Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського
Фольклор посідав важливе місце у творчості М. Рильського -поета, перекладача і вченого. Очолюючи Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії протягом понад двох десятиліть, Рильський активно займався підготовкою кадрів (зокрема славістичних), відроджував наукові напрями, що мали в Україні да...
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2011
|
| Назва видання: | Слов’янський світ |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43469 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського / Т.П. Руда // Слов’янський світ: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2011. — Вип. 9. — С. 7-28. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-43469 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-434692013-04-30T03:05:07Z Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського Руда, Т.П. Видатний учений і організатор науки Фольклор посідав важливе місце у творчості М. Рильського -поета, перекладача і вченого. Очолюючи Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії протягом понад двох десятиліть, Рильський активно займався підготовкою кадрів (зокрема славістичних), відроджував наукові напрями, що мали в Україні давні традиції (етнографію, слов’янську фольклористику, антропологію). Фольклор занимает важное место в научном и художественном творчестве М. Рыльского - поэта, переводчика и ученого. Возглавляя Институт искусствоведения, фольклора и этнографии свыше двух десятилетий, Рыльский активно занимался подготовкой кадров (в частности славистических), возрождал научные направления, у которых были в Украине давние традиции (этнография, славянская фольклористика, антропология). Folklore has taken an important place in the creative work of M. T. Rylski as a poet, interpreter and scientist. While being the director of the Institute for Art Studies, Folklore and Ethnography for more than two decennials Rylski was occupied actively with scientific managerial work, with the training of personnel (slavists in particular), with the revival of those scientific developments that had deep roots in Ukraine. 2011 Article Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського / Т.П. Руда // Слов’янський світ: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2011. — Вип. 9. — С. 7-28. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. XXXX-0051 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43469 929Рильський+398(477) uk Слов’янський світ Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Видатний учений і організатор науки Видатний учений і організатор науки |
| spellingShingle |
Видатний учений і організатор науки Видатний учений і організатор науки Руда, Т.П. Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського Слов’янський світ |
| description |
Фольклор посідав важливе місце у творчості М. Рильського -поета, перекладача і вченого. Очолюючи Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії протягом понад двох десятиліть, Рильський активно займався підготовкою кадрів (зокрема славістичних), відроджував наукові напрями, що мали в Україні давні традиції (етнографію, слов’янську фольклористику, антропологію). |
| format |
Article |
| author |
Руда, Т.П. |
| author_facet |
Руда, Т.П. |
| author_sort |
Руда, Т.П. |
| title |
Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського |
| title_short |
Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського |
| title_full |
Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського |
| title_fullStr |
Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського |
| title_full_unstemmed |
Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського |
| title_sort |
фольклор у науковій і художній творчості максима рильського |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Видатний учений і організатор науки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/43469 |
| citation_txt |
Фольклор у науковій і художній творчості Максима Рильського / Т.П. Руда // Слов’янський світ: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2011. — Вип. 9. — С. 7-28. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
| series |
Слов’янський світ |
| work_keys_str_mv |
AT rudatp folʹklorunaukovíjíhudožníjtvorčostímaksimarilʹsʹkogo |
| first_indexed |
2025-07-04T01:54:22Z |
| last_indexed |
2025-07-04T01:54:22Z |
| _version_ |
1836679495991427072 |
| fulltext |
7
ВИДАТНИЙ УЧЕНИЙ І
ОРГАНІЗАТОР НАУКИ
УДК 929Рильський+398(477)
Т. П. Руда
ФОЛЬКЛОР У НАУКОВІЙ І ХУДОЖНІЙ
ТВОРЧОСТІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО
Фольклор посідав важливе місце у творчості М. Рильського –
поета, перекладача і вченого. Очолюючи Інститут мистецтвознав-
ства, фольклору та етнографії протягом понад двох десятиліть,
Рильський активно займався підготовкою кадрів (зокрема славіс-
тичних), відроджував наукові напрями, що мали в Україні давні
традиції (етнографію, слов’янську фольклористику, антропологію).
У його статтях, рецензіях, доповідях розглядаються актуальні й сьо-
годні питання епосознавства, порівняльного вивчення фольклору,
виконавства, принципів видання народнопісенних збірників, пер-
спектив розвитку фольклористики та етнографії. Водночас фольк-
лористичні праці Рильського не позбавлені певних ідеологічних і
теоретичних штампів та обмежень, характерних для гуманітарних
досліджень радянського періоду. Рильський звертався до фольклору
слов’ян і як перекладач – його збірка «Сербські епічні пісні» вважа-
ється однією з кращих інтерпретацій сербського епосу українською
мовою. В оригінальній поезії М. Рильського спостерігаємо вплив
українського фольклору (використання мотивів, образів, тропів,
стилізації під народні пісні).
Ключові слова: фольклористика, етнографія, епосознавство,
український фольклор.
Folklore has taken an important place in the creative work of
M. T. Rylski as a poet, interpreter and scientist. While being the director of
the Institute for Art Studies, Folklore and Ethnography for more than two
decennials Rylski was occupied actively with scientific managerial work,
with the training of personnel (slavists in particular), with the revival of
those scientific developments that had deep roots in Ukraine (such as
slavistic folkloristics, ethnography, anthropology). His articles contain
http://www.etnolog.org.ua
8
many still nowadays actual statements as to the practice of collecting
folklore, about textology, the problems of performance in folklore, the
perspectives of the development of folkloristics and ethnology. At the same
time it did not lack in M. Rylski’s works those ideological and theoretical
limitations and clichés that were peculiar for the Soviet science of the
time. Rylski was occupied also with the translation of folklore works: he
has prepared the collection «The Serbian Folksongs» that is one of the
best interpretations of the Serbian folk epics samples in the Ukrainian
language. In his original poems the influence of the Ukrainian folklore
reveals itself in manifold shapes – as the use of folk motifs, images, tropes,
as the stylizing of folksongs.
Keywords: folkloristic, ethnography, epos science, Ukrainian
folklore.
