й на 4–5 кілків. Як стикували дошки? Чвертей тоді не робили, а рівно вистругували, хоч ви- тесували сокирою. Шнур був – положе до- шку, шнур крейдою чи древесним вугльом натре, тоді за краї держать дошку, а третій хтось підійде посередині, підніме шнур, ударе ним, і ото рівно по шнуру тоді витесували со- кирою. Так робили, якщо рівні дошки, а якщо криві, то тоді спеціально був зроблений ключ з металу – одна сторона ключа йде понад до- шкою, плоска; а друга, коротша загострена йде по дошці. І йде гострою стороною, робе риску. І тоді понад тією рискою сокирою ви- тесують. Так само й другу дошку. Вони рі- жуться з одної деревини, і однакові кривулі. Тоді вже підганяли. Це вже крива підлога була, і я сам стелив її з кривих дощок. Края дощок щільно до стіни клали із товстих до- щок, по 5-6 см товщини. Щоб та дошка не пригиналась, закопували стояни посередині, на стояни клали підвалини під підлогу (тепер підпольники звуться). Підпольники клали на 1,5-2 метри. Тоді дубова дошка не вигнеть- ся ніколи, крім того, вона зв’язана одна з од- експедиційні матеріали ною на кілку. Якби вона була одна, може б і вгнулася, ну вона ж зв’язана із цієї сторо- ни на кілку і з другої сторони на кілку. Воно можна сказати, що вся ця підлога пригната як одна – уся на кілках, і нікуди її не розірвеш і не вгнеш, нічого. На клуню місце тільки в садку, десь від хазяйства не менше, як метрів за 20-30, на випадок якого пожару, щоб не загорілася хата. Старалися, щоб клуня була просторіша, бо в ній хранилося все, всі літні врожаї. Ро- били клуню так: закопували стовпи, які заго- товляли раніше, по 3 м довжини. Закопували 1м у землю, а на 2 м вгору. На краю стовпа зарізувалися чопи сантиметрів 6-7 і закопу- вали по кругу, не квадратну, а шестигранну, або восьмигранну. Грань десь по 3 метра, тоді повертає. І робили так, щоб можна заїхати возом снопів і вигрузити їх, і розвернутися у клуні кіньми, і виїхати з неї. Клуня була висока, снопів багато. Туди і жито завози- ли, й пшеницю, й гречку і складали під од- нією, потім другою стороною і далі. І місце щоб було, де й молотили у клуні. Молотили тільки зимою. Для високої клуні вибирали довгі крокви, які так не поставити: по центру клуні закопували товстий стовп – цілу дере- вину метрів на 10-12. На цей стовп зарізали і кілками прибивали сантиметрів по 40 до- вжиною, по 5-6 см товщиною дубові щабли- ни. Їх обтесували, щоб було рівненько – так, як на драбину готовили, і кілками прибива- ли до самого верха на відстані 30-40 см одна від одної. Це для чого? Коли зробили клу- ню, то одному треба було вилазити на стовп до верха і підтримувати ті, що подаватимуть знизу кроквини, і з’єднувати там. Крокви ж зарізували – в одній кроквині чіп вирізував- ся, в другій гніздо, і він повинен нап равляти там. То люди потрібні були: з однієї сторони 3-4 чоловіка і з другої так само, вони пода- вали крокви, а він направляв у гніздо. Зов- ні кладуть на окладину крокву і підсувають по окладині, а всередині клуні стоїть 2-3 чо- ловіка з рогатинами (дерев’яні в лісі повиру- бувані), з довгими держаками, і підбирають тоді рогатинами – той, що від стіни, коротша рогатина, а далі – довша, далі – ще довша. Ті сунуть, а ті рогатинами подають цьому ж, що на стовпу, і держать, поки закріпе. Дірки вже були просвердлені, готові, і забивав кі- лок, з’єднував угорі. Це для того був потрібен стовп. Він не прибирався, залишався в клуні. Подали дві крокви, з’єднували, тоді відсту- пають як раз, де 3 метри пройшло, і поворот, відтиля подають ще крокву. І так з’єднували вгорі кроква до крокви. Ті другі стесувалися навкіс, просвердлювали дірки і забивали кі- лок до цих крокв, до центральних. І так кру- гом клуні подавали і закріплювали вгорі. Тоді вже починали латати так само, як і хати, тіль- ки лати тут коротші – 3 метри внизу, а під верх іде вже клином вужче й вужче. Полата- ли, житнім околотом обв’язали снопами внизу по краю кришу і тоді по околоту вкривали так само, як і хату. Сараї і все так робилося. Колодязь. Воду шукав колодязник. Їх мало було. Це був уже спеціаліст великий. Старий колодязник розказав мені, як шука- ти воду. Я шукав у шести місцях, то