Не судилося здійснитися…
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2011
|
| Назва видання: | Народна творчість та етнологія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43434 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Не судилося здійснитися… / С. Гальченко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 6. — С. 113-118. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-43434 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-434342013-04-28T03:07:07Z Не судилося здійснитися… Гальченко, С. Рецензії. Архівні матеріали 2011 Article Не судилося здійснитися… / С. Гальченко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 6. — С. 113-118. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43434 uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії. Архівні матеріали Рецензії. Архівні матеріали |
| spellingShingle |
Рецензії. Архівні матеріали Рецензії. Архівні матеріали Гальченко, С. Не судилося здійснитися… Народна творчість та етнологія |
| format |
Article |
| author |
Гальченко, С. |
| author_facet |
Гальченко, С. |
| author_sort |
Гальченко, С. |
| title |
Не судилося здійснитися… |
| title_short |
Не судилося здійснитися… |
| title_full |
Не судилося здійснитися… |
| title_fullStr |
Не судилося здійснитися… |
| title_full_unstemmed |
Не судилося здійснитися… |
| title_sort |
не судилося здійснитися… |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Рецензії. Архівні матеріали |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43434 |
| citation_txt |
Не судилося здійснитися… / С. Гальченко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 6. — С. 113-118. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнологія |
| work_keys_str_mv |
AT galʹčenkos nesudilosâzdíjsnitisâ |
| first_indexed |
2025-07-04T01:52:28Z |
| last_indexed |
2025-07-04T01:52:28Z |
| _version_ |
1836679376362536960 |
| fulltext |
113
Із довоєнних письменницьких архівів
збереглося дуже мало – переважна їх біль-
шість, залишена напризволяще, загинула, а
деякі загубилися чи розпорошилися на до-
рогах війни. Якщо пощастило евакуювати до
м. Уфи матеріали відділу рукописів Інституту
літератури ім. Т. Г. �евченка Національної
академії наук України, то цього, на жаль, не
змогли зробити інші наукові установи, і ста-
лося непоправне – вони втрачені, очевидно,
назавжди.
З-поміж переданих 1934 року відділу
рукописів Інституту літератури (за розпо-
рядженням оргкомітету СРПУ) числен-
них матеріалів до Харківської бібліотеки
ім. Короленка один із найбільших за об-
сягом – архів Петра Йосиповича Панча.
То були, очевидно, рукописи його «Голубих
ешелонів», можливо, й інших творів чи лис-
тування. На щастя, не одважився П. Панч
передати тоді до Інституту літератури, а
отже, й до бібліотеки ім. Короленка свої що-
денники, які вів іще з початку 1910-х років, і
тому вони збереглися.
Гортаючи пожовклі від часу блокнотики,
записнички, зошити, хронологічні межі яких
об’єднують майже шість десятиліть (!), диву-
єшся і заздриш наполегливості автора, адже
ведення щоденника вимагає, насамперед, само-
дисципліни – записувати треба якщо не
щодня, то принаймні хоча б фіксувати ті події і
факти, що стосуються не лише власної особи.
Важливо показати їхнє відображення в кон-
тексті своєї епохи.
Є щоденники різні за формою і змістом.
Одні пишуться виключно для себе як мате-
ріал для майбутніх споминів чи літературних
творів. Часто там зашифровуються імена
сучасників. Є й такі, що пишуться свідомо, з
розрахунку на читача. Тому особа автора, як
правило, постає у вигідному для себе ракур-
сі. Цього, однак, не скажеш про щоденники
П. Панча, що зберігаються в його родинно-
му архіві.
До 100-річного ювілею П. Панча підго-
товлено книгу його щоденникових записів
під назвою «Не поле перейти…» (упорядни-
ки І. Ільєнко та С. Гальченко), яка, на жаль,
так і не вийшла у видавництві «Радянський
письменник». Це дало б можливість спізнати
багато цікавих і не відомих досі фактів із літе-
ратурного процесу на Україні в двадцятих ро-
ках чи й побачити те трагічне, що було штучно
створене в тридцятих.