У творчій спадщині М. Т. Рильського фольклор і фолькло-
ристика посідають особливе місце. Окремі аспекти фолькло-
ристичної діяльності видатного поета і вченого висвітлюються
у працях Г. Сухобрус, О. Дея, В. Юзвенко, Н. Шумади, С. Ми-
шанича, Л. Вахніної, О. Бріциної та ін.; спеціально цій пробле-
мі була присвячена дисертація В. Новак («Фольклористична ді-
яльність М. Т. Рильського», 1999). М. Рильський був не лише
дослідником, а й перекладачем народних пісень (сербських), а
також використовував фольклорні мотиви й стилістику у своїй
поезії (що відзначали Л. Новиченко, Г. Вервес, М. Гуць та ін.).
Інтерес до фольклору Рильський проніс через усе життя.
У спогадах «З давніх літ» (у 20-томнику його творів вони над-
руковані під назвою «Із спогадів») поет пише про дитячі роки
в селі Романівка, найяскравіші враження тієї пори: «Вечірні
співи дівчат, що солодкою луною пливуть у далечінь, парубочі
розгонисті пісні…» [Рильський 1988, ХІХ, с. 32].
Любов до народної пісні пробуджувалася і під впливом
старших братів – Івана і Богдана, музично обдарованих, тала-
новитих виконавців.
М. Рильський писав, що пізніше, в роки навчання у гімназії,
глибокий слід у його душі залишив «словесник» Дмитро Ми-
http://www.etnolog.org.ua
9
колайович Ревуцький (брат відомого композитора), який час-
то збирав навколо рояля своїх учнів і співав українські та ро-
сійські народні пісні, думи, билини.
На поглиблення інтересу до фольклору вплинув і М. В. Ли-
сенко, «бездоганний лицар української пісні, прекрасний ком-
позитор і піаніст», у родині якого певний час юнак проживав.
Племінниця М. Рильського Марія Рильська-Мартинюк
згадувала, що дружні вечірки в родині її дядька нерідко за-
вершувалися співами: «Як зараз бачу дядька Максима за пі-
аніно, а біля нього тьотя Катя. Запам’ятала я ті пісні, бо вони
мені дуже подобались. Це – “Чуєш, брате мій, товаришу мій…”
та “Ой давно, давно я в батенька була…” та інші» [Рильська-
Мартинюк 1968, с. 22].
Олександр Дейч (російський письменник, літературозна-
вець і перекладач) свідчить: «Українська пісня і музика була
завжди його рідною стихією. По-іншому й бути не могло: його
поетичне обдарування злетіло на крилах народної пісні, а сам
він знав безліч наспівно тужних і життєрадісно веселих, ста-
ровинних і сучасних народних пісень» [Дейч 1968, с. 46].
М. Рильський був не лише знавцем і дослідником фольк-
лору, а й організатором науки. Понад 20 років (1942–1964)
він очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та
етнографії АН УРСР (сьогодні – Інститут мистецтвознав-
ства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН
України). Директором він став під час війни і, повернув-
шись з евакуації до Києва, розпочав відродження наукових
досліджень і збирацької роботи, вирішував кадрові питан-
ня; навіть допомагав у ті тяжкі часи колегам у розв’язанні
побутових проблем. Зберігся, наприклад, лист до секретаря
ЦК КП(б)У М. Хрущова (від 10.10.1944), де Рильський пише
про скрутне становище співробітників, які ще не мають на-
укових ступенів і звань та не отримують нічого, крім хліба:
«Прошу Ваших вказівок Наркомторгу, щоб цим людям у пер-
http://www.etnolog.org.ua
10
сональному порядку видавалось харчування» [Рильський
1988, ХІХ, с. 226–227].
Після війни в ІМФЕ відновлюються наукові напрями, що
мали в Україні давні традиції. Академік І. К. Білодід згадував,
що за його порадою М. Рильський запросив на посаду сво-
го заступника К. Г. Гуслистого: «Цей захід, як відомо, себе ви-
правдав. Сам Максим Тадейович, потім К. Г. Гуслистий, по-
силена і цілеспрямована група, дійсно відновили і розвинули
етнографічні й антропологічні дослідження в АН УРСР, вида-
ли ряд праць» [Білодід 1968, с. 175–176].
Серед організаційних питань, вирішуваних за безпосеред-
ньою участю або при підтримці М. Рильського, – створення
славістичних наукових центрів (в ІМФЕ – групи слов’янської
фольклористики у 1955 році), підготовка кадрів славістів
(Г. Сухобрус, В. Юзвенко, Н. Шумада, М. Гайдай та ін.), вста-
новлення контактів із зарубіжними інституціями та науковця-
ми. Рильського обирали головою Українського та членом Між-
народного комітетів славістів. Він брав участь у славістичних
конгресах і конференціях, виступав з доповідями, присвячени-
ми проблемам фольклористики і перекладознавства, здійснив
ряд поїздок до слов’янських країн (Польщі, Чехословаччини,
Югославії, Болгарії), описавши свої враження про них у «За-
писних книжках».
У його науковій спадщині низку праць присвячено «народній
словесності» (саме так він визначив об’єкт своїх досліджень).
Це – статті, доповіді, виступи, замітки, передмови до збірників.
Особливо цікавила Рильського пісенність, зокрема епічна.
Одні із цих праць написані у властивій Рильському вільній,
розкутій манері, інші, розраховані на широку аудиторію, – у
публіцистичному стилі.
У деяких статтях розглядаються питання наукової терміно-
логії з посиланнями на досвід учених минулого, словники та ен-
циклопедії. «Я почав з термінології, бо тепер розмова про неї
http://www.etnolog.org.ua
11
особливо потрібна, – пише Рильський у статті «Словесна твор-
чість українського радянського народу». – З деякого часу у нас
уникають і терміна ф о л ь к л о р, хоч, зрозуміло, не можуть обі-
йтись без похідних – ф о л ь к л о р и с т, ф о л ь к л о р и с т и к а.
Пишуть і говорять: н а р о д н а п о е т и ч н а т в о р ч і с т ь
або н а р о д н о п о е т и ч н а т в о р ч і с т ь (останнє здається
мені трохи штучним)» [Рильський 1987, ХVІ, с. 90]. Учений вва-
жав, що слово «поезія», навіть якщо повернути йому первісне
значення – «мислення в образах», не охоплює повністю предме-
та дослідження. За межами «поезії» залишається частина «про-
дуктів усної народної творчості», в яких елементи художності
посідають скромне місце (меморати, фабулати, анекдоти тощо).