показа- ло воду тільки в двох. А шукали горщиком, літ ри на півтори чи на дві. Вибирали місце, де ти хочеш викопати колодязь, зістругуєш лопатою землю, щоб не було ні трави, ні- чого, десь сантиметрів на п’ять, щоб земля була чиста. Тоді на ніч перевертаєш горщок цей догори дном на це ж місце, що зістру- гав, ставиш посередині горщок і по краях об- гортаєш цією землею до половини горщика. Вранці встаєш рано, піднімаєш цей горщок і дивишся, чи він сухий, чи потний. Якщо сухий, то там води не жди, а якщо потний, дивишся, чи багато поту. Якщо трошки поту, значить мало води. А буває, що по стінках аж тече піт. Земля дає випар за ніч, і пітніє горщок. Ото там копай колодязь. Колодязі тоді були в зруб – копали вручну і ставили зруб. Зруб унизу ставили у воді: мет ра півтора-два. Робили його чо- тиригранний на замках, робили зверху на землі, а підганяли вже в колодязі: ото зро- блять метра два, приженуть замки, поза- 102 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 різають, а тоді опускають. Там колодязник унизу. Опускають зрубину, нижні положив дві, тоді на їх замками кладе поперечні і так далі одне на одне. Внизу поклав зруб, тоді – зверху. Для чого? Донизу йде глина, глина не обвалювалася, а зверху чорнозем і гной, ці давали обвали. Тому до самої глини робили зруб. А бували такі землі, що зруб йшов зверху до самого низу, до води. Над землею зруб клали з широких дощок… лава звалася. Тягали воду тоді вручну. Якщо гли- бокі колодязі, то тягли віршками – верьов- ками. З однієї сторони до лави прибивався брусок десь до половини колодязя. В ньо- му робився заріз, просвердлювалася дірка, і тоді в ту дірку шукали залізний шворінь, шукали металевий блочок з проріззю для верьовки, і ото його надівали на шворінь і ото по тому пускали відра з верьовкою і тя- гли воду. Ну, а якщо по низах, де вода мілко була, колодязі робили широкі і лави широкі. Там ставили “журавель”. На нього чіплявся стальний цеп метр довжини, до цепа чіпляв- ся сантиметрів 5-6 кругляк із деревини, в основному дубовий, щоб був міцніше, і до- вжиною метрів 4-6, дивлячись де вода. До цього кругляка чіплялося дерев’яне цебро, в яке входило два відра води, і цим цебром тоді стає на лаву, оцей кругляк бере руками, а на той край “журавля” чіплявся груз, який помагав витягти цебро. Тоді руками бере, пускає, натягує “журавель” до води цебром, зачерпнув, тоді руками вгору почина підтя- гати, а там помагає груз. І ото витягає воду нагору. До кожного колодязя обов’язково робили дерев’яні корита для напування ско- тини, овець, коней. Корита робили метрів 4-5 довжиною. Для коней і скотини робили вище, десь на рівні 1 метра, а далі поряд з цим робили нижче корито, десь сантиметрів на 30-40 від землі, для овець. Закопува- ли стояни, до них на кілках робили пере- воротки, на які з дощок ставляли корита. І коли цебром витягає воду, зразу виливає її у корито, щоб повне було для скотини, для коней, а в кінці того корита у поперечній дошці була просвердлена дірка і забитий чіп дерев’яний. Той чіп руками вишатує і з цього корита перепускає воду в друге для овець. Те корито наповнив, чіп пристукнув, забив у дірку, тоді знову наливає вище корито. І корита завжди були повні. Скотина йде з пасьби і біжить обов’язково до корита; ну, а які коло ставків були, то ті напивалися із ставків. Вітряків тут було багато, десь 12 вітря- ків. Робили їх теж, як і хати, майстри, прості люди не могли. Вибирали найтовсте дерево, зрізали його, і закопували стояк десь вглиб на два метра, і на цей стояк збоку вганяла- ся деревина сантиметрів у 40 товщиною, а довжиною – 7 метрів для повороту. Млини у нас були всі поворотні. По краю деревини скрізь закопували стояки, щоб повернув по вітру і прив’язав верьовкою до цього стояка або крючком зачепив. Товщина стояка була 70–80 см, а то й до 1 метра, деяку дереви- ну знаходили, і сантиметрів на 15–20 зріз кругом робили, і тоді робили дерев’яну шес- терню, витесували з дерева ото полукруг, з’єднували його на замках та на кілках. Від того круга пускали в сторону десь на 1 метр товсті бруски із чопами і теж вирізали з де- рева товщиною 20–25 см бруски, півкругом витесували і