Та й період війни 1941–1945 років зафік-
сований якнайповніше – від побутових по-
дробиць, що доводилося спостерігати серед
евакуйованих в Уфі, і аж до «секретних»
тоді матеріалів «Білого ТАРСу», виписок
із так званої «націоналістичної преси» чи
текстів із радіопередач «ворожих» раді-
останцій. Біля таких записів П. Панч до-
писував свої репліки з поміткою «П. П.»
(очевидно, не виключаючи можливості, що
вони можуть потрапити в руки СМЕР�у),
але й такі нотатки зараз можуть зацікави-
ти читача принаймні тими джерелами, які й
досі фактично залишаються недоступними
нашим дослідникам.
Можливо, П. Панч мав намір написати
якийсь великий твір про війну, не створюю-
чи ні білих, ні чорних плям, а кажучи тільки
правду про трагедію свого народу. Але цьому
наміру не судилося здійснитися, бо в перші ж
повоєнні роки він став об’єктом несправедли-
вих критичних звинувачень за свій роман «За-
порожці» (у пізнішій редакції – «Гомоніла
Україна»).
НЕ СУДИЛОСЯ ЗДІЙСНИТИСЯ…
Сергій Гальченко
УДК 82-94+929(477)Панч
114
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2011
6/VIІ приїхали у Куйбишів. Куйбишів
здипломатничав і переправив наш ешелон
в Уфу. Звідци хотіли направити ще даль-
ше, в Стерлітамак, але ми запротестували,
зв’язались з Раднаркомом і домовилися зали-
шитися в Уфі. Раднарком зустрів привітно –
розмістили на «урядових дачах» під городом.
З вокзалу переїздили на автобусах, речі на
вантажних машинах. […]
Письменницькі родини розмістили в голов-
ному корпусі (дача 16). Тут же Раднарком ор- 16). Тут же Раднарком ор-16). Тут же Раднарком ор-
ганізував їдальню. Умиватися бігають до кри-
ниці. За лісом унизу протікає річка Уфа (тут її
називають Уфімка). Досить широка і глибока
річка з бистрою течією і гладкими берегами.
Вода мутна, сіра. Фарби густі і набряклі. По-
года нерівна – вигляне сонце – жарко, зайде
за хмару – холодно. […]
10/VII. У м. Уфі несподівано зустріли Гала- м. Уфі несподівано зустріли Гала-м. Уфі несподівано зустріли Гала- Уфі несподівано зустріли Гала-Уфі несподівано зустріли Гала-
на, Путрамента і Паторжинського. Виявилось,
що прибув другий ешелон, у якому 32 родини
письме[нників], а крім того артисти, художники
(�овкуненко, Трохименко) і урядовці. […]
Уфа – місто дерев’яне, розкинуте на висо- – місто дерев’яне, розкинуте на висо-– місто дерев’яне, розкинуте на висо-
кому горбі над річками Білою і Уфімкою. Вода
в річках жовтаво-мутна. Береги зелені, боло-
тяні або усіяні щебнем. Купатися не зовсім до-
бре – течія бистра, вода холодна.
В Уфі на центральній вулиці Леніна ходить
трамвай № 1, 2, 3; декілька кам’яних будинків
в констр[уктивістському] стилі – пошта, бу- – пошта, бу-– пошта, бу-
динок «Башсоюза», під якими низка магази-
нів, великий оперний театр на 2000 місць. Це
червона цегляна будівля, споруджена ніби по
заповіту Аксакова.
Вулицю Леніна пересікає Пушкінська, на
якій міститься будинок уряду. Це нова імпо-
зантна будівля особливо на полі дерев’яних,
рублених одноповерх[ових] будинків.
Є ще декілька кам’яних будинків ста- ще декілька кам’яних будинків ста-ще декілька кам’яних будинків ста-
рого, казарменного типу на рівнобіжній з
Ленінськ[ою] вул. – К. Маркса – а решта
майже всі рублені, старовинні будівлі.
Всі установи розміщені в центрі. Чим даль-
ше від центру, тим більші двори, а квартали
тягнуться іноді на І/2 кілометра.