Рильський же наполягав, що фольклористи мають фіксувати і
вивчати ці усні оповідні жанри, – і тим самим передбачив один
з перспективних напрямів сучасних наукових пошуків.
Дослідник «реанімував» напівзабуте поняття «словесність»:
«Це не народна поетична і не народнопоетична творчість, але
це народна творчість, і саме словесна, отже – словесність. Ось
чому я гадаю, що від цього терміна відмовлятись не слід і, де
треба, вживатиму його» [Рильський 1987, XVI, с. 91].
М. Рильський іноді піддає сумніву усталені погляди на при-
роду й основні ознаки фольклору (усність, колективність тво-
рення, імпровізаційність тощо). «Усно? Так, можу порадувати
прихильників обов’язкової усності фольклору – здебільшо-
го усно. Щодо усності побутування, тобто поширення і вико-
нування сучасних народних творів, то тут і сумніву бути не
може. Але щодо усності творення, то поставлю таке запитан-
ня: якщо б я, скажімо, не писав, а вголос імпровізував свої вір-
ші, а стенографістка, може, навіть знаходячись у сусідній кім-
наті, записувала їх, то я від цього став би народним творцем,
чи що?» [Рильський 1987, XVI, с. 95]. Він підкреслював, що, на
відміну від професійних поетів, народні співці є одночасно і
композиторами, і поетами, і виконавцями.
http://www.etnolog.org.ua
12
М. Рильський розрізняв «колективне творення в ч а с і»,
тобто «редагування широкими творчими силами тієї чи ін-
шої речі, складаної певним індивідом» [Рильський 1987, XVI,
с. 96] і «одночасну творчість колективом» (саме так іноді скла-
даються частушки, коломийки). На думку В. І. Новак, теза
про можливість «одночасно-групового методу» була поро-
джена догматами Пролеткульту, які свідомо знецінювали зна-
чення індивідуального начала у суспільстві та його культурі.
Не маючи можливості прямо відкинути безглуздий з науко-
вих позицій «артільний метод», Рильський максимально його
обмежує створенням другосортного агітаційного фолькло-
ру, – наголошує дослідниця [Новак 1999, с. 5].
Але навряд чи пролеткультівські ідеї могли серйозно
вплинути на зміст статті, написаної 1957 року. І створювали-
ся «колективним» способом не лише псевдофольклорні агіт-
ки. Рильський, згадуючи почуту на Житомирщині чудову
пісню про льон, поетично відтворює картину її народження:
«Я уявив собі процес утворення цієї пісні. Сонячний день.
Відпочинок. М’язова втома, якій так часто товаришить ду-
ховне піднесення. Одна заспівала… друга підхопила… третя
додала… А та – тихесенько пішла, в танець. За нею – інші…
засміялися самі з себе, а тоді ще з більшим завзяттям почали
знову… – і народилася пісня. Проте котрась перша заспіва-
ла? Звичайно… Без п е р ш и х, без з а с п і в у в а ч і в мис-
тецтва, скільки б ми не говорили про його колективність, не
буває» [Рильський 1987, XVI, с. 97–98]. Остання фраза якраз
і розкриває розуміння Рильським проблеми колективності
творення фольклору, що не збігається з пролеткультівськи-
ми уявленнями.
Особливу увагу вчений приділив героїчному епосові. Думи
та історичні пісні він назвав «найдорожчим алмазом у коро-
ні многострадального, волелюбного, прекрасного й великого
українського народу» (у «Вступному слові» до збірника «Укра-
http://www.etnolog.org.ua
13
їнські думи та історичні пісні», 1944) [Рильський 1987, XVI,
с. 9]. Він відзначав вплив епосу на літературну творчість (від
Т. Шевченка і М. Гоголя – до П. Тичини), на образотворче і му-
зичне мистецтво.
У статтях, присвячених епосу, М. Рильський спиняється на
значенні терміна «дума», відмінностях між думами та історич-
ними піснями, специфіці художніх систем цих жанрів, класи-
фікації «старих» дум тощо.
Дослідника дуже цікавила проблема виконавства у фольк-
лорі. У наукових працях він писав про подвижницьку діяль-
ність відомих кобзарів і лірників – О. Вересая, М. Кравченка,
Є. Мовчана та ін. У 1958 році Рильський виступав з доповід-
дю про український героїчний епос на ІV Міжнародному з’їзді
славістів у Москві. Художньою ілюстрацією доповіді став ви-
ступ кобзаря Єгора Мовчана, який глибоко схвилював колег-
славістів.
Учений підтримував зв’язки із сучасними йому представни-
ками кобзарських цехів, розгорнув практично-організаційну
роботу з відродження традицій виконавської майстерності –
допомагав у виданні навчально-методичної літератури, про-
паганді творчості співців, створенні художніх колективів.
Сьогодні ми знаємо, як переслідували у сталінський період
кобзарів і лірників, навіть знищували музичні інструменти.
І коли читаємо у статті «Живе відродження історії», що «у ра-
дянські часи творці епосу вільно дихнули: ганебному переслі-
дуванню прийшов кінець, знущання з них назавжди відійшло
в минуле. Велика Жовтнева соціалістична революція… дала в
руки йому, народові-художнику, його окремим талантам – по-
етам і співцям – велику зброю поетичного осмислення у зма-
люванні всіх проявів людської історії» [Рильський 1987, XVI,
с. 58], то розуміємо, що Рильський тут віддав данину тогочас-
ній «теорії» відродження героїчного епосу в умовах соціаліс-
тичного ладу.
http://www.etnolog.org.ua
14
Справді, фольклористами було зафіксовано й опубліковано
десятки нових «дум», у яких оспівувалися події і герої револю-
ції та громадянської війни, вожді, здобутки індустріалізації.
Народні співці слухняно виконували соціальне замовлення,
використовуючи стилістику й образність традиційних епіч-
них жанрів. А науковці так само слухняно збирали і коменту-
вали ці творіння – адже невизнання факту розквіту епічних
традицій у радянський час могло мати надто сумні наслідки.