зсередини робили шестерню, середину бруска цього заганяли у бруски шестерні. Із другої сторони так само роби- ли півкруги, видовбували долотами, стамес- ками, щоб ці зуб’я, що зарізали у шестерні, входили в другу і зверху ще був сантиметрів на 5-6 навєс, щоб не вискакувала шестерня вгору. Це для поворота вітряка. А всередині настелялася підлога, від її рівня йшли схо- динки до бункера, широченькі – до 1,5 м з міцних дощок. Там площадка, із площадки ставлено два камені, які десь закуповува- лись. Як ті камені ставились, я знаю з роз- повіді батька. То вибирали 5-6 самих міцних мужиків, ставили покота і зсувом ці камені підсовували туди. Поставляли один камінь, зверху другий, і тоді робили бункер для за- сипки зерна. Робили дах так, як і на хату чи експедиційні матеріали комору. Були дахи під соломою і під дошка- ми, але тільки на два схили, тому що з однієї сторони вставлявся вал, до вала крила при- робляли. Крила крутяться, через торцовий вал гонять камені, які мелють зерно. огорожі. Робилися забори із дубових до- щок (50-десятки) і приганялися так само, як і підлоги, на кілках. Забори були високі, не менше 2-х метрів, а бувало й 2,5 чи 3 метри у багатих, щоб не перелізали, – тоді боялися люди. Ворота робилися так: ставили 3 стов- пи, між двома стовпами – ворота, а тоді до третього – хвіртка. Зверху на ворота робили накриття з соломи, а в деяких багатих – із заліза. Поки двір, йшов забор, а поки сади- ба – городили тини з хворосту. Городили у двох видах. Перший: плете між коляками, за- чіпає крайню коляку і пішов поміж коляками на всю хворостину, кінчається хворостина, другу бере. А тоді відтіля назад. Тини теж вишиною у 2 метри городилися, щоб ніхто не вліз у садок. Тоді яблука, садки були у ціні. Коли городили, тин обов’язково з обох сто- рін метрів на 5 один від одного ставили криві коляки – упори, з садка і з вулиці, десь на відстані до півметра закопували в землю на глибину 30 сантиметрів цю коляку криву і підставляли її до коляки тієї, що городили, і далі вона вже йшла вгору рівніше (підбирали такі коляки) і обгорожували хворостом. І її вже ніяк не витягнеш, бо вона пригорожена хворостом відтіля і відтіля. Оце упори ста- вили для того, щоб вітер чи буря не зломили. Другий варіант: спочатку проходку роблять, як і в першому, а тоді бере хворостину або дві хворостини і піддіває внизу під цей хворост і пішов поза коляками. Прийшов, далі бере за другою колякою, теж так піддіває під цей хворост, вона як згинається, піддіває. Тоді пішов поза коляками, дальше за третьою ко- лякою. Так від коляки до коляки й до краю. А отоді знову так. А зверху тоді по тинах із ліщини робили кілки товщиною 4-5 см, при- горожували їх і теж прикривали соломою, робили як коритчатка зверху шириною 40-50 см і накладали туди соломи. Це щоб не так від дощів гнили тини. Солому придавлювали, примочували, як вкладали, вона ж в середині, і вітер її не брав». Описані технологічні особливості народ- ного будівництва застосовувалися на до- сліджуваних теренах до останньої третини ХХ століття. Індустріалізація будівельної галузі, підвищення економічної спроможнос- ті населення, насильницьке запровадження колективних форм ведення сільського госпо- дарства – усі ці чинники істотно вплинули на характер сільської забудови, яка поступово змінювалася, – особливо інтенсивно в останні два десятиліття. Тож свідчення місцевого майстра Олексан- дра Ляшенка становлять неабияку етногра- фічну цінність. Крім суто наукового значення, викладені ним детальні відомості щодо мате- ріалів, конструкцій, способів зведення слобо- жанського житла, можуть бути використані з метою наукового відтворення та реставрації архітектурних об’єктів у музеях просто неба різних типів – національного, регіонального, локального. 1 До складу експедиції входили старший на- уковий співробітник Надія Зяблюк і авторка цієї статті. 2 Терміном «сіни» в цьому районі позначають розвинений звис стріхи на стовпчиках чи без них. На Полтавщині йому відповідає «піддашок», «пітташок», а полтавські «сіни» рівнозначні сло- божанському «чулану».

З досвіду народного будівництва на Слобожанщині

Institution

Ähnliche Einträge