До приїзду евакуйованих в Уфі жилось
тихо, спокійно і не дуже заможно. В місті біль- місті біль-місті біль-
ше руських, потім татар і решта (28 %) баш-
кири. Народ флегматичний, будучи за царату
пригніченим, і досі носить на собі печать якоїсь
торопкості, але ввічливий, люб’язний і відзив-
чивий. Довкола Уфи – зелені густо соковиті
ліси. Природа тут менш лірична, ніж на Украї-
ні: фарби густіші, але ніби збліклі. Клімат різ-
ко континентальний: то спека, то холодно.
[…]
12/VII – 20/VII. Всі ці дні пішли на
улаштов[ування] справи з пропискою і одер-
жанням ордера на кімнату. Башкирські
письм[енники] ухвалили прийняти нас на свої
кварт[ири]. Я одержав кімнату у татарського
письм[енника] Кудашова – Гоголя 28. […]
23-24/VII. При Спілці письменників за-
клали секцію письменників України. Обрали
бюро секції: голова – Панч, заступники –
Тичина і Рибак.
Від московськ[ого] Літфонду одержали
10 000 крб. на допомогу евакуйованим.
Сьогодні мали розмову з президентом
АН УРСР Богомольцем. Внесли пропози-
цію, оскільки Академія буде працювати і в
Уфі, розгорнути роботу при Інституті мови і
літератури відділ української художньої літе-
ратури. В основу покласти роботу, пов’язану
з суч[асною] вітчизняною війною, вивчення
народн[ої] творчості українців у Башкирії і
взаємних впливів на творчість.
Пропозиція прийнята, Головою відділу
призначено академіка Тичину. До роботи при-
тягаються – Яновський, Рильський, Панч,
Рибак, Кочерга Копиленко. […]
28-29/VII. … На берегах речки Белой
есть прекрасные пейзажи. При заходе солнца
на фоне зари выделяется высокий минарет в
начале Пушкинской или смежной ей улицы, а
ЗАПИСКИ «ЕВАКУЙОВАНОГО». 1941 РІК (уривки)
Петро Панч
115
Рецензії. Архівні матеріали
вокруг деревянные домики, как серые глыбы
камней. Все это на высоком холме и совершен-
но не похоже [на] другие уголки города. Что-то
сказочное, древнее, времен Пугачева, Ермака.
На другом низком берегу Белой – новый
поселок. Избушки, как кубики, и ни одного
деревца, лень помочь природе, а за поселком
пустые рощи, зеленые луга. Говорят, что здесь
Нестеров писал свои бессмертные картины
«Св[ятая] обитель», «Покой» и др.
Да, покой и тишина даже сейчас, когда разда-
ются свистки паровозов, гудки заводов, все еще
таится в густых тонах, в глухих рощах, в суровых
водах, в молчаливых обитателях Уфы. […]
2-3/VIII. … Сегодня было первое за-
седание Института общ[ественных] наук
АН УССР под председательством Ка-
линовича. Обсуждали и намечали темы
работы. Я взял тему «Партизанская война
укр[аинского] народа во время немецк[ой]
оккупации» и вторую тему – «Укр[аинский]
народ в Башкирии – рассказы и сказки». […]
10/VІІІ. … Були у секретаря обкому по
агітації і пропаганді Кузиєва. Домовилися
про видання мас[ової] бібліотечки розміром до
1 др[укованого] арк[уша]. Кожна книжка [буде]
складена із художніх речей на оборонну тему.
Із того, що вже зараз є на руках письмен-
ників, можна випустити брошурок 15. Це буде
гарний вклад в оборонну роботу, тим паче, що
такої літератури бракує в кіосках. […]
12-13/VІІІ. … АН УРСР ухвалила випус-
тити науковий збірник «Уфа». Відбулась нарада
разом із місцевими науковцями. Має бути ціка-
вий збірник і був би для Башкирії коштовним
подарунком, бо своїми силами такої роботи їм
не підняти. Тут є Інститут мови і літератури, але
сили і слабенькі, і мало. Передмову до книжки
вони мусять розглядати вже як наукову працю.