І все ж М. Рильський не міг повністю підкорятися того-
часним вимогам і заборонам. Заперечуючи теорію відмиран-
ня фольклору, він водночас негативно ставився до відвертих
підробок, до чергових епічних «славослів’їв», що захоплено
сприймалися більшістю тодішніх дослідників.
У «Заключному слові» на Всесоюзній нараді з проблем епо-
су східнослов’янських народів (1955) науковець повідомляє, що
співробітники ІМФЕ записали і передали до рукописного фон-
ду близько 1,5 тис. нових народних пісень, серед яких є й істо-
ричні. А далі запитує: «Все ли они стоят на одинаково высоком
художественном уровне? Не все, конечно. Но если из них хоть
несколько десятков выдержат испытание времени, то и это
прекрасно» [Рильський 1987, XVI, с. 62]. Цей поміркований
скептицизм щодо якості сучасних пісень дисонує із загально-
прийнятими тоді прогнозами щодо «розквіту» радянського
фольклору.
М. Рильський вказував на спорідненість героїчного епосу
українців та інших слов’янських народів. «Українська епічна
героїчна поезія як частина творчості східних слов’ян багато
має спільного з епосом російського і білоруського народів як
з ідейно-тематичного боку, так і з боку використання в ній ху-
дожньопоетичних засобів» [Рильський 1987, XVI, с. 59], – пише
він у статті «Живе відображення історії» (1955). А в статті «Ге-
роїчний епос українського народу» він конкретизує тезу про
«спільність» деяких тем і образів слов’янських епосів: «Став-
http://www.etnolog.org.ua
15
лячись з належною обережністю до зближення окремих ситу-
ацій і образів (наприклад, образу Альоші Поповича в билинах
і Олексія Поповича в думі) і пам’ятаючи про різницю в часі
походження російського билинного епосу та українських дум
і про різну їх історичну долю, ми не можемо не визнати рис
спільності в поетиці, в характері, в світогляді, притаманних
цим творам народного генія» [Рильський 1987, XVI, с. 134].
Дослідник відзначав і наявність подібних рис в українському і
південнослов’янських (болгарському і сербському) епосах.
Він писав про необхідність порівняльного вивчення фольк-
лору слов’янських народів у той час, коли вітчизняна фолькло-
ристика значною мірою втратила науковий авторитет, і лише з
початку 1950-х почала поступово ліквідовувати той розрив на-
укових традицій, який відбувся у 1930–1940-х роках. Нагадає-
мо, що термін «компаративістика» тоді звучав одіозно й асоці-
ювався лише з «буржуазною» наукою. Тому заяви Рильського
про перспективність порівняльних досліджень епосу були до-
статньо прогресивними. До того ж учений вказував на факто-
ри і причини появи спільних або подібних мотивів, образів,
художніх прийомів: генетична спорідненість, типологічні збі-
ги, історико-культурні зв’язки.
У своїх епосознавчих працях він наводить паралелі не тіль-
ки зі слов’янського фольклору, а й з найдавніших пам’яток
словесності різних народів світу (згадуючи «Іліаду», «Одіс-
сею», «Калевалу», «Манас» тощо) і тим самим (слідом за вче-
ними ХІХ ст.) уводячи український епос до загальносвітового
культурного контексту.
Писав Рильський не лише про український епос. Його праця
«Сербські епічні пісні», уперше надрукована окремою брошу-
рою 1947 року, була скороченою стенограмою публічної лек-
ції, прочитаної в музеї В. І. Леніна в Києві 12 листопада 1947
року. Розрахована вона на широку публіку, тому стиль викла-
ду – вільний, науково-популярний. «Пісні, про які йде мова –
http://www.etnolog.org.ua
16
законна гордість сербів» [Рильський 1987, XVI, с. 14], – зазна-
чає вчений; він згадує видатних європейських письменників
(зокрема і своїх співвітчизників), які захоплювалися серб-
ським епосом – Пушкіна, Гете, Міцкевича, Старицького, Лесю
Українку. Розповідає про знаменитого збирача і дослідника
Вука Караджича, чий збірник «Српске народне пjесме» (1841–
1862) використовували кращі перекладачі (і сам Рильський);
про походження назв пісень – «юнацькі» та «гайдуцькі», про
музичний інструмент («гусла»), під акомпанемент якого вони
виконувалися, про гуслярів, їхні школи. Спиняється і на сти-
лістичних особливостях цих пісень, дає періодизацію виник-
нення основних сюжетів і циклів.
Свою розповідь про сербський епос Рильський ілюструє
власними перекладами. Стаття «Сербські епічні пісні», а також
виданий 1946 року збірник перекладів з такою ж назвою – ще
один його внесок у розвиток славістики в Україні. У «Вступно-
му слові» до колективної монографії «Міжслов’янські фольк-
лористичні взаємини» (1963) вчений вказує на традиції, що
на них має орієнтуватися вітчизняна наука: «Я не помилюсь,
коли скажу, що українська славістика віддавна живилась і
окрилювалась ідеєю слов’янської єдності, прибічниками якої
були свого часу Пушкін і Міцкевич, Коллар і Шафарик, Пет-
ко Славейков і Любен Каравелов, Вук Караджич і Петро Не-
гош – і наш Тарас Шевченко» [Рильський 1987, XVI, с. 164].
Він називає відомих славістів минулого (від О. Бодянського до
К. Квітки та Ф. Колесси, особливо виділяючи роль І. Франка
у розвитку слов’янознавства). Зі своїх сучасників Рильський
виділяє Л. А. Булаховського, «що очолював і гуртував наші
славістичні сили, видатного лінгвіста, наукового і громадсько-
го діяча» [Рильський 1987, XVI, с. 166], з яким його зв’язували
не лише ділові, а й дружні стосунки.