Майже все майно Ак[адемії] н[аук] прибуло
на баржах і по залізниці, наспіх забите в ящи-
ки з дикту. І в таких ящиках були стародруки,
оригінали �евченка і інших класиків. […]
19/ІХ. З групою співробітників АН УРСР
(В. Петров, Копиленко, запрошений до участі
худ[ожник] Давлет Кільдеєв і місцевий нау-
ковець Касимів) виїхали до Чишми, в районі
якого живуть українці. Експедиція організо-
вана по темі «Українці в Башкирії». В Чиш-
минському районі (в 50 кіл[ометрах]) від Уфи
є два села – Боголюбівка і Санжарівка, ор-
ганізовані переселенцями, які виїхали із-під
Кременчука і з Н[ових] Санжарів ще 1899 р.
За 45 років українці цілком заховали
українську мову, що збереглась краще, ніж на
Вкраїні. Зберігли звичаї і побут.
Вигляд сіл відрізняється від українських,
по-перше, тому, що немає садків (вимерза-
ють), по-друге, більшість хат рублені, тому що
купують зруби готові у татар, хоч в середині
усі мазані і побілені. Одягаються так само, як і
на Україні. Діти не знають України, вони наро-
дилися тут уже і не тужать по рідному краю. Із
старіших дехто ще зітхає по «рідній Україні».
Раніше вони жили заможно, зараз усі в
колгоспі. За останні два роки недорід, і тому в
селі немає ні поросяти, ні курки.
20 вересня 1941 р. експедиція виїхала із
Уфи на станцію Чишми, близько якої є укра-
їнські села.
У вагоні літня жінка забалакала до червоно-
армійців на чистій українській мові:
– «Он і хата моя, сама мазала, тільки дощ
оббив», – і показала на крайню хату під со-
ломою.
– «А яке це село?».
– «Богомолівка».
– «Мы приедем к вам в гости», – сказав
красноармієць.
– «Пожалуйте, як би був син, він би сам
вас запросив, а зараз на фронті, уже й ранили.
У второму Калініне, де це воно лежить?».
Ночували на селекційній станції, в 21/2
кіл[ометри] від станції Чишми. У співробітни- співробітни-співробітни-
ці станції є робітниця – здорова, червонощока
дівка. Я гадав, що вона українка і почав до неї
розмовляти по-українському. Вона відповіда-
ла доладу, але на покаліченій російській мові.
Виявилось, що вона мордовка, її господиня –
татарка, а сусіда – українець.
21 вересня 1941 р. Прибули в село Боголю-
бівку. Це українське село на 40 дворів, витяглось
116
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2011
воно по одній вулиці, що тяглася рівнобіжно за-
лізниці Уфа – Куйбишів. Частина хат рублених,
на зразок башкирських, частина мазаних, білих
одна дві, а то обмазані тільки глино. Більшість
криті соломою. Є й під бляхою. У маленьких
дворах, обнесених низеньким тином – порож- – порож-– порож-
ньо, обмазаний глиною хлівець, та ще порожній
саж, ото й усе господарство. За двором клапоть
огороду під соняшником, картоплею. Жодного
плодового дерева. Кущі жовтої акації, кленка,
бузку – ото й уся рослинність.
Зустрінутий нами дядько, рослий з смугля-
вим обличчям і чорними вусами, зодягнутий в
коротенький кожушок, добрі чоботи і високу
смушеву шапку сказав мішаною мовою, що
в Богомолівці немає сільради, треба їхати в
Санжарівку.
– А ви по якій надобності?
– По науковій.
– Тоді ось тут в заулок заверніть і через
колію на той бік, там і колгосп і сільрада.
Приїхали в Санжарівку. В селі живуть
українці, що переселилися сюди в 1899 році із
Санжар Полтавської губ. Хати розтяглися по
одній вулиці. Та само, як і в Боголюбівці, ни-
зенькі тини, ворота на чотири-п’ять глиць (тут
їх називають «жердьові»). Біля хат хлівці, сажі,
клуні і криниці, але садків немає. Одні кущі
жовтої акації, бузку, бузини, клену, берестка.
За дворами – огороди, за огородами – луки, а
далі рештки від лісу, знищеного у 18 році.
Ми зупинилися у вдови Василини Кова-
ленко. У неї хата під бляхою, на помості. Чоло- неї хата під бляхою, на помості. Чоло-неї хата під бляхою, на помості. Чоло-
вік був писарем сільського Правління.
Василина Коваленко говорить тільки укра-
їнською мовою, а її дочка Олена років 25 дівка
вживає вже мішаної мови. Проте українську
знає. Горіла лампа.
– Багато гасу вигорить, – говорю я, – і вкру- Багато гасу вигорить, – говорю я, – і вкру-Багато гасу вигорить, – говорю я, – і вкру- – говорю я, – і вкру-– говорю я, – і вкру- – і вкру-– і вкру-
тив гніт, але Олена знову викрутила і сказала:
– Як не наїсися, так не налижешся. Не
люб лю, як ото воно блимає.
– Василина Коваленко за вечерею розба- Василина Коваленко за вечерею розба-Василина Коваленко за вечерею розба-
лакалась. Вона знає українські пісні – «Ой
хмелю, мій хмелю», «Випрягайте хлопці коні»,
«На вгороді верба рясна».
– А то ще минулого року тут стояли червоно-
армійці, так співали «Сад вишневий» – ну і
ловко… А тепер то «Катюшу» – то ще щось
співають, триндички всякі.
Тов. Копиленко каже:
– А ви заспівайте якої-небудь.
– Та ну його, щоб ще співати, – відмахну- Та ну його, щоб ще співати, – відмахну-Та ну його, щоб ще співати, – відмахну- – відмахну-– відмахну-
лась Василина.
В розмові з художником тов. Петров вжив
слова карбованець.
Василина розсміялась:
– А старий уже, не знає, а я от догада- А старий уже, не знає, а я от догада-А старий уже, не знає, а я от догада- старий уже, не знає, а я от догада-старий уже, не знає, а я от догада-
лась – руб, карбованець!
Увечері до Олени зійшлися подруги, дів-
чата дебелі, червонощокі і далеко не молоді.
Мова в них мішана.
Почувши, що Копиленко не поголений,
вони соромливо захихикали.
– Як то воно «не поголений»? А як це він
буде «поголений»?
Але догадавшись, про що йде мова, зніяко-
віли і змовкли.
(Із щоденника експедиційної групи Ін-
ституту суспільних наук АН УРСР по темі
«Українці в Башкирії»).
21/ІХ. Ми ще були в с. Санжарівці. В селі
переводили мобілізацію людей і коней. На-
стрій сумний. В колгоспі залишилось тіль- колгоспі залишилось тіль-колгоспі залишилось тіль-
ки 7 чол[овік] робочих рук, а не скошено ще
300 га хліба. Насуваються холода, падала вже
крупа. […]
22 вересня в Санжарівці.
До хати зайшов сивий дідок з благообраз-
ним обличчям, круглою борідкою, блакит-
но-сірими очима і з лисою головою. Він був у
старому кожусі (цього дня було холодно, дув
різкий вітер, зривався дощ), у високих валян-
ках і кректав від болі в ногах.
– Ревматизм, – пояснив дід.
– А ви тутешній?
– З Богомолівки, хотів під’їхати, та де того
коня візьмеш – і скептично махає рукою.
Дідові вже 74 роки. Він приїхав сюди в
1899 р. із с. Пісчаного, з-під Кременчуга. По- р. із с. Пісчаного, з-під Кременчуга. По-р. із с. Пісчаного, з-під Кременчуга. По- Пісчаного, з-під Кременчуга. По-Пісчаного, з-під Кременчуга. По-
чувши, що з ним розмовляють українською
117
Рецензії. Архівні матеріали
мовою, він і собі починає говорити вже майже
чистою українською мовою.
– Ви курите?
– Ні, нюхаю.
– І досі не вивелося?
– Хіба таке гівно покинеш? Якби що пут-
нє, то й покинув може б.