М. Рильський виявляв глибоку обізнаність у проблемах
сучасних йому фольклористики та етнографії. Так, він звер-
http://www.etnolog.org.ua
17
тався до питань текстології фольклору, зокрема можливос-
ті й доцільності збереження діалектних особливостей мови
у фольклорних виданнях. У 1958 році на сторінках «Літера-
турної газети» розгорнулася дискусія щодо збірника «Україн-
ські народні казки, легенди, анекдоти» (1957, редактор П. По-
пов, укладачі Г. Сухобрус і В. Юзвенко). Розпочав її Л. Горовий
«Реп лікою фольклористам» («Літературна газета», 1958, 25
лют.), у якій засуджував практику публікації фольклорних ма-
теріалів, де відтворено мовний «суржик» їх носіїв. У цій самій
газеті 4 квітня він вміщує «Ще одну репліку фольклористам»,
знову відстоюючи необхідність уважного ставлення до мови
публікацій. У тому ж номері М. Рильський друкує «Кілька за-
уважень», де пише про правомірність збереження у виданнях
відступів від літературної мови, що відбивають специфіку по-
бутування фольклору.
О. Бріцина вважає, що і через кілька десятиліть ця диску-
сія не втратила своєї актуальності – насамперед через меха-
нічне застосування критеріїв, сформованих у галузі літерату-
рознавства і професійного мистецтва, до зразків традиційної
творчості [Бріцина 1995, с. 6].
Рильський не раз підкреслював необхідність співробітни-
цтва різних наук. Так, у статті «Золоті розсипи народної му-
дрості» (1955) він писав, що «тісне співробітництво етногра-
фа й фольклориста, іншими словами, – вивчення тих явищ
народного життя і побуту, на ґрунті яких зріс у народу той
чи інший поетичний твір, є річчю самозрозумілою і цілком
обов’язковою» і продовжує наполягати на тісному зв’язку
«між фольклористикою словесною і музичною», а також на
природному контакті «і з іншими близькоспорідненими дис-
циплінами: мовознавством (особливо діалектологією) і літе-
ратурознавством» [Рильський 1987, XVI, с. 70].
Про доцільність об’єднання зусиль представників різ-
них галузей знання писав Рильський і у своїй етапній робо-
http://www.etnolog.org.ua
18
ті «Стан і завдання етнографії на Україні» (1954), що ввійшла
до 20-томника його творів під назвою «Питання етнографії».
Він вважає, що етнограф не може обійтися без «вторгнення
у фольклористику», без лінгвістичної підготовки. «Ми, розу-
міється, повинні строго окреслити обсяг етнографії як окре-
мої дисципліни, відмежуватись від інших областей знання.
Але відмежуватись – не значить одгородитись. Навпаки: як-
найпліднішим є тісне і повсякчасне кооперування етнографів
з мовознавцями, мистецтвознавцями, істориками літератури
та ін. Таке кооперування, до речі, не набуло ще у нас належно-
го розмаху» [Рильський 1987, XVI, с. 174].
Характерно, що в 1950-х роках учений фактично закликав
до використання комплексного підходу до явищ матеріальної
та духовної культури народу.
Сьогодні формується нова парадигма фольклористики, по-
силюється зв’язок цієї науки із соціологією, культурологією;
що ж стосується лінгвістики, то акцент зміщується на взаємо-
дію з когнітивною та соціолінгвістикою.
Фольклористичні праці М. Рильського, написані в 1940–
1950-х роках, не позбавлені ідеологічних штампів і обмежень,
характерних для гуманітарних досліджень того часу. Офіціоз-
на радянська наука з підозрою або відкритим несприйняттям
ставилася до спадщини попередників, не визнавала неорто-
доксальних поглядів. Тому доводилося або повністю підкоря-
тися офіціозу, або шукати можливості відстоювати свої ідеї,
свій неупереджений підхід до традиційного фольклору і ново-
творів. Праці кращих дослідників у той період відзначалися
певною подвійністю: тенденційність у підборі матеріалів і «те-
оретичний офіціоз» поєднувалися з постановкою справді ак-
туальних проблем і новаторськими ідеями.
Такими були і статті М. Рильського з красномовними назва-
ми «Песни народа Советской Украины», «Голос народу», «По-
езія і народна творчість про возз’єднання українського народу
http://www.etnolog.org.ua
19
в єдиній українській Радянській державі», «Великий Жовтень
і народна творчість»… Тут є всі «прикмети часу»: цитування
В. Леніна, М. Калініна, А. Жданова, М. Горького, згадування
комуністичної партії, яка «спрямовувала і спрямовує» розви-
ток радянської фольклористики; приклади пісенних новотво-
рів, що оспівують Леніна і партію, та інші реалії соціалістичної
епохи. Більшість із цих «сучасних пісень» були просто римо-
ваними пропагандистськими гаслами – на зразок віршів на-
родної поетеси Ольги Добахової: «Воля партії могутня // Нам
відкрила ясні дні // Маяками комунізму // Сяють ленінські вог-
ні». Нарешті, твердження: «Ми визначили вище художній ме-
тод радянського фольклору як метод с о ц і а л і с т и ч н о г о
р е а л і з м у» [Рильський 1987, XVI, с. 79], вміщене у стат-
ті «Золоті розсипи народної мудрості». Повторення затертих
«теоретичних» постулатів було вимушеним; віддавши «кеса-
рю кесареве», М. Рильський приступав до вирішення питань,
які його серйозно цікавили, висловлював думки, що йшли
врозріз із усталеними формулами. Наприклад, він закликав
учених знаходити і підтримувати народні таланти, «як огню,
боячись їх нівелювання, їх підведення під загальноприйнятий
взірець і т. ін.! Нівелювання – смерть мистецтва» [Рильський
1987, XVI, с. 88]. Він писав про шкідливість «фетишизації на-
родної творчості взагалі» та спроби фольклористів знаходити
вплив народної словесності у всіх без винятку літературних
шедеврах (не враховуючи, наприклад, впливів філософської
та взагалі наукової думки). «Бачимо інколи фетишизацію і су-
часної народної творчості, коли все чи мало не все, що вийшло
“з уст народу”, наперед оголошується вершиною художності та
ідейності, до якої, виходить, тільки “підтягатися” треба Шоло-
хову чи Гончару, Малишку чи Твардовському, Чіковані чи Ку-
лешову» [Рильський 1987, XVI, с. 92].
Рильський неодноразово закликав своїх колег звернути ува-
гу на робочий фольклор, вважав, що об’єктами монографічних
http://www.etnolog.org.ua
20
досліджень в етнографії мають бути і селянство, і робітничий
клас. Фольклор робітничого середовища (зокрема й трудових
мігрантів) в ІМФЕ вивчався у наступний період; наприклад,
у 1970-ті роки відомий фольклорист-музикознавець С. Гри-
ца разом з групою співробітників здійснила ряд соціально-
фольклористичних досліджень на новобудовах (у тому числі
й на Чорнобильській АЕС).
Максим Рильський у своїх фольклористичних і етнографіч-
них працях певною мірою залишався в рамках теоретичних та
ідеологічних обмежень свого часу. Однак він зумів виділити
найважливіші проблеми і завдання цих наук, підготував гід-
ні наукові кадри, ініціював відродження славістики, розробив
основи деяких фундаментальних проектів (наприклад, багато-
томного видання «Українська народна творчість»), зробив по-
мітний внесок у вивчення епічної творчості.
Особливе місце у творчій спадщині М. Рильського посіда-
ють його переклади сербського епосу. Перебуваючи 1945 року
в Белграді, поет пише Б. Турганову (перекладачеві, який бага-
то зробив для ознайомлення російського читача з українською
літературою): «Пишу к Вам из чудесной Югославии, куда не-
отвратимо послал меня Славянский комитет… Кстати, пишу
здесь “Югославские мелодии” (можливо, це попередня назва
поетичного циклу «Югославські нариси», 1945. – Т. Р.) и соби-
раюсь переводить сербские песни (имею уже всего Вука Кара-
джича – 11 томов)» [Рильський 1988, XIХ, с. 242].
Переклади сербських народних пісень в Україні мають дав-
ню традицію. Їх здійснювали відомі поети і діячі культури
М. Шашкевич, Я. Головацький, А. Метлинський, О. Барвін-
ський, М. Старицький (який видав 1876 року збірник «Серб-
ські народні думи і пісні» – 48 перекладів), І. Франко та ін.
У ХХ ст. сербський епос перекладали В. Поліщук, Я. Шпорта,
Л. Первомайський та ін. Історію україномовної інтерпретації
сербських епічних пісень досить детально виклав М. Гуць у
http://www.etnolog.org.ua
21
монографії «Сербохорватська народна пісня на Україні» [Гуць
1966]. Одним з кращих досягнень у цій справі він вважає збір-
ник перекладів М. Рильського «Сербські епічні пісні» (1946).
До виходу в 1955 році книжки «Сербська народна поезія»
(підготовленої М. Рильським і Л. Первомайським) цей збір-
ник був основним джерелом ознайомлення українського чи-
тача із сербським епосом.
До збірки входять сімнадцять перекладів пісень, в яких ві-
д ображені різні періоди історії Сербії: битва при Косово, по-
двиги Марка Королевича, гайдуків і ускоків. Частина цих тек-
стів уже була перекладена М. Старицьким, є і нові переклади.
Розглядаючи переклади Рильського, М. Гуць звертає увагу на
їхню смислову відповідність оригіналам, точність передаван-
ня специфічних мовних зворотів, прямої мови персонажів, ре-
тельний підбір мовних засобів; відзначає вплив на переклади
українських народних пісень і дум, з яких поет черпає багату
символіку, метафори, архаїчні образи [Гуць 1966, с. 164–173].
Як відомо, М. Рильський був одним з провідних у свій час
перекладознавців, і його інтерпретації іншомовних поетич-
них творів здійснювалися згідно з розробленими ним теоре-
тичними підходами.
Він послідовно виступав проти буквалізму, тобто формаль-
ного ставлення до оригіналу, висунув тезу про необхідність
передавати «творчу домінанту» поета (чи твору), що пере-
кладається, – тобто рису, яка є в оригіналі основною, найха-
рактернішою. «Для цього, – писав Рильський у статті “Пушкін
українською мовою”, – доводиться пожертвувати другорядни-
ми рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває» [Риль-
ський 1987, XVI, с. 218]. Зберігаючи в перекладах сербсько-
го епосу «десетерец», Рильський заради ритмомелодики іноді
«жертвує» постійними епітетами («зелом зеленом» – «ялиною
густою») і в той же час, по можливості, зберігає специфічну об-
разність сербського фольклору («дім білий», «чорний Арапин»,
http://www.etnolog.org.ua
22
«крила соколові», «очі лебедині» тощо). «Сербські епічні піс-
ні» – ще один блискучий приклад перекладацької майстернос-
ті, яка спирається і на талант поета, і на глибокі знання в галу-
зі теорії перекладу.
У вступній статті до збірника Л. А. Булаховський дуже ви-
соко оцінює ці переклади: «…під пером такого майстра сло-
ва як Максим Рильський, та до того ж слова українського, з
його традиційною майстерністю саме на службі історичного
фольклору (пісні та думи) сербська епічна поезія, раніше ві-
дома з менш досконалих перекладів на українську мову (най-
кращі – 1876 р. – М. Старицького), доноситься до читача в
усій її свіжості та художній силі. Рильський майже еквіва-
лентно передає і ритм сербського “десетерца” (десятискла-
дового вірша), і вигини вкладеного в нього стилю» [Булахов-
ський 1946, с. 14–15].
У своїй оригінальній поезії М. Рильський також звертався до
стилістики, образності, мотивів фольклору. Художній світ пое-
та надзвичайно різноманітний і багатозвучний. У ньому – особ-
ливо, якщо ми звернемося до ранньої творчості – дивовижно
переплітаються мотиви й образи світової літератури («Гомеро-
ве море», Одіссей, Кипріда, «білоодежна Дездемона», «співучий
Лангедок», імена великих письменників минулого – Софокла,
Гете, Достоєвського, Пушкіна та ін.) і суто фольклорні персона-
жі та тропи («плугатар», який нагадує билинного Микулу Се-
ляниновича, воли, що «сивіють» – пор. народнопісенні «сиві
воли»; «синє небо», «весняний цвіт», «яблука червоні» тощо).
Звернення до світової класики, характерне саме для ран-
нього періоду творчості, пов’язане насамперед з належністю
поета до групи українських неокласиків, естетичною плат-
формою яких було тяжіння до суворої форми, до традицій ан-
тичності, до великої спадщини світової літератури. Саме за
«книжність» і «естетизм» поезія М. Рильського неодноразово
піддавалася жорсткій критиці.
http://www.etnolog.org.ua
23
Поетові нерідко дорікали за «споглядальність» і «статич-
ність», за «відрив» від реалій життя. Навіть такий тонкий
аналітик, як О. І. Білецький, оцінював відхід Рильського від
неокласицизму і звернення до теми соціалістичного перетво-
рення суспільства як значне досягнення. Однак відчувається,
що його по-справжньому зачаровують вірші зі збірників «Під
осінніми зорями», «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», в яких
«пейзажі, портрети, натюрморти стають речовими, конкрет-
ними. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, приму-
сило її вигравати різноманітними барвами. Світ оживає, стає
веселим…» [Білецький 1966, с. 171].
Сьогодні дослідники звертаються насамперед до інтим-
ної та пейзажної лірики М. Рильського, відзначаючи ті особ-
ливості його поезії, які вдавалося зберегти в умовах «проле-
тарської диктатури та ідеологічного тиску» (що найяскравіше
виявлялися у кращі, відносно вільні періоди його творчої біо-
графії) – безпосередність емоційного самовиявлення, відкри-
тість, гармонійність співвідношення інтелекту і почуття, жит-
тєлюбство. Л. Новиченко пише: «У своєму світовідчуванні
Рильський – натхненний віталіст, сповідувач власної, поетич-
ної, “філософії життя”» [Новиченко 1993, с. 167].
І. Юдкін також відзначає «глибоку внутрішню спорідне-
ність» творчої програми неокласиків «з течією в розумовому
житті України, яка дістала назву “філософії життя”» [Юдкін
2008, с. 94] і підкреслює, що однією із центральних тем твор-
чості Рильського є цілісність живого світу. Саме в циклах вір-
шів 1920-х – початку 1930-х років звучать мотиви ідилічного
спокою на лоні сільської природи (де роси падають на «білу
гречку», у небі тріпотить коршун, «дрімає старий дім», бро-
дять у тіні дерев напівсонні кури), «голосу трави» («пісня ві-
щої трави»), нерозривного зв’язку ліричного героя із землею.
Мотиви й образи цих творів виявляють глибинний або без-
посередній зв’язок із фольклором, з архетипами національної
http://www.etnolog.org.ua
24
свідомості. І. Юдкін називає подібні мотиви з’єднувальними
ланками до «філософії життя» («зелений шум», відомий з вес-
нянок, возвеличення землі – мотив, що варіюється у фольклорі,
зокрема в обрядовому), наголошує, що характерна для описо-
вої поезії «безподієвість» є однією з провідних тенденцій нео-
класицистичного ліризму [Юдкін 2008, с. 101].
Але тиша, спокій, ідилія «гарячого літа», наприклад, у вірші
«Дрімає дім старий…» – не самодостатній образ: тут виникає
особливе відчуття «завмерлого часу» («…Мені здається: час
уже не йде, // Спинився і завмер. І вже на вічні віки // Розліг-
ся на землі зелений літній день»), яке приводить до думки про
віч ність: «… Вічність // Прийшла й поклала руку на чоло».
Л. Новиченко, досліджуючи образні мотиви, що найчасті-
ше трапляються в поезії Рильського, особливо виокремлює
ряд архетипових за природою образів-символів (вода та се-
мантично пов’язані з нею образи дощу, моря, річок – як пер-
шооснова життя; жага – як поривання людини до абсолютних
цінностей, дерево – друг поета у світі природи тощо). Зазначи-
мо, що раніше і О. Білецький писав про роль образу-символу
води в художньому світі поета. Він згадує Піндара, який «по-
чинає свою першу олімпійську оду хвалою воді, золоту, сон-
цю – найпрекраснішим речам у світі»; Фалеса, який вважав
воду первинною стихією, родоначальницею всього живого.
У Рильського «хвала воді і хлібові має інше значення. Не мож-
на жити без них, як не можна жити без вітчизни. Це символи
безмежно-інтимної, нерозривної єдності з найсвященнішим –
рідною землею» [Білецький 1946, с. 32].
Мотив води (дощу, грози) проходить через усю творчість
поета, іноді набуває самостійного значення, стаючи основ-
ною темою окремого вірша або поетичного циклу. При-
кладом може послужити «Дощова трилогія» (книга «Літо»,
1936) – твір внутрішньо суперечливий за тональністю, сту-
пенем щирості.
http://www.etnolog.org.ua
25
Похмурий день, «каламутний, сірий дощ», «у полі осінньо-
му мряка», «тротуари, мокра ляпаниця», «осіння… холод-
на мжичка» – ці присмеркові мотиви взагалі характерні для
частини творів Рильського другої половини 1920-х – 1930-х
років, здавалося б, є свідченням песимістичних настроїв, по-
чуття безнадійності. Але (відповідно до основного значен-
ня архетипу води) холодний затяжний дощ таїть у собі жит-
тєстверджувальну силу («Вщедряє землю сірий дощ, // Росте
життя на бруку площ»), осінній пейзаж лише відтіняє світлі
спогади («Восени – крізь дощ і крізь тумани // Я грозу прига-
дую колишню…»), живі пристрасні почуття, «кохання ніж-
ну втому». І все ж цей сповнений печалі та надії триптих не
позбавлений символів «нової епохи», раціоналістично вве-
дених до ліричного твору («У серці Жовтень палає Травнем»,
«Безмежність одкрив незрячим // Найзіркіший з людей – Іл-
ліч!» тощо).
Л. Новиченко назвав стилістику віршів, написаних у дусі
«обов’язкових партійних тез», «чужим письмом», причому
ці нав’язливі «чужі» слова і фрази потрапляли і до лірики, і
ліро-епічних поем, не обмежуючись сферою «громадянської»
поезії. Дуже часто громадянські вірші Рильського містять не
лише безликі тропи й агітаційні штампи (типу «рідна Мо-
сква», «старший брат», «зоря над світом», «ясна дорога»), а й
стилізації під фольклорну образність. «Моя батьківщина – це
крила орла», «Моя батьківщина – подолана ніч, // На кремені
вирослий колос» (варіант «формули неможливого», характер-
ної для народних ліричних пісень, балад), «Гей, веселі наші бе-
реги // Горда, смілива радянська жінко!» – усі ці «гей», «лани»,
«орли», «колоси» в агітаційних поезіях звучать, як правило,
фальшиво, фольклор тут експлуатується із суто ідео логічною
метою, його образи перетворюються на штампи.
Поема-«видіння» «Жага» (1942), написана в евакуації, поєд-
нує глибоко щирі переживання поета про долі рідної землі, його
http://www.etnolog.org.ua
26
тугу, біль, тривогу і надії зі стереотипами зображення «прокля-
того минулого» в дусі офіційної історіографії (поневіряння тру-
дового люду в царській Росії, розклад самодержавства тощо).
«Голоси поеми» прославляють «велику і чисту» воду, «святий
хліб», хліборобську працю, кохання. Серед спогадів – весняний
день, поет із сином і дружиною пораються у своєму ірпінському
саду, а в небі – ключ гусей, і в їхньому ґелґотанні вчуваються:
Добросусідські вигуки та сміх,
Як тут, у нас. – О гуси, гусенята!
Прилиньте нині взяти на крилята
Земних дітей! Та ні! Дарма! Дарма!
Мій сад – пустеля, і мій дім – тюрма!
Звернення до гусей – пряма цитата з народної казки, а ось
останні два рядки можна тлумачити по-різному: і як тугу за
батьківщиною, окупованою фашистами, і як почуття духовної
неволі, пригніченості творчої особистості, змушеної згинати-
ся під тиском ідеології, соціального замовлення.
У поемі є і не дуже вдала спроба розроблення нового каз-
кового сюжету: дівчина-Україна зустрічає юнака Жовтня, що
провіщає здійснення мрій про щасливе майбутнє.
Трапляються в поетичній спадщині Рильського і нарочиті
стилізації під фольклор. Так, він написав пісню для кінофіль-
му «Кривавий світанок» (за повістю М. Коцюбинського «Fata
morgana»). У листі на Київську кіностудію художніх філь-
мів (18 липня 1955 р.) поет сповіщає: «Посилаю Пісню Марка
Гущі, написану в традиційних алегоричних образах, виходячи
з припущення, що така пісня на Україні на зорі Першої рево-
люції була» [Рильський 1988, ХІХ, с. 402].
Справді, образний ряд цієї пісні – традиційно-фольклорний:
«чорні круки» (символ соціального ворога), «клекот орли-
ний», «червоний мак» (символи повсталого народу), «ясна
http://www.etnolog.org.ua
27
зоря», «вітри буйнокрилі» та ін. – усі ці формули і тропи взя-
ті з дум і ліричних пісень. Але «Пісня» не справляє враження
фольклорного твору: ідеологічна заданість надто псує текст,
викликаючи почуття штучності.
Відзначимо, що «чуже письмо» поступово витісняється з
віршів, створених в останні роки життя поета, про що свід-
чить, наприклад, його збірка «Троянди і виноград». І наступ-
ним поколінням залишається справжня його поезія – меди-
тативна, мудра, гуманна, глибинно філософська й органічно
пов’язана як зі світовою класикою, так і зі стихією української
народної пісні.
Література
Білецький О. Творчість Максима Рильського // рильський М. Поезії :
у 3 т. – К., 1946. – Т. 1.
Білецький О. Творчість Максима Рильського // Білецький О. Зібрання
праць : у 5 т. – К., 1966. – Т. 3.
Білодід і. Невгамовне серце // Незабутній Максим Рильський : спога-
ди. – К., 1968.
Бріцина О. Ю. Історія однієї текстологічної дискусії та її сучасне від-
луння // Міжнародна конференція «М. Рильський і світова культура з по-
гляду сучасності» (Київ, 16–17 березня 1995 року) : тези доп. і повідомл. –
К., 1995.
Булаховський Л. а. Сербський народний епос // Сербські епічні пісні. –
К., 1946.
Гуць М. В. Сербохорватська народна пісня на Україні. – К., 1966.
Дейч О. Дорогою дружби // Незабутній Максим Рильський : спогади. –
К., 1968.
Новак В. і. Фольклористична діяльність М. Т. Рильського : автореф.
дис. ... канд. філол. наук. – К., 1999.
Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського (1941–1964). – К.,
1993.
рильська-Мартинюк М. Мій дядько // Незабутній Максим Рильський :
спогади. – К., 1968.
http://www.etnolog.org.ua
28
рильський М. Зібрання творів : у 20 т. – К., 1987. – Т. 16.
рильський М. Зібрання творів : у 20 т. – К., 1988. – Т. 19.
Юдкін і. Неокласицизм М. Рильського : рефлексія історії // Юдкін і.
Формування визначників української культури : культурологічні студії. –
К., 2008.
Фольклор занимает важное место в научном и художественном
творчестве М. Рыльского – поэта, переводчика и ученого. Возглав-
ляя Институт искусствоведения, фольклора и этнографии свыше
двух десятилетий, Рыльский активно занимался подготовкой кадров
(в частности славистических), возрождал научные направления, у
которых были в Украине давние традиции (этнография, славянская
фольклористика, антропология). В его статьях, рецензиях, докла-
дах рассматриваются актуальные и сегодня вопросы эпосоведения,
сравнительного изучения фольклора, исполнения, принципов из-
дания народнопесенных сборников, перспектив развития фолькло-
ристики и этнографии. В то же время фольклористические труды
Рыльского не лишены определенных идеологических и теоретичес-
ких штампов и ограничений, характерных для гуманитарных ис-
следований советского периода. Рыльский обращался к фольклору
славян и как переводчик – его сборник «Сербские эпические песни»
принято считать одной из лучших интерпретаций сербского эпоса
на украинском языке. В оригинальной поэзии М. Рыльского про-
слеживается влияние украинского фольклора (использование мо-
тивов, образов, тропов, стилизаций под народные песни).
Ключевые слова: фольклористика, этнография, эпосоведение,
украинский фольклор.
http://www.etnolog.org.ua
|