– А на Вкраїну вас не тягне?
– Ні, чого там я не бачив?
– Там же інше небо, вода інша.
– Да, дуб там покрепче, правда.
– А як діти української мови не забувають?
– Забувають. Ми як приїхали та пожили
тижнів два у кацапів, після того діти просто ка-
цапчата стали. Сміха було! – і він весело регочеть-
ся. – Воно так, до татар укинь і татарчам стане.
– Чому садків немає?
– Не ростеть, високо. Я сам привіз трид-
цять щеп, е-е померзло все, викинув на весну.
– Ну а тополі, осокор?
– То дич, то росте… А де ж ваші семей-
ства?
– Семейства в Уфі.
– В Уфі. Ну надо йтить…
Звати діда Петро Евтофович Лихман.
– Як тут їздять, в дишло, чи в дугу?
– Є і так, і так. То як приїхали, сміялись з
нас «о хохли пара коней в одну голоблю», а тепер
тут багато так їздять – лагері тут були, дорога не
спить… Ох як приїхали сюди, обіжали здорово
татари, шістдесят коней за одно літо вкрали. Та-
кий народ, пальця не клади в рот, а то відкусить.
– У Восімнадцятому році було тут грабе-
жів – лихо. Який-небудь дядько піде коняч-
ку продати, а вони вже знають, вислідять за
скільки він продав і скільки витратив. Повер-
тає назад з бабою, а отут коло Давліканова
його вже й перестрічають.
– «Тпру! Злізай дядьку. Ну що ти вінчався
по советскому?».
– «Ні, не вінчався».
– «Ну так ми тебе обвінчаємо!».
Зв’яжуть їм руки хусткою і обведуть дов-
кола воза.
– «Ну ти як вінчався у церкві, платив по-
пові?».
– «Платив».
– «Так і нам плати».
– «Та я продав конячку…».
– «Знаємо, продав за сімсот карбов[анців]».
– «Так я ж витратився вже».
– «Знаємо, п’ятдесят карбованців, а решту
давай сюди».
Їде дядько далі, а його перестрівають знову.
– «Дядьку, вінчався по советскі?».
– «Вінчався».
– «Ну їдь собі».
Отаке тоді було!
Згадали про Кременчук, що його вже за-
хопили німці.
– Дивись ти, значить міст порвав? Я знаю
той міст. Ярмарка була в Кременчуці саме на
Івана, влітку, а піп, брат машиніста зліз на
паровоз і почав крутити. Машиніст кудись
пішов, а він крутив, крутив, паровоз і пішов.
Він уже хоче зупинити, а паровоз ще дужче,
а тут по мосту люди, тротуар з одного боку і
з друго[го], мостом женуть волів. Як врізався
паровоз, скільки тої подавив худоби, наскочив
на волів і загальмувало, а тут був такий, що
розуміється, ну він і зупинив.
– Тоді віл був шістдесят крб., ну скаже ха-
зяїн двісті і казна платить, стояла гарба двад-
цять крб. скаже сорок – казна платить сполна.
На моїх глазах це було. Десь за Крюковим
станція там, ну дають телеграму – бережись,
а куди тут бережись, як народ у два ряда. Ну
жертв не було, хто побачив, скакував з підво-
ди. Що тому попові було не знаю, бо він зско-
чив з паровоза.
– А ви читали книжку �олом-Алейхема?
У нього таке оповідання єсть.
– Не читав. Це на моїх очах було.
– По Вкраїні не скучаєте?
– А що там, щоб скучати. В тридцятому
році приїздив один звідти, як перетомили лю-
дей. Голод там був чи що?
23 вересня в селі Санжарівка.
В хаті Орини Миколаївни �портько. Пе-
реселилась вона до Санжарівки в 1900 році
на другий рік після перших переселенців, із
с. Нові-Санжари, на Полтавщині. «Як виїз-
118
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2011
дили із села, справили молебень. Їхало разом
чотири сім’ї: Лисенко один і другий, мій отець
їхав… чотири сім’ї. Виїздили по хорошому,
а обіду ніякого не справляли. Хати своєї не
було, дітей забрали та й поїхали».
– Давно ваш хазяїн помер?
– Хазяїн? Сьомий год.
– А скільки Вам років?
– Не докажу іменно. Так я сюди їхали го-
дов 28 було, а може й тридцять, не докажу
іменно.
– А які ви пісні співаєте?
– Я ще як дівкою співала, та більш і не спі-
вала, забула вже.
– А «На вгороді верба рясна» пам’ятаєте?
– Такої не пам’ятаю.
– А «Ой хмелю, мій хмелю»?
Онука Настя чотирнадцяти років підказує:
– Її і зараз співають.
Баба Орина:
– Всіх пісень співають тільки перемінилось.
– А казку яку-небудь пам’ятаєте?
– Не могу я нічого такого.
– Спочатку мабуть трудно було?
– Ну а як же, поки ізбенку поставили, дали
в руки сто рублів, хоч їдьте, хоч оставайтесь.
Язык знаю один хахлацький, ні руського, ні-
якого не знаю.
До хати зайшов хлопець років 14. Зва-
ти «Ванька Коваленко», ходить в 7 клас, в
школі діти розмовляють по-руському, по-
татарському, «по хохол». «Коли як попало, як
є руські, то по-татарському».
– Про Україну учителі розповідають вам?
– Нет.
– А з книжок читаєте?
– Читаєм, конешно. На вулиці співаємо пі-
сень: «По пісочку течет речка», «Хасановская
ночь», «Мальчік», «Город Петровск», «Катор-
жанін»… Більше не знаю. Ще співають: «Ви-
прягайте хлопці коні», «Ой ти хмелю…», «Ой
вербо, вербо», «Ой у полі вітер віє», «Реве та
стогне Дніпр широк[ий]».
Невістка Орини Миколаївни, звати її Ма-
рія Микитівна, років 27, каже:
– Тепер ніколи співати і вдень працюємо і
вночі – на дві смены. Не до пісень.
Баба Орина Миколаївна живе з невісткою і з
двома білоголовими онуками. Галі («Нюра») –
4 роки, Петрові – три роки. Розмовляють вони
теж українською мовою, але іноді вже «ока-
ють». Сина Федора призвали на війну.
– В маю місяці призвали в лагері, а потім
поїхав на хронт, чи на позицію. З дороги напи-
сав два письма, прийшло одно й друге слідом,
та більше й не було. Чи може й в живих уже не-
має. В послідньому пісьмі писав «ідем в бой»,
та й не знаю. Пройшла така чутка, що в Уфу
привезли, в госпіталі без руки лежить.
– А ви не навідувались?
– Ні, хіба його знаєш, де він. Не один же
госпиталь.
У хаті Грицька Давиденка невістка Улита
Оникіївна Давиденко, років 52, виїхала із села
Свинарної , коли було 13 рік. Каже:
– Ой, яка ж то рідна Україна я балакаю по
своєму, по хохлацькому, а по руські станеш по-
вертати, а воно не повертається.
Син Грицька – Олександр Давиденко ро-
ків 47, виїхав із Н. Санжарів, коли було 5 ро-
ків, каже:
– У нас таких пісень співають, як там спі-
вали. Я помню, ще в школу ходив, був голод,
люди кормили это в шестом году. Ми не ходи-
ли на заробітки, тоді хліб був дешево, можна
було купити скільки вгодно. Були такі мужи-
ки, пуд хліба стояв один руб., а то й 70 копі-
йок. Ну до нас не касалось, хотя і неврожай
був. Ну а зараз коснулось, хліб у полі погніє.
Улита каже:
– Татарки на наших не йдуть, а наші ідуть
за татар. Може й є щоб наші брали, ну я не
слихала. Звичаїв не приймають, а вони від нас
много переймають. От ми сюди приїхали –
вони картошки не садили, капусти, цибулі, а
тепер навчилися – садять ще більше за нас.
– Чай від них навчились пити.
– Ні, це не від них, це від руських.
– Ех, Україна рідна, а тут намучилися, си-
бірка чортова!